Тиха судова реформа

Автор: Олександра ПРИМАЧЕНКО

Відтепер розгляд справ із соціальних правовідносин провадитиметься в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Відповідно до змін, передбачених новим законом, прийнятим парламентом, який подолав вето президента. Це Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами» (№?1691-VI), опублікований 10 березня 2010 року. Ідеться про спори щодо призначення, обчислення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, речового майна тощо. Після набрання чинності цим законом адміністративні суди завершують розгляд справ із соціальних правовідносин. Адміністративні позови, апеляційні та касаційні скарги чи подання в цій категорії справ, за якими провадження не відкрито, передають на розгляд до відповідних судів цивільної юрисдикції.

Декому може видатися, що принципової різниці в тому, який саме суд розглядатиме такі справи, немає. Насправді — різниця колосальна.

Сталося так, що адміністративна юстиція, адміністративне судочинство у нашому вкрай заполітизованому суспільстві асоціюються переважно з виборчими справами. Розгляд таких справ — дуже важлива функція адмінсудів, але далеко не єдина і, може, навіть не найважливіша для суспільства.

Саме адміністративна юстиція відіграла визначальну роль у перетворенні поліцейської держави на правову. Започатковано це було в європейських країнах у середині XIX ст. шляхом створення адміністративних судів. На них лягала важлива місія — запобігання свавіллю влади. У правовій державі особа, громадянин вже не може бути об’єктом для можновладців, поряд із тваринами або стихійним лихом. Саме з допомогою адміністративного права громадянин у своїх правах досягає рівня посадових осіб. Більше того, адміністративне право навіть дає громадянинові відчутну фору перед представниками влади всіх рівнів. Це справедливо й логічно. Бо адміністративна влада, у тому числі міністерства, департаменти, місцеві органи, і теоретично, і фактично має величезну владу над громадянами.

Саме тому справді знаменною подією свого часу стало прийняття Кодексу адміністративного судочинства України і зародження системи адміністративних судів. Судів, у яких простий громадянин міг викликати «до бар’єру» владу, позиваючись хоч на дії президента, хоч на бездіяльність керівника жеку. Втім, із самого початку цю чудову ідею спотворили бездарним втіленням у життя, про що неодноразово писало «ДТ». Тепер добивають остаточно.

У нашій державі контрастів, де повз злиденну більшість мчать в автомобілях за сотні тисяч доларів представники прошарку, який щиро вважає себе елітою, саме вирішення спорів із соціальних правовідносин є життєво важливим для величезної кількості людей. Для переважної більшості громадян цей аспект мало не визначальний у їхніх стосунках із рідною державою, яка ущемила їх у правах де тільки могла. З прийняттям нового закону чимало людей втратили і так примарну можливість захистити свої права в порядку адміністративного судочинства. Те, в якому саме порядку — цивільному чи адміністративному — розглядатимуться соціальні спори, насправді має величезне значення. Адже адміністративне судочинство містить абсолютно унікальні норми, віддаючи перевагу позивачеві — звичайному громадянинові, не обтяженому ані владними повноваженнями, ані відповідними можливостями.

Відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС), завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, крім випадків, коли встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до КАС, звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону). За відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Тобто у КАС окремо наголошено: ніхто не має права послатися на те, що певна процедура чи обсяг прав «не виписано» у конкретному законі, як це у нас роблять майже завжди, забуваючи, що Конституція є документом прямої дії. Відповідно до КАС, суд може вийти за межу позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Суд вживає передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів із власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, котрі беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Навіть особам, які не брали участі у розгляді справи, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, чи інтереси, чи обов’язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративного суду. Проведення в залі судового засідання записів із застосуванням стаціонарної апаратури, трансляція судового засідання допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі, крім тих, котрі є суб’єктами владних повноважень.

Згідно з КАС, позивачі при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень мають значно більший обсяг гарантій реалізації процесуальних прав і можливостей. Наприклад, в адміністративних справах про правомірність рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень тягар доведення законності та обґрунтованості своїх дій покладається на відповідача. Передбачено також, що орган державної влади, посадова особа зобов’язані подати суду всі наявні в них документи і матеріали, які мають значення для вирішення справи.

Законодавець наділив суд «адвокатськими функціями» стосовно позивача. Так само очевидна і певна «дискримінація», «презумпція вини» представників влади. І це — у повній відповідності до досвіду розвинених країн, самої сутності та духу адміністративного права. Навіщо ж владі такі ризики? Навіть якщо вони мізерні за нинішніх реалій. Тому й спостерігаємо «відкат», причому з найвідчутніших, найболючіших для звичайного громадянина питань.

Верховний суд України направив конституційне подання щодо відповідності Конституції України положень зазначеного закону. На думку суддів Верховного суду України, його положення суперечать ряду основоположних норм Конституції України. Статті, згідно з якою конституційні права не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; неприпустимим є обмеження права на судовий захист навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Статті, що стосується захисту прав і свобод судом, гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Неприпустимим є звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини і громадянина при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів. Також не може бути привілеїв чи обмежень у правах та свободах громадян за будь-якими ознаками.

Законом №1691-VI визначено розгляд справ із соціальних правовідносин у цивільному процесуальному порядку загальними судами. Ідеться про районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, судові палати в цивільних справах загальних апеляційних судів та Судову палату в цивільних справах ВСУ. До набрання чинності новим законом розгляд і вирішення цієї категорії справ здійснювалися у порядку адміністративного судочинства. Робили це адмінсуди, спеціально утворені для захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від їх порушень із боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб. Функції суду першої інстанції при цьому виконували місцеві загальні суди як адміністративні, апеляційної — апеляційні адміністративні суди, касаційної — Вищий адміністративний суд України. За винятковими обставинами переглядала ці рішення Судова палата в адміністративних справах Верховного суду України.

Новий закон запровадив цивільний процесуальний порядок розгляду судами цивільної юрисдикції справ із соціальних правовідносин. Це істотно звужує обсяг права на судовий захист найменш соціально захищених громадян України в їх спорах із наділеними публічними владними повноваженнями органами пенсійного фонду та державного соціального захисту, їхніми посадовими і службовими особами.

У цивільному судочинстві особа виявилася фактично беззахисною в процесуальних відносинах правового спору з наділеною владними повноваженнями стороною. Ця сторона тепер може і не надавати необхідних документів та інших матеріалів, що засвідчують порушення останньою прав чи законних інтересів у сфері соціального забезпечення громадянина.

Відповідно до нового закону у відповідача (органу державної влади) з’явилися можливості затягувати судовий розгляд справ із соціальних правовідносин, зокрема у спосіб неявки в судове засідання. Передбачено відкладення судом розгляду справи в разі неявки в судове засідання відповідача, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними. А згідно з правилами, що діяли до цього в адміністративному судовому процесі, адміністративний суд в аналогічній ситуації міг не відкладати розгляд справи і вирішувати її на підставі наявних доказів. Тим самим до прийняття нового закону гарантувалася більша оперативність розгляду справ із соціальних правовідносин у порядку адміністративного судочинства.

Новим законом для соціально незахищених громадян істотно ускладнено можливості доступу до правосуддя. Йдеться про покладання на них додаткового обов’язку сплачувати збір за подання позову при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності органів пенсійного фонду чи органів соціального захисту, їхніх посадових осіб. В адміністративному судочинстві такий збір не сплачується.

Згідно з правовою позицією Конституційного суду України «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року). Неможливість ефективного поновлення встановленого статтею 46 Конституції України права фізичних осіб на соціальний захист у справах, пов’язаних із соціальними виплатами, через законодавче запровадження сплати позивачем витрат на матеріально-технічне забезпечення розгляду справи як обов’язкової передумови для звернення до суду, а також радикальна зміна процедури доказування значною мірою впливають на сенс звернення до суду з цих питань.

Таким чином, новим законом допущено істотне звуження обсягу права громадян України на судовий захист гарантій своїх правових можливостей, зокрема у соціальній сфері, що не допускається згідно з Конституцією (ч.3 ст. 22) Крім того, справи із соціальних правовідносин передано на апеляційний та касаційний розгляд до судових палат у цивільних справах апеляційних загальних судів та Судової палати у цивільних справах Верховного суду України. А без одночасного збільшення кількості суддів у них значна кількість громадян України на тривалий період буде взагалі обмежена в можливості реалізації свого конституційного права на судовий захист на стадіях апеляційного та касаційного перегляду. Причому не тільки в соціальній сфері, а й у цивільно-правовій (цивільні, сімейні, житлові, трудові та деякі інші справи). Таким чином, судді Верховного суду вважають, що положення нового закону є в цілому неконституційними. У зв’язку з цим ВСУ звернувся до Конституційного суду України з проханням протягом місяця перевірити на предмет відповідності Конституції України положення зазначеного закону.

Що стосується апеляційних адміністративних судів, то ними у 2009 р. було переглянуто 233027 постанов адміністративних судів першої інстанції, з яких близько 84 відсотки становили судові рішення у справах із соціальних відносин. Відтепер усі ці справи «перекочують» до загальних апеляційних судів.

У зв’язку з цим виникає закономірне запитання: а що ж залишиться власне для адміністративних судів, чим вони будуть займатися, для чого вони зрештою створювалися? Хочемо чи не хочемо, але виходить так, що «скидання» з адміністративних судів левової частини їхніх справ на звичайні суди свідчить про штучність та безпідставність утворення судів адміністративної юрисдикції, про їхню непотрібність. Таким чином, зміна предметної підсудності справ, пов’язаних із соціальними виплатами громадян, що становить основну кількість адміністративних справ, взагалі ставить під сумнів доцільність існування адміністративного судочинства та системи адміністративних судів в Україні.

Довідка «ДТ»

2009 року всіма апеляційними адміністративними судами було переглянуто 233027 постанов адміністративних судів першої інстанції. З них близько 84 відсотки становили судові рішення у справах із соціальних правовідносин. 169890 — стосовно питань призначення та перерахунку пенсій, 24610 — за позовами до управлінь праці і соціального захисту населення з приводу здійснення різних соціальних виплат оскарження рішень, дій, бездіяльності: 53 — Фонду соціального захисту інвалідів та його територіальних управлінь, 185 — Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, його відділень, 118 — Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та його відділень, 9— Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та його відділень.

Залишок не розглянутих в апеляційному порядку справ становив на початок 2010 року 340073 справи. Переважна більшість їх, згідно із Законом №1691-VI, повинна бути передана на розгляд до загальних апеляційних судів. Усього передачі на апеляційний розгляд із апеляційних адміністративних до апеляційних загальних судів, відповідно до Закону №1691-VI, підлягають 181422 справи із соціальних правовідносин.

Загальні апеляційні суди також перевантажені справами суто цивільної юрисдикції. Так, у 2009 році на розгляд цих судів надійшло 112323 цивільні справи за апеляційними скаргами. З них 10876 залишено без розгляду, 16130 — повернуто, 91770 — прийнято до розгляду, завершено апеляційне провадження у 83633 справах.

Залишок нерозглянутих у загальних апеляційних судах цивільних справ на початок 2010 року становив 11770 справ (з урахуванням існування залишку на початок 2009 року — 10086 справ).

Вищим адміністративним судом України 2009 року переглянуто в касаційному порядку 23113 судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. З них 7582 рішення, прийнятих за зверненнями фізичних осіб до органів Пенсійного фонду України та його управлінь, 24 — за зверненнями до Фонду соціального захисту інвалідів та його територіальних управлінь, 62 — Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, його відділень, 32 — Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та його відділень, 1 — Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та його відділень, 2576 — управлінь праці та соціального захисту населення.

Отже, справи із соціальних правовідносин у структурі справ, які розглядалися в касаційному порядку на підставі Кодексу адміністративного судочинства України, становили 44,5%. При цьому залишок не розглянутих Вищим адміністративним судом України касаційних справ становив на початок 2010 року 47962 справи.

Згідно із Законом №1691-VI, на розгляд до Судової палати у цивільних справах Верховного суду України одразу надійде близько 16 тисяч касаційних скарг у справах із соціальних правовідносин, що повністю паралізує роботу цієї судової цивільної процесуальної інстанції, в якій працюють лише 22 судді (на відміну від Вищого адміністративного суду України, у штаті якого передбачено 97 суддів).

При цьому Законом №1691-VI зазначену Судову палату Верховного суду України не звільнено від обов’язку розглядати численні касаційні скарги у цивільних справах, яких тільки в
2009 році надійшло 32431, з них за 18879 скаргами відмовлено у відкритті провадження,
3853 — повернуто, 9518— прийнято до провадження, 4209 — розглянуто, залишилися нерозглянутими призначені до судового розгляду станом на 1 січня 2010 року 2271 справа.

До речі

Щодо адміністративної юстиції є два стандартних підходи. Один полягає у створенні спеціальної системи адміністративних судів. Відповідно до іншого, звичайні цивільні суди наділяються повноваженням здійснювати судовий нагляд, створивши з цією метою особливе відділення для вирішення адміністративних питань. Кожен із підходів має свої вади й переваги. І вибір того чи іншого в кожній конкретній державі залежить більше від історичних чинників, ніж від об’єктивної оцінки його плюсів і мінусів.

У західних країнах дослідники схиляються на користь окремих адміністративних судів. Водночас порівняння французької та німецької систем демонструє, що вони можуть бути дуже різними як за характером, так і за типом історичного розвитку.

Імовірно, найзначнішою рисою французької конституції, що стосується адміністративного права, є чіткий поділ влади. Це означає суворе розмежування між цивільним і адміністративним правом. Згідно з французькою концепцією поділу влади, звичайні цивільні суди не мають повноважень займатися справами з адміністративного права. Адміністративна влада повинна діяти в рамках адміністративного права, що, у свою чергу, повинно тлумачитися й застосовуватися адміністративними судами. Перевірка адміністративних дій належить виключно до компетенції адміністративних судів. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі адміністративні акти.

Французький адміністративний суд організаційно є підрозділом адміністрації, але при цьому вражають його незалежність і стандарти нагляду, здійснюваного ним. У французьких судах від заявника мало що вимагається, крім подачі скарги в суд. Отримавши скаргу, судові чиновники проводять розслідування. І, хоча в заявника є можливість брати участь у процесі на певних етапах, ініціатива все-таки належить суду.

Відповідно до французького права, будь-яке порушення законності призводить до перевищення влади. Проте історично французьке право поділяє ці основи на чотири категорії: некомпетентність, порушення форми, порушення закону і зловживання владою.

Що ж до нових демократичних держав у Європі, ситуація тут неоднакова. Приблизно половина країн мають окремі адміністративні суди. В іншій половині судовий нагляд покладено на звичайні цивільні суди. Такий поділ відповідає традиціям.

Що ж до переваг і недоліків двох зазначених підходів. Головний плюс окремої системи адміністративних судів полягає в тому, що вони можуть стати більш компетентними і кваліфікованими в питаннях державного управління і пов’язаних із ним проблем. Такий ефект досягається легше в тому разі, якщо адміністративні суди автономні. Основною вадою повністю автономної системи є висока вартість її створення та управління. Крім того, можуть виникнути труднощі з кваліфікованими суддівськими кадрами. У тих державах, де немає традиції сильного й незалежного суддівського корпусу, існує багато аргументів на користь концентрації коштів на створенні однієї судової системи хорошої якості, високоавторитетної. (Джерело: Д.Галлиган, В.Полянский, Ю.Старилов. Административное право. История развития и основные современные концепции.)

Україна зробила вибір на користь створення вертикалі адміністративних судів. Нинішнє вихолощування суті їхньої діяльності може призвести лише до того, що адміністративна юстиції існуватиме в нашій державі формально. І згадуватимуть про неї виключно під час чергових виборів, якщо, звісно, і цю функцію не віддадуть якомусь іншому суду.

Ігор Лікарчук: Ідеальних тестів, які б сподобалися всім, ніхто ніколи не напише

З приходом до міністерства освіти нового керівництва на чолі з Дмитром Табачником, не вщухають розмови навколо вступної кампанії, яка невпинно наближується. У центрі уваги абітурієнтів і їхніх батьків, освітян і деяких політиків – майбутнє зовнішнього оцінювання. Про проблеми і перспективи тестування в Україні в інтерв’ю УНІАН розповів директор Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук.

Ігорю Леонідовичу, днями у ЗМІ з’явилася майже сенсаційна новина, що новий міністр освіти Дмитро Табачник скасував ЗНО, врешті-решт журналісти виправилися, виявилося, що скасоване зовнішнє тестування для учнів 3, 5-8 і 10 класів. Але заяви про можливість відмови від зовнішнього оцінювання періодично лунають як з вуст політиків, так і освітян. Чи наважиться нова влада скасувати тести?

Я б не хотів займатися прогнозами. Але хочу сказати, що може потягнути за собою скасування зовнішнього оцінювання, якщо колись до цього дійде.

Сьогодні нікого не потрібно переконувати, що запровадження зовнішнього оцінювання все-таки забезпечило рівний доступ до вищої освіти. Тобто, йдеться про створення в країні умов для реалізації конституційного права на такий доступ. Є різні показники, які свідчать про це. Візьмемо результати соціологічних опитування громадської думки. Найбільш нелояльне до нас опитування показує, що зовнішнє оцінювання підтримує 40% респондентів, найбільш лояльне – 84%. Хай буде у середньому 60%. Але назвіть мені хоча б одну державну програму в Україні за останні 4 роки, яка б користувалася таким рівнем підтримки населення?

Зовнішнє оцінювання дало можливість створити умови для серйозної боротьби з хабарництвом під час вступу до ВНЗ. Протягом минулої вступної кампанії вперше за останні багато років на пряму телефонну лінію міністерства освіти не надійшло жодного звернення про факти хабарництва. Я не хочу сказати, що їх не було. У наших приймальних комісіях сидять дуже вигадливі люди. То ж можу навести чимало прикладів, коли комісії просто обманювали вступників і їх батьків задля того, щоб стягнути з них кошти. Але це явище вже не носить такого масового характеру, як це було ще кілька років тому. Візьміть 2007 рік – результати соціології (не нашої, а міжнародних соціологічних організацій) свідчать, що 70% абітурієнтів давали хабарі під час вступної кампанії. Ми хочемо це повернути? Тоді давайте відміняти ЗНО.

Ще один наслідок можливого розвитку подій після відміни зовнішнього оцінювання. Спитайте звичайних шкільних вчителів і вони вам наперебій скажуть: випускники почали вчитися краще, почали братися до книжки, тому що зрозуміли, що батьківські гроші і телефонні дзвінки не допоможуть, а якщо хочеш стати студентом, потрібно скласти ЗНО, а для цього потрібно знати. Запитайте бібліотекарів, вони вам скажуть, що кількість звернень до бібліотеки випускників зросла. Сьогодні бум на репетиторів. Вибачте, але ж це не бум на розваги. Люди хочуть отримати знання. Такий бум необхідно вітати. Відмінивши зовнішнє оцінювання, ми обов’язково відвернемо старшокласників від навчання. Згадайте слова знаменитого Митрофанушки: «Для чого вчити географію, якщо є візник, який завжди довезе». Хочемо повернутися до спільноти Митрофанушок у школах? Тоді давайте відмінимо зовнішнє оцінювання.

Перелік можливих негативних наслідків відміни зовнішнього оцінювання можна продовжувати довго.

А чи не зведе нанівець всі ці досягнення тестування введення вступних іспитів, які ініціює нове керівництво міносвіти?

Я прекрасно знаю, що в жодній країні світу зовнішній іспит (зовнішнє тестування) не є єдиним чинником для вступу до ВНЗ. Ми вже кілька років тому вели розмову на цю тему з колишніми міністрами освіти: Станіславом Ніколаєнком та Іваном Вакарчуком. Але для того, щоб перейти до подібної системи, на мою думку, нам потрібно хоча б кілька років. У ВНЗ мають позбутися всіх негативних явищ, якими супроводжується вступна кампанія, в першу чергу – хабарництва. Ми повинні прийти до нової системи вступу, але не думаю, що це потрібно робити дуже швидко.

Між іншим, якщо хтось вважає, що зовнішнє оцінювання у нас стало всеохопним і безальтернативним, то він глибоко помиляється. Ось цифри офіційної статистики. У 2009 р. до вищих навчальних закладів І-IY рівнів акредитації всіх типів і форм власності було зараховано майже 464 тис. абітурієнтів. Із них лише 288 тисяч за результатами зовнішнього оцінювання. Решта – його не складали. То де ж всеохопність? Майже 40% абітурієнтів стають студентами, не проходячи зовнішнє оцінювання.

Один з запорізьких ректорів на останніх зборах минулого тижня скаржився, що до пункту тестування вступнику іноді треба їхати до 200 км. Чому так далеко розташовані Ваші центри?

А якби до того ж запорізького університету захотів вступати абітурієнт, який живе, скажімо, в Умані, скільки б довелося їхати?

Це все лукавство. Коли я, та мільйони інших людей, вступали до університетів, то їхали за 150-200 км, жили на квартирах і не було ніяких проблем, бо хотіли стати студентами. В останні роки ми привчили абітурієнтів і батьків, що заберемо їх біля хати, привеземо до пункту тестування, відвеземо назад. Може, давайте ще й тести будемо проводити у кожного вдома? Але ж ще є технологічні проблеми. Ризики втручання, втрати об’єктивності зростають у кілька разів, коли абітурієнти складають тести у своїй школі, а інструкторами є їхні вчителі. Цього треба уникати. Єдиний вихід – скорочення мережі пунктів тестування.

А ректору університету, якого Ви згадували, я б порадив дати можливість абітурієнтам, які проходять зовнішнє оцінювання, безоплатно чи за мізерні кошти розміститися в університетських гуртожитках, організувати для них харчування тощо.

Але яку найдовшу відстань вступнику доводиться долати, щоб скласти ЗНО?

Коли ми закінчимо реєстрацію, тоді будемо формувати мережу пунктів тестування. Міністерство освіти і науки вважає, що вони повинні знаходитися не більше, як за 50 км. від місця проживання абітурієнта. Будемо робити все для того, щоб так було. Але якщо у нас для складання французької мови зареєструвалося на сьогодні десь 300 осіб по всій Україні, хіба ми можемо у кожному райцентрі організувати для них пункти тестування? Не можемо. І в цьому немає необхідності.

А які предмети цього року користувалися найменшою популярністю серед вступників?

Я взагалі-то чекав, що буде набагато більше бажаючих складати тести з іноземних мов. Все-таки знання іноземної мови для майбутнього спеціаліста, випускника вищої школи – це так важливо, як і володіння комп’ютером. Але, очевидно, вищі навчальні заклади просто не ставлять іноземну мову як вступний іспит. Це ще раз підкреслює тезу, яку я виголошую кілька років: “Вуз зацікавлений не в тому, щоб набрати якісно підготовленого абітурієнта, а в тому, щоб набрати будь-кого”.

Вашу тезу відкрито підтримують і деякі керівники вишів. Вони готові приймати на контракт будь-кого, хай навіть і без сертифікату, аби гроші платили...

Якщо ми хочемо мати справу з якісною освітою, ВНЗ повинен думати над тим, як отримати якісного абітурієнта. Не ставити в центр ваги гроші: можеш заплатити, ми будемо тебе вчити.

Я сам викладаю у вузі і мені дуже прикро чути, як мої колеги–професори розповідають, що вони читаючи лекцію з математики, кажуть «а²», а недовчений першокурсник у конспекті пише букву «а» і обводить її квадратиком. Не навчиш таку людину, адже вона не має базових знань. Отже, не буде якісного спеціаліста.

Ректори часто кажуть, що багато абітурієнтів не справилися з першою сесією, хоч мають досить непогані результати зовнішнього оцінювання. Звідси роблять висновок, що зовнішнє оцінювання – це не дуже гарно. То ж хочу шановним колегам сказати наступне. Рейтингові результати зовнішнього оцінювання, кажучи дуже спрощено, показують не хто, що знає, а хто знає краще від іншого. Це не є критеріальна оцінка. То ж, якщо Ви прийняли до університету тих, у кого результат 130-150 балів, було б дивно, якби вони успішно справилися з вашими контрольними роботами. Треба було набрати тих, у кого результат набагато кращий. Інша справа, чи вони захочуть до вас піти? Але, вибачте, то вже питання ВНЗ, чому до одних вузів стоять величезні черги і конкурс 11 осіб на місце, а іншим потрібно заманювати студентів на навчання. Кожен університет насамперед має піклуватися про те, кого він випустить, це його лице, а не скількох він випустить. Ведучи мову про начебто незадовільні результати контрольних робіт першокурсників, чому ніхто не говорить про те, якими були ці контрольні роботи. Адже у них можна дати такі завдання, що з ними не кожен старшокурсник справиться. Між іншим, для того, щоб дискредитувати систему зовнішнього оцінювання в багатьох університетах так і роблять. Але самим смішним є те, що потім порівнюють результати сесій, визначені за критеріальною шкалою, з рейтинговими результатами зовнішнього оцінювання.

Противники ЗНО завжди наголошують на незадовільній якості ваших тестів...

За три роки роботи я чув дуже багато подібної критики. Але всім тим, хто відкрито нас критикував у пресі і на телебаченні, ми сідаємо і наступного дня пишемо листа, яким запрошуємо до участі у розробці тестових завдань, гарантуємо оплату. Думаєте, хоч один відгукнувся? Це наша українська ментальність – критикувати легше, аніж робити роботу. Я і сьогодні повторю: «Усім, кому не подобаються завдання в наших тестах, щиро запрошуємо до співпраці». Але хочу сказати, що всі завдання в тестах повністю відповідають шкільній програмі, вони пройшли експертизу у трьох експертів та апробацію. Вони можуть подобатися, чи не подобатися. Але й ліки не завжди бувають смачними, та не цим визначається їхня ефективність.

Ідеальних тестів і завдань, які б сподобалися всім, ніхто ніколи не напише. Комусь вони все рівно будуть не подобатися. Але наші тести «працюють». І це підтверджується, як психометричним аналізом, так і дослідженням кореляції результатів зовнішнього оцінювання і екзаменаційних сесій у 26 вищих навчальних закладах.

А як Ви поставилися до новації, що, приміром, фізику, не треба знати мову? Тобто якщо у вступника нема 124 бали з української мови і літератури, проте 180 і вище балів з фізики, яка є профілюючим предметом, то він може спокійно вступати на фізмат.

Я завжди був проти введення мінімального «прохідного бар’єру у 124 бали» у вступну кампанію. Я глибоко переконаний в тому, що університет повинен сам визначати, із якою кількістю балів йому приймати студентів. У гарному університеті, який дорожить своїм іменем, ніколи не приймуть тих, хто показав результати нижчі, ніж 160-170 балів.

У нас дійсно минулого року була така ситуація, коли десь близько 70 абітурієнтів, набравши достатньо високі бали з фізики і математики, показали дуже низькі результати з української мови і літератури. Але хай вирішує ВНЗ, яких йому брати студентів.

За новими умовами вступу 1 бал шкільного атестату прирівняли до 16 балів сертифікату. Ви підтримуєте таке нововведення?

Це нововведення, в принципі, не має відношення до зовнішнього оцінювання. Але, як людина, що багато років працювала в системі загальної середньої освіти, скажу, що я завжди був противником використання середнього балу атестата у вступній кампанії. І не лише я. Чотири рази у колишньому СРСР цю систему запроваджували. І чотири рази від неї відмовлялися. Ми знову повертаємось до того, що було.

Чому я проти? Шкільна оцінка, так, як і вузівська, завжди є суб’єктивною. Читайте класиків педагогіки. Кожен вчитель, виставляючи оцінку, керується рядом суб’єктивних чинників, хоче він цього чи ні. Це вам розповість будь-який студент чи учень школи. Для прикладу: минулого року ми мали ситуацію, коли в одного учня, який був у складі учасників Всеукраїнської олімпіади з математики, у школі оцінка з математики була 8 балів. Бесіди з його учителькою показали, що вона переконана в наступному: учень не повністю розкриває свій потенціал. Тому свідомо занижувала йому оцінку, бо хотіла, щоб він краще працював. На тестуванні він показав відмінні знання, набрав майже 199 балів з математики. Інший приклад: минулого року сталося так, що в деяких областях після ЗНО 50-70% медалістів свої медалі не отримали. За результатами тестування вони просто не підтвердили свої оцінки, які отримали в школі. Окрім того, давайте не забувати, що в нашій країні вчитель не є вільним у своїй педагогічній діяльності. Він залежний від директора закладу освіти, від освітянських чиновників, від батьків, від необхідності «не псувати шкільну звітність поганими оцінками» тощо.

Коли питання запровадження середнього балу атестату уперше обговорювалося майже рік тому, я казав Івану Вакарчуку, і кажу сьогодні: ми робимо помилку. І я думаю, що в цьому мене підтримає багато ректорів, хоч ми з ректорами не дуже часто знаходимо спільну позицію.

До речі, я збирався виступити на останньому зібранні ректорів, проте, на жаль, захворів. Але готуючи виступ, я в одній з газет знайшов інтерв’ю колишнього ректора Київського національного університету ім. Т. Шевченка Віктора Скопенка за серпень 2004 року. І там є такі слова: “Кожен третій медаліст під час вступних іспитів свою медаль не підтвердив”. Ми хочемо, щоб це було зараз? Тоді давайте рахувати середній бал атестата.

Наскільки доцільно було знову вводити переклад тестів і чи багато знайшлося бажаючих складати ЗНО не державною мовою?

Це право Міністерства освіти і науки визначати основні засади проведення зовнішнього оцінювання. І ми виконаємо таке рішення.

Але, коли ми проводили пробне тестування (а це майже 250 тисяч тестів), 30% учасників виявили бажання отримати тест із перекладом основних термінів мовами національних меншин. Ми їхнє прохання задовольнили. За результатами пробного тестування ми не отримали жодної рекламації типу: «Через те, що був словник, змісту завдань ми не зрозуміли»

У нас на сьогодні близько 100 тисяч осіб виявили бажання отримати тести із перекладом основних термінів мовами національних меншин. Але коли ми оголосили, що буде повний переклад тесту, до нас, як не дивно, почали надходити звернення на кшталт: “Якби був словник, я погоджуюсь, а повністю перекладені тести мені не потрібні, я хочу отримати тест українською мовою”. Тільки за вчорашній день у нас було 10 таких звернень. Однак, користуючись нагодою, хочу сказати, що всі тести будуть перекладені кримськотатарською, молдавською, польською, польською, російською, румунською, угорською мовами і ті, хто цього бажає, їх отримають. Для цього необхідно до 8 квітня прийти до пунктів реєстрації та заявити про це.

Деякі освітяни побоюються, що залучення перекладачів в останній момент – це можливе джерело витоку інформації.

Такі ризики є. Але ми маємо свою систему їхньої мінімізації. Вона спрацьовувала у попередні роки. Думаю, що уникнемо їх і цього річ.

Президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт в інтерв’ю нам заявив, що ЗНО не є методом подолання корупції, аргументуючи це непрозорою процедурою вступу. Ви проводите якийсь моніторинг, за яким принципом зараховують абітурієнтів чи залишається сподіватися виключно на порядність вузу і приймальних комісій?

Зовнішнє оцінювання дійсно не є методом чи засобом боротьби з корупцією. Ми маємо створити умови, за яких не потрібно було б давати хабарі під час вступної кампанії. Але ми не маємо жодного відношення до процедури зарахування. Її прозорість залежить від роботи приймальної комісії. І якщо в багатьох вишах цю процедуру не могли, чи не захотіли організувати, так як це потрібно, то до чого тут ми? Між іншим, я про це кажу уже не перший рік. Минулої вступної кампанії в Україні досить успішно працювала інформаційно-пошукова система «Конкурс», яка й була створена для того, щоб забезпечити прозорість вступної кампанії. Але виявилося, що чимало вишів до цієї системи навіть не подавали інформацію, або робили це із запізненням. От вам і прозорість. На жаль, ми не можемо і не повинні займатися цими проблемами. Хоча над такими ж питаннями наші колеги у деяких пострадянських країнах працюють дуже грунтовно.

Чи змінилося щось у роботі Вашого Центру з приходом нової влади?

Ми працюємо у плановому режимі і активно готуємося до проведення тестування у 2010 р. Окрім того, система зовнішнього оцінювання не мертва і не закостеніла, в ній є що удосконалювати. Я особисто готовий назвати 5-6 радикальних напрямів її перебудови.

Яких?

Один з них – нам потрібно перейти до формування різнорівневих тестів. Мабуть, це не дуже правильна позиція, коли однаковий тест з математики складають і ті, хто вступає на фізмат і ті, хто вступає на факультет трудового навчання.

Розмовляла Анна Ященко

Українська демократія під загрозою

Поки новобраний президент України Віктор Янукович готується до візиту до Вашингтону, який має відбутись у квітні, він намагатиметься створити видимість стабільності, впевненості та контролю. В реальності ж Янукович зробив низку помилок, які можуть поставити хрест на його президентстві, відлякати інвесторів та перешкодити модернізації країни.

Першою помилкою Януковича стало порушення Конституції шляхом внесення змін до регламенту щодо правил формування парламентської коаліції, що дало можливість його партії очолити союз з декількома іншими партіями, включаючи комуністів. Цей крок одразу пожвавив деморалізовану опозицію, яка об’єдналась навколо його основної суперниці по президентським виборам, колишнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко.

Його другою помилкою стало призначення на посаду прем’єра свого близького соратника Миколи Азарова, до самих кісток бюрократа, чиє ім’я стало синонімом корупції, руйнівних ставок податків та ворожого ставлення до малого бізнесу. Це призначення розвіяло будь-які надії українців на те, що Янукович просуватиме серйозні економічні реформи.

Його третя помилка – погодитись на кабінету у складі 29 міністрів замість 25, як раніше. Ця цифра є завеликою, що лише сприятиме його неспроможності примати серйозні рішення. А те, що в уряді немає жодної жінки, - Азаров заявив, що реформи – це не жіноча справа – лише зміцнило імідж кабінету як дисфункціонального чоловічого клубу.

Його четверта помилка – призначення двох нікчем – колишнього керівника колгоспу та випускника економічного факультету радянського сільськогосподарського інституту – на чолі міністерств економіки та фінансів. Тим часом, він створив Комітет економічних реформ, що складається з 24 членів, який має на меті розробити стратегію економічних змін. Розмір комітету гарантує, що балачок буде багато, а некомпетентність двох зазначених міністрів означає, що будь-які позитивні ідеї, вироблені цим Комітетом, залишатимуться на папері.

Його п’ятою помилкою стало призначення Дмитра Табачника, який є вкрай суперечливою фігурою, на посаду міністра освіти. Табачник відомий своїми шовіністськими поглядами, які продемократичні українці вважають глибокою образою своєї національної гідності. Як приклад можна навести його фразу, що західні українці не є справжніми українцями, що підтверджує цензуровані погляди радянських істориків, які розповсюджуються Кремлем: або заяви про те, що українська мова та культура процвітали в радянські часи. Тому зовсім не дивно, що багато українців відреагували на це так само, як афроамериканці відреагували б на призначення голови Ку-клукс-клана Девіда Дюка на аналогічну посаду – тобто всеукраїнськими студентськими страйками, петиціями та демонстраціями проти Януковича та Табачника.

Ці п’ять помилок протягом лише кількох тижнів після його інавгурації завдали руйнівного удару по легітимності Януковича. 45,5% виборців, які проголосували проти нього, тепер відчувають, що були праві; 10-20%, які проголосували за нього, як за менше з двох зол, тепер підозрюють, що їхні страхи щодо авторитарних нахилів Тимошенко були дуже перебільшеними. І всіх турбує той факт, що Янукович та його банда донецьких «баронів» вдаються до тих самих антидемократичних дій, які розпалили Помаранчеву революцію.

Декілька інших звільнень та призначень лише зміцнили цю думку. Директора архівів Служби Безпеки, добросовісного вченого, який відкрив доступ громадськості до документів, що викривають злочини радянських часів, було звільнено. Національну телерадіокомпанію України віддали в руки несерйозного продюсера розважального каналу, від якого очікується повна покора. Найбільше занепокоєння, мабуть, викликають декілька антидемократичних партійних соратників Януковича, яких поставили на чолі обласних управлінь внутрішніх справ – посади, які дають їм широкі можливості утискати свободи звичайних громадян.

Продемократичні українці все більше переконуються, що Янукович хоче стати українською версією білоруського диктатора Олександра Лукашенка. Однак, бачення Януковича щодо сильного правління базується на стратегічному та, можливо, фатальному нерозумінні України.

По-перше, Помаранчева революція та п’ять років президентства Віктора Ющенка зробили українське населення сильнішим, наділивши його впевненістю у собі, якої йому не вистачало до 2004 року, та консолідувавши енергійне громадянське суспільство, що складається з професіоналів, інтелектуалів, студентів та бізнесменів, які не бояться влади. Намагання Януковича створити сильне правління вже натикаються та продовжуватимуть натикатися на опір та осміяння населення.

По-друге, хаотичний керівний апарат України не здатний стати основою для ефективного авторитарного правління. Сама по собі жорстка розмова не зможе привести до ладу роздуту бюрократію. Гірше того, Служба Безпеки та збройні сили України та Білорусі – це дві великі різниці. Янукович може спробувати перевершити Лукашенка, однак без сильної бюрократії та примусового апарату йому це не вдасться.

По-третє, за умови неефективного кабінету весь процес прийняття рішень концентруватиметься в руках Януковича. Навіть якщо забути про його недосконалу освіту та погане володіння інформацією, призначення Януковичем Табачника демонструє, що президент України або повністю відірваний від своєї країни, або зухвало нехтує думкою громадськості.

По-четверте, Україна все ще переживає глибоку економічну кризу. Якщо Янукович не зробить нічого, щоб налагодити економіку, Україні невдовзі загрожуватиме дефолт, тому дуже ймовірним є значне незадоволення його виборців на Сході та Півдні, які в основному походять з робочого класу. Якщо Янукович таки проведе серйозні реформи, постраждають ті ж самі виборці, і тут вже абсолютно безсумнівними є страйки.

Отже, подолання кризи вимагатиме народної підтримки, яку Янукович швидко руйнує; сильного уряду, якого просто не існує; та якнайбільшої розсудливості, якої також немає в цьому рівнянні.

По-суті, якщо Янукович продовжуватиме робити антидемократичні помилки, він може спровокувати другу Помаранчеву революцію. Однак цього разу демонстрантами будуть демократи, студенти та робітники. Перспектива зростання нестабільності навряд чи привабить іноземних інвесторів, а подальше руйнування легітимності, зростаюча некомпетентність та пусті балачки не зможуть модернізувати українську промисловість, сільське господарство та освіту. Янукович, зрештою, може виявитись ще більшим невдахою як президент, ніж Ющенко.

Хоча ця перспектива і виглядає похмуро, вона все ще не безнадійна для нового президента України. Він все ще може вирвати скромну перемогу з лап принизливої поразки, управляючи країною не як президент Донецька, а як президент всієї України. Все, що йому потрібно зробити, - так це стримати свою жагу до влади та навчитись правити з опозицією та з народом. Це не так складно, адже це – демократія.

Олександр Мотиль, професор політології Рутґерського університету (Ньюарк,США).

The Wall Street Journal

До коаліції втік ще один бютівець

Народний депутат України від БЮТ Петро КУЗЬМЕНКО увійшов до складу коаліції «Стабільність і реформи».

Про це на засіданні парламенту повідомив голова Верховної Ради України Володимир ЛИТВИН.

П.КУЗЬМЕНКО був 97-м номером у списку БЮТ на виборах до ВР.

Таким чином, на сьогодні у складі коаліції перебуває 239 народних депутатів України.

П.КУЗЬМЕНКО на виборах Президента 2010 року працював заступником керівника штабу БЮТ в Черкаській області. Його пов’язують з групою народних депутатів, яку контролює народний депутат Богдан ГУБСЬКИЙ.

Як повідомляв УНІАН, 11 березня у парламенті було оголошено про створення коаліції депутатських фракцій «Стабільність і реформи». До її складу тоді увійшли фракції Партії регіонів, КПУ, Блоку Литвина, по 6 депутатів від БЮТ та НУ-НС і 4 позафракційних - загалом 235 осіб.

30 березня народні депутати від БЮТ Валентин ЗУБОВ і Олег МАЛІЧ, а також народний депутат від “Нашої України – Народної самооборони” Сергій ВАСИЛЕНКО увійшли до складу коаліції «Стабільність та реформи».

Ціна газу: Кабмін повертається до ідей попередників?

Опалювальний сезон наближається до завершення, здавалося б, тема платежів за газ мала би відійти на другий план. Проте, Кабмін украй стурбований саме цією проблемою. За неповні 3 місяці поточного року всі категорії споживачів заборговували за блакитне паливо 7,8 млрд. грн. Такі наслідки минулої суворої зими і газової угоди, підписаної значно м`якшої – минулої зими. Хто у всьому винен, зрозуміло – уряд Тимошенко. Але що несподівано, так це вирішення проблеми, запропоноване новим Кабміном. 27 березня віце-прем`єр-міністр Андрій Клюєв зажадав, щоби всі комунальні підприємства до 30 березня відкрили рахунки із спеціальним режимом здійснення розрахунків за газ, пригрозивши чиновникам у разі невиконання звільненням. Йдеться про ті самі спецрахунки, якими, на думку окремих експертів, Кабмін Тимошенко на корені знищував всю теплокомуненергетику України. Неприємна, даруйте, тенденція. Про те, що до цього все йде, свідчить згасання в уряді оптимізму з приводу шансів умовити “Газпром” знизити ціну для України.

Варто нагадати, що законопроект про обов`язковий переказ коштів, одержаних підприємствами ТКЕ, на спеціальні рахунки в «Ощадбанку» був схвалений Кабміном ще в червні минулого року. Таким чином, уряд мав намір оптимізувати розрахунки теплокомуненерго і облгазів за спожитий газ з “Нафтогазом” з метою оплати закачування російського газу в ПГС України.

У ході селекторної наради 27 березня з главами облдержадміністрацій перший віце-прем`єр-міністр Андрій Клюєв закликав губернаторів в найкоротші терміни вжити усі можливі заходи для ліквідації заборгованості за спожитий газ. Він відзначив, що оплата проводиться «катастрофічно погано» і назвав ситуацію «провальною».

«Це підриває можливість безперебійної роботи всіх ланок паливно-енергетичного комплексу і ставить під загрозу зрив графіка розрахунків за імпортний природний газ. У цих питаннях необхідно дати лад», - заявив А.Клюєв.

За його словами, до 24 березня рівень розрахунків підприємств ПЕК склав 28%, а заборгованість – 5 млрд. грн. Найбільший борг в Києві – 1 млрд. 199 млн. грн., Донецькій області – 613 млн. грн., Дніпропетровській – 572 млн. грн., Харківській – 560 млн. грн., Луганській – 256 млн. грн.

У зв`язку з цим А.Клюєв доручив губернаторам до вівторка, 30 березня, забезпечити відкриття всіма підприємствами ТКЕ спецрахунків для надходження коштів з оплати за газ. Тих керівників, хто рахунок не відкриє, А Клюєв запропонував звільнити.

Щодо спецрахунків міністр ЖКХ Олександр Попов заявив, що “більш убивчого рішення для підприємств теплокомуненергетики, навіть якщо дуже сильно захочеш, не придумаєш. Тобто, у момент сплати грошей споживачами за житлово-комунальні послуги, конкретніше – за послуги теплокомуненерго, частина цих коштів автоматично, у вигляді певного відсотка, перераховуватиметься на спецрахунок і йтиме на оплату природного газу. А цей відсоток визначений у розмірі спожитих енергоносіїв. На практиці – до 60%”.

Простіше кажучи, міністр не згоден з вимиванням оборотних коштів підприємств ТКЕ. Як альтернативу, А.Попов пропонує прийняти законопроект, поданий депутатами від Партії регіонів, яким передбачається створення спеціального режиму оподаткування на додану вартість підприємств ЖКХ. «Він передбачає, що частина податку на додану вартість, що входить до складу тарифу, автоматично, коли ми платимо за комунальні послуги, перераховувалася б на рахунки цих комунальних підприємств і створювала б фінансовий ресурс. Ці гроші можна було б швидко і ефективно задіювати на впровадження енергозбереження у зв`язку з входженням в опалювальний сезон і очікуваним різким здорожчанням енергоресурсів», – переконаний міністр.

Проте, на його думку, Кабмін не тільки не підтримує такий прогресивний і антикризовий варіант, він добиває всю теплокомуненергетику, на корені її знищуючи.

Це круто, в Кабміні торжествує плюралізм думок. Такого ми ніяк не чекали від дисциплінованих “регіоналів”... І правильно робили, річ у тому, що наведена вище заява А.Попова була зроблена ним під час перебування на посаді міністра ЖКГ тіньового уряду, сформованого тоді ще опозиційною Партією регіонів. На сайті Партії регіонів можна без зусиль знайти коментар нинішнього міністра ЖКГ Олександра Попова від 24 червня 2009 року, в якому він в пух і прах розносить доручення Юлії Тимошенко про відкриття підприємствами ТКЕ спецрахунків.

Може, рахунки, які вимагає відкрити А.Клюєв на виконання постанови попереднього Кабміну від 22 червня 2009 року, усе ж дещо краще для ТКЕ, ніж ті, про які йшлося минулого року, чи це зовсім не ті рахунки, а інші, але теж спеціальні? Ні, рахунки ті ж, тільки ставши справжнім, а не тіньовим, міністром А.Попов поки утримується від критики.

Тут не можна не пригадати те, який потік критики звучав в адресу попереднього уряду і особисто Ю.Тимошенко з приводу планів підвищити ціни на газ для населення з 1 вересня 2009 року на 20%. Це було однією з умов надання Україні чергового траншу МВФ. Тоді підвищення не відбулося з досить дивної причини – своє «добро» Національної комісії регулювання електроенергетики не дала Федерація профспілок України, очолювана членом ПР Василем Харою. У ході президентської кампанії тема підвищення ціни газу для рядових українців неодноразово і вельми ефективно використовувалася проти Ю.Тимошенко. Природно, виборець має право розраховувати, що нова влада, яка так завзято відстоювала його інтереси, хоч би на перших порахс не забуде про свою обіцянку не підвищувати ціну газу.

Але що ми чуємо в ході наради з першим-віце-прем`єром 27 березня? Заступник голови Київської міськдержадміністрації Анатолій Голубченко заявляє, що Київ має намір підвищити тарифи на тепло. «Ми провели нараду в Міністерстві з питань житлово-комунального господарства і починаємо процедуру поступового підвищення тарифів на тепло відразу після опалювального сезону», - сказав А.Голубченко. За його словами, існуючі на сьогодні тарифи на теплову енергію покривають всього лише 51% її собівартості. Так, ви не почули слово «газ», та зате «підвищення» і «тарифи» були точно. Те, що представник місцевої влади рапортує першому віце-прем`єрові про такі плани, дуже симптоматично.

Тоді ж, 27 березня, ще один тривожний сигнал прозвучав від віце-прем`єра Сергія Тігіпка. В ефірі телеканалу «Інтер» він заявив, що на суворі умови Росії, такі як приєднання до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану в обмін на зниження ціни на газ, Україні погоджуватися не можна.

За його словами, у разі виставляння Росією жорстких умов, Україна шукатиме інші варіанти вирішення проблем високої ціни на газ. У зв`язку з цим він нагадав, що наша країна має можливість збільшити обсяги видобутку власного газу, а також в перспективі використовувати зріджений газ, як це роблять Японія і Південна Корея.

Що стосується альтернативних варіантів здешевлення газу для України, то про них ми вже неодноразово чули, але річ у тому, що як збільшення видобутку власного газу, так і нарощування імпорту зрідженого – справа не одного місяця, а, може, й не одного року. Тоді як зниження цін самим “Газпромом” могло б вирішити проблему з його оплатою вже найближчим часом.

Як вважає експерт з енергетичних питань Богдан Соколовський, заява С.Тігіпко свідчить про те, що в уряді України сумніваються в успішності газових переговорів з РФ.

На його думку, без зміни контрактів, зокрема, обов`язкової закупівлі певного обсягу газу, нереально виглядають і перспектива збільшення обсягів газу власного видобутку і заміна природного газу скрапленим. Таким чином, відзначив експерт, без зміни контрактів у України не буде мотивації для впровадження енергозбігаючих технологій виробництва.

Усе це говорить тільки про одне – Кабмін Миколи Азарова, як і Кабмін Юлії Тимошенко, буде змушений піднімати ціни на газ для населення. І справа тут вже не в МВФ, а в тому, що щорічно “Нафтогаз” змушений знаходити мільярди гривень для покриття різниці між закупівельними цінами на газ і тією ціною, за якою він реалізується населенню, або як ще прийнято говорити, домогосподарствам. У розпалі виборчої кампанії нам багато чого наобіцяли, але українцям не варто було забувати про одне – ціна, яку вони платять за газ, чи не удвічі нижча його ринкової вартості. Ну що ж, тепер нам про це нагадали...

Антон Лосєв (УНІАН-Економіка)

ВІЦЕ-ПРЕМ'ЄРА ВИКЛИКАЮТЬ НА ДОПИТ

Віце-прем'єр із питань силових структур Володимир Сівкович викликається на допит у справі отруєння Віктора Ющенка.

Як повідомляють джерела, Сівковича викликають 31 березня на 15 годину до Головного слідчого управління Генпрокуратури на вулиці Борисоглібській.

За словами джерел, повістка Сівковичу була направлена за місцем роботи до Кабінету міністрів.

Протягом останніх років Сівкович неодноразово викликався на допити у справі отруєння Ющенка, однак не ходив на них. У той час він мав імунітет народного депутата.

У зв'язку зі вступом на посаду віце-прем'єра Сівкович склав повноваження депутата.

Будучи нардепом, Сівкович очолював слідчу комісію Верховної Ради з питань отруєння Ющенка та вимагав звільнення керівника слідчої групи в справі Галини Климович.

У середині березня заступник генпрокурора Віталій Щоткін заявив Климович вимогу готувати справу для передачі новому слідчому, але після галасу в пресі цей намір не було реалізовано.

"Українська правда"

Віктор Суворов: для початку висмикнемо сморчка з Мавзолею, а потім доберемся до Бандери і Шухевича

За Гітлера в Україні голоду і людоїдства не було, а за кремлівської владі вона була... Їде переможець війни на парад в німецькому мерседесі, і в нього георгіївська стрічка має... Самогубство Фадєєва пов`язане з появою Олега Кошового...

Віктор Суворов, він же Володимир Резун - письменник і втікач-розвідник ГРУ, який був заочно засуджений до страти, і чиї книги про війну «Криголам» і «Акваріум» стали вибухом для радянської військової історії. У своїх книгах він запропонував цілий ряд нових наукових концепцій, що стосуються початку і перебігу Другої світової війни. У Російській Федерації вийшло близько двох десятків книг, які прагнуть спростувати Віктора Суворова. Наскільки аргументовані доводи його опонентів – думки розходяться. Але навряд чи він хоч один з виданих "антисуворових" зміг наблизиться за тиражами до книг колишнього розвідника ГРУ, який вже більше тридцяти років живе в Англії, читає лекції в британських військових вузах. Напередодні 65-річчя Перемоги ми зв`язалися з Володимиром Богдановичем, щоб поговорити про минулу війну і про нашу історію.

ЗА ГІТЛЕРА В УКРАЇНІ ГОЛОДУ І ЛЮДОЇДСТВА НЕ БУЛО, А ЗА КРЕМЛІВСЬКОЇ ВЛАДИ ВОНА БУЛА

Володимире Богдановичу, День Перемоги цього року Україна зібралася святкувати разом з Росією. І це було б зрозуміло, але тут мер Москви Лужков зібрався розвішувати по Москві червоні ганчірки з портретами Сталіна. Говорить, що він прихильник «об`єктивного висвітлення історії». І тому виникають сумніви, чи зможе нова влада вибрати потрібну тональність для цих урочистостей...

Коли святкують 9 травня, повторюють: «Перемога-перемога, ми перемогли. Гітлер хотів знищити Радянський Союз, всіх нас зробити рабами, а СРСР зробити сировинним придатком Європи». «Переміг» СРСР, але мрія Гітлера здійснилася: Росія чомусь стала сировинним придатком Європи. Всі боялися того, що Гітлер вивезе росіян і українців на найбрудніші роботи. Але сьогодні я ходжу Лондоном, і бачу, що найбруднішу роботу в готелях роблять росіяни, українці, молдавани. Тому, коли ми говоримо про перемогу, то у мене подвійне відчуття. Мені говорять: у цій війні йшлося про виживання народів. Помилуйте, але хіба наші народи виживають? Адже йде процес вмирання нації, абсолютно страшний процес скорочення нації, а населення обох наших країн, якщо і збільшується, то за рахунок людей, що прийшли в країну. І ось, коли святкують 9 Травня, я кажу: добре. Давайте при цьому згадувати про дев`ять мільйонів людей, яких радянська влада винищила навмисно. Так, Гітлер погана людина, але за Гітлера в Україні голоду і людоїдства не було, а за кремлівської влади вона була. Ось коли святкують 9 Травня, я б хотів, щоб це було свято із сльозами на очах, щоб люди пригадали тих, хто загинув на війні. А ось це розмахування прапорцями- це просто вульгарність. Їде Москвою мерседес, в ньому сидить народний депутат, тому що Росія не здатна виробляти автомобілі. Просто не здатна. Виробили цю «ладу» минулого року, сімсот тисяч виготовили, одну чверть вдалося продати. Тому що вона нікому не потрібна. Так от, їде "переможець війни" на парад у німецькому мерседесі, і у нього георгіївська стрічка має. Отак і перемогли. Дивне це свято для мене.

Чому російське суспільство виявляється сприйнятливим до ідей сталінізму? Або люди просто не наважуються голосно заявити протест проти просування генералісимуса?

Люди розуміють, за нинішньої системи розвитку у Росії немає світлого майбутнього, тому вони хапаються за світле минуле. А де світле минуле? А кого ще згадувати? Леніна – сифілітика і німецького шпигуна? Берію Лаврентія Павловича? Божевільного Хрущова, який мало весь світ не знищив у ядерній війні? Ось генералісимус і переміг. Ідеологія російської держави в безвиході, у нас немає позитивних героїв.

На які етапи ви б розбили Другу світову війну для шкільного підручника?

Дії Радянського Союзу були спрямовані на розповсюдження в світі комунізму. Цей вектор був і до війни, і після війни: Афганістан, Єгипет, Сирія, Індонезія, Чилі. СРСР рухався в одному напрямку - до світового панування. Другу світову війну я б починав з пакту Молотова-Ріббентропа. Сталін розділив Польщу, одна половина – Гітлеру, інша – Сталіну. І одразу почалася таємна мобілізація Червоної Армії. Вона мала завершитися війною. Не можна починати війну з 22 червня і словами «віроломний напад». Але треба сказати, що коли вони на нас дійсно напали...

...то в перший рік наша поразка була приголомшливою...

Так. Тому що Червона Армія готувалася до абсолютно іншої війни. Вона готувалася не до оборони, а до нападу. Якби Червону Армію поставили в оборону, то ніхто цю оборону ніколи пробити не зміг би. Припустімо, на Курській Дузі за два-три місяці в чистому полі була створена нездоланна оборона. У німців були важкі танки, але зламати її було неможливо. У 1941 році у німців не було важких танків, але вони захопили Київ, дійшли за місяць до Ленінграда, в жовтні до Москви вийшли. Це тому, що СРСР готувався не до оборонної війни. Наказ на оборону давався на початку липня. А до цього не було такого наказу.

Якщо говорити про етапи війни. Перший етап: 1 вересня 1939 року, війна СРСР і Німеччини проти Європи. Тоді Гітлер у Польщі і ми в Польщі, Гітлер у Норвегії, а ми у Фінляндії, Гітлер у Данії, Голландії, Бельгії, Франції, а у нас - Естонія, Литва, Латвія. Два бандити гризли Європу, а потім один раптово ударив іншого. Ось тоді починається другий етап, 22 червня 1941 року, коли вони стали битися між собою.

Третій етап. Тут я поставив би Сталінград, 19 листопада 1942 року, коли стався перелом, і війна покотилася в інший бік. Тобто, три основні етапи.

Але далі я б додав, що після цього Червона Армія - визволителька прийшла до Європи і вирішила звідти не йти.

СТВЕРДЖУЮЧИ, ЩО СТАЛІН ГОТУВАВ НАПАД НА НІМЕЧЧИНУ, РЯТУЮ ЧЕСТЬ СВОГО НАРОДУ

Я чесно кажучи, не розумію, чому ваше твердження, що Сталін готував напад на Гітлера, викликає таке обурення у російських істориків.

Так, за це мене б’ють ногами. Знаєте, яка найголовніша дурість радянських підручників і всієї пропаганди? Це дві взаимовиключні тези. Нам подають, що Червона Армія звільнила Європу від коричневої чуми. І тут же кажуть: ми нікого звільняти не хотіли, ми на Гітлера нападати не хотіли. Якщо йти за цією логікою, ми - визволителі мимоволі. І якщо продовжити цю думку, «взагалі, ми – вірні гітлерівці». А чому ні? Ми підписали договір з Гітлером, забезпечували його вольфрамом, молібденом, нафтою, нікелем, хлібом, салом, шкірою Кунгурського заводу, шинами Ярославського комбінату. Усім цим забезпечували, і нападати не хотіли. Тобто ми були вірні гітлерівці, він просто на нас напав. А ні, то душив би Гітлер Европу, по Європі - кров калюжами, а ми б його підтримували. Коли я говорю, що Сталін готував напад на Німеччину, то тим самим я рятую честь свого народу, і російського народу, і українського.

І рятуєте при цьому свою наукову концепцію...

Ну, звичайно. Але погодьтеся, що вона достатньо струнка. Адже інакше нісенітниця виходить: ми не хотіли нападати на Гітлера...

Ви в Англії почали говорити з українським акцентом?

Справді? А в мене він завжди був. Мене тут відучували. Я завжди говорив “гуси” (вимовляє м`яке г).

Публіцисти задавалися питанням, чому в перший рік війни зниклих безвісти було в шість-десять разів більше власне загиблих. Це пояснюють тим, що в перший рік була колосальна втеча, і ховати людей, коли ззаду наступають німці, було, таким чином, неможливо...

Вже в перший рік війни була і втеча, і неймовірний героїзм. Наша людина така, якщо її притисне, він або стоїть на смерть, або біжить.

Я приклад такого героїзму наведу. 37-а армія генерал-майора Андрія Андрійовича Власова 71 день захищала Київ, і залишив він Київ не тому, що прорвали київський укріпрайон, а тільки тому, що гігантськими кліщами з-під Конотопа вдарили в тил, і в районі Кременчука німці форсували Дніпро. Дві групи армії з`єдналися в районі Лохвиці, це не провина Власова. У мого батька багато нагород, але я дуже пишаюся медаллю за оборону Києва.

Я вважаю, що видатними полководцями були Ватутін, Черняховський, з великою повагою ставлюся до Василевського. До Жукова я своє ставлення змінив. Спочатку я його поважав. Мій батько завжди його не любив, вважав, що він шкуродер і винищувач піхоти, тупий сталінський кат. З часом мені довелося з ним погодитися, і я шкодую, що він не прочитав мою пізню книгу про Жукова, де я змінив свою думку.

Я дуже вірю, що героїзму і особливої моралі, коли наші хлопці з трьохлінійкою кидалися на танки, коли з-під куль витягали іноземних дітей, всього цього було більше, ніж якоїсь важкої окопної правди.

Наш народ... Під "нашим" я розумію і російський (моя мама була росіянкою) і український (мій батько був українцем)... Народ - добрий і здатний і на подвиги, і на самопожертву. Те, що наш народ може ціною життя врятувати людину, це правда.

Мій батько вступив у війну 23 червня у складі 140-ї стрілецької дивізії Київського Особливого військового округу, він пройшов всю війну. Після всього він і Японську війну відвоював, його там ще й залишили служити.

До Києва недавно приїздив онук Молотова, відкрив Російський центр. Дав інтерв`ю і дуже хвалив дідуся. Казав, що він видатний дипломат, порівнював з Талейраном.

За кількістю жертв Молотов перевершив навіть Сталіна, це встановлено документально. Представники тієї влади виносили списки людей, яких необхідно було знищити. І є статистика, скільки людей своїм підписом знищили Молотов, Ворошилов, Єжов, Сталін. Молотов перевершив усіх. Що стосується його дипломатичних здібностей... Зокрема, пакт Молотова-Ріббентропа, це було видатне досягнення, але це досягнення Сталіна. Сталін зіштовхнув лобами всю Європу: Велика Британія і Франція воювала проти Гітлера, а Сталін перебував осторонь. Це не пакт Молотова, це пакт Сталіна, капкан для Гітлера. Ну а якщо говорити про інші досягнення Молотова... Візьмемо, наприклад, його візит 12-13 листопада 1940 року до Берліна. Цей візит був провалений. За спогадами гітлерівських генералів, виїхав Молотов з Берліна, Гітлер сказав: воюватимемо. Молотов тоді сказав Гітлеру: нам потрібна Румунія, нам потрібна Болгарія, нам потрібні данські протоки. Цей візит повністю передрішив війну, після нього Гітлер підписав план Барбаросса. Як дипломат він був ніщо, в партії його звали «Вячик – кам`яна дупа». Це був дуже старанний і дуже працездатний бюрократ.

Але й Черчилль трактував пакт Молотова-Ріббентропа як тимчасову необхідність, як те, що Росії потрібний був час, щоб краще підготуватися до війни.

Черчиллю потрібно було викручуватися. Були Гітлер і Сталін. Проти Гітлера він воює, але Сталін - це такий же кривавий кат, тільки гірший. Сталін винищив людей у своїй країні. Гітлер у своїй країні ніколи не влаштовував ніяких Голодоморів. Щоб якось пояснити людям союз Сталіна з Гітлером, Черчилль вимушений був розповісти: так, бідний Радянський Союз, оточений з усіх боків ворогами, намагався відтягнути час. Це справжнісінька радянська пропаганда. Інакше б англійський народ сказав: яка різниця? - У Гітлера - червоний прапор, і у Сталіна - червоний прапор, у Гітлера - концтабори, у Сталіна – концтабори, у Гітлера – гитлерюгенд, у Сталіна – комсомол, у Гітлера – одна партія при владі, решта у в`язниці, у Сталіна – одна партія, решта у в`язниці. У чому різниця? Різниця - у формі вусів. Чому ти їздив до Сталіна до Ялти і здавав йому Східну Європу, а проти Гітлера воював? Вся британська пропаганда стоїть на тому, що Гітлер - людоїд, а Сталін – дурник. Гітлер для мене - вбивця, людоїд, мерзотник. Але з того, що Гітлер був людоїдом, не витікає, що Сталін був вегетаріанцем.

САМОГУБСТВО ФАДЄЄВА ПОВ`ЯЗАНЕ З ПОЯВОЮ ОЛЕГА КОШОВОГО

Повернімося до сьогоднішньої Росії. Я вважаю, що Олександр Литвиненко, який написав книгу «ФСБ взрывает Россию», був найсміливішою людиною в цій країні. Але я завжди задавалася питанням: чому він прийняв іслам? Потім десь прочитала, що у росіян, якщо вони спочатку нерелігійні, таке трапляється, як прояв відчуття провини перед чеченським народом.

Не нам судити Сашка Литвиненка. Людину, яка поволі і страшно помирала за правду. Коли він помер, я тоді був дуже хворий, на кладовищі мене не було. Мене іноді питають: як схарактеризувати цю людину одним словом? Я відповідаю: д`Артаньян. Він щодня по десять кілометрів бігав... Він був дуже відкритий. Ми з Танею (дружиною) коли не приїдемо, у нього завжди дім повний. Я ще попереджав: Сашко, обережніше.

Ну от як вирішити проблему Чечні? Адже мають рацію ті, хто каже, що відпустиш Чечню, підуть інші кавказькі республіки...

Ну то що? Якщо історично, етнічно і культурно вони неросійські?! Чому Росія тримає їх кров`ю у складі Росії?! Навіщо кривавою лапою тримати чеченців і інгушів під своїм контролем? Якщо ми говоримо, що чеченська мафія – жахлива, то чому б не відокремитися?

А чи зуміє Кадиров, який у такому разі буде контролювати всі території, захистити їх від ісламського екстремізму?

Ну, це питання Кадирова. Хай він з цим розбирається, просить допомоги у Росії, Європи і Америки, у кого захоче. Ті, хто каже, що дати волю одному - всі захочуть піти, визнають, що вся Росія не хоче жити під владою Москви. Вся Російська Федерація зв`язана на крові і на шмарклях. Так тримали соцтабір. Хліба давали цим, газу – іншим. Усі ненавиділи, усі хотіли розбігтися. І розбіглися.

Тепер питання про українську історію. Питаю, розраховуючи на ваш розум розвідника. Кажуть, що Олег Кошовий був членом ОУН. Що ви про це знаєте?

У мене доказів цього ніяких не немає. Але я зовсім недавно повернувся з Америки, і там зустрічався з людьми, які займалися цією темою. І там мені розповіли таку історію. Що нібито Фадєєв, автор "Молодої гвардії" приїхав до Америки з якоюсь лекцією про мир. І на одній з лекцій йому сказали: товариш Фадєєв, ми зараз вам зробимо сюрприз. І тут заходить людина і каже: здрастуйте, я Олег Кошовий.

Кажуть, що самогубство Фадєєва пов`язане з появою Олега Кошового. Я не знаю, як він пішов, чи то з німцями, чи то в ліс... Але щодо цієї історії у мене немає підтвердження. Це не моя історія.

Чому Росії так важко визнати Голодомор геноцидом?

Якщо чекісти, які сидять у Кремлі, визнають, що це справа їх організації, то виходить, що люди, знаючи про злочини минулого, добровільно пішли служити в цю організацію. Хто ж вони тоді такі?

Визнання Голодомору буде визнанням того, що вони злочинні. Це мова не про історію, це мова про їх сучасну репутацію.

Одна з політичних вимог Росії: позбавити звання героїв Степана Бандеру і Романа Шухевича...

Тут би Україна могла подати зустрічний позов. Ленін продав Україну кайзерові. Добре, що Німеччина була повалена, але Ленін віддавав Україну назавжди. І ось цей сморчок лежить на Красній площі, і чому б його звідти не висмикнути? Чому по всій Росії стоять пам`ятники Леніну? І чому не перейменовані проспекти Леніна? Давайте почнемо з Леніна, а потім дістанемося до Бандери і Шухевича. І ніхто не може сувати ніс у справи суверенної України. Навіть, якщо у когось були помилки і навіть злочини.

Розкажіть про те, що стало в Росії з ГРУ.

Я роблю велику різницю між КДБ і ГРУ. ГРУ - частина армії, її головне завдання - вберегти країну від зовнішнього ворога. А у КДБ завдання – вберегти режим від свого власного народу. За великим рахунком, руки ГРУ не забруднені кров`ю власного народу, а КДБ забруднені по верхівку. ВЧК, ЧК, Голодомор - усе на совісті КДБ. Куди поділося Головне розврдуправління? Військова розвідка - це очі і вуха держави. Якщо мозок помер, то очі і вуха йому не потрібні. Зараз відбувається потужна деградація, як ФСБ, так і ГРУ. ГРУ служила великому СРСР, поліпшенню його неймовірної індустріальної, військово-промислової потужності. Здобували дані та технології. Усі гроші, які виручалися від нафти, газу, йшли у ВПК, а потім потрапляли в розвідувальну організацію. А нині всі ці гроші йдуть на придбання футбольних клубів, яхт, палаців. Гроші не йдуть у розвідку, а з іншого боку немає замовника, немає того потужного індустріального комплексу, який би замовляв таку інформацію.

Ваша книга "Акваріум" починається з того, що живу людину, ГРУ-шника за зраду живцем спалюють в печі. Що, так і було?

Уявіть: ЦК, Стара площа в Москві. Там є відділ адміністративних органів, який контролював армію, КДБ, дипломатів. Усі, хто виходив за кордон, проходив співбесіду в адміністративних органах. Виходить за кордон сім-вісім тисяч осіб розвідників. Як їх утримати? Брати заручників - це вже не працювало, тому що половина хлопців - це сини партійних шишок. З матеріального погляду, що вони могли мені дати? Жигулі та квартиру в Чертанові?! Купити не могли. Ідеологія не працювала, у наш час ніхто не вірив в світле майбутнє і в те, що всім буде по потребах. Я завжди сміявся над тим, що всім при комунізмі буде по потребах. Я при цьому питаю: знаєте, скільки моїй дружині потрібно пар черевичків? Ну отакі в неї потреби.І ось придумали один спосіб, щоб нас утримати. Який? Тримали нас в страху. Лякали індивідуально, але так, щоб запам`ятати на ціле життя.

А ви вже в Англії одружилися?

Ні. Я одружився в Радянському Союзі. Я хитро зробив: вона розвідниця, як і я, ми пішли (на Захід. – Ред.) разом. 13 квітня буде 39 років, як ми разом. Вона пішла за мною, і я дуже цим пишаюся.

Вам потрібно написати ще одну книгу...

Ні. У мене немає того таланту, щоб її змалювати. Але коли я писав "Контроль", то у мене була можливість з натури змалювати близьку людину.

Ви не хочете приїхати до України, побоюєтеся?

Ні, я не боюся. Але мені ж Верховна Рада заборонила. Вони вважають, що якщо я зрадив Москві, то не можу приїхати. Хіба Україна - вірна московська колонія?

Треба підкинути українській опозиції ідею, щоб відмінити вашу заборону...

А чому б і ні? Мою Таню питають: у вас такий акцент цікавий? Ви – шведка? Вона відповідає: так, шведка з-під Полтави, з Карлівки, є там такий райцентр. Абсолютно дика річ: ці ваші парламентарії що, вірність досі Москві бережуть? Ну, ось я вийшов
зі складу СРСР, Україна вийшла за мною. І я після цього нехороша людина, а вони хороші?

Розмовляла Лана Самохвалова

Найяскравіші виразники опозиції – колишні соратники

Під час терактів у московському метро загинув житель Севастополя

Під час терактів у московському метро 29 березня загинув житель Севастополя Віктор Гінькут, 1967 року народження.

Його прізвище значиться у списках загиблих під час терактів, розміщених на сайті Міністерства з питань надзвичайних ситуацій Росії.

У графі “місце реєстрації” вказано місто Севастополь.

Тіло В.Гінькута знаходиться у морзі №2.

29 березня у московському метрополітені сталися вибухи на станціях “Лубянка” та “Парк Культури”. Внаслідок вибухів загинули 39 осіб.

МВФ вимагає від України підвищити внутрішні ціни на газ

Голова Міжнародного валютного фонду Домінік СТРОСС-КАН вважає за необхідне відновити діючу програму співпраці з Україною або розробити нову програму.

"Це залежить від результатів роботи місії, яка зараз знаходиться в Україні, а також від бажання уряду країни проводити необхідні реформи", - заявив він в інтерв`ю РІА “Новости” .

Проте остаточне рішення про формат співпраці МВФ і України має прийняти сам український уряд. "Це насамперед залежить від українського уряду", - сказав він. Після майже п`ятимісячної перерви в співпраці, пов`язаного з проведенням виборів Президента в Україні, глава МВФ вважає за необхідне його інтенсифікувати. "Я впевнений, що на користь України якнайшвидше відновити відносини з МВФ", - вважає він.

Стосуючись чинної програми, Д.СТРОСС-КАН зазначив, що вона зіграла свою позитивну роль, зокрема в реструктуризації банківського сектору. "Багато було зроблено в Україні, щоб поліпшити ситуацію, незважаючи на те, що ця ситуація була складною для українського народу", - сказав він.

У свою чергу директор Європейського департаменту МВФ Марек БЄЛКА в інтерв`ю РІА “Новости” заявив, що не чекає укладання якоїсь угоди за програмою співпраці між МВФ і Україною за підсумками роботи місії Фонду, котра перебуває зараз у Києві. "Ми б хотіли спочатку познайомитися з новими людьми і їх програмою, а також оцінити, що відбулося за останні місяці, коли виникла пауза в наших взаєминах", - сказав він.

Представник МВФ зазначив, що поки що не ясно, чи буде продовжена стара програма співпраці між Фондом і Україною чи буде підготовлена нова. "Це ми ще не вирішили", - зазначив він, підкресливши, що багато що залежатиме від роботи нинішньої місії, яка запропонує той чи інший варіант. "Ми чекаємо від українського уряду звернення про підготовку подальшої програми", - сказав глава Європейського департаменту МВФ. Якщо буде потрібно, після повернення нинішньої місії до Вашингтона буде підготовлена ще одна місія. Проте можливі терміни нової місії М.БЄЛКА не вказав. (Нинішня місія МВФ завершить свою роботу в Києві 2 квітня).

Продовження співпраці Фонду і України вимагатиме від українського уряду дотримання ряду умов, зокрема, обмеження бюджетного дефіциту. За словами М.БЄЛКИ, необхідно також продовжити реформу фінансового сектору і навести порядок у газовому секторі країни. "В цілому, нічого нового, але без цього стійке зростання в Україні не відновиться", - зазначив представник МВФ.

Торкаючись газового сектору України, він заявив, що МВФ чекає реалізації двох базових умов: внутрішні ціни на газ будуть доведені до рівня, який покриває його собівартість, а також буде забезпечена прозорість газового сектору. "Ми наполягаємо на прозорому управлінні цим сектором, прозорому управлінні "Нафтогазом", - підкреслив представник МВФ. Проте ці умови не означають негайної реалізації. "Звісно, це не має бути відразу, цього можна досягти поетапно, але це те, про що ми точно маємо домовитися", - сказав він.

У той же час М.БЄЛКА висловився з оптимізмом щодо відновлення української економіки. "Українська економіка пройшла дно і є обнадійливі ознаки в економіці", - вважає він. Навіть у період припинення співпраці МВФ і України нічого драматичного не сталося. Так, курс гривні залишається досить стабільним, катастрофи не сталося. Проте, українська економіка, на думку МВФ, переживає досить складні часи. "Ми маємо намір допомогти українській економіці і уряду, але ми маємо зрозуміти пріоритети нового уряду і сконструювати програму", - сказав М.БЄЛКА.

Рада провалила відставку Табачника

Верховна Рада України не підтримала проект постанови «Про звільнення з посади міністра освіти і науки Дмитра ТАБАЧНИКА».

За дане рішення проголосували 202 з 424 народних депутатів України, зареєстрованих у сесійній залі.

Не голосували за дане рішення у повному складі фракції, які входять до коаліції – фракції Партії регіонів, КПУ, Блоку Литвина.

“За” проголосували 146 народних депутатів із фракції БЮТ та 56 – із фракції НУ-НС.

«АнтиТабачний» ректор Могилянки Сергій Квіт: не в ногу з усіма

Президент Національного університету “Києво-Могилянська академія” Сергій Квіт – єдиний з керівників українських вишів, який відкрито висловився проти призначення Дмитра Табачника на посаду міністра освіти і науки. Решта ректорів на останніх зборах минулого тижня всіляко засвідчували новому керівництву свою підтримку і критикували колишнього міністра . УНІАН звернувся по інтерв’ю до Сергія Квіта, щоб дізнатися, чому він протиставив себе колегам, чим загрожує введення вступних іспитів у вишах, яке майбутнє у ЗНО в країні і чи здатна “АнтиТабачна кампанія” щось змінити.

Наскільки мені відомо, відразу після призначення Табачника у середовищі ректорів звучали протестні настрої. Але як тільки прийшов час діяти, керівники вишів дали задній хід, і з відкритою заявою виступили тільки Ви та Український католицький університет. Як Ви це прокоментуєте?

Була така інформація. Я не в праві засуджувати своїх колег. У кожного своя ситуація, свої мотивації.

Ректори печуться про портфелі?

Не знаю.

Чи була якась реакція керівництва МОН на Вашу відозву: дзвінки, розмови, спроби тиску?

Ні, нічого такого не було.

А чи здатен, на Ваш погляд, студентський рух щось змінити?

В принципі, студенти в університетах повинні вчитися. Не треба підмінювати навчання і науку політикуванням. Але студентський рух у широкому розумінні – важливий, до нього треба ставитися серйозно. Молоді люди по життю налаштовані на революцію і радикалізм. Вони хочуть мати відчуття власного впливу на перебіг подій, на позитивні зміни у державі. Тому іноді студенти виступають більш послідовними і чесними політиками, ніж так звані професіонали. Студентський рух може багато.

Ваші студенти кажуть, що на посаді міністра освіти сьогодні бачать пана Брюховецького. Ви поділяєте погляди своїх вихованців?

Наскільки мені відомо, В’ячеславові Степановичу пропонували і посаду міністра, і віце-прем’єра з гуманітарних питань. Він сказав: “Мені потрібен час (здається, 10 років) для реформ. За один-два роки це зробити неможливо”. Але хто в наш час може гарантувати Брюховецькому 5 чи 10 років на чолі Міністерства освіти і науки?

А Ви бачите гідну кандидатуру на заміну Табачнику?

Це міг би бути ректор, чи навіть хтось із колишніх міністрів. Професіонал, а не політик. Усі необхідні нам алгоритми реформ давно випрацювані у світі. Потрібно не конфліктувати, а просто мати волю до реформ.

Один з Ваших вихованців під час чергової акції “АнтиТабачної Кампанії” заявив, що в разі виключення студентів з вузів через публічний протест проти Табачника, Ви готові прийняти їх до себе...

(Сміється. – Авт.) Тут наші можливості дещо перебільшені. Києво-Могилянська академія завжди працює тільки в легальному полі. Для того, щоб вступити до НаУКМА, треба виконати ряд вимог, з якими можна ознайомитися на університетському сайті.

Новий міністр освіти Табачник ініціює введення вступних іспитів наряду з ЗНО з наступного року. Вам не здається, що екзамени просто знівелюють тестування?

Києво-Могилянська академія має 18-річний досвід вступного тестування. Колишній Президент Віктор Ющенко, коли видавав указ про обов’язкове проведення ЗНО, посилався на успішний досвід нашого університету. Проте коли тестування було запроваджене на загальнонаціональному рівні, Києво-Могилянській академії несподівано заборонили проводити власне тестування. З цього приводу ми мали великі дискусії з попереднім міністром Іваном Вакарчуком. Я питав: “Претензії по корупції є?” Нема. “Досвід успішний?” Успішний. Чому це скасовувати? Відповіді від попереднього міністра ми так і не почули. Не дочекалися від нього також відгуку на пропозицію використовувати наш науковий центр з досліджень питань тестування, який, до речі, очолює почесний президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький.

Якщо говорити з точки зору Києво-Могилянської академії, то ми за повернення балів нашого тестування.

Тестування – це дуже прогресивна справа. Понад 150 країн світу його використовує, воно скрізь працює, виконуючи адекватно поставлені завдання, зокрема корелюючи середню та вищу освіту. У нас запровадження тестування було страшенно прямолінійним. Приміром, на початку цього навчального року керівник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук виступає на одному з круглих столів і каже: “Ми плануємо надалі розвивати систему ЗНО. Невдовзі нами будуть запропоновані не лише тести для бакалаврських програм, але й для магістерських”. Така постановка питання не може вважатися професійною. Будь-який західний університет вибудовує власну систему вимог до абітурієнтів. Він може вимагати результати кількох різних тестів, а також написання есею чи подолання якихось інших випробувань. Тому що кожен університет формує обличчя власного студента. Тим більше це стосується магістерського рівня, який вводить молоду людину безпосередньо в науку. Тут треба уважно роздивлятися кожного випускника бакалаврських програм.

Можемо пригадати, що при запровадженні обов’язкового загальнонаціонального ЗНО звучало інше твердження: Завдання університетів не відбирати, а навчати. Це хибна думка. Починаючи з того, що головне завдання університетів – це наука, а сам навчальний процес організовується довкола наукових досліджень. Ринкова конкуренція між університетами починається з боротьби за кращого абітурієнта. Проте я можу зрозуміти мотивацію, згідно з якою ЗНО виносилося як за межі як закладів середньої, так і вищої освіти. У цьому випадку відсторонення університетів від відбору власних абітурієнтів може бути лише тимчасовим кроком, обов’язково – контекстуальним у системі реформ, до яких в Україні ніколи не доходять руки. До справжніх освітніх реформ в Україні досі не дійшло. Час від 1991 року можна вважати згаяним.

ЗНО – це інструмент для проведення реформ, а не сама реформа вищої освіти. Воно не може служити єдиним засобом боротьби з корупцією. Тому що корупція в Україні – це проблема соціальна, пов’язана з низьким рівнем економіки, професійної культури, розбещенням, яке несла із собою радянська влада. Корупція у ВНЗ є лише віддзеркаленням ще гіршого стану справ у цілій державі. Відзначу, що це явище неможливе в нашому університеті, але про це і так усім відомо. Для того, щоб подолати корупцію в Україні, потрібно із чогось почати. Як на мене, найдоцільніше – з вищої освіти. Потрібно дати автономію університетам, вимагаючи від них натомість якість наукових досліджень, навчання і викладання. Тоді вони дбатимуть про свою репутацію на національному і глобальному рівні та, зрештою, не будуть зацікавлені у корупції.

Але досвід проведення ЗНО свідчить, що корупція зменшилася. Через вступ за сертифікатом і за відсутності екзаменів, у ректорів просто не було ніякої можливості брати гроші у абітурієнтів.

Так, якоюсь мірою ЗНО – це інструмент захисту абітурієнтів. Точніше, тестування захищає найкращих вступників. Адже випускник школи з найвищими балами сертифікатів справді може вступити в будь-який університет, оскільки перебуває у фокусі уваги громадськості і преси. Добрим словом слід згадати «онлайнову» систему «Конкурс», яка суттєво допомагає відстежувати ситуацію по Україні. Але ЗНО не усуває корупцію через недостатню прозорість зарахування.

Минулого року 5 серпня всі ВНЗ мали оприлюднити списки рекомендованих до зарахування абітурієнтів. Це означає, що протягом трьох днів останні повинні були принести оригінали документів до певного університету. Якщо ж абітурієнти не приносять оригінали у зазначений термін, то потрапляють у «підвішений» стан: їх можуть прийняти до складу студентів, або ж відмовити у зарахуванні. Причому більшість не з’являється вчасно з двох причин. По-перше, абітурієнти буквально бігають між університетами, бо мають справді широкий вибір. По-друге, прізвище хорошого абітурієнта може з’явитися у списках кількох університетів. А він обирає лише один. Це означає, що в інших ВНЗ на місці його прізвища лишається вакантне місце. Величезна кількість місць залишається відкритими. Чи всі вони заповнюються далі за рейтингом? Цього не можна ствердити напевно.

Чи треба підтримати ЗНО? Безумовно. Суспільство вірить у нього, сподіваючись, що держава й надалі буде дбати про підвищення якості освітніх послуг. Згадаймо, що ЗНО є результатом спільних зусиль Президента і кількох Урядів. Воно дає об’єктивний погляд на знання та здібності абітурієнта. До речі, НаУКМА вже апробувала два тести на здібності. Але ЗНО потрібно органічно вписати у контекст реформ. З одного боку, не можна повністю заборонити всім університетам впливати на формування власного контингенту студентів. З іншого – через справді великий розмах корупції і падіння якості освіти, яке продовжується з другої половини 1980-х років, не можна зупинятися на досягненому. Треба рухатися вперед, розвиваючи національну систему ЗНО. Велике занепокоєння сьогодні викликає настрій політичного реваншу й риторика помсти попередникам. Відповідати будемо всі: перед наступними поколіннями і перед Богом. Ніхто не сховається від власної відповідальності.

Я б також застеріг від огульного звинувачення ректорів і чиновників у корупції. Насправді лідери ВНЗ, професорсько-викладацький склад у більшості випадків дбає про свої університети і хоче вивести їх на вищий рівень якості. Міністерство освіти і науки саме по собі не може проводити ніяких реформ, оскільки для цього як мінімум потрібна злагоджена діяльність Президента, Уряду, Верховної Ради. Світовий досвід показує, що успішні реформи у науці та освіті є наслідком системної державної політики. У центрі уваги тут – запровадження реальної університетської автономії – у першу чергу, фінансової, академічної, кадрової. Ми ж поки що маємо підозрілу проросійську риторику стосовно освіти, забуваючи, що корупція та інституційні стандарти нашого північного сусіда, включно із свободою слова, незабаром сягнуть рівня Північної Кореї. Повернення назад немає. Світ розвивається надзвичайно швидко. Можливий тільки відважний рух уперед.

Свобода – це відповідальність, а в українських реаліях ще й ризик. Наприклад, ректор престижної Харківської юридичної академії ім. Ярослава Мудрого заявив: навіщо контрактникам складати ЗНО – хай платять гроші і вчаться...

Якщо таке твердження справді мало місце, воно свідчить про відсутність в Україні здорових ринкових стосунків. Адже студенти, зараховані без належного відбору, будуть завідомо слабкими, тому «комерційного успіху» також не буде досягнуто. Адже поганому випускнику не треба видавати диплом, тому що суспільство не потребує поганих фахівців. Справжня конкуренція передбачає присутність українських університетів не лише на вітчизняному, але й на глобальному ринку. Тому нам треба пропонувати власні найкращі стандарти.

А ще керівники вишів на останніх зборах бідкалися новому керівництву, що наші аспіранти тікають на Захід, давайте щось робити...

Це звичайний посткомуністичний підхід. Так само, можна сказати: якщо ми навчимо наших людей англійської мови, вони завтра спакують валізи і втечуть. Насправді тікають ті, хто всупереч нашій системі сам вивчив англійську, одержав базову освіту і стикнувся з усіма проблемами наукової кар’єри в Україні. Такі люди їдуть на магістерські і докторські програми в Західні університети. Тому наші дії повинні бути протилежними: слід створити структуровані докторські (PhD) програми у себе вдома, інтегрувати науку і освіту, стимулювати створення суспільство знань. Ми ж проводимо політику самоізоляції, усуваючись не лише від партнерства із Заходом, але також, як наслідок, від справжньої конкуренції. Має місце протилежна тенденція – багато українців повертається додому із західними дипломами. Замість того, щоб використати їхній безцінний науковий та організаційний досвід, наша держава вигадує різноманітні ірраціональні перешкоди, які ці люди незрозуміло заради змушені долати.

Наприклад, Києво-Могилянська академія – єдиний в Україні університет, який відкрив Докторську школу західного зразка. Зараз вона включає п’ять, а до кінця року – матиме перші вісім PhD-програм. Але вже два роки, всупереч Болонським зобов’язанням, ми не можемо її легалізувати. Вихід простий – Могилянка буде видавати паралельно власні дипломи PhD разом з такими ж дипломами європейських та північноамериканських університетів-партнерів. Треба нарешті зрозуміти: якщо молоді люди зможуть потрапляти у «велику науку» з України, вони в переважній більшості залишатимуться і приноситимуть користь своїй Батьківщині.

Як Ви поставилися до нововведення Табачника, яке передбачає, що абітурієнти можуть проходити тестування мовою навчання?

Оскільки, згідно з російською шовіністичною концепцією, як до 1917 р., так і до 1991-го, всі мови, окрім російської, повинні були кудись зникнути, я, безумовно, виступаю за розвиток усіх мов, які є рідними для громадян України. Однак якщо вони хочуть ставати студентами українських, а не зарубіжних університетів, вони повинні послуговуватися на належному рівні державною мовою. Саме на це слід звернути увагу.

Стосовно тестів, я знаю з мас-медій, що в них будуть розмежовані румунська і молдавська мови. Але ж це абсурд, бо насправді існує одна румунська мова! Не хотілося б думати, що це було зроблено на догоду агресивній російській політиці у регіоні, всупереч науковості та здоровому глузду.

Чому до Вас не йдуть вчитися “мажори” – діти політичної чи бізнесової еліти?

Не можна сказати, що взагалі «не йдуть». Просто ми такої статистики не ведемо. Але якщо батьки мають гроші, ще не означає, що їхня дитина зможе до нас вступити. Далі, якщо студент із заможної родини потрапляє до НаУКМА на контракт (а у нас він найдорожчий) – це ще не означає, що він одержує якусь недоторканість і ми його не виженемо, якщо він буде погано вчитися. За минулий рік ми відрахували десь 119 контрактників і понад 120 бюджетників. Ми не зважаємо, на якій формі навчається той чи інший студент. У Могилянці є різні студенти – всі вони рівні перед нашими професійними і корпоративними вимогами.

Розмовляла Анна Ященко

Литвин ще не запам'ятав прізвища всіх коаліціантів

На сьогодні у складі коаліції налічується 237 народних депутатів.

Про це повідомив на прес-конференції голова Верховної Ради України Володимир ЛИТВИН.

Як відомо, під коаліційною угодою підписалося 235 народних депутатів і саме про таку кількість було оголошено на сесійному засіданні, отже тепер ще два народних депутати вступили в коаліцію.

На уточнююче запитання журналістів, хто ще з народних депутатів увійшов до коаліції, В.ЛИТВИН відповів: «ви знаєте я прізвища не запам’ятав».

При цьому він додав, що не відноситься до тих людей, «хто вистрілює сенсації». «Я ж повинен відповідати за свої слова», - додав він.

При цьому зазначив, що у вівторок на сесійному засіданні будуть оголошені прізвища тих двох депутатів, які приєдналися до коаліції.

Говорячи про дотримання прав опозиції як це передбачено законом «Про Регламент Верховної Ради України» В.ЛИТВИН зазначив, що на сьогодні опозиція не оформлена офіційно. «Сьогодні як мінімум є три претенденти на роль лідерства в опозиції», - зазначив голова ВР. Він підкреслив, що на сьогодні в опозиції «набагато тісніше, ніж у владі».

Відповідаючи на запитання, які шанси є, що опозиція може оформитися в найближчий час В.ЛИТВИН відповів, «я ці шанси не зважував». «Буде як буде, а буде - як Бог дасть», - додав він. За його словами, все залежить від того «наскільки будуть вгамовані амбіції».

УНІАН

Вибухи в Москві – стежте за діями влади

У Москві знову вибухи й знову гинуть люди. Трагедія для десятків, якщо не сотень, сімей, страх і паніка для москвичів і – широкі можливості для влади…

Коли щось подібне стається в цивілізованій країні, воно там сприймається як нещастя, трагедія. А ще є сигналом для спецслужб щодо необхідності поліпшити роботу на випередження: виявляти й знешкоджувати, але тихо й непомітно – щоб обиватель нічого й не помітив.

У Росії такі акції мають зовсім інший ефект і завжди позначаються на внутрішній політиці.

Насамперед, це чудовий привід перетрясти кадри в гебешному стані. А головне – розпочати наступ широким фронтом на ворогів, закрутити гайки й покласти край усіляким проявам свободолюбія серед російського народу.

Ми не знаємо, що там відбулося насправді, як вибухнули ті вагони в метро і чи були там смертники, про яких заявляє російська влада. Але нам достеменно відомо, що в Москві на цьому тижні готувалися акції протесту на кшталт калінінградських – проти підвищення цін на житлово-комунальні послуги. У Калінінграді «комунальні» акції вилилися в небачений досі виступ проти путінського режиму. Останнім часом громадянське життя в Росії помітно пожвавішало. Невдоволення режимом стає дедалі явним і може врешті-решт набути якихось організованих форм.

Чи зайве додавати, що після понеділкових вибухів ніяких акцій допущено не буде?

З того, як розгортатимуться події далі, можна отримати непрямі свідчення – що насправді стояло за цими терористичними актами.

Якщо помітним буде посилення позицій президента Медведєва, то не виключено, що й справді, Путін втрачає контроль за чеченцями й ситуацією взагалі. Це означає, що московські теракти від 29 березня, виникли стихійно, так би мовити, «природним» шляхом, як елемент боротьби – як її розуміють учасники сторони, що їх організувала.

Якщо ж посилюватиметься Володимир Володимирович Путін і ми почуємо вимоги трудового народу повернути йому президентську владу (наприклад, шляхом проведення дострокових виборів), – тоді не все так просто… Москвичі ще не забули вибухів десятилітньої давності, які сприяли приходу Путіна до влади...

Чи допоможе антитерористичний популізм удруге?

Можемо також припустити, що владі набрид маріонетковий лідер Чечні Кадиров з його примхами й непомірними апетитами. Це, звісно, не може бути головним мотивом «терористичної вакханалії», а так – додатковим її «плюсом». Кадирову можна пред’явити претензію – що не контролює ситуацію, а отже, не може бути президентом бунтарської республіки.

А ще слід очікувати нового посилення ксенофобії та нетерпимості до «чужинців» у середовищі самих росіян.

Зате сьогодні Росія в центрі уваги світових ЗМІ. Це для неї шанс хоч якимось боком стати в ряд «сильних» і демократичних держав світу, для яких боротьба з тероризмом – не показушна клоунада, не «сортіромочіння» і не елемент бійки за престол. А політична реальність, що постала на ґрунті протистояння двох світів.

Оксана Охрімчук, Москва – Київ