Хочу відкрити очі Азарову: гречка – 25, бензин – 9, картопля – 8

Прем`єр-міністр Микола Азаров продовжує розповідати про поліпшення в економіці країни в 2010 році і, зокрема, про істотне гальмування інфляції. «Незважаючи на екстремальне зростання цін на продовольство на світових ринках, незважаючи на небувалу засуху в Україні, незважаючи на наші власні недоліки, уряд гідно відреагував на цінову кризу і зумів зупинити стрибок цін восени 2010 року», - заявив, наприклад, він на засіданні уряду 12 січня цього року.

Проте реальна ситуація, яку щодня спостерігають рядові українці, бачиться зовсім іншою. Ціни на багато товарів і послуг ростуть дуже швидкими темпами.

Відповідаючи 17 січня на запитання журналістів щодо різкого подорожчання продовольчих товарів, Азаров заявив, що підвищення цін на окремі продукти харчування в Києві і всій Україні носить «певний штучний характер» і відповідальності за нього уряд не несе.

«Ви запитайте у власників супермаркетів - чому вони піднімають ціни? Те, що стосується уряду, він робить. Але уряд не торгує ні гречкою, ні маслом - уряд створює умови для тих, хто торгує», - відповів глава уряду на репліку про те, що ціна гречки в супермаркетах досягла 25 гривень за кілограм.

А тим часом, ціни на АЗС, за словами автомобілістів, просто збожеволіли - гайнули в космос і не збираються повертатися. Зокрема, вартість найпопулярнішого бензину марки «А-95» вже підпирає 9 гривень за літр і, судячи з усього, скоро перевалить за 10 гривень.

Стрімко дорожчають після Нового року також продукти харчування. Наприклад, ціни на картоплю в Донецьку в січні виросли приблизно на 40%. Якщо до свят кілограм картоплі на ринках міста коштував 5 гривень, то зараз за нього просять від 7 до 8 гривень за кілограм. На запитання, з чим пов`язаний подібний ціновий стрибок, продавці відповідають питанням: «А солярка наскільки подорожчала?».

При цьому відомо, що ще минулого року ціни на овочі в Україні виявилися вищими за європейські. Про це повідомила в грудні асоціація «Український клуб аграрного бізнесу» (УКАБ).

За все це уряд критикують, певна річ, представники опозиції. Прем`єр-міністр у відповідь опускається до банального хамства. «Коли вона відкриває рот, найкраще закрити вуха.», - заявив він, коментуючи критику Тимошенко на свою адресу.

Проте, судячи з приведеної вище інформації про шокуючі ціни в Україні і їх підвищення, що триває, пан Азаров не тільки заткнув власні вуха – щоб не чути критики, але ще й щільно заплющив очі – щоб не бачити реальну ситуацію з галопуючим зростанням цін у країні.

Олександр Безкоровайний

Азаров і Арбузов розпочали «неконтрольовану емісію»?

Уряд Азарова, так само як і Нацбанк, є за що критикувати, причому нищівно. Але це звинувачення пані Тимошенко на їхню адресу виглядає відверто неправдивим...

Юлія Тимошенко

Тимошенко заявила проте те, що уряд спільно з Національним банком з початку року розпочав нову "неконтрольовану емісію" коштів...


Пам’ятаєте байку про те, як зозуля вихваляє півня за, те що той вихваляє зозулю? Так ось у нашому задзеркаллі все інакше. Влада висуває кримінальні звинувачення Тимошенко, які, безперечно, не мають судової перспективи і які радше сприяють підвищенню її рейтингу. Натомість Тимошенко звинувачує уряд і Національний банк у тому, що абсолютно не відповідає дійсності і спростовується за лічені хвилини в результаті аналізу даних, розміщених на офіційному сайті Нацбанку.

Як відомо, НБУ здійснює емісію шляхом викупу у свій портфель ОВДП, через рефінансування комерційних банків та за рахунок викупу іноземної валюти. Причому останній інструмент узагалі не можна вважати однозначно негативним, бо випущені Нацбанком додатково кошти мають валютне покриття. Ще одним додатковим емісійним механізмом можна вважати перерахування Національним банком у державний бюджет перевищення власних доходів над видатками. Це все. Інших можливостей практично не існує.

Так от аналіз даних НБУ показує, що звинувачення пані Тимошенко не відповідають дійсності.

Аналізуючи дані щодо ОВДП, які перебувають у обігу, пересвідчуємося, що портфель облігацій НБУ за перші 17 днів січня зріс лише на 600 млн. грн. З 64229,89 млн. грн. (станом на 31 грудня 2010 року) – до 64829,89 млн. грн. (станом на 17 січня 2011 року). При цьому загальний обсяг ОВДП, що перебувають у обігу, навіть скоротився на 802,49 млн. грн. –з 136187,40 млн. до 135384,91 млн. Таким чином, уряд, погасивши частину своїх зобов’язань, навіть сприяв зменшенню загального обсягу гривні в обігу.

Дані щодо рефінансування банків засвідчують, що Національний банк за перші дні цього року взагалі не дав банкам жодної копійки. Натомість активно здійснював заходи мобілізації коштів банків шляхом розміщення депозитних сертифікатів, вилучивши з обігу за цей час понад 2,5 млрд. грн.

Що ж до інформації про продаж урядом іноземної валюти, то інформації з цього приводу немає. Загальний обсяг валюти, що купувався та продавався на міжбанківському валютному ринку протягом першої половини січня, зі зрозумілих причин, є значно нижчим ніж це було в грудні. Можна припустити, що уряд продавав свою валюту Нацбанку напряму. Але завдячуючи практиці, яку започаткувала ще пані Тимошенко у 2008 році і яку продовжує пан Азаров, щоденну інформацію про стан єдиного коррахунку Казначейства отримати не можна. Враховуючи це, категорично виключати такий механізм емісії не варто. Хоча, як це зазначалось вище, і розглядати його лише з негативної точки зору навряд чи доцільно. Утім, залишки на коррахунках банків не свідчать, що великі кошти могли бути перераховані з єдиного коррахунку Казначейства комерційним банкам.

Арбузов, Азаров

Що ж до можливості здійснення емісії шляхом перерахування Нацбанком у держбюджет перевищення власних доходів над видатками, то це теж виглядає малоймовірним. Річ у тім, що Нацбанк торік і без того перерахував у бюджет замість 10 млрд. грн. понад 12,5 млрд. А цього року в Нацбанку ще навіть теоретично не могло виникнути якихось доходів, з яких би він міг щось перерахувати уряду.

…Уряд Азарова, так само як і Нацбанк, є за що критикувати, причому нищівно. Але це звинувачення пані Тимошенко на їхню адресу виглядає відверто неправдивим.

Може, це просто така форма політичної боротьби в нашому «задзеркаллі»? Може, влада і Тимошенко роблять взаємні послуги, звинувачуючи одне одного в тому, що з легкістю спростовується, зате збільшує рівень довіри з боку прихильників обох таборів?

Борис Кушнірук

Віхи тижня: війна з Бандерою, демократія з чеським акцентом і анонсоване кровопролиття

Позбавлення Степана Бандери звання «Героя України» викликало обурення місцевої влади в Західній Україні. Чеський єврокомісар і уряд Чехії дали Україні урок демократії. Міністр внутрішніх справ вважає, що День Соборності буде затьмарений кровопролиттям.

Воювати з історією – заняття негідне. Інколи здається, що українські політики забувають про цю прописну істину. Як уявляється, провина Віктора Ющенка, що похапцем кинув (інакше не скажеш) звання «Героя України» лідерові ОУН, і команди Віктора Януковича, яка почала в судах боротися за відміну цього рішення, однакова. Ні один, ні другий Віктор не добився обіцяної консолідації суспільства. У результаті на захист героїчного статусу націоналіста стали представники місцевої влади в регіонах, що живуть із гаслом «Бандера, – наш герой!», та Юлія Тимошенко – переважно з політичної кон`юнктури. Шукати компроміс бандерівці і політичні спадкоємці його супротивників не збираються.

Богдан Данилишин

Україні тим часом показали (хай і за закритими дверима) жовту картку. Єдиний з єврокомісарів, який закінчив МДІМВ, Штефан Фюле під час переговорів у Києві встиг виявити підтримку Юлії Тимошенко і стримано висловитися про перспективи підписання угоди про політичну асоціацію України і ЄС. Чеський дипломат, судячи з публікацій західної преси, зумів повною мірою донести до Віктора Януковича стурбованість Євросоюзу вибірковістю українського правосуддя, і закликав сприяти становленню сильної опозиції і незалежних ЗМІ. Куди красномовнішим виявилося чеське МВС, що надало політичний притулок екс-міністрові економіки України Богдану Данилишину. У Празі не дуже повірили висунутим українською юстицією звинуваченням, і дозволили колишньому чиновникові одержати свободу.


Віктор Янукович кинувся рятувати ситуацію, закликав підлеглих добитися відміни моніторингу Ради Європи відносно України. Зі зрозумілих причин, зробити це найближчим часом буде непросто. Президент пообіцяв створити модель Конституційної асамблеї для продовження реформування Основного Закону і завершити перебудову судової системи з урахуванням пропозицій Венеціанської комісії. Кажуть, що до складу розробників нової редакції Конституції увійдуть нардепи, які що відзначилися 16 грудня в побитті бютівців - Дмитро Саламатін і Петро Цюрко, – виключно для забезпечення конструктивності конституційного процесу.

Якщо говорити серйозно, то глава держави вимагає від підлеглих завершити дерегуляцію (Анатолію Могильову дісталося на горіхи за не скасований досі техогляд автомобілів) і впритул перейти до земельної реформи. Цікаво, яку тактику для втихомирення невдоволення від майбутнього продажу землі з боку комуністів і народників, які підбирають сьогодні крихти зі столу влади, виберуть на Банковій. Втім, судячи з того, як зараз проходять голосування в парламенті, вибір невеликий: або безстороннє ігнорування, або досягнення домовленостей через голови партійних вождів, які робили публічні заяви.

Анатолій Могильов

Звернула на себе увагу заява міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова: той вважає, що на скликаному 22 січня на Майдані Юлією Тимошенко мітингу можливе кровопролиття. Опозиціонери справедливо назвали позицію Могильова залякуванням і пообіцяли, що День Соборності пройде мирно. З урахуванням нинішніх особливостей у відносинах із Фемідою сумнівно, щоб хтось із опонентів Януковича горів бажанням отримати звинувачення в організації масових безладів. Такий варіант не виглядає фантастичним. Генеральний прокурор Віктор Пшонка тим часом розчарував усіх, хто вірив у його професіоналізм – він під слушними приводами вже вдруге ігнорує прагнення депутатів почути його звіт із парламентської трибуни.

Продовжує демонструвати готовність до здійснення пенсійної реформи Сергій Тігіпко. Віце-прем`єр уже почав обговорення її перспективи з представниками громадськості, хоча досі не зрозуміло, що саме обговорюють – доля відповідного урядового законопроекту більшості співгромадян незрозуміла. Судячи з того, які питання опиняються у сфері компетенції Сергія Леонідовича, з нього хочуть зробити за підсумками роботи в уряді Азарова «опудало реформатора» - щоб іншим не кортіло.

Володимир Литвин

Прийнятий парламентом закон «Про доступ до публічної інформації» потішив усіх прихильників максимальної прозорості органів державної влади. Схоже, громадянське суспільство в постійній боротьбі з тими, хто нами управляє, завоювало невеликий інформаційний плацдарм. Єдиний мінус – ніхто не може дати гарантії, що чиновники будуть якісно його виконувати. Та й парламентаріїв, судячи з заяви Володимира Литвина, куди більше турбують перспективи збереження нинішнього скликання до осені 2012 року. Народні обранці, які пропрацювали всього тиждень після новорічних свят, пішли на планові канікули, після завершення яких планують оформити пролонгацію своїх повноважень. Заклик першого президента Леоніда Кравчука, що запропонував Януковичу викинути непотріб з Верховної Ради, залишився голосом волаючого в пустелі.


Євген Магда

Бандера, роги та копита і революційна ситуація (репортаж зі Львова)

Уперше в історії обласної ради її виїзна сесія проходила у Львові просто неба - на площі біля пам‘ятника Степану Бандері. Депутати зібралися, щоб ухвалити заяву-протест проти скасування звання Героя України провіднику ОУН.



Біля постаменту Бандері під «очищувальним дощем» (за визначенням депутата облради Ірини Фаріон) і звучання різдвяних колядок у виконанні академічної капели України «Трембіта» разом зібралися депутати обласної та Львівської міської ради, голови районних рад та міських голів міст обласного значення, а ще сотні львів‘ян, які під прапорами «Свободи», «Батьківщини», Народної партії, Конгресу українських націоналістів, Народного руху України скандували «Слава Україні!», «Героям слава!».



Після реєстрації депутатів (столик для цього поставили під деревом, парасольки над ним тримали самі ж депутати, бо дощ заливав папери) і виконання Гімну України голова Львівської обласної ради Олег Панькевич та секретар Львівської міської ради Василь Павлюк під виконання пісні «Не пора» поклали кошик з квітами до пам`ятника Степану Бандері.





Зареєструвалося 68 депутатів Львівської облради, їх прийшли підтримати 58 депутатів міськради. Сесія тривала 40 хвилин, однак палких промов депутатів вистачило б на кілька засідань. Перехожі, які поспішали на залізничний вокзал, розташований неподалік, зупинялися, щоб послухати виступи депутатів, незважаючи на сильний дощ зі снігом виймали мобілки та фотоапарати, щоб сфотографувати встановлений біля пам‘ятника Бандері штандарт голови Львівської обласної ради та депутатів, які голосують просто неба.

«...Ці собаки панічно бояться інтелектуальної спадщини незнищенного Бандери, одного з найпотужніших інтелектуалів 20 століття. Прийшов час нових націоналістів, які у вишуканих сорочках та краватках увійдуть у парламент і догори дном перевернуть цю зграю олігархів», - заявила у виступі депутат облради від ВО «Свобода» Ірина Фаріон.

Вона ж наголосила, що слід нарощувати силу «аби продемонструвати цим істотам на чолі влади, що є тільки два шляхи: або бандеризація, або бандитизація України».

Ірина Фаріон закликала львів’ян бути егоїстичними, егоцентричними, агресивними, наступальними, безумовним і порадила забути про «лайливі слова – «компроміси» і «толерантність». Також Ірина Фаріон запевнила, що не вважає представників Партії регіонів людьми.

«Тільки тоді, коли автохтон, а саме українець, стане егоїстичним, егоцентричним, агресивним, наступальним, безумовним – тільки тоді ця орда відступить. Україна 20 років тоне у серединному шляху вибору, і через те, що вона цілий час намагається примирити непримиренне, на чолі держави – бандити», - зазначила депутат облради, додаючи, що найнебезпечнішою ідеологією для сьогодні, на думку ВО «Свобода», є ідеологія ліберальна.

«Я вже мовчу про «регіоналів» - я не вважаю їх людьми ідеології, тому що я не вважаю їх людьми взагалі», - додала вона.

Ірина Фаріон зазначила, що «впродовж 20 років на чолі нашої держави не було жодного президента, який би запропонував Україні націоцентричну ідеологію. Це все – істоти, які своїми рогами і копитами застрягли у минулому столітті і тисячолітті. Це все істоти, які виховані на творах Маркса і Енгельса».



Навіть звиклі до радикальних закликів і виступів під час мітингів і пікетувань львівські міліціонери, які стояли по периметру площі, почали перешіптуватися між собою, коли депутат Львівської міської ради Юрій Михальчишин у промові заявив, що «буде той день, коли ми таку сесію проведемо на вулицях Києва і Донецька! Наша бандерівська армія перейде Дніпро, перейде Донецьк, і викине ту синьожопу банду, яка сьогодні узурпувала владу, з України!». Якийсь водій, що проїжджав чорним джипом-паджеро повз площу, сигналом клаксона приєднався до скандування на площі «Героям слава!».

Юрій Михальчишин нагадав, що «бандерівці – це люди, які змусили москалів поважати українців!», а секретар Львівської міської ради Василь Павлюк висловив переконання, що українці повинні піднятися з колін і сказати рішуче «Ні, гниди!», вимагати у Президента України «припинити цю вакханалію» і попередив, що «ми готові йти на радикальні кроки, як йшли наші батьки і діди у відстоюванні своїх вимог - включно до збройного повстання».



Після обговорення та виступів депутатів і представників громадськості сесія одностайно ухвалила заяву з рішучим протестом проти скасування Указу «Про присвоєння Степану Бандері звання Герой України». Також сесія ухвалила звернутися до голів міст обласного та районного значення, інших населених пунктів Львівської області з пропозицією прийняття рішень про присвоєння Степанові Бандері імені почесного громадянина міста (селища, села), а також рекомендацією щодо зміни назв вулиць Степана Бандери і Романа Шухевича – на вулиці Героя України Степана Бандери і Героя України Романа Шухевича та звернутися до органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та громадськості Львівщини з пропозицією активно долучитися до завершення будівництва пам`ятника Степанові Бандері у Львові.

18 голів районних рад Львівщини, присутніх на сесії, підтримали заяву Львівської обласної ради. Не було лише двох голів-«регіоналів» районних рад.

Бурхливе схвалення присутніх викликало повідомлення секретаря Львівської міської ради Василя Павлюка про те, що Львівська міська рада також прийматиме заяву про Степана Бандеру 27 січня і буде обговорюватися питання про перейменування вулиці Степана Бандери у Львові на вулицю Героя України Степана Бандери.

За цим всім спостерігав, стоячи прямо біля пам‘ятника Бандери, екс-головний комуніст Львівщини, член ЦК КПУ, голова Львівської обласної організації Антифашистського комітету України Олександр Калинюк.

У коментарі журналістам, які поцікавилися, що привело нинішнього члена ЦК КПУ «на сесію по Бандері», Олександр Калинюк відповів, що «прийшов подивитися на клоунаду», а також послухати, яке рішення буде ухвалено сесією, де, за його спостереженням голосування проводилося «вакханально і піднімали руки всі, хто стояв на площі. Визначити і порахувати, де депутати, а де не депутати – було практично неможливо у такий спосіб і час».

А ще комуніст поскаржився, що його намагався спровокувати на бійку відомий громадський діяч, письменник Ігор Калинець, звинувативши його в тому, що він під час виконання Гімну України не зняв капелюха.

Обійшлося все мирно…

Ксенія Нестеренко

Фото УНІАН

Музей УНР міг би тихо померти, якби не наробили галасу?

Немає лиха без добра... Історія з закриттям музею Української революції 1917-1921 років зробила йому таки добру рекламу.

Київський музей Української революції 1917-1921 років (або музей УНР) відкрили до чергової річниці Дня Соборності 22 січня 2009 року. Гордістю музею вважаються оригінали IV універсалу Центральної Ради про проголошення повної державної незалежності УНР та Акту Злуки 22 січня 1919 року.

Розташований в одній з історичних кімнат у нинішньому Будинку вчителя, колишній будівлі УЦР, де на початку 20 століття засідав революційний парламент України, музей зберігав пам’ять про український визвольний рух початку ХХ століття: добу Української Народної Республіки, Української Держави (гетьманат), період Директорії УНР та події Першого та Другого зимового походів Армії УНР. Двері музею вели до колишнього кабінету Михайла Грушевського.

Підпорядковувався музей УНР Українському інституту національної пам’яті, навколо якого протягом останніх місяців не вщухали пристрасті: то його ліквідовували, то реорганізовували, то перепідпорядковували...

Тож поки після Указу Януковича «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» де-юре ліквідовувався УІНП – де-факто закрився музей Української революції 1917-1921 років. Станом на 10 січня його двері були опечатані, а подальша доля - невідома.

Директор музею УНР, керівник відділу музейної та виставкової діяльності Українського інституту національної пам’яті Олександр Кучерук зазначив: оскільки музей є структурним підрозділом інституту, то він підлягає ліквідації. Історик також сказав, що у держбюджеті на поточний рік фінансування музею не передбачено, він закривається, а працівників звільняють.

– 15 лютого – останній день, за який нам заплатять гроші, – додав Кучерук.

Про причини закриття музею ми запитали і заступника голови Інституту національної пам`яті Володимира Кривошею.

– У Будинку вчителя знаходився відділ музейної та виставкової діяльності УІНП. У зв’язку з ліквідацією і відсутністю коштів, відділ закрив свою роботу. На його площі знаходилася приватна колекція Олександра Кучерука, якому ми дуже вдячні за те, що він спільно з інститутом пропагує ідею УНР, української революції. Ми зробимо все, щоб ця колекція залишилася цілісною і була можливість її виставляти в Україні.

Історик також зазначив, що по 15 лютого інститут працює і співробітники попереджені, що вони можуть бути наказом звільнені, а іншим Указом президента надане право створити Інститут національної пам’яті як науково-дослідну інституцію при Кабміні. (Пан Кривошея прокоментував УНІАН долю музею ще до оприлюднення рішення Азарова).

Але поки офіційно доля Українського інституту національної пам’яті була до кінця не відома, візитівки у Володимира Кривошеї вже були надруковані кабмінівські.

До речі, у прес-службі Кабміну заявили, що уряд не приймав жодних рішень про ліквідацію Київського Музею Української Народної Республіки – “ні зазначеного музею, ні будь-якого іншого”. І запевнили, що “робота музею УНР, так само як і Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодомору», Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», які підпорядковані Українському інституту національної пам’яті, безумовно, буде продовжена”.

“Більше того, необхідні кошти на функціонування цих установ уряд уже передбачив у Державному бюджеті на 2011 рік”, – наголосили у прес-службі.

В Інституті національної пам’яті нас теж запевнили, що решта підлеглих їм музеїв працюють. Чому ж тільки на один з них поширилася заборона діяльності? З цим запитанням ми звернулися до директора музею Української революції 1917-1921 років.

– Формально музей УНР існує як постійно діюча виставка, а не як музей. Так свого часу це було зроблено. Іншого варіанту не було, – розповідає Кучерук. – А зараз ми, так би мовити, стали заручниками того попереднього рішення. Я тут не бачу ніякої політичної складової.

– Чи правда, що експонати музею – це, по суті, ваша приватна колекція?

– Ні-ні. Основу колекції складають речі, які належать Фундації імені Ольжича. Речі, які потрапили у Фундацію, збирали люди по всьому світі. Я цим теж займався. Згодом ці речі стали експонатами музею.

Про ситуацію, що склалася навколо музею УНР, ми запитали і Директора Фонду імені Ольжича, одного з ініціаторів створення цього музею, історика Сергія Кота.

– Коли було прийнято рішення створити музей під егідою УІНП, то між Інститутом національної пам’яті і Будинком вчителя була укладена угода про оренду. Символічні гроші, але головне – правова підстава там перебувати, – розповідає пан Кот. – Але інститут ліквідували. Тож з нового року не подовжений договір оренди і виникає правова колізія, бо формально музей не може на цій території без додаткових рішень продовжувати свою діяльність. Тобто, коли готувався указ президента, не були до кінця опрацьовані всі нюанси, пов’язані з діяльністю УІНП і його структурами, зокрема – Музеєм української революції. Глибоко переконаний, якби зараз не була привернута увага громадськості до цієї проблеми, то цілком можливо, що музей не згадувався б і у подальших рішеннях щодо статусу структури новоствореного Інституту національної пам’яті. А далі неясний був би і статус самого цього музею: кому він належить, хто має фінансувати, займатися питаннями оренди? Це матеріальні питання. Але ніхто не думав, що буде з музеєм, і він міг би тихо померти, якби не втручання ЗМІ. Я вважаю, що преса виконала свій суспільний обов’язок, коли привернула увагу до цієї проблеми. Ми маємо надію, що ця проблема буде позитивно вирішена.

Сергій Кот також наголосив, що ліквідація цього музею у 20-ту річницю незалежності України, була б “великою політичною помилкою і нанесенням іміджу держави непоправної шкоди”.

Пан Кучерук запевняє, що наразі “порозуміння знайдене”.

– Питання вирішується. Думаю, завтра-післязавтра музей відкриється. Є чисто формальні правові колізії. Коли інститут ліквідований – не може продовжуватися оренду. Але звернулися до Київської міської влади і там знайшли підтримку. Є проблеми, але музей буде існувати. Поки підстав говорити про те, що музей ліквідовують чи ліквідований – немає.

Постскриптум

Нам би хотілося вірити, що нова прагматична влада через брак історичних знань та кризову стурбованість просто не надала значення статусу музею УНР. Або що він якось помилково потрапив під мітлу політики реформ... Але чомусь впадає у вічі, що об’єктами уваги нової влади (уваги небажаної, бо наслідки її, як правило, руйнівні), стають саме ті періоди історії, які стосуються абсолютного чіткого однозначного формування української державності. Людей фактично хочуть тримати в щасливому незнанні радянського періоду, що нібито єдиним досвідом державності був досвід Галичини в період Австро-Угорщини. А так “Україна не знала державності”. Саме це було домінантою радянської історіографії, яка активно насаджувалась у перші роки незалежності.

Влада дозволяє перейменування вулиці Мазепи, фактично перекреслюючи здобутки Гетьманщини, української козацької держави. (Нагадаю, що в радянських підручниках історії не було нічого про Гетьманщину, тож ті, кому за тридцять, могли щось дізнатися та сформувати свою думку лише через ЗМІ, виступи політиків і міську топоніміку).

Тепер дійшла черга до музею УНР. Нагадаємо, що історія УНР неможлива без IV Універсалу – головного документа Центральної Ради. Нагадаємо його слова: “Віднині Українська Народна республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”. Це було сказано ще в 1918 році. Й значення цього документа заслуговує не лише публікацій у націонал-патріотичній пресі. Ми сподіваємося, що влада не відбере у сьогоднішніх школярів можливість бачити Універсал на власні очі та знати історичну правду. Якщо, звичайно, ця влада вважає себе українською.



Анна Ященко, Лана Самохвалова

Народ проти Януковича: перспектива-2015

В умовах, коли опозиція деморалізована, а нові політики не поспішають виявлятися навіть на регіональному рівні, головним супротивником Віктора Януковича на наступних президентських виборах може стати український народ. Звичайно, якщо для цього вистачить самоорганізації і свідомості.

Віктор Янукович вже декілька років очолює рейтинг популярності українських політиків. Лідер найбільшої партії, з лютого 2010-го глава держави – формальних підстав для першості достатньо. Віктор Федорович, смію припустити, звик до одноосібного лідерства, яке йому за великим рахунком забезпечили опоненти, що стояли в 2004-му році на Майдані. Їх протистояння в подальші роки стало справді братовбивчим. Ні Віктор Ющенко, що фактично пішов на дострокову політичну пенсію, ні Юлія Тимошенко, яку обкладають кримінальними справами, як хижака прапорцями, сьогодні реально конкурувати з Януковичем не можуть. Ті, хто знаходиться в другому опозиційному ешелоні, або мають фінансові труднощі, або знаходяться в тісних фінансових відносинах з українськими олігархами. Враховуючи ситуацію в інформаційному просторі, непросто буде достукатися до потенційних виборців і будь-якому новому політикові.

На президентських виборах 2004-го і в ході парламентської кампанії 2006 і 2007 років команда Віктора Януковича активно експлуатувала образ «ефективного господарника». Всій країні добре відомо, що в опозиції Віктор Федорович не радикалізувався, а скоріше чекав історичного шансу зайняти президентське крісло. Одержавши омріяне кермо влади і відважно відігравши назад конституційну реформу, Віктор Янукович спалив за собою мости. Тепер йому потрібні вагомі перемоги. Закони жанру вимагають добитися реальних успіхів у першій половині президентської каденції. Тому в кінці лютого можна чекати нового сплеску активності глави держави, приуроченої до річниці перебування на президентському посту. Хто знає – можливо, саме тоді буде здійснено реформу президентської адміністрації шляхом злиття і поглинання РНБО, яку від ліквідації рятує тільки конституційний статус. Але ці перетворення на верхніх поверхах піраміди влади мало цікавлять громадян України, сьогодні куди більше стурбованих власним виживанням.

У політичному позиціонуванні Віктора Януковича є видимими декілька проблем. По-перше, теза про наполегливого і ефективного президента знаходить підтвердження в підвищеній дипломатичній активності, але аж ніяк не у внутрішньополітичних рішеннях (відміну політреформи до них відносити не будемо). Хоча влада має в своєму розпорядженні ручну парламентську більшість, яка готова голосувати за все, що передадуть з Банкової, вона не продемонструвала власний варіант стрибка вперед. З такими темпами реформування країни заявлені Віктором Федоровичем амбітні цілі (входження в двадцятку провідних країн світу за рівнем розвитку) виглядають недосяжними. Схоже, фіналісти президентських перегонів один одного варті: у Тимошенко не було плану дій на випадок поразки, а в Януковича не виявилося пакету заготовлених рішень на випадок перемоги.

Оголошений роком радикальних перетворень 2011-ий ще може стати таким, якщо буде виконано ряд умов. Мабуть, головна з них: затягування пасків має поширюватися на всю країну, а не обриватися на рівні великого бізнесу. Зменшення витрат на органи влади, підвищення реальних доходів населення і скорочення надприбутків вітчизняних завсідників Forbes – політично єдино вірне рішення. Виправдала б себе ставка на малий і середній бізнес, але президент, схоже, не знає, що конкретно запропонувати підприємцям, щоб зробити їх підконтрольними. Тому в діалозі влади і малого і середнього бізнесу своє вагоме слово ще скажуть фіскали.

Є й ще один нюанс – українська влада за всього показного інтересу до євроінтеграції жваво переймає російський політичний досвід. Мабуть, за винятком тандемократії. Так от – перенесення на вітчизняний грунт ідеології обожнювання президента, навіть з розширеними повноваженнями, уявляється вкрай малоефективним. Януковичу куди вигідніше навчитися регулювати свій рейтинг, ніж прагнути стати лідером нації. Управління популярністю дозволить главі держави вийти на пік форми напередодні старту президентської кампанії. Звичайно, якщо він хоче виграти наступні вибори.

Недооцінка власного народу – одна з найпоширеніших у світовій історії помилок. Сьогодні Віктор Федорович керує країною, не заручившись підтримкою більшості виборців, що проголосували 7 лютого 2010 року. Цікаво, що буде, якщо на виборах-2015 проти діючого президента проголосує більшість, навіть не віддавши перевагу іншому кандидатові. Сьогодні такий варіант виглядає фантастичним, але чи багато хто вірив у можливість Майдану восени 2004-го? З іншого боку, радіти такому сценарію можуть тільки адепти ідеї про Україну як failed state.

Євген Магда

Чи личить «Мурка» прокурору?

Знайому всім хвацьку тангову мелодію «Мурки» цього разу грав не мурівець Шарапов, який «канав» під бандита перед грізним Горбатим. І не «блатні» шансоньє Аркаша Сєвєрний чи Борис Рубашкін. Ні, у програмі акордеоніста і депутата Партії регіонів Яна Табачника "Честь маю запросити", яка вийшла на телеканалі "Інтер", неофіційний гімн радянського (і пострадянського) криміналітету виконали в чотири руки на двох роялях чинний заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін та ще один депутат ПР, тричі колишній генпрокурор Святослав Піскун Двоє супердосвідчених працівники прокуратури не могли не розуміти, ЩО вони грають. Зараз уже мало хто пам’ятає, що первісна версія «Мурки» являла собою просто «жорстокий романс» без усяких «урок», «шалав» та «малин», в якому ревнивий чоловік застрелив невірну дружину.

Ні, у масовій свідомості зафіксовані зовсім інші варіанти «Мурки». «Найкласичніший» з них:

Прибыла в Одессу банда из Ростова,

В банде были урки, шулера.

Банда занималась тёмными делами,

И за ней следило Губчека.

Темнота ночная, только ветер воет,

А в развале собрался совет —

Это хулиганы, злые уркаганы,

Собирали срочный комитет.

Речь держала баба, звали её Мурка,

Хитрая и смелая была.

Даже злые урки — и те боялись Мурки,

Воровскую жизнь она вела.

Потім ця сама Мурка «впала на ізмєну», стала «шалавою», що скінчилося закономірним фіналом:

Здравствуй, моя Мурка, Мурка дорогая,

Здравствуй, моя Мурка, и прощай!

Ты зашухерила всю нашу малину,

А теперь маслину получай!

Хто не знає, «маслина» на жаргоні – це куля.

У старих одеських варіантах пісні 20-х років минулого століття фігурували імена «Любка» та «Машка», але в 30-х усталилася саме «Мурка». Як пояснює знавець блатного шансону такий собі Фіма Жиганець, ця метаморфоза сталася тоді, коли пісня з Одеси вийшла на широкі простори СРСР і потрапила до Москви. Вибір нового імені, швидше за все, підказала сама тема.

Річ у тім, що в 20-40-ві роки «мурками» називали співробітників легендарного МУРу (російською «Московский уголовный розыск»). Навіть приповідка така була - «Урки и мурки играют в жмурки», тобто, одні ховаються, інші - шукають. А до того ж «Мурка» є варіантом імені Марія, Маша. Як пише пан Жиганець, таким чином, для кримінальних злочинців ім`я «Мурки» стало втіленням мерзотності і підлоти, воно в їх уяві пов`язувалося з підступними «ментами».

Цікаво, невже прокурори Кузьмін та Піскун не знали про це смислове навантаження пісні, яку вони так вправно, з варіаціями награвали на роялях? Вона саме про те, як доблесні бандити «завалили» співробітника або інформатора правоохоронного органу. «Урки» таки вбили «мурку».

Чи прокурори не знали про особливий статус цієї пісні у кримінальному світі? Згадайте, як бандит Промокашка у класичному фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» проігнорував класичні фортепіанні екзерсиси Шарапова («так кожен може») і мало не з побожністю зажадав улюблену «Мурку». Вона явно була для нього чимось сакральним. І не лише для нього, а для сотень тисяч радянських «уголовничків».

До речі, саме під звуки «Мурки» у роки Великої Вітчизняної ходили в атаки штрафні підрозділи, сформовані з кримінальників із табірним минулим. Але це, мабуть, єдина героїчна сторінка в багатій кримінальній історії цієї пісні.

А тому автор впевнений: не личить і не гоже прокуророві виконувати цей неформальний гімн кримінальних злочинців – та ще й у ефірі найрейтинговішого каналу країни, перед мільйонами глядачів. І річ зовсім не у наявності чи відсутності почуття гумору. Репутація вищого наглядового органу України, його дистанційованість від кримінального світу – це матерія надто серйозна. І жарти тут недоречні.

Ян Табачник сказав під час передачі: «Іноді дійсно краще співати, ніж говорити. Адже музика об`єднує нас навіть тоді, коли мітингова риторика розколює».

Мітингову риторику я і сам не люблю Але, панове, якщо та музика, яка вас об’єднує, це «Мурка», то я, мабуть, волів би триматися від вас подалі.

Микола Писарчук

Анатолій Гальчинський: якщо Янукович визнає Майдан - я аплодуватиму стоячи

Доктор економічних наук Анатолій Гальчинський протягом 1994-2002 років був радником Президента України з питань макроекономічної політики, упродовж 2002-2005 років вчений очолював Національний інститут стратегічних досліджень. Його знають як людину, котра намагалась задавати західний вектор політиці президента Кучми. Сьогодні він – головний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин. Анатолій Гальчинський відповів на запитання УНІАН

МАЙДАН - ЯК ДЗЕРКАЛО УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ

Анатолію Степановичу, розпочався 2011 рік, який є ювілейним роком нашої Незалежності. Серед тих викликів, які стоять перед нашою державою, які, по-вашому, є найсерйознішими?

Я б не хотів розпочинати нашу розмову з економіки, де дійсно завжди існують нерозв’язані проблеми. Економіка ніколи не зупиниться, навіть криза – це атрибут її розвитку. Однак якщо ми ставимо за мету, говорячи словами Януковича, докорінну модернізацію, то мусимо враховувати, що ключові проблеми вирішення цього завдання лежать, в основному, за межами економіки. Економіка – складова суспільства, тому акценти потрібно розставляти у першу чергу на проблемах розвитку суспільства.

Україна по праву вважається однією з найбільш “продвинутих” на теренах СНД країною в питаннях демократизації. І особливу роль у цьому відіграла Помаранчева революція, яка стала важливою ланкою у формуванні громадянського суспільства. Я жодною мірою не хочу применшити зроблене у питанні демократизації до Майдану – 2004, однак його події надали відчутного імпульсу у цьому процесі. Це незаперечна істина, її визнав увесь світ і я плекаю надію, що діючий президент зробить мужній (конче значущий для суспільства крок) та приєднається до відповідних оцінок Помаранчевої революції. Мені чомусь думалося, що це буде зроблено вже у інавгураційній промові, однак якщо це станеться на торжествах з нагоди двадцятиріччя проголошення Незалежності, то я в такому випадку аплодуватиму стоячи.

Ви плекаєте такі сподівання навіть зараз, коли загроза нашому демократичному транзиту найбільша?

Демократизація – це, зазвичай, консервативний процес, який унеможливлює штучне прискорення. Його протяжність на заході, щонайменше, – 200 років.

Тож, начальність проблеми українського демократичного транзиту не у темпах, а у визначеннях траєкторії цього процесу. Йдеться про можливу альтернативність двох шляхів – рух у напрямку цілеспрямованого освоєння цінностей та механізмів консолідованої демократії ліберального типу чи у розгортанні інституційної мережі так званої керованої демократії. Нині існує загроза зміни маршруту, переведення рейок у напрямку керованої демократизації. Модератором керованої демократії на теренах СНД, без сумніву, є Росія. Журналісти називають її “путінська демократія”, хоча і назарбаєвська, і карімівська, і, скажімо, аліївська демократії, за своїми принципами, це та ж сама керована демократія, своєрідна (зі своєю специфікою) калька “путінської демократії”. Пропагандистська домінанта, яка нав’язується суспільству, тут проста: "сильна держава можлива лише на засадах керованої демократії". Мова йде про застосування бюрократією лімітуючих інструментів у межах існуючих демократичних інститутів. Опозицію у Росії ніхто не забороняв, однак бюрократією все робиться, щоб її фактично витіснити за межі політичного процесу. Задекларований Конституцією розподіл влади де-факто представляється лише у вигляді помічної норми: бюрократією все робиться лише для посилення виконавчої влади і аж ніяк не представницької, тим більше – судової. Засоби масової інформації не піддаються цензурі, однак залишаються підконтрольними державі. Місцеве самоврядування – це на словах, виборність губернаторів ліквідована, перестав існувати інститут депутатів – одномандатників. Перелік відповідних колізій можна продовжити. Головне у цьому, що все робиться під гаслом зміцнення російської державності, посилення її світового впливу, а відтак підтримується у своїй переважній більшості населенням країни.

Я не повинен давати оцінки цим явищам, у кожній країні демократія повинна розвиватися у специфічній формі. Але вона може бути дієздатною, коли вона виростає із глибинних основ нації. Специфіка демократичного проекту в Україні, його відмінності від Росії визначаються насамперед цією обставиною. Звісно, нам не слід абсолютизувати нашу специфіку, ми вийшли з однією “комунальної квартири”, а в нас багато спільного, але ми водночас різні. До того ж, наші країни перебувають на різних фазах історичного розвитку. Для Росії визначальним є пошук оптимальної моделі протидії остаточному розпадові колишньої імперії, тоді як Україна як нова незалежна держава лише стартує у своєму відродженні. Майдан як дзеркало української душі – це не керована демократія. Майдан – це українська ментальність, українська демократична традиція, і водночас гідність української нації. Ще врешті-решт - нагадування українського народу про свої цінності, готовність їх захищати. Революція 1991 року, двадцятиріччя якої ми будемо відзначати, - це завойоване право кожної держави пострадянського простору стати самим собою. І нікому з політиків не дано право цим нехтувати.

У мене у цьому зв’язку виникає запитання: на вустах наших очільників питання Митного союзу. Як ви ставитеся до цього?

Коли Президент у одному із своїх інтерв’ю заявив, що давайте почекаємо рік, другий, подивимося, що у них вийшло, а потім приймемо остаточне рішення, то я подумав, що це не його власна ідея, це, скоріше за все, “імпортованих радників”, “орендованих назарбаєвців”, які відстоювати іншу точку зору просто не мають права. Мене здивувала непоінформованість Президента щодо реалій як російської, так і казахської економік. При такій ситуації важко очікувати коректних рішень. І справа не в тому, що у нас принципово різні за своїми відтворювальними структурами економіки. Росія не може, попри свої намагання, подолати свою залежність від сировинного наркотику. За даними російської аналітики, за десять років частка Росії на світовому ринку високотехнологічної продукції знизилася з 1,2% до 0,3%. Експорт машин та обладнання у структурі її зовнішньої торгівлі заледве перевищує 5%. За оцінками експертів Світового банку, рівень тінізації російської економіки майже у півтора рази вищий від нашого, хоча і у нас він давно зашкалює. У Казахстані – ті ж самі проблеми. Чи ми маємо право на це закривати очі? До того ж, наше членство у євразійському Митному союзі на відміну від зони вільної торгівлі унеможливлює західну інтеграцію. З Росією ми добре торгуємо і без Митного союзу, у нас є все необхідне для поглиблення партнерських відносин на двосторонній економічній основі, альтернативи якому фактично не існує. Хочеться думати, що це розуміє і Президент. Тож, давайте будемо говорити про це відверто.

Мене більше турбують гуманітарні проблеми україно-російських відносин. Вже стало сумною традицією, що у передвиборний період у Росії активізується пошук ворогів (це один з атрибутів “керованої демократії”), в обойму яких обов’язково потрапляє і Україна. В одному з останніх номерів авторитетного російського журналу “Политические исследования” ця ситуація презентується таким чином: “Шестой год призрак бродит по Европе. Призрак украинского “Майдана”. Он пугает властные элиты, заставляет прнимать крутые меры, оправдывает политические жертвы”. Можливо, поясненням останніх путінських “випадів” на адресу нашого народу є саме ситуація, за якої “призрак Майдана шестой год бродит по России”.

Я ставлю на перше місце проблему урівноваження наших гуманітарних відносин з врахування і цієї ситуації. Не економіка, а потім все решта, а навпаки – поглиблення механізмів взаєморозуміння і духовного збагачення, і лише на цій основі – нові важелі економічних взаємин – така логіка пріоритетів потребує перегляду проголошеної владою стратегії “суцільної” економізації зовнішньополітичних відносин нашої країни. Втім при сприятливому гуманітарно-політичному кліматі економічні взаємини отримують можливість поглиблюватися на основі власних самовідтворювальних механізмів.

НЕ РОЗУМІЮ АЛЬЯНСУ КОМУНІСТІВ ІЗ РЕГІОНАЛАМИ. ЦЕ СУМІШ БАОБАБА ІЗ КРОПИВОЮ

Оцініть реформи, які розпочала нова влада...

Я підтримую все, що продекларовано владою щодо реформ у соціальній сфері. Зокрема, пенсійну реформу, реформу охорони здоров’я та ЖКХ. Це те, що потрібно було здійснювати багато років тому. Але реформування соціальної сфери не зупиняється на цих проблемах. Є проблеми, пов’язані із реформуванням середнього класу, регулюванням відносин між працею та капіталом. І багато інших проблем, які потребують уваги. Реформи в соціальній політиці повинні були початися у 2000-2001 роках. Але у Кучми не було більшості, касетний скандал перевернув все догори ногами. Накопичилися складні проблеми, які потрібно вирішувати. Головна суперечність нашої економіки у тому, що є ринкова система виробництва та неринкові принципи організації соціальної сфери. По суті у нас стара система соціальних відносин, освіта, медицина, ЖКХ. Я підтримаю ідею про те, що необхідно провести земельну реформу. З цього Кучма починав ще у грудні 2004 року, коли був прийнятий указ про земельну реформу, але ми зупинилися на півдорозі і всі колізії, які ми маємо зараз, пов’язані саме із тим, що у нас невідреформовані земельні відносини. Я знаю, яка це складна проблема, але підтримую заяви влади, що цей рік стане роком земельної реформи, створення земельного ринку, без чого неможливий процес розвитку АПК та інвестиційний прорив у сільському господарстві.

Перед Різдвом Азаров публічно заявив, що буде змінена система власності у земельних відносинах. Але чи Азаров розуміє, що продаж землі неможливо вводити без цілого пакету законів, які створюють інфраструктуру аграрного ринку та убезпечують землю від латифундистів?

Ви правильно ставите питання. Але це вже питання якості реформи. І всі ці питання, про які ви кажете, вони вже давно опрацьовані українськими фахівцями.

Тоді чому не прийнятий закон чи поправка до закону, яким би обмежувалося землекористування?


Чому не прийнятий зараз – запитання до нинішньої влади. Мене ви можете лише запитати, чому він не прийнятий за Кучми? Я ще раз кажу, що указ президента Кучми про земельну реформу опрацьовувався у моєму кабінеті, і він передбачав етапність проведення земельної реформи. Ми два етапи провели, ліквідували колгоспи та створили механізм розпаювання. Це були серйозне рішення. Але ми не зробили наступний крок, тож земля, яку не можна приватизовувати де-юре, фактично приватизована, існує чорний ринок й затягувати далі проблему не можна. Але в аграрній сфері є дуже потужні розробки у тому числі і інституту аграрної економіки Саблука. І це вже, підкреслюю, питання якості реформи. Але казати, що реформа нічого не дасть, - це просто злочин. Я знаю, як свого часу Олександр Мороз зробив все, щоб перешкодити проходженню президентського указу щодо землі, тож заключний етап залишився невирішеним і маємо те, що маємо. Я - ринковик... без ринку землі, цивілізованого ринку, розвиток неможливий. Щодо обмежень землекористування - це питання іншого порядку, воно вимагає спеціального вивчення.

Питання обмеження землекористування слід вирішувати в комплексі із питанням продажу, а не потім - після прийняття закону про продаж...

Все слід вирішувати в комплексі. Адміністративну реформу теж слід було вирішувати у комплексі. Спочатку – визначити функції, а потім скорочувати. Коли міністр фінансів оголошує, що хоче скоротити свій штат на 50%, то я подумав, чому не на 48, не на 52?... Адже за кожним процентом стоять живі люди, фахівці високого класу. Тому так не можна. Спочатку слід було сформувати функціональні обов’язки, а під ці функції вирішувати проблеми штату. Те саме слід робити, коли йдеться про земельну реформу. Вона повинна бути глибоко зважена. Підкреслю, напрацьовані дуже серйозні матеріали, не потрібно ніяких “імпортованих” хлопчиків, які нам робитимуть реформи.

Чому це все не вдалося Кучмі та вашій команді?

Якщо ви пам’ятаєте, 2002 року був презентований прекрасний документ - “Європейський вибір” . Це був документ європейської інтеграції та радикальної перебудови суспільства. І ми з вами колись говорили, що Кучма був патріотом, він ніколи не збирався лягати під Росію. Але почався касетний скандал, потім був скандал із “Кольчугами”. У цій ситуації все було поставлено догори ногами, він був підкошений.



Журналістам теж хотілося би побачити в дії та підтримати реформи. Але наявні законопроекти супроводжуються порушенням прав людини. Житловий кодекс містить норми, які дозволяють при реконструкції будинку виселяти людину просто так з її помешкання. Проект Трудового фактично закріплює 60-годинний робочий тиждень...

Одна з найбільш великих драм цих п’яти років у тому, що ми відродили патерналістські настрої нашого населення. І це стало одним з найбільших ризиків, що ми породили утриманство. Ми повинні допомагати тим, хто дійсно потребує. У нас є проблема якості праці, ефективності праці. Ми прийшли з будинку, де принципи патерналізму були домінуючими. Звичайно, легше будувати рішення на популістських заявах, але якщо ця жорсткість необхідна нам, то її слід зрозуміти.

А 60-годинний робочий тиждень – це дурниці. Це все слід з проекту вичищати. Я взагалі не розумію альянс комуністів із регіоналами. Це суміш баобаба із кропивою. Про яку політику може йти мова, якщо є таке поєднання?!

ЛІБЕРАЛ НІКОЛИ НЕ НАЗВЕ ЛЮДИНУ МАЛЕНЬКИМ УКРАЇНЦЕМ

Чим ви зараз займаєтеся?

Пишу книгу “Принципи лібералізму: уроки для України”. В ній, зокрема, я намагаюся довести, що євроінтеграція та ЄС – це не лише економіка. Це: ліберальне суспільство, ліберальна демократія, ліберальна економіка, ліберальний ринок. Це заповнення світоглядного вакууму, який створився після краху комунізму, який серйозно відчувається на проблемах суспільства. Це – невелика науково-популярна книга без великих теоретичних викладів.

Світоглядні цінності впливають на формування інституціональних структур тобто і на ринок. Ринок – це інструмент вільного розвитку. Але якщо ринок нам потрібний як інструмент утвердження вільного розвитку людини, то ми будемо його інструментально будувати так, щоб він працював саме на рішення цієї задачі. Допустимо, ми будуємо ринок, щоб була ефективна економіка. Але й економічні досягнення можна використовувати лише задля інтересу приватних осіб. У німецького соціолога Вебера є книга “Протестантська етика та дух капіталізму”. Капіталізм зароджувався, завдячуючи ідеї економії, немарнотратства, з цих позицій будувалася економіка. Ви цікавитеся питанням реформ? - Нам слід чітко зрозуміти, на яких принципах та на основі яких пріоритетів слід будувати реформи. Земельну реформу, як і реформу ЖКХ, можна по-різному моделювати. Може існувати ринок, який кореспондується із керованою демократією, Китай розвивається саме цією моделлю. Вона може бути ефективною. Але вона повинна спиратися на традицію. Я поділяю те, що Ющенко казав про матрицю як про первинне... Я до речі, з повагою ставлюся до Ющенка. Щоправда, ліберал ніколи не назве людину маленьким українцем. Кожна людина, це – мікрокосмос, планета.

Лана Самохвалова

На солдатській каші таки «варять бізнес»?

Навколо Міноборони знову розгорівся продовольчій скандал. Перед самісіньким Різдвом у “Білоцерківському військторзі” (одне з держпідприємств оборонного відомства, яке забезпечує харчування військовослужбовців) заявили, що не виключають найближчим часом припинення харчування 11 тисяч солдатів через 30 мільйонів гривень боргу Міноборони.

“Очевидно, що проблеми нашого держпідприємства створені штучно. За сценарієм окремих посадовців, які є кураторами цього ринку, у такий спосіб нас планують посунути із солдатської кухні”, – йдеться у заяві за підписом керівника підприємства Людмили Рябич.

За її словами, “з переходом на нову систему організації харчування солдатська кухня перетворилася на бізнес-плацдарм”. “На солдатській каші стали “варити бізнес”... Боротьба ведеться не за шлунок солдата, не за вміння краще куховарити, а чиїх людей на цьому ринку буде більше”, – заявила Рябич.

У силовому відомстві не зволікали з відповіддю. Запевнили, що годувати солдатів не припинять і визнали борг перед “Білоцерківським військторгом”, зазначивши, що труднощі “пов’язані з дотриманням процедурних норм щодо державних закупівель”.

«Сума боргу становить близько 30 млн. грн. Вона виникла у зв’язку із закінченням у вересні 2010 року суми договору внаслідок дефіциту бюджету та кредиторської заборгованості за надані послуги у 2009 році», – зазначають у Міноборони.

У жовтні 2010 року Кабмін виділив Міноборони 107 мільйонів гривень на оплату харчування військовослужбовців.

«Під час проведення Міноборони України процедури закупівлі послуг з боку ДП «Білоцерківський військовий торг» не були представлені необхідні документи для участі у конкурсі, а запропонована ціна виявилась вищою, ніж у іншого учасника. Антимонопольний комітет відповідну скаргу підприємства відхилив за відсутності порушень в діях Міністерства оборони України під час проведення процедури закупівель», – пояснили ситуацію у військовому відомстві.

Пояснили як могли. А от джерела в Міноборони в коментарі УНІАН розповідають, що ситуація абсолютно проста і зрозуміла.

– Під гаслом боротьби з корупцією до влади прийшли люди, у яких самих “рильце в пушку”. Зараз йде звичайнісінька боротьба корупціонерів, які у владі, з тими, які починали ці схеми за колишніх часів, – розповідає співрозмовник агентства. – Абсолютно не є таємницею, що всі ці тендери – це “фількіна грамота”. Вони проводяться на користь визначених людей, визначених структур. Зараз йде виживання Білоцерківського військторгу з цього ринку. Ситуація така: перед усіма була заборгованість, але Кабмін виділив суму, яка повинна була погасити її. Всі отримали, тільки Білоцерківський військторг не отримав. Причому ті гроші, які призначалися Білоцерківському військторгу, дали іншим структурам, тобто заплатили наперед. Наскільки я знаю, їм сказали відкритим текстом: цих грошей ви не отримаєте. Хочете – звертайтеся в суд. А щоб виграти суд, їм треба 5-6 мільйонів.

У Білоцерківському військторзі теж зазначили: “Замовник – Міноборони – не пояснив, чому з одними підприємствами розрахувались, а для окремих це залишилось лише їхньою проблемою”.

Нагадаємо, наприкінці 2007 року Збройні сили перейшли на організацію харчування військовослужбовців за принципом аутсорсингу (залучення зовнішніх приватних або комерційних організацій до забезпечення допоміжної діяльності будь-якого економічного суб’єкта). Зараз на цьому ринку працюють п’ять таких спеціалізованих підприємств.

– З першого тендеру були призначені люди, які повинні були отримати ці замовлення. З того часу так і повелося – отримають замовлення структури, які мають якийсь стосунок до військового керівництва, "свої" люди, – додає експерт.

Військові кажуть, що з переходом на нову систему забезпечення гарячим харчуванням солдатські і офіцерські обіди стали смачніші і кращі у всіх відношеннях. До того ж, відтепер солдати перестали замість військової підготовки просиджувати добу в їдальні, чистячи ванни картоплі і миючи каструлі.

Утім, як тільки почалася ця реформа, багато фірм по забезпеченню харчуванням військових очолили колишні начпроди (начальники продовольчої служби) і зампотили (заступник командира з тилу і забезпечення). Тобто, військові швидко зорієнтувалися і стали робити бізнес на солдатській каші.

Проте всі представники силового відомства, з якими ми поспілкувалися, переконані, що голодними солдати точно не залишаться. Бо навіть якщо виникнуть форс-мажори з поставками їжі, в кожній частині існує НЗ. Тож в крайньому випадку можна відкрити ці пайки і нагодувати солдатів.

До 2011 року на організацію харчування одного солдата на добу виділялося 35 грн., що становить на рік щонайменше 900 мільйонів гривень. З грудня 2010 року безплатними обідами також мають забезпечуватися військовослужбовці служби за контрактом.

Ми запитали екс-міністра оборони Анатолія Гриценка: чим викликаний цей конфлікт і наскільки прозоро відбуваються тендери в Міноборони?

– Це на відповідальності міністра і міністерства, щоб солдати були забезпечені всім необхідним, і в першу чергу – це повне харчування. З приходом команди Єжеля відбувся перерозподіл ринку постачання продовольства, медичного обладнання, речового майна і паливно-мастильних матеріалів – про це не писав тільки лінивий, – розповідає Гриценко. – Про це знає і прем’єр-міністр, і структури апарату Кабміну. Тож частина проблем створена Єжелем і його командою. Якби прокуратура захотіла розібратися в цій ситуації, то знайшла б дуже довгі вуха приватного інтересу керівництва Міноборони. Але у мене великі сумніви, що прокуратура буде займатися цим питанням.

До речі, це не перший продовольчий конфлікт в оборонному відомстві. У травні 2009 року Юлія Тимошенко оприлюднила факти корупції в Міноборони при організації харчування солдат і закупівлі пального. Коли “ковбаса найнижчої якості купувалася по 68,4 грн. за кілограм, тоді як ковбаса кращої якості в роздрібній торгівлі в інших постачальників коштує 36 грн.”, - сказала тодішня прем’єрка, посилаючись на дані перевірки ГоловКРУ. В Міноборони одразу назвали звіт КРУ “необ’єктивним і упередженим, виявлені окремі недоліки “підганялися” під заздалегідь підготовлені висновки”: “Фактично, йдеться про службовий підлог, здійснений в інтересах однієї політичної сили і спрямований на втягування Міністерства оборони в політичний конфлікт”.

Тож, як завжди, поки пани б’ються – у хлопів чуби тріщать.

Яна Солнцева

Що об'єднує Януковича і Людовіка XIV

У будь-якої людини з багажем базових знань зі всесвітньої історії те, що відбувається в Україні, викликає ефект déjà vu. Справа в тому, що концентрація влади в одних руках і методи реалізації владних повноважень дозволяють говорити про прагнення повернути нашу країну до абсолютизму. До того ж – не дуже просвітницького.

Якщо в XVII – XVIII столітті в Європі абсолютизм став реакцією монарха на феодальну вольницю, то в Україні закручування гайок і зосередження владних повноважень у руках глави держави свідчить про відсутність громадянського суспільства і те, що опозиція не має підтримки широких народних мас. Президент в Україні фактично став головним джерелом законодавчої і виконавчої влади. Подивіться, як і за що голосують у Верховній Раді, наскільки самостійним є уряд... Та і незалежність українського суду стає все більш і більш примарною.

В абсолютистській монархії глава держави встановлював податки і розпоряджався державними коштами. У сучасній Україні Віктор Янукович з панського плеча зберіг спрощену систему оподаткування (про національну буржуазію - трохи нижче), показово обсмикнувши фіскалів, і запропонував слухняному парламенту призначити головою правління Національного банку Сергія Арбузова. До речі, ДПАУ очолив теж вихідець з Донбасу. Виходить дуже символічно і цілком по-сімейному. Мабуть, на дозвіллі Віктор Федорович читає книги з європейської історії, яка, як відомо, розвивається по спіралі.

Властивої абсолютизму найвищої ступені концентрації державної влади успішно досягли після відміни Конституційним Судом політичної реформи. На неї точили зуб практично всі, але Янукович зміг відмінити, буквально «малою кров`ю, єдиним ударом» повернувши собі повноваження, які уряд і парламентська більшість не забули розширити. Виходить настільки органічно, що політичним аналітикам саме час згадувати про наявність у Віктора Федоровича двох синів і починати видавати аналогії про перехід від республіки до монархії. Але сьогодні в країні вже говорять про повернення всевладдя «донецьких», про те, що зробити кар`єру можна виключно за умови «правильного» місця народження. І хоча Донбас – найбільший і найбільш густонаселений регіон країни, він не єдиний, і решта місцевих еліт таємно або відкрито чинитимуть опір наступу донеччан.

Розгалужений бюрократичний апарат, що пустив могутнє коріння, Віктору Януковичу дістався в спадок від попередника. Віктор Федорович обіцяє його оптимізацію, що цілком відповідає концепції абсолютизму, який спирався на тих, хто був готовий йому вірно служити. Постійна армія і органи правопорядку – давно звичний атрибут для сучасної держави, але навряд чи хтось сьогодні ризикне пригадати недавнє гасло «Міліція з народом».

При абсолютизмі втрачається роль органів станового представництва. У Верховну Раду вже кинуто стільки каменів, що з них можна побудувати новий парламентський комплекс. Куди цікавіше, що на місцевих виборах Партія регіонів забезпечила собі масштабне представництво в обласних радах, практично локалізувавши можливості протесту проти дій президента західними і парою центральних областей. Зверну увагу на згасання федералістської риторики у виступах «регіоналів» - сьогодні їм потрібна вся країна, а не південно-східний електоральний заповідник, де теж намічаються проблеми.

Якщо в Європі Нового часу посилення влади монарха обумовлювалось непростою обстановкою і постійними війнами, то в сучасному світі під концентрацією влади в президентських руках повинні бути інші підстави. У їх якості підносяться обіцянки модернізувати Україну країну так, що через дві каденції президентського правління Януковича вона увійде до двадцятки провідних країн світу. Не можна сказати, що в цьому напрямку нічого не робиться – окремі реформи стартували, а 2011-ій узагалі анонсували як рік непопулярних перетворень. Але влада поки не навчилася вести діалог, а це істотно знижує шанси на підтримку реформ знизу. І ще нюанс – абсолютна влада погано кореспондується з відсутністю чіткого курсу в зовнішній політиці.

Абсолютизм шляхом встановлення єдиних правил гри спочатку сприяє розвитку буржуазії і підприємництва, але незабаром треті верстви вступають у суперечності з державною владою. Мова в даному випадку не про підприємницький Майдан – це тільки сплеск невдоволення частини дрібного бізнесу. Рано чи пізно національна буржуазія опиниться в конфлікті з державною владою, і далеко не факт, що українські олігархи, які сьогодні грають на боці президента, не перекинуться до побратимів по класу.

Історичний досвід свідчить: абсолютистський режим сприяє консолідації країни і створює умови для революційної ситуації. Але сьогоднішній опозиції не варто поспішати: ситуація поки не визріла, а державна влада в Україні переживає період захвату від об`єму своїх повноважень. Дивись і прозвучить «Держава – це я» - фраза Людовіка XIV, що стала квінтесенцією абсолютизму.

Євген Магда

Інтерв'ю Тимошенко: «Звери алчные, пиявицы ненасытные...»

«Звери алчные, пиявицы ненасытные, что крестьянину мы оставляем? То, чего отнять не можем,— воздух. Да, один воздух. Отьемлем нередко у него не токмо дар земли, хлеб и воду, но и самый свет. Закон запрещает отъяти у него жизнь. Но разве мгновенно. Сколько способов отъяти ее у него постепенно».

Александр Радищев

Минув всього якийсь рік після президентських виборів - і обличчя Тимошенко в телевізорі здатне викликати радість. Це ж як повинна була потоптатися по нас влада, щоб ми при повному розумі і тверезій пам`яті раділи інтерв`ю з Тимошенко (воно вийшло на 5-му каналі) і були вдячні телеведучому, який її не перебиває...

Самому інтерв`ю передувала коротка аналітична приманка на тему опозиції, і Тимошенко зокрема. Окрім іншого, автор зазначив, що екс-президент Віктор Ющенко мовчить з приводу арештів опозиції, «чи то, щоб залишитися в полі опозиції самому, без Тимошенко, чи то, щоб не повторити її долі». Цікаво, що піарник Сергій Гайдай, який працював на екс-президента, тут же в коментарі сказав, що в особі Тимошенко він опозиції не бачить, є одна правляча група і друга, яка хоче стати правлячою групою. Цікаво, він і далі піар-консультує нашого колишнього? Чи він, і справді, думає, що між Тимошенко і Януковичем немає різниці? Піар – усе, цивільна позиція – нічого... У цьому плані я більше поважаю Порошенка, власника 5 каналу, колишнього непримиренного опонента лідера БЮТ, який, однак, не заборонив її присутності в ефірі.

Мені здається, що зараз, через рік, все дуже чітко кристалізувалося, все стало зрозумілим. Після вибуху будинку в Євпаторії в 2008 році Тимошенко і Ющенко їхали туди в одній машині. Здавалося б, після Харківських угод і всього іншого час знову сісти в одну машину. Куди там. Вони не сідають. Кажуть, що Ющенко не вилазить зі Швейцарії. Там добре, там Цуг. Втім, може й не в Швейцарії. Яка різниця де, якщо не зі своїм народом, не зі своєю нацією, як він любив говорити.

Повернімося до лідера «Батьківщини», яка справно ходить на допити в ГПУ і в перерві між допитами дала інтерв`ю 5 каналу. Вона приймала журналіста в своєму кабінеті (принаймні, в приміщенні, схожому на її кабінет). Зелені іграшки на святковій ялинці, напевно, мали на меті подарувати надію.

Якщо говорити про основні месиджі виступу Тимошенко... Знайдено визначення нової влади, яке, судячи з усього, вона застосовуватиме і зараз і на подальших виборах, - «мафія». Цим словом користувалася, коли розповідала про парламентські бої.

Мафією вона називала владу, коли говорила про затримання Луценкі і Корнійчука. «По-вашому, це збіг, що арештовано лідерів двох опозиційних парламентських партій?! Одного з них арештували в той момент, коли гуляв з собакою. Другого - відразу після того, як дружина народила.. Це випадково? Подивіться, що роблять з Діденком, у якого четверо дітей... Що це ще, якщо не залякування опозиції силовими структурами?». Звичайної для такої ситуації репліки-заперечення телеведучий не сказав, оскільки заперечити було нічого.

Лідер партії "Батьківщина" нагадала, що Віктор Янукович після підписання Харківських угод обіцяв стабільність тарифів на житлово-комунальні послуги і газ, а під час президентської виборчої кампанії - підвищення рівня пенсій і податкові канікули для малого і середнього бізнесу. «Чого варті ці слова (Януковича)? Нуль на виході», - резюмувала вона. А коли ведучий заперечив, що цього вимагав МВФ, що почалися реформи, відмітивши їй, що і ви б теж на його місці підняли тарифи, то вона відразу парирувала: я не піднімала тарифи на своєму посту.

– Але ж ви готувалися до виборів, тому не піднімали, – заперечив журналіст.

– Я не піднімала тарифи і в 2008 році. Просто, якщо не витрачати гроші на РосУкрЕнерго, то на все б вистачило, – відзначила Тимошенко.

Далі Тимошенко повторила, що з моменту приходу до влади Януковича з країни вивели 24 млрд. дол., пригадала, що майже удвічі збільшився кошторис на будівництво «Олімпійського» і звинуватила Тігіпка (якого раніше бачила своїм майбутнім партнером) в несплаті податків за проданий банк «ТАС». «Ми не піднімали тарифи, тому що у нас не було всіх цих витрат», – вгвинтила Тимошенко.

Загалом, цю лінію інтерв`ю можна передати фразою Радіщева: «Звери алчные, пиявицы ненасытные, что крестьянину мы оставляем? То, чего отнять не можем,— воздух. Да, один воздух..."

Лідер Батькивщини оприлюднила і свої плани. Її політсила братиме участь у парламентських виборах. І краще, щоб вони відбулися в 2011 році. «І не треба боятися мафії, нас 46 мільйонів», – нагадала вона.

Я подумала, що якщо на початку програми Тимошенко вперше дорікала тому виборцеві, який рік тому заколисав себе противсіхами і неучастю у виборах, допомагаючи тим самим перемозі Януковича, то останньою фразою вона автоматично порахувала своїми і виборців Януковича. Швидше за все, небезпідставно.

Маша Міщенко

В’ячеслав Брюховецький: деякі ректори сидять, як миші під віником

Між Києво-Могилянською академією і Міносвіти триває конфлікт . На прес-конференції в УНІАН президент академії Сергій Квіт розповів, як відомство Табачника тисне на виш, як Могилянці не дозволяють здійснювати підготовку докторів філософії і не затверджують статут і правила прийому на наступний навчальний рік. Міністерство ж противиться тому, щоб Києво-Могилянська академія вимагала від вступників сертифікат з англійської мови на всі спеціальності. Про перебіг “війни” між академією і міністерством та сьогоднішню ситуацію в українській освіті в інтерв’ю УНІАН розповів “батько” відродженої Києво-Могилянської академії і нині її почесний президент, український літературознавець, педагог і громадський діяч В’ячеслав Брюховецький

ТАБАЧНИК НАМАГАЄТЬСЯ ПОВЕРНУТИ ОСВІТУ УКРАЇНИ У ГІРШІ ЧАСИ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

Пане В’ячеславе, як на Вашу думку, чим викликаний конфлікт між Києво-Могилянською академією і Міносвіти? Чому Табачнику неугодна НаУКМА чи, можливо, її керівництво?

Конфлікт очікуваний. Києво-Могилянська академія за 20 років свого існування запропонувала фактично іншу модель освіти, ніж та, що працює в Україні. І з приходом Табачника, на превеликий жаль, робляться спроби повернути освіту України не тільки на 10 років назад, у а гірші часи Радянського Союзу.

Той проект закону “Про вищу освіту”, підготовлений за безпосередньої участі Табачника, настільки дрімучий, що диву даєшся, як може жити людина у 21 столітті, а мислити категоріями, які давно в усьому світі відкинуті: жорстка централізація освіти, обмеження прав навчальних закладів. Декларована автономія, але автономії просто немає. Все регламентується до дрібниць. Нам кажуть, які вступні іспити проводити. Такого не було за Радянських часів. Виявляється, Табачник розумніший за всіх ректорів і знає, в яких університетах на які спеціальності що складати. А університети відрізняються один від іншого. Тільки сухі дерева однакові – вони горять. А живі зростають і розвиваються по різному. І воно гарне у своїй різноманітності. Це стосується і системи освіти. Вона не може бути як в армії. Табачник, правда, в армії не служив, хоч і до псевдополковника дослужився. А я служив і знаю, що він робить. Це він бере, як єфрейтор, з армійського статуту. Армійський статут у війську необхідний, а в освіті – це ганебно.

Причина конфлікту з академією полягає в тому, що ті, хто платять Табачнику, розуміють, яка загроза для ідеології радянської, яку намагаються відновити, йде від Києво-Могилянської академії. Тобто питання насамперед в ідеології. Декілька років тому один російський політолог Інокентій Андрєєв написав велику статтю, яка була розповсюджена через АПН. У цій статті йшлося про те, що в Україні дуже слабка гуманітарна політика, немає пріоритетів, досі не вироблена стратегія розвитку. Андрєєв, зокрема писав: те, що в Україні погано рухається гуманітарна сфера – це зовсім не свідчить про те, що ми (Росія - авт.) там активно працюємо, це просто слабкі українські політики. Врешті-решт він робить такий висновок: “В настоящее время на Украине осуществляется проект, который способен, в перспективе, свести на нет русское влияние в интеллектуальной сфере. Это проект Киево-Могилянской академии. Преподавание в этом ВУЗе ведется на украинском и английском языках. Качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада”. Ось чого бояться! Не мови англійської, а бояться, що мислитимуть інакше наші студенти, які з першоджерел читають не пострадянське, а справді те, що є інтелектуальним здобутком всього людства. І Табачник виконує завдання, щоб не англійську мову знівелювати, а щоб, не дай Бог, мислення українців не вийшло за рамки, визначені кимсь в іншій державі.

Я помітив, що питання мови, англійської, зокрема, дуже дратує тих, хто сам не володіє цією мовою. І це стосується не тільки Табачника.

За Радянського Союзу кожен абітурієнт, незалежно від того, на яку спеціальність він вступав, складав іспит з іноземної мови. Він був обов’язковий. Ніхто не знав тієї мови добре, але іспит був. Сьогодні на економіці, праві чи фізиці міністерством заборонено перевіряти іноземну мову. Як сьогоднішній економіст може бути фахівцем, не володіючи англійською?

На щастя, у Верховній Раді є люди, які розуміють, куди це може затягти освіту. 17 грудня був зареєстрований новий законопроект “Про вищу освіту”, підготовлений представником Президента у ВР Юрієм Мірошниченко з ПР. Це найпрогресивніший проект закону з усіх, які готували за час незалежної України. Сказати, що все нас задовольняє, не можна, але це справді законопроект, спрямований на розвиток української освіти. Якщо в законопроекті Табачника акцент робиться на “послушании”, то в цьому проекті основний акцент на якість і відповідність навчального процесу державним стандартам.

Ми підтримуємо цей проект. Я дуже приємно здивований, що ПР фактично нас підтримує. Я дуже сподіваюся, що саме цей законопроект буде покладений в основу майбутнього закону.

ДЕЯКІ РЕКТОРИ ВІДЧУВАЮТЬ, ЩО ЇХ ЗА ЩОСЬ МОЖНА ЗАЧЕПИТИ РЕАЛЬНО. ТОМУ І СИДЯТЬ, ЯК МИШІ ПІД ВІНИКОМ

Формально основними каменями спотикання у конфлікті академії і Міносвіти є англійська мова і PhD (доктор філософії – науковий ступінь, який присуджується у багатьох країнах Заходу). Ваш наступник Сергій Квіт на прес-конференції в УНІАН розповідав, що академії не дозволяють вимагати сертифікати з англійської на всі спеціальності. А Табачник заявив: академія приносить мені правила, де прописаний усний іспит з англійської, що заборонено умовами прийому...

Це абсолютна брехня. У нас просто усних іспитів не існує. Ми пропонуємо, щоб кожний абітурієнт здавав сертифікат з англійської мови.

Оці псевдоборці за Україну, за молодь, кажуть, що іноземна мова – це велике навантаження. Чекайте, коли це перевірка знань, набутих людиною, була великим навантаженням? За радянських часів було 5 іспитів у ВНЗ.

Без знання англійської у Києво-Могилянській академії навчатися неможливо. По-перше, бібліотека наполовину англомовна. Я вже не кажу про ресурси Інтернет. А ми зв’язані з усіма університетськими бібліотеками світу. Природно, що там майже все англійською. Щодо наукового поступу, то якщо нема публікацій англійською мовою – тебе ніхто не знає. Наведу приклад. Я зараз пишу книжку про Віктора Петрова-Домонтовича. Унікальна постать, мислитель, блискучий письменник (до речі, у нього є такий художній образ діяча від освіти – товариша Портянка, – який мені вельми нагадує нашого одіозного міністра), шпигун, співробітник НКВД, дивовижний коханець, від якого мліли жінки... А хто знає його? З початку 90-х його більш-менш почали друкувати і зараз він багато досліджується. Американський професор Іван Фізер довів, що Мішель Фуко, якого зараз знає весь світ, на 20 років пізніше, порівняно з Петровим, висунув свою концепцію. Але Петров друкував це все українською мовою в емігрантських виданнях. Звичайно, ніхто цього не читав. А якби він друкував це бодай німецькою, то, безперечно, це була б теорія не Мішеля Фуко, а Віктора Петрова. Але поїзд пішов... Тому для того, щоб ми знову не запізнювалися (а ми ж розумна нація!), нам треба знати англійську.

Так що історія з англійською мовою – це абсолютний пшик, помножений на брехню, яку Табачник вже кілька разів продукував.

Щодо PhD. Колись товариш Табачник дуже гордився, що Україна, в бутність його на посаді віце-прем’єра з гуманітарних питань, приєдналася до Болонського процесу. Хоча він тоді і не розумів суті Болонського процесу. Україна взяла тоді на себе зобов’язання у 2010 році повністю перейти на євростандарти, що передбачає докторські студії, які завершуються захистом дисертації, яку загальноприйнято у світі називати PhD. Це дає освіту, а не наша аспірантура-докторантура. Докторські студії за кордоном – це дуже серйозне навчання. Це набагато важче, ніж в університеті. Тому виникає питання до товариша Табачника: чому ж Україна не виконує свої зобов’язання? Це теж свідчить про те, що Україну хочуть залишити у пострадянському мисленні. Тому що в Росії ж ще не визнали PhD. Але так чи інакше це буде, незалежно від табачникіних-портянок, Брюховецького чи Квіта.

Колись в Україні не було бакалаврів. Не існувало такого терміну у нашому лексиконі, законодавстві. Існував спеціаліст. Я пам’ятаю, як я тоді йшов проти тих чинних законів і доводив, що весь світ так готує фахівців: бакалаврів і магістрів. Пам’ятаю, як ректор одного великого університету, який я колись закінчив, тупцяв ногами і кричав: нащо нам ті бакалаври, ми готуємо хороших спеціалістів.

Зараз ні у кого не виникає сумнівів про необхідність підготовки таких фахівців, хоча дуже часто досі не розуміють, що таке бакалавр, що таке магістр. Але це з часом прийде. Ми перші ввели бакаларів, магістрів. Так сам і докторську школу. Хоче Табачник чи не хоче, але вона в нас є і буде. Всі докторанти, які вчаться сьогодні у нас, свідомі того, що диплом PhD не буде визнаний в Україні, але він визнаний за кордоном, і рано чи пізно буде визнаний і у нас.

Уявіть парадокс сьогоднішньої системи. У нас є викладач, який здобув PhD в Оксфорді. А він у нас навіть кандидатом наук не вважається. Він може працювати максимум старшим викладачем. Все це смішно. Зараз досить багато наших випускників, які закінчили PhD-програми за кордоном, повертаються. Настане така критична маса, що вони візьмуть цих портянків за одне місце і скажуть: а що ви захистили? А товариш Табачник не захищав докторську дисертацію. Хоча він доктор наук. Він за сукупністю праць, працюючи тоді в Адміністрації Президента, отримав доктора наук.

Ще один момент. У нас існує вільне відвідування лекцій студентами. Це наша принципова позиція. Це принцип роботи всіх нормальних університетів світу. Але в той же час існує модульно-рейтингова система, яка примушує студента відвідувати лекції. Він може не ходити, але тоді не дістане цих 100 балів. Але у студента є свобода вибору.

Коли я був студентом у радянський час на початку 1970-х років, я добився права вільного відвідування лекцій. Я був єдиний студент на факультеті, якому це вдалося. Для цього потрібно було бути відмінником і взяти додаткові курси на іншому факультеті. Я трохи старший пішов в університет, вже після армії, і працював. О 5-й виїжджав з ВДНГ, приїжджав на 6 годину ранку на роботу в хлібний магазин біля університету, зараз там кафе на розі біля морозівського гастроному (я і сьогодні люблю приходити у це кафе, де раніше вантажив хліб, сісти, випити бокал вина...) До 8-ї ранку я закінчував розвантажувати 4 машини з хлібом, приходили на роботу продавщиці, я віддавав ключі і хліб, вони дарували мені булочку, я її з’їдав і йшов у бібліотеку. І так кожного дня. І це мене врятувало. Я там вчився. Бо освіта здобувається все таки у бібліотеках.

Ви підете на поступки міністерству чи будете відстоювати свої принципи і вимоги?

Що стосується статуту, він досі не затверджений. Але ми будемо діяти в межах чинного законодавства. Міносвіти не має права просто змінити те, що ми подали. У законі записано, що статут приймається трудовим колективом. Ми прийняли, подали, міністерство має зауваження. Ми їх розглядаємо і знову скличемо академічну конференцію і будемо вирішувати: чи наполягати далі, чи прийняти деякі речі.

Я, наприклад, не проти, щоби саме сполучення PhD прибрати, але давайте залишимо "докторська програма".

Що стосується правил вступу – ми змушені були піти на поступки. Але це тимчасово.

Тобто ви відмовилися від ідеї, щоб на всі напрямки абітурієнти подавали сертифікат з англійської?

Так. Ми прийняли правила гри. Але ми запропонуємо абітурієнтам тих спеціальностей, де заборонено приймати сертифікат з іноземної мови, добровільно здавати цей сертифікат. Це не буде впливати не результати. Я думаю, багато хто на це піде.

Зараз у мене з’явилися вагомі підстави думати, що ми переможемо. Тому що є хороший законопроект, який ми підтримуємо. І якщо закон буде прийнятий такий, то там є все, що нам треба, і головне – прописана університетська автономія.

Проти призначення Табачника на посаду міністра свого часу виступив лише Сергій Квіт і Український Католицький університет, хоча в ректорському корпусі пошепки багато керівників ВНЗ висловлювалися проти такого керманича. Чому врешті-решт керівники промовчали, “проковтнули” - печуться про свої портфелі?

Мені не хочеться звинувачувати ректорів. Тому що я розумію, яка у них складна ситуація. Мабуть, у нас в академії загальна атмосфера і наші традиції дозволяють це робити – не погоджуватися. Це неодноразово було. Скільки разів мені доводилося критикувати, і не тільки міністрів. Для нас це є нормальне явище. Тим більше ми переконані, що так треба.

Що стосується інших ректорів. Є різні причини. Хтось боїться. Хтось боїться за університет – знімуть фінансування...

Мені здається, що деякі ректори відчувають, що їх за щось можна зачепити реально. Тому і сидять, як миші під віником.

Я дотримуюся такого принципу: розвиток не можливий там, де страх перед наслідками сильніший від любові до істини. А в даному разі страх перед наслідками сильніший.

Будемо намагатися виховувати нових ректорів, які не будуть боятися (сміється).

ЩОБ МИ ТАК ЖИЛИ, ЯК ЖИВУТЬ СЬОГОДНІШНІ СТУДЕНТИ

“АнтиТабачна кампанія” зійшла нанівець. Проте, коли Табачник ввів платні послуги у ВНЗ, студенти від Луганська до Львова вийшли на акції протесту і добилися своїх вимог. Чому нинішня молодь повстає тільки тоді, коли зачіпають її гаманець, і мовчить, коли відбувається наступ на ідеологію чи культуру?

Очевидно, якась правда життя спонукає молодих людей до глибшого сприйняття якихось матеріальних речей, ніж до розуміння ідеології. Це показав останній Майдан з підприємцями. Він з’явився тому, що людей вдарили по кишені.

Я люблю сучасну молодь, дуже люблю. Але моє покоління у цьому віці було іншим. Ми були романтиками. Сьогодні романтика не в фаворі у молодих людей. Це зумовлено життям. Хоча, щоб ми так жили, як живуть сьогоднішні студенти (сміється).

Моя теза сьогодні до всіх українських патріотів одна – ставайте багатими. Доки ми будемо бідними, ми нічого не зробимо.

Так, протести спали, але вони жевріють. І в будь-який момент можуть розпалитися так, що ці діячі у міністерстві навіть не очікують.

Чи здатен сьогодні студентських рух щось змінити?

Зараз ні. У мене є дата, коли це може бути. Я її озвучив майже 20 років тому. Я тоді сказав: це буде у 2015 році. Тоді зміниться одне покоління – це 25 років. Бажано, звісно, щоб два покоління змінилося. Але 25 років достатньо.

Я дуже скептично ставився до акції “Україна без Кучми”, я приходив туди і говорив: нічого з цього не вийде. І буквально через якихось 4 роки вибухнула Помаранчева революція. Оці 4 роки були потрібні, щоб назбиралася критична маса людей.

Студентська революція на граніті 1990 року... Тоді це теж було таке піднесення, протести голодування молоді. Що хотіли студенти? Вони зверталися до старших, до політиків: ми не хочемо вже так жити, ну змініть це. Вони майже нічого не домоглися, тільки прем’єра зняли, але практично те саме лишилося. Але вони просили змінити – і це було успішно. Що сталося під час Помаранчевої революції? Це були переважно молоді люди. І до них вже підходили старші і казали: хлопці-дівчата, змініть це! Вже їх просили, а не вони просили.

ЮЩЕНКО - ХОРОШИЙ ЧОЛОВІК, АЛЕ КЕПСЬКИЙ ПОЛІТИК

Раз Ви вже заговорили про Помаранчеву революцію... Один відомий публіцист сказав: він не шкодує, що стояв на Майдані, але шкодує, що поряд стояв Віктор Ющенко. У вас як активного учасника революції не виникає подібних відчуттів?

Я так само не шкодую, що був на Майдані. Я навіть горджуся тим.

Що стосується Віктора Андрійовича... Я не шкодую, тому що тоді було так... На жаль, оточення, яке було у Віктора Андрійовича, було великою мірою гнилим. Це було видно з самого початку, принаймні, для мене. Я навіть не вступав у “Нашу Україну”, я не був членом “Нашої України”, але я був членом політбюро, був серед тих 21 чоловіка. Я чесно ходив на ці зібрання, поки один раз не обурився і не перестав ходити.

Через що обурилися?

Кожне засідання цього політбюро починалося з того, переважно це розпочинав Порошенко, що треба ганьбити Юлію Тимошенко, вона така-сяка. Я не ідеалізую Юлію Володимирівну. Винні обоє, жорстко винні. Але я одного разу не витримав і сказав: Петре Олексійовичу, скажіть мені, наш опонент Тимошенко чи Янукович? Про Януковича тоді взагалі не говорилося. А він спитав: а ви як думаєте? Я сказав: думаю, що Янукович. А він відповів: ви помиляєтеся. Тоді я сказав “до побачення”, і пішов. І через пару днів буквально Зінченку висунули ці звинувачення у корупції, а мене деякі люди питали: ти щось знав, що ти проти самого Порошенка виступив?

... У Ющенка був такий карт-бланш! Я не знаю, чи в будь-якій країні світу людина, приходячи до влади, мала таку підтримку. Але якби були його дії, а не слова...

Я навіть хочу сказати, я не розчарований в тому, що сталося. Я незадоволений тим, що сталося. Який сенс розчаровуватися? Може, і моя вина трохи є в цьому... Наприклад, я відмовлявся іти у народні депутати, що завжди викликало шок.

Але ж ви були обрані депутатом Київської міської ради за списком «Нашої України»...

Так, обрали. Але коли я побув на одній сесії, я зрозумів, що це ідіотизм. Я не міг витрачати час на дурниці, на бійки, у мене є багато роботи.

Але йдеться про депутата Верховної Ради. У нас з цього приводу був перший конфлікт з Ющенком. Він образився, що я не захотів у список. Мене ставили, здається, 4-м. Я сказав: не хочу. Я відмовлявся йти працювати міністром.

І віце-прем’єром з гуманітарних питань...

Були такі розмови. Я сказав “ні”. І публічно пояснив: якщо мені дадуть гарантію, що я 10 років буду міністром, я піду, буду тяжко працювати, за цей час можна провести якісь реформи. А за два роки це неможливо. Так воно і сталося. І цей міністр не буде довго. Хоча, буде довше, звісно. Тому що за ним стоїть Москва.

...У чому була проблема Майдану? Вона полягала в тому, що лідери, які сьогодні гордяться, що вивели Майдан, насправді не вивели людей на вулиці, це люди їх вивели. Я був членом Комітету національного порятунку і часом ми засідали у Профспілках. Вони не знали, що робити з тим Майданом, що буде, коли влада попаде в руки. А коли влада потрапляє в руки, треба діяти, а не красиво говорити. Віктор Андрійович - дуже мила людина...

У вас до нього і сьогодні не змінилося ставлення?

Як людина – він хороший чоловік. Ми з ним неодноразово спілкувалися у цьому кабінеті, коли він ще був головою Нацбанку.

Як політик він програв. Причому жорстко програв. І ця поразка дуже вплинула на ближче майбутнє України. Він не є політик. І я розумів ще тоді. Він був прекрасним головою Нацбанку, визнаний у світі. А політик, звісно, кепський.. Єдине, що може бути позитивне, це може бути урок іншим політикам: як не треба робити.

Не думаю, що у нього є шанси повернутися у велику політику.

Думаєте, чим закінчаться сьогоднішні переслідування опозиції? Юлію Володимирівну таки посадять?

Не думаю, що до цього дійде. Тому що вони теж не такі дурні. Вона і сама по-моєму хотіла б стати українською Жанною Д’Арк. Хоч цій владі не відмовиш у рішучості.

Це одна з причин, чому я не хотів йти у політику, – я не хотів бруднитися у цьому. Мені добрий знайомий, який на сьогодні є депутатом, казав: тобі Ющенко пропонує у депутати – йди! Я казав: я не хочу. - Та ти не будеш туди ходити. Я кажу: та ні, це не для мене, якщо я туди піду – я кину свою роботу, мене обрали, я мушу там працювати. - Та будеш собі сидіти на хуторі, як всі роблять. Останній його аргумент мене вразив: тобі що, гроші не потрібні? Чекай, зарплата? Та де! І це мені казала по-своєму порядна людина, український патріот.

Гроші треба мати. Очевидно, що людина без грошей – це раб. Але навіщо вам стільки грошей, навіщо вам ці вілли божевільні, дорогі машини, що воно дає? Мені воно не потрібно. Я просто не хотів бути серед них. Всі вони переважно думають тільки про гроші. І це не лише у нас. За кордоном те саме.

ПРОГРАМА PhD З МАСОВИХ КОМУНІКАЦІЙ, ПРОТИ ЯКОЇ ВИСТУПАЄ ТОВАРИШ ТАБАЧНИК, ФІНАНСУЄТЬСЯ АХМЕТОВИМ

Ви член правління благодійного фонду Ріната Ахметова. Які у Вас з ним стосунки?

У нас великих і частих стосунків нема. Ми зустрічалися кілька разів, спілкувалися. У мене позитивне ставлення до цієї людини. Як колись казав, здається, Рокфеллер: не питайте мене про перший мільйон, а про інші я вам сам буду розповідати. Очевидно, той час був такий..

Це дуже розумна людина.

Невдовзі після Помаранчевої революції до мене прийшли люди від Ахметова і сказали: Рінат Леонідович пропонує, щоб ви стали членом правління фонду. Я сказав: а він же усвідомлює, які мої політичні погляди? Звичайно. А що за фонд? Називається “Розвиток України”. Я не проти розвитку України, я за. Я подивився, що вони збираються робити, я це підтримую. Між іншим, я член ради кількох фондів, у тому числі і “Україна 3000”. Я мушу сказати, що фонд Ахметова працює найефективніше, справді робить реальні проекти: бореться з туберкульозом, реставрував на території Софії будівлі.

Він мені сказав, що зацікавлений у реставрації Староакадемічного корпусу академії. Спочатку говорив: мушу стадіон зробити. Вже стадіон зроблений... До речі, 19 січня ми започатковуємо проект «Реставрація».Сподіваюся Рінат Леонідович візьме в ньому участь...

Ахметов якось допомагає академії?

Наша школа журналістики зв’язана з його фондом. І програма PhD з масових комунікацій, проти якої виступає товариш Табачник, фінансується Ахметовим. Ми на ці програми у держави не беремо грошей.

Під час “АнтиТабачної” кампанії на посаду міністра замість Табачника студентство пропонувало Вас. Ви б зараз погодилися стати у керма української освіти і за яких умов?

Умова одна-єдина – 10 років. Але ніхто мені її не забезпечить. Тому я не піду. Я не хочу йти, щоб потім мені було прикро, що прийшов наступний міністр і все, що я започаткував – викинув.

У мене є робота. Я повертаюся до написання книжок. У мене ближчими днями виходить книжка, в ній зібрано те, що про мене писали, те, що я колись писав. Вона велика – біля 1000 сторінок. В усякому разі, нею буде зручно накривати банки з молоком чи забивати цвяхи (сміється).

Розмовляла Анна Ященко