Автор: Ганна ЛОБАНОВСЬКА, Дзеркало Тижня
Твори цього письменника вирізняються на тлі української сучасної літератури дивним стилем і дивною ж географією. Кримчак В’чеслав Гук пише чудовою українською мовою, його герої віддаляють читача від «українських реалій», а сама манера письма позначена вишуканою «європейськістю» та кінематографічністю образів. Нещодавно в інтерв’ю письменник признався, що має заповітну мрію «побудувати будинок серед гір і фіордів Норвегії, де знайшли б свій прихисток усі покинуті й зраджені...»
— Місце дії твого нового роману — переважно Норвегія. Чим тебе так приваблюють Північна Європа, країни Балтії і Скандинавії?
— Північ вабить спокоєм, природою, людьми, які там живуть. Можливо, спрацьовує ще дитяче — десь там живе Снігова Королева. Тобто мене вабить казка, я з неї, на жаль, не виріс і почуваюся таким собі підлітком, як колись і Пастернак. Одного разу в дитинстві мені був сон, що я замерз у льодах. Усе відчувалося надто реалістично — шкіра пальців примерзала до льодоруба й відривалася з кров’ю. Я відчував нестерпний біль...
А ще — Стріндберг і Мунк. Улітку 2003 року в Сімферополі я видав поетичну збірку під назвою «Шепотіння, лід і гагари». Там є вірш «Гра снів», написаний під впливом Стріндберга. Напевно, листування з Фрідріхом Ніцше, яке мав Август Стріндберг, упливало на нього дуже сильно. До того ж він кілька разів одружувався, страждав на депресію, що призвело до розвитку душевної хвороби. Зрештою геній почасти сам винен у своїх стражданнях. Цим він схожий на Едварда Мунка, від картин якого перехоплює подих.
— Часто ти згадуєш про особливе враження, яке справила на тебе творчість Ельфріди Елінек та Вірджинії Вулф.
— Вірджинію Вулф іще в студентські роки я читав англійською — ось щира порада тим, хто вчить англійську! Тепер постійно повертаюся до її творів: у них щось є, навіть не розумію, що саме, — якась магнетична сила... Їх хочеться перечитувати, зокрема «Хвилі», «Кімнату Якоба», «Між актів» і «До маяка». Тепер я знаю, що це за сила, це — надзвичайно рідкісний талант. Саме в неї я запозичив отой «рваний» синтаксис, який є в моїх творах, психологізм і «потік чистої свідомості», бо її твори — класичний взірець цього стилю. А ще — інтрига. Уже два роки в мене в шухляді лежить завершений роман під назвою «Сімферополь Вірджинії», написаний іще восени 2007 року. В Україні видавати подібні речі — великий ризик: там про острів, Вітчизняну війну, злочин, що стався на березі моря, про сучасний Сімферополь і Німеччину. Драма. Образ головної героїні списано з Вірджинії Вулф. А Ельфріду Елінек я викинув у море. Якось у Євпаторії я за одну ніч прочитав її роман «Діти мертвих», а вранці пішов на стару набережну, що навпроти мечеті, і жбурнув книжку далеко в море! Мені треба було якось звільнитися від того надто дивного відчуття самого себе в просторі і часі. Допомогло... Талановиті романи треба читати дуже обережно, аби не покалічити власної душі.
— Якось ти казав, що спочатку хотів стати режисером, але став письменником.
— Я реаліст. У наш час, щоби бути режисером, треба жебракувати — шукати спонсорів, падати в ноги, принижуватися. Я на це не здатен. Тому поки що пишу прозу. Сподіваюся, комусь це буде цікаво: можливо, зовсім поряд мешкає людина, яка хотіла б зняти фільм «Сад Галатеї», або актори, які тільки й мріють що втілитися в образи Асара і Марти. Хтозна. Любовна драма, якою є мій роман, сповнена не лише актуальної в контексті сучасності філософії, а й енергетики, яку я хотів би побачити відтвореною на екрані.
— У твоїй прозі нерідко трапляються надто жорсткі порівняння, які можуть жахати читачів з тонкою нервовою системою, — скажімо, як у першому романі і в «Саду Галатеї».
— «Сад Галатеї» сприймають по-різному: від захоплення до паплюження. Дехто закидає, що твір важкий і нечитабельний. Один знайомий розповів, як промучився в тому «Саду» аж три дні, ледь не вчадів од його квітування, але твору так і не зрозумів. Точніше, зрозумів, тільки по-своєму, якось надто обмежено, — ніби це дамський роман. Навів кількох закордонних письменниць, чиїх прізвищ я вже й не пригадаю, на яких, мовляв, схожий мій твір. Можливо, таким чином мене хотіли образити, буцімто пишу попсу. А ще недавно я дізнався, що в Німеччині є думка, ніби «Сад Галатеї» написано «мовою галицьких євреїв». «Сад Галатеї» — це все-таки твір-роздум, твір-спогад, там не може бути стрімких подій: нормальна людина швидко згадувати не може, це неприродно. Взагалі весь «Сад» я списав із власного життя і життя свого родича, лише трохи додавши до нього документалістики. Коли писав, уявив себе старим дідом — у притулку, самотнім і скривдженим: життя вже минуло, а я по собі так нічого й не залишив. Я дуже часто думаю про те, що лишу після себе.
— Чи не було бажання зробити героєм твору психоаналітика?
— Не певен, що психоаналітика буде мені цікава. А що мені не цікаво — того ніколи не роблю. Коли хтось починає радити, яких письменників маю читати, щоб перейнятися їхньою мовою, відповідаю, що маю свою, нею пишу і писатиму. Свого часу, ще в Криму, я вивчив напам’ять Грінченків Словник української мови, а це все-таки чотири грубенькі томи. Тепер беру звідти лексику для своїх романів. Декого це шокує, бо вони не розуміють, що означають ті слова. Героями своїх творів роблю дивних людей. Незвичайних, не схожих на інших — «відличних», є таке слово. Вони не придурки, але всі їх мають саме за придурків. У процесі розвитку сюжету я доводжу, що ті, кого вважали «придурками», — насправді святі, янголи з крилами, а ті, хто вважав, — самі придурки і теж із крильцями за спинами, але мушиними… Хотілося б написати роман про Едварда Мунка, але — нестандартний. Цей норвезький митець не був святим. Можливо, увесь його образ — це втілення людського гріха і пороку, бо він зловживав алкоголем, заводив численні романи і до того ж був іще й психічно хворим.
— Спочатку ти писав вірші — як сталося, що звернувся до прози?
— У якийсь момент я зрозумів, що ми живемо не в час поетів. На жаль. Треба спокійно визнати й усвідомити, що поезія, так би мовити, повільно сконала і вже нікому не потрібна. До 2009 року я не користувався Інтернетом принципово, викладати там вірші вважав за злочин. Тому перейшов на прозу. Це була своєрідна еміграція. Вимушена. Як порятунок, втеча. Але я не помилився, обираючи прозу. Мені взагалі іноді здається, що саме знання законів поезії привело мене до прози.
— Про що мрієш?
— Про фільм «Сад Галатеї» українською мовою з англійськими субтитрами. Адже образ Марти Юхансон, головної героїні роману, я написав для шведської драматичної актриси Марії Бонневі, наперед знаючи, що це нереально. Я не маю зв’язків у кінобізнесі, але в моєму житті бувають містичні випадки, тому не виключаю, що жінка, схожа на шведку Марію Бонневі, колись утілить образ Марти Юхансон на екрані.
— Читання книжок тебе надихає?
— Мене неймовірно вабить все, що може зворушити, викликати сльози, розчулити. Стати шрамом у душі й на тілі. Так було з романом американки Ніколь Краусс «Історія кохання»: нічого подібного мені ніколи не траплялося. На мою думку, те, що було в американській літературі до Краусс, просто смішне. До речі, «Сад Галатеї» я написав як українську відповідь на її роман. Остання річ, яка вразила, приголомшила, вбила, — роман «Жахи льодів і мороку» австрійця Крістофа Райнсмаєра. Головне, що цей письменник пише дуже й дуже повільно (я так не можу). Для нього перше речення нового роману значить дуже багато — з нього все починається. Він виношує початок — те одне речення, що є висталеним лезом багнета, — три-чотири місяці, а потім сідає за письмовий стіл. Тобто — як пишуть вірш, де перше речення тримає всі інші. Подобається читати англійською вірші Руперта Брука і Альфреда Теннісона. Ще виділив би публіцистику поляка Анджея Стасюка, зокрема його книжку «Німеччина», де він змальовує, як на мене, не надто привабливий образ цієї країни — колись розділеної і пошматованої, потім об’єднаної, але об’єднання це нагадує відірваний від руки, а потім невдало пришитий палець, який ніби й прижився, але все одно болить. Чужинця зі сходу там ніхто не чекає, а надто — письменника. А ще — читаю словники і майже не читаю сучасної української прози. Не тому, що упереджено ставлюся до неї, а тому, що просто її не розумію: від мови (діалекти, сленги) — до тематики (надто буденної, на кшталт ти мне покинув, а тому я викинулася у вікно). У цьому читанні я надто консервативний, окрім поодиноких випадків, що на певний час стають справжньою подією в моєму житті, як, наприклад, було із «Солодкою Дарусею» Марії Матіос — це справжня література, що залишиться у віках.
— Чому, на твою думку, справжній письменник має необхідність займатися творчістю на самоті?
— За вдачею я відлюдник. Абсолютний. І аскет. Не люблю юрм, галасу, швидкого руху. Не люблю літературних «тусовок» і до жодної з них не належу. Раніше в НСПУ були «Молоді вівторки» відомої письменниці Анни Багряної, які гуртували навколо себе творчу молодь не лише Києва. Тепер їх уже немає, на превеликий жаль. Я не знаю, де сьогодні збирається творча молодь: якщо це бари або якісь форуми — не думаю, що це добре. А Київ свого часу для мене почався саме з такого «Молодого вівторка», куди мене запросили і де я зміг прочитати свої твори. Але тоді я ще й гадки не мав, що стану киянином. Хоча й не люблю міста. Воно мене душить і пригнічує.
— Якою бачиш нашу літературу в майбутньому?
— Уявляю, що ми пережили кризу у книговидавництві і що все налагодилося. Думаю, поряд з інтелектуальною буде й література масового попиту, і це нормальне явище, так було у всі часи. Можливо, люди більше читатимуть, бо читати в мережі і з книжки — дві великі різниці. З традиційної книжки можна відчути енергетику її сторінок, запах фарби. Можливо, буде створено якісь державні програми, котрі допомагатимуть письменникам реалізовувати їхні проекти. Щоб письменник не залишався сам на сам зі своїм рукописом. Бачу сенс в об’єднанні маленьких видавництв в одне велике або гуртування навколо вже великого й розрекламованого, як це робиться у Великій Британії. Ми маємо кілька десятків видавництв, багато з яких просто животіють або сидять на грантах. Тож, може, краще об’єднатись і створити три-чотири великі, потужні й якісні, і починати працювати на повну силу? Якщо ми хочемо жити в європейській країні, потрібно створювати відповідні сприятливі умови і для української книги. Якщо буде серйозна зацікавленість з боку держави, гадаю, українська література стане конкурентоспроможною. Бо наразі ми маємо те, що маємо: повну анархію в книжковій справі, розгубленість письменників, які ладні друкуватися на будь-яких умовах, зневіру, що оселилася в душах творчих людей. Розумію, що це робиться не відразу, але до цього ми всі маємо йти щодня, бодай маленькими кроками.
— Ти боїшся жорсткої критики своїх творів?
У більшості випадків чую схвальні відгуки. Я готовий до будь-яких конструктивних діалогів стосовно моєї творчості, але не терплю хамства, образ і необґрунтованих звинувачень. На превеликий жаль, південь України ніколи не брали в літературі до уваги. Про Крим взагалі не йшлося. Я, зрештою, сам винен у тому, що став саме письменником, а не вчителем, наприклад, на якого вивчився свого часу. Я обстоюватиму власні переконання і погляди, намагатимуся робити для того все, щоб українська література не викликала співчутливої або іронічної посмішки і щоб про неї знали, поважали й цікавилися нею, як польською, англійською, німецькою... Щоб ми жили у вільному світі. Бо література — це душа народу і дзеркало нашого життя, про це треба пам’ятати!
— Ти щось робиш для того, щоб тебе знали за кордоном?
В Україні, на жаль, немає інституту літагентів, а тому автори повинні самі дбати про те, щоб їх почули «там», самі турбуватися про переклади своїх творів іншими мовами, шукати перекладачів, штурмувати західні видавництва. Це як велика і цікава гра в лотерею, коли результат невідомий.
В’ячеслав Гук народився в місті Саки, в Криму. Здобув вищу філологічну освіту в Сімферопольському державному університеті. З 2003 року — член Національної спілки письменників України. Видав п’ять книжок поезій («Грота душі» (1998),«Плач Єремії» (2000), «Восьмий день тижня» (2002), «Шепотіння, лід і гагари» (2003) , «Ода невідомій родині» та два романи: «Синдром дитячих спогадів» (2008) і «Сад Галатеї» (2008). За роман «Синдром дитячих спогадів» В’ячеслав Гук у 2007 році отримав грант президента України молодим письменникам
Нещодавно вийшов у світ третій роман письменника «Мюрдал-fisk, або Філософія північної самоти».
воскресенье, 31 января 2010 г.
Еволюція терміну “українці”
В даній роботі не розглядається складне поняття про походження та значення терміну “Україна”, яке до сих пір є дискусійним в історичній науці. Всім нам звичне визначення національності “українець”, як загальноприйнята у вітчизняному суспільстві дефініція існує менш ніж століття. Еволюція національного терміну почалася у ХVІІІ ст. і завершилася в середині ХХ ст. Втім регіональне поняття “Україна” з’явилося за часів Київської Русі. Перша його згадка відноситься до 1187 р. і міститься у Київському літописі, де автор, розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, записав: “И плакашася по нем всі переяславци…, о нем же Украина много постона”. З того часу у літописах періодично згадуються різні “україни”, як окремі порубіжні землі. В добу Київської Русі цим словом називали прикордонні землі Переяславщини, Галичини та Волині.
Після занепаду Галицько-Волинського князівства і поділом наших земель між сусідніми державами Польщею, Литвою, Московським царством та Кримським ханством термін “україна” постійно використовується для означення володінь цих держав, де закінчується влада монарха й починається “Дике поле”. Так у ХVІ-ХVІІ ст. виникають згадки про окремі “україни” на Наддніпрянщині, які поступово складаються в уявленні у єдину “Україну” по обидва боки Дніпра. У фольклорі є постійні згадки про “Україну”, як територію, що є батьківщиною козаків, місцем їх відпочинку від військових справ. Межі цієї території дуже розмиті. Але французький письменник ХVІІ ст. Гійом Левассер де Боплан визначає “Україну”, як “країну козаків” і вказує її розташування від кордонів Речі Посполитої до володінь Московії. Інший француз П’єр Шевальє у той же період відзначав: “Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає «окраїна»” [1].
В ХVІІ-ХVІІІ ст. уявлення про “Україну” та козацтво зливаються між собою.
“Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче,
За тобою Морозенку вся Вкраїна плаче”…
“Якби мені сивий кінь, я сідельце маю,
Заїхав би в Україну, там дівчину знаю”…
Після розподілу земель між Річчю Посполитою та Московським царством за умовами Вічного миру в 1686 р. виникло уявлення про Польську або Королеву Україну (Правобережну) та про Московську, Царську Україну (Лівобережну). Назва “України” була традиційною щодо Слобожанщини. У ХVІІІ ст. тут навіть була утворенна Слобідсько-Українська губернія.
Однак не треба вважати, що термін “україна” використовувався лише в межах нашої держави.
У Баркулабівському літописі під 1601 р. згадано, що в Білорусі під час голоду люди масово тікали зі Шкловська, Друцька, Дубровни, Кругли, Бобря, Вітебська, Менська, Полоцька, “и с инших многих украин” . Тобто бачимо, що в Білорусі ХVІ ст. вже існувало “много Украин”. Це до теорії про так звану регіоналізацію терміну “Україна” у середньому Подніпров’ї [2].
Кілька разів різні “україни” згадані в російських літописах. Наприклад у Вологодсько-Пермському літописі згадано під 1512 р. напад татарської орди “на Украину, и на Одоев, и на Вортынск, и на Козельск”. А в 1517 р. татари пограбували “Украину около города Тулы”. В 1580 р. Іван Грозний наказав посилити оборону територій по Оці “по украинским городам от крымские украины и от литовской”. В 1625 р. мешканці міста Валуєк на півдні Вороніжчини писали царю, що очикують “приходу татар на наши украины”. Сибір називали землею “украинною”. Соловецький монастир теж знаходився у місці “украинном”.
Як занотував відомий лексикограф, уродженець України, автор «Толкового словаря живого великорусского языка» Володимир Іванович Даль: «Украйный и украинный – крайний, у краю, на краю находящийся; дальний, пограничный, порубежный, что на крайних пределах государства». В.І.Даль навів ще кілька літописних прикладів російських «україн»: “Латины взяша украины неколико псковских сел”, “На Украйне, на студеном море” тощо [3].
Кумедно виглядає свідчення козацького літописця Самійла Величка (1720), що в 1658 р. король польський Ян-Казимир “виправил Чернецкого… в Померанію, державу шведскую, который… в Померанію з войском прибувши, а городи тамошніє, то єст Щетин, Пазвальд, Мекленбург и Гарц порохом окуривши и всю тамошню украину мечем и огнем…сплюндровавши”. Величко досить просто називав “україною” центр німецьких земель.
Співзвучні області “Крайна”, “Краіна” містяться у межах колишньої Югославії на теренах Словенії, Сербії та Боснії. У польських та угорських середньовічних документах “Крайною” називали Закарпаття, а карпаторусинів – “крайниками”.
Отже слід визнати, що термін “Україна” і похідні від нього використовувався у мові трьох братніх східнослов’янських народів, але тільки для найпівденнішого з них він став основним, давши йому національну назву.
Цікаво те, що незважаючи на досить активний вжиток терміну “Україна” для окремих земель, похідне від нього для означення мешканців цих земель майже не використовувалося. На землях нашої держави навіть у ХVІІ-ХVІІІ ст., коли термін “Україна” здобув великого поширення, населення продовжувало визначати себе як “руські”, “русини”, “руснаки”, “литвини”, “малоросіяни”, “малороси”, “християне”, “православні”, “люди”, “наші”, “баби й мужики”, дуже рідко “хохли” (Північно-Східний регіон – українсько-російське порубіжжя). Або використовувалися соціальні означення: козаки, селяни. Дуже часто використовувалися місцеві регіональні назви: буковинці, галичани, карпаторусини, наддніпрянці, черкаси, кияни, чернігівці, подоляни, волиняни, запорожці, донці, лемки, бойки, гуцули і т.п. Або просто “тутейші”, тобто місцеві.
Найбільш популярним терміном був традиційний “руські люди” або “русини”. Богдан Хмельницький – визволитель України говорив, що “виб’є народ руський з лядської неволі”. У листуванні козацьких гетьманів з московськими царями перші називають свій народ “руським”, “російським” або “малоросійським”.
Термін “Мала Русь” почав використовуватися галицько-волинськими князями в ХІV ст. щодо території своїх володінь і вживався лише книжниками. Значного поширення серед простого населення він не здобув. Хоча у ХVІІІ ст., і особливо у ХІХ ст. терміни “Малоросія” і “малороси” активно насаджувався російським імперським урядом, що було зручно, щоб підкреслити ідею загальноруської народності, яка складається з триєдності: великоросів, білоросів та малоросів. Це було закріплено і в титулі російського монарха – “цар і великий князь всія Великия, Малия і Білия Русі”.
Проте на відміну від білорусів, населення південноруських земель змогло відмовитися, хоч і поступово, з великими зусиллями від традиціної назви “руських людей”, щоб уникнути змішування їх з росіянами.
Перша згадка похідного від терміну “україна” для означення місцевого населення відноситься до 1268 р., коли в Галицько-Волинському літописі згадуються “Ляхове Украиняни”, що проживали на Забужжі і попередили про підхід польського війська мешканців міста Холм.
Отже, “україняни” – це перша форма назви населення. Інколи у документах ХV-ХVІ ст. згадуються “козаки украинных городов”, “украинные купцы”, “люди украинные”, “украинные торговые люди”. В ХVІІ ст. є згадки про “панство українське”, “гетьмана українського”, “духовенство українське”, “козаків українських”, “народ Україно-Малоросійський”, “народ український”.
Назва “України” міцно затвердилася стосовно Наддніпрянщини по обидва боки Дніпра. До ХVІІІ ст. почали вироблятися варіанти назви щодо населення цього регіону. Анахронічне “україняни” не використовувалося. Саме у ХVІІІ ст. починає вживатися в літературі термін “українці”. Його постійно використовував історик Олександр Рігельман у своєму “Летописном повествовании о Малой России и ее народе и козаках вообще” (1787).
В 1788 р. “Топографическое описание Харьковского наместничества” вказує, що на терені намісництва проживають “малоросіяни” або “українці” [4].
В “Записках о Малороссии, ее жителях и произведениях” Якова Марковича (1798) говориться, що малороси поділяються на три групи: північну – “литвинів”, південну “степовиків” або “українців” та серединну, де проживає перехідне населення між “литвинами” та “степовиками-українцями” [5].
Якщо термін “Україна” у ХVІІІ ст. був у широкому вжитку на Наддніпрянщині, то визначення похідним словом його населення тільки входило у практику в другій половині цього століття.
Найшвидше самовизначення “українці” сприймало населення Наддніпрянщини та Лівобережжя. Важливим чинником поширення цього поняття на Правобережжі стало приєднання Правоббережної України до Російської імперії після другого поділу Речі Посполитої у 1793 р. Але це слово до середини ХІХ ст. так і не набуло традиційного вжитку, являючись неологізмом. У цілком народному за духом “Кобзарі” Тараса Шевченка, якого по праву називають співцем України, духовним батьком українського національного руху, безліч разів повторено термін “Україна”, але жодного разу не зустрічається термін “українці”. Замість нього використовуються слова: “козаки”, “браття”, “люде”, “християни”, “православні” тощо. Хоча означення інших національностей Т.Г.Шевченко сприймає: німці, жиди, ляхи, москалі, гишпани, французи, молдавани, фіни і т.д. Правда, в своїх російських творах Шевченко інколи вживає термін “малороси”, але йому явно він не подобався і використовувався лише як загальноприйнятий в російській літературній мові того періоду. Втім, неможна сказати, що термін “українець” не був йому відомий взагалі. Це поняття в той час уже досить широко використовувалося, зокрема й товаришами Шевченка, в тому числі й на його адресу [6].
Найпатріотичніший щодо України політико-історичний твір рубежа ХVІІІ-ХІХ ст. має назву “История руссов”.
Найпрогресивніші з російських дворян вважали Україною лише Лівобережжя. “Конституція” декабриста Микити Муравйова передбачала створення на наших землях двох автономних штатів – Українського із столицею у Харкові та Чорноморського із центром у Києві. Хоча більшість російських дворян право на державність за Україною не визнавали взагалі. Зокрема керівник Південного товариства Павло Пестель у своїй програмі “Руська правда” не передбачав окремого устрою для українських земель, а їх населення вважав частиною єдиного російського народу. Хоча він визнавав право на державність у поляків.
Певну роль у поширенні терміну “українці” відіграли польські письменники народженні на Україні, представники так званої “української школи в польській літературі” Северин Гощинський, Богдан Залеський, Юліуш Словацький, Міхал Чайковський. Деякі з поляків, такі як Тимко Падура, Антін Шашкевич, Спиридон Осташевський, навіть намагалися писати українською мовою літературні твори [7]. Майже всі вони взяли участь у польському повстанні 1830-1831 рр. і під час нього намагалися поширювати серед українців ідеї польсько-українського братерства і спільної боротьби проти російського царату.
Ідеї допомоги у “відродженні” на їхню думку українського народу були досить поширені серед частини польської інтелігенції, яка народилася й виросла на Україні і вважали її своєю батьківщиною. На рубежі 1850-60-х рр. серед польської студентської молоді виникне гурток “хлопоманів” (“хохломанів”), тобто “українофілів”, прихильників української культури, до якого увійдуть поляки Володимир Антонович, Тадей Рильський та ін.
Польський національний гімн “Jeszcze Polska nie zginela” в обробці поета Павла Чубинського почав звучати інакше “Ще не вмерла Україна”.
Втім поляки були не єдиними, хто долучилися до української національної справи. “Великоросом” вважав себе видатний історик України Микола Костомаров, правда матір його була українкою. Росіянами були Ізмаїл Срезневський – дослідник запорізького козацтва, Олександр Русов – відомий лідер українського політичного руху, жінки-історики Олександра Ставровська (Єфименко), Наталія Меньшова (Полонська-Василенко), письменник Микола Фітільов (Хвильовий).
Ідеї “відродження” українського народу були на часі. Під впливом романтичного захоплення минулим представники козацьких родів, нащадки гайдамаків висловлювали сум за колишніми вільними часами, знищеними царською владою правами та привілеями, засиллям на Україні росіян та російських порядків. Посилюється інтерес до власної культури, мови, фольклору, історії. У 1830-40-х рр. активно займаються викладацькою, науковою та літературною працею Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров. Важливе значення мав вихід у 1840 р. “Кобзаря” Тараса Шевченка. У свідомості простих людей колишній кріпак Шевченко, що здобував волю уособлював собою долю України. Шевченко ще за життя став символом українського руху, його подальша важка доля і смерть зробили його визнаним героєм і мучеником справи народного визволення і “відродження” української культури.
Саме ці три гіганти українства – Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров – заклали підвалини в оформленні ідеї “української нації”. У створеному ними Кирило-Мефодіївському товаристві були складені програмні документи: “Книга буття українського народу”, написана ймовірно Костомаровим на основі “Книги народу польського та пілігримства польського” Адама Міцкевича, а також відозви “До братів-великоросіян і поляків” і “До братів-українців” (1846). Це перше використання терміну “українці” для означення населення всієї України. Сюди відносилося населення Правобережної та Лівобережної України.
За справою “Украйно-Слов’янського товариства” кирило-мефодіївці були покарані. Однак ідея “відродження” України та визволення українського народу продовжувала поширюватися. Зокрема, багато для її розвитку та поширення зробив вищезгаданий гурток хлопоманів, а потім члени українських “громад”.
На Галичині, Закарпатті, Буковині, які не були під владою Росії, не було сенсу у зміні традиційної назви “русини”, “руські люди”. Це дозволяло підігрівати проросійські симпатії і сприяти розвитку руху моквофілів. Тому тут вона дожила до початку ХХ ст. Проте населення західноукраїнських земель відчувало свою етнічну єдність з мешканцями Наддніпрянщини і воліло возз’єднання з ними.
У межах Російської імперії Валуєвським циркуляром (1863) та особливо Емським указом (1876) було заборонено вживання “малоросійської мови” у всіх сферах культури, освіти, науки та державного управління.
Центр розвитку української культури переноситься на Галичину, де були створені сприятливі умови для цього. Тут виникло Наукове товариство імені Шевченка. Була створена перша українська політична партія – Русько-Українська радикальна партія. Пізніше УРП. За висловом відомого українського історика, громадівця Володимира Антоновича Галичина стала “українським П’ємонтом”, тобто вільною територією звідки має початися об’єднання українських земель, за аналогією з Італією.
Уряд Австро-Угорщини, у межах якої знаходилася Галичина, підтримував український рух, бо це дозволяло йому тиснути на польську громаду. З іншого боку, зважаючи на можливість війни з Російською імперією, у колах австро-німецького політичного керівництва виникла ідея підтримки українського руху з метою тиску на Росію й ослаблення її військової могутності.
На Галичині друкуються українські твори, які потім нелегально завозяться в межі Російської імперії. Розвивається українська освіта. В 1894 р. у Львівському університеті була створена кафедра історію України, яку запропонували очолити Володимиру Антоновичу, але престарілий історик відмовився від неї на користь свого молодшого колеги і учня Михайла Грушевського. Так Грушевський опинився за межами Російської імперії. Він здобув можливість вільно друкувати свої праці й висловлювати думки. Грушевський постійно наголошував на терміні “Україна-Русь”. З 1898 р. почала виходити фундаментальна праця Грушевського “Історія України-Руси”. Він виконав відповідальну роботу, довів безперервність історичного процесу в Україні, проти чого виступали російські та польські історики. Обгрунтував право на існування українського народу і право на його власну державність.
Українцям прийшлося важче ніж білорусам у своєму національному розвитку, бо білорусам не прийшлося відмовлятися від традиційної “руськості” у своїй національній назві.
Цікаво, що молодий Грушевський спочатку визнавав себе “малоросом” і лише під впливом Антоновича визнав себе “українцем”. Подібне відбулося і з Андреєм Шептицьким галицьким греко-католицьким митрополитом, який раніше визнавав себе поляком, але під впливом Антоновича теж визнав себе “українцем”. На Галичині на рубежі ХІХ-ХХ ст. вільно поширюються терміни “Україна” й “українці”. Влада Австро-Угорської імперії не перешкоджа цьому і навіть підтримує цей процес. Кожен відзначаються Шевченківські свята. В Російській імперії все це заборонене і це викликає роздратування не лише в українців, а навіть у багатьох росіян. Напередодні революції 1905 р. стає зрозуміло, що національні утиски прав українців є несправедливими й аморальними. Чуються голоси з боку російської інтелігенції за скасування Емського указу і визнання прав українців на освіту рідною мовою.
Термін “українець” все частіше з’являється у російській пресі замість прийнятого “малорос”, хоча офіційна пропаганда й намагалася надати йому кумендно-негативного відтінку. Під час революції гаслом монархістів-чорносотенців було: “Чим більше українців,тим менше росіян”. Так сказав свого часу П.А.Столипін – голова імперського уряду. Серед чорносотенців було багато малоросів. Серед істориків Російської імперії розгорнулася наукова дискусія – “українці” – це народ чи політична партія інспірована австро-німецьким блоком.
Голова ІV Державної думи Михайло Родзянко, уродженець України, нащадок козацького роду, на випад у його бік лідера кадетів Павла Мілюкова, що Родзянко “українець”, але не захищає українські інтереси, поміркувавши, відповів, що він “малорос”, чим здобув прихильність більшості депутатів думи [8].
Інший депутат Думи з України Анатолій Савенко прийняв бік Родзянка й виступив проти Мілюкова, сказавши: “Голова Державної думи не українець, а малорос, – ми малороси зовсім не вважаємо себе українцями, ми вважаємо себе чисто руськими людьми” [9].
Але в 1906 і в 1907 рр. в І і ІІ Державних думах постійно розглядалися питання надання українцям права на освіту. Легально діяли думські “Українські громади”. Почали роботу “Просвіти”, з’явилася українська преса, яка, правда, переживала шалений тиск з боку влади.
Напередодні Першої світової війни в 1914 р. українська ідентичність на Галичині вже була досить сильно поширена. Російський царизм намагався її викорінювати як у межах своєї імперії, так і на захоплених галицьких землях, але безуспішно. Симпатії до українського питання проявляв В.І.Ленін і партія більшовиків, яка у своїй пресі завжди використовувала термін “українці”.
В 1917 р. відбулася революція. Царизм було повалено. На Україні постала Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. Грушевський переконався, що самоусвідомлення себе “українцями” ще недостатньо поширене на Україні. Серед моряків Чорноморського флоту, вихідців з України лише третина визнала себе “українцями”, третина – “малоросами” й третина – “хохлами”. Одна з праць Грушевського називалася “Хто такі українці і чого вони хочуть?” (1917). Саме в ній “батько української історії” пояснює, кого можна вважати “українцями”. “Українцями” слід визнавати “всіх тих, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю”. За Грушевським, поляки, великороси та євреї теж можуть вважатися “українцями”, якщо працюють для блага України.
Однак всі держави, які утворювалися на терені України, мали назви “українських”. Коли у грудні 1917 р. більшовики почали наступ на Україну, щоб захопити владу, на бронепоїзді, що в’їхав до Харкова – столиці проголошеної тут Радянської УНР – красувалося гасло: “Смерть украинцам”. Лише через кілька днів некоректний плакат нова влада прибрала. Проте це гасло було реалізовано під час розстрілів студентів під Крутами та у захопленому більшовиками Києві.
Діячі білого руху традиційно не визнавали української нації, а лише “малоросів”.
Проте всі інші політичні сили в Україні уже визнали таку національну дефініцію. Прибічники Скоропадського, Петлюри, Махна – визнавали існування українського народу, окремого від російського. Хоча Скоропадський і Махно завжди були російськомовними. Це ж було визнано і більшовиками, хоча з неохотою. Переважно більшовики України були росіянами, досить багато було євреїв. Українці у партії лише на початку 1920-х рр. досягли 25%.
Після встановлення радянської влади на Україні офіційно було закріплене тільке одне визначення національності – “українець”. “Малорос”, “хохол” вийшли з офіційного вжитку. Термін “українець”, який був заборонений царатом, після його повалення став загальновживаним. З 1923 р. в СРСР почалася політика коренізації, яка в Україні набула форми українізації, зокрема завдяки старанням наркомів освіти УСРР Олександра Шумського та Миколи Скрипника. Українізація продовжувалася до середини 1930-х років. Про її вплив свідчить такий факт, що Леонід Брежнєв, народжений в одному з промислових містечок Катеринославщини у довоєнний період постійно в графі національність вказував – “українець”. Ця національність була вигіднішою в кар’єрному зростанні. У повоєнний час Брежнєву в даній графі стало вигідніше писати “русский” [10].
На Галичині в період революції 1918-1919 рр. теж перемогла українська ідентичність. Утворена держава отримала назву ЗУНР і задекларувала своє об’єднання з УНР. Однак в 1920 р. Галичина опинилася під польською окупацією. Поляки намагалися боротися з українською ідентичністю, проте молоде покоління галичан уже твердо вірило в свою належність до великої української нації. Гоніння польської влади тільки посилювало ненависть до неї і підбурювало місцеве населення до опору. Легальні, напівлегальні і нелегальні політичні організації закликали українців у межах Польщі боротися за свої права. Щоб завадити поширенню українського самовизначення при переписах у Польщі дозволялися регіональні самовизначення – бойки, лемки, гуцули, тутейші. Проте українська ідентичність здобувала все більше прихильників. Частково їй сприяла радянська і німецька пропаганда. В 1939 р. Західна Україна що була під Польщею возз’єдналася з Радянською і тут остаточно перемогло українське самовизначення.
Щодо Буковини, то в цьому краї національні процеси відбувалися мляво. Проте у Чернівецькому університеті діяла кафедра української мови, яку очолював Степан Смаль-Стоцький. Тут жила письменниця Ольга Кобилянська. Українська ідентичність на початку ХХ ст. почала поширюватися й тут. Але в 1918 р. Буковину захопила Румунії. Почалася політика румунізації. Існування українців на території держави було офіційно заперечене румунською владою. Хоча нелегальні українські товариства діяли і надалі. Деяким з них надавала підтримки ОУН з Галичини, деяким КП(б)У. В 1940 р. Північна Буковина та Бесарабія були приєднанні до СРСР. Населення Північної Буковини та Південної і Північної Бесарабії, яке увійшло до складу Радянської України, здебільшого у графу національність отримало запис “українець”.
Останній регіон України – Закарпаття. До початку ХХ ст. тут панувало самовизначення, як “русини” чи “карпаторусини”. Але почала набирати силу й українофільська культурна течія, лідером якої був священник і культурний діяч Августин Волошин. В 1919 р. Закарпаття увійшло до складу Чехослдоваччини, хоча більшість його населення воліло до возз’єднання з Великою Україною, хоча на той момент не було зрозуміло якою вона буде. Але політичні міркування великих західних держав призвели до передачі Закарпаття Чехословаччини. Чехословацький уряд багато зробив для розвитку інфраструктури краю. Був поліпшений культурний і політичний розвиток. Серед ідентичностей які панували на Закарпатті переважали “русинська” й “українська”. В умовах, коли “русинська” орієнтація була спрямована на Угорщину, колишню господарку цього края, “українська” орієнтація, на думку Праги, не мала чітко вираженої політичної небезпеки. Тому її розвиток не мав перешкод. Проте в умовах наближення Другої світової війни, коли Гітлер почав спекулювати на “українському питанні” і висловлював ідеї створення незалежної Української держави, для Чехословаччини розвиток українського руху, якому могла надати допомогу Німеччина почав складати загрозу. Після руйнування Чехословаччини восени 1938 р. Закарпаття отримало автономію. До влади прийшли українофіли на чолі з Августином Волошиним. Велику допомогу їм надала ОУН. У березні 1939 р. була проголошена незалежна Карпатська Україна, яка наступного дня майже повністю була окупована, з дозволу Гітлера, військами Угорщини. Проте українська ідентичність здобула досить значне поширення. Саме прецидент створення Карпатської України дозволив сталінському режиму говорити про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною після завершення війни у 1945 р. Проте українське самовизначення до сих пір не є єдиним на Закарпатті. Досить багато залишається там прихильників “русинської” ідентичності.
В радянський час визнання себе українцем не було чимось забороненим. Українці в національній ієрархії Радянського Союзу стояли на другому місці після титульної нації – росіян. В офіційній радянській історії всіляко підкреслювалося історичне значення “возз’єднання” двох братніх народів у 1654 р., як зразок непорушної дружби та віковічного прагнення українців і росіян жити в єдиній державі. Штучність ідеї про “возз’єднання” була викрита ще в 1960-х роках істориком-дисидентом Михайлом Брайчевським у статті “Приєднання чи возз’єднання” (1966), який логічно відмітив неможливість возз’єднання різних народів. Возз’єднатися можуть лише розділені частини одного народу. Однак у час, коли проголошувалася ідея злиття всіх націй СРСР в єдину радянську спільноту, що означало повну русифікацію, думки Брайчевського були владою зустрінуті вороже, його наукова кар’єра в радянських установах припинилася. Українці розглядалися кремлівським урядом, як народ, який можна найшвидше й найлегше зрусифікувати, щоб поповнити російське домінування над іншими неросійськими народами. Однак в добу “Перебудови” стався справжній вибух національного самоствердження в Україні, що десятиріччями придушувалося в республіці. Поняття “українець” тепер наповнилося дійсним національним змістом: самоідентифікація, територія, мова, культура, традиції.
Втім, ставлення громадян України до терміну “українець” не є тотожнім на Заході і на Сході держави. Під час останніх президентських виборів 2004 р. справжня антиукраїнська істерія була розгорнута в Криму, на Донбасі й Харківщині, де досить сильною є російська, або русофільська ідентичність. Автору цих рядків лише за те, що розмовляв українською мовою в одному з тролейбусів Горлівки, одна літня пані, пролізши через переповнений салон, виголосила: “Катись в свои Карпаты! Это русская земля!” На жаль, у Карпатах мені поки що побувати не довелося, та взагалі я є уродженцем поліетнічної та зрусифікованої Дніпропетровщини, а, отже, якоюсь мірою земляком Донеччини. Однак визнання себе українцем тут є недосить звичним. Національні питання в цих зрусифікованих регіонах їхні мешканці намагаються обходити стороною. Але, хочеться сподіватися, що різні бачення специфіки самовизначення не призведуть до розколу вітчизняного суспільства і соціального вибуху.
Використані джерела та література
Шевальє П’єр. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1993. – С.38.
Макарчук Степан. Писемні джерела з історії України. – Львів: Світ, 1999. – С.130.
Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола. – М.: Москва, 1998. – С.108.
Макарчук Степан. Вказ. тв. – С.217.
Там само. – С. .220.
Назаренко Михайло. Поховання на могилі (Шевченко, якого знали). – К.: “Сварог”, 2006. – С.179.
Грицак Ярослав. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. – Київ: Генеза, 1996. – С..33.
Михутина И.С. Украинский вопрос в России (конец ХІХ-начало ХХ века) – М.: “Ловатера”, 2000. – С.147.
Там само.
10. Семанов Сергей. Брежнев. – М.: “Вече”, 2002. – С.14-15.
Луняк Євген
(Опубліковано у виданні: Література та культура Полісся. Вип. 35. – Ніжин, 2007. – С.74-85)
Після занепаду Галицько-Волинського князівства і поділом наших земель між сусідніми державами Польщею, Литвою, Московським царством та Кримським ханством термін “україна” постійно використовується для означення володінь цих держав, де закінчується влада монарха й починається “Дике поле”. Так у ХVІ-ХVІІ ст. виникають згадки про окремі “україни” на Наддніпрянщині, які поступово складаються в уявленні у єдину “Україну” по обидва боки Дніпра. У фольклорі є постійні згадки про “Україну”, як територію, що є батьківщиною козаків, місцем їх відпочинку від військових справ. Межі цієї території дуже розмиті. Але французький письменник ХVІІ ст. Гійом Левассер де Боплан визначає “Україну”, як “країну козаків” і вказує її розташування від кордонів Речі Посполитої до володінь Московії. Інший француз П’єр Шевальє у той же період відзначав: “Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає «окраїна»” [1].
В ХVІІ-ХVІІІ ст. уявлення про “Україну” та козацтво зливаються між собою.
“Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче,
За тобою Морозенку вся Вкраїна плаче”…
“Якби мені сивий кінь, я сідельце маю,
Заїхав би в Україну, там дівчину знаю”…
Після розподілу земель між Річчю Посполитою та Московським царством за умовами Вічного миру в 1686 р. виникло уявлення про Польську або Королеву Україну (Правобережну) та про Московську, Царську Україну (Лівобережну). Назва “України” була традиційною щодо Слобожанщини. У ХVІІІ ст. тут навіть була утворенна Слобідсько-Українська губернія.
Однак не треба вважати, що термін “україна” використовувався лише в межах нашої держави.
У Баркулабівському літописі під 1601 р. згадано, що в Білорусі під час голоду люди масово тікали зі Шкловська, Друцька, Дубровни, Кругли, Бобря, Вітебська, Менська, Полоцька, “и с инших многих украин” . Тобто бачимо, що в Білорусі ХVІ ст. вже існувало “много Украин”. Це до теорії про так звану регіоналізацію терміну “Україна” у середньому Подніпров’ї [2].
Кілька разів різні “україни” згадані в російських літописах. Наприклад у Вологодсько-Пермському літописі згадано під 1512 р. напад татарської орди “на Украину, и на Одоев, и на Вортынск, и на Козельск”. А в 1517 р. татари пограбували “Украину около города Тулы”. В 1580 р. Іван Грозний наказав посилити оборону територій по Оці “по украинским городам от крымские украины и от литовской”. В 1625 р. мешканці міста Валуєк на півдні Вороніжчини писали царю, що очикують “приходу татар на наши украины”. Сибір називали землею “украинною”. Соловецький монастир теж знаходився у місці “украинном”.
Як занотував відомий лексикограф, уродженець України, автор «Толкового словаря живого великорусского языка» Володимир Іванович Даль: «Украйный и украинный – крайний, у краю, на краю находящийся; дальний, пограничный, порубежный, что на крайних пределах государства». В.І.Даль навів ще кілька літописних прикладів російських «україн»: “Латины взяша украины неколико псковских сел”, “На Украйне, на студеном море” тощо [3].
Кумедно виглядає свідчення козацького літописця Самійла Величка (1720), що в 1658 р. король польський Ян-Казимир “виправил Чернецкого… в Померанію, державу шведскую, который… в Померанію з войском прибувши, а городи тамошніє, то єст Щетин, Пазвальд, Мекленбург и Гарц порохом окуривши и всю тамошню украину мечем и огнем…сплюндровавши”. Величко досить просто називав “україною” центр німецьких земель.
Співзвучні області “Крайна”, “Краіна” містяться у межах колишньої Югославії на теренах Словенії, Сербії та Боснії. У польських та угорських середньовічних документах “Крайною” називали Закарпаття, а карпаторусинів – “крайниками”.
Отже слід визнати, що термін “Україна” і похідні від нього використовувався у мові трьох братніх східнослов’янських народів, але тільки для найпівденнішого з них він став основним, давши йому національну назву.
Цікаво те, що незважаючи на досить активний вжиток терміну “Україна” для окремих земель, похідне від нього для означення мешканців цих земель майже не використовувалося. На землях нашої держави навіть у ХVІІ-ХVІІІ ст., коли термін “Україна” здобув великого поширення, населення продовжувало визначати себе як “руські”, “русини”, “руснаки”, “литвини”, “малоросіяни”, “малороси”, “християне”, “православні”, “люди”, “наші”, “баби й мужики”, дуже рідко “хохли” (Північно-Східний регіон – українсько-російське порубіжжя). Або використовувалися соціальні означення: козаки, селяни. Дуже часто використовувалися місцеві регіональні назви: буковинці, галичани, карпаторусини, наддніпрянці, черкаси, кияни, чернігівці, подоляни, волиняни, запорожці, донці, лемки, бойки, гуцули і т.п. Або просто “тутейші”, тобто місцеві.
Найбільш популярним терміном був традиційний “руські люди” або “русини”. Богдан Хмельницький – визволитель України говорив, що “виб’є народ руський з лядської неволі”. У листуванні козацьких гетьманів з московськими царями перші називають свій народ “руським”, “російським” або “малоросійським”.
Термін “Мала Русь” почав використовуватися галицько-волинськими князями в ХІV ст. щодо території своїх володінь і вживався лише книжниками. Значного поширення серед простого населення він не здобув. Хоча у ХVІІІ ст., і особливо у ХІХ ст. терміни “Малоросія” і “малороси” активно насаджувався російським імперським урядом, що було зручно, щоб підкреслити ідею загальноруської народності, яка складається з триєдності: великоросів, білоросів та малоросів. Це було закріплено і в титулі російського монарха – “цар і великий князь всія Великия, Малия і Білия Русі”.
Проте на відміну від білорусів, населення південноруських земель змогло відмовитися, хоч і поступово, з великими зусиллями від традиціної назви “руських людей”, щоб уникнути змішування їх з росіянами.
Перша згадка похідного від терміну “україна” для означення місцевого населення відноситься до 1268 р., коли в Галицько-Волинському літописі згадуються “Ляхове Украиняни”, що проживали на Забужжі і попередили про підхід польського війська мешканців міста Холм.
Отже, “україняни” – це перша форма назви населення. Інколи у документах ХV-ХVІ ст. згадуються “козаки украинных городов”, “украинные купцы”, “люди украинные”, “украинные торговые люди”. В ХVІІ ст. є згадки про “панство українське”, “гетьмана українського”, “духовенство українське”, “козаків українських”, “народ Україно-Малоросійський”, “народ український”.
Назва “України” міцно затвердилася стосовно Наддніпрянщини по обидва боки Дніпра. До ХVІІІ ст. почали вироблятися варіанти назви щодо населення цього регіону. Анахронічне “україняни” не використовувалося. Саме у ХVІІІ ст. починає вживатися в літературі термін “українці”. Його постійно використовував історик Олександр Рігельман у своєму “Летописном повествовании о Малой России и ее народе и козаках вообще” (1787).
В 1788 р. “Топографическое описание Харьковского наместничества” вказує, що на терені намісництва проживають “малоросіяни” або “українці” [4].
В “Записках о Малороссии, ее жителях и произведениях” Якова Марковича (1798) говориться, що малороси поділяються на три групи: північну – “литвинів”, південну “степовиків” або “українців” та серединну, де проживає перехідне населення між “литвинами” та “степовиками-українцями” [5].
Якщо термін “Україна” у ХVІІІ ст. був у широкому вжитку на Наддніпрянщині, то визначення похідним словом його населення тільки входило у практику в другій половині цього століття.
Найшвидше самовизначення “українці” сприймало населення Наддніпрянщини та Лівобережжя. Важливим чинником поширення цього поняття на Правобережжі стало приєднання Правоббережної України до Російської імперії після другого поділу Речі Посполитої у 1793 р. Але це слово до середини ХІХ ст. так і не набуло традиційного вжитку, являючись неологізмом. У цілком народному за духом “Кобзарі” Тараса Шевченка, якого по праву називають співцем України, духовним батьком українського національного руху, безліч разів повторено термін “Україна”, але жодного разу не зустрічається термін “українці”. Замість нього використовуються слова: “козаки”, “браття”, “люде”, “християни”, “православні” тощо. Хоча означення інших національностей Т.Г.Шевченко сприймає: німці, жиди, ляхи, москалі, гишпани, французи, молдавани, фіни і т.д. Правда, в своїх російських творах Шевченко інколи вживає термін “малороси”, але йому явно він не подобався і використовувався лише як загальноприйнятий в російській літературній мові того періоду. Втім, неможна сказати, що термін “українець” не був йому відомий взагалі. Це поняття в той час уже досить широко використовувалося, зокрема й товаришами Шевченка, в тому числі й на його адресу [6].
Найпатріотичніший щодо України політико-історичний твір рубежа ХVІІІ-ХІХ ст. має назву “История руссов”.
Найпрогресивніші з російських дворян вважали Україною лише Лівобережжя. “Конституція” декабриста Микити Муравйова передбачала створення на наших землях двох автономних штатів – Українського із столицею у Харкові та Чорноморського із центром у Києві. Хоча більшість російських дворян право на державність за Україною не визнавали взагалі. Зокрема керівник Південного товариства Павло Пестель у своїй програмі “Руська правда” не передбачав окремого устрою для українських земель, а їх населення вважав частиною єдиного російського народу. Хоча він визнавав право на державність у поляків.
Певну роль у поширенні терміну “українці” відіграли польські письменники народженні на Україні, представники так званої “української школи в польській літературі” Северин Гощинський, Богдан Залеський, Юліуш Словацький, Міхал Чайковський. Деякі з поляків, такі як Тимко Падура, Антін Шашкевич, Спиридон Осташевський, навіть намагалися писати українською мовою літературні твори [7]. Майже всі вони взяли участь у польському повстанні 1830-1831 рр. і під час нього намагалися поширювати серед українців ідеї польсько-українського братерства і спільної боротьби проти російського царату.
Ідеї допомоги у “відродженні” на їхню думку українського народу були досить поширені серед частини польської інтелігенції, яка народилася й виросла на Україні і вважали її своєю батьківщиною. На рубежі 1850-60-х рр. серед польської студентської молоді виникне гурток “хлопоманів” (“хохломанів”), тобто “українофілів”, прихильників української культури, до якого увійдуть поляки Володимир Антонович, Тадей Рильський та ін.
Польський національний гімн “Jeszcze Polska nie zginela” в обробці поета Павла Чубинського почав звучати інакше “Ще не вмерла Україна”.
Втім поляки були не єдиними, хто долучилися до української національної справи. “Великоросом” вважав себе видатний історик України Микола Костомаров, правда матір його була українкою. Росіянами були Ізмаїл Срезневський – дослідник запорізького козацтва, Олександр Русов – відомий лідер українського політичного руху, жінки-історики Олександра Ставровська (Єфименко), Наталія Меньшова (Полонська-Василенко), письменник Микола Фітільов (Хвильовий).
Ідеї “відродження” українського народу були на часі. Під впливом романтичного захоплення минулим представники козацьких родів, нащадки гайдамаків висловлювали сум за колишніми вільними часами, знищеними царською владою правами та привілеями, засиллям на Україні росіян та російських порядків. Посилюється інтерес до власної культури, мови, фольклору, історії. У 1830-40-х рр. активно займаються викладацькою, науковою та літературною працею Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров. Важливе значення мав вихід у 1840 р. “Кобзаря” Тараса Шевченка. У свідомості простих людей колишній кріпак Шевченко, що здобував волю уособлював собою долю України. Шевченко ще за життя став символом українського руху, його подальша важка доля і смерть зробили його визнаним героєм і мучеником справи народного визволення і “відродження” української культури.
Саме ці три гіганти українства – Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров – заклали підвалини в оформленні ідеї “української нації”. У створеному ними Кирило-Мефодіївському товаристві були складені програмні документи: “Книга буття українського народу”, написана ймовірно Костомаровим на основі “Книги народу польського та пілігримства польського” Адама Міцкевича, а також відозви “До братів-великоросіян і поляків” і “До братів-українців” (1846). Це перше використання терміну “українці” для означення населення всієї України. Сюди відносилося населення Правобережної та Лівобережної України.
За справою “Украйно-Слов’янського товариства” кирило-мефодіївці були покарані. Однак ідея “відродження” України та визволення українського народу продовжувала поширюватися. Зокрема, багато для її розвитку та поширення зробив вищезгаданий гурток хлопоманів, а потім члени українських “громад”.
На Галичині, Закарпатті, Буковині, які не були під владою Росії, не було сенсу у зміні традиційної назви “русини”, “руські люди”. Це дозволяло підігрівати проросійські симпатії і сприяти розвитку руху моквофілів. Тому тут вона дожила до початку ХХ ст. Проте населення західноукраїнських земель відчувало свою етнічну єдність з мешканцями Наддніпрянщини і воліло возз’єднання з ними.
У межах Російської імперії Валуєвським циркуляром (1863) та особливо Емським указом (1876) було заборонено вживання “малоросійської мови” у всіх сферах культури, освіти, науки та державного управління.
Центр розвитку української культури переноситься на Галичину, де були створені сприятливі умови для цього. Тут виникло Наукове товариство імені Шевченка. Була створена перша українська політична партія – Русько-Українська радикальна партія. Пізніше УРП. За висловом відомого українського історика, громадівця Володимира Антоновича Галичина стала “українським П’ємонтом”, тобто вільною територією звідки має початися об’єднання українських земель, за аналогією з Італією.
Уряд Австро-Угорщини, у межах якої знаходилася Галичина, підтримував український рух, бо це дозволяло йому тиснути на польську громаду. З іншого боку, зважаючи на можливість війни з Російською імперією, у колах австро-німецького політичного керівництва виникла ідея підтримки українського руху з метою тиску на Росію й ослаблення її військової могутності.
На Галичині друкуються українські твори, які потім нелегально завозяться в межі Російської імперії. Розвивається українська освіта. В 1894 р. у Львівському університеті була створена кафедра історію України, яку запропонували очолити Володимиру Антоновичу, але престарілий історик відмовився від неї на користь свого молодшого колеги і учня Михайла Грушевського. Так Грушевський опинився за межами Російської імперії. Він здобув можливість вільно друкувати свої праці й висловлювати думки. Грушевський постійно наголошував на терміні “Україна-Русь”. З 1898 р. почала виходити фундаментальна праця Грушевського “Історія України-Руси”. Він виконав відповідальну роботу, довів безперервність історичного процесу в Україні, проти чого виступали російські та польські історики. Обгрунтував право на існування українського народу і право на його власну державність.
Українцям прийшлося важче ніж білорусам у своєму національному розвитку, бо білорусам не прийшлося відмовлятися від традиційної “руськості” у своїй національній назві.
Цікаво, що молодий Грушевський спочатку визнавав себе “малоросом” і лише під впливом Антоновича визнав себе “українцем”. Подібне відбулося і з Андреєм Шептицьким галицьким греко-католицьким митрополитом, який раніше визнавав себе поляком, але під впливом Антоновича теж визнав себе “українцем”. На Галичині на рубежі ХІХ-ХХ ст. вільно поширюються терміни “Україна” й “українці”. Влада Австро-Угорської імперії не перешкоджа цьому і навіть підтримує цей процес. Кожен відзначаються Шевченківські свята. В Російській імперії все це заборонене і це викликає роздратування не лише в українців, а навіть у багатьох росіян. Напередодні революції 1905 р. стає зрозуміло, що національні утиски прав українців є несправедливими й аморальними. Чуються голоси з боку російської інтелігенції за скасування Емського указу і визнання прав українців на освіту рідною мовою.
Термін “українець” все частіше з’являється у російській пресі замість прийнятого “малорос”, хоча офіційна пропаганда й намагалася надати йому кумендно-негативного відтінку. Під час революції гаслом монархістів-чорносотенців було: “Чим більше українців,тим менше росіян”. Так сказав свого часу П.А.Столипін – голова імперського уряду. Серед чорносотенців було багато малоросів. Серед істориків Російської імперії розгорнулася наукова дискусія – “українці” – це народ чи політична партія інспірована австро-німецьким блоком.
Голова ІV Державної думи Михайло Родзянко, уродженець України, нащадок козацького роду, на випад у його бік лідера кадетів Павла Мілюкова, що Родзянко “українець”, але не захищає українські інтереси, поміркувавши, відповів, що він “малорос”, чим здобув прихильність більшості депутатів думи [8].
Інший депутат Думи з України Анатолій Савенко прийняв бік Родзянка й виступив проти Мілюкова, сказавши: “Голова Державної думи не українець, а малорос, – ми малороси зовсім не вважаємо себе українцями, ми вважаємо себе чисто руськими людьми” [9].
Але в 1906 і в 1907 рр. в І і ІІ Державних думах постійно розглядалися питання надання українцям права на освіту. Легально діяли думські “Українські громади”. Почали роботу “Просвіти”, з’явилася українська преса, яка, правда, переживала шалений тиск з боку влади.
Напередодні Першої світової війни в 1914 р. українська ідентичність на Галичині вже була досить сильно поширена. Російський царизм намагався її викорінювати як у межах своєї імперії, так і на захоплених галицьких землях, але безуспішно. Симпатії до українського питання проявляв В.І.Ленін і партія більшовиків, яка у своїй пресі завжди використовувала термін “українці”.
В 1917 р. відбулася революція. Царизм було повалено. На Україні постала Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. Грушевський переконався, що самоусвідомлення себе “українцями” ще недостатньо поширене на Україні. Серед моряків Чорноморського флоту, вихідців з України лише третина визнала себе “українцями”, третина – “малоросами” й третина – “хохлами”. Одна з праць Грушевського називалася “Хто такі українці і чого вони хочуть?” (1917). Саме в ній “батько української історії” пояснює, кого можна вважати “українцями”. “Українцями” слід визнавати “всіх тих, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю”. За Грушевським, поляки, великороси та євреї теж можуть вважатися “українцями”, якщо працюють для блага України.
Однак всі держави, які утворювалися на терені України, мали назви “українських”. Коли у грудні 1917 р. більшовики почали наступ на Україну, щоб захопити владу, на бронепоїзді, що в’їхав до Харкова – столиці проголошеної тут Радянської УНР – красувалося гасло: “Смерть украинцам”. Лише через кілька днів некоректний плакат нова влада прибрала. Проте це гасло було реалізовано під час розстрілів студентів під Крутами та у захопленому більшовиками Києві.
Діячі білого руху традиційно не визнавали української нації, а лише “малоросів”.
Проте всі інші політичні сили в Україні уже визнали таку національну дефініцію. Прибічники Скоропадського, Петлюри, Махна – визнавали існування українського народу, окремого від російського. Хоча Скоропадський і Махно завжди були російськомовними. Це ж було визнано і більшовиками, хоча з неохотою. Переважно більшовики України були росіянами, досить багато було євреїв. Українці у партії лише на початку 1920-х рр. досягли 25%.
Після встановлення радянської влади на Україні офіційно було закріплене тільке одне визначення національності – “українець”. “Малорос”, “хохол” вийшли з офіційного вжитку. Термін “українець”, який був заборонений царатом, після його повалення став загальновживаним. З 1923 р. в СРСР почалася політика коренізації, яка в Україні набула форми українізації, зокрема завдяки старанням наркомів освіти УСРР Олександра Шумського та Миколи Скрипника. Українізація продовжувалася до середини 1930-х років. Про її вплив свідчить такий факт, що Леонід Брежнєв, народжений в одному з промислових містечок Катеринославщини у довоєнний період постійно в графі національність вказував – “українець”. Ця національність була вигіднішою в кар’єрному зростанні. У повоєнний час Брежнєву в даній графі стало вигідніше писати “русский” [10].
На Галичині в період революції 1918-1919 рр. теж перемогла українська ідентичність. Утворена держава отримала назву ЗУНР і задекларувала своє об’єднання з УНР. Однак в 1920 р. Галичина опинилася під польською окупацією. Поляки намагалися боротися з українською ідентичністю, проте молоде покоління галичан уже твердо вірило в свою належність до великої української нації. Гоніння польської влади тільки посилювало ненависть до неї і підбурювало місцеве населення до опору. Легальні, напівлегальні і нелегальні політичні організації закликали українців у межах Польщі боротися за свої права. Щоб завадити поширенню українського самовизначення при переписах у Польщі дозволялися регіональні самовизначення – бойки, лемки, гуцули, тутейші. Проте українська ідентичність здобувала все більше прихильників. Частково їй сприяла радянська і німецька пропаганда. В 1939 р. Західна Україна що була під Польщею возз’єдналася з Радянською і тут остаточно перемогло українське самовизначення.
Щодо Буковини, то в цьому краї національні процеси відбувалися мляво. Проте у Чернівецькому університеті діяла кафедра української мови, яку очолював Степан Смаль-Стоцький. Тут жила письменниця Ольга Кобилянська. Українська ідентичність на початку ХХ ст. почала поширюватися й тут. Але в 1918 р. Буковину захопила Румунії. Почалася політика румунізації. Існування українців на території держави було офіційно заперечене румунською владою. Хоча нелегальні українські товариства діяли і надалі. Деяким з них надавала підтримки ОУН з Галичини, деяким КП(б)У. В 1940 р. Північна Буковина та Бесарабія були приєднанні до СРСР. Населення Північної Буковини та Південної і Північної Бесарабії, яке увійшло до складу Радянської України, здебільшого у графу національність отримало запис “українець”.
Останній регіон України – Закарпаття. До початку ХХ ст. тут панувало самовизначення, як “русини” чи “карпаторусини”. Але почала набирати силу й українофільська культурна течія, лідером якої був священник і культурний діяч Августин Волошин. В 1919 р. Закарпаття увійшло до складу Чехослдоваччини, хоча більшість його населення воліло до возз’єднання з Великою Україною, хоча на той момент не було зрозуміло якою вона буде. Але політичні міркування великих західних держав призвели до передачі Закарпаття Чехословаччини. Чехословацький уряд багато зробив для розвитку інфраструктури краю. Був поліпшений культурний і політичний розвиток. Серед ідентичностей які панували на Закарпатті переважали “русинська” й “українська”. В умовах, коли “русинська” орієнтація була спрямована на Угорщину, колишню господарку цього края, “українська” орієнтація, на думку Праги, не мала чітко вираженої політичної небезпеки. Тому її розвиток не мав перешкод. Проте в умовах наближення Другої світової війни, коли Гітлер почав спекулювати на “українському питанні” і висловлював ідеї створення незалежної Української держави, для Чехословаччини розвиток українського руху, якому могла надати допомогу Німеччина почав складати загрозу. Після руйнування Чехословаччини восени 1938 р. Закарпаття отримало автономію. До влади прийшли українофіли на чолі з Августином Волошиним. Велику допомогу їм надала ОУН. У березні 1939 р. була проголошена незалежна Карпатська Україна, яка наступного дня майже повністю була окупована, з дозволу Гітлера, військами Угорщини. Проте українська ідентичність здобула досить значне поширення. Саме прецидент створення Карпатської України дозволив сталінському режиму говорити про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною після завершення війни у 1945 р. Проте українське самовизначення до сих пір не є єдиним на Закарпатті. Досить багато залишається там прихильників “русинської” ідентичності.
В радянський час визнання себе українцем не було чимось забороненим. Українці в національній ієрархії Радянського Союзу стояли на другому місці після титульної нації – росіян. В офіційній радянській історії всіляко підкреслювалося історичне значення “возз’єднання” двох братніх народів у 1654 р., як зразок непорушної дружби та віковічного прагнення українців і росіян жити в єдиній державі. Штучність ідеї про “возз’єднання” була викрита ще в 1960-х роках істориком-дисидентом Михайлом Брайчевським у статті “Приєднання чи возз’єднання” (1966), який логічно відмітив неможливість возз’єднання різних народів. Возз’єднатися можуть лише розділені частини одного народу. Однак у час, коли проголошувалася ідея злиття всіх націй СРСР в єдину радянську спільноту, що означало повну русифікацію, думки Брайчевського були владою зустрінуті вороже, його наукова кар’єра в радянських установах припинилася. Українці розглядалися кремлівським урядом, як народ, який можна найшвидше й найлегше зрусифікувати, щоб поповнити російське домінування над іншими неросійськими народами. Однак в добу “Перебудови” стався справжній вибух національного самоствердження в Україні, що десятиріччями придушувалося в республіці. Поняття “українець” тепер наповнилося дійсним національним змістом: самоідентифікація, територія, мова, культура, традиції.
Втім, ставлення громадян України до терміну “українець” не є тотожнім на Заході і на Сході держави. Під час останніх президентських виборів 2004 р. справжня антиукраїнська істерія була розгорнута в Криму, на Донбасі й Харківщині, де досить сильною є російська, або русофільська ідентичність. Автору цих рядків лише за те, що розмовляв українською мовою в одному з тролейбусів Горлівки, одна літня пані, пролізши через переповнений салон, виголосила: “Катись в свои Карпаты! Это русская земля!” На жаль, у Карпатах мені поки що побувати не довелося, та взагалі я є уродженцем поліетнічної та зрусифікованої Дніпропетровщини, а, отже, якоюсь мірою земляком Донеччини. Однак визнання себе українцем тут є недосить звичним. Національні питання в цих зрусифікованих регіонах їхні мешканці намагаються обходити стороною. Але, хочеться сподіватися, що різні бачення специфіки самовизначення не призведуть до розколу вітчизняного суспільства і соціального вибуху.
Використані джерела та література
Шевальє П’єр. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1993. – С.38.
Макарчук Степан. Писемні джерела з історії України. – Львів: Світ, 1999. – С.130.
Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола. – М.: Москва, 1998. – С.108.
Макарчук Степан. Вказ. тв. – С.217.
Там само. – С. .220.
Назаренко Михайло. Поховання на могилі (Шевченко, якого знали). – К.: “Сварог”, 2006. – С.179.
Грицак Ярослав. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. – Київ: Генеза, 1996. – С..33.
Михутина И.С. Украинский вопрос в России (конец ХІХ-начало ХХ века) – М.: “Ловатера”, 2000. – С.147.
Там само.
10. Семанов Сергей. Брежнев. – М.: “Вече”, 2002. – С.14-15.
Луняк Євген
(Опубліковано у виданні: Література та культура Полісся. Вип. 35. – Ніжин, 2007. – С.74-85)
суббота, 30 января 2010 г.
Міфи соціальної політики, або З чого слід розпочати формування нової моделі
Автор: Анатолій КОЛОТ (доктор економічних наук), Дзеркало Тижня
Нинішній стан соціальної сфери та рівень задоволення соціальних потреб в Україні загальновідомі. Наводити зайвий раз статистичні показники соціального розвитку — лише сумлінно демонструвати те, що більшість населення країни і без цього щоденно спостерігає в лікарнях, школах, дитсадках, сільських клубах, відчуває на собі, отримуючи зарплати, пенсії, купуючи ліки тощо.
Немає підстав заперечувати, що соціально-трудова сфера України в цілому і особливо суто соціальна її складова всі останні роки перебувала в полі зору держорганів, інших суб’єктів громадянського суспільства. Недостатньо, але обсяги її фінансування все ж таки збільшувалися. Проте ситуація на краще не змінилася, очікуваних результатів не досягнуто. В основі соціальної політики, що розроблялася і втілювалася останніми роками, чимало догм, хибних постулатів і міфів, які заперечуються результатами незалежних наукових досліджень та реальною практикою. Вирішення проблем часто лежить у зовсім іншій площині, ніж це розуміють владні структури та суб’єкти громадянського суспільства.
Так, із самого початку ринкових трансформацій і дотепер на соціальну сферу поширюють суто ліберальну концепцію. Але робити це без створення економічних, правових, організаційних передумов розвитку державно-приватного партнерства в соціальній сфері, без задіяння нових організаційно-економічних механізмів функціонування соціальних інститутів означає свідомо чи несвідомо продукувати відносини, які неминуче спричиняють деградацію соціальної сфери, що власне й сталося в Україні. За індексом розвитку людського потенціалу ми займаємо 85-те місце у світі. Рейтинг країни знизився на сім позицій навіть у порівнянні з 2005 роком.
Значна частка існуючих інститутів соціальної сфери за своєю формою є державними. За організаційно-економічними і передусім фінансовими механізмами функціонування в них домінують відносини, характерні для Європи першої чверті ХХ століття. Подвійні стандарти, які де-факто стали нормою соціального розвитку, змушують населення України жити одночасно у двох вимірах, паралельних світах. Правові засади одного виміру закріплені Конституцією (проголошення соціальної держави, права на працю, освіту, охорону здоров’я, достатній життєвий рівень тощо) та ратифікованими Україною міжнародними нормами (конвенціями, хартіями, кодексами і т.ін.), які існують здебільшого де-юре. Інший вимір — це той, у якому реально протікає життєдіяльність людей, відтворюється трудовий потенціал, формується рівень життя більшості населення і в якому де-факто діють інші норми, стандарти, принципи, права, обов’язки. Отже, на практиці маємо неприпустимий розрив між тим, що закріплено в законодавчих актах, декларується на найвищих щаблях влади, і тим, що фактично формується та відтворюється на «полі» соціальної політики. Очевидним є зміст відповіді на питання: «Чи може за таких умов соціальна політика в державі формуватися на зрозумілих, прозорих, обґрунтованих засадах та принципах, бути справедливою і забезпечувати соціальну згуртованість?».
Наступна складова хибних парадигм і міфів — це поширена думка, що з економічним зростанням автоматично створюються передумови і можливості для розв’язання існуючих проблем у царині соціального розвитку. Звідси випливає й міф, що всі проблеми соціальної сфери лежать у ресурсній площині, а інституціональні перетворення є другорядними.
За такого підходу логічним видається намагання оцінити досягнення в соціальній сфері економічними показниками, констатацією їхньої динаміки безвідносно до реальних змін соціального буття. При цьому здебільшого використовуються середньостатистичні показники, які не дають реального уявлення про соціальну нерівність, масштаби і глибину бідності, про деформації у розподільчих відносинах і доступ усіх верств населення до користування суспільними благами тощо.
Неупередженими економічними дослідженнями доведено, а практичним досвідом підтверджено, що без активної соціальної політики, яка передбачає, зокрема, перерозподільчі заходи з боку держави, економічне зростання не є гарантією соціальної безпеки. І такі атрибути ринкових трансформацій, як значні масштаби і глибина бідності, маргіналізація багатьох верств населення, соціальна ізоляція, незгуртованість тощо, не будуть подолані і не самоусунуться лише за умов позитивної економічної динаміки.
На заваді формуванню цивілізованої моделі соціального розвитку є міф про те, що соціальна політика має бути похідною від економічної. Така другорядність, що дотепер мала місце, не випадкова, а є продовженням сприйняття людини лише як працівника, реалізація здібностей і самореалізація якого можливі лише на виробництві. Втім, умови й потреби розбудови економіки інноваційного типу та соціальної держави вимагають запровадження нових принципів формування соціальної політики, усвідомлення її нової ролі в забезпеченні соціальної динаміки. Слід виходити з того, що соціальна політика вже виросла з дотеперішніх рамок економічної політики, а загальна економізація політики, що була характерною і великою мірою виправданою в доіндустріальному та індустріальному суспільстві, яке сповідувало інші цінності, — це вже атрибутика вчорашнього дня. У державі соціального типу, в суспільстві, в якому людина розглядається не лише як чинник, а як головна цінність, мета соціально-економічного розвитку, економічна політика має розглядатися виключно як складова соціальної політики, а не навпаки.
Вкрай потрібно бодай заронити усвідомлення, що соціальна сфера — це не суцільні витрати, а інститут, що формує передумови стабільності, стійкості та потенційного економічного зростання. Конче необхідно закласти нову парадигму формування планів, національних програм економічного розвитку. Змістові характеристики останніх мають задаватися соціальними стандартами, пріоритетами, параметрами. Тонни, метри, кілометри, обсяги видобування тощо мають бути за структурою, якістю, кількістю такими і тільки такими, як це випливає із соціальних потреб суспільства. Реальність же є такою, що при опрацюванні соціально-економічних рішень на всіх рівнях (починаючи з державного) на «виході» маємо, як правило, окремо суто економічні і суто соціальні заходи. При цьому в реальних розрахунках вплив соціальних чинників на економічну динаміку до уваги майже не береться.
В українському соціумі поширеною залишається думка, що природа соціальної політики пов’язана передусім із тим, що суспільство складається з економічно сильних та економічно слабких індивідів (домогосподарств), а інститутом, який має підтримувати слабких, створюючи умови для реалізації принципу соціальної справедливості, якраз і є соціальна політика. Таке трактування є звуженим, неповним і шкідливим. Це призводить до ототожнення соціальної політики із соціальним захистом або соціальним забезпеченням. Соціальна політика не може бути ефективною, якщо своїм об’єктом має виключно соціально вразливі верстви населення, які, безумовно, потребують уваги з боку держави і суспільства в цілому. Умови, необхідні для підтримки соціально уразливих груп непрацюючого населення, створюються зайнятими в суспільному виробництві, на яких можуть і повинні поширюватися заходи щодо їхньої соціальної підтримки та розвитку. Більше того, оскільки можливості реалізації соціальної політики залежать саме від сфери праці, то основою соціальної політики та соціального розвитку є саме соціально-трудова політика. Отже, соціальна політика стосується всього соціуму. На її полі перебувають і економічно сильні, і економічно слабкі.
Не має наукових підтверджень і поширена думка щодо необхідності двовекторності в реалізації соціальної політики, а саме, концентрації зусиль переважно на двох полюсах вікової піраміди населення країни — верхньому і нижньому. Сучасні виклики вимагають опрацювання нового вектора соціальної динаміки, за якого маємо не лише підтримувати демографічні полюси, а й вибудовувати соціальний баланс демографічних поколінь. Не можемо не зважати на те, що сьогодні дедалі більше стає уразливим населення середніх (працездатних) вікових груп. Справді, в умовах, породжених зовнішніми і внутрішніми чинниками, а саме зростаючої гнучкості ринку праці, небаченої мобільності виробництва, наявних і потенційних структурних зрушень, асиметрії в розвитку ринку праці та ринку освітніх послуг, поглиблення диспропорцій у структурі робочих місць тощо, в чимдалі більш нестійкому стані опиняється працездатне населення, яке має не лише забезпечувати свій добробут, а й виконувати істотні соціальні обов’язки стосовно дітей і членів сім’ї похилого віку. Втім, нині саме населення середніх вікових груп залишається на узбіччі загальної соціально-економічної політики. Левова частка чинників, що впливають на життєдіяльність і добробут працездатного населення, перебуває у площині ринку праці, який розвивається в основному під впливом загальної економічної кон’юнктури. У таких умовах особливого значення набуває державна політика зайнятості як складова соціальної політики стосовно працездатного, економічно активного населення. Тому місію соціальної політики в сучасних умовах не слід пов’язувати ні із захистом соціально уразливих верств населення, ні зі створенням умов для фізіологічного виживання людини, ні з пом’якшенням соціальних конфліктів, що виникають через відсутність балансу інтересів сторін і суб’єктів соціально-економічних відносин, хоча, безумовно, все це і важливо, і актуально.
Сучасна соціальна політика — це продукт розвитку людської цивілізації, це інститут, що створює передумови задля того, щоб кожен індивід вирішував наявні соціальні проблеми не самотужки, а з допомогою потенціалу держави, підприємницьких структур, інших суб’єктів громадянського суспільства. Соціальна політика в нинішньому її розумінні — це не стільки соціальний захист, соціальне забезпечення, скільки закладання підвалин соціального виміру, соціального розвитку. Головне, на що суспільство має розраховувати від реалізації соціальної політики, — це досягнення сучасних соціальних стандартів людського розвитку. Причому розвитку повинні підлягати всі умови життєдіяльності людини на всіх етапах її життєвого циклу. Отже, основними складовими соціальної політики мають бути розвиток трудового потенціалу, інтелектуалізація процесів праці, сприяння продуктивній зайнятості, забезпечення гідних умов та гідної оплати праці, розвиток соціальної сфери та створення гідних умов життєдіяльності для тих, хто ще чи вже не може себе захистити.
Ще один міф, який маємо подолати задля унеможливлення деградації соціального розвитку, — це існуючі твердження, що умови глобалізації знижують роль держави у виробленні та здісненні соціальної політики, яка має перейти переважно у відання інших інститутів громадянського суспільства. Частиною цього міфу є твердження, що в провідних країнах світу знижується роль держави в реалізації соціальної політики і домінують суто «захисні» її важелі. Насправді реальністю для більшості країн Заходу є масштабність, розширення та ускладнення функцій держави в соціально-трудовій сфері (що відбувається під впливом процесів глобалізації), а не зниження ролі національної держави в цій царині. Інша річ, що методи впливу національних урядів на соціально-трудову сферу та соціальний розвиток, діапазон їхньої регулюючої діяльності є іншими, ніж це було 10—15 років тому. Великим перебільшенням є твердження про крах моделей соціальної держави під тиском глобалізації та інших викликів сьогодення. Не мають практичного підтвердження ідеї «дешевої», «малої» держави, мінімального її втручання в соціально-економічне буття.
Потребує критичного сприйняття й поширена в суспільстві думка, що державний бюджет України був в останні роки надміру соціальним. Перш ніж підтвердити чи заперечити цей висновок, маємо визначитися з критеріями рівня соціальності бюджету. Автор поділяє позицію тих економістів, які за критерій соціальності головного фінансового плану вважають не стільки структуру його видатків, скільки його спроможність вирішувати наявні соціальні проблеми. Якщо керуватися цим критерієм, то маємо всі підстави стверджувати, що для українського бюджету в найближчій перспективі немає загрози бути соціальним, оскільки його фінансові спроможності унеможливлюють гідне розв’язання наявних соціальних проблем і власне «соціалізацію» економічних відносин на рівні європейських вимог.
Водночас владні структури, інститути громадянського суспільства можуть і повинні виходити з тих передумов, що будь-який бюджет за своєю суттю та призначенням має бути здебільшого соціальним, оскільки такою є його природа. Суспільство, його суб’єкти свідомо відраховують частку зароблених доходів для усуспільненого, централізованого розв’язання нагальних проблем — передусім соціального характеру — через інститут місцевих і державного бюджетів.
Наступний міф, що сприяє поглибленню асиметрії між економічним і соціальним розвитком, — це нав’язана суспільству думка про те, що становлення ринкової економіки неминуче пов’язане з істотним розшаруванням, зростаючою нерівністю. Під цим гаслом упродовж двох останніх десятиліть здійснювалися розподільчі і перерозподільчі процеси, наслідком яких стали гострі диспропорції в соціальній сфері, що проявляються, по-перше, в непомірній нерівності доходів та бідності населення, а, по-друге, в безмежно високій нерівності розподілу власності.
Розподіл ресурсів, доходів тощо справді завжди характеризується певною мірою нерівності. Остання є системною характеристикою розподільчих відносин у сфері доходів і розподілу суспільних благ у цілому. За однакових обсягів ресурсів доступність до них конкретних груп населення і окремих індивідів може варіювати в широких межах. Втім, наукою доведено і підтверджується практикою, що нерівність повинна «вписуватися» в суспільно прийнятні межі, що значні масштаби і глибина нерівності не є іманентними характеристиками ринкового господарства. Дослідження, проведені в останні роки Світовим банком, іншими міжнародними організаціями, засвідчують негативний вплив надмірної нерівності на економічне зростання. Зазначимо також, що ціла низка досліджень, побудованих на динамічних моделях ринку, засвідчують, що зростання нерівності, яке не стримується прогресивними податками та перерозподілом доходів, призводить до істотного зростання доходів лише багатих і зубожіння практично всіх інших верств населення.
Маємо констатувати, що це ж, на жаль, підтверджується і українською практикою. Існуючі нині в Україні механізми формування та перерозподілу доходів населення налаштовані і працюють на користь громадян із високими статками, адже більша частка сукупного приросту доходів фактично спрямовується на збільшення доходів найзаможніших. Діючий формат розбудови соціальної політики продукує аномальні явища, коли нерівність і концентрація доходів заможних зростають, а деформовані розподільчі механізми не дають змоги скоротити масштаби і глибину бідності навіть за умов економічного зростання. Форсоване зростання і без того високих доходів маємо на тлі, коли доходи багатих підпадають під менший податковий тягар, оскільки більша частка їхніх доходів виступає не у формі заробітної плати, а як дивіденди, відсотки тощо, які оподатковуються за більш низькими ставками або взагалі не оподатковуються. Прірва між багатством і бідністю, нерівністю — в їхньому широкому розумінні — в Україні є надзвичайно великою в порівнянні з ситуацією у розвинених країнах світу. Якщо в країнах Європейського Союзу статки 10% найбільш багатих та 10% найбільш бідних відрізняються у п’ять-шість разів, то в Україні — у 35—40. Таке суспільство апріорі не може бути ані соціально згуртованим, ані стійким. Маємо усвідомити, що без перебудови розподільчих механізмів у напрямі розумного обмеження зростання високих доходів із задіянням потенціалу економіко-правових заходів, неможливо скоротити неприпустимо велику нерівність, зменшити бідність та створити умови для стійкого соціально-економічного розвитку. Отже, не принижуючи ролі ресурсної складової соціальної політики, маємо істотно посилити потенціал її інституціональної компоненти.
За існуючих у країні масштабів нерівності маємо не лише скруту в багатьох родинах, а й пригніченість духу, невіру в майбутнє, розчарування, апатію, настрої утриманства, тривогу й депресію. Все це формує відповідний емоційний стан життя великої частки населення країни.
Цілком очевидно, що в рамках однієї статті практично неможливо окреслити всі передумови, базові засади становлення нової національної моделі соціального розвитку. Моя мета — донести до зацікавленого читача судження і висновки, які є результатом неупереджених оцінок та узагальнення світових тенденцій трансформації соціальної політики і соціального розвитку. Останні переконливо демонструють, що, не відмовившись від штучно привнесених хибних положень, догм і штампів, які свідомо чи несвідомо популяризуються політикумом, а нерідко й науковцями, досягти відчутних змін на краще на «ниві» соціального розвитку вкрай проблематично, а то й узагалі неможливо.
Нинішній стан соціальної сфери та рівень задоволення соціальних потреб в Україні загальновідомі. Наводити зайвий раз статистичні показники соціального розвитку — лише сумлінно демонструвати те, що більшість населення країни і без цього щоденно спостерігає в лікарнях, школах, дитсадках, сільських клубах, відчуває на собі, отримуючи зарплати, пенсії, купуючи ліки тощо.
Немає підстав заперечувати, що соціально-трудова сфера України в цілому і особливо суто соціальна її складова всі останні роки перебувала в полі зору держорганів, інших суб’єктів громадянського суспільства. Недостатньо, але обсяги її фінансування все ж таки збільшувалися. Проте ситуація на краще не змінилася, очікуваних результатів не досягнуто. В основі соціальної політики, що розроблялася і втілювалася останніми роками, чимало догм, хибних постулатів і міфів, які заперечуються результатами незалежних наукових досліджень та реальною практикою. Вирішення проблем часто лежить у зовсім іншій площині, ніж це розуміють владні структури та суб’єкти громадянського суспільства.
Так, із самого початку ринкових трансформацій і дотепер на соціальну сферу поширюють суто ліберальну концепцію. Але робити це без створення економічних, правових, організаційних передумов розвитку державно-приватного партнерства в соціальній сфері, без задіяння нових організаційно-економічних механізмів функціонування соціальних інститутів означає свідомо чи несвідомо продукувати відносини, які неминуче спричиняють деградацію соціальної сфери, що власне й сталося в Україні. За індексом розвитку людського потенціалу ми займаємо 85-те місце у світі. Рейтинг країни знизився на сім позицій навіть у порівнянні з 2005 роком.
Значна частка існуючих інститутів соціальної сфери за своєю формою є державними. За організаційно-економічними і передусім фінансовими механізмами функціонування в них домінують відносини, характерні для Європи першої чверті ХХ століття. Подвійні стандарти, які де-факто стали нормою соціального розвитку, змушують населення України жити одночасно у двох вимірах, паралельних світах. Правові засади одного виміру закріплені Конституцією (проголошення соціальної держави, права на працю, освіту, охорону здоров’я, достатній життєвий рівень тощо) та ратифікованими Україною міжнародними нормами (конвенціями, хартіями, кодексами і т.ін.), які існують здебільшого де-юре. Інший вимір — це той, у якому реально протікає життєдіяльність людей, відтворюється трудовий потенціал, формується рівень життя більшості населення і в якому де-факто діють інші норми, стандарти, принципи, права, обов’язки. Отже, на практиці маємо неприпустимий розрив між тим, що закріплено в законодавчих актах, декларується на найвищих щаблях влади, і тим, що фактично формується та відтворюється на «полі» соціальної політики. Очевидним є зміст відповіді на питання: «Чи може за таких умов соціальна політика в державі формуватися на зрозумілих, прозорих, обґрунтованих засадах та принципах, бути справедливою і забезпечувати соціальну згуртованість?».
Наступна складова хибних парадигм і міфів — це поширена думка, що з економічним зростанням автоматично створюються передумови і можливості для розв’язання існуючих проблем у царині соціального розвитку. Звідси випливає й міф, що всі проблеми соціальної сфери лежать у ресурсній площині, а інституціональні перетворення є другорядними.
За такого підходу логічним видається намагання оцінити досягнення в соціальній сфері економічними показниками, констатацією їхньої динаміки безвідносно до реальних змін соціального буття. При цьому здебільшого використовуються середньостатистичні показники, які не дають реального уявлення про соціальну нерівність, масштаби і глибину бідності, про деформації у розподільчих відносинах і доступ усіх верств населення до користування суспільними благами тощо.
Неупередженими економічними дослідженнями доведено, а практичним досвідом підтверджено, що без активної соціальної політики, яка передбачає, зокрема, перерозподільчі заходи з боку держави, економічне зростання не є гарантією соціальної безпеки. І такі атрибути ринкових трансформацій, як значні масштаби і глибина бідності, маргіналізація багатьох верств населення, соціальна ізоляція, незгуртованість тощо, не будуть подолані і не самоусунуться лише за умов позитивної економічної динаміки.
На заваді формуванню цивілізованої моделі соціального розвитку є міф про те, що соціальна політика має бути похідною від економічної. Така другорядність, що дотепер мала місце, не випадкова, а є продовженням сприйняття людини лише як працівника, реалізація здібностей і самореалізація якого можливі лише на виробництві. Втім, умови й потреби розбудови економіки інноваційного типу та соціальної держави вимагають запровадження нових принципів формування соціальної політики, усвідомлення її нової ролі в забезпеченні соціальної динаміки. Слід виходити з того, що соціальна політика вже виросла з дотеперішніх рамок економічної політики, а загальна економізація політики, що була характерною і великою мірою виправданою в доіндустріальному та індустріальному суспільстві, яке сповідувало інші цінності, — це вже атрибутика вчорашнього дня. У державі соціального типу, в суспільстві, в якому людина розглядається не лише як чинник, а як головна цінність, мета соціально-економічного розвитку, економічна політика має розглядатися виключно як складова соціальної політики, а не навпаки.
Вкрай потрібно бодай заронити усвідомлення, що соціальна сфера — це не суцільні витрати, а інститут, що формує передумови стабільності, стійкості та потенційного економічного зростання. Конче необхідно закласти нову парадигму формування планів, національних програм економічного розвитку. Змістові характеристики останніх мають задаватися соціальними стандартами, пріоритетами, параметрами. Тонни, метри, кілометри, обсяги видобування тощо мають бути за структурою, якістю, кількістю такими і тільки такими, як це випливає із соціальних потреб суспільства. Реальність же є такою, що при опрацюванні соціально-економічних рішень на всіх рівнях (починаючи з державного) на «виході» маємо, як правило, окремо суто економічні і суто соціальні заходи. При цьому в реальних розрахунках вплив соціальних чинників на економічну динаміку до уваги майже не береться.
В українському соціумі поширеною залишається думка, що природа соціальної політики пов’язана передусім із тим, що суспільство складається з економічно сильних та економічно слабких індивідів (домогосподарств), а інститутом, який має підтримувати слабких, створюючи умови для реалізації принципу соціальної справедливості, якраз і є соціальна політика. Таке трактування є звуженим, неповним і шкідливим. Це призводить до ототожнення соціальної політики із соціальним захистом або соціальним забезпеченням. Соціальна політика не може бути ефективною, якщо своїм об’єктом має виключно соціально вразливі верстви населення, які, безумовно, потребують уваги з боку держави і суспільства в цілому. Умови, необхідні для підтримки соціально уразливих груп непрацюючого населення, створюються зайнятими в суспільному виробництві, на яких можуть і повинні поширюватися заходи щодо їхньої соціальної підтримки та розвитку. Більше того, оскільки можливості реалізації соціальної політики залежать саме від сфери праці, то основою соціальної політики та соціального розвитку є саме соціально-трудова політика. Отже, соціальна політика стосується всього соціуму. На її полі перебувають і економічно сильні, і економічно слабкі.
Не має наукових підтверджень і поширена думка щодо необхідності двовекторності в реалізації соціальної політики, а саме, концентрації зусиль переважно на двох полюсах вікової піраміди населення країни — верхньому і нижньому. Сучасні виклики вимагають опрацювання нового вектора соціальної динаміки, за якого маємо не лише підтримувати демографічні полюси, а й вибудовувати соціальний баланс демографічних поколінь. Не можемо не зважати на те, що сьогодні дедалі більше стає уразливим населення середніх (працездатних) вікових груп. Справді, в умовах, породжених зовнішніми і внутрішніми чинниками, а саме зростаючої гнучкості ринку праці, небаченої мобільності виробництва, наявних і потенційних структурних зрушень, асиметрії в розвитку ринку праці та ринку освітніх послуг, поглиблення диспропорцій у структурі робочих місць тощо, в чимдалі більш нестійкому стані опиняється працездатне населення, яке має не лише забезпечувати свій добробут, а й виконувати істотні соціальні обов’язки стосовно дітей і членів сім’ї похилого віку. Втім, нині саме населення середніх вікових груп залишається на узбіччі загальної соціально-економічної політики. Левова частка чинників, що впливають на життєдіяльність і добробут працездатного населення, перебуває у площині ринку праці, який розвивається в основному під впливом загальної економічної кон’юнктури. У таких умовах особливого значення набуває державна політика зайнятості як складова соціальної політики стосовно працездатного, економічно активного населення. Тому місію соціальної політики в сучасних умовах не слід пов’язувати ні із захистом соціально уразливих верств населення, ні зі створенням умов для фізіологічного виживання людини, ні з пом’якшенням соціальних конфліктів, що виникають через відсутність балансу інтересів сторін і суб’єктів соціально-економічних відносин, хоча, безумовно, все це і важливо, і актуально.
Сучасна соціальна політика — це продукт розвитку людської цивілізації, це інститут, що створює передумови задля того, щоб кожен індивід вирішував наявні соціальні проблеми не самотужки, а з допомогою потенціалу держави, підприємницьких структур, інших суб’єктів громадянського суспільства. Соціальна політика в нинішньому її розумінні — це не стільки соціальний захист, соціальне забезпечення, скільки закладання підвалин соціального виміру, соціального розвитку. Головне, на що суспільство має розраховувати від реалізації соціальної політики, — це досягнення сучасних соціальних стандартів людського розвитку. Причому розвитку повинні підлягати всі умови життєдіяльності людини на всіх етапах її життєвого циклу. Отже, основними складовими соціальної політики мають бути розвиток трудового потенціалу, інтелектуалізація процесів праці, сприяння продуктивній зайнятості, забезпечення гідних умов та гідної оплати праці, розвиток соціальної сфери та створення гідних умов життєдіяльності для тих, хто ще чи вже не може себе захистити.
Ще один міф, який маємо подолати задля унеможливлення деградації соціального розвитку, — це існуючі твердження, що умови глобалізації знижують роль держави у виробленні та здісненні соціальної політики, яка має перейти переважно у відання інших інститутів громадянського суспільства. Частиною цього міфу є твердження, що в провідних країнах світу знижується роль держави в реалізації соціальної політики і домінують суто «захисні» її важелі. Насправді реальністю для більшості країн Заходу є масштабність, розширення та ускладнення функцій держави в соціально-трудовій сфері (що відбувається під впливом процесів глобалізації), а не зниження ролі національної держави в цій царині. Інша річ, що методи впливу національних урядів на соціально-трудову сферу та соціальний розвиток, діапазон їхньої регулюючої діяльності є іншими, ніж це було 10—15 років тому. Великим перебільшенням є твердження про крах моделей соціальної держави під тиском глобалізації та інших викликів сьогодення. Не мають практичного підтвердження ідеї «дешевої», «малої» держави, мінімального її втручання в соціально-економічне буття.
Потребує критичного сприйняття й поширена в суспільстві думка, що державний бюджет України був в останні роки надміру соціальним. Перш ніж підтвердити чи заперечити цей висновок, маємо визначитися з критеріями рівня соціальності бюджету. Автор поділяє позицію тих економістів, які за критерій соціальності головного фінансового плану вважають не стільки структуру його видатків, скільки його спроможність вирішувати наявні соціальні проблеми. Якщо керуватися цим критерієм, то маємо всі підстави стверджувати, що для українського бюджету в найближчій перспективі немає загрози бути соціальним, оскільки його фінансові спроможності унеможливлюють гідне розв’язання наявних соціальних проблем і власне «соціалізацію» економічних відносин на рівні європейських вимог.
Водночас владні структури, інститути громадянського суспільства можуть і повинні виходити з тих передумов, що будь-який бюджет за своєю суттю та призначенням має бути здебільшого соціальним, оскільки такою є його природа. Суспільство, його суб’єкти свідомо відраховують частку зароблених доходів для усуспільненого, централізованого розв’язання нагальних проблем — передусім соціального характеру — через інститут місцевих і державного бюджетів.
Наступний міф, що сприяє поглибленню асиметрії між економічним і соціальним розвитком, — це нав’язана суспільству думка про те, що становлення ринкової економіки неминуче пов’язане з істотним розшаруванням, зростаючою нерівністю. Під цим гаслом упродовж двох останніх десятиліть здійснювалися розподільчі і перерозподільчі процеси, наслідком яких стали гострі диспропорції в соціальній сфері, що проявляються, по-перше, в непомірній нерівності доходів та бідності населення, а, по-друге, в безмежно високій нерівності розподілу власності.
Розподіл ресурсів, доходів тощо справді завжди характеризується певною мірою нерівності. Остання є системною характеристикою розподільчих відносин у сфері доходів і розподілу суспільних благ у цілому. За однакових обсягів ресурсів доступність до них конкретних груп населення і окремих індивідів може варіювати в широких межах. Втім, наукою доведено і підтверджується практикою, що нерівність повинна «вписуватися» в суспільно прийнятні межі, що значні масштаби і глибина нерівності не є іманентними характеристиками ринкового господарства. Дослідження, проведені в останні роки Світовим банком, іншими міжнародними організаціями, засвідчують негативний вплив надмірної нерівності на економічне зростання. Зазначимо також, що ціла низка досліджень, побудованих на динамічних моделях ринку, засвідчують, що зростання нерівності, яке не стримується прогресивними податками та перерозподілом доходів, призводить до істотного зростання доходів лише багатих і зубожіння практично всіх інших верств населення.
Маємо констатувати, що це ж, на жаль, підтверджується і українською практикою. Існуючі нині в Україні механізми формування та перерозподілу доходів населення налаштовані і працюють на користь громадян із високими статками, адже більша частка сукупного приросту доходів фактично спрямовується на збільшення доходів найзаможніших. Діючий формат розбудови соціальної політики продукує аномальні явища, коли нерівність і концентрація доходів заможних зростають, а деформовані розподільчі механізми не дають змоги скоротити масштаби і глибину бідності навіть за умов економічного зростання. Форсоване зростання і без того високих доходів маємо на тлі, коли доходи багатих підпадають під менший податковий тягар, оскільки більша частка їхніх доходів виступає не у формі заробітної плати, а як дивіденди, відсотки тощо, які оподатковуються за більш низькими ставками або взагалі не оподатковуються. Прірва між багатством і бідністю, нерівністю — в їхньому широкому розумінні — в Україні є надзвичайно великою в порівнянні з ситуацією у розвинених країнах світу. Якщо в країнах Європейського Союзу статки 10% найбільш багатих та 10% найбільш бідних відрізняються у п’ять-шість разів, то в Україні — у 35—40. Таке суспільство апріорі не може бути ані соціально згуртованим, ані стійким. Маємо усвідомити, що без перебудови розподільчих механізмів у напрямі розумного обмеження зростання високих доходів із задіянням потенціалу економіко-правових заходів, неможливо скоротити неприпустимо велику нерівність, зменшити бідність та створити умови для стійкого соціально-економічного розвитку. Отже, не принижуючи ролі ресурсної складової соціальної політики, маємо істотно посилити потенціал її інституціональної компоненти.
За існуючих у країні масштабів нерівності маємо не лише скруту в багатьох родинах, а й пригніченість духу, невіру в майбутнє, розчарування, апатію, настрої утриманства, тривогу й депресію. Все це формує відповідний емоційний стан життя великої частки населення країни.
Цілком очевидно, що в рамках однієї статті практично неможливо окреслити всі передумови, базові засади становлення нової національної моделі соціального розвитку. Моя мета — донести до зацікавленого читача судження і висновки, які є результатом неупереджених оцінок та узагальнення світових тенденцій трансформації соціальної політики і соціального розвитку. Останні переконливо демонструють, що, не відмовившись від штучно привнесених хибних положень, догм і штампів, які свідомо чи несвідомо популяризуються політикумом, а нерідко й науковцями, досягти відчутних змін на краще на «ниві» соціального розвитку вкрай проблематично, а то й узагалі неможливо.
понедельник, 25 января 2010 г.
Друга спроба
Посол України в РФ К.Грищенко наочно пояснив різницю між російським та українським суспільствами («ДТ», №43, 2009). Для першого головне — держава. Для другого — людина. Пріоритет російський не може бути досягнутий без шкоди для пріоритету українського. Тому, щоб уникати конфліктів, країни мають на даному історичному етапі належати до різних організацій. Адже на будь-яку угоду, пакт, домовленість перше суспільство йтиме лише в напрямку досягнення своєї мети — поширити свою державу — і поважатиме не дух і букву документа, а шукатиме виключно свій інтерес. Так само як у Радянському Союзі однією рукою сміливо підписали Гельсінкський акт 1975 року лише для фіксації своїх і сателітних кордонів, а другою чавили права і свободи громадян аж до смертної кари — наш Левко Лук’яненко тому приклад.
Від цієї констатації — лише один крок до висновку: в українському міжнародному середовищі дуже рідко наголошують — і для себе самих, і для оточуючих — на базовій проблемі національної безпеки. Вона — в українсько-російських відносинах. Так само, як і вся проблематика європейської безпеки, — це відносини Євроатлантики і нинішньої Росії.
Директор Московського центру Фундації Карнегі Д.Тренін сформулював її просто: «Двома проблемними питаннями в Євроатлантичному просторі на сьогодні є підозри Москви стосовно намірів і мотивів США щодо Росії (йдеться про розширення НАТО, підтримку Вашингтоном України, Грузії тощо, або пропоноване адміністрацією Буша розгортання протиракетної оборони в центральній Європі) та принаймні настільки ж чорні підозри щодо Росії з боку її сусідів. Обидва набори страхів — реальні, якщо й переважно безпідставні, але обидва потребують глибокого обговорення та реалістичної стратегії...» (E-Sharp, January-February, 2010, p.37). Д.Тренін закликає якнайшвидше розпочати таке обговорення.
Від цієї констатації — лише один крок до висновку: в українському міжнародному середовищі дуже рідко наголошують — і для себе самих, і для оточуючих — на базовій проблемі національної безпеки. Вона — в українсько-російських відносинах. Так само, як і вся проблематика європейської безпеки, — це відносини Євроатлантики і нинішньої Росії.
Директор Московського центру Фундації Карнегі Д.Тренін сформулював її просто: «Двома проблемними питаннями в Євроатлантичному просторі на сьогодні є підозри Москви стосовно намірів і мотивів США щодо Росії (йдеться про розширення НАТО, підтримку Вашингтоном України, Грузії тощо, або пропоноване адміністрацією Буша розгортання протиракетної оборони в центральній Європі) та принаймні настільки ж чорні підозри щодо Росії з боку її сусідів. Обидва набори страхів — реальні, якщо й переважно безпідставні, але обидва потребують глибокого обговорення та реалістичної стратегії...» (E-Sharp, January-February, 2010, p.37). Д.Тренін закликає якнайшвидше розпочати таке обговорення.
четверг, 14 января 2010 г.
Автономія
Автономія річ хороша, однак коли це справді автономія, а не тоді, коли її зміст полягає в тому, що ти нікому не потрібен, і тоді ти кажеш, що ти автономний
мовне питання.....
Рідна та мова, яка вироблена рідним народом на його споконвічній землі і пристосована саме до його умов існування, до його менталітету, до його способу думання. Вона є рідною не тільки для всього народу, а й для кожного окремого індивіда, що належить до цього народу, незалежно від того, з якою мовою йому довелося зіткнутися при появі на світ. Рідна мова ? це мова предків і рідної землі.
Кожен народ має свою мову. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом. Де хозари, де половці, де обри, де ятвяги, а разом з ними і їхні культури, звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Хоч генетичні нащадки цих народів існують, але вони розчинилися в інших народах, в інших культурах. Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову. Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями. Це Собеські, Потоцькі, Вишневецькі, які розбудовували шляхетську Польщу; це Гоголь, Чехов, Короленко, Мечников, які стали представниками російської культури й науки. Таких прикладів, на жаль, є багато.
Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова ? продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття.
Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до сере?дини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є менше.
Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.
Факт перший. Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів.
Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської ? її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ґ і г (g i h): в латинській genus “рід” (споріднене з нашим жінка) і hostis “чужинець, ворог” (споріднене з нашим гість). В обох мовах відбувається чергування звуків у і в: лат. nauta “моряк” i navis “корабель”, як наше наука і навча?ння. Так само в обидвох мовах є випадний звук е: в латинській aper — apri (“вепр —вепра”), як в українській вітер — вітру (випадає звук е).
В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду, як arena (арена), summa (сума) в одній і другій мовах; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute (Бруте) — відомий латинський вислів “Et tu Brute contra me” (І ти, Бруте, проти мене) майже зрозумілий і без перекладу; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого роду: muri (мури), numeri (номери); іменники середнього роду: maria (моря), nomina (імена).
Латинська й українська мови розрізняють три ро?ди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’я, aratrum і орало, semen “насіння” і сi?м’я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім ? чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? — читаємо в І.Нечуя-Левицького.
Ще більшу тотожність спостерігаємо в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з формами архаїчної, тобто найдавнішої латині: sedeti ? сидить, sedemos ? сидимо, sedetes ? сидите. Того самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш- і в архаїчній латині -ios-: новий ? новіший, novus ? novios; лівий ? лівіший, laevus ? laevios.
Дитячі слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, папа “хліб” і panis “хліб”, вава “болить” і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший склад), кака “брудне, погане” і cacare “випорожнятися” тощо.
Усі ці та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною — три тисячі років тому?, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.
Факт другий. Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 р., перебуваючи в таборі гуннського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва ? це вже українські слова.
Факт третій. Коли в VІ ?VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.
Зокрема в сербській і-хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: земља “земля”, весело. Не пом’якшуються приголосні й перед звуком и: липа “липа”, тихи “тихий”, вабити “вабити”. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою h, звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: нога ? нози, рука ? руци, муха ? муси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах: Иван ? Иване, орач ? орачу, сестра ? сестро, сестрица ? сестрице, лекар ? лекару, друг ? друже, jунак “герой”? jуначе.
Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуjемо, оремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.
Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, ка?љужа, квочка, китица, кожух, кољиво “коливо”, крок, кут, ку?њати, крхки “крихкий”, кутњи (зуб), мршав “миршавий”, на?опако “навпаки”, снага, треба, и пого?тово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення: травањ ? це “квітень”, липањ ? “червень”, српањ ? “липень”, листопад ? “жовтень”, але сечањ ? “січень”.
Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому? (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася.
Факт четвертий. У VІІІ — Х ст. русичі підпорядкували собі частину литовських племен на північ від Прип’яті, з яких пізніше постала білоруська народність. Білоруська мова, яка сформувалася внаслідок цього, мало чим відрізняється від сучасної української, лише фонетика, манера вимовляння звуків, у ній залишилася литовська: дзекання, цекання, акання, м’яка вимова. Останнім 983 року Володимир Великий завоював литовське плем’я ятвягів. Мова їхніх нащадків повністю українська — це сучасна Берестейщина.
Підкореним уже після 988 року, тобто після прийняття християнства, а з ним як елітної й староболгарської мови, угро-фінським племенам на північному сході було занесено вже українсько-старослов’янську суміш, яка й започаткувала сучасну російську мову.
Факт п’ятий. Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: “А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”.
Факт шостий. До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший — це копія з болгарського оригіналу. І все-таки український переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах замість закономірної в старослов’янській мові букви h він ужив букву и: нимая, си?мя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє); сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замість тризны), просты (замість прости), помыслы (замість помысли ? наказовий спосіб); написав чоловhка (замість человhка), Илля (замість Илия), ходъ (замість годъ ? так він передав український звук h), он є давъ, уставивъ (замість старослов’янського далъ, уставилъ), пьємо (замість пиємъ), помагає (замість помогаєтъ) тощо.
У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р. є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, вhтрила, лу?ка (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо.
Факт сьомий. Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії з ХІ—ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані вони старослов’янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення аго (зълаго, грhшнаго), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрый тощо. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення –ові, -еві: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на –о: Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям –оло-.
Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов’янської форми именьмъ. У тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ. У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом –в, а не –л: азъ моливъ. Поряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ ? ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, геть, порося.
Факт восьмий. Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні? грамоти ХІ ? ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов’янською мовою.
Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість h: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловhкъ, жона моя, чоло?мъ; м’який звук ц: отьць “отець”, куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздилилъ, розумно.
Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господине, Онсифоре, дhво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення –ові, -еві: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення –у там, де мало б бути –а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -ого: доброго, великого, жолтого; рідко закінчення –аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.
Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.
Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Ма?рко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяни?х грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, госпо?да “домівка”, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник) тощо.
Факт дев’ятий — це мова “Слова о полку Ігоревім”, опублікованого 1800 року. Поема, як вважають вчені, складена в 1185 ? 1187 рр., а відомий список її зроблено, можливо, в ХV ? ХVІ ст., під час так званого другого південнослов’янського впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов’янської мови. “Слово о полку Ігоревім” теж, очевидно, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі пропущені українізми, які трапляються тут. Наприклад, в усьому тексті вживається старослов’янська форма імені Владимиръ, але один раз ? Володимиръ; так само скрізь ? храбрый, і раптом: хороброє гнhздо; п’ять разів слова дhвиця, дhва написані через h, а шостий ? через и: красною дивицею; через h написані слова полетhти, одолhти, разумhти, але написано через и: помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?); дев’ятнадцять разів ужито в прикметниках закінчення -аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея; у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів 3-ї особи однини й множини стоїть твердий -тъ (кличетъ, велитъ), але в решті випадків (31 раз) виступає –ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєвh; трубы трубять в Новhградh; стоять стязи в Путивлh.
Зовсім не старослов’янські й такі вислови, слова та форми слів, як : лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дhти бhсови, уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожу?хы, стягъ, звонячи в прадhднюю славу тощо.
Факт десятий. Єврейський теолог Соломон Іцхакі (ХІ ст.) в коментарі до П’ятикнижжя, пояснюючи деякі слова з мови євреїв, що жили тоді в Київській Русі, називає слово сніг — саме із звуками і та г: сніг. І це в ХІ столітті. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у сере?дині ХІІІ ст.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: “Дерева (або колоди), зв’язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот…, по-німецькому влос (Floss), а руською мовою пліт”. Виходить, що чергування о з і (пліт — плоту) в українській мові відбулося ще десь до сере?дини ХІІІ ст., а не аж у ХV ст., як це засвідчують найдавніші українські пам’ятки.
Факт одинадцятий. Найкраще відбили мову ще дохристиянської Русі українські народні пісні. Відразу слід зазначити, що народні пісні не перекладаються, вони можуть лише редагуватися, доповнюватися або скорочуватися. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають з 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася:
Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.
На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень. А щедрівка залишилася без змін.
Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала.
Усе тут ? і особливий ритм, й імена поганських божеств ? старовинне, тільки не мова.
Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває ця веснянка, записана на Волині:
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки ? літо відмикати,
З лівої ручейки ? зиму замикати.
У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай, туди не треба було відлітати, туди просто заходили і звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не тільки наведених тут, безперечна. А мова їхня ? природна, жива, українська, ніби вони недавно складені.
Факт дванадцятий. Пращури українців живуть споконвіку на цій землі, що тепер зветься Україною, тобто вкраяною долею, Богом. Як вважає більшість славістів, епіцентром, звідки поширювалися слов’янські мови, була Україна. “Те, що слов’янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров’ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болота?ми, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов’янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним”, ? стверджує російський мовознавець В.Кипарський. “Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов’ян”, ? уточнює інший російський мовознавець Ф.Філін. Це дає підстави припускати, що українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала й зберегла риси тієї мови, яка лягла в основу всіх слов’янських мов. Бо ж саме з цієї території йшла слов’янська експансія, а отже, й поширювалася слов’янська мова, яка, стикаючись з іншими мовами інших племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов’янські мови.
Підсумок. Українська мова формувалася тисячоліттями. Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше. У VІ ? VІІ ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про що засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі.
Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VІІ ст. до н.е. ? ІІ ст. н.е., і вторгнення готів на південь України в ІІІ ? ІV ст., й існування могутньої гунської імперії в ІV ? V ст., і жорстоке панування тюркомовних аварів (літописних обрів) у VІ ? VІІІ ст., і зіткнення з хозарами, уграми, печенігами впродовж VІІІ ? Х ст. Щось в українській мові залишилося від мов цих народів і племен. Щось привнесли в неї старослов’янська, польська, російська мови. Це лише збагатило її, але не зруйнувало. Ніякі впливи й лихоліття не могли порушити її цілісності, стрункості.
Українська мова зараз одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. І ми, українці, повинні захистити її від посягань різних зайд і перевертнів, як її досі захистили наші предки. Житиме наша рідна мова — житиме й наш народ.
Іван Пилипович Ющук,
кандидат філологічних наук, професор,
завідувач кафедри Київського
міжнародного університету
заслужений діяч науки й техніки України,
член Національної спілки письменників України,
член Центрального правління Всеукраїнського
товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка,
лауреат Всеукраїнської премії ім. Б. Грінченка,
член національної комісії по справам українського правопису при КМУ
http://blog.i.ua/user/786343/389040/
Кожен народ має свою мову. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом. Де хозари, де половці, де обри, де ятвяги, а разом з ними і їхні культури, звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Хоч генетичні нащадки цих народів існують, але вони розчинилися в інших народах, в інших культурах. Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову. Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями. Це Собеські, Потоцькі, Вишневецькі, які розбудовували шляхетську Польщу; це Гоголь, Чехов, Короленко, Мечников, які стали представниками російської культури й науки. Таких прикладів, на жаль, є багато.
Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова ? продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття.
Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до сере?дини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є менше.
Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.
Факт перший. Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів.
Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської ? її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ґ і г (g i h): в латинській genus “рід” (споріднене з нашим жінка) і hostis “чужинець, ворог” (споріднене з нашим гість). В обох мовах відбувається чергування звуків у і в: лат. nauta “моряк” i navis “корабель”, як наше наука і навча?ння. Так само в обидвох мовах є випадний звук е: в латинській aper — apri (“вепр —вепра”), як в українській вітер — вітру (випадає звук е).
В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду, як arena (арена), summa (сума) в одній і другій мовах; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute (Бруте) — відомий латинський вислів “Et tu Brute contra me” (І ти, Бруте, проти мене) майже зрозумілий і без перекладу; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого роду: muri (мури), numeri (номери); іменники середнього роду: maria (моря), nomina (імена).
Латинська й українська мови розрізняють три ро?ди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’я, aratrum і орало, semen “насіння” і сi?м’я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім ? чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? — читаємо в І.Нечуя-Левицького.
Ще більшу тотожність спостерігаємо в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з формами архаїчної, тобто найдавнішої латині: sedeti ? сидить, sedemos ? сидимо, sedetes ? сидите. Того самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш- і в архаїчній латині -ios-: новий ? новіший, novus ? novios; лівий ? лівіший, laevus ? laevios.
Дитячі слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, папа “хліб” і panis “хліб”, вава “болить” і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший склад), кака “брудне, погане” і cacare “випорожнятися” тощо.
Усі ці та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною — три тисячі років тому?, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.
Факт другий. Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 р., перебуваючи в таборі гуннського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва ? це вже українські слова.
Факт третій. Коли в VІ ?VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.
Зокрема в сербській і-хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: земља “земля”, весело. Не пом’якшуються приголосні й перед звуком и: липа “липа”, тихи “тихий”, вабити “вабити”. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою h, звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: нога ? нози, рука ? руци, муха ? муси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах: Иван ? Иване, орач ? орачу, сестра ? сестро, сестрица ? сестрице, лекар ? лекару, друг ? друже, jунак “герой”? jуначе.
Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуjемо, оремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.
Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, ка?љужа, квочка, китица, кожух, кољиво “коливо”, крок, кут, ку?њати, крхки “крихкий”, кутњи (зуб), мршав “миршавий”, на?опако “навпаки”, снага, треба, и пого?тово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення: травањ ? це “квітень”, липањ ? “червень”, српањ ? “липень”, листопад ? “жовтень”, але сечањ ? “січень”.
Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому? (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася.
Факт четвертий. У VІІІ — Х ст. русичі підпорядкували собі частину литовських племен на північ від Прип’яті, з яких пізніше постала білоруська народність. Білоруська мова, яка сформувалася внаслідок цього, мало чим відрізняється від сучасної української, лише фонетика, манера вимовляння звуків, у ній залишилася литовська: дзекання, цекання, акання, м’яка вимова. Останнім 983 року Володимир Великий завоював литовське плем’я ятвягів. Мова їхніх нащадків повністю українська — це сучасна Берестейщина.
Підкореним уже після 988 року, тобто після прийняття християнства, а з ним як елітної й староболгарської мови, угро-фінським племенам на північному сході було занесено вже українсько-старослов’янську суміш, яка й започаткувала сучасну російську мову.
Факт п’ятий. Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: “А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”.
Факт шостий. До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший — це копія з болгарського оригіналу. І все-таки український переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах замість закономірної в старослов’янській мові букви h він ужив букву и: нимая, си?мя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє); сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замість тризны), просты (замість прости), помыслы (замість помысли ? наказовий спосіб); написав чоловhка (замість человhка), Илля (замість Илия), ходъ (замість годъ ? так він передав український звук h), он є давъ, уставивъ (замість старослов’янського далъ, уставилъ), пьємо (замість пиємъ), помагає (замість помогаєтъ) тощо.
У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р. є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, вhтрила, лу?ка (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо.
Факт сьомий. Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії з ХІ—ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані вони старослов’янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення аго (зълаго, грhшнаго), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрый тощо. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення –ові, -еві: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на –о: Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям –оло-.
Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов’янської форми именьмъ. У тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ. У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом –в, а не –л: азъ моливъ. Поряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ ? ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, геть, порося.
Факт восьмий. Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні? грамоти ХІ ? ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов’янською мовою.
Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість h: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловhкъ, жона моя, чоло?мъ; м’який звук ц: отьць “отець”, куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздилилъ, розумно.
Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господине, Онсифоре, дhво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення –ові, -еві: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення –у там, де мало б бути –а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -ого: доброго, великого, жолтого; рідко закінчення –аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.
Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.
Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Ма?рко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяни?х грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, госпо?да “домівка”, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник) тощо.
Факт дев’ятий — це мова “Слова о полку Ігоревім”, опублікованого 1800 року. Поема, як вважають вчені, складена в 1185 ? 1187 рр., а відомий список її зроблено, можливо, в ХV ? ХVІ ст., під час так званого другого південнослов’янського впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов’янської мови. “Слово о полку Ігоревім” теж, очевидно, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі пропущені українізми, які трапляються тут. Наприклад, в усьому тексті вживається старослов’янська форма імені Владимиръ, але один раз ? Володимиръ; так само скрізь ? храбрый, і раптом: хороброє гнhздо; п’ять разів слова дhвиця, дhва написані через h, а шостий ? через и: красною дивицею; через h написані слова полетhти, одолhти, разумhти, але написано через и: помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?); дев’ятнадцять разів ужито в прикметниках закінчення -аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея; у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів 3-ї особи однини й множини стоїть твердий -тъ (кличетъ, велитъ), але в решті випадків (31 раз) виступає –ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєвh; трубы трубять в Новhградh; стоять стязи в Путивлh.
Зовсім не старослов’янські й такі вислови, слова та форми слів, як : лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дhти бhсови, уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожу?хы, стягъ, звонячи в прадhднюю славу тощо.
Факт десятий. Єврейський теолог Соломон Іцхакі (ХІ ст.) в коментарі до П’ятикнижжя, пояснюючи деякі слова з мови євреїв, що жили тоді в Київській Русі, називає слово сніг — саме із звуками і та г: сніг. І це в ХІ столітті. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у сере?дині ХІІІ ст.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: “Дерева (або колоди), зв’язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот…, по-німецькому влос (Floss), а руською мовою пліт”. Виходить, що чергування о з і (пліт — плоту) в українській мові відбулося ще десь до сере?дини ХІІІ ст., а не аж у ХV ст., як це засвідчують найдавніші українські пам’ятки.
Факт одинадцятий. Найкраще відбили мову ще дохристиянської Русі українські народні пісні. Відразу слід зазначити, що народні пісні не перекладаються, вони можуть лише редагуватися, доповнюватися або скорочуватися. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають з 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася:
Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.
На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень. А щедрівка залишилася без змін.
Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала.
Усе тут ? і особливий ритм, й імена поганських божеств ? старовинне, тільки не мова.
Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває ця веснянка, записана на Волині:
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки ? літо відмикати,
З лівої ручейки ? зиму замикати.
У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай, туди не треба було відлітати, туди просто заходили і звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не тільки наведених тут, безперечна. А мова їхня ? природна, жива, українська, ніби вони недавно складені.
Факт дванадцятий. Пращури українців живуть споконвіку на цій землі, що тепер зветься Україною, тобто вкраяною долею, Богом. Як вважає більшість славістів, епіцентром, звідки поширювалися слов’янські мови, була Україна. “Те, що слов’янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров’ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болота?ми, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов’янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним”, ? стверджує російський мовознавець В.Кипарський. “Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов’ян”, ? уточнює інший російський мовознавець Ф.Філін. Це дає підстави припускати, що українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала й зберегла риси тієї мови, яка лягла в основу всіх слов’янських мов. Бо ж саме з цієї території йшла слов’янська експансія, а отже, й поширювалася слов’янська мова, яка, стикаючись з іншими мовами інших племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов’янські мови.
Підсумок. Українська мова формувалася тисячоліттями. Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше. У VІ ? VІІ ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про що засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі.
Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VІІ ст. до н.е. ? ІІ ст. н.е., і вторгнення готів на південь України в ІІІ ? ІV ст., й існування могутньої гунської імперії в ІV ? V ст., і жорстоке панування тюркомовних аварів (літописних обрів) у VІ ? VІІІ ст., і зіткнення з хозарами, уграми, печенігами впродовж VІІІ ? Х ст. Щось в українській мові залишилося від мов цих народів і племен. Щось привнесли в неї старослов’янська, польська, російська мови. Це лише збагатило її, але не зруйнувало. Ніякі впливи й лихоліття не могли порушити її цілісності, стрункості.
Українська мова зараз одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. І ми, українці, повинні захистити її від посягань різних зайд і перевертнів, як її досі захистили наші предки. Житиме наша рідна мова — житиме й наш народ.
Іван Пилипович Ющук,
кандидат філологічних наук, професор,
завідувач кафедри Київського
міжнародного університету
заслужений діяч науки й техніки України,
член Національної спілки письменників України,
член Центрального правління Всеукраїнського
товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка,
лауреат Всеукраїнської премії ім. Б. Грінченка,
член національної комісії по справам українського правопису при КМУ
http://blog.i.ua/user/786343/389040/
среда, 13 января 2010 г.
Говерла
Питання політологу:
- Як Ви гадаєте, куди новий прездент повинен здійснити свій перший візит після виборів? В Росію, в Європу, чи Америку? Що для нас головне?
- Головне, щоб він в першу чергу не поліз на Говерлу...!
Источник: «Цензор»
- Як Ви гадаєте, куди новий прездент повинен здійснити свій перший візит після виборів? В Росію, в Європу, чи Америку? Що для нас головне?
- Головне, щоб він в першу чергу не поліз на Говерлу...!
Источник: «Цензор»
вторник, 12 января 2010 г.
Весільні звичаї та обряди на Україні
За значенням і символікою тотожним коровайному є барвінковий обряд, який широко побутував на Подністров’ї, в Карпатах та Закарпатті. Такі обрядодії, як урочисте збирання барвінку, материнське благословення на плетення першої квітки, участь у вінконлє-тинах жінок, що живуть у першому шлюбі й сімейні я злагоді, підтверджують ізофункцюнальність цих двох явищ. У згаданих районах весілля починалося з урочистого обряду «брання» (збирання) барвінку. На Бой-ківщині молода йшла до лісу з дружками та малим хлопнем (родичем, сусідом), У лісі хлопець, ріжучи барвінок, тричі промовляв: «А то на дівку, а то на хлопця». Хліб залишали біля зрізаного барвінку, а почавши плести вінок, знову кликали хлопця, щоб держав нитку, за що він отримував певну винагороду.
У наддністрянських селян весілля також починалося з «шиття» барвінкового вінка, до якого першою приступала мати молодої під супровід обрядової пісні. Цей день гак і називався «зачинайниця». Вічнозелена рослина символізувала в народі міцність шлюбу, вічність життя.
На Закарпатті по барвінок до добрих господарів, які жили в злагоді, урочисто йшли дружки молодого й дружки молодої. Дружко срібною монетою зрізав три гілочки рослини, притискуючи їх до вівсяного ощипка. Після того барвінок зрізали всі інші. Коли барвінку було досить, те місце скроплювали водою й обсівали зерном, щоб далі він добре ріс.
Нарізані гілочки рослини загортали в чистий рушник, клали у велику миску з зерном і шматочком хліба на дні. Принесений до дому молодого (молодої), барвінок мати подавала до хати через вікно, що, очевидно, мало оберегти його від злих сил.
В окремих районах Закарпаття (зокрема, Мукачівському) по барвінок вирушали з музиками. Збирали барвінок і плели вінок під супровід весільних пісень.
Подібно до коровайного обряду барвінковий вінок виплітали тільки тим, хто вступав у шлюб вперше. Під час «рубання» (зрізування ножем) барвінку співали-
Рубай, дружко, барвіночок,
Кладл у снопичок.
Це си перший і ішслідній Дівчині віночок,
Обруч для вінка робили з пагінця солодкої яблуні. Готовий вінок прикрашали колосками вівса і виносили в комору.
Провідне смислове навантаження барвінкового обряду — освячення шлюбу громадою — прирівнює його до коровайного, а цілий цикл обрядових барвінкових пісень свідчить про давність його походження.
У наддністрянських селян весілля також починалося з «шиття» барвінкового вінка, до якого першою приступала мати молодої під супровід обрядової пісні. Цей день гак і називався «зачинайниця». Вічнозелена рослина символізувала в народі міцність шлюбу, вічність життя.
На Закарпатті по барвінок до добрих господарів, які жили в злагоді, урочисто йшли дружки молодого й дружки молодої. Дружко срібною монетою зрізав три гілочки рослини, притискуючи їх до вівсяного ощипка. Після того барвінок зрізали всі інші. Коли барвінку було досить, те місце скроплювали водою й обсівали зерном, щоб далі він добре ріс.
Нарізані гілочки рослини загортали в чистий рушник, клали у велику миску з зерном і шматочком хліба на дні. Принесений до дому молодого (молодої), барвінок мати подавала до хати через вікно, що, очевидно, мало оберегти його від злих сил.
В окремих районах Закарпаття (зокрема, Мукачівському) по барвінок вирушали з музиками. Збирали барвінок і плели вінок під супровід весільних пісень.
Подібно до коровайного обряду барвінковий вінок виплітали тільки тим, хто вступав у шлюб вперше. Під час «рубання» (зрізування ножем) барвінку співали-
Рубай, дружко, барвіночок,
Кладл у снопичок.
Це си перший і ішслідній Дівчині віночок,
Обруч для вінка робили з пагінця солодкої яблуні. Готовий вінок прикрашали колосками вівса і виносили в комору.
Провідне смислове навантаження барвінкового обряду — освячення шлюбу громадою — прирівнює його до коровайного, а цілий цикл обрядових барвінкових пісень свідчить про давність його походження.
понедельник, 11 января 2010 г.
Ялинкові прикраси в Ужгороді
Головна ялинка Закарпаття порівняно невелика і не розцяцькована. На ній нема яскравих, дорогих іграшок.
Але, чесно кажучи, вона мені сподобалась не менше за львівську. І перш за все через креатив. За іграшки, зроблені вручну.
Вони є і з картону, і з тканини, і навіть з мішковини. Великі, цікаві, колоритні і неповторні.
І висять вони не лише високо, так щоб дістати було неможливо, а й настільки низько, що можна взяти в руки.
Найоригінальніше, як на мене, виглядала іграшка, зроблена, з мішка
http://levenya.blogspot.com/2010/01/blog-post.html
Але, чесно кажучи, вона мені сподобалась не менше за львівську. І перш за все через креатив. За іграшки, зроблені вручну.
Вони є і з картону, і з тканини, і навіть з мішковини. Великі, цікаві, колоритні і неповторні.
І висять вони не лише високо, так щоб дістати було неможливо, а й настільки низько, що можна взяти в руки.
Найоригінальніше, як на мене, виглядала іграшка, зроблена, з мішка
http://levenya.blogspot.com/2010/01/blog-post.html
Четвертий всеукраїнський фестиваль вертепів "Карпатія" таки відбудеться!
Четвертий всеукраїнський фестиваль вертепів "Карпатія" таки відбудеться!
З метою ліквідації світлої барикадівської традиції щорічно влаштовувати фестиваль вертепів на гостинній Франківщині, український політикум підступно вирішив проводити президентські вибори в січні. Наївний цей український політикум! Він (вони, вона, воно) думав (думали, думала, думало, не думали, мало думали, не вміють думати), що проведення якихось там виборів може завадити Останній Барикаді святкувати!
А дзуськи!
Тож 23-24 січня Четвертий всеукраїнський фестиваль вертепів "Карпатія" таки відбудеться!
Знову вертепи з'їдуться з усієї України: від найзахіднішого Закарпаття до найпівденнішої Херсонщини. Ну, і на додачу цього року за неперевіреними плітками має бути вертеп з нашої (ненашої....) Кубанщини (це не та, що зі столицею в Гавані, а та, що зі столицею в Краснодарі).
І як завжди родзинка фесту - "Зірковий вертеп". Ну, це коли поважні письменники, музиканти, політики, журналісти вбираються в чужі кумедні лахи та грають вар'ята (дурня, себто, по-загальноукраїнському).
Цього року серед учасників "Зіркового вертепу" очікуються: Богдан Бенюк, Роман Чайка, Лірник Сашко, Едуард Драч, брати Капранови, Артем Полежака, Олесь Доній, Мустафа Найєм, Юрій Макаров, Наталя Сумська, Юрій Луценко, Наталка Таран, Євген Нищук, Юрій Стець.
Ну, якщо вже пішов офіціоз, то наостанок:
Голова оргкомітету фесту: Олесь Доній;
Виконавчий директор фесту: Оксана Омельченко;
Медіа-директор фесту: Юрій Стець;
Організатор фесту: МО «Остання Барикада»;
Головний медіа-партнер: 5-й канал;
Офіційний медіа-партнер: «Главред-медіа»
І найголовніша інфа: Барикада чомусь подумала,що Франківськ своїми вертепами вона вже забембала (задрала, себто, по-загальноукраїнському) і, тому цього року фестивалить у ЯРЕМЧЕ !!!
Гасло фесту : "Хто з вертепом колядує-до Яремче помандрує! ":)
Тож , хто схоче побачити традиційний український фолькльор у нетрадиційній барикадівській манері-велкам ту Яремче!
P.S. Текст писав Сашко Недоній
P.P.S. Пояснення, чому одноденний фест перетворено тепер на дводенний: ну, по-перше, гріх же, привозити кудись таких зірок як Богдан Бенюк, Роман Чайка,Едуард Драч,Лірник Сашко со-товарищі і показувати їх перед народом лише разик у "Зірковому вертепі"! Тож тепер типу у першій день буде "клубний варіант зустрічі з громадськістю". Ну , і типу, вечірній "капусник". Ну, і по-друге: грішно їхати до Яремче на один день :)
Додаткові питання за телефоном:
(063) 247 26 02 – Оксана Омельченко (виконавчий директор)
(063) 264 05 61 – Ольга Зайцева
http://o-barykada.livejournal.com/11180.html
З метою ліквідації світлої барикадівської традиції щорічно влаштовувати фестиваль вертепів на гостинній Франківщині, український політикум підступно вирішив проводити президентські вибори в січні. Наївний цей український політикум! Він (вони, вона, воно) думав (думали, думала, думало, не думали, мало думали, не вміють думати), що проведення якихось там виборів може завадити Останній Барикаді святкувати!
А дзуськи!
Тож 23-24 січня Четвертий всеукраїнський фестиваль вертепів "Карпатія" таки відбудеться!
Знову вертепи з'їдуться з усієї України: від найзахіднішого Закарпаття до найпівденнішої Херсонщини. Ну, і на додачу цього року за неперевіреними плітками має бути вертеп з нашої (ненашої....) Кубанщини (це не та, що зі столицею в Гавані, а та, що зі столицею в Краснодарі).
І як завжди родзинка фесту - "Зірковий вертеп". Ну, це коли поважні письменники, музиканти, політики, журналісти вбираються в чужі кумедні лахи та грають вар'ята (дурня, себто, по-загальноукраїнському).
Цього року серед учасників "Зіркового вертепу" очікуються: Богдан Бенюк, Роман Чайка, Лірник Сашко, Едуард Драч, брати Капранови, Артем Полежака, Олесь Доній, Мустафа Найєм, Юрій Макаров, Наталя Сумська, Юрій Луценко, Наталка Таран, Євген Нищук, Юрій Стець.
Ну, якщо вже пішов офіціоз, то наостанок:
Голова оргкомітету фесту: Олесь Доній;
Виконавчий директор фесту: Оксана Омельченко;
Медіа-директор фесту: Юрій Стець;
Організатор фесту: МО «Остання Барикада»;
Головний медіа-партнер: 5-й канал;
Офіційний медіа-партнер: «Главред-медіа»
І найголовніша інфа: Барикада чомусь подумала,що Франківськ своїми вертепами вона вже забембала (задрала, себто, по-загальноукраїнському) і, тому цього року фестивалить у ЯРЕМЧЕ !!!
Гасло фесту : "Хто з вертепом колядує-до Яремче помандрує! ":)
Тож , хто схоче побачити традиційний український фолькльор у нетрадиційній барикадівській манері-велкам ту Яремче!
P.S. Текст писав Сашко Недоній
P.P.S. Пояснення, чому одноденний фест перетворено тепер на дводенний: ну, по-перше, гріх же, привозити кудись таких зірок як Богдан Бенюк, Роман Чайка,Едуард Драч,Лірник Сашко со-товарищі і показувати їх перед народом лише разик у "Зірковому вертепі"! Тож тепер типу у першій день буде "клубний варіант зустрічі з громадськістю". Ну , і типу, вечірній "капусник". Ну, і по-друге: грішно їхати до Яремче на один день :)
Додаткові питання за телефоном:
(063) 247 26 02 – Оксана Омельченко (виконавчий директор)
(063) 264 05 61 – Ольга Зайцева
http://o-barykada.livejournal.com/11180.html
Пабло Пікассо
Пабло Пікассо дуже образився на журналістку, яка сказала, що вона у захопленні від його пошуків. Пікассо гнівно зреагував: "У мистецтві цікаві не пошуки, а знахідки!"
Життя не потрібно прикрашати
Життя не потрібно прикрашати! Але ж навіщо його посиленню спотворювати?!
суббота, 9 января 2010 г.
Революція спільнот
Коли у 1240 році на ші предки на верблюдах приїхали під Київ, вони не здогадувалися, що потім виникне ЮНЕСКО і буде відзначатися тисячоліття Чингісхана.
Нащадки тих, хто вижив, з розумінням ставляться до історичної місії Темучжина. Вони знову готові бути жертвами. Орда – це найраціональніший спосіб організації життя – казав великий хан. І ми почули його. «Потаємне сказання» ховає істину про нас. Шукайте!
Історія завжди була історією протистояння спільнот відчуженим суспільним формам (змовники і сектанти боролися з державою з метою самим стати державою). Але сьогодні це протистояння – останній сенс історії. На черзі революція СПІЛЬНОТ.
Мають місце інфантильні сподівання, що якось воно там влаштується, все стане нормально, демократично, ліберально. Проте гряде Велика Смута. Не відчувати цього можуть лише онуки тих, хто вийшов з Освенциму. Співвітчизник повірить у Страшний суд тільки тоді, коли янголи Божі прикладами виб’ють йому двері. Це буде скоро. Ми мусимо втекти у спільноту.
Сенс революції в тому, що особистість намагається взяти своє в житті. Авторитет хоче визначати більше, ніж суспільні механізми. Суспільні механізми авторитарні. Яскрава особистість не має шансів стати головою правління галузевого банку або прем’єр-міністром, але має дуже багато шансів сісти в тюрму.
Інтерес спільноти завжди протистоїть інтересам більшості. Більшості потрібна стабільність. Спільноті потрібна смута. Будь-яка спільнота – це злочинна група, а в початках будь-якої культури заховано злочин (бо культура – це розгорнута в часі спільнота: Греція виросла з корабельної команди, елліністичний світ – з однієї армії, Західна Європа – з банди, а західний Світ – з ложі).
Людина – завузько. Культура – зашироко. Насправді ж, суб’єктом є спільнота. Людина – це орган сприйняття і орган дії, а сприймає і діє спільнота. Спільнота розкладається невдовзі після перемоги, вмирають її органи, відчужуються форми, якими вона організовувала інших. Суспільству не залишається сенсу, крім підтримання стабільності. Спогад і медитація на тему цієї переможеної спільноти і є культура.
Суспільство завжди репресивне. Не репресії забезпечують стабільність, стабільність сама відрізає голови високим. Досконала стабільність – на цвинтарі.
Репресивний апарат Сталіна був менший за брежнєвський, і на порядок менший, ніж зараз. Десяток есесівців тримали в покорі багатотисячні концтабори. В’язні самі підтримували порядок в бараках, охороняли себе самі, наглядали на роботах і добровільно йшли до газових камер. Так функціонує суспільство. Не електромлини перемелюють кістки репресованим, а відчужені форми.
В жилах культури циркулює кров, яка повиливалася з трупів адептів.
Ми і після перемоги залишимося в підвалах. Раз на місяць ми будемо робити наскоки на Кабмін або на райспоживкооперацію, щоб перекидати там меблі, палити папери, ставити голову Нацбанку обличчям до стіни і суворо запитувати: «Почему ж ти, сука, в танке не сгорєл?» Спільнота мусить спілкуватися з більшістю через полюддя. Полюддя – єдино можлива форма оподаткування без посередництва бюрократії, без продукування відчужених форм. «І не врятує безчестя нечестивого».
Ми будемо прикрашати міста не будівлями, а руїнами. Мікеланджело вчить нас знищувати зайве. Міські ансамблі тільки виграють, звільнившись від новобудов.
Лупиніс якось доречно зауважив, що найдеструктивнішим елементом є ті, хто все ще працює. Вони найбільше заважають всім іншим, вони загрожують рівновазі своїми вічними вимогами зарплати, підтримання виробництва, людського ставлення тощо. Тенденції, які завтра опанують Світом, сьогодні панують в Україні.
Сила полягає в досягненні переваги естетичного над етичним, в розширенні місця мистецтва, в тому, щоб не працювати, а грати. Необхідно уникати роботи. Необхідно робити тільки те, що цікаво, - грати. Не орати землю, а йти з товаром в Персію. В базові для нас часи, хто за допомогою війни ухилявся від роботи, йшли в бій в святковому одязі. Вони святкували. І це ставлення збереглося у віках. Бенкетами називав Шевченко Action direct гайдамаків.
Шляхетна людина не робить нецікавого. Не працювати, а організовувати виробництво, не торгувати, а регулювати ринкові стосунки (адже «добре слово і пістолет завжди ліпше, ніж просто добре слово»). Не рахувати, а винаходити комп’ютер. За відсутності організаційних, наукових чи мистецьких здібностей, треба жити по-християнськи – жебрацтвом та грабунком.
За епохою накопичення капіталу гряде епоха витрат. Солідарність замість конституції, авторитет замість бюрократії. Справедливість замість кримінального кодексу. Наші діти будуть бійцями. Князями та вождями, а не брокерами. В чеченських передгір’ях та київських підвалах народжується новий світ. Декілька сот чоловік чекають його.
Рейганівська кампанія «боротьби з мафією» плавно переросла у клінтонівський Хепенінг «Боротьба з міжнародним тероризмом». Це означає, що в свідомості чиновників, уже починаючи з епохи Рейгана, загроза ядерної війни була витіснена передчуттям загрози революції спільнот.
Чому Дух святий міг зійти на дванадцять і не міг зійти на одного? Тому що стосунки та відношення складають вищу особистість, здатну до осягнення. І зосереджене споглядання. Жертви тяжіють. Час і відстані неважливі. Трупи наших товаришів лежать з нами в одній постелі. Коли ми ходимо – ми ходимо по могилах. Ув’язнених катують у сусідній кімнаті. Єдине виправдання – боротьба. Коли ви не боретеся, ви відпочиваєте на трупах.
Уявіть, що сьогодні виникне секта, яка піде в радикальне заперечення. Яка в категоричній формі відмовиться визнавати наші закони і зруйнує сімейні цінності, яка проголосить необхідність повалення наших суспільних інститутів і відмовиться дотримуватися навіть правил дорожнього руху. Яка захоче знищити всі культурні досягнення, а за символ обере собі шибеницю. Але ж такими були християни перших століть. Вони побудували глибокі підстави Світу, якому належимо ми.
Хай що там кажуть протестанти, посередники потрібні. Це ті, хто ходить у прикордонні. В прикордонні торкаємось Духа Святого. Церква є посередником між мною і Богом, коли виконує функцію сільського батюшки – вона є стіною. Сенс спільноти в цьому посередництві. Наші хлопці сьогодні схожі на бомжів. Саме так виглядали апостоли.
Сенс спільноти в посередництві та продукуванні культури. Продукування культури – це продукування станів. Історія спільнот – це закріплення контексту.
Існують вроджені стани і винайдені стани: романтичне кохання, ностальгія за прикордонням (романтизм), археологічне споглядання, стан бунту тощо. Культура складається з винайдених станів, контексту та помилкових теорій. Всі теорії помилкові. Розум оперує помилками і неточностями. Істина ходить шляхами, прокладеними помилками і брехнею. Багатьма шляхами. Обгрунтування у формі. Думка є істиною, коли форма її висловлення вражає.
Від захисту прав людини радикальна західна думка перейшла до захисту прав тварин. Зелені захищають права копалин. Ми ж захищаємо права Духа Святого і материнські права Матері Божої.
Сенс спливає. В цьому його природа. Коли висловлюють сенс, завжди мають на увазі інше. Кажуть: сенс у досягненні мудрості, або сенс у просвітлінні, сенс в одержанні найбільшого задоволенні, сенс у відповідності вимогам релігії, сенс у наближенні до Бога, сенс у боротьбі, сенс у забезпеченні життя майбутніх поколінь, сенс відсутній. Все це правильно в тій мірі, в якій менше ніж ніщо більше над усе! Насправді ж, сенс життя в подвигах і створенні для них художнього контексту. Сенс іманентний спільноті, а не людині. Тому сенс завжди НАД людиною.
Завершилась велична епоха. Ми стоїмо напередодні Смути – на березі океану. Ставлячи хрести на могилах, ми розставляємо знаки минулого, щоб пам’ятати його, коли все змиє хвиля.
www.bratstvo.info
Нащадки тих, хто вижив, з розумінням ставляться до історичної місії Темучжина. Вони знову готові бути жертвами. Орда – це найраціональніший спосіб організації життя – казав великий хан. І ми почули його. «Потаємне сказання» ховає істину про нас. Шукайте!
Історія завжди була історією протистояння спільнот відчуженим суспільним формам (змовники і сектанти боролися з державою з метою самим стати державою). Але сьогодні це протистояння – останній сенс історії. На черзі революція СПІЛЬНОТ.
Мають місце інфантильні сподівання, що якось воно там влаштується, все стане нормально, демократично, ліберально. Проте гряде Велика Смута. Не відчувати цього можуть лише онуки тих, хто вийшов з Освенциму. Співвітчизник повірить у Страшний суд тільки тоді, коли янголи Божі прикладами виб’ють йому двері. Це буде скоро. Ми мусимо втекти у спільноту.
Сенс революції в тому, що особистість намагається взяти своє в житті. Авторитет хоче визначати більше, ніж суспільні механізми. Суспільні механізми авторитарні. Яскрава особистість не має шансів стати головою правління галузевого банку або прем’єр-міністром, але має дуже багато шансів сісти в тюрму.
Інтерес спільноти завжди протистоїть інтересам більшості. Більшості потрібна стабільність. Спільноті потрібна смута. Будь-яка спільнота – це злочинна група, а в початках будь-якої культури заховано злочин (бо культура – це розгорнута в часі спільнота: Греція виросла з корабельної команди, елліністичний світ – з однієї армії, Західна Європа – з банди, а західний Світ – з ложі).
Людина – завузько. Культура – зашироко. Насправді ж, суб’єктом є спільнота. Людина – це орган сприйняття і орган дії, а сприймає і діє спільнота. Спільнота розкладається невдовзі після перемоги, вмирають її органи, відчужуються форми, якими вона організовувала інших. Суспільству не залишається сенсу, крім підтримання стабільності. Спогад і медитація на тему цієї переможеної спільноти і є культура.
Суспільство завжди репресивне. Не репресії забезпечують стабільність, стабільність сама відрізає голови високим. Досконала стабільність – на цвинтарі.
Репресивний апарат Сталіна був менший за брежнєвський, і на порядок менший, ніж зараз. Десяток есесівців тримали в покорі багатотисячні концтабори. В’язні самі підтримували порядок в бараках, охороняли себе самі, наглядали на роботах і добровільно йшли до газових камер. Так функціонує суспільство. Не електромлини перемелюють кістки репресованим, а відчужені форми.
В жилах культури циркулює кров, яка повиливалася з трупів адептів.
Ми і після перемоги залишимося в підвалах. Раз на місяць ми будемо робити наскоки на Кабмін або на райспоживкооперацію, щоб перекидати там меблі, палити папери, ставити голову Нацбанку обличчям до стіни і суворо запитувати: «Почему ж ти, сука, в танке не сгорєл?» Спільнота мусить спілкуватися з більшістю через полюддя. Полюддя – єдино можлива форма оподаткування без посередництва бюрократії, без продукування відчужених форм. «І не врятує безчестя нечестивого».
Ми будемо прикрашати міста не будівлями, а руїнами. Мікеланджело вчить нас знищувати зайве. Міські ансамблі тільки виграють, звільнившись від новобудов.
Лупиніс якось доречно зауважив, що найдеструктивнішим елементом є ті, хто все ще працює. Вони найбільше заважають всім іншим, вони загрожують рівновазі своїми вічними вимогами зарплати, підтримання виробництва, людського ставлення тощо. Тенденції, які завтра опанують Світом, сьогодні панують в Україні.
Сила полягає в досягненні переваги естетичного над етичним, в розширенні місця мистецтва, в тому, щоб не працювати, а грати. Необхідно уникати роботи. Необхідно робити тільки те, що цікаво, - грати. Не орати землю, а йти з товаром в Персію. В базові для нас часи, хто за допомогою війни ухилявся від роботи, йшли в бій в святковому одязі. Вони святкували. І це ставлення збереглося у віках. Бенкетами називав Шевченко Action direct гайдамаків.
Шляхетна людина не робить нецікавого. Не працювати, а організовувати виробництво, не торгувати, а регулювати ринкові стосунки (адже «добре слово і пістолет завжди ліпше, ніж просто добре слово»). Не рахувати, а винаходити комп’ютер. За відсутності організаційних, наукових чи мистецьких здібностей, треба жити по-християнськи – жебрацтвом та грабунком.
За епохою накопичення капіталу гряде епоха витрат. Солідарність замість конституції, авторитет замість бюрократії. Справедливість замість кримінального кодексу. Наші діти будуть бійцями. Князями та вождями, а не брокерами. В чеченських передгір’ях та київських підвалах народжується новий світ. Декілька сот чоловік чекають його.
Рейганівська кампанія «боротьби з мафією» плавно переросла у клінтонівський Хепенінг «Боротьба з міжнародним тероризмом». Це означає, що в свідомості чиновників, уже починаючи з епохи Рейгана, загроза ядерної війни була витіснена передчуттям загрози революції спільнот.
Чому Дух святий міг зійти на дванадцять і не міг зійти на одного? Тому що стосунки та відношення складають вищу особистість, здатну до осягнення. І зосереджене споглядання. Жертви тяжіють. Час і відстані неважливі. Трупи наших товаришів лежать з нами в одній постелі. Коли ми ходимо – ми ходимо по могилах. Ув’язнених катують у сусідній кімнаті. Єдине виправдання – боротьба. Коли ви не боретеся, ви відпочиваєте на трупах.
Уявіть, що сьогодні виникне секта, яка піде в радикальне заперечення. Яка в категоричній формі відмовиться визнавати наші закони і зруйнує сімейні цінності, яка проголосить необхідність повалення наших суспільних інститутів і відмовиться дотримуватися навіть правил дорожнього руху. Яка захоче знищити всі культурні досягнення, а за символ обере собі шибеницю. Але ж такими були християни перших століть. Вони побудували глибокі підстави Світу, якому належимо ми.
Хай що там кажуть протестанти, посередники потрібні. Це ті, хто ходить у прикордонні. В прикордонні торкаємось Духа Святого. Церква є посередником між мною і Богом, коли виконує функцію сільського батюшки – вона є стіною. Сенс спільноти в цьому посередництві. Наші хлопці сьогодні схожі на бомжів. Саме так виглядали апостоли.
Сенс спільноти в посередництві та продукуванні культури. Продукування культури – це продукування станів. Історія спільнот – це закріплення контексту.
Існують вроджені стани і винайдені стани: романтичне кохання, ностальгія за прикордонням (романтизм), археологічне споглядання, стан бунту тощо. Культура складається з винайдених станів, контексту та помилкових теорій. Всі теорії помилкові. Розум оперує помилками і неточностями. Істина ходить шляхами, прокладеними помилками і брехнею. Багатьма шляхами. Обгрунтування у формі. Думка є істиною, коли форма її висловлення вражає.
Від захисту прав людини радикальна західна думка перейшла до захисту прав тварин. Зелені захищають права копалин. Ми ж захищаємо права Духа Святого і материнські права Матері Божої.
Сенс спливає. В цьому його природа. Коли висловлюють сенс, завжди мають на увазі інше. Кажуть: сенс у досягненні мудрості, або сенс у просвітлінні, сенс в одержанні найбільшого задоволенні, сенс у відповідності вимогам релігії, сенс у наближенні до Бога, сенс у боротьбі, сенс у забезпеченні життя майбутніх поколінь, сенс відсутній. Все це правильно в тій мірі, в якій менше ніж ніщо більше над усе! Насправді ж, сенс життя в подвигах і створенні для них художнього контексту. Сенс іманентний спільноті, а не людині. Тому сенс завжди НАД людиною.
Завершилась велична епоха. Ми стоїмо напередодні Смути – на березі океану. Ставлячи хрести на могилах, ми розставляємо знаки минулого, щоб пам’ятати його, коли все змиє хвиля.
www.bratstvo.info
передвиборча реклама кандидатів
Передвиборча реклама кандидатів у Президенти, особливо під час Новорічних та Різдв"яних свят викликає у мене аменцію, а саме – затьмарення свідомості з розладом усіх видів орієнтування, незв’язністю мислення і хаотичним руховим неспокоєм.
гіпобулія і електорат
І взагалі, дарма ті, хто пхається до лав «слуг народу», так тиснуть – опісля активної фази завжди настає апатія: в електорату у найвідповідальніший момент трапиться гіпобулія, себто зниження вольової активності.
Примати
Йому 25 років, а він розумує, як 100-літній дід. Життя – кінчене, дружина – дурепа, і, взагалі, головне в житті – щоб були гроші.
А я згадую хлопця, з яким ділився останньою водою на марші. Хлопця, який посів третє місце на загальнодержавних змаганнях спецназу. Він розповідає, що купив стінку і музичний центр, втомлено зітхає, потирає потилицю. Нещодавно його побили на дискотеці, на яку він вибрався раз на чотири роки. Тепер вони з дружиною вирішили більше нікуди не ходити. «С умілєнієм» згадують часи, коли місто тримав чурка Гарік, тоді був порядок. Тепер, коли він загинув, «малолітки розпоясалися» - на вулицю вийти не можна. Начальник міліції, хоч і сусід по під’їзду – козел, бо покриває наркоторгівлю. До церкви він не ходить, бо має власну думку: «Молитись можна і вдома, головне, щоб Бог був у душі. А ці попи, бабки і пости тільки нервують».
Мої погляди для нього цікаві, але він не згоден, як ми трактуємо християнство. Політика – річ теж не є цікавою, бо змінити однак нічого не можна, бо всі вони крадії, всі однакові. І вбивство начальника міліції – подонка – нічого не дасть, бо інший буде таким же. І в політику він не піде, бо можуть вбити. Поряд стогне Машка – кобила, в 25 років у неї все болить і її постійно лікують.
- Примат ти, Сергію, примат, і Машка – коняка твоя, не від того лікується. Якщо вам так важко, то ліпше вилікуйтеся від життя. Ви ж навіть народжувати дітей не хочете, тільки повітря псуєте.
Грюкнули двері за спиною, я стою на запльованих сходинках, навколо шприци і вата. Це був мій найліпший товариш, тепер його нема. Біля під’їзду у смітнику порпається бабця, але мені її не шкода, вона на це заслуговує. Вона постійно смикала своїх ближніх, щоб нікуди не втручались – воно їм не треба. Головне – виростити дітей, вивчити їх, і щоб достаток був. Хотіла, мріяла все життя про повне корито – ти його отримала, шукай, що там найсмачніше. Твій син сьогодні ні у віщо не хоче втручатися.
Ви віддаєте мільйони дітей у жертву хибному й аморальному вихованню. На ваших очах розпуста губить ці юні рослини, що могли б розквітнути для чесноти, і, коли, ставши дорослими, вони скоюють злочини, прищеплені їм з колиски, ви поведете їх до страти! Що ж ви робите? – Злодіїв, щоб мати потім задоволення їх вішати.
А я згадую хлопця, з яким ділився останньою водою на марші. Хлопця, який посів третє місце на загальнодержавних змаганнях спецназу. Він розповідає, що купив стінку і музичний центр, втомлено зітхає, потирає потилицю. Нещодавно його побили на дискотеці, на яку він вибрався раз на чотири роки. Тепер вони з дружиною вирішили більше нікуди не ходити. «С умілєнієм» згадують часи, коли місто тримав чурка Гарік, тоді був порядок. Тепер, коли він загинув, «малолітки розпоясалися» - на вулицю вийти не можна. Начальник міліції, хоч і сусід по під’їзду – козел, бо покриває наркоторгівлю. До церкви він не ходить, бо має власну думку: «Молитись можна і вдома, головне, щоб Бог був у душі. А ці попи, бабки і пости тільки нервують».
Мої погляди для нього цікаві, але він не згоден, як ми трактуємо християнство. Політика – річ теж не є цікавою, бо змінити однак нічого не можна, бо всі вони крадії, всі однакові. І вбивство начальника міліції – подонка – нічого не дасть, бо інший буде таким же. І в політику він не піде, бо можуть вбити. Поряд стогне Машка – кобила, в 25 років у неї все болить і її постійно лікують.
- Примат ти, Сергію, примат, і Машка – коняка твоя, не від того лікується. Якщо вам так важко, то ліпше вилікуйтеся від життя. Ви ж навіть народжувати дітей не хочете, тільки повітря псуєте.
Грюкнули двері за спиною, я стою на запльованих сходинках, навколо шприци і вата. Це був мій найліпший товариш, тепер його нема. Біля під’їзду у смітнику порпається бабця, але мені її не шкода, вона на це заслуговує. Вона постійно смикала своїх ближніх, щоб нікуди не втручались – воно їм не треба. Головне – виростити дітей, вивчити їх, і щоб достаток був. Хотіла, мріяла все життя про повне корито – ти його отримала, шукай, що там найсмачніше. Твій син сьогодні ні у віщо не хоче втручатися.
Ви віддаєте мільйони дітей у жертву хибному й аморальному вихованню. На ваших очах розпуста губить ці юні рослини, що могли б розквітнути для чесноти, і, коли, ставши дорослими, вони скоюють злочини, прищеплені їм з колиски, ви поведете їх до страти! Що ж ви робите? – Злодіїв, щоб мати потім задоволення їх вішати.
четверг, 7 января 2010 г.
ВИБОРИ
У провінції народ мав щастя насолоджуватися політично-поетичними контрагітками на кшталт:
Не дивіться, що… (такий-то)
Рідкісне мудило:
Його мати в туалеті
Стоячи родила
І скільки б потім «опущений» кандидат не доводив, що у його ранній біографії такого ганебного факту не було і не могло бути, скільки б не кликав у свідки весь тодішній персонал пологового будинку – слово не горобець. Саме тому подібний низькопробний «компромат» має (і матиме) неабиякий попит. Однак цей рецепт годиться лише для незбагненної української глибинки. У києві подібне приречене на фіаско.
Не дивіться, що… (такий-то)
Рідкісне мудило:
Його мати в туалеті
Стоячи родила
І скільки б потім «опущений» кандидат не доводив, що у його ранній біографії такого ганебного факту не було і не могло бути, скільки б не кликав у свідки весь тодішній персонал пологового будинку – слово не горобець. Саме тому подібний низькопробний «компромат» має (і матиме) неабиякий попит. Однак цей рецепт годиться лише для незбагненної української глибинки. У києві подібне приречене на фіаско.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)