Фантастичний світ

Протягом останніх років людство просто повелося на складанні різноманітних хіт-парадів тисячоліття, бібліотек тисячоліття, «бестселлерів» тисячоліття і таке інше. І не останнє місце у цих списках посідає фантастична література як одна з найбільш читабельних.

Фантастичний світ

Тимур Литовченко

Отже, людство нашвидкоруч підсумувало минуле тисячоліття. Але оскільки велике бачиться на відстані, реальні підсумки культурного розвитку можна буде підвести хіба що років через сорок. Чомусь «найбільшими досягненнями» вважають культурні надбання ХХ століття, і лише зрідка «милостиво» згадуються твори ХІХ, щонайдавніше – другої половини ХVІІІ ст. А доти що було – темні віки?.. Крім того, найвідомішою в цьому контексті є спадщина не те що певних народів – окремих країн! Ніби окрім них нічого на земній кулі не існує.

Зважаючи на сказане, дослідити розвиток фантастики в минулому тисячолітті не просто. Почнемо з того, що фантастика належить до так званих популярних літературних жанрів, а популярна (в сучасному розумінні) світська література з’явилася ще в ІІ тисячолітті. Її поява пов’язана із зростанням темпів технічного прогресу та розвитком масового просвітництва. Людство ставало освіченішим, отримуючи інформацію з книжок. Так народилася так звана масова література. І дуже прикро, що в жодних «підсумкових хіт-парадах» та ювілейних бібліотеках не зафіксовані «піонерські» художні твори – ні середньовічні європейські романи, ні ще давніші здобутки, скажімо, східної літератури Японії чи Індії ХІ-ХІІ ст.

Значною мірою фантастичною була ще середньовічна світська література – якщо під фантастикою розуміти докорінну зміну законів реальності. Такий підхід дозволяв широко використовувати літературні засоби для досягнення ефектів, недоступних методу реалізму. Спочатку диференціації на «нормальну» реалістичну та фантастику просто не було. Елементи сакральності, казковості, міфологічності та фантасмагорійності блискавично впліталися у тканини різножанрових творів різних країн. Те саме можна сказати про утопічну літературу – адже сама назва походить від назви твору Томаса Мора, у якому були викладені певні філософські погляди на перспективи розвитку людства.

Такі популярні середньовічні сюжети, як хронікальні відомості про «графа» Дракулу (трансільванського господаря Влада Цепеша), про Вічного Жида чи про штучну людину Голема є казково-міфологічним «винаходом» з певними сакрально-теологічним й філософським нашаруваннями, а водночас і цілком серйозним намаганням збагнути реалії життя.

Виокремлення фантастики як жанру не було самоціллю – навпаки, до нього призвели прагнення багатьох письменників відмовитися від нереального, фантастичного методу відображення дійсності. Коли зі сторінок хронік та описів незнайомих земель зникли собакоголові люди, велетні і дракони, а залишилася тільки достовірна (у межах прогресивно-наукового сприйняття дійсності на час написання твору) реальність, тоді народилася і почала існувати реалістична література. Все інше (як ненаукові вигадки) дісталося у спадок фантастиці. Отже, навмисно фантастики ніхто не творив. Навпаки: «мішанина» реальних та фантастичних елементів існувала у серйозній літературі з давніх-давен, але згодом з неї виокремився реалізм. І відбулося це у ІІ тисячолітті.

Українські кіберпанки

Згодом сталося чергове подрібнення фантастики як жанру – виокремлення науково-фантастичного напряму, засновником якого справедливо вважають Жюля Верна. В епоху науково-технічної революції цілком закономірним було зосередження на різноманітних технічних винаходах, котрі в буквальному розумінні ламали людські долі. Майбутнє домінування техніки і технічної інтелігенції у всіх сферах суспільного життя здавалося настільки беззаперечним, що у своїх фантастичних творах американець Хьюго Гернсбек, росіянин Олексій Толстой та інші без жодних сумнівів зводили «інженерів» на вищий управлінський щабель людського суспільства…

Та розвиток окремих наукових і прикладних дисциплін поступово змінився синтезом наук. Епоха НТР набула вигляду технологічної, а під кінець тисячоліття – стрімкої інформаційної революції. Синтезувалися й нові напрямки фантастики, котрі суто НФ-літературою вже не назвеш: «космічні опери», кіберпанк… Ще у творах патріархів наукової фантастики (Жюль Верн, Артур-Конан Дойл, Герберт Уеллс) поряд із суто технічним, як правило, присутній і потужний соціальний елемент. З його подальшим посиленням та осмисленням виникли антиутопія, прогностика, альтернативна історія, філософський роман, деякі інші напрями фантастики.

Дуже специфічна ситуація склалася в СРСР: тут стрімко розвивається не те щоб наукова, і навіть не технічна – техногенна фантастика, характерна не просто підвищеною увагою до технічного прогресу, а заміною головного героя-людини героєм-машиною чи героєм-винахідником з одночасною примітивізацією суспільних та психологічних аспектів твору. Хоча заради справедливості потрібно відзначити, що найвидатніші радянські фантасти (Іван Єфремов, Аркадій і Борис Стругацькі та ін.) уникали цього ганебного явища.

Ну, а що ж Україна? На жаль, тут радянська ідеологічна машина тиснула на фантастів і фантастику не менше, ніж на сміливі прояви прагнення до самостійності. Мало того, химерний, містичний жанри, «жахлики», притаманні українській літературі в усі часи, у середині ХХ століття стали справжнім табу. Відновлення історичної та «творчої» справедливості почалося із упорядкування та випуску у 2000 році Антології українського жах, що було здійснено Асоціацією підтримки української популярної літератури.

Втім, незважаючи на шалений тиск, Україна зробила гідний внесок у радянську фантастику зусиллями Олеся Бердника, Ігоря Росоховатського, Володимира Савченка, Бориса Штерна та інших. Потужність української школи фантастики підтверджується тим, що творчий доробок дуету наших письменників-фантастів Г.Л. Олді (харків’яни Дмитро Громов та Олег Ладиженський) досі посідає провідне місце на літературному ринку Росії. Не пасуть задніх також і харків’янин Андрій Валентинов, одесит Лев Вершинін, кияни Марина та Сергій Дяченки, інші наші талановиті літератори, розповісти про творчі здобутки яких не дозволяє стислий обсяг статті.

Нове «мило» - космічні опери

Час сказати про деякі небезпечні тенденції у фантастиці, котрі з’явилися наприкінці ХХ століття. Цьому жанру завжди була притаманна глобальність, оскільки її першоджерела (казкові сюжети, міфологеми) відображені у фольклорі усіх народів і мають багато спільних рис. З іншого боку, фантастика деякою мірою «зазирає» у майбутнє і, з огляду на масштабність та взаємопроникнення культур, просто приречена бути глобальним літературним жанром за визначенням.

Але окрім таких позитивних перспектив є ще і зворотній – негативний бік. Адже наслідуються і швидко поширюються не лише прогресивні надбання, а й негативні тенденції, котрі сьогодні як ніколи тяжіють до тоталітаризму. Йдеться не тільки про вторинне панамериканське спрямування значної частини фантастичних творів – з цим література успішно впорається. Справді глобальною небезпекою фахівці вважають створення у фантастиці культу «міцної руки». Людство споконвіку мріяло мати свого Героя – Геракла, Самсона, короля Артура чи Іллю Муромця. Проте кіно-, теле- та віртуальна фантастика як жанр надзвичайно масовий, продукує швидше дужих бездуховних монстрів, аніж позитивних героїв. Або бездумно нівелює цих героїв до рівня монстра.

Одним із сумних практичних наслідків процвітання культу «міцної руки» є те, що послідовники Толкієна намагалися створити світи на кшталт побудованого метром. Але вони не досягли позитивної мети, бо, як правило, їхні світи (навіть бездумно скопійовані) чомусь виявилися недобрими. З часом толкієністи стали відрізнятися від інших «неформалів» хіба що назвою. Подейкують, що найбрутальніші з них схильні до тривіального сатанізму, проте, швидше за все, це лише плітки наляканих усім новим обивателів.

Ще однією вторинною масовою «жуйкою» можна вважати «космічні опери» - фантастичний різновид «телемила». Перші серії – цікаві, наступні поступово викликають розчарування, а до закінчення серіалу дочекатися просто неможливо. Втім, стосовно засилля такого явища свого часу застерігав видатний американський фантаст Рей Бредбері, тому прислухатися до думки класиків усе ж варто.

Звісно, інтенсивне освоєння людиною навколишнього світу триватиме, проте воно потребує удвічі інтенсивнішого розвитку духовності. А цього поки що немає. Тож чи вправі людина виходити навіть у ближній Космос, якщо вона бере з собою страх, зброю та жорстокість? Чи може вона торкатися Космосу, по-варварськи ставлячись до життя на власній Землі, оскаженіло руйнуючи довкілля? Чи не занадто людина ризикує, опановуючи світ не вирішивши власних проблем? Безумовно, лідери фантастичної літератури ставлять ці запитання. І дають на них відповідь своєю творчістю: загальний занепад, масове розвінчання обов’язково закінчиться новою «коронацією» одвічних ідеалів.