Чим ближче до виборів тим ближчою стає «білизна» наших політиків до виборців, людей починає цікавити все пов’язане з особою кандидатів: їхнє віровизнання, до якої школи ходили і з ким приятелюють. Не на останньому місці й питання національності. Проте чимало українців знайшли собі нову батьківщину і представляють політичний бомонд у суспільствах, де звучать інша мова, де існує інша культура, де українці є меншиною
Остап ОДУШКІН
Наші співвітчизники розпочали підкорення політичного Олімпу інших держав ще багато століть тому. Згадаймо хоча б королеву Франції Анну чи «таємного радника» турецького султана Роксоляну. Однак політичну діяльність в її західному демократичному варіанті, українці поза межами України розпочали не так вже й давно. Канада, США, Росія, Франція,Польща – ось далеко не повний перелік країн, політика яких формується без участі українців.
Перший «обраний» українець
Вперше українця обрано до демократичного парламенту західної держави у 1926 році – ним став канадець українського походження Михайло Лучкович, котрий «пройшов» до федерального парламенту Канади. Другим значним парламентарієм, який вперше підняв українське питання на державному рівні іншої країни, став також канадець Антін Глинка. Народившись ще в Україні (під Тернополем), він зумів перемогти у виборах до парламенту Канади у віці 33 років (1940), ставши представником не лише свого округу, але й усієї української громади Канади. В цей час головні політичні партії не висували кандидатів українського походження в федеральний парламент, тож розраховувати на підтримку потужної політичної сили було марне, успіх залежав лише від особистих якостей претендента.
А. Глінка запам’ятався переважно з двох причин. Перша: він єдиний, хто домігся, аби Канада прийняла українських біженців Другої світової війни, що спричинило третю хвилю еміграції. Друга: за тиждень до створення Організації Об’єднаних Націй А. Глінка виступив у канадському парламенті з пропозицією, щоб Україна була представлена в ООН представниками українських організацій з-поза України. Ймовірно з причини уникнення можливого конфлікту стосовно представництва України, протягом кількох днів Радянський Союз і західні країни погодилися надати місце в Організації для УРСР і визнати її засновником ООН. Навіть в ті часи під час виборів намагалися використовувати технологію двійників, щоправда не імен, а національності – для того висували ще одного представника українських канадців, таким чином забираючи голоси в іншого представника українських інтересів.
Українці з роками набирали дедалі більшої політичної ваги – розквіт почався в 70-х і досяг апогею в 90-х роках. Власне тоді прем’єром провінції Саскачеван стає на тривалий час канадець українського походження – Рой Романов, соціал-демократ за переконаннями і член Нової демократичної партії. «Канадський націоналіст, що при кожній нагоді згадує про свою українську спадщину» - так характеризували одного з найконтроверсійніших політиків Канади, який у 28 років уже засідав в парламенті провінції – прем’єр з 1991-го. В цій же ж провінції лейтенант-губернаторами (представниками королеви) були Сильвія Федорук і Степан Воробець – останній є першим українцем, який обійняв подібний пост у Канаді.
Траплялися і моменти, коли в один період всі найважливіші посади в провінції обіймали канадці українського походження, так, наприклад, Манітобою керували самі українці – прем’єром був Гері Філмон, лейтенант-губернатором Петро Ліба, мером Вінніпега – Глен Муррей, а начальником кольори українського прапора знайшли своє відображення в символіці Вінніпега. Така ситуація відображала становище канадських українців на їхній новій Батьківщині – впевнені в собі, заможні будівничі канадської нації інтегровані у самий вир політичного і громадського життя в Канаді. У 2002 році у федеральному парламенті і парламентах провінцій, виконавчих органах і суді працювала понад сотня українців (за деякими даними, серед національних меншин Канади українці і євреї мають найбільшу кількість членів парламенту після німців). Українці працювали мерами канадських міст (Едмонтона, Ошави), міністрами в федеральному та провінційних урядах (М. Стар – міністр праці, Н. Кафік – міністр мультикультур, Н. Андрі – міністр оборони, Е. Стельмах – міністр сільського господарства etc.), сенаторами (П. Юзик і Р. Андрейчук), суддями Верховного Суду Канади (Джон Сопілка).
Нові іммігранти з інших країн розглядають тепер українців як майже корінну націю Канади. Тепер не є дивним факт, що кілька українців кандидують в одному окрузі від різних партій, оскільки зараз їхньою метою є не стільки представлення інтересів української громади в органах влади, скільки представництво своїх виборців, своїх політичних партій, адже українці в Канаді є інколи «більшими канадцями», ніж інші мешканці країни. Пригадую лекцію одного канадського професора під час літньої школи в Гельсінкі. Він намагався окреслити канадську ідентичність, стверджуючи, що канадці стали досить замериканізованими, хоча, зауважив він, величезна частина канадців українського походження (особливо у провінції Британська Колумбія) досі зберігають власне канадську ідентичність, як суто канадську, відмінну від американської. Моя розмова з корінними канадцями про загальний імідж українців в Канаді підтвердила значний авторитет українців в країні, їхню працьовитість, надійність, щирість та вірність.
Канада виховала і першого українця, який став главою іншої держави – колишнього генерал-губернатора Канади – Рамона Джона Гнатишина (депутата канадського парламенту з 1974 року, міністра декількох Кабінетів) – цей нащадок вихідців з України протягом п’яти років (1990-1995) очолював найстарішу канадську політичну інституцію (існує з 1608 року). Канада як парламентська республіка монархія і конституційна монархія визнає королеву главою держави. Проте де-факто главою держави є генерал-губернатор, який представляє королеву і призначається нею за поданням прем’єр-міністра Канади. Ця країна за часів генерал-губернаторства Р. Дж. Гнатишина одна із перших визнала незалежність України в 1991 році та встановила з нею дипломатичні відносини, а Р. Дж. Гнатишин відвідав з офіційним візитом нашу державу та родинні місця.
США та українці
Політичне життя Сполучених Штатів Америки також не обходиться без участі українців. Найвищу виборну посаду Демократичної партії в американському Конгресі до недавнього часу очолював американець українського походження Давид Боньор. Посада Congressional Democratic Whip (посада дещо відповідає посаді голови фракції в українському парламенті) є найвищою в політичному житті США, якої будь-коли досяг нащадок українських емігрантів (а також яку коли-небудь обіймав представник штату Мічиган). З 1991 до 2002 року Д. Боньор був основним законодавчим стратегом демократів у Конгресі (виконуючи функції Congressional Democratic Whip), в обов’язки якого входили підрахунки голосів і забезпечення присутності конгресменів-демократів під час важливих голосувань.
Його батька свого час обирали мером Східного Детройта, тож не дивно, що й син також заангажувався в політику. Д. Боньор навчався в католицькій семінарії і мріяв стати священиком, служив у В’єтнамі, а з 27 років засідав у парламенті штату Мічиган і вже понад чверть століття в Конгресі є прихильником теології звільнення (суспільство слід змінювати політичним шляхом, звільнивши його від соціальних та політичних несправедливостей). Він виступає проти абортів та постійних торгівельних відносин з Китаєм, підтримав акцію НАТО в Югославії, є противником використання «таємних доказів» (засекречена інформація, з якою не потрібно ознайомлювати особу, проти якої вона може бути використана) проти підозрюваних терористів та інших (у 2000-му він запропонував Генеральному прокуророві піти у відставку за використання «таємних доказів», назвавши сам факт використання акцією подібною до дій гестапо), він був одним з ініціаторів розгляду резолюції, що засуджувала б масакру вірмен під час Першої світової війни (проте на прохання Б. Клінтона і М. Олбрайт, резолюцію не було висунуто на розгляд).
Виборчі кампанії Д. Боньор не були легкими. Респубілканці серйозно боролися проти нього, коли він балотувався в Конгрес: проводилися зміни меж округів, щоб округ Боньора включав менше районів з прихильниками демократів; запрошували балотуватися сильних і популярних кандидатів (наприклад, держсекретаря).
Неукраїнські українці за кордоном
Окрім політиків українського походження існує велика кількість політиків інших національностей (які самі або їхні предки є іммігрантами з України), що досягли успіху на політичній арені інших країн. Один із них, кандидат на посаду віце-президента США під час президентської кампанії кандидата від Демократичної партії США А. Гора, - колишній генеральний прокурор і перший єврей, номінований на посаду віце-президента – Д. Ліберман (чиї предки походять з Чернівців). Авторитет Д. Лібермана був досить великий, щоби дозволити собі відкрито і жорстко критикувати з трибуни Сенату Б. Клінтона під час скандалу з М. Левінські, хоча під час голосування з питання імпічменту президента він проголосував проти. Як ортодоксальний єврей Д. Ліберман не працював і не проводив кампаній по суботам.
Україна виховала цілу низку політиків для новоствореної в 1949 році держави Ізраїль. І прикме тно, що трирізн перші з п’яти прем’єр-міністрів Ізраїлю народилися в Україні. Так, другим (1954-55) був Моше Шарет, народжений у Херсоні. З 1963 по 1969 рр. уряд Ізраїлю очолював Леві Ешколь (родом з-під Києва). А одразу після нього – Гольда Маєр (народилася в Києві). Крім того, багато вихідців з України керували різними міністерствами та політичними партіями, серед них найвідоміший Натан Шаранський (лідер партії «Їзраєль б’Аліях» та власник кількох міністерських портфелів) .
В Польщі в перший демократично обраний парламент (Сейм) в 1990 році було обрано поляка українського походження професора Володимира Мокрого. А ще відомий українець, Мирослав Чех, який обіймав одну з найвищих посад (генерального секретаря) ліберальної партії польської інтелігенції Унії Свободи, який протягом кількох каденцій засідав в польському Сеймі (поєднуючи одночасно посаду заступника голови Організації українців Польщі).
У 1993 році у Франції наклав на себе руки тодішній прем’єр-міністр з українськими коренями П’єр Береговуа (1992-1993) – лідер соціалістичної партії з 1969 року, що керував кількома міністерствами до і під час президентства Ф.Міттерана (міністр економіки і фінансів, індустрії та бюджету). За час його прем’єрства у Франції була найнижча інфляція.
Росія яскріла і яскріє цілою плеядою політиків українського походження чи просто вихідців з України. Найвідоміші з них – В. Матвієнко та А. Хрістенко, лідер ліберальної партії «Яблоко» Г. Явлінський (зі Львова), П. Швидкой та інші.
Ще багато українців, про яких ми просто не знаємо, сходили на політичний Олімп у різних кінцях світу, проте національність в політиці завжди відігравала значну роль (часто негативну), тому й люди, які намагалися досягти успіху в політичному житті в інших суспільствах часто приховували своє походження або намагалися не акцентувати на ньому.
Незважаючи на своє походження, більшість українців, будучи обраними до законодавчих і виконавчих органів інших країн, переймалися й обстоювали інтереси своїх виборців і своєї нової батьківщини, не забуваючи при цьому про свою колишню, проте пріоритетом для них завжди були і є їхні безпосередні виборці. Сподіваємося для наших депутатів інтереси українських виборців і України (які не суперечитимуть загальнолюдським принципам) теж будуть пріоритетними незалежно від їх походження, а виборців більше цікавитимуть професійні здібності і доробок кандидатів, їхні політичні погляди та переконання.
Комментариев нет:
Отправить комментарий