Віктор Федорович Янукович вочевидь до глибини душі образився на військове відомство. На інформаційному стенді хмельницького військового полігону його “одягнули” в костюм Віктора Ющенка: наклеїли поверх фотографії колишнього президента на величезному плакаті голову Януковича. Реакція не забарилася: пошуком винних у президентському конфузі займалася столична комісія з 10 осіб (!), якою керував начальник управління соціально-психологічної роботи генштабу генерал-майор Копаниця. Крайнім виявився начальник військової частини м.Хмельницького полковник Василь Денисюк, над яким зараз навис дамоклів меч.
Проте в цій ситуації мені, як автору того знімка з полігону, не зрозуміло кілька речей. По-перше, чому полковника Денисюка намагаються звільнити за плакат, до якого він не мав прямого стосунку? Адже на полігоні проходять навчання щонайменше три військові частини. І далі: якщо давати такі оцінки роботі військових, то Міністерство оборони України скоро перетвориться на штаб з полювання на відьом. Рішення, яке хоче ухвалити комісія (звільнити “винуватця”), можна було зробити у Києві (до Хмельницького з Києва 300 км переїзду, відповідно, витрачалися державні кошти), не виходячи з кабінету оборонного відомства.
По-друге, інформаційну “качка”, яка з’явилася в Інтернеті про нібито звільнення полковника Денисюка, гадаю, запущено з двох причин: дезорієнтувати громадськість та прискорити звільнення. Як повідомив представник регіонального медіа-центру Міноборони Андрій Агєєв, останнє слово — за Міністерством оборони. “Свої висновки комісія, яка працювала в Хмельницькому, доповість генеральному штабі Міноборони. Лише після цього прийматиметься рішення щодо Денисюка. До речі, відповідний лист на підтримку полковника підготували журналісти, які брали участь у експрес-прес-турі “Один день у спецназі” (тоді й було зроблено знімок), — зазначив він.
Третій момент — більш глобальний — це здатність української влади реагувати по “гарячих слідах”. Чому, скажімо, маса журналістських публікацій на злободенні теми (про ціни, тарифи, утиски свободи слова, зловживання службовим становищем чиновників тощо) проходить повз увагу нинішньої влади? Це не що інше як вибіркове реагування...
Приміром, у грудні минулого року журналісти Хмельниччини заявили про тиск на свободу слова з боку губернатора Василя Ядухи. Далі більше: голова Летичівської РДА Марія Литвин та голова райради Віталій Тимчак втрутилися в роботу районки й домоглися звільнення редактора. Чому в цих випадках не працює військовий принцип “командир відповідає за все”? Напевне, тому, що президенту та його челяді вигідно покарати невинного військовослужбовця, аніж розбиратися в тривалих протистояннях. Тим паче коли йдеться про особисте пана президента.
Віталій Тараненко, власкор УНІАН у Хмельницькій області
вторник, 31 мая 2011 г.
Луганські депутати вдарили російською мовою по падінню рейтингу ПР
У п’ятницю мені “дозволили” вільно використовувати російську. На моїй рідній Луганщині облрада надала російській мові статус регіональної. Спроба номер два. Таке саме рішення було прийнято і у 2006 році (згодом суд його скасував).
“Рішення обласної ради ні в якому разі не було спрямоване на обмеження вільного застосування в суспільному житті державної української мови. Охорона і розвиток російської мови як рідної мови переважної більшості населення Луганщини не означає її протиставлення офіційній українській мові, проте зумовлює органічне поєднання застосування української та російської мов у суспільно-політичному житті Луганської області”, – зазначено на офіційному сайті облради.
Відтепер держслужбовці можуть вести документацію і спілкуватися в роботі російською. Хоча очевидно, що й досі вони розмовляли точно не українською.
Виявляється, головна мета такого кроку – “сприяння розвитку культурного багатства і традицій Луганщини, підкреслення важливості міжкультурного діалогу і багатомовності”.
Цікаво, яким чином депутати розвиватимуть багатомовність, якщо в російськомовній (за великими рахунком) Луганщині відтепер ще й діловодство вестиметься мовою сусідньої держави? Як вони “органічно поєднуватимуть” українську й російську, коли українська, якщо й лунає в області – то лише з телеекранів під час трансляції танцювальних чи співочих шоу, які заполонили ефір.
Звісно, в Україні не кожен чиновник спроможний опанувати державну мову, що вже казати про мову міжнародного спілкування – англійську. Але жодних гарантії, що вони добре знають ту саму російську, – теж немає.
Луганські депутати, продемонструвавши небачену одностайність (усі 110 осіб проголосували “за”), нібито турбувалися про електорат і своїм рішенням “відобразили волю виборців” (яких навіть не запитали).
Але це не що інше як звичайнісіньке окозамилювання.
За перший квартал 2011 регіон показав найгірші в Україні фінансові результати підприємств, найнижчі показники введення в експлуатацію житла, а також народжуваності. У рейтингу губернаторів очільник Луганщини Володимир Пристюк – другий з кінця. Гірша ситуація тільки на Чернігівщині.
Результати соціологічного дослідження «Проблеми й очікування мешканців Луганської області», проведеного у квітні 2011 року, свідчать, що найбільше людей турбують високі ціни й низькі зарплати, висока вартість комунальних послуг і рівень медичного обслуговування, безробіття та інфляція. Мовне питання в цьому переліку відсутнє. Але не в змозі, чи радше не бажаючи розв’язувати суспільно важливі проблеми, чиновники приймають рішення про запровадження російської як другої офіційної, зокрема, посилаючись на програму Януковича «Україна для людей». Наче хтось колись забороняв російську чи утискав російськомовних, тим паче на Донбасі.
Але найцікавіше, що, за даними вищезгаданого дослідження, на Луганщині рейтинг Партії регіонів упав за 6 років майже на 24%. Якщо в грудні 2005 року він сягав 54%, то в березні 2011 року – 30,4%.
Загрозливий дзвіночок. За такі показники можуть і від “годівниці” відлучити. Тож треба діяти. От і вирішили, напевно, луганські депутати вдарити російською мовою по падінню рейтингу ПР.
Але людей не обдуриш. Вони бачать, що ціни в регіоні не поступаються столичним, що комунальні послуги одні з найдорожчих по Україні, що ліфти не працюють роками, а гаряча вода припинилася ще в далеких 90-х. І всюди – бездоріжжя, особливо в напрямку Російської Федерації.
Якщо все так і лишатиметься, то рейтинг ПР і далі падатиме, причому в геометричній прогресії. І тут ніякі “языки” не допоможуть.
Анна Ященко
“Рішення обласної ради ні в якому разі не було спрямоване на обмеження вільного застосування в суспільному житті державної української мови. Охорона і розвиток російської мови як рідної мови переважної більшості населення Луганщини не означає її протиставлення офіційній українській мові, проте зумовлює органічне поєднання застосування української та російської мов у суспільно-політичному житті Луганської області”, – зазначено на офіційному сайті облради.
Відтепер держслужбовці можуть вести документацію і спілкуватися в роботі російською. Хоча очевидно, що й досі вони розмовляли точно не українською.
Виявляється, головна мета такого кроку – “сприяння розвитку культурного багатства і традицій Луганщини, підкреслення важливості міжкультурного діалогу і багатомовності”.
Цікаво, яким чином депутати розвиватимуть багатомовність, якщо в російськомовній (за великими рахунком) Луганщині відтепер ще й діловодство вестиметься мовою сусідньої держави? Як вони “органічно поєднуватимуть” українську й російську, коли українська, якщо й лунає в області – то лише з телеекранів під час трансляції танцювальних чи співочих шоу, які заполонили ефір.
Звісно, в Україні не кожен чиновник спроможний опанувати державну мову, що вже казати про мову міжнародного спілкування – англійську. Але жодних гарантії, що вони добре знають ту саму російську, – теж немає.
Луганські депутати, продемонструвавши небачену одностайність (усі 110 осіб проголосували “за”), нібито турбувалися про електорат і своїм рішенням “відобразили волю виборців” (яких навіть не запитали).
Але це не що інше як звичайнісіньке окозамилювання.
За перший квартал 2011 регіон показав найгірші в Україні фінансові результати підприємств, найнижчі показники введення в експлуатацію житла, а також народжуваності. У рейтингу губернаторів очільник Луганщини Володимир Пристюк – другий з кінця. Гірша ситуація тільки на Чернігівщині.
Результати соціологічного дослідження «Проблеми й очікування мешканців Луганської області», проведеного у квітні 2011 року, свідчать, що найбільше людей турбують високі ціни й низькі зарплати, висока вартість комунальних послуг і рівень медичного обслуговування, безробіття та інфляція. Мовне питання в цьому переліку відсутнє. Але не в змозі, чи радше не бажаючи розв’язувати суспільно важливі проблеми, чиновники приймають рішення про запровадження російської як другої офіційної, зокрема, посилаючись на програму Януковича «Україна для людей». Наче хтось колись забороняв російську чи утискав російськомовних, тим паче на Донбасі.
Але найцікавіше, що, за даними вищезгаданого дослідження, на Луганщині рейтинг Партії регіонів упав за 6 років майже на 24%. Якщо в грудні 2005 року він сягав 54%, то в березні 2011 року – 30,4%.
Загрозливий дзвіночок. За такі показники можуть і від “годівниці” відлучити. Тож треба діяти. От і вирішили, напевно, луганські депутати вдарити російською мовою по падінню рейтингу ПР.
Але людей не обдуриш. Вони бачать, що ціни в регіоні не поступаються столичним, що комунальні послуги одні з найдорожчих по Україні, що ліфти не працюють роками, а гаряча вода припинилася ще в далеких 90-х. І всюди – бездоріжжя, особливо в напрямку Російської Федерації.
Якщо все так і лишатиметься, то рейтинг ПР і далі падатиме, причому в геометричній прогресії. І тут ніякі “языки” не допоможуть.
Анна Ященко
Як достукатися до глави держави? Факти порушень свободи слова
Янукович просив надати йому конкретні приклади щодо утисків ЗМІ. Голова Спілки журналістів Лубченко у відкритому листі до президента наводить 11 таких прикладів...
Відкритий лист Президенту України В.Ф.Януковичу
Шановний Вікторе Федоровичу!
Звертаючись до наших колег з нагоди Міжнародного дня свободи преси, Ви закликали навести конкретні приклади порушень у державі свободи слова і пообіцяли відреагувати на них.
Взагалі-то під час Вашої президентської каденції ми не раз намагалися достукатися до Вас з приводу болючих проблем української журналістики, але, на жаль, конкретних зрушень не побачили.
Що ж, зробимо нову спробу.
І розпочнемо з найсвіжішого факту...
Факт перший
18 травня 2011 року о 9.00 оператором «Воля» було припинено трансляцію популярного черкаського незалежного телеканалу «Антена-плюс».
Адміністрація кабельного провайдера, який є монополістом на місцевому ринку кабельних мереж, жодним чином не повідомила ТРК про відключення. Воно відбулося всупереч діючій ліцензії на мовлення ТРК «Антена-плюс», що чинна до 2016 року. Згідно з її умовами, ТОВ «ТРК «Антена-плюс» має здійснювати мовлення в кабельних мережах міста Черкаси в обсязі 24 години на добу.
На численні звернення телеглядачів лунають заяви від адміністрації кабельного оператора, що «Антену» переведено на «цифру». Від спілкування з представниками телеканалу посадовці «Волі» відмовляються.
І зрозуміло чому: ТРК «Антена-плюс» мала близько 36 тисяч абонентів в базовому пакеті оператора «Україна». Цифрова мережа «Волі» в Черкасах налічує не більш як кілька сотень підключень. Тобто переведення ТРК «Антена-плюс» у цифровий формат означає позбавлення десятків тисяч черкасців права на отримання інформації та можливості перегляду незалежного місцевого мовника. А враховуючи, що багатоканальна телевізійна мережа, що належить «Волі», є практично єдиним засобом (не враховуючи Інтернет-мовлення) доставки контенту телеканалу абонентам міста, припинення трансляції означає знищення єдиного незалежного телеканалу, що працював у Черкасах.
Протягом багатьох років ЗМІ, об’єднані назвою «Антена», залишилися вільними та критично налаштованими щодо будь-якої влади. Однак свободу слова вдалося зберегти і за часу «злочинного режиму Кучми», і за часів «демократичного режиму Ющенка».
Після призначення головою ОДА Сергія Тулуба почалася нова хвиля тиску та репресій. Спроби рейдерського захоплення ЗМІ, погрози з боку місцевих можновладців та силових структур, тиск на операторів кабельних мереж з вимогою припинити трансляцію телеканалу, погрози рекламодавцям та розповсюджувачам преси – ось тільки деякі чинники нової інформаційної політики в області.
Факт другий
За наполяганням голови Черкаської обласної державної адміністрації Тулуба минулого року звільнено з посади генерального директора обласної державної телерадіокомпанії відомого й авторитетного журналіста Калініченка. Своє рішення пан Тулуб у листі до Держкомтелерадіо мотивував тим, що КРУ при ревізії у 2007-2008 роках виявило фінансові порушення в ОДТРК на суму 716,36 тис. грн. Однак ще задовго до написання паном Тулубом цього листа СБУ та прокуратура відмовили в порушенні проти Калініченка кримінальної справи у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину.
Тоді знайшли іншу зачіпку: маючи усне погодження попереднього керівника Держкомтелерадіо, Михайло Калініченко читав лекції на відділенні журналістики Черкаського університету. І це поставили йому у провину, хоча навіть державним службовцям дозволяється науково-педагогічна діяльність, а генеральний директор ОДТРК – лише прирівняний до державного службовця в частині соціального захисту.
Схоже, для керівництва Черкаської ОДА, як і для керівництва Держкомтелерадіо, не існують Конституція, закони України, висновки Генеральної прокуратури України.
Факт третій
Украй напруженою склалася ситуація між редакцією Сахновщинської районної газети «Колос» і районною радою (Харківська область). Провокує цю ситуацію голова райради Прядко.
Ще влітку минулого року райрада почала процедуру ліквідації юридичної особи – редакції газети «Колос». Самостійно, без рішення колективу редакції, який теж є співзасновником газети. Чим було обґрунтовано таке рішення – невідомо: ось уже декілька років, як підприємство є прибутковим, тримає стабільний тираж, заробітна плата працівникам виплачується вчасно, колектив підібрано за професійними та моральними якостями. Яка причина ліквідації та реорганізації підприємства? На це питання від районної ради працівники редакції так і не отримали обґрунтованої відповіді.
Натомість райрада на чолі з головою Прядком, але без рішення сесії (що є нелегітимним) подала на редакцію позов до Харківського господарчого суду про визнання недійсним установчого договору, статуту та скасування державної реєстрації.
Факт четвертий
Роздільнянську районну газету «Вперед» (Одеська область) лихоманить від того часу, як районна рада в березні 2008 року з порушенням закону звільнила з посади редактора Тетяну Хамардюк. Відтоді змінювалися редактори, а краще не ставало. Бо не в них, як тепер видно, була причина, а в засновниках газети, точніше – в керівниках райради й райдержадміністрації, які підминали під себе газету.
Тетяна Хамардюк не змирилася зі свавіллям місцевих чиновників, звернулася до суду. Майже три роки тривав розгляд справи про її незаконне звільнення в судах різних рівнів. Нарешті 21 січня цього року Апеляційний суд Одеської області поставив крапку :
Хамардюк поновлено на роботі.
Але в редакції її чекали нові «сюрпризи» від влади: руками депутатів райради чиновники ліквідували редакцію. Головою ліквідаційної комісії було призначено в.о. голови райради Бакланов (він же, до речі, і підписував газету). А коли Тетяна Хамардюк на підставі рішення суду приступила до виконання своїх редакторських обов’язків й за актами одержала редакційну печатку, проти неї в Роздільній розпочали новий самосуд. Ось що вона пише:
«Газета «Вперед» 05.02.2011 року опублікувала повідомлення про крадіжку печатки КП «Редакція газети «Вперед». Повідомлення підписав голова ліквідаційної комісії, в.о. голови Роздільнянської районної ради В.В. Бакланов.
Звичайно, печатка не викрадена, а знаходиться в мене, оскільки рішенням Апеляційного суду Одеської області з 21 січня 2011 року мене поновлено на посаді головного редактора КП «Редакція газети «Вперед». Про цю ситуацію 9 лютого я повідомила прокурора Роздільнянського району. Разом зі зверненням, завіреним печаткою редакції, прокуратурі було надано копію акта прийому-передачі печатки редакції головному редактору. Але прокуратура не відреагувала на цю інформацію.
Для спростування недостовірної інформації про крадіжку печатки я підготувала повідомлення до газети «Вперед», яке мало бути опубліковане 12 лютого. Але Бакланов письмово наказав заступникові редактора Т.В. Мегері зняти зі шпальти газети повідомлення-спростування. Одночасно В.В. Бакланов звернувся до прокурора району з тим, що, мовляв, Т. Хамардюк незаконно заволоділа печаткою і ключами від кабінету і сейфу редакції газети «Вперед».
Ось тут прокуратура не забарилася й оперативно подала документи до районного відділу внутрішніх справ. Уже 14 лютого за вказівкою прокуратури питанням «незаконного заволодіння» редакційними атрибутами влади зайнялася районна міліція. Та, як виявилося, печатка була передана актом прийому-передачі, а ключі – добровільно, у присутності працівників редакції».
Факт п’ятий
Журналісти Дніпропетровської області обурені обставинами звільнення свого колеги Володимира Глядченка з посади директора Нікопольського КП «Телерадіокомпанія «Південна зоря». З ним розірвано контракт і при цьому порушено низку конституційних прав громадянина України на працю.
По-перше, контрактна форма трудового договору у відповідності до Кодексу законів про працю, Господарського кодексу, Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», як і будь-який інший Закон України не визначається обов’язковою для головного редактора (керівника) комунального ЗМІ на відміну від керівника держпідприємства. З цього приводу є роз’яснення Конституційного суду України від 09.07.1998 р., №17/81-97.
По-друге. У рішенні сесії райради від 22 квітня 2003 року «Про перейменування КП «Редакція газети «Південна зоря» пункт 3 проголошує: «Призначити Глядченка Володимира Петровича керівником КП ТРК «Південна зоря» (у рішенні відсутній пункт про необхідність укладення контракту).
1 лютого 2007 року після довгих переговорів Глядченка змусили підписати контракт, який набув чинності з 1 лютого 2007 року, його дія закінчувалася 31 грудня 2007 року. Далі, за нормами трудових відносин, має іти його пролонгація АБО ЙОГО ПРИПИНЕННЯ. Сесія райради 19 червня 2009 року (минуло півтора року від закінчення дії попереднього) приймає рішення про укладання контракту з 1 січня 2009 року до 18 квітня 2011 року. Практично два роки директор ТРК працював без контракту. А допущення керівника до роботи по закінченні дії контракту, пояснюється в Законі «Про працю», є пролонгацією дії трудових відносин у безстроковому терміні.
По-третє. В обох наявних контрактах прописано: п.5.5 – за два місяці до закінчення терміну дії контракту він може бути за згодою сторін продовжений, або укладений на новий чи інший строк. Проте голова райради і голова райдержадміністрації ніяких переговорів про закінчення контрактів з Глядченком не вели ні в усній, ні в письмовій формі.
По-четверте. Районна рада приймає рішення 08.04.2011 року про закінчення дії контракту з керівником КП ТРК «Південна зоря» і звільняє його з посади 18 квітня 2011 року, коли він перебував на стаціонарному лікуванні. Термін дії першого лікарняного з 29 березня по 13 квітня 2011 року. 14 квітня він вийшов на роботу й написав наказ про те, що за рекомендацією лікаря (отримав направлення) потребує подальшого обстеження й лікування, тому вибуває у відпустку за відпрацьований термін. 15 квітня в нього стався гіпертонічний криз і швидка медична допомога доставила його у лікарню.
«Вважаю, що вся незаконна процедура звільнення мене з посади, пов’язана з особистими амбіціями нинішніх керівників району, викликаними гострими критичними матеріалами, які друкувала газета у свій час про розкрадання майна колишнього агрокомбінату “Нікопольський» (база відпочинку, піонерський табір, база спортклубу «Колос», систем зрошення і ін.), яке не було передано у власність територіальних громад. Деякі «герої» цих публікацій і до нинішнього часу обіймають відповідальні посади. Розглядаю факт звільнення мене з посади, як помсту за критику, утиски свободи слова й перешкоджання професійній діяльності», - пише Глядченко.
Факт шостий
Аналогічна ситуація склалася в місті Славуті на Хмельниччині. Міський голова Василь Сидор ось уже кілька років створює нестерпну обстановку в редакції міськрайонної газети «Трудівник Полісся». Редактор газети Віра Мальчук виграла за цей час 17 судів. А міському голові все нетерпеливиться позбавити її посади. Хоча на цю посаду вона обрана трудовим колективом редакції ще в 1991 році. Але її знову «дістають» вимогою підписувати контракти. Дія укладеного 7 квітня 2009 року закінчується цьогоріч 1 червня.
Пан Сидор, повідомляючи Віру Мальчук про закінчення контракту, пише: «Сподіваюсь, Ви погодитеся на подальшу діяльність у КП «Редакція газети «Трудівник Полісся» та з притаманними Вам сумлінням і самовідданістю спрямовуватимете свої зусилля, професійні знання і великий практичний досвід для досягнення нових здобутків газети».
Якщо це – не фарисейство, то що ж?
Факт сьомий
З перших днів роботи новообрана Білопільська районна рада (Сумська область) на чолі з головою Кубраком почала тиск на газету «Білопільщина» й особисто редактора.
Пан Кубрак дав незаконні доручення провести перевірку газети контрольно-ревізійним відділом у Білопільському районі. До цієї перевірки була залучена прокуратура. Незважаючи на наявність рішення суду про те, що редакція не є підконтрольною установою КРУ, у січні ц.р. редакцію знову спробували перевірити. До того ж перша спроба перевірки відбулася під час офіційної відпустки головного редактора, про що знав начальник КРВ у Білопільському районі.
Утім голова районної ради Кубрак особисто наполягав, щоб редакція забрала з КРВ листа про відпустку редактора, і перевірка почалась у відсутність керівника. Він погрожував заступниці Галун тим, що співзасновники більшістю – районна рада та райдержадміністрація – ухвалять рішення про її відсторонення від посади й призначать нового заступника, який «мовчки зробить усе, що ми скажемо». Після таких погроз з жінкою стався гіпертонічний криз, у редакцію викликали «швидку допомогу» і заступник, яка має 37 років стажу роботи в редакції, перебувала на лікарняному.
Після виходу редактора з відпустки КРВ прийшов на перевірку, і колектив, керуючись рішенням суду та іншими законодавчими актами, відмовив у перевірці. На редактора було складено протокол про перешкоджання перевірці, а потім винесено постанову про адміністративне правопорушення за ознаками ч. 1 ст. 162/2 КУпАП.
І це при тому, що редакція погоджує штатний розпис зі співзасновниками, план доходів і витрат, за їхніми підписами затверджує передплатну ціну газети, щомісяця та наприкінці року постійно звітує до фінансового управління райдержадміністрації. Щороку її перевіряють представники всіх фондів, надаються звіти в усі інстанції. Редакція не має заборгованості. До того ж останні п’ять років працює з прибутком. За останні три роки не отримала жодної копійки бюджетних коштів, використовує лише гроші, зароблені власною господарською діяльністю.
Має найвищий серед комунальних газет області тираж – 7 тис. 800 примірників станом на 1 січня 2011 року.
Але голова районної ради та кілька депутатів, очевидно, маючи щодо посаду редактора свої бачення, продовжують тиск і втручання в фінансово-господарську діяльність редакції. Вирішення головних питань соціально-економічного розвитку району відходять на інший план, бо більшої проблеми, ніж «наведення порядку» у прибутковій найтиражнішій газеті області у влади немає. На редакцію кинуто всі наявні резерви адмінресурсу: КРУ, прокуратура, депутатська комісія
Факт восьмий
6 лютого 2008 року Кабінет Міністрів України постановою №34 ухвалив підвищити з 01.02.08 на 45 відсотків посадові оклади керівних працівників, спеціалістів і службовців. Відповідно мали бути перераховані пенсії непрацюючим колишнім журналістам.
На той час редакція газети «Обрії Ізюмщини» (Харківська область) не мала коштів для підвищення посадових окладів працівників, а отже, не було здійснено й перерахунок пенсій.
Оклади журналістам редакції підвищили лише в грудні 2008 року. І відтоді журналісти-пенсіонери б’ються і не можуть добитися, щоб їм зробили перерахунок пенсій.
Ось і заступник голови Пенсійного фонду України Максимчук у листі від 25.11.2010 №2140/02-20 роз’яснює, що для перерахунку пенсії їм законні підстави відсутні. На основі якої статті якого закону України не можна цього зробити – ніхто в Пенсійному фонді не може й не хоче пояснити людям.
Розповідають, що в Ізюмському відділенні Пенсійного фонду це питання обговорювалося навіть на зборах працівників відділення. Думка виступаючих була одностайною: пенсію не перераховувати!
То що, тепер питання розмірів пенсій регулюватиметься не Законом України, а голосуванням на зборах працівників місцевих апаратів відділень Пенсійного фонду?
На мій лист голові Пенсійного фонду Зайчуку інший заступник – Никитенко повідомила: відповідь вам була надана листом від 25.11.2010.
Коло замкнулося?
Факт дев’ятий
Сесія Житомирської обласної ради 08.09.2010 р. прийняла рішення виділити субвенцію бюджету Овруцького району на зміцнення матеріально-технічної бази газети «Овруцький голос» у сумі 10 тис. гривень.
Це рішення продублювала Овруцька районна рада. Овруцькій районній держадміністрації як розпоряднику коштів належало забезпечити проведення їх виплати.
(На сесії був присутній голова РДА Левківський, усі депутати одноголосно ухвалили таке рішення).
Та згодом, у кабінеті чи то голови РДА, чи начальника фінуправління, мабуть, вирішили продемонструвати незалежній газеті та її редактору, хто в районі господар і, незважаючи на конкретні рішення сесій обласної і районної рад, редакція так і не отримала ці 10 тисяч гривень.
Хіба це не утиск свободи слова? Правда, фінансовий.
Насамкінець хочу додати, що засновником газети «Овруцький голос» - першої незалежної газети на Житомирському Поліссі – є заслужений журналіст України Іван Петрович Дубницький, котрий не раз зазнавав переслідувань за принциповість, правдивість і об’єктивність своїх газетних виступів. Він більш як 11 років працював редактором районного тижневика «Життя і слово» (Народицький район Житомирської області), при ньому його тираж зріс у 8 разів, газета стала переможцем багатьох всеукраїнських конкурсів. Через критику дій минулої влади, під тиском місцевих чиновників, редактор змушений був написати заяву на звільнення. Заснував незалежну газету, яка користується авторитетом у населення, але знову, здається, зустрів супротив. Тепер уже нової влади, за яку колись і сам агітував.
Факт десятий
У квітні газета «Оржицькі вісті» (Полтавська область) надрукувала на комерційній основі подяку працівників Яблунівського фельдшерсько-акушерського пункту народному депутату України Сергію Гордієнку за надану матеріальну допомогу для ремонту приміщення пункту. Відразу після виходу газети у світ до її редактора Баганця зателефонував голова Оржицької державної адміністрації Рибачов і в брутальній формі вимагав написати заяву на звільнення з посади. Цього ж дня Баганця викликали до голови райдержадміністрації і водночас до голови районної ради Карлова, де було поставлено вимогу – звільнення за власним бажанням або на наступну сесію районної ради співзасновниками буде внесена нова кандидатура на посаду редактора.
Баганець працює редактором газети тринадцятий рік і обирався на цю посаду зборами трудового колективу.
Протягом 5 місяців 2011 року на підтримку газети з районного бюджету не виділено взагалі коштів.
Районна державна адміністрація, районна рада відмовилися укладати договори на висвітлення їхньої діяльності на шпальтах газети, хоч редакція газети в повному обсязі виконувала замовлення співзасновників.
Шановний Вікторе Федоровичу!
Наведені вище факти стосуються місцевих засобів масової інформації.
Звичайно, з Києва важко спостерігати, що робиться у містах і районних центрах. Але невже й процеси, які відбуваються у столиці, теж невидимі?
Ось факт одинадцятий
Ще 15 березня минулого року тодішня заступниця глави Вашої адміністрації Ганна Герман у своєму інтерв’ю щодо призначення нових керівників державного медіасектора на запитання, чи планується зміна керівника Національної радіокомпанії, відповіла: «Ми зараз думаємо над цим. Коли завершиться термін пана Набруска, думаю, ми робитимемо зміни й у цьому напрямку».
Я відразу звернувся до пані Герман, закликавши її не робити поспішних висновків, зустрітися з Віктором Набруском, вислухати його думки, переконатися в його державницькій, патріотичній позиції.
Пані Герман не зважила на це звернення.
20 червня 2000 року тодішній Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України (нині Державний комітет телебачення і радіомовлення – Держкомтелерадіо) призначив Набруска Віктора Івановича президентом Національної радіокомпанії України, уклавши з ним контракт до 19.06.2005 року. Строк дії цього контракту було продовжено з 19.06.2005 до 18.06.2010 р.
18.06.2910 наказом Держкомтелерадіо №163-5 його звільнено з посади президента Національної радіокомпанії України у зв’язку з закінченням строку контракту.
Але відповідно до ч. 2 ст. 39-1 Кодексу законів про працю України трудові угоди, переукладені один чи декілька разів, вважаються такими, що були укладені на невизначений строк. Й отже, у даному випадку не було підстав для звільнення Набруска Віктора Івановича.
На свій лист до Генеральної прокуратури України НСЖУ отримала відповідь, де чітко сказано, що звільненн Набруска відбулося з порушенням статуту НРКУ, згідно з яким керівник радіокомпанії призначається та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України.
Не звернули уваги в Держкомтелерадіо на ще одну обставину. До сьогодні фактично залишається чинною норма статуту НРКУ, яку можна змінити лише законом, про те, що управління компанією здійснює її президент, який призначається і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Наглядової ради радіокомпанії.
16 липня минулого року відбулося розширене засідання секретаріату НСЖУ, у якому взяли участь Прем’єр-міністр М.Я. Азаров і голова Держкомтелерадіо Ю.О. Плаксюк. Порушувалося там і питання звільнення В.І. Набруска. Прем’єр-міністр і голова Держкомтелерадіо обіцяли виправити ситуацію.
Довірившись таким поважним особам, наш колега заяву до суду не відніс, визначений термін втратив, питання, на жаль, не вирішене.
Секретарі Спілки з цього приводу звернулися з листом до Вас, але відповіді не отримали.
Викликає тривогу й та обставина, що за останні півроку поширення програм Національної радіокомпанії України скоротилося на третину, уперше за майже 90-літню історію українське радіо фактично зникло з довгого та середньохвильового діапазону.
Нинішнє керівництво Національної радіокомпанії ліквідує українську редакцію іномовлення – службу, яка 60 років працює в міжнародному ефірі.
Як стверджується, згодом буде ліквідовано також мовлення англійською, німецькою та румунською мовами. Замість програм, спеціально підготовлених для українців світової діаспори, звучатимуть програми внутрішнього мовлення Українського радіо.
Ось так – у час, коли сусідні держави нарощують обсяги свого мовлення на закордон, Україна його зменшує – і це не турбує ні Раду з національної безпеки і оборони, ні інші державні структури?
Поширюється інформація про те, що нові власники Укртелекому мають намір відмовитися від послуг проводового радіо, а це означає, що так звані радіоточки – найпоширеніший та найдемократичніший засіб масової комунікації, улюбленець мільйонів – незабаром буде остаточно знищено.
Шановний Вікторе Федоровичу!
У листі наведено не всі факти утисків засобів масової інформації та журналістів – їх, на жаль, більше.
Ви не раз підкреслювали роль вільної журналістики у побудові громадянського суспільства. І в цьому ми з Вами єдині.
Якщо Ви готові почути 18 тисяч членів Спілки – секретарі НСЖУ готові зустрітися з Вами, щоб детальніше обговорити ситуацію.
З повагою –
Голова Національної спілки України Ігор Лубченко
понедельник, 30 мая 2011 г.
Лідер Абхазії помер після дуже вдалої операції?
Раптова смерть президента невизнаної республіки Абхазія Сергія Багапша виглядає досить дивно.
За повідомленнями російських ЗМІ, операція на легені пройшла успішно. Бригади російських і французьких лікарів були задоволені результатами хірургічного втручання. Проте рівно через три доби після операції 62-річний лідер Абхазії, як було оголошено, помер у московській лікарні в результаті післяопераційних ускладнень. Смерть такого важливого пацієнта виглядає дивною на тлі оптимістичних прогнозів медиків. А вже зважаючи на складну історію відносин між Багапшем і Кремлем, все це виглядає, принаймні, підозріло.
Незважаючи на те, що медійний простір наповнений заявами про те, що Сергій Багапш був принциповим прихильників дружби з Росією, російські патріотичні ЗМІ старанно обходять численні факти, які свідчать: відносини Багапша з російським істеблішментом розвивалися вельми складно.
Почнемо хоч би з того, що Багапщ, так само, як і президент Ющенко і президент Саакашвілі, перемогли на виборах всупереч бажанню Кремля.
У 2003-2004 роках перший президент Абхазії Владислав Ардзінба у зв`язку зі станом здоров`я заявив про свій відхід з поста глави республіки. З подачі Москви почалася підготовка операції «наступник». Наступником призначили надійного і вірного Рауля Хаджимбу – колишнього офіцера КДБ і начальника розвідки Абхазії в період грузино-абхазської війни. Росія надавала всі знаки уваги Хаджимбі. Під час офіційних візитів Ардзінби до Москви Хаджимба був присутній на переговорах з Путіном і Медведєвим і отримав якнайдоліпші напучування від російських лідерів. Загалом, здавалося, прихід до влади в Сухумі «своєї людини» був Москві гарантований.
Людиною, яка поламала цей сценарій, став начальник Черноморенергопроекту Сергій Багапш. Він кинув виклик російському сценарію, коли вирішив висуватися як альтернативний кандидат. На вибори Багапш ішов під гаслом необхідності «міняти авторитаризм, що існує в республіці ось уже 11 років». Багапш також робив акцент на тому, що поглиблена інтеграція абхазької економіки в російську повинна проходити на взаємовигідних умовах. Другий виклик було кинуто, коли Багапш став лідером демократичної революції. Багато в чому все було як у Києві. Коли виборча комісія заявила про перемогу Хаджимби, Багапш повів людей на барикади. В умовах протистояння в республіку прибули російські «посередники».
Компроміс, запропонований росіянами, виглядав дуже схожим на те, що Янукович пропонував Ющенку перед переголосуванням в 2004 році. Піти на третій тур виборів разом – щоб боротися проти проблем республіки. В Україні це не спрацювало. Але Багапшу довелося поступитися. Свою роль зіграли різні чинники: велика залежність Абхазії від Росії, відсутність європейських альтернатив, та й сам статус російських посередників теж був специфічний. Замість дипломатів і політиків «посередниками» від Росії виступили представники ФСБ і прокуратури.
Загалом, Багапш пішов на компроміс із Хаджимбою. Тандем пішов на вибори – Багапш як президент, Хаджимба – як віце-президент. Проте всім було зрозуміло, що компроміс – усього лише спроба дати Росії зберегти обличчя. Багапш ніколи не мав особливого пієтету до свого помічника. І той відповідав йому взаємністю. По-різному вони намагалися будувати відносини і з Тбілісі. Залишаючись на позиції незалежності, Багапш, проте, наполягав на більш стриманому підході до грузинського керівництва. Хаджимба продовжував наполягати на радикальнішій реакції на кожен грузинський хід. Плюс до цього, Хаджимба критикував Багапша за нездатність встановити порядок і впоратися з криміналітетом. Загалом, відкритий конфлікт був справою часу.
Як тільки Багапш зміцнився у своїй владі, він почав урізати повноваження віце-президента і передавати їх своєму дальньому політичному партнерові Олександру Анквабу, який підтримав його під час революції. До 2009 року конфлікт оформився й формально. Хаджимба пішов в опозицію, а Анкваб, який пережив на той момент безліч замахів, став віце-президентом. Це при всьому тому, що всі абхазькі політики виступають за незалежність і дружбу з Росією. Але є ті, які вимагають більшого ступеня незалежності у прийнятті рішень, і ті, які не ставлять собі таких цілей і готові йти шляхом компромісу з Росією так далеко, як Росія зажадає. Багапш і Анкваб були з перших, Хаджимба – з других. Зрозуміло, що Росії зручніше мати справу з другими.
Багапш і Анкваб були незручні для високих російських функціонерів ще й тим, що не були активно залучені в корупційні схеми. Не можна сказати, що Багапш був активним борцем із корупцією, але вже однозначно він не влаштовував тих російських діячів, які присмокталися до величезних грошей, що виділяються як кавказькі дотації. На відміну від лідера Південної Осетії Кокойти або чеченського лідера Рамзана Кадирова, Багапш ніколи не наполягав на тому, щоб фінансові потоки російської допомоги, що направляється в республіку, стікалися в його міністерства. Він просто говорив російським партнерам, де що потрібно побудувати, але особисто брати участь у таких проектах відмовлявся. Таким чином, російські корупціонери практично не могли встановити в Абхазії димової завіси для прикриття своїх відкатів, як це виходило в Осетії, Чечні або Дагестані. Таке не могло не викликати невдоволенняі крупних російських чиновників...
Як далі розвиватимуться події? Очевидно, що віце-президент Анкваб має більше шансів стати президентом Абхазії. Очевидно, що Хаджимба теж має президентські амбіції і не буде перебірливий у методах боротьби з Анквабом. Нескладно передбачити, кого підтримає Росія.
Отже майбутня кампанія очікується жорстка.
Олег Павлов
За повідомленнями російських ЗМІ, операція на легені пройшла успішно. Бригади російських і французьких лікарів були задоволені результатами хірургічного втручання. Проте рівно через три доби після операції 62-річний лідер Абхазії, як було оголошено, помер у московській лікарні в результаті післяопераційних ускладнень. Смерть такого важливого пацієнта виглядає дивною на тлі оптимістичних прогнозів медиків. А вже зважаючи на складну історію відносин між Багапшем і Кремлем, все це виглядає, принаймні, підозріло.
Незважаючи на те, що медійний простір наповнений заявами про те, що Сергій Багапш був принциповим прихильників дружби з Росією, російські патріотичні ЗМІ старанно обходять численні факти, які свідчать: відносини Багапша з російським істеблішментом розвивалися вельми складно.
Почнемо хоч би з того, що Багапщ, так само, як і президент Ющенко і президент Саакашвілі, перемогли на виборах всупереч бажанню Кремля.
У 2003-2004 роках перший президент Абхазії Владислав Ардзінба у зв`язку зі станом здоров`я заявив про свій відхід з поста глави республіки. З подачі Москви почалася підготовка операції «наступник». Наступником призначили надійного і вірного Рауля Хаджимбу – колишнього офіцера КДБ і начальника розвідки Абхазії в період грузино-абхазської війни. Росія надавала всі знаки уваги Хаджимбі. Під час офіційних візитів Ардзінби до Москви Хаджимба був присутній на переговорах з Путіном і Медведєвим і отримав якнайдоліпші напучування від російських лідерів. Загалом, здавалося, прихід до влади в Сухумі «своєї людини» був Москві гарантований.
Людиною, яка поламала цей сценарій, став начальник Черноморенергопроекту Сергій Багапш. Він кинув виклик російському сценарію, коли вирішив висуватися як альтернативний кандидат. На вибори Багапш ішов під гаслом необхідності «міняти авторитаризм, що існує в республіці ось уже 11 років». Багапш також робив акцент на тому, що поглиблена інтеграція абхазької економіки в російську повинна проходити на взаємовигідних умовах. Другий виклик було кинуто, коли Багапш став лідером демократичної революції. Багато в чому все було як у Києві. Коли виборча комісія заявила про перемогу Хаджимби, Багапш повів людей на барикади. В умовах протистояння в республіку прибули російські «посередники».
Компроміс, запропонований росіянами, виглядав дуже схожим на те, що Янукович пропонував Ющенку перед переголосуванням в 2004 році. Піти на третій тур виборів разом – щоб боротися проти проблем республіки. В Україні це не спрацювало. Але Багапшу довелося поступитися. Свою роль зіграли різні чинники: велика залежність Абхазії від Росії, відсутність європейських альтернатив, та й сам статус російських посередників теж був специфічний. Замість дипломатів і політиків «посередниками» від Росії виступили представники ФСБ і прокуратури.
Загалом, Багапш пішов на компроміс із Хаджимбою. Тандем пішов на вибори – Багапш як президент, Хаджимба – як віце-президент. Проте всім було зрозуміло, що компроміс – усього лише спроба дати Росії зберегти обличчя. Багапш ніколи не мав особливого пієтету до свого помічника. І той відповідав йому взаємністю. По-різному вони намагалися будувати відносини і з Тбілісі. Залишаючись на позиції незалежності, Багапш, проте, наполягав на більш стриманому підході до грузинського керівництва. Хаджимба продовжував наполягати на радикальнішій реакції на кожен грузинський хід. Плюс до цього, Хаджимба критикував Багапша за нездатність встановити порядок і впоратися з криміналітетом. Загалом, відкритий конфлікт був справою часу.
Як тільки Багапш зміцнився у своїй владі, він почав урізати повноваження віце-президента і передавати їх своєму дальньому політичному партнерові Олександру Анквабу, який підтримав його під час революції. До 2009 року конфлікт оформився й формально. Хаджимба пішов в опозицію, а Анкваб, який пережив на той момент безліч замахів, став віце-президентом. Це при всьому тому, що всі абхазькі політики виступають за незалежність і дружбу з Росією. Але є ті, які вимагають більшого ступеня незалежності у прийнятті рішень, і ті, які не ставлять собі таких цілей і готові йти шляхом компромісу з Росією так далеко, як Росія зажадає. Багапш і Анкваб були з перших, Хаджимба – з других. Зрозуміло, що Росії зручніше мати справу з другими.
Багапш і Анкваб були незручні для високих російських функціонерів ще й тим, що не були активно залучені в корупційні схеми. Не можна сказати, що Багапш був активним борцем із корупцією, але вже однозначно він не влаштовував тих російських діячів, які присмокталися до величезних грошей, що виділяються як кавказькі дотації. На відміну від лідера Південної Осетії Кокойти або чеченського лідера Рамзана Кадирова, Багапш ніколи не наполягав на тому, щоб фінансові потоки російської допомоги, що направляється в республіку, стікалися в його міністерства. Він просто говорив російським партнерам, де що потрібно побудувати, але особисто брати участь у таких проектах відмовлявся. Таким чином, російські корупціонери практично не могли встановити в Абхазії димової завіси для прикриття своїх відкатів, як це виходило в Осетії, Чечні або Дагестані. Таке не могло не викликати невдоволенняі крупних російських чиновників...
Як далі розвиватимуться події? Очевидно, що віце-президент Анкваб має більше шансів стати президентом Абхазії. Очевидно, що Хаджимба теж має президентські амбіції і не буде перебірливий у методах боротьби з Анквабом. Нескладно передбачити, кого підтримає Росія.
Отже майбутня кампанія очікується жорстка.
Олег Павлов
Віхи тижня. Політичні судилища, два рукостискання і страждання Литвина
Прокуратура, виявляється, може реагувати швидко. Янукович у Варшаві присягався у вірності демократичним цінностям і неупередженому суду. Вийшло непереконливо...
Політизовнана Феміда-1 (Тимошенко)
Стосунки між Юлією Тимошенко і прокурорськими слідчими, які «неупереджено» ведуть її кримінальну справу, виявилися вельми натягнутими. У Генеральній прокуратурі різко сприйняли ігнорування лідером «Батькивщини» своїх повісток укупі з участю в телевізійному шоу. Реакція виявилася швидкою (так би реагували на реальну злочинність!) і асиметричною: Печерський суд прогнозовано оперативно видав ухвалу про затримання Тимошенко прямо за місцем слідчих дій.
У штабі «сердечників» такому розвитку подій не здивувалися. З боку здавалося, що депутати-бютівці і їх нечисленні соратники з НУ-НС проходять кастинг у виборчий список «Батьківщини» наступного року. Хтось демонстрував готовність блокувати автозак із Тимошенко на борту, хтось біля стін слідчого управління ГПУ співав під гітару хороші і правильні пісні, хтось зумів підняти інформаційну хвилю на Заході.
Остання дія, на загальну думку, вийшла найбільш ефективною. Кажуть, Януковичу подзвонили і попередили, що арешт Тимошенко може мати негативні наслідки для всієї української політики.
Хоча пару днів по тому у Варшаві Віктор Федорович пообіцяв не виправдовуватися, назвавши прерогативою суду право вирішувати, хто з чиновників і в чому винен, Тимошенко на свободу вийшла.
Судячи з її вигляду, навіть для визнаного генія політичного піару перебування в Генпрокуратурі було не найрадіснішими годинами в житті. Юлія Володимирівна пообіцяла боротися. і пішла в тінь, щоб продумувати нову стратегію дій. Свою готовність всіляко допомагати їй висловили не тільки представники Європейської народної партії, але і Борис Березовський, який бачить у лідері «Батькивщини» наступного українського президента. З українських опозиціонерів руку допомоги Тимошенко протягнув по-фронтовому рішуче Арсеній Яценюк, а Віктор Ющенко у властивій йому манері сумістив обіцянку захищати Тимошенко у разі несправедливого арешту з публічним підрахунком збитків від російсько-українських газових угод.
Політизована Феміда-2 (Луценко)
Юрію Луценку так і не вдалося знайти суд, здатний вислухати його аргументи про невинність. Для скликання суду присяжних у країні немає нормативної бази, і уявити, що подібний закон оперативно приймаєть парламентська більшість під управлінням Чечетова і підписує Янукович, не можуть навіть любителі вишуканої політичної фантастики.
Тому Луценко довелося пройти через круги пекла відомого своєю заангажованістю Печерського суду. Екс-міністр був вимушений припинити голодування, що стало реальною загрозою для його здоров`я. Дивно, але багато українців ставляться до поведінки колишнього міністра внутрішніх справ з неприхованою злорадністю. Мовляв, не треба було панькатися свого часу з колесніковими та іншими донецькими, коли помаранчеві були при владі. Він навіть встиг спрогнозувати для себе вирок у 8 років позбавлення волі.
Янукович: два рукостискання – два різні відчуття
Цікаво, що сплеск інтересу політизованої Феміди до Юрія Луценко і Юлії Тимошенко відбувся прямо перед самітом лідерів Центральної Європи, куди був запрошений і Віктор Янукович і де йому навіть вдалося потриматися за руку Барака Обами.
Віктор Янукович у Варшаві присягався у вірності демократичним цінностям і неупередженому суду. Вийшло непереконливо.
Кажуть, що всередині України дехто сильно постарався, щоб зіпсувати йому і без того небездоганну репутацію.
…Не всі рукостискання однаково приємні. Поки що зустріч із людиною Путіна – головою правління Газпрому Олексієм Міллером – не принесла полегшення в енергетичних проблемах з Росією.
Пан Янукович в інтерв`ю агентству Bloomberg виключив злиття «Нафтогазу України» з Газпромом. Можливо, саме тому на лист Миколи Азарова Володимиру Путіну з конкретними пропозиціями про здешевлення газу для України поспішив відповісти Дмитро Медведєв. Російський президент нагадав, що потрібно виконувати діючі домовленості, а змінювати їх можна тільки з комплексним підходом.
Схоже, керівництво РФ уже не грає в доброго і злого слідчого, а дерибанить контроль над стратегічними напрямами державної політики.
Страждання Литвина
Продовжує імітувати активну життєву позицію Володимир Литвин. Лідер Народної партії намагається підвести ідеологічну базу під падіння особистої популярності, зберігши прописку в майбутньому скликанні парламенту. Правда, зі спікерським кріслом Володимиру Михайловичуі безумовно доведеться попрощатися, але шанс стати депутатом за підгодованим «гнилим містечком» у нього залишається.
Правда, актуальних тем, у яких можна одночасно поєднувати лояльність влади і показну опозиційність, стає все менше. Наприклад, стан справ у вищій освіті Литвин критикує, не згадуючи про профільного міністра Дмитра Табачника. Той же примудрився звинуватити в студентських протестах проти ініціатив Міносвіти якісь західні фонди, заразом давши зрозуміти, що у відставку йти не збирається.
Євген Магда
Політизовнана Феміда-1 (Тимошенко)
Стосунки між Юлією Тимошенко і прокурорськими слідчими, які «неупереджено» ведуть її кримінальну справу, виявилися вельми натягнутими. У Генеральній прокуратурі різко сприйняли ігнорування лідером «Батькивщини» своїх повісток укупі з участю в телевізійному шоу. Реакція виявилася швидкою (так би реагували на реальну злочинність!) і асиметричною: Печерський суд прогнозовано оперативно видав ухвалу про затримання Тимошенко прямо за місцем слідчих дій.
У штабі «сердечників» такому розвитку подій не здивувалися. З боку здавалося, що депутати-бютівці і їх нечисленні соратники з НУ-НС проходять кастинг у виборчий список «Батьківщини» наступного року. Хтось демонстрував готовність блокувати автозак із Тимошенко на борту, хтось біля стін слідчого управління ГПУ співав під гітару хороші і правильні пісні, хтось зумів підняти інформаційну хвилю на Заході.
Остання дія, на загальну думку, вийшла найбільш ефективною. Кажуть, Януковичу подзвонили і попередили, що арешт Тимошенко може мати негативні наслідки для всієї української політики.
Хоча пару днів по тому у Варшаві Віктор Федорович пообіцяв не виправдовуватися, назвавши прерогативою суду право вирішувати, хто з чиновників і в чому винен, Тимошенко на свободу вийшла.
Судячи з її вигляду, навіть для визнаного генія політичного піару перебування в Генпрокуратурі було не найрадіснішими годинами в житті. Юлія Володимирівна пообіцяла боротися. і пішла в тінь, щоб продумувати нову стратегію дій. Свою готовність всіляко допомагати їй висловили не тільки представники Європейської народної партії, але і Борис Березовський, який бачить у лідері «Батькивщини» наступного українського президента. З українських опозиціонерів руку допомоги Тимошенко протягнув по-фронтовому рішуче Арсеній Яценюк, а Віктор Ющенко у властивій йому манері сумістив обіцянку захищати Тимошенко у разі несправедливого арешту з публічним підрахунком збитків від російсько-українських газових угод.
Політизована Феміда-2 (Луценко)
Юрію Луценку так і не вдалося знайти суд, здатний вислухати його аргументи про невинність. Для скликання суду присяжних у країні немає нормативної бази, і уявити, що подібний закон оперативно приймаєть парламентська більшість під управлінням Чечетова і підписує Янукович, не можуть навіть любителі вишуканої політичної фантастики.
Тому Луценко довелося пройти через круги пекла відомого своєю заангажованістю Печерського суду. Екс-міністр був вимушений припинити голодування, що стало реальною загрозою для його здоров`я. Дивно, але багато українців ставляться до поведінки колишнього міністра внутрішніх справ з неприхованою злорадністю. Мовляв, не треба було панькатися свого часу з колесніковими та іншими донецькими, коли помаранчеві були при владі. Він навіть встиг спрогнозувати для себе вирок у 8 років позбавлення волі.
Янукович: два рукостискання – два різні відчуття
Цікаво, що сплеск інтересу політизованої Феміди до Юрія Луценко і Юлії Тимошенко відбувся прямо перед самітом лідерів Центральної Європи, куди був запрошений і Віктор Янукович і де йому навіть вдалося потриматися за руку Барака Обами.
Віктор Янукович у Варшаві присягався у вірності демократичним цінностям і неупередженому суду. Вийшло непереконливо.
Кажуть, що всередині України дехто сильно постарався, щоб зіпсувати йому і без того небездоганну репутацію.
…Не всі рукостискання однаково приємні. Поки що зустріч із людиною Путіна – головою правління Газпрому Олексієм Міллером – не принесла полегшення в енергетичних проблемах з Росією.
Пан Янукович в інтерв`ю агентству Bloomberg виключив злиття «Нафтогазу України» з Газпромом. Можливо, саме тому на лист Миколи Азарова Володимиру Путіну з конкретними пропозиціями про здешевлення газу для України поспішив відповісти Дмитро Медведєв. Російський президент нагадав, що потрібно виконувати діючі домовленості, а змінювати їх можна тільки з комплексним підходом.
Схоже, керівництво РФ уже не грає в доброго і злого слідчого, а дерибанить контроль над стратегічними напрямами державної політики.
Страждання Литвина
Продовжує імітувати активну життєву позицію Володимир Литвин. Лідер Народної партії намагається підвести ідеологічну базу під падіння особистої популярності, зберігши прописку в майбутньому скликанні парламенту. Правда, зі спікерським кріслом Володимиру Михайловичуі безумовно доведеться попрощатися, але шанс стати депутатом за підгодованим «гнилим містечком» у нього залишається.
Правда, актуальних тем, у яких можна одночасно поєднувати лояльність влади і показну опозиційність, стає все менше. Наприклад, стан справ у вищій освіті Литвин критикує, не згадуючи про профільного міністра Дмитра Табачника. Той же примудрився звинуватити в студентських протестах проти ініціатив Міносвіти якісь західні фонди, заразом давши зрозуміти, що у відставку йти не збирається.
Євген Магда
Економічна катастрофа Білорусі як альтернативне майбутнє України
У Білорусії – паніка... Населення скуповує крупи, сіль, товари першої необхідності, за бензином - черги... Російська мова, російські підприємства, російська ГТС – а де ж суверенна Білорусь?..
Є такий літературний і кінематографічний жанр фантастики – альтернативне майбутнє. Як у фільмі «Термінатор»: щось пішло не так, і утворилася така «гілка майбутнього», у якій роботи винищують людей.
Звісно, таку негарну гілку потрібно відсікти – бодай ціною життя (чи то існування) симпатичного робота.
Сьогодні Україні, щоб побачити своє альтернативне майбутнє, не потрібно дивитися фільмів і читати Пола Андерсона чи Василя Аксьонова. Достатньо подивитися випуск теленовин з Білорусі. І наше альтернативне майбутнє постає як на долоні.
Адже там якраз дійшов апогею той сценарій, у який має всі шанси бути втягнутою Україна. Очільники нинішньої української влади явно вбачають у його реалізації можливість отримання повного контролю над країною та її суспільством. На манер «бацьки» Лукашенка.
Ось складники цього сценарію:
· побудова жорсткої адміністративної президентської вертикалі з акцентом на силові структури;
· придушення будь-якої опозиції, ув’язнення непокірних. Повна байдужість до всіх сигналів з Європи з цього приводу;
· перехід до державного капіталізму з повним контролем влади над економікою;
· фіскальний пресинг підприємців, встановлення тотального контролю над бізнесом;
· повний контроль над інформаційним простором;
· вступ до пострадянських структур – Митного союзу, Єдиного економічного простору;
· здача ГТС Росії;
· повна русифікація, відмова від національної мови та культури;
· ізоляція чи напівізоляція від Заходу.
Погодьтеся, нинішня влада стрімко рухається в напрямі реалізації цього сценарію, який уже отримав у політологів та в ЗМІ назву «білорусизація».
Схоже, нашій владній верхівці дуже подобалася Білорусія. Адже там начебто така дорога серцю Януковича й Азарова «стабільність».
Тепер у нас перед очима те, до чого призводить повна «білорусизація». Себто те, до чого семимильними кроками прямує Україна. Стабільність рушиться, країна стрімко втрачає економічний суверенітет:
· Обвальна миттєва девальвація національної валюти (56%!), курс якої неможливо утримувати за браку економічних умов. А ще 17 березня голова нацбанку Петро Прокопович присягався, що доки він обіймає цю посаду, девальвації не буде. Сидить і далі «білоруський Стельмах» у кріслі… Вкладники білоруських банків втрачають не багато не мало мільярд доларів (!). Проблеми з валютою у країні виникли через дії самої влади Білорусі. Напередодні президентських виборів у грудні 2010 були підвищені зарплати у бюджетній сфері. Уже тоді білоруський рубль похитнувся. Ще до виборів люди почали скуповувати стабільніші долари і євро. У результаті за 2010 рік золотовалютні резерви Білорусі зменшилися на 622 млн. дол. (11%). За перші два місяці 2011 року білоруси купили ще майже 1 млрд. дол., у березні – 500 млн. дол. Нацбанк Білорусі 22 березня 2011 року перестав продавати банкам долари для подальшого перепродажу населенню. Такими методами влада країни сподівалася врегулювати ситуацію з нестачею доларів і євро, але наслідком цього стала ще більша валютна паніка.
· Дефіцит іноземної валюти, відновлення її тіньового обмінного ринку, паніка населення, яке скуповує валюту й товари першого (і не першого) вжитку, черги. У багатьох населених пунктах білоруси «змітали з полиць» продукти тривалого зберігання — крупи, макарони, сіль. Окрім того, білоруські громадяни, прагнучи врятувати свої заощадження від девальвації, почали розкуповувати побутову техніку, переоцінка якої проводиться чи не щодня. Серед найбільш затребуваних позицій — холодильники, пральні машини, телевізори, мікрохвильові печі, пилососи.
· Кілометрові черги за бензином. Він стрімко дорожчає – спасибі «російському старшому брату»: підвищив експортне мито на бензин.
· Відмова ЄБРР у стабілізаційному кредиті: мовляв, замість грошей проводьте "демократичні й ринкові реформи". Більше того, ЄБРР заявив, що не фінансуватиме раніше заплановані проекти в державному енергетичному секторі, у тому числі щодо поновлюваних джерел енергії і у сфері транспортної інфраструктури. При цьому ЄБРР надалі підтримуватиме тільки підприємства приватного сектора й має намір розширити програми фінансування приватного бізнесу.
· Стабілізаційний кредит надають росіяни, точніше, ЄврАзЕС, але на яких умовах? Віце-прем`єр, міністр фінансів РФ Олексій Кудрін спокійно, на правах господаря становища, повідомив, що Білорусь відповідно до умов кредитної програми ЄврАзЕС, у найближчі три роки має приватизувати активи на 7,5 мільярда доларів. "Ми погодили, що обсяг приватизації буде не менший як 2,5 мільярда доларів щорічно, тобто сумарно в результаті програми 7,5 мільярда доларів приватизаційних активів має бути представлено".
Росія давно виявляла бажання купити Мозирський НПЗ в Білорусі, збирається приватизувати і Белтрансгаз. І ще дещо – усього на суму 3 мільярди доларів. Звісно, не за дорого.
Окрім того, президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв заявив про готовність його країни брати участь у приватизації білоруських підприємств. "Казахстан готовий брати участь у програмах приватизації в Білорусі. Нас цікавить машинобудування, нафтохімічний комплекс, сільське господарство".
Як кажуть самі білоруські оглядачі, після здачі цих стратегічних підприємств у Білорусі залишиться остання курка, що несе золоті яйця, — Білоруська калійна компанія. Усе решта — дрібниці.
Російська мова, російські підприємства, російська ГТС – і де залишається суверенна Білорусь?
І де залишиться суверенна Україна, якщо її «білорусизація» дійде до логічного кінця?
Микола Писарчук
Є такий літературний і кінематографічний жанр фантастики – альтернативне майбутнє. Як у фільмі «Термінатор»: щось пішло не так, і утворилася така «гілка майбутнього», у якій роботи винищують людей.
Звісно, таку негарну гілку потрібно відсікти – бодай ціною життя (чи то існування) симпатичного робота.
Сьогодні Україні, щоб побачити своє альтернативне майбутнє, не потрібно дивитися фільмів і читати Пола Андерсона чи Василя Аксьонова. Достатньо подивитися випуск теленовин з Білорусі. І наше альтернативне майбутнє постає як на долоні.
Адже там якраз дійшов апогею той сценарій, у який має всі шанси бути втягнутою Україна. Очільники нинішньої української влади явно вбачають у його реалізації можливість отримання повного контролю над країною та її суспільством. На манер «бацьки» Лукашенка.
Ось складники цього сценарію:
· побудова жорсткої адміністративної президентської вертикалі з акцентом на силові структури;
· придушення будь-якої опозиції, ув’язнення непокірних. Повна байдужість до всіх сигналів з Європи з цього приводу;
· перехід до державного капіталізму з повним контролем влади над економікою;
· фіскальний пресинг підприємців, встановлення тотального контролю над бізнесом;
· повний контроль над інформаційним простором;
· вступ до пострадянських структур – Митного союзу, Єдиного економічного простору;
· здача ГТС Росії;
· повна русифікація, відмова від національної мови та культури;
· ізоляція чи напівізоляція від Заходу.
Погодьтеся, нинішня влада стрімко рухається в напрямі реалізації цього сценарію, який уже отримав у політологів та в ЗМІ назву «білорусизація».
Схоже, нашій владній верхівці дуже подобалася Білорусія. Адже там начебто така дорога серцю Януковича й Азарова «стабільність».
Тепер у нас перед очима те, до чого призводить повна «білорусизація». Себто те, до чого семимильними кроками прямує Україна. Стабільність рушиться, країна стрімко втрачає економічний суверенітет:
· Обвальна миттєва девальвація національної валюти (56%!), курс якої неможливо утримувати за браку економічних умов. А ще 17 березня голова нацбанку Петро Прокопович присягався, що доки він обіймає цю посаду, девальвації не буде. Сидить і далі «білоруський Стельмах» у кріслі… Вкладники білоруських банків втрачають не багато не мало мільярд доларів (!). Проблеми з валютою у країні виникли через дії самої влади Білорусі. Напередодні президентських виборів у грудні 2010 були підвищені зарплати у бюджетній сфері. Уже тоді білоруський рубль похитнувся. Ще до виборів люди почали скуповувати стабільніші долари і євро. У результаті за 2010 рік золотовалютні резерви Білорусі зменшилися на 622 млн. дол. (11%). За перші два місяці 2011 року білоруси купили ще майже 1 млрд. дол., у березні – 500 млн. дол. Нацбанк Білорусі 22 березня 2011 року перестав продавати банкам долари для подальшого перепродажу населенню. Такими методами влада країни сподівалася врегулювати ситуацію з нестачею доларів і євро, але наслідком цього стала ще більша валютна паніка.
· Дефіцит іноземної валюти, відновлення її тіньового обмінного ринку, паніка населення, яке скуповує валюту й товари першого (і не першого) вжитку, черги. У багатьох населених пунктах білоруси «змітали з полиць» продукти тривалого зберігання — крупи, макарони, сіль. Окрім того, білоруські громадяни, прагнучи врятувати свої заощадження від девальвації, почали розкуповувати побутову техніку, переоцінка якої проводиться чи не щодня. Серед найбільш затребуваних позицій — холодильники, пральні машини, телевізори, мікрохвильові печі, пилососи.
· Кілометрові черги за бензином. Він стрімко дорожчає – спасибі «російському старшому брату»: підвищив експортне мито на бензин.
· Відмова ЄБРР у стабілізаційному кредиті: мовляв, замість грошей проводьте "демократичні й ринкові реформи". Більше того, ЄБРР заявив, що не фінансуватиме раніше заплановані проекти в державному енергетичному секторі, у тому числі щодо поновлюваних джерел енергії і у сфері транспортної інфраструктури. При цьому ЄБРР надалі підтримуватиме тільки підприємства приватного сектора й має намір розширити програми фінансування приватного бізнесу.
· Стабілізаційний кредит надають росіяни, точніше, ЄврАзЕС, але на яких умовах? Віце-прем`єр, міністр фінансів РФ Олексій Кудрін спокійно, на правах господаря становища, повідомив, що Білорусь відповідно до умов кредитної програми ЄврАзЕС, у найближчі три роки має приватизувати активи на 7,5 мільярда доларів. "Ми погодили, що обсяг приватизації буде не менший як 2,5 мільярда доларів щорічно, тобто сумарно в результаті програми 7,5 мільярда доларів приватизаційних активів має бути представлено".
Росія давно виявляла бажання купити Мозирський НПЗ в Білорусі, збирається приватизувати і Белтрансгаз. І ще дещо – усього на суму 3 мільярди доларів. Звісно, не за дорого.
Окрім того, президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв заявив про готовність його країни брати участь у приватизації білоруських підприємств. "Казахстан готовий брати участь у програмах приватизації в Білорусі. Нас цікавить машинобудування, нафтохімічний комплекс, сільське господарство".
Як кажуть самі білоруські оглядачі, після здачі цих стратегічних підприємств у Білорусі залишиться остання курка, що несе золоті яйця, — Білоруська калійна компанія. Усе решта — дрібниці.
Російська мова, російські підприємства, російська ГТС – і де залишається суверенна Білорусь?
І де залишиться суверенна Україна, якщо її «білорусизація» дійде до логічного кінця?
Микола Писарчук
Економічна катастрофа Білорусі як альтернативне майбутнє України
У Білорусії – паніка... Населення скуповує крупи, сіль, товари першої необхідності, за бензином - черги... Російська мова, російські підприємства, російська ГТС – а де ж суверенна Білорусь?..
Є такий літературний і кінематографічний жанр фантастики – альтернативне майбутнє. Як у фільмі «Термінатор»: щось пішло не так, і утворилася така «гілка майбутнього», у якій роботи винищують людей.
Звісно, таку негарну гілку потрібно відсікти – бодай ціною життя (чи то існування) симпатичного робота.
Сьогодні Україні, щоб побачити своє альтернативне майбутнє, не потрібно дивитися фільмів і читати Пола Андерсона чи Василя Аксьонова. Достатньо подивитися випуск теленовин з Білорусі. І наше альтернативне майбутнє постає як на долоні.
Адже там якраз дійшов апогею той сценарій, у який має всі шанси бути втягнутою Україна. Очільники нинішньої української влади явно вбачають у його реалізації можливість отримання повного контролю над країною та її суспільством. На манер «бацьки» Лукашенка.
Ось складники цього сценарію:
· побудова жорсткої адміністративної президентської вертикалі з акцентом на силові структури;
· придушення будь-якої опозиції, ув’язнення непокірних. Повна байдужість до всіх сигналів з Європи з цього приводу;
· перехід до державного капіталізму з повним контролем влади над економікою;
· фіскальний пресинг підприємців, встановлення тотального контролю над бізнесом;
· повний контроль над інформаційним простором;
· вступ до пострадянських структур – Митного союзу, Єдиного економічного простору;
· здача ГТС Росії;
· повна русифікація, відмова від національної мови та культури;
· ізоляція чи напівізоляція від Заходу.
Погодьтеся, нинішня влада стрімко рухається в напрямі реалізації цього сценарію, який уже отримав у політологів та в ЗМІ назву «білорусизація».
Схоже, нашій владній верхівці дуже подобалася Білорусія. Адже там начебто така дорога серцю Януковича й Азарова «стабільність».
Тепер у нас перед очима те, до чого призводить повна «білорусизація». Себто те, до чого семимильними кроками прямує Україна. Стабільність рушиться, країна стрімко втрачає економічний суверенітет:
· Обвальна миттєва девальвація національної валюти (56%!), курс якої неможливо утримувати за браку економічних умов. А ще 17 березня голова нацбанку Петро Прокопович присягався, що доки він обіймає цю посаду, девальвації не буде. Сидить і далі «білоруський Стельмах» у кріслі… Вкладники білоруських банків втрачають не багато не мало мільярд доларів (!). Проблеми з валютою у країні виникли через дії самої влади Білорусі. Напередодні президентських виборів у грудні 2010 були підвищені зарплати у бюджетній сфері. Уже тоді білоруський рубль похитнувся. Ще до виборів люди почали скуповувати стабільніші долари і євро. У результаті за 2010 рік золотовалютні резерви Білорусі зменшилися на 622 млн. дол. (11%). За перші два місяці 2011 року білоруси купили ще майже 1 млрд. дол., у березні – 500 млн. дол. Нацбанк Білорусі 22 березня 2011 року перестав продавати банкам долари для подальшого перепродажу населенню. Такими методами влада країни сподівалася врегулювати ситуацію з нестачею доларів і євро, але наслідком цього стала ще більша валютна паніка.
· Дефіцит іноземної валюти, відновлення її тіньового обмінного ринку, паніка населення, яке скуповує валюту й товари першого (і не першого) вжитку, черги. У багатьох населених пунктах білоруси «змітали з полиць» продукти тривалого зберігання — крупи, макарони, сіль. Окрім того, білоруські громадяни, прагнучи врятувати свої заощадження від девальвації, почали розкуповувати побутову техніку, переоцінка якої проводиться чи не щодня. Серед найбільш затребуваних позицій — холодильники, пральні машини, телевізори, мікрохвильові печі, пилососи.
· Кілометрові черги за бензином. Він стрімко дорожчає – спасибі «російському старшому брату»: підвищив експортне мито на бензин.
· Відмова ЄБРР у стабілізаційному кредиті: мовляв, замість грошей проводьте "демократичні й ринкові реформи". Більше того, ЄБРР заявив, що не фінансуватиме раніше заплановані проекти в державному енергетичному секторі, у тому числі щодо поновлюваних джерел енергії і у сфері транспортної інфраструктури. При цьому ЄБРР надалі підтримуватиме тільки підприємства приватного сектора й має намір розширити програми фінансування приватного бізнесу.
· Стабілізаційний кредит надають росіяни, точніше, ЄврАзЕС, але на яких умовах? Віце-прем`єр, міністр фінансів РФ Олексій Кудрін спокійно, на правах господаря становища, повідомив, що Білорусь відповідно до умов кредитної програми ЄврАзЕС, у найближчі три роки має приватизувати активи на 7,5 мільярда доларів. "Ми погодили, що обсяг приватизації буде не менший як 2,5 мільярда доларів щорічно, тобто сумарно в результаті програми 7,5 мільярда доларів приватизаційних активів має бути представлено".
Росія давно виявляла бажання купити Мозирський НПЗ в Білорусі, збирається приватизувати і Белтрансгаз. І ще дещо – усього на суму 3 мільярди доларів. Звісно, не за дорого.
Окрім того, президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв заявив про готовність його країни брати участь у приватизації білоруських підприємств. "Казахстан готовий брати участь у програмах приватизації в Білорусі. Нас цікавить машинобудування, нафтохімічний комплекс, сільське господарство".
Як кажуть самі білоруські оглядачі, після здачі цих стратегічних підприємств у Білорусі залишиться остання курка, що несе золоті яйця, — Білоруська калійна компанія. Усе решта — дрібниці.
Російська мова, російські підприємства, російська ГТС – і де залишається суверенна Білорусь?
І де залишиться суверенна Україна, якщо її «білорусизація» дійде до логічного кінця?
Микола Писарчук
Є такий літературний і кінематографічний жанр фантастики – альтернативне майбутнє. Як у фільмі «Термінатор»: щось пішло не так, і утворилася така «гілка майбутнього», у якій роботи винищують людей.
Звісно, таку негарну гілку потрібно відсікти – бодай ціною життя (чи то існування) симпатичного робота.
Сьогодні Україні, щоб побачити своє альтернативне майбутнє, не потрібно дивитися фільмів і читати Пола Андерсона чи Василя Аксьонова. Достатньо подивитися випуск теленовин з Білорусі. І наше альтернативне майбутнє постає як на долоні.
Адже там якраз дійшов апогею той сценарій, у який має всі шанси бути втягнутою Україна. Очільники нинішньої української влади явно вбачають у його реалізації можливість отримання повного контролю над країною та її суспільством. На манер «бацьки» Лукашенка.
Ось складники цього сценарію:
· побудова жорсткої адміністративної президентської вертикалі з акцентом на силові структури;
· придушення будь-якої опозиції, ув’язнення непокірних. Повна байдужість до всіх сигналів з Європи з цього приводу;
· перехід до державного капіталізму з повним контролем влади над економікою;
· фіскальний пресинг підприємців, встановлення тотального контролю над бізнесом;
· повний контроль над інформаційним простором;
· вступ до пострадянських структур – Митного союзу, Єдиного економічного простору;
· здача ГТС Росії;
· повна русифікація, відмова від національної мови та культури;
· ізоляція чи напівізоляція від Заходу.
Погодьтеся, нинішня влада стрімко рухається в напрямі реалізації цього сценарію, який уже отримав у політологів та в ЗМІ назву «білорусизація».
Схоже, нашій владній верхівці дуже подобалася Білорусія. Адже там начебто така дорога серцю Януковича й Азарова «стабільність».
Тепер у нас перед очима те, до чого призводить повна «білорусизація». Себто те, до чого семимильними кроками прямує Україна. Стабільність рушиться, країна стрімко втрачає економічний суверенітет:
· Обвальна миттєва девальвація національної валюти (56%!), курс якої неможливо утримувати за браку економічних умов. А ще 17 березня голова нацбанку Петро Прокопович присягався, що доки він обіймає цю посаду, девальвації не буде. Сидить і далі «білоруський Стельмах» у кріслі… Вкладники білоруських банків втрачають не багато не мало мільярд доларів (!). Проблеми з валютою у країні виникли через дії самої влади Білорусі. Напередодні президентських виборів у грудні 2010 були підвищені зарплати у бюджетній сфері. Уже тоді білоруський рубль похитнувся. Ще до виборів люди почали скуповувати стабільніші долари і євро. У результаті за 2010 рік золотовалютні резерви Білорусі зменшилися на 622 млн. дол. (11%). За перші два місяці 2011 року білоруси купили ще майже 1 млрд. дол., у березні – 500 млн. дол. Нацбанк Білорусі 22 березня 2011 року перестав продавати банкам долари для подальшого перепродажу населенню. Такими методами влада країни сподівалася врегулювати ситуацію з нестачею доларів і євро, але наслідком цього стала ще більша валютна паніка.
· Дефіцит іноземної валюти, відновлення її тіньового обмінного ринку, паніка населення, яке скуповує валюту й товари першого (і не першого) вжитку, черги. У багатьох населених пунктах білоруси «змітали з полиць» продукти тривалого зберігання — крупи, макарони, сіль. Окрім того, білоруські громадяни, прагнучи врятувати свої заощадження від девальвації, почали розкуповувати побутову техніку, переоцінка якої проводиться чи не щодня. Серед найбільш затребуваних позицій — холодильники, пральні машини, телевізори, мікрохвильові печі, пилососи.
· Кілометрові черги за бензином. Він стрімко дорожчає – спасибі «російському старшому брату»: підвищив експортне мито на бензин.
· Відмова ЄБРР у стабілізаційному кредиті: мовляв, замість грошей проводьте "демократичні й ринкові реформи". Більше того, ЄБРР заявив, що не фінансуватиме раніше заплановані проекти в державному енергетичному секторі, у тому числі щодо поновлюваних джерел енергії і у сфері транспортної інфраструктури. При цьому ЄБРР надалі підтримуватиме тільки підприємства приватного сектора й має намір розширити програми фінансування приватного бізнесу.
· Стабілізаційний кредит надають росіяни, точніше, ЄврАзЕС, але на яких умовах? Віце-прем`єр, міністр фінансів РФ Олексій Кудрін спокійно, на правах господаря становища, повідомив, що Білорусь відповідно до умов кредитної програми ЄврАзЕС, у найближчі три роки має приватизувати активи на 7,5 мільярда доларів. "Ми погодили, що обсяг приватизації буде не менший як 2,5 мільярда доларів щорічно, тобто сумарно в результаті програми 7,5 мільярда доларів приватизаційних активів має бути представлено".
Росія давно виявляла бажання купити Мозирський НПЗ в Білорусі, збирається приватизувати і Белтрансгаз. І ще дещо – усього на суму 3 мільярди доларів. Звісно, не за дорого.
Окрім того, президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв заявив про готовність його країни брати участь у приватизації білоруських підприємств. "Казахстан готовий брати участь у програмах приватизації в Білорусі. Нас цікавить машинобудування, нафтохімічний комплекс, сільське господарство".
Як кажуть самі білоруські оглядачі, після здачі цих стратегічних підприємств у Білорусі залишиться остання курка, що несе золоті яйця, — Білоруська калійна компанія. Усе решта — дрібниці.
Російська мова, російські підприємства, російська ГТС – і де залишається суверенна Білорусь?
І де залишиться суверенна Україна, якщо її «білорусизація» дійде до логічного кінця?
Микола Писарчук
У різних регіонах Україні вже діють різні Кримінальні кодекси?
Цьогорічне святкування 9 травня, мабуть увійде в новітню історію України, як день приниження української національної гідності – власною владою. Принаймні саме, так я схильний його вважати. Події, які сталися в День Перемоги вкотре засвідчили слабку політичну культуру практично всіх учасників інциденту, брак в Україні єдиної національної ідеї, культури, поваги влади до народу, його історії. Сумно, що вони ще більш поглибили розкол в нашому суспільстві, який є таким бажаним для наших північних сусідів, адже сильна держава Україна в всіх аспектах (економічному, національному, політичному) їм ні до чого.
Упевнений, що ці події і політику сучасної влади «гідно» оцінять уже наступні покоління: виважено і без емоцій. Сучасним історикам зробити це не під силу через занадто політизоване суспільство, осторонь якого лишитися практично неможливо.
Однак не тільки історикам, а й політологам, оглядачам, журналістам уже зараз варто наголошувати на постійному трактуванні владою і судовою системою ідентичних події по-різному.
Так, 15 травня у Тернополі правоохоронці затримали представника «Свободи» Віктора Козерога, якого звинуватили в пошкодженні прапора Компартії 9 травня. Проти порушника прокуратура порушила кримінальну справу за статтею 296, ч. 2 Кримінального кодексу України: хуліганство, або грубе порушення суспільного порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, яке супроводжується особливою нахабністю і виключним цинізмом. Згідно зі статтею порушники караються позбавленням волі терміном на 4 роки. Козерог просидів у буцегарні до 17 травня, після чого його за рішенням суду було звільнено з-під варти. Хлопець тепер на місцевому ревні ледь не герой – ось тільки чи в цьому є героїзм?
Здається, усе ніби за законом, такі дії справді можна кваліфікувати як хуліганство, тому до тернопільських правоохоронців не має бути претензій.
Та тільки де були донецькі правоохоронці, коли на 9 травня в столиці Донбасу проходив червоний марш з портретами Сталіна до монументу «Твои осободители, Донбасс», коли його учасники кидали під ноги червоно-чорний прапор Конгресу українських націоналістів, а потім прив’язали його до бампера авто й поволокли палити на меморіальному комплексі «Саур-Могила»? Чому не спинили цей антиукраїнський акт представники Партії регіонів в особі голови Донецької ОДА Анатолія Близнюка та міського голови Донецька Олександра Лук`янченка, якщо цього не могли зробити правоохоронні органи? Невідомо, чому досі прокуратура та правоохоронні органи не розслідують цей інцидент, адже, як вони стверджують, були звернення до відповідних органів.
...Відгомін святкування Дня Перемоги досі не дає спокою представникам певних політичних сил, що засвідчили події 22 травня. Через 13 днів після львівських подій “проросійські патріоти” Одеси здійснили наругу над прапором УПА. Учасники акції заявили, що проводять акцію у відповідь на події 9 травня у Львові. Між іншим, серед них був і прес-секретар Одеського обкому КПУ Олексій Албу. Знову виникає питання, тепер уже до одеських правоохоронців – де вони були в той час і чому нікого не арештували? Невже ці дії не підпадають під статтю, яку інкримінували Віктору Козерогу? Чи, може, на півдні та сході України суспільство живе за іншими законами й КК України?
На жаль, нинішня влада трактує ці інциденти по-різному, хоч, як на мене, очевидно, що вони ідентичні.
Що ж до “Свободи”, то, гадаю, лави своїх прихильників ця партія могла б збільшити, якби вела себе цивілізованіше в протистоянні з опонентами – проросійськими та антиукраїнськими силами. І на противагу їхнім популістським заявам, брутальним висловлюванням, часто нерозумним і некультурним діям протиставила культуру політичного спілкування, вихованість, історичну обізнаність, а не постійну лайку та образи через ЗМІ, бійки під час проведення різного роду політичних акцій, нищення символів тоталітарного режиму, ненависть до людей, що їх підтримують...
Володимир Гінда, історик
Упевнений, що ці події і політику сучасної влади «гідно» оцінять уже наступні покоління: виважено і без емоцій. Сучасним історикам зробити це не під силу через занадто політизоване суспільство, осторонь якого лишитися практично неможливо.
Однак не тільки історикам, а й політологам, оглядачам, журналістам уже зараз варто наголошувати на постійному трактуванні владою і судовою системою ідентичних події по-різному.
Так, 15 травня у Тернополі правоохоронці затримали представника «Свободи» Віктора Козерога, якого звинуватили в пошкодженні прапора Компартії 9 травня. Проти порушника прокуратура порушила кримінальну справу за статтею 296, ч. 2 Кримінального кодексу України: хуліганство, або грубе порушення суспільного порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, яке супроводжується особливою нахабністю і виключним цинізмом. Згідно зі статтею порушники караються позбавленням волі терміном на 4 роки. Козерог просидів у буцегарні до 17 травня, після чого його за рішенням суду було звільнено з-під варти. Хлопець тепер на місцевому ревні ледь не герой – ось тільки чи в цьому є героїзм?
Здається, усе ніби за законом, такі дії справді можна кваліфікувати як хуліганство, тому до тернопільських правоохоронців не має бути претензій.
Та тільки де були донецькі правоохоронці, коли на 9 травня в столиці Донбасу проходив червоний марш з портретами Сталіна до монументу «Твои осободители, Донбасс», коли його учасники кидали під ноги червоно-чорний прапор Конгресу українських націоналістів, а потім прив’язали його до бампера авто й поволокли палити на меморіальному комплексі «Саур-Могила»? Чому не спинили цей антиукраїнський акт представники Партії регіонів в особі голови Донецької ОДА Анатолія Близнюка та міського голови Донецька Олександра Лук`янченка, якщо цього не могли зробити правоохоронні органи? Невідомо, чому досі прокуратура та правоохоронні органи не розслідують цей інцидент, адже, як вони стверджують, були звернення до відповідних органів.
...Відгомін святкування Дня Перемоги досі не дає спокою представникам певних політичних сил, що засвідчили події 22 травня. Через 13 днів після львівських подій “проросійські патріоти” Одеси здійснили наругу над прапором УПА. Учасники акції заявили, що проводять акцію у відповідь на події 9 травня у Львові. Між іншим, серед них був і прес-секретар Одеського обкому КПУ Олексій Албу. Знову виникає питання, тепер уже до одеських правоохоронців – де вони були в той час і чому нікого не арештували? Невже ці дії не підпадають під статтю, яку інкримінували Віктору Козерогу? Чи, може, на півдні та сході України суспільство живе за іншими законами й КК України?
На жаль, нинішня влада трактує ці інциденти по-різному, хоч, як на мене, очевидно, що вони ідентичні.
Що ж до “Свободи”, то, гадаю, лави своїх прихильників ця партія могла б збільшити, якби вела себе цивілізованіше в протистоянні з опонентами – проросійськими та антиукраїнськими силами. І на противагу їхнім популістським заявам, брутальним висловлюванням, часто нерозумним і некультурним діям протиставила культуру політичного спілкування, вихованість, історичну обізнаність, а не постійну лайку та образи через ЗМІ, бійки під час проведення різного роду політичних акцій, нищення символів тоталітарного режиму, ненависть до людей, що їх підтримують...
Володимир Гінда, історик
четверг, 26 мая 2011 г.
На брюссельській презентації Південного потоку росіянам елегантно відмовили
Учора в Брюсселі відбулася презентація Газпромом проекту Південний потік. На сайті директорату з енергетики Єврокомісії розміщено виступ Єврокомісара з енергетики Етінгера, на якому я хочу зупинитися.
Пан Етінгер сказав, що Євросоюз підтримує Південний потік на рівні окремих країн. Це ввічлива формула, яка показує, що в цілому підтримки проекту з боку ЄС росіянам отримати не вдалося. У Етінгера у спічі є кілька важливих моментів. Євросоюз має свій пріоритетний проект – проект Південно-газового коридору, піонерним проектом якого є Набукко. І ЄС дає зрозуміти, що не підтримуватиме Південний потік так, як він підтримує Набукко. Європейська бюрократія не могла собі дозволити загубити Набукко, який внесено до пріоритетів ЄС, але винахідливо запропонувало росіянам своєрідне бачення Південного потоку. Так, європейці ввічливо зауважили, що не чинитимуть спротив реалізації Південного потоку. Але це нічого росіянами не дає. Бо чиновники з Єврокомісії завжди наголошують, що для ЄС важлива диверсифікація шляхів, джерел та контрпартнерів. Такою повною диверсифікацією шляхів, джерел та партнерських компаній є Набукко. А Південний потік - це диверсифікація лише шляхів. Єврокомісар Етінгер також чітко зазначив у своєму спічі, що вони хочуть мати справу із постачальниками газу з Центральної Азії та Каспійського регіону. А у випадку із Південним потоком вони знову матимуть справу із Газпромом. А це не відповідає їхньому бажанню диверсифікувовувати партнерів.
Крім того, росіян у Брюсселі вчора запитали, звідки візьметься газ для Південного потоку. Європейці чітко розуміли, що це не буде газ, який видобули додатково, а буде перерозподілений газ з української ГТС, або середньоазійський газ чи газ з Каспійського регіону, тобто той, на який претендує проект Південного газового коридору. Крім того, Етінгер чітко запитав, що буде з транзитом через українську ГТС. Бо Брюссель збирається фінансувати модернізацію ГТС. Ще єврокомісар запитує, хто зможе ще скористатися Південним потоком, якщо він буде реалізований: лише монопольно Газпром чи й інші компанії? Звичайно, навряд чи росіянам сподобалося це запитання. Бо Газпром хоче, щоб в будь-яких трубопроводних проектах за ним зберігався контроль та право визначати, кого допускати, а кого не допускати.
Етінгер дав чітко зрозуміти: ЄС вважає, що потенційні користувачі повинні мати вільний доступ до тих потужностей, тобто Євросоюз фактично зробив крок, щоб трансформувати монополію Газпрому у загальноприйнятні для європейських партнерів правила вільного доступу до транспортних потужностей. А це змінює ідеологію проекту. І ще ЄС чітко дав зрозуміти, що хоче виокристовувати новозбудовану інфраструктуру у реверсному напрямку, якщо виникне необхідність. Мається на увазі не морська частина газопроводу, а ті ділянки, які будуть проходити через території країн Південно-Східної Європи та Балкан. Також було заявлено, що правила функціонування новоствореної газотранпортної системи повинні бути в сфері компетенції незалежних регуляторів тих країн, через які проходить новостворений газопровід. Такий перелік рекомендацій, на мій погляд, перекреслює бажання російської сторони отримати офіційний статус для проекту. Бо з самого початку ідеологія, яка вкладалась у обхідні газопроводи Росії, несумісна із правилами гри, які прийняті на європейському ринку. ЄС зробив своєрідний реверанс: вітаємо всі проекти, які приносять додатковий газовий ресурс, але правила гри визначаємо ми, європейські споживачі. Це означає, що ера домінування постачальника, експортера завершена. Правила гри визначає споживач.
Михайло Гончар
Пан Етінгер сказав, що Євросоюз підтримує Південний потік на рівні окремих країн. Це ввічлива формула, яка показує, що в цілому підтримки проекту з боку ЄС росіянам отримати не вдалося. У Етінгера у спічі є кілька важливих моментів. Євросоюз має свій пріоритетний проект – проект Південно-газового коридору, піонерним проектом якого є Набукко. І ЄС дає зрозуміти, що не підтримуватиме Південний потік так, як він підтримує Набукко. Європейська бюрократія не могла собі дозволити загубити Набукко, який внесено до пріоритетів ЄС, але винахідливо запропонувало росіянам своєрідне бачення Південного потоку. Так, європейці ввічливо зауважили, що не чинитимуть спротив реалізації Південного потоку. Але це нічого росіянами не дає. Бо чиновники з Єврокомісії завжди наголошують, що для ЄС важлива диверсифікація шляхів, джерел та контрпартнерів. Такою повною диверсифікацією шляхів, джерел та партнерських компаній є Набукко. А Південний потік - це диверсифікація лише шляхів. Єврокомісар Етінгер також чітко зазначив у своєму спічі, що вони хочуть мати справу із постачальниками газу з Центральної Азії та Каспійського регіону. А у випадку із Південним потоком вони знову матимуть справу із Газпромом. А це не відповідає їхньому бажанню диверсифікувовувати партнерів.
Крім того, росіян у Брюсселі вчора запитали, звідки візьметься газ для Південного потоку. Європейці чітко розуміли, що це не буде газ, який видобули додатково, а буде перерозподілений газ з української ГТС, або середньоазійський газ чи газ з Каспійського регіону, тобто той, на який претендує проект Південного газового коридору. Крім того, Етінгер чітко запитав, що буде з транзитом через українську ГТС. Бо Брюссель збирається фінансувати модернізацію ГТС. Ще єврокомісар запитує, хто зможе ще скористатися Південним потоком, якщо він буде реалізований: лише монопольно Газпром чи й інші компанії? Звичайно, навряд чи росіянам сподобалося це запитання. Бо Газпром хоче, щоб в будь-яких трубопроводних проектах за ним зберігався контроль та право визначати, кого допускати, а кого не допускати.
Етінгер дав чітко зрозуміти: ЄС вважає, що потенційні користувачі повинні мати вільний доступ до тих потужностей, тобто Євросоюз фактично зробив крок, щоб трансформувати монополію Газпрому у загальноприйнятні для європейських партнерів правила вільного доступу до транспортних потужностей. А це змінює ідеологію проекту. І ще ЄС чітко дав зрозуміти, що хоче виокристовувати новозбудовану інфраструктуру у реверсному напрямку, якщо виникне необхідність. Мається на увазі не морська частина газопроводу, а ті ділянки, які будуть проходити через території країн Південно-Східної Європи та Балкан. Також було заявлено, що правила функціонування новоствореної газотранпортної системи повинні бути в сфері компетенції незалежних регуляторів тих країн, через які проходить новостворений газопровід. Такий перелік рекомендацій, на мій погляд, перекреслює бажання російської сторони отримати офіційний статус для проекту. Бо з самого початку ідеологія, яка вкладалась у обхідні газопроводи Росії, несумісна із правилами гри, які прийняті на європейському ринку. ЄС зробив своєрідний реверанс: вітаємо всі проекти, які приносять додатковий газовий ресурс, але правила гри визначаємо ми, європейські споживачі. Це означає, що ера домінування постачальника, експортера завершена. Правила гри визначає споживач.
Михайло Гончар
Українське кіно: де ви, меценати?
Куди зникають гроші, що виділяються на кіно?
Україна святкує український успіх у Каннах – уже другий поспіль.
Режисерка Марина Врода отримала "Золоту пальмову гілку" в номінації "кращий короткометражний фільм".
29-річна випускниця Національного університету імені Карпенка-Карого раніше була асистентом режисера Сергія Лозниці, стрічка якого «Щастя моє» торік буквально «висадила мозок» журі й глядачам у Каннах.
Поки що на цих іноземних тріумфах успіхи сучасного українського кіно й закінчуються.
Як і раніше, талановитим українцям легше добитися визнання вдома через «закордон»: бо чиновники вдома навіть не мають достатньої компетенції, щоб відрізнити добре від злого. Не кажучи про те, щоб підтримати добре.
Між тим, так було не завжди… Згадаймо про велику кількість геніальних акторів-українців по всьому світові, Олександра Довженка, «поетичне кіно», для боротьби з яким ЦК КПРС проводив спеціальні наради під головуванням генсека партії…
Однак наприкінці існування СРСР український кінематограф практично зник, та досі так і не відродився.
Клептократична влада якщо й доходила до кіно, то хіба що до розподілу між «своїми» крихт, що виділялися на нього. От і цього року на кіно виділено 120 мільйонів гривень – досить на 7-10 повноцінних фільмів, або на 15-20 за умов співфінансуванні. А скільки їх вийде на екран?
Не краща ситуація й з меценатами.
Між тим, наприкінці ХІХ століття внаслідок політики царату українці серед усіх підприємців в Україні становили лише 23%. Але й тоді знаходилися Терещенки, Симиренки, Ханенки, Миклухи, які з ризиком для кар’єри, часто таємно, давали гроші Тарасові Шевченкові, Лесі Українці, на український театр, на перший на Дніпрі пароплав «Українець»…
Михалков більше відомий матюками, ніж творчістю
А що в сусідів? Коли в Україні кіно (як соціальної функції) майже нема, то в Росії воно формально існує. За кількісними показниками російське кіно виглядає дуже непогано. 2001 рік – 53 фільми, 2009 – 194, 2010 – 160.
Лише цього року Росія виділить безпосередньо на кіно 4 млрд. 300 млн. рублів – близько 150 мільйонів доларів.
Російський кінематограф існує завдяки сприянню держави, коли до 30% бюджету кожної картини може бути сплачено з державного бюджету. У Росії великому бізнесу навіть знижували податки, якщо він вкладав гроші в кіно. До 2001 року протягом чотирьох літ кожна поважаюча себе нафтова, лісопромислова, торговельна компанія стала великим «кіновиробником». Хоча на практиці на кіно просто списувалися кошти, а більша їх частина насправді виводилася в офшори. Цікаво, що тоді одним із провідних кіновиробників стало Мурманське пароплавство. Ту «лавочку» вже прикрили, але й досі уряд Росії за великі бюджетні кошти прагне стимулювати виникнення «кінопотоку». Так би мовити, перегною, з якого виростуть квіти. Але квіти досі так і не ростуть.
Можливо, вони не ростуть, бо їх не ті садять?
Так, голова Союзу кінематографістів Росії Микита Михалков останнім часом більше, ніж фільмами, відомий своїми фонтануючими матюками про те, що ні за що не зніме з автомобіля «мигалки»: «Є… воно конем! Мене називають «барином», а є дивовижне прислів`я про барина: «Мужик на барина сердився-сердився, а барин і не знав ні х…».
На питання, навіщо йому спецсигнал, син автора двох гімнів СРСР і одного гімну Росії відповів: «Так завжди було, і так завжди буде».
Однак останнім часом позиції Михалкова захиталися. Його фільми «Втомлені сонцем» луснули в прокаті.
Кончаловський відмиває Кучму
Його рідний брат Андрон Михалков-Кончаловський зняв за гроші «Зовнішекономбанку» Росії фільм «Лускунчик і пацючий король», який з тріском провалився і в оцінці критиків, і в прокаті. Пропали чи то десятки, чи то сотні мільйонів доларів, надані банком, головою наглядової ради якого є голова російського уряду Путін.
А Кончаловський тим часом «перекваліфікувався в управдоми» й заробляє, чим може: зняв фільм «Битва за Україну», де відмиває Кучму від замовлення вбивства Георгія Гонгадзе.
Пару днів тому, після того, як Міноборони Росії вирішило зняти з автомобіля Михалкова «мигалку», яка вирізняє російську верхівку від решти росіян, він розповів усе, що «накипіло». За його словами, у ветеранів викликав «подив і розчарування» той факт, що замість суворовців і нахімовців у параді до 65-річчя Перемоги брали участь військові підрозділи НАТО, а на параді 2011 року «безлику масу в однакових робах, що марширують під легендарну військову музику, можна було розрізнити лише за допомогою диктора. А п`ять вертольотів продемонстрували всю міць вітчизняної авіації».
Чимало російських митців стверджують, що нинішнє російське кіно деградує, бо хворе на пропаганду і вірнопідданство, воно і близько не підходить до рівня якості радянського, ніякої власної ідеї не несе, а є лише механічним мавпуванням «Голівуду».
Держава фінансує фільми з чудернацькими назвами: "Инзеень-малина", "Кружовник", "Тупой жирный заяц" тощо, які ніхто не бачить.
А тим часом з усіх знятих російських стрічок у 2010 року в прокат вийшло лише 69, частка російського кіно в прокаті у 2010 році впала до 16%, хоча ще деякий час тому вона доходила до 27%. Фактично російський кінематограф програв «Голівуду»: зниження 10-12% за рік.
Причина: ще кілька років тому хтось чекав чогось від російського кіно й намагався ходити на російські фільми, а зараз вони цю звичку скасували.
Проте не варто тішитися проблемам сусіда, тим більше коли в нас вони не менші, хоч і свої. Варто вчитися на чужих помилках.
Факт є фактом. У радянські часи біля кінотеатрів запитували: чи немає зайвого квитка? А нині знімають таке, що не хочеться дивитися, навіть завантаживши «на халяву» з Інтернету.
Рай для кінотворчості
Може, секрет нинішньої мистецької яловості в тому, що нинішній стан суспільства не сприяє творенню?
Колись Сенека сказав, що люди йому нагадують лева і буйвола, прив’язаних одне до одного на арені античного цирку. Переможець переживе переможеного на 15 хвилин, і ці миті вони витрачають на те, щоб шматувати одне одного.
Коли ми дивимося на твори мистецтва, то розуміємо, кого Бог «поцілував у чоло» – чому одне є вічною класикою, а інше – екзгибіціоністським демонструванням комплексів.
З ненависті, самозакоханості, презирства нічого гідного не твориться. Вершиною мистецтва є твори, створені в часи віри і людьми віри. А більшість з так званого «сучасного мистецтва» (на кшталт «акул у формаліні») глядачі забудуть за тиждень як страшний сон.
Як би це не пафосно і банально звучало, в основі усіх геніальних творінь лежить любов. У тому числі до землі, на яку Бог навіщось привів кожного з нас.
Історики прекрасно знають, яку колосальну кількість і якість матеріалу для візуалізації дає українська історія. Абсолютна більшість інших країн могли б про таке тільки мріяти.
Адже Україна причетна до подій континентального, а подекуди й світового масштабу.
Лише навскидку. У Наддністрянщині й Причорномор’ї акуратно, майже по кордонах України, римляни звели масштабні земляні укріплення – "Траянові вали". Римська імперія так і не наважилася просуватися вглиб території України, а виступала стороною, що захищалася.
Закінчилося все тим, що вигнанці з України зруйнували тисячолітню Римську імперію.
Хто забув, або не вчив – трапилося це так.
У ІІІ столітті нашої ери в Південну Україну зі Скандинавії прийшли племена готів. Після одного з конфліктів зі слов’янсько-сарматськими племенами, ті закликали на допомогу гунів, і разом вигнали вестготів аж у межі Римської імперії.
Величезні натовпи готів переправилися через Дунай і осіли на придунайській території, побродили кількадесят років між Балканами та Італією і врешті 410 року захопили Рим.
Це здійснило колосальний переворот, змінивши весь порядок речей, що існував протягом семи століть, і закривши цілу епоху в історії людства.
Іноземні кінематографісти дорого б дали, аби хоча б одна з цих історій трапилася в них у країні.
У прикордонних індіанських сутичках за всю їхню історію XVII – XIX століть у Північній Америці загинуло 40 тисяч осіб, як за рік-два пересічної історії середньовічної України. На історичному матеріалі цих "воєн" американці зняли тисячі фільмів. В Англії Робін Гуд ховався в лісі під "районним центром" Нотінгемом, грабуючи багатіїв і роздаючи їхні статки бідним. Про нього знято десятки фільмів в усьому світі, іноді дуже непоганих. Тим часом українські робінгуди збиралися в багатотисячні загони й брали штурмом найбільші фортеці Європи. Однак досі не відзначені в кіно, яке залишається «найважливішим із мистецтв».
Меценати, де ви?
Нині весь світ пам’ятає подвиги давніх греків. Не тому, що вони були такі сміливі, а тому, що вміли писати.
Тому найголовніше: де нові українські Довженки? І де бізнес, здатний їх профінансувати, щоб розповісти про все?
Нині на слуху в Україні два по-своєму амбітні кінопроекти. Перший – екранізація роману Василя Шкляра «Чорний ворон». Потрібні гроші.
(Одержувач: Шкляр В.М., ідентифікаційний код В. Шкляра: 1878817350. Банк: Приватбанк, номер р/р 26202601729257 МФО: 305299 ЄДРПОУ: 14360570. Призначення платежу: благодійний внесок.)
Другий проект – зйомка «Казки про Чорного Козака» режисера й сценариста Владислава Чабанюка. Зйомки нині ближчі до завершення, ніж до середини. Унікальність фільму в тому, що він починався як любительсько-волонтерський задум, а закінчується як професійний проект. За сценарієм у фільмі мали зарізати барана, але за нього запросили 800 гривень. Довелося купити козу за 150.
(Одержувач: ПАО КБ Приватбанк. Код отримувача (ОКПО, ЄДРПОУ): 14360570. Код банку отримувача (МФО): 305299. Рахунок одержувача: 29244825509100. Призначення: для картки / рахунку № 4627081720928139.)
Найкраще надсилати з Приватбанку (немає процентів).
Сьогодні українське кіно – незорана нива для амбітних людей з грошима, які хочуть лишити свій слід в історії. А не просто побити на дорозі черговий «Ламборджині» чи поставити на причал у Європі чергову яхту.
В українському кіно складається унікальна ситуація.
Україна завжди пам’ятатиме Нестора Літописця. Хоча після нього, ймовірно, було чимало не менш талановитих істориків і письменників.
Просто він був перший.
Олександр Палій, історик і політолог
Україна святкує український успіх у Каннах – уже другий поспіль.
Режисерка Марина Врода отримала "Золоту пальмову гілку" в номінації "кращий короткометражний фільм".
29-річна випускниця Національного університету імені Карпенка-Карого раніше була асистентом режисера Сергія Лозниці, стрічка якого «Щастя моє» торік буквально «висадила мозок» журі й глядачам у Каннах.
Поки що на цих іноземних тріумфах успіхи сучасного українського кіно й закінчуються.
Як і раніше, талановитим українцям легше добитися визнання вдома через «закордон»: бо чиновники вдома навіть не мають достатньої компетенції, щоб відрізнити добре від злого. Не кажучи про те, щоб підтримати добре.
Між тим, так було не завжди… Згадаймо про велику кількість геніальних акторів-українців по всьому світові, Олександра Довженка, «поетичне кіно», для боротьби з яким ЦК КПРС проводив спеціальні наради під головуванням генсека партії…
Однак наприкінці існування СРСР український кінематограф практично зник, та досі так і не відродився.
Клептократична влада якщо й доходила до кіно, то хіба що до розподілу між «своїми» крихт, що виділялися на нього. От і цього року на кіно виділено 120 мільйонів гривень – досить на 7-10 повноцінних фільмів, або на 15-20 за умов співфінансуванні. А скільки їх вийде на екран?
Не краща ситуація й з меценатами.
Між тим, наприкінці ХІХ століття внаслідок політики царату українці серед усіх підприємців в Україні становили лише 23%. Але й тоді знаходилися Терещенки, Симиренки, Ханенки, Миклухи, які з ризиком для кар’єри, часто таємно, давали гроші Тарасові Шевченкові, Лесі Українці, на український театр, на перший на Дніпрі пароплав «Українець»…
Михалков більше відомий матюками, ніж творчістю
А що в сусідів? Коли в Україні кіно (як соціальної функції) майже нема, то в Росії воно формально існує. За кількісними показниками російське кіно виглядає дуже непогано. 2001 рік – 53 фільми, 2009 – 194, 2010 – 160.
Лише цього року Росія виділить безпосередньо на кіно 4 млрд. 300 млн. рублів – близько 150 мільйонів доларів.
Російський кінематограф існує завдяки сприянню держави, коли до 30% бюджету кожної картини може бути сплачено з державного бюджету. У Росії великому бізнесу навіть знижували податки, якщо він вкладав гроші в кіно. До 2001 року протягом чотирьох літ кожна поважаюча себе нафтова, лісопромислова, торговельна компанія стала великим «кіновиробником». Хоча на практиці на кіно просто списувалися кошти, а більша їх частина насправді виводилася в офшори. Цікаво, що тоді одним із провідних кіновиробників стало Мурманське пароплавство. Ту «лавочку» вже прикрили, але й досі уряд Росії за великі бюджетні кошти прагне стимулювати виникнення «кінопотоку». Так би мовити, перегною, з якого виростуть квіти. Але квіти досі так і не ростуть.
Можливо, вони не ростуть, бо їх не ті садять?
Так, голова Союзу кінематографістів Росії Микита Михалков останнім часом більше, ніж фільмами, відомий своїми фонтануючими матюками про те, що ні за що не зніме з автомобіля «мигалки»: «Є… воно конем! Мене називають «барином», а є дивовижне прислів`я про барина: «Мужик на барина сердився-сердився, а барин і не знав ні х…».
На питання, навіщо йому спецсигнал, син автора двох гімнів СРСР і одного гімну Росії відповів: «Так завжди було, і так завжди буде».
Однак останнім часом позиції Михалкова захиталися. Його фільми «Втомлені сонцем» луснули в прокаті.
Кончаловський відмиває Кучму
Його рідний брат Андрон Михалков-Кончаловський зняв за гроші «Зовнішекономбанку» Росії фільм «Лускунчик і пацючий король», який з тріском провалився і в оцінці критиків, і в прокаті. Пропали чи то десятки, чи то сотні мільйонів доларів, надані банком, головою наглядової ради якого є голова російського уряду Путін.
А Кончаловський тим часом «перекваліфікувався в управдоми» й заробляє, чим може: зняв фільм «Битва за Україну», де відмиває Кучму від замовлення вбивства Георгія Гонгадзе.
Пару днів тому, після того, як Міноборони Росії вирішило зняти з автомобіля Михалкова «мигалку», яка вирізняє російську верхівку від решти росіян, він розповів усе, що «накипіло». За його словами, у ветеранів викликав «подив і розчарування» той факт, що замість суворовців і нахімовців у параді до 65-річчя Перемоги брали участь військові підрозділи НАТО, а на параді 2011 року «безлику масу в однакових робах, що марширують під легендарну військову музику, можна було розрізнити лише за допомогою диктора. А п`ять вертольотів продемонстрували всю міць вітчизняної авіації».
Чимало російських митців стверджують, що нинішнє російське кіно деградує, бо хворе на пропаганду і вірнопідданство, воно і близько не підходить до рівня якості радянського, ніякої власної ідеї не несе, а є лише механічним мавпуванням «Голівуду».
Держава фінансує фільми з чудернацькими назвами: "Инзеень-малина", "Кружовник", "Тупой жирный заяц" тощо, які ніхто не бачить.
А тим часом з усіх знятих російських стрічок у 2010 року в прокат вийшло лише 69, частка російського кіно в прокаті у 2010 році впала до 16%, хоча ще деякий час тому вона доходила до 27%. Фактично російський кінематограф програв «Голівуду»: зниження 10-12% за рік.
Причина: ще кілька років тому хтось чекав чогось від російського кіно й намагався ходити на російські фільми, а зараз вони цю звичку скасували.
Проте не варто тішитися проблемам сусіда, тим більше коли в нас вони не менші, хоч і свої. Варто вчитися на чужих помилках.
Факт є фактом. У радянські часи біля кінотеатрів запитували: чи немає зайвого квитка? А нині знімають таке, що не хочеться дивитися, навіть завантаживши «на халяву» з Інтернету.
Рай для кінотворчості
Може, секрет нинішньої мистецької яловості в тому, що нинішній стан суспільства не сприяє творенню?
Колись Сенека сказав, що люди йому нагадують лева і буйвола, прив’язаних одне до одного на арені античного цирку. Переможець переживе переможеного на 15 хвилин, і ці миті вони витрачають на те, щоб шматувати одне одного.
Коли ми дивимося на твори мистецтва, то розуміємо, кого Бог «поцілував у чоло» – чому одне є вічною класикою, а інше – екзгибіціоністським демонструванням комплексів.
З ненависті, самозакоханості, презирства нічого гідного не твориться. Вершиною мистецтва є твори, створені в часи віри і людьми віри. А більшість з так званого «сучасного мистецтва» (на кшталт «акул у формаліні») глядачі забудуть за тиждень як страшний сон.
Як би це не пафосно і банально звучало, в основі усіх геніальних творінь лежить любов. У тому числі до землі, на яку Бог навіщось привів кожного з нас.
Історики прекрасно знають, яку колосальну кількість і якість матеріалу для візуалізації дає українська історія. Абсолютна більшість інших країн могли б про таке тільки мріяти.
Адже Україна причетна до подій континентального, а подекуди й світового масштабу.
Лише навскидку. У Наддністрянщині й Причорномор’ї акуратно, майже по кордонах України, римляни звели масштабні земляні укріплення – "Траянові вали". Римська імперія так і не наважилася просуватися вглиб території України, а виступала стороною, що захищалася.
Закінчилося все тим, що вигнанці з України зруйнували тисячолітню Римську імперію.
Хто забув, або не вчив – трапилося це так.
У ІІІ столітті нашої ери в Південну Україну зі Скандинавії прийшли племена готів. Після одного з конфліктів зі слов’янсько-сарматськими племенами, ті закликали на допомогу гунів, і разом вигнали вестготів аж у межі Римської імперії.
Величезні натовпи готів переправилися через Дунай і осіли на придунайській території, побродили кількадесят років між Балканами та Італією і врешті 410 року захопили Рим.
Це здійснило колосальний переворот, змінивши весь порядок речей, що існував протягом семи століть, і закривши цілу епоху в історії людства.
Іноземні кінематографісти дорого б дали, аби хоча б одна з цих історій трапилася в них у країні.
У прикордонних індіанських сутичках за всю їхню історію XVII – XIX століть у Північній Америці загинуло 40 тисяч осіб, як за рік-два пересічної історії середньовічної України. На історичному матеріалі цих "воєн" американці зняли тисячі фільмів. В Англії Робін Гуд ховався в лісі під "районним центром" Нотінгемом, грабуючи багатіїв і роздаючи їхні статки бідним. Про нього знято десятки фільмів в усьому світі, іноді дуже непоганих. Тим часом українські робінгуди збиралися в багатотисячні загони й брали штурмом найбільші фортеці Європи. Однак досі не відзначені в кіно, яке залишається «найважливішим із мистецтв».
Меценати, де ви?
Нині весь світ пам’ятає подвиги давніх греків. Не тому, що вони були такі сміливі, а тому, що вміли писати.
Тому найголовніше: де нові українські Довженки? І де бізнес, здатний їх профінансувати, щоб розповісти про все?
Нині на слуху в Україні два по-своєму амбітні кінопроекти. Перший – екранізація роману Василя Шкляра «Чорний ворон». Потрібні гроші.
(Одержувач: Шкляр В.М., ідентифікаційний код В. Шкляра: 1878817350. Банк: Приватбанк, номер р/р 26202601729257 МФО: 305299 ЄДРПОУ: 14360570. Призначення платежу: благодійний внесок.)
Другий проект – зйомка «Казки про Чорного Козака» режисера й сценариста Владислава Чабанюка. Зйомки нині ближчі до завершення, ніж до середини. Унікальність фільму в тому, що він починався як любительсько-волонтерський задум, а закінчується як професійний проект. За сценарієм у фільмі мали зарізати барана, але за нього запросили 800 гривень. Довелося купити козу за 150.
(Одержувач: ПАО КБ Приватбанк. Код отримувача (ОКПО, ЄДРПОУ): 14360570. Код банку отримувача (МФО): 305299. Рахунок одержувача: 29244825509100. Призначення: для картки / рахунку № 4627081720928139.)
Найкраще надсилати з Приватбанку (немає процентів).
Сьогодні українське кіно – незорана нива для амбітних людей з грошима, які хочуть лишити свій слід в історії. А не просто побити на дорозі черговий «Ламборджині» чи поставити на причал у Європі чергову яхту.
В українському кіно складається унікальна ситуація.
Україна завжди пам’ятатиме Нестора Літописця. Хоча після нього, ймовірно, було чимало не менш талановитих істориків і письменників.
Просто він був перший.
Олександр Палій, історик і політолог
Чому не арештували Тимошенко
Як і одинадцять років тому, коли Тимошенко арештовували вперше, позавчора біля Генпрокуратури стояв натовп журналістів. Знову всі чекали на її вихід. Але цього разу Юлія Тимошенко таки вийшла. Було враження, що влада не зреалізувала прийняте рішення. Відразу постало питання "чому?"
Чи дійсно це був зрежисований спектакль у день приїзду Міллера, як про це говорили одні? Чи Президент вирішив все ж не робити з Тимошенко героїню, як думають інші? Чи, може, влада злякалася реакції Європи і власного народу, як стверджує сама Тимошенко?
Про це ми запитали в експертів.
Тарас Чорновіл, народний депутат, перший заступник голови Комітету Верховної Ради в закордонних справах:
ПІД ЧАС ВІЗИТУ В ПОЛЬЩУ ЯНУКОВИЧ ВИГЛЯДАТИМЕ В БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ НЕГАТИВНО
Ще з самого ранку і Пшонка, і Кузьмін давали чітко зрозуміти, що в цей день ніхто Тимошенко не саджатиме. Це вже вона трошки добавляє собі ваги, коли каже, що вже були прийняті всі рішення.
Мені це нагадує гру в кішки-мишки, щоправда для якої мети, я поки зрозуміти не можу.
Прихопити, привідпустити, полякати, заспокоїти, знову зробити якийсь натиск, знову відійти… Тобто щоб призвичаїти громадськість до думки, що вона може бути заарештована. А, може, щоб її таки тримати в постійному напруженні, бо психологічно це справді стрес дуже серйозний… Тиск на Тимошенко – цілком логічний крок у їхній ситуації.
Якщо вони таки планують саджати Тимошенко в майбутньому, то зараз це робиться для того, щоб викликати ефект звикання в закордонних ЗМІ, організацій.
У випадку з Тимошенко у влади вироблені якісь правила гри, про які нам невідомо. Тобто такий варіант, що хтось почав щось ініціювати, а Пшонка чи Янукович цього не знав, не дуже підходить. Ну, Янукович, може, й не знав, бо воно йому сто років не потрібно, що робиться в країні і де він президент. А щодо команди, яка зараз приймає рішення… Гадаю, там не лише люди з прокуратури, а й з АП, то вони, переконаний, усе дуже добре наперед пропланували, вони дуже добре знали, як вони діятимуть саме в цей день.
Коли дипломатів запрошували до Пшонки, вони не знали, про що саме йтиметься. Бо я мав зустріч з одним з дипломатів, він мені подзвонив і попросив її перенести, бо міністерство дуже серйозно й терміново запрошує їх на якусь важливу зустріч.
Для чого Пшонці зустрічатися з послами? Щоб і їх тримати в підвішеному стані. Показати, ось ми її таки не затримуємо, хоча й можемо, бо вона не ходить на слідчі дії… Тобто таке закручування ситуації, щоб усі себе почувалися невпевнено. З одного боку, нема причин робити якісь заяви, з другого – відчуття повної неясності.
Таке напускання туману годитися для обох версій: щоб урешті-решт посадити Тимошенко і для версії про нагнітання, щоб Тимошенко почала робити якісь грубі помилки.
Під час візиту в Польщу Янукович виглядатиме в будь-якому разі негативно, бо самі вже події навколо Тимошенко, Луценка та інших не додають йому авторитету. Я просто не впевнений, чи від Януковича ще щось у цій країні залежить. Так, він може зробити так, щоб від нього все залежало, та для цього потрібно поміняти навколо себе все оточення. Він ще достатньо має сил, аби втягнутися в цю війну...
Отож, Янукович їде в Польщу з затьмареним, але ще не зовсім критичним обличчям… Наскільки мені відомо, Польща буде третьою країною, щодо якої почнуться провокації СБУ. У двох країнах з так званої Вишеградської четвірки: Угорщині та Чехії ці провокації вже пройшли. Польща – наступна, а завершиться четвертою країною – Словаччиною.
СБУ дуже активно взялася переслідувати українців, які мають подвійне громадянство з угорським, а також консульства… Жодних претензій до подвійного з українським російського, румунського, ізраїльського громадянства СБУ не висуває, лише до угорського. Це викликало дуже серйозний резонанс в Угорщині. Там у парламенті вже порушують питання – чи варто так сильно підтримувати Україну. В Україні подвійне громадянство не заборонено, воно просто не визнається. Дипломатичний скандал з Чехією теж відомий ...
Вишеградська четвірка була зайняла позицію лобіюваня інтересів України в Європі, Чехія вже відмовилася від цього. Україна взагалі висловила угорцям велику зневагу ще й тим, що в рамках двосторонніх відносин з боку Угорщини опікується міністр закордонних справ (фактично третя людина в країні), з українського – заступник міністра. Я з цього приводу навіть робив депутатське звернення.
Цим всім займається Хорошковський, аби Вишеградська четвірка перестала бути лобістом України…
Навіщо їм це лобіювання? Вони зацікавлені, щоб Україна не сповзла до Росії, тобто насправді донедавна все було позитивно, але силами наших «кремлівських» друзів в українському керівництві все полетіло в пух і прах.
Іван Попеску, народний депутат (ПР), голова української делегації в ПАРЄ:
НУ І ЩО, ЩО ЦЕ СКАЗАВ ПРЕЗИДЕНТ ЄВРОПАРЛАМЕНТУ? А В НАС Є СПІКЕР УКРАЇНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ!
Коли Тимошенко з’явилася в студії Савіка Шустера, усі зрозуміли, що вона не хворіє, про що вона казала перед цим. Тому були всі підстави, аби взяти її під варту, оскільки це є ухиляння від співпраці зі слідством. Гадаю, її адвокати правильно вчинили, коли прийшли й сказали, що Тимошенко сама хоче прийти на допит. І саме це вплинуло, щоб її не арештовували. Усе решта – політика.
Представники спільноти щодо Тимошенко нічого не запитують… Запитують тільки, чи дотримуються у нас процесуальні норми. А вони в нас дотримуються буквально щодо всіх громадян України.
Я не думаю, що зустріч Пшонки з послами вплинула на те, щоб відпустити Тимошенко, адже рішення приймалося судом, а не прокуратурою.
Єжи Бузек – член Європейської народної партії, яка є партнером «Батьківщини». Звісно, вони підтримують одне одного по партійній лінії. І це був коментар, а не заява. Ну і що, що це сказав президент Європарламенту? А в нас є спікер українського парламенту, є президент ПАРЄ, який зараз перебуває в Україні. До речі, Україна є членом ПАРЄ і поки не є членом Європейського Союзу і не є членом Європарламенту.
Сергій Соболєв, народний депутат («Батьківщина»):
ТИМОШЕНКО ПІШЛА ДО ШУСТЕРА ЗАМІСТЬ МЕНЕ, БО У МЕНЕ ПОМЕР БАТЬКО
Гадаю, у тому, що Тимошенко відпустили, спрацювало декілька факторів: реакція людей, депутатського корпусу, дипломатичного корпусу на ці виняткові, на мій погляд, порушення закону – це свого роду був запобіжник від дій, які планувалися Генеральною прокуратурою.
Давайте розберемося, що сталося: Генеральний прокурор Пшонка і його заступник Кузьмін заявили, що в них, виявляється, є рішення суду на арешт і затримання Тимошенко. Тільки вони не використають це рішення під час допиту. Перше питання, яке тут виникає – а в який спосіб славетний Печерський суд ухвалював таке рішення, а друге – виходить, у нас вибірково застосовуються рішення судів?
У нас виявляється, регіонали – це повальні лікарі, які визначають стан людини. Тимошенко була на лікарняному. Те, що вона пішла на ток-шоу до Шустера – була виняткова річ. Саме я мав брати участь у цій програмі й відповідати на всі закиди. За кілька хвилин до початку я зателефонував їй, що не можу, бо в мене помер батько, і я мушу їхати на його похорон. І Юлія Володимирівна була фактично що в стані афекту, адже вона сама була хвора, плюс моє повідомлення про смерть батька, тобто вона не сподівалася, що їй самій доведеться відповідати на всю цю брехню. Але якщо регіонали хочуть ще й на цьому грати, то ми їм дамо гідну відповідь, так само і їхнім найнятим прокурорам.
Що відбулося потім… Вони ж через групу Портнова протягнули закон, за яким ми тепер повертаємося в часи Єжова та Берії, де тепер прокуратура разом з підлеглими судами визначатиме, скільки треба знайомитися зі справою, незалежно від кількості томів. Так вони одразу б могли звернутися в суд й використати цей закон так, як використали його для Луценка. Тоді до чого тут затримання і всі інші показушні речі?!
Дуже хочеться подивитися, як цей закон використовуватиметься до Кузьміна, Портнова і всіх інших, хто розробляв усе це. І як Портнов відповідатиме за газові контракти, які він вів, як юрист. Він же сам заявляв у пресі, що це він придумував схеми…
Оксана Климончук
Чи дійсно це був зрежисований спектакль у день приїзду Міллера, як про це говорили одні? Чи Президент вирішив все ж не робити з Тимошенко героїню, як думають інші? Чи, може, влада злякалася реакції Європи і власного народу, як стверджує сама Тимошенко?
Про це ми запитали в експертів.
Тарас Чорновіл, народний депутат, перший заступник голови Комітету Верховної Ради в закордонних справах:
ПІД ЧАС ВІЗИТУ В ПОЛЬЩУ ЯНУКОВИЧ ВИГЛЯДАТИМЕ В БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ НЕГАТИВНО
Ще з самого ранку і Пшонка, і Кузьмін давали чітко зрозуміти, що в цей день ніхто Тимошенко не саджатиме. Це вже вона трошки добавляє собі ваги, коли каже, що вже були прийняті всі рішення.
Мені це нагадує гру в кішки-мишки, щоправда для якої мети, я поки зрозуміти не можу.
Прихопити, привідпустити, полякати, заспокоїти, знову зробити якийсь натиск, знову відійти… Тобто щоб призвичаїти громадськість до думки, що вона може бути заарештована. А, може, щоб її таки тримати в постійному напруженні, бо психологічно це справді стрес дуже серйозний… Тиск на Тимошенко – цілком логічний крок у їхній ситуації.
Якщо вони таки планують саджати Тимошенко в майбутньому, то зараз це робиться для того, щоб викликати ефект звикання в закордонних ЗМІ, організацій.
У випадку з Тимошенко у влади вироблені якісь правила гри, про які нам невідомо. Тобто такий варіант, що хтось почав щось ініціювати, а Пшонка чи Янукович цього не знав, не дуже підходить. Ну, Янукович, може, й не знав, бо воно йому сто років не потрібно, що робиться в країні і де він президент. А щодо команди, яка зараз приймає рішення… Гадаю, там не лише люди з прокуратури, а й з АП, то вони, переконаний, усе дуже добре наперед пропланували, вони дуже добре знали, як вони діятимуть саме в цей день.
Коли дипломатів запрошували до Пшонки, вони не знали, про що саме йтиметься. Бо я мав зустріч з одним з дипломатів, він мені подзвонив і попросив її перенести, бо міністерство дуже серйозно й терміново запрошує їх на якусь важливу зустріч.
Для чого Пшонці зустрічатися з послами? Щоб і їх тримати в підвішеному стані. Показати, ось ми її таки не затримуємо, хоча й можемо, бо вона не ходить на слідчі дії… Тобто таке закручування ситуації, щоб усі себе почувалися невпевнено. З одного боку, нема причин робити якісь заяви, з другого – відчуття повної неясності.
Таке напускання туману годитися для обох версій: щоб урешті-решт посадити Тимошенко і для версії про нагнітання, щоб Тимошенко почала робити якісь грубі помилки.
Під час візиту в Польщу Янукович виглядатиме в будь-якому разі негативно, бо самі вже події навколо Тимошенко, Луценка та інших не додають йому авторитету. Я просто не впевнений, чи від Януковича ще щось у цій країні залежить. Так, він може зробити так, щоб від нього все залежало, та для цього потрібно поміняти навколо себе все оточення. Він ще достатньо має сил, аби втягнутися в цю війну...
Отож, Янукович їде в Польщу з затьмареним, але ще не зовсім критичним обличчям… Наскільки мені відомо, Польща буде третьою країною, щодо якої почнуться провокації СБУ. У двох країнах з так званої Вишеградської четвірки: Угорщині та Чехії ці провокації вже пройшли. Польща – наступна, а завершиться четвертою країною – Словаччиною.
СБУ дуже активно взялася переслідувати українців, які мають подвійне громадянство з угорським, а також консульства… Жодних претензій до подвійного з українським російського, румунського, ізраїльського громадянства СБУ не висуває, лише до угорського. Це викликало дуже серйозний резонанс в Угорщині. Там у парламенті вже порушують питання – чи варто так сильно підтримувати Україну. В Україні подвійне громадянство не заборонено, воно просто не визнається. Дипломатичний скандал з Чехією теж відомий ...
Вишеградська четвірка була зайняла позицію лобіюваня інтересів України в Європі, Чехія вже відмовилася від цього. Україна взагалі висловила угорцям велику зневагу ще й тим, що в рамках двосторонніх відносин з боку Угорщини опікується міністр закордонних справ (фактично третя людина в країні), з українського – заступник міністра. Я з цього приводу навіть робив депутатське звернення.
Цим всім займається Хорошковський, аби Вишеградська четвірка перестала бути лобістом України…
Навіщо їм це лобіювання? Вони зацікавлені, щоб Україна не сповзла до Росії, тобто насправді донедавна все було позитивно, але силами наших «кремлівських» друзів в українському керівництві все полетіло в пух і прах.
Іван Попеску, народний депутат (ПР), голова української делегації в ПАРЄ:
НУ І ЩО, ЩО ЦЕ СКАЗАВ ПРЕЗИДЕНТ ЄВРОПАРЛАМЕНТУ? А В НАС Є СПІКЕР УКРАЇНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ!
Коли Тимошенко з’явилася в студії Савіка Шустера, усі зрозуміли, що вона не хворіє, про що вона казала перед цим. Тому були всі підстави, аби взяти її під варту, оскільки це є ухиляння від співпраці зі слідством. Гадаю, її адвокати правильно вчинили, коли прийшли й сказали, що Тимошенко сама хоче прийти на допит. І саме це вплинуло, щоб її не арештовували. Усе решта – політика.
Представники спільноти щодо Тимошенко нічого не запитують… Запитують тільки, чи дотримуються у нас процесуальні норми. А вони в нас дотримуються буквально щодо всіх громадян України.
Я не думаю, що зустріч Пшонки з послами вплинула на те, щоб відпустити Тимошенко, адже рішення приймалося судом, а не прокуратурою.
Єжи Бузек – член Європейської народної партії, яка є партнером «Батьківщини». Звісно, вони підтримують одне одного по партійній лінії. І це був коментар, а не заява. Ну і що, що це сказав президент Європарламенту? А в нас є спікер українського парламенту, є президент ПАРЄ, який зараз перебуває в Україні. До речі, Україна є членом ПАРЄ і поки не є членом Європейського Союзу і не є членом Європарламенту.
Сергій Соболєв, народний депутат («Батьківщина»):
ТИМОШЕНКО ПІШЛА ДО ШУСТЕРА ЗАМІСТЬ МЕНЕ, БО У МЕНЕ ПОМЕР БАТЬКО
Гадаю, у тому, що Тимошенко відпустили, спрацювало декілька факторів: реакція людей, депутатського корпусу, дипломатичного корпусу на ці виняткові, на мій погляд, порушення закону – це свого роду був запобіжник від дій, які планувалися Генеральною прокуратурою.
Давайте розберемося, що сталося: Генеральний прокурор Пшонка і його заступник Кузьмін заявили, що в них, виявляється, є рішення суду на арешт і затримання Тимошенко. Тільки вони не використають це рішення під час допиту. Перше питання, яке тут виникає – а в який спосіб славетний Печерський суд ухвалював таке рішення, а друге – виходить, у нас вибірково застосовуються рішення судів?
У нас виявляється, регіонали – це повальні лікарі, які визначають стан людини. Тимошенко була на лікарняному. Те, що вона пішла на ток-шоу до Шустера – була виняткова річ. Саме я мав брати участь у цій програмі й відповідати на всі закиди. За кілька хвилин до початку я зателефонував їй, що не можу, бо в мене помер батько, і я мушу їхати на його похорон. І Юлія Володимирівна була фактично що в стані афекту, адже вона сама була хвора, плюс моє повідомлення про смерть батька, тобто вона не сподівалася, що їй самій доведеться відповідати на всю цю брехню. Але якщо регіонали хочуть ще й на цьому грати, то ми їм дамо гідну відповідь, так само і їхнім найнятим прокурорам.
Що відбулося потім… Вони ж через групу Портнова протягнули закон, за яким ми тепер повертаємося в часи Єжова та Берії, де тепер прокуратура разом з підлеглими судами визначатиме, скільки треба знайомитися зі справою, незалежно від кількості томів. Так вони одразу б могли звернутися в суд й використати цей закон так, як використали його для Луценка. Тоді до чого тут затримання і всі інші показушні речі?!
Дуже хочеться подивитися, як цей закон використовуватиметься до Кузьміна, Портнова і всіх інших, хто розробляв усе це. І як Портнов відповідатиме за газові контракти, які він вів, як юрист. Він же сам заявляв у пресі, що це він придумував схеми…
Оксана Климончук
понедельник, 23 мая 2011 г.
Віхи тижня. Янукович не здивував, але розчарував
Опозиція і протести
Організований 19 травня під патронатом Наталії Королевської марш протесту підприємців увінчався мітингом, що зібрав декілька тисяч людей під стінами Верховної Ради.
На відміну від учасників недавнього «Дня гніву», члени громадської ініціативи «Вперед» протестували у вельми комфортних умовах – з музичним супроводом і без «Беркута». Наступним етапом їх активності стане розширення впливу: уряд ще до мітингу біля парламентських стін погодився переписати ряд положень Податкового кодексу, полегшивши долю представників малого і середнього бізнесу.
«Батьківщина» тим часом провела черговий етап свого з`їзду. Його делегати заочно переобрали на пост лідера хвору, а тому відсутню, Юлію Тимошенко. Її соратники висловили стурбованість можливістю її арешту і доручили парламентарям-однопартійцям не допустити внесення змін до нині чинного виборчого закону.
Побоювання щодо позбавлення Тимошенко свободи виглядають небезпідставними. Найпомітніший і найслухняніший з прокурорських працівників Ренат Кузьмін не виключив такої можливості. Під час засідання тимчасової парламентської комісії, що розслідує обставини підписання газових контрактів з Росією, Кузьмін оприлюднив свідчення колишнього глави НАК «Нафтогаз України» Дубини, який стверджує, що він нібито підписав газові угоди під прямим тиском тодішнього прем`єр-міністра.
Правда, про справу Кучми Кузьмін чомусь різко замовк. Мовчання – «золото»?..
Одкровення Дубини знайшли продовження в клоунаді від пані Богословської на ТБ. Натхненна документальною базою і очевидною підтримкою голова парламентської комісії влаштувала в ефірі «Шустер Live» показовий виступ.
Богословська, яка відчула себе суддею, прокурором і богинею відплати Немезідою у одній особі, давно відома «особливим ставленням» до Тимошенко, але цього разу їй вдалося перевершити себе. Ні, не в переконливості, оскільки дотягнутися до рейтингу Тимошенко Богословській не вдається. Виглядало досить безглуздо: навіть супротивники Тимошенко поспівчували їй. Екс-прем`єр примчалася в студію захищати своє добре ім`я. Богословська явно норовила влаштувати смикання за коси, але це їй не вдалося.
Бабська бійка
Втім, одну колотнечу, теж майже «бабську», телеглядачам побачити вдалося. Перший віце-спікер Адам Мартинюк «сміливо», без особливих зусиль нейтралізував спроби позафракційного депутата Олега Ляшка внести конструктивні зауваження до порядку денного. Спробував би він на «регіонала» підняти руку... Але таке відважному неокоммуністові, мабуть, і в голову б не прийшло. У результаті перебіжчик виявився зваленим, а розпалений переможець повернувся до ведення парламентського засідання.
Навики рукопашного бою можуть стати в нагоді Мартинюку під час заявленої першим секретарем КПУ Петром Симоненком червневої акції у Львові. Українські комуністи разом з російськими партайгеноссе збираються відзначати там сімдесяту річницю початку Великої Вітчизняної війни. Пан Симоненко з фірмовою кривою посмішкою обіцяє задати жару «бандерівцям», немов не розуміючи, що жертвами провокації покликані стати ветерани.
Президент не здивував, але розчарував
Підлив масла у вогонь і Віктор Янукович, який підписав після драматичної паузи закон про використання червоних прапорів. Цим він нікого в принципі не здивував, хіба що розвіяв фантазії мрійників, що приписують нинішньому Президентові бажання відірватися від ярлика «проросійська маріонетка».
Крім того, навколо Янукович явно загострилася боротьба різних груп впливу. Заговорили про ймовірну відставку Азарова, захиталися крісла деяких міністрів. Звільненням міністра охорони здоров`я Ємця справа не обмежиться, оскільки соціально-економічна ситуація і занепалий рейтинг вимагають нових кадрових жертв. Янукович вже «підвісив сокиру» над головою останнього азаровского протеже в Кабміні – міністра фінансів Федора Ярошенка. Правда, чіпати відому четвірку – Хорошковського, Могильова, Табачника, Єжеля він навряд чи ризикне.
Азарову ж готують завершення політичної кар`єри на осінь.
Євген Магда, Володимир Ільченко
Організований 19 травня під патронатом Наталії Королевської марш протесту підприємців увінчався мітингом, що зібрав декілька тисяч людей під стінами Верховної Ради.
На відміну від учасників недавнього «Дня гніву», члени громадської ініціативи «Вперед» протестували у вельми комфортних умовах – з музичним супроводом і без «Беркута». Наступним етапом їх активності стане розширення впливу: уряд ще до мітингу біля парламентських стін погодився переписати ряд положень Податкового кодексу, полегшивши долю представників малого і середнього бізнесу.
«Батьківщина» тим часом провела черговий етап свого з`їзду. Його делегати заочно переобрали на пост лідера хвору, а тому відсутню, Юлію Тимошенко. Її соратники висловили стурбованість можливістю її арешту і доручили парламентарям-однопартійцям не допустити внесення змін до нині чинного виборчого закону.
Побоювання щодо позбавлення Тимошенко свободи виглядають небезпідставними. Найпомітніший і найслухняніший з прокурорських працівників Ренат Кузьмін не виключив такої можливості. Під час засідання тимчасової парламентської комісії, що розслідує обставини підписання газових контрактів з Росією, Кузьмін оприлюднив свідчення колишнього глави НАК «Нафтогаз України» Дубини, який стверджує, що він нібито підписав газові угоди під прямим тиском тодішнього прем`єр-міністра.
Правда, про справу Кучми Кузьмін чомусь різко замовк. Мовчання – «золото»?..
Одкровення Дубини знайшли продовження в клоунаді від пані Богословської на ТБ. Натхненна документальною базою і очевидною підтримкою голова парламентської комісії влаштувала в ефірі «Шустер Live» показовий виступ.
Богословська, яка відчула себе суддею, прокурором і богинею відплати Немезідою у одній особі, давно відома «особливим ставленням» до Тимошенко, але цього разу їй вдалося перевершити себе. Ні, не в переконливості, оскільки дотягнутися до рейтингу Тимошенко Богословській не вдається. Виглядало досить безглуздо: навіть супротивники Тимошенко поспівчували їй. Екс-прем`єр примчалася в студію захищати своє добре ім`я. Богословська явно норовила влаштувати смикання за коси, але це їй не вдалося.
Бабська бійка
Втім, одну колотнечу, теж майже «бабську», телеглядачам побачити вдалося. Перший віце-спікер Адам Мартинюк «сміливо», без особливих зусиль нейтралізував спроби позафракційного депутата Олега Ляшка внести конструктивні зауваження до порядку денного. Спробував би він на «регіонала» підняти руку... Але таке відважному неокоммуністові, мабуть, і в голову б не прийшло. У результаті перебіжчик виявився зваленим, а розпалений переможець повернувся до ведення парламентського засідання.
Навики рукопашного бою можуть стати в нагоді Мартинюку під час заявленої першим секретарем КПУ Петром Симоненком червневої акції у Львові. Українські комуністи разом з російськими партайгеноссе збираються відзначати там сімдесяту річницю початку Великої Вітчизняної війни. Пан Симоненко з фірмовою кривою посмішкою обіцяє задати жару «бандерівцям», немов не розуміючи, що жертвами провокації покликані стати ветерани.
Президент не здивував, але розчарував
Підлив масла у вогонь і Віктор Янукович, який підписав після драматичної паузи закон про використання червоних прапорів. Цим він нікого в принципі не здивував, хіба що розвіяв фантазії мрійників, що приписують нинішньому Президентові бажання відірватися від ярлика «проросійська маріонетка».
Крім того, навколо Янукович явно загострилася боротьба різних груп впливу. Заговорили про ймовірну відставку Азарова, захиталися крісла деяких міністрів. Звільненням міністра охорони здоров`я Ємця справа не обмежиться, оскільки соціально-економічна ситуація і занепалий рейтинг вимагають нових кадрових жертв. Янукович вже «підвісив сокиру» над головою останнього азаровского протеже в Кабміні – міністра фінансів Федора Ярошенка. Правда, чіпати відому четвірку – Хорошковського, Могильова, Табачника, Єжеля він навряд чи ризикне.
Азарову ж готують завершення політичної кар`єри на осінь.
Євген Магда, Володимир Ільченко
Битва за Україну. Післямова
Фільм Андрона Кончаловського «Битва за Україну» вже викликав бурхливу реакцію серед глядачів. Все, про що йшла мова у фільмі, не нове: практично всі гіпотези і тези озвучувалися впродовж останніх десяти років в тій або іншій інтерпретації. Журналісти й експерти не раз звертали увагу на те, що офіційна версія процесу підслуховування розмов Леоніда Кучми і подальшого зникнення Георгія Гонгадзе не витримує критики. З технічної точки зору майор Мельниченко не міг записувати Кучму самотужки і на звичайний диктофон. Хтось налаштовував Кучму проти Гонгадзе і потім акуратно вичищав розмови, які передували гнівним реплікам на адресу журналіста. Дуже вже спланованою і цілеспрямованою була акція проти Кучми, щоб вважати її проявом журналістської стихії. Одне слово, про все це говорилося й раніше.
Але!
Головні моменти у фільмі – це те, що його зняв кінорежисер зі світовим ім'ям і те, що він спробував систематизувати всі неточності, недомовленості, суперечності, гіпотези і загадки, якими просто напхана вся історія зі зникненням Гонгадзе. І при цьому режисер робить висновок: справа Гонгадзе і плівки Мельниченка – це наслідок геополітичної битви за Україну, що розгорнулася на самому початку «нульових» років між США й Росією.
Кончаловський залишає поле для роздумів: а хто, власне, затіяв весь скандал? Хоча, по суті, це не так важливо. Важливе інше: Україна стала полігоном для відпрацювання брудних технологій. Далі був Нью-Йорк 11 вересня 2001 року. Далі були Беслан, «Норд-ост» і вибухи в Московському метро. Були «Кольчуги» і звинувачення на адресу Саддама Хуссейна в підготовці до використання заборонених видів зброї. Було злагоджене цькування України російським Газпромом за мовчазної підтримки Заходу – тільки для того, щоб прикрити серйозні проблеми в російській газовій сфері звинуваченнями нашої країни в крадіжці газу. Були інші провокації – більш менш успішні. З винаходом все більш і більш цинічних інформаційних посилів. Москва і Вашингтон, Париж і Рим, Берлін і Лондон – всі брали участь у світових змаганнях на тему «хто краще обдурить світову спільноту». Придумані і ніколи не існуючі хвороби (типу «пташиного» або «свинячого» грипу), на боротьбу з якими витрачаються мільярди. Віртуальні покоївки, яких нібито намагається згвалтувати велелюбний глава Міжнародного валютного фонду. Міфічні «парникові ефекти», на які витрачаються сотні мільярдів, а деякі віце-президенти США навіть одержують Нобелівські премії.
Найгірше, що за всіма цими цинічними діями стоять життя і моральний стан простих людей, які вірять, які піддаються стресам, які гинуть у підірваних потягах метрополітену, в літаках або в баштах-близнюках. Яким доводиться йти на війну – в Ірак або Чечню, до Лівії або до Афганістану. Яким доводиться голосувати – інакше програють. І програвати – тому що проголосували…
Провокація проти України була однією з перших спроб увергнути світ у нову епоху – епоху віртуальної політичної реальності. Середньовіччя почалося з руйнування Риму. Новий час – із плавання Колумба (або з революції Кромвеля – як кому завгодно). Новітня історія Західної Європи – з Французької революції. Новітня історія Східної Європи – з Жовтневої революції. Імперіалізм – з англо-бурської війни і війни між США і Іспанією. Холодна війна – з промови Черчилля у Фултоні. Епоха віртуальної реальності – з «Кучмагейту» і справи Гонгадзе.
Ті, хто сьогодні вгледів у фільмі якийсь замовний характер, помиляються. Думаю, точно з таким же ступенем цинізму можна говорити про те, що Михайло Ромм зняв «на замовлення» фільм «Звичайний фашизм» або Френсіс форд Коппола «Апокаліпсис сьогодні» - адже ці фільми були зняті справжніми Майстерами тоді, коли суспільства, обпалені війнами, шукали відповіді на багато актуальних запитань. Завдяки Майстрам розставлялися акценти, формувалися світогляд, оцінки. Так було і так буде.
Врешті-решт, Кончаловський дає своє бачення і нікому його не нав'язує. Він запрошує до дискусії. Він дає можливість висловитися таким різним людям, як Мороз і Гольдфарб, Мостова і Табачник, Мельниченко і Фельштинський. Він насичує фільм хронікою. Він намагається відтворити ситуацію. Він розмірковує про Час і про Людей. І ставить питання, на які не може знайти відповіді. І на які, на жаль, сьогодні не шукають відповідей і в Україні. Слідство у справі Гонгадзе самоусунулося від всіх версій «касетного скандалу» і мертвою хваткою вчепилося в екс-президента Леоніда Кучму, явно намагаючись дати суспільству просту відповідь на одне з найскладніших питань сучасної України.
А зараз і деякі критики починають іронізувати над тим, що Кончаловський ставить дуже наївні питання або будує легкі конструкції. Але насправді це питання, які задають тисячі простих людей, які сприймають дійсність без політологічних або журналістських ускладнень. Якщо був диктофон, то хто його перезаряджав? Якщо були плівки або чіпи, то хто їх розшифровував? І де оригінали? І якщо Мельниченко не віддає оригінали, то хто і що може ще спливти в майбутньому? Яка інформація? Де гарантія, що завтра нам не нададуть – із посиланням на плівки Мельниченка – інформацію про участь нинішніх можновладців у «кривавих оргіях з процесом поїдання плоті християнських немовлят»? Чому жертвою був вибраний саме Гонгадзе? Адже Георгій не був радикально-опозиційним або найбільш непримиренним журналістом? Чому Мельниченко, знаючи про підготовку замаху на Гонгадзе, не попередив його? І яка в цьому роль Мороза? «Як багато питань! Як мало відповідей!», - вигукував герой Бертольда Брехта.
Колись у своїй книзі про Леоніда Кучму я написав: «Враховуючи безліч вищеперерахованих чинників і безліч сторін, зацікавлених в усуненні Кучми за допомогою провокації і стихійного виступу мас, можна припустити, що Кучма і Гонгадзе стали жертвами однієї і тієї ж політичної інтриги і однієї і тієї ж групи осіб, що задумали комплексну операцію з прослуховування, дискредитації і усунення Президента. Гонгадзе убили фізично, Кучму хотіли перетворити на політичний труп». Я готовий знову повторити цю тезу, і фільм Кончаловського ще більше переконав мене у моїй правоті.
…Найгірше, що битва за Україну триває. І в цій битві будуть нові провокації і нові загадкові сторінки. Час від часу влада рапортуватиме про розкриття злочину і про упіймання злочинців – то «тєрпіл»-міліціонерів, то блаженно всміхненого генерала Пукача, який, ретельно ховаючись і маскуючись, майже десять років носив у кишені брюк новеньке, тільки що виписане на його ім'я посвідчення генерала міліції. І чим частіше рапортуватимуть про чергове просування в справі, тим більше з'являтиметься загадок і запитань.
Андрон Кончаловський підводить нас до розуміння факту: те, що відбулося в кінці 2000 року, - продукт імпортних технологій. Де, за чиї гроші, на чиє замовлення зготували криваві технології – на це питання треба знайти відповідь. Хоча ще десятиліттями сперечатимуться історики й журналісти навколо цього питання – майже як над питаннями «Хто убив Кенеді?», «Чи був Берія дійсно ворогом народу?», «Як загинув Гагарін?», «Чому затонув «Титанік»?» і т.д.
….Напевно, разом із документальним фільмом епоха Кучмагейту і зникнення Гонгадзе заслуговує добротного художнього осмислення. Дуже хочеться вірити, що автор «Одіссеї» і «Лев зимой» може відтворити сильну за виразністю галерею образів і найпотужнішу за насиченістю драматургію на основі подій десятирічної давнини. Принаймні, в історії України є не так багато сторінок, які привертають до себе погляди світової громадськості. І які варто розкривати не тільки слідчим прокуратури або журналістам, але й кожному, хто намагається знайти правду.
Кость Бондаренко
Але!
Головні моменти у фільмі – це те, що його зняв кінорежисер зі світовим ім'ям і те, що він спробував систематизувати всі неточності, недомовленості, суперечності, гіпотези і загадки, якими просто напхана вся історія зі зникненням Гонгадзе. І при цьому режисер робить висновок: справа Гонгадзе і плівки Мельниченка – це наслідок геополітичної битви за Україну, що розгорнулася на самому початку «нульових» років між США й Росією.
Кончаловський залишає поле для роздумів: а хто, власне, затіяв весь скандал? Хоча, по суті, це не так важливо. Важливе інше: Україна стала полігоном для відпрацювання брудних технологій. Далі був Нью-Йорк 11 вересня 2001 року. Далі були Беслан, «Норд-ост» і вибухи в Московському метро. Були «Кольчуги» і звинувачення на адресу Саддама Хуссейна в підготовці до використання заборонених видів зброї. Було злагоджене цькування України російським Газпромом за мовчазної підтримки Заходу – тільки для того, щоб прикрити серйозні проблеми в російській газовій сфері звинуваченнями нашої країни в крадіжці газу. Були інші провокації – більш менш успішні. З винаходом все більш і більш цинічних інформаційних посилів. Москва і Вашингтон, Париж і Рим, Берлін і Лондон – всі брали участь у світових змаганнях на тему «хто краще обдурить світову спільноту». Придумані і ніколи не існуючі хвороби (типу «пташиного» або «свинячого» грипу), на боротьбу з якими витрачаються мільярди. Віртуальні покоївки, яких нібито намагається згвалтувати велелюбний глава Міжнародного валютного фонду. Міфічні «парникові ефекти», на які витрачаються сотні мільярдів, а деякі віце-президенти США навіть одержують Нобелівські премії.
Найгірше, що за всіма цими цинічними діями стоять життя і моральний стан простих людей, які вірять, які піддаються стресам, які гинуть у підірваних потягах метрополітену, в літаках або в баштах-близнюках. Яким доводиться йти на війну – в Ірак або Чечню, до Лівії або до Афганістану. Яким доводиться голосувати – інакше програють. І програвати – тому що проголосували…
Провокація проти України була однією з перших спроб увергнути світ у нову епоху – епоху віртуальної політичної реальності. Середньовіччя почалося з руйнування Риму. Новий час – із плавання Колумба (або з революції Кромвеля – як кому завгодно). Новітня історія Західної Європи – з Французької революції. Новітня історія Східної Європи – з Жовтневої революції. Імперіалізм – з англо-бурської війни і війни між США і Іспанією. Холодна війна – з промови Черчилля у Фултоні. Епоха віртуальної реальності – з «Кучмагейту» і справи Гонгадзе.
Ті, хто сьогодні вгледів у фільмі якийсь замовний характер, помиляються. Думаю, точно з таким же ступенем цинізму можна говорити про те, що Михайло Ромм зняв «на замовлення» фільм «Звичайний фашизм» або Френсіс форд Коппола «Апокаліпсис сьогодні» - адже ці фільми були зняті справжніми Майстерами тоді, коли суспільства, обпалені війнами, шукали відповіді на багато актуальних запитань. Завдяки Майстрам розставлялися акценти, формувалися світогляд, оцінки. Так було і так буде.
Врешті-решт, Кончаловський дає своє бачення і нікому його не нав'язує. Він запрошує до дискусії. Він дає можливість висловитися таким різним людям, як Мороз і Гольдфарб, Мостова і Табачник, Мельниченко і Фельштинський. Він насичує фільм хронікою. Він намагається відтворити ситуацію. Він розмірковує про Час і про Людей. І ставить питання, на які не може знайти відповіді. І на які, на жаль, сьогодні не шукають відповідей і в Україні. Слідство у справі Гонгадзе самоусунулося від всіх версій «касетного скандалу» і мертвою хваткою вчепилося в екс-президента Леоніда Кучму, явно намагаючись дати суспільству просту відповідь на одне з найскладніших питань сучасної України.
А зараз і деякі критики починають іронізувати над тим, що Кончаловський ставить дуже наївні питання або будує легкі конструкції. Але насправді це питання, які задають тисячі простих людей, які сприймають дійсність без політологічних або журналістських ускладнень. Якщо був диктофон, то хто його перезаряджав? Якщо були плівки або чіпи, то хто їх розшифровував? І де оригінали? І якщо Мельниченко не віддає оригінали, то хто і що може ще спливти в майбутньому? Яка інформація? Де гарантія, що завтра нам не нададуть – із посиланням на плівки Мельниченка – інформацію про участь нинішніх можновладців у «кривавих оргіях з процесом поїдання плоті християнських немовлят»? Чому жертвою був вибраний саме Гонгадзе? Адже Георгій не був радикально-опозиційним або найбільш непримиренним журналістом? Чому Мельниченко, знаючи про підготовку замаху на Гонгадзе, не попередив його? І яка в цьому роль Мороза? «Як багато питань! Як мало відповідей!», - вигукував герой Бертольда Брехта.
Колись у своїй книзі про Леоніда Кучму я написав: «Враховуючи безліч вищеперерахованих чинників і безліч сторін, зацікавлених в усуненні Кучми за допомогою провокації і стихійного виступу мас, можна припустити, що Кучма і Гонгадзе стали жертвами однієї і тієї ж політичної інтриги і однієї і тієї ж групи осіб, що задумали комплексну операцію з прослуховування, дискредитації і усунення Президента. Гонгадзе убили фізично, Кучму хотіли перетворити на політичний труп». Я готовий знову повторити цю тезу, і фільм Кончаловського ще більше переконав мене у моїй правоті.
…Найгірше, що битва за Україну триває. І в цій битві будуть нові провокації і нові загадкові сторінки. Час від часу влада рапортуватиме про розкриття злочину і про упіймання злочинців – то «тєрпіл»-міліціонерів, то блаженно всміхненого генерала Пукача, який, ретельно ховаючись і маскуючись, майже десять років носив у кишені брюк новеньке, тільки що виписане на його ім'я посвідчення генерала міліції. І чим частіше рапортуватимуть про чергове просування в справі, тим більше з'являтиметься загадок і запитань.
Андрон Кончаловський підводить нас до розуміння факту: те, що відбулося в кінці 2000 року, - продукт імпортних технологій. Де, за чиї гроші, на чиє замовлення зготували криваві технології – на це питання треба знайти відповідь. Хоча ще десятиліттями сперечатимуться історики й журналісти навколо цього питання – майже як над питаннями «Хто убив Кенеді?», «Чи був Берія дійсно ворогом народу?», «Як загинув Гагарін?», «Чому затонув «Титанік»?» і т.д.
….Напевно, разом із документальним фільмом епоха Кучмагейту і зникнення Гонгадзе заслуговує добротного художнього осмислення. Дуже хочеться вірити, що автор «Одіссеї» і «Лев зимой» може відтворити сильну за виразністю галерею образів і найпотужнішу за насиченістю драматургію на основі подій десятирічної давнини. Принаймні, в історії України є не так багато сторінок, які привертають до себе погляди світової громадськості. І які варто розкривати не тільки слідчим прокуратури або журналістам, але й кожному, хто намагається знайти правду.
Кость Бондаренко
Як Притула і Кідрук українських жінок захищали
Після того, як на новозеландському радіо переможець одного з конкурсів отримав приз – поїздку до України з метою секс-туризму, ведучий ранкового шоу «Підйом» на «Новому каналі» Сергій Притула задумав акцію у відповідь, котра отримала назву «На Зеландію!». Передати новозеландцям «привіт» від України поїхав письменник та мандрівник Максим Кідрук
На початку лютого 2011 року якомусь розумнику з радіостудії «The Rock FM», що у Окленді, Нова Зеландія (www.therock.net.nz), прийшла в голову «конгеніальна» ідея: оголосити серед слухачів своєї радіостанції конкурс, за результатами якого вручити переможцю спеціальний приз. Усе б нічого, якби нагородою звитяжцеві не стала поїздка в Україну нібито за дружиною. Конкурс назвали «Win a Ukrainian Wife».
Поспішимо розчарувати всіх, хто повірив, що новозеландець відправлятиметься до нас за дружиною. На радіо, як і в будь-якій медійній організації, існує юридичний відділ, котрий пильно слідкує за тим, що діється, говориться та пишеться в ефірі. Тож формулювання «Виграй собі дружину» стало лише юридично виваженим прикриттям. Насправді ж «The Rock FM» зобов’язалась оплатити «щасливчику» переліт та двотижневе перебування в Україні, а також надати необхідні кошти для того, щоб… порозважатися з нашими красунями (обіцяли нову дівчину щовечора).
По суті, Україну публічно, при всьому світі обізвали борделем, і українці це мовчки проковтнули. Причому таке паскудство розкручувалось на загальнонаціональному новозеландському радіо та ТБ не один місяць. На превеликий жаль, єдиною офіційною особою, котра відреагувала цілком адекватно і жорстко, став посол України в Австралії та Новій Зеландії пан Валентин Адомайтіс. Згодом до нього приєднались представники Асоціації українців Нової Зеландії (www.nzukrainians.org).
Виграв конкурс оклендський винороб — тлустий хлопець на ім’я Грег Морган (Greg Morgan), котрий у анкеті на сайті «The Rock FM» з гордістю зазначив, що «випиває не частіше, ніж два рази день».
Достеменно не відомо, чи пан Морган, який випиває не частіше ніж двічі на день і, можна сказати, слугує взірцем тверезості для новозеландців, відвідував Україну. Подробиці його візиту зі зрозумілих причин трималися в таємниці. Проте через певний час, коли пристрасті довкола цього ганебного проекту трохи вляглися, в новозеландських ЗМІ з’явилися інтерв’ю з Грегом, в яких цей чолов’яга повідує землякам про те, що «жінки в Україні дуже гарні, але тупі — з ними нема про що говорити».
А на запитання, які там чоловіки, відповідає: «Жодної конкуренції. Всі чоловіки в Україні — пиятики та алкоголіки»…
Враховуючи все наведене вище два місяці тому ведучий ранкового шоу «Підйом» на «Новому каналі» Сергій Притула задумав акцію у відповідь, котра отримала назву «На Зеландію!». В ефірі «Підйому» було анонсовано початок конкурсу на пошук молодого авантюрного українця, котрого буде доправлено до Нової Зеландії зі спеціальним дорученням: передати новозеландцям «привіт!» (читаємо вище про роботу юридичного відділу), популярно роз’яснити їм, що Україна — не бордель, а також зробити все, що в його силах, аби подібні вихватки у майбутньому не повторювалися. Переможцем цього відбору став ваш скромний слуга, письменник і мандрівник Макс Кідрук.
Розроблений план дій у Новій Зеландії складався з двох частин: офіційної та неофіційної.
Офіційна частина включала в себе подачу листа-скарги до контролюючого органу — Broadcasting Standards Authority (www.bsa.govt.nz), спробу потрапити на ефір до радіо «The Rock FM» з метою влаштувати дискусію, а також проголошення тосту за дружбу між Україною та Новою Зеландією в одному з оклендських барів.
Завдяки сприянню Асоціації українців Нової Зеландії, зокрема її голови Наталії Пошивайло-Таулер, була проведена зустріч з Кейті Міллс (Kati Mills), менеджером та ведучою програм на новозеландському радіо. Після нетривалих переговорів вона погодилася влаштувати для мене ефір, поставивши єдину умову, — бесіда повинна бути «friendly».
Одначе за день до призначеного ефіру представники радіостудії відмовились від свого попереднього рішення. Як виявилося, за той час у Broadcasting Standards Authority надійшов мій лист-скарга. Схоже, у них просто урвався терпець, через що вони вирішили вжити певних заходів.
Після того я особисто пере телефонував до Крісті Крейг (Kristy Craig), що входить до керівної ради «The Rock FM», намагаючись вияснити причину відмови в ефірі.
Жіночка певний час намагалася говорити чемно, але зрештою не втрималася і почала кричати про те, що через наші дії (посла України, мене, Наталі Пошивайло-Таулер та ін.) їхній радіостанції заборонили проводити будь-які ігрові конкурси. Фактично, мій лист став останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Broadcasting Standards Authority.
Зрозуміло, на ефір я так і не потрапив. Зате акція в барі пройшла на відмінно, зібравши дуже багато прихильників.
В останню ніч поїздки відбулася неофіційна (так би мовити, просвітницька) частина програми, що полягала у розклеюванні плакатів по всій центральній частині Окленда. Ці постери були створені за участі організації «Фемен». На них зображена оголена жінка, що тримає в одній руці закривавлений серп, а в іншій — відірвані чоловічі гонади. А також підпис: «Greg! We are waiting! Try to win a wife again». Цей плакат мав на меті показати, чого слід очікувати всім, хто раптом знову надумає податися до України у пошуках сексуальних розваг.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)