Війна в Афганістані провадиться з урахуванням нових реалій інформаційного століття. Вона є відповіддю на інформаційну атаку терористів, яким вдалося з допомогою трансляцій по CNN увергнути США та світ загалом у шок. Сполучені Штати поки не можуть дати адекватної картинки своєї протидії
УКРАЇНСЬКА АУДИТОРІЯ В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ ІНОФРМАЦІЙНИХ КАМПАНІЙ
Георгій ПОЧЕПЦОВ (2001 рік)
З одного боку, авіаудари не є такими ж видовищними. З іншого, — СNN втратило ексклюзивність, оскільки арабська телекомпанія "Аль-Джазіра" — з 35-мільйонною аудиторією — транслює по світі інший тип кадрів, будує іншу віртуальну дійсність. Там є й поранені діти, про які НТВ заявило "нібито поранені", що також є протидією в інформаційній війні двох сторін.
Інформаційна складова стала важливим компонентом національної та міжнародної безпеки. Мало того, віртуальна реальність стала об'єктом серйозного дослідження. Пентагон разом з Університетом Південної Каліфорнії активно вивчає всі існуючі фільми на тему тероризму для того, щоби зрозуміти нові схеми дій і нові види погроз. Обрано саме цей навчальний заклад, оскільки 1999 року він одержав п'ятирічний контракт на використання інструментарію індустрії розваг для військових цілей. Мається на увазі створення штучних візуальних, слухових й інших образів, котрі можуть
сприйматися супротивником як справжні. Інформаційний простір США "приніс" Дж. Бушу 90% підтримки населенням дій Білого дому. А як зреагувала Україна на терористичні акти в Америці? Як "спрацювали" наші ЗМІ? Для цього подивимося на наш інформаційний простір, створюваний українськими мас-медіа.
Інформаційний простір України: у періоди миру та війни
Сумарно можна відзначити такі висновки, що матимуть не цілком сприятливий характер. ЗМІ, у принципі, розповідають про ті події, свідком яких глядач не був. У іншому разі немає потреби дивитися. Але ЗМІ повинні «надати» мені журналіста, котрий сам був свідком події чи спілкувався з такими свідками.
Теракти в Нью-Йорку водночас продемонстрували і нездатність до динамічної роботи. Телебачення відрізняється іншою швидкістю висвітлення й іншою швидкістю ухвалення рішень. При цьому треба уміти виходити з «піке» висвітлення, вчасно переключаючи на інші теми. Ні того, ні іншого не було.
Висвітлення війни в Афганістані з'являється вже на заданому до цього тлі терактів, тому тут виявилося легше. Велика частина ТВ-каналів включилася вчасно в це висвітлення, з'явилися експерти; яких телевізійники не дуже зауважують. Вони масово беруть інтерв'ю в політиків, менш охоче в експертів, котрі, по суті, можуть заміняти для глядача функції свідків події. Однак все одно, цих подій ніби не пропускають через національну призму, вони залишаються багато в чому зовні. Єдиною внутрішньою характеристикою запропонованого стала поява сюжетів про іммігрантів.
Таким чином, мінусами ТВ-простору України стали:
- відсутність динаміки;
- невміння переключатися на нові теми;
- недостатнє використання експертів, які могли б компенсувати ВІДСУТНІСТЬ власкорів;
- брак внутрішніх характеристик зовнішньої події.
У цілому ж, мова також повинна йти про те, що ми не проникаємо в суть ситуації, шукаємо поверxневі причини і наслідки. Немає іншого, глибинного рівня, який би порушував питання ісламу, Афганістану, військових оцінок, наслідків для майбутнього устрою світу. На екрані ми бачимо ПОДІЮ, але його паралельно не супроводжує КОНТЕКСТ, що, на певно, є центральним поняттям для такого інтелігентного засобу
Усе це свідчить про те, що Україна має потребу в інформаційній реформі, подібну до тих, котрі заявлені в політичній, економічній та адміністративній сферах. Мало того, без інформреформи не буде мати місця ні політична, ні економічна, ні адміністративна реформа. Давайте спробуємо розглянути деякі фактори, що на сьогодні заважають розвиткові інформаційної сфери. При цьому ми одразу залишимо осторонь фактор фінансовий, визнаючи його базисність і тому визначену об'єктивність. Та все-таки варто погодитися, що не лише він гальмує розвиток інформаційної сфери.
Ми перебуваємо у полоні деяких догм, котрі заважають реальному розвиткові ринку інформації країни, котрі відводять суспільну увагу в інший бік. Неправильний розвиток інформаційної сфери може мати і вже має суттєві наслідки, оскільки вона починає мати ключове значення для існування розвитку всіх інших сфер: економічної, політичної, військової, дипломатичної. Програючи інформаційні битви, ми водночас програємо більш суттєві, з погляду матеріального світу, бої.
Однією з таких догм є уявлення про інформаційний простір винятково з погляду механізмів породження інформації. В результаті ми починаємо розуміти і, відповідно, вимірювати інформаційний простір за обсягами породжуваної інформації. Ми любимо інформаційних гігантів, які генерують більше інформації, ніж інші. Усе це правильно, але тільки з одного блоку. Іншим — є споживання інформації. І отут нас починають очікувати зовсім інші уявлення. Ми дивимося одні і не дивимося інших новинних програм, ми не читаємо багатьох наших газет. І дивним чином є споживачами дуже великого числа російських телепрограм, внаслідок чого частина українських рекламних бюджетів спокійно розподіляється на території Росії серед російських каналів, навіть не потрапляючи в Україну. Висновок може бути один: інформаційна карта споживання не збігається з інформаційною картою породження інформації.
Редактор, видавець, чиновник "паразитують" на системі породження інформації: вони її контролюють, керують, забороняють. І роблять це цілком законно. Водночас споживач інформації володіє не менш законним правом не дивитися, не слухати, не читати те, що йому так активно пропонують. При аналізі інформаційного простору лише з боку генерації забувають той факт, і що з постійно працюючих десятків каналів телебачення можна дивитися одночасно тільки один, так само зі списку потрібних комусь передач вибирати одну.
Прикладом такої неадекватності є боротьба Держкомінформу з російською книгою. Наводячи всі докази, включаючи навіть інформаційну безпеку, чиновник не хоче визнавати того, що така воля сподивача інформації, який хоче читати принципово інший інформаційний продукт. КРІМ ЙОГО дешевизни, на що наголошують чиновники, у нього є безліч інших достоїнств: саме через них такі видання й купують. Це - серія жіночих книг, серії фантастики й фентезі тощо. Кожен споживач починає одержувати саме те, що він хоче, а не те, що хоче видавець, котрий при цьому може керуватися найблагороднішими помислами. За 2000 рік Росія випустила 56 тисяч найменувань книг, що є для неї найвищим показником за увесь час друкарства взагалі. Розмаїтість назв і свідчить про орієнтацію на споживача, а не про рішення ідеологічних й інших поза інтересами споживача цілей.
Інший інформаційний міф відкрився нам у результаті терористичних актів в Америці. Вони продемонстрували принципово нову роль інформації в сучасному світі. Дослідники давно фіксують взаємозалежність феноменів тероризму і мас-медіа. Без медійного висвітлення тероризму йому б довелося стати іншим. Ми дивилися по всьому світі єдину картинку єдиного розуміння однієї події. За швидкістю його поширення, за захопленням аудиторії у нас і не було іншого вибору як не приєднатися до цього процесу. При цьому всі наші телеканали, за винятком хіба що двох, цілком програли в цьому змаганні інформаційників. Лише ICTV та "Інтер" змогли адекватно відобразити ситуацію. Решта залишилися у своєму "босоногому дитинстві". Тобто у нас немає телебачення як такого, оскільки саме воно повинно реагувати, навіть випереджаючи подію, як це було у випадку з СNN.
Техніка не вирішує всього. Техніка тільки допомагає вирішувати те, що вже є в головах телевізійників. Якісне телебачення, якісна газета, якісна книга спочатку повинні існувати в головах, подібно до тієї розрухи, про яку згадував булгаковський персонаж професор Преображенський. Усі наші канали мають техніку, Інтернет, гарячі молоді голови. Одночасно з терактом вони й далі пропонували нам пісні й танці, не в змозі прийняти рішення, адекватне новій ситуації. Усе це говорить про те, що й у будь-якому іншому випадку, наприклад, подібному до "касетного скандалу", Україна з допомогою своїх ЗМІ не зможе адекватно прискорити чи загальмувати розвиток соціальної ситуації, як це намагалося зробити, скажімо, НТВ при зміні свого керівництва.
Це проявляється й у тому, що новини, точніше те, що пропонують як новини, нічим не відрізняються від мильних опер. Політичні новини полягають у тому, що один з наших героїв усе не визначиться, з ким йому об'єднатися в єдиний і непорушний блок, інші — перелічують нескінченну низку успіхів, побачити які можна хіба що через рожеві окуляри, що їх вручають при посіданні якого-не-будь державного крісла. Телебачення не реагує ні на життя за межами України, ні на життя усередині України.
"Уповільнене" телебачення-яке існує у нас, сприяє ще одному негативному феномену: поділу України на непересічні співтовариства. Яскравим прикладом цього є відсутність інформації на центральних каналах, що відображають життя регіонів. У нас не центральне, а київське телебачення, яке оповідає про людей, котрі шаркають на паркетних підлогах. Тому за всього бажання, таке телебачення не може стати суттєвим елементом життя людей. Хай скільки воно розповідає про світське життя, наприклад, Нью-Йорка, це не врятує його від необхідності повернутися до життя реального. Дивним фактом є те, що в столиці навіть немає хоча б одного кіоску, де можна було б купити газети з наших регіонів. А вже давно Донецьк, Дніпропетровськ, Харків, Львів випускають газети, які за багатьма параметрами перевершують столичні. Але Київ закритий інформаційним щитом від своїх регіонів.
Поки ж телебачення живе у процесі перекодування однієї віртуальності в іншу: віртуальності політичного, економічного й закордонного життя передаються з допомогою віртуальності телевізійної. Це подвоєння і робить телебачення безпомічним з погляду породження картинки навколишньої дійсності.
Якісне телебачення дозволяє значно заощаджувати соціальний час, "прокручуючи" нових людей і нові ідеї за значно менші терміни, аніж це відбувається в іншому випадку. Згадаємо, що і перебудову часів Горбачова багато в чому винесли на своїх плечах люди телебачення. Це вони створили нові персонажі радянської історії. І це вони інтенсивно й динамічно вносили нові ідеї в масову свідомість, одночасно заперечуючи старі. Звичайно, багато хто з тих персонажів — від Єльцина до Собчака — були "спалені" наступною історією. Але вони виконали свою роль і, як мавр, могли зійти з політичної сцени. Якщо телебачення не виконує такої ролі, а щось подібне ми спостерігаємо у себе, то соціальні процеси розвиваються повільно і непевно. Мало того, персонажі вітчизняної історії практично не йдуть зі сцени: спостерігаємо нескінченний "кругообіг" одних і тих самих прізвищ.
Характерний приклад можна спостерігати й у Росії. Пригадаймо постать Олександра Солженіцина. Увага до нього ЗМІ в радянський період зробило з нього "скелю". Сьогоднішня відсутність такого ж рівня уваги перевела Солженіцина на зовсім маргінальні позиції. Його в'їзд у Росію під: звуки фанфар завершився глухою зупинкою, звідкіля не чутно голосів. Як бачимо, саме ЗМІ і можуть творити кумирів, а потім скидати їх з п'єдесталів. І як не боляче звідти падати у кумирів немає вибору: вони — частина віртуальної реальності, і можуть існувати лише тоді, коли до них прикута увага ЗМІ.
Цей, досить страшний, урок самодостатності ЗМІ ми спостерігали й у випадку НТВ, яке намагалося створити кінець світу при зміні своїх засновників. Інформаційна хвиля накрила всю Росію, а потім стихла. Хвиля була суто інформаційною, і не мала глибинних коренів.
В основі багатьох сьогоднішніх процесів лежить телебачення, котре активно формує те, що називається порядком денним, тобто декілька подій, на яких зосереджена наша увага. Увагу можна підсилювати, а можна й зменшувати. І все це в руках телебачення.
Інформвійна в Афганістані й Америці
США шле світові дві низки повідомлень. З одного боку, бомбардування, з іншого, — продукти й медикаменти. Дж. Буш закликав американських дітей допомогти дітям афганським, для чого створено фонд з адресою Білого дому. В американських військових є наука з назвою "менеджмент сприйняття". Отож у даному разі робиться спроба не дати сформуватися не тому сприйняттю, яке задумано. У цілому це пов'язано з бажанням не допустити розуміння даної війни як війни між ісламом і християнством. Дж. Буш у цьому плані припустився помилки, вживши словосполучення «хрестові походи», але потім одразу ж відмовився від нього.
Америка серйозним чином підтримує Буша: рівень задоволеності американців його діями зашкалює. І це при тому, що загинули мирні жителі, що у країні спорадично поширюється сибірка. Побічним доказом цілком визначеної напруги можуть бути такі факти: знизилося відвідування ресторанів Вашингтона, куди залучають людей безкоштовними напоями. Люди активно купують міське спортивне взуття, оскільки жінки на високих підборах і в довгих спідницях створювали затори при евакуації. Збільшилося число відвідувачів контор по створенню родин, американці активніше займаються сексом. Поки не дуже відновилися обсяги перевезень авіапасажирів, хоча виникли навіть ідеї патрулювання таких польотів з допомогою винищувачів. Але всі ці фактори ніяк не відбиваються на Бушові. Усе це свідчить про добре організовану інформаційну роботу.
В американських військових в Афганістані є дві мети: легітимувати своє застосування сили і делегітимізувати бен Ладена. США спробували перешкодити поширенню його телезвернення, придумавши для цього привід, начебто в його словах можуть бути закодовані інструкції для прихильників у США. До речі, аналіз телеобразу бен Ладена, зроблений фахівцями, виділив дві істотні характеристики: святий і аскетичний воїн. І навіть годинник на його правій руці був відзначений як знак належності до конкретної правовірної секти.
Легітимізація застосування сили повинна зробити із супротивника "виплодок пекла". Пригадаємо: спочатку випливає "Ворог хитрий і підступний", тільки потім чується "Вогонь!" Легітимізація була проведена успішно, практично всі країни приєдналися до тієї чи іншої підтримки антитерористичної акції. США заздалегідь збільшили мовлення "Голосу Америки" пушту і дарі, якими розмовляє населення Афганістану.
З приводу телевізійного виступу бен Ладена Америка дивується. Не можна собі уявити, щоб у минулому таке було можливим, аби японський імператор Хірохіто виступив по американському радіо після Перл-Гарбора чи Хо-Ши-Мін у розпал війни звернувся до американської аудиторії.
Але це не випливає і не применшує докладені з боку США пропагандистські зусилля. "Вашингтон Пост" пише: «Пропагандистська війна ведеться на безлічі фронтів — супутникове телебачення, мечеті, Інтернет — з допомогою таких методів, як скидання продуктів і відеокасет, опитувань суспільної думки і проповідей». Отут забуто й про листівки, що також активно використовують в Афганістані.
До речі, Інтернет дуже чітко продемонстрував свою особливу роль. Різко зріс обсяг переданих повідомлень, люди активно шукали інші джерела інформації. Виявилося, що Інтернет у цьому плані був дуже важливим: можна було не чекати настання часу телевізійних новин, оскільки інтернет-видання оновляються більш динамічно. Ще однією важливою особливістю став активний характер споживання інформації з Інтернету на відміну від, по СУТІ пасивного телебачення. Клацаючи мишкою, можна самому шукати потрібний зміст, чого не зробиш з телевізором. У результаті психологічна напруга була створена в телеглядачів, але не в користувачів Інтернетом. В ньому одразу ж з'явилися сайти, де можна розбомбити бен Ладена. Правда, коли я спробував ввійти в один з них, він виявився "на ремонті". Британія закрила одне з Інтернет-видань, що базується на її території, за заклики до священної війни. Тобто Інтернет є активним інформаційним полем для всіх дієвих постатей.
Телебачення зіграло дивну роль, постійно повторюючи на екрані моменти теракту, що були прирівняні до такої неможливої ситуації, як показ щоп'ять хвилин замаху на Дж. Кеннеді. Тут, імовірно, видовищність цієї принципово голлівудської картинки переграла редакторів ТВ. У результаті кожний з нас навіть в Україні легко може відновити цей епізод перед очима.
Буш поки що має повну підтримку преси у створенні образу президента країни, яка воює. Споуксмен Клінтона сказав, що ви, мовляв, можете зробити з хлопця гарну картинку, але вона повинна хоч чимось відповідати реальності. До того ж відомо те, що пацифісти мовчать тільки в перші тижні війни, потім виникають марші протесту тощо. Однак даний етап інформаційної кампанії, що ведеться паралельно реальній війні, пройдений успішно.
Інформація як продукт, котрий існує поза матеріальною прив'язкою, може поширюватися в будь-якій кількості копій. Це найдешевший тип поширення, й Україні також варто навчитися ним користуватися. Поки події з українською ракетою продемонстрували повне невміння функціонувати в кризових умовах. Адже в подібному випадку варто виконувати_три умови: якомога раніше визнати свою провину, якнайбільше видавати інформації, якнайчастіше спілкуватися з журналістами. Нічого цього не було зроблено, внаслідок чого зросли негативні наслідки цього неприємного інциденту.
четверг, 31 декабря 2009 г.
вторник, 29 декабря 2009 г.
Юзьо Обсерватор: Я восстановлю несправедливость
Які танталові муки пережив наш Дон у Шустера! Таке враження, що попід ним сиділа Ганця і, стискаючи товово, легонько покручувала. А відтак запускалися в рух, поскрипуючи, шестерінки і коліщатка, які востаннє крутилися п’ять років тому, а леміш язика перегортав важкі скиби слів. Однак страдницький вираз обличчя свідчив, що йому від цього не легше.
Бідненький! А ще хоче дві мови ввести, коли така морока з рідною! Аж мені шкода хлопа, бо як не годен був на щось відповісти, то втрачав рівновагу. Коли Мустафа дістав Дона, аби показав своє обійстя, той сказав: «Я понял, шо ви не мой друг… вы мой недруг…» Або: «Я тебе потом отвечу… после выборов… если захочешь…»
На пропозицію віддати після перемоги своє помешкання бомжу Юлі, Дон, хвильку забуксувавши, врешті видушив: «У меня там уже есть женщина… это моя жена… боюсь, што они не уживутся». Хоча питання не стояло так, щоб Юлю підселити.
Звичайно, найцікавіше у Дона – це не слова, а паузи. Тільки з виразу його обличчя можна здогадуватися, що він промовляє подумки у цю мить.
Виявилося, що Дон має фобію не тільки стосовно яєць, але й коли з’являється загрозлива перспектива появи баби з яйцями в студії, теж воліє ухилитися. А що до кінця так і не було ясно, чи вона не припреться, то напровсяк в засідці причаїлися усі штатні регіональні моськи. Але й без Юлі Донові довелося тяжко. Бідачка зіпрів так, що мусив сорочку поміняти.
Шустер почав передачу з трансляції відеоролика, який засвідчив, що ще в середу Дона офіційно запросили на п’ятничний ефір. Так жи Ганця знову забрехалася, лементуючи, нібито Дона запросили на програму лише за кілька годин до ефіру.
Пояснення Дона ще ліпше: «Во-первых, у нас демократия. Во-вторых, у меня была запланирована на пятницу поездка в регион, и моя служба мне просто даже об этом не сказала (!?), потому что знала, что я поеду к избирателям, которым я обещал. В-третьих, у нас с вами есть прямые контакты, думаю, у вас есть мой телефон, и вы могли бы мне позвонить по телефону».
Ну все, як в анекдоті: «По-перше, я вашої доньки не знаю. По-друге, вона вже була не цілочка. По-третє, вона сама прийшла».
Про те, яким чином територія «Межигір’я» опинилася у власності приватних компаній, які пов’язані з його сином, а квартира – у однопартійця Сергія Клюєва, ми так і не почули. Дон вдав ображеного, а коли вже Мустафа допік, видав: «Я не собираюсь перед вами оправдываться ни в чем. Перед вами лично позволю себе не оправдываться, а вот перед народом – в обязательном порядке».
Однак не скористався з такої чудової нагоди, маючи перед собою представників того ж таки народу.
А коли Дон заявив: «Я восстановлю несправедливость», – я глибоко задумався: що він має на увазі?
Жінці з Білої Церкви обіцяв: «Завтра к вам приедут ребята и свяжут вас телефоном». Добре, хоч стримався і не згадав про праску.
Економічні прожекти Дона вражали своєю глибиною:,,при выработке чугуна получаем рентабельность в 10%. А вот, вырабатывая сталь, при той же рентабельности будем иметь уже 30%». Тобто при рентабельності в 10% будемо мати 30! Ловкость рук і нікакова мошенства!
Та що там сталь-чавун! «Мы из зерна сделаем мясо!» Ще б з лайна що-небудь придумати і ціни б Дону не було. Особливо з того, яке невпинно метає Ганька-кулеметниця. Але що ж: вона – «женщина и её можно простить», бо «если мы не будем позволять женщинам слабости иногда…» Одне слово, Ганька ся тішила і наперед мріяла, яку б іще слабість вимантити.
Але найбільше народові сподобалося про освітлювання вулиць. Народ правильно зрозумів: Дон конкретно пориває з минулим. Бо який же дурень попре зривати шапки на освітленій вулиці?
Непонятні дебіли
А цеї неділі наш Дон побував у Василькові під Києвом. Народ зібрався на головній площі. Дон штовхнув промову і відійшов набік, а нарід лишився, бо думав, може, який концерт буде «З Україною в кишені». А Дон подумав, що мікрофон вимкнули, та й каже: «Чьо еті дебіли нє расходятся?»
Ну, тут нарід почав свистати і вживати ненормативну лексику, а хтось ще й за яйцями побіг. І Дон мусив хутенько чкуряти.
Маленька родинна дискусія
А бачилисьте спецпроект «Демократія по-українськи» у неділю на УТ-1? І нічого не втратили. Бо демократії там було, як кіт наплакав. Хоча гостем передачі був Ющенко.
Як тут не подивуватися, що цей спецпроект з’явився щойно тепер? До виборів від сили ще два випуски. Можна не сумніватися, що гостями не будуть ані Яник, ані Юля.
Не здивував і склад гостей, які начебто мали розіграти полеміку. Самі свої – радник Жулинський, кума Сяня, кишеньковий політолог Карасьов і т. д. Ясно, що запитання були винятково правильні. Щось подібне я вже бачив на львівській телєвізії.
Нічого нового ми не почули, але турбує, чому останнім часом Ющенко так часто себе порівнює з Петлюрою та Мазепою? Невже і він збирається на еміграцію?
А коли він починає перераховувати всіх порядних людей зі своєї команди і доходить до «Нашої Ряби» – мільярдера Ігоря Тарасюка, то мені дуже хочеться запитати, а як там його Порше з фальшивими номерами?
Прем’єри з породи гризунів
Ющенко сповістив, жи у нього прем’єром буде Арсеній Боєздатне Село, а Янукович – що прем’єром зробить Богю Калєснікава.
Так жи смаки у них однакові: як не Крілик, то Шакаладний Заєць-2.
Можна уявити, як Дон з Богєй зачали би в телєвізії щоднини глаголити. Їден половини слів не вимовляє, а другий половини букв.
Тепер я турок, не козак
Бути євреєм нині престижно. Це навіть Яценюк визнав. «Не повезло мені, – каже, – я – українець». Цікаво, як би реагували в Польщі або в Чехії, почувши від кандидата: «На жаль, я поляк (чех)… Вибачайте…»
Авжеж, бути євреєм вигідніше, бо, коли ти єврей, то ніяка хулєра ті не скаже, що ти єврей. У нашій телевізії можна не тільки серед власників каналів, але й серед ведучих побачити чимало євреїв. Але спробуй спитати такого папєрніка, хто він за національністю, то зараз тебе звинуватять в антисемітизмі.
Але насправді Арсеній і не єврей, і не українець, а – непалець! Так сам днями і признався: «Я ж непальцем зроблений».
Уявляю, яка ейфорія панує зараз у Непалі. Перший національний кіндер-сюрприз!
Вигідні внески
Знаєте, мене раніше дивувало, якого дідька пхаються в кандидати ружні там пабати, костенки, рябоконі, ратушняки, супрунихи, противсіхи та інші шелихвісти… Самі унікуми! Тота Супруниха ледве в телевізорі ся вміщає. Якби такво президентом стала, то мусів би другий доставляти, жиби цілу зувидіти. А як-єм зачув, що табличку з Освєнціма знайшли, то подумав, жи на обійсті в Ратушняка. А той Притивсіх – це ж якась потвора. Відрікся свого роду і перетворився на манкурта.
Ну, добре. Захтілося їм в кандидати. Але ж то дорога забава, нє? А виявляється, ті гроші вертаються сторицею, коли ти продаєш місце у виборчій комісії комусь із лідерів перегонів. Тому й не дивно, що представниками тієї зграї у виборчих комісіях є самі регіонали. Ба навіть 100 % членів комісій на Донеччині від Мороза і Литвина закриті регіоналами. Во де бабло крутиться!
Ударники виробництва
А чи я не казав, що всіх чиновників, які відповідали за дороги треба без зайвого розслідування садити до цюпи? За 2009 рік «Укравтодор» проклав аж… 7,8 км доріг замість запланованих 340! А кожен кілометр воістину золотий – по сто з лишком мільйонів гривень!
Якщо так тяжко працювати й далі, то аби до 2012 прокласти й відремонтувати 3 200 км доріг піде 400 років.
Хіт сезону
Чудовий гімн вибрала для себе закарпатська область. Правда, він у 1920-30 роках уже був гімном «подкарпатскіх русинов». Але авторство його вкрите туманом – доказів того, що цю незграбну конструкцію склав Олександр Духнович, жодних. А от музику у 1919 р. написав мадярський фашистик Фенцик. Ані співати, ані слухати цього гімна неможливо, бо там усе купи не тримається, а наголоси зашкалюють.
А за кулісами цієї русинської затії стоїть не хто, як Балога. Видно, тривалі спічі нашого президента про українську націю та її славетну минувшину верховний русин не догнав.
Найдивніше у цьому гімні те, що «русини» у тексті згадуються лише раз у першому рядку, а далі:
Да посетит справедливость
Уж и РУССКОЕ племя!
Желание РУССКИХ вождь:
РУССКИЙ да живет народ!
Просим Бога Вышняго
Да поддержит РУССКАГО
И даст века лучшаго!
Російська преса не може не натішитися! Ось воно – збулося! Можна знову рушати на порятунок саатєчєствєннікав!
Трафунок з життя
Напередодні Святого Миколая БЮТ вирішив потішити Сихівську дітвору і завіз до тамтешньої церкви двісті подарунків. А отець і каже:
– Дуже дякую, але церква не може агітувати. А крім того подарунків 200, а потребуючих 1000. Але дякую.
Наступного дня наші щедрі бютівці подарунки забрали. Як кажуть на Сихові: ноу коммент.
Передвиборна молитва
Мій кумпель Андрусь Бондар написав отаке:
«За Ющенка голосувати тупо.
За Януковича – гидко.
За Тимошенко – страшно.
За Тягнибока – дико.
За Яценюка – бридко.
За Гриценка – марно.
За Богословську – соромно.
За Литвина – підло.
За Бродського голосувати безнадійно.
За Тігіпка – безглуздо.
За Костенка – нерозумно.
За Мороза – ганебно.
За Ратушняка – моторошно.
За Симоненка – безсовісно.
За Противсіха – кумедно.
За Супрун – смішно.
За Рябоконя – мутно.
За Пабата – сумно».
А мораль? Протупи за Юща!
Бідненький! А ще хоче дві мови ввести, коли така морока з рідною! Аж мені шкода хлопа, бо як не годен був на щось відповісти, то втрачав рівновагу. Коли Мустафа дістав Дона, аби показав своє обійстя, той сказав: «Я понял, шо ви не мой друг… вы мой недруг…» Або: «Я тебе потом отвечу… после выборов… если захочешь…»
На пропозицію віддати після перемоги своє помешкання бомжу Юлі, Дон, хвильку забуксувавши, врешті видушив: «У меня там уже есть женщина… это моя жена… боюсь, што они не уживутся». Хоча питання не стояло так, щоб Юлю підселити.
Звичайно, найцікавіше у Дона – це не слова, а паузи. Тільки з виразу його обличчя можна здогадуватися, що він промовляє подумки у цю мить.
Виявилося, що Дон має фобію не тільки стосовно яєць, але й коли з’являється загрозлива перспектива появи баби з яйцями в студії, теж воліє ухилитися. А що до кінця так і не було ясно, чи вона не припреться, то напровсяк в засідці причаїлися усі штатні регіональні моськи. Але й без Юлі Донові довелося тяжко. Бідачка зіпрів так, що мусив сорочку поміняти.
Шустер почав передачу з трансляції відеоролика, який засвідчив, що ще в середу Дона офіційно запросили на п’ятничний ефір. Так жи Ганця знову забрехалася, лементуючи, нібито Дона запросили на програму лише за кілька годин до ефіру.
Пояснення Дона ще ліпше: «Во-первых, у нас демократия. Во-вторых, у меня была запланирована на пятницу поездка в регион, и моя служба мне просто даже об этом не сказала (!?), потому что знала, что я поеду к избирателям, которым я обещал. В-третьих, у нас с вами есть прямые контакты, думаю, у вас есть мой телефон, и вы могли бы мне позвонить по телефону».
Ну все, як в анекдоті: «По-перше, я вашої доньки не знаю. По-друге, вона вже була не цілочка. По-третє, вона сама прийшла».
Про те, яким чином територія «Межигір’я» опинилася у власності приватних компаній, які пов’язані з його сином, а квартира – у однопартійця Сергія Клюєва, ми так і не почули. Дон вдав ображеного, а коли вже Мустафа допік, видав: «Я не собираюсь перед вами оправдываться ни в чем. Перед вами лично позволю себе не оправдываться, а вот перед народом – в обязательном порядке».
Однак не скористався з такої чудової нагоди, маючи перед собою представників того ж таки народу.
А коли Дон заявив: «Я восстановлю несправедливость», – я глибоко задумався: що він має на увазі?
Жінці з Білої Церкви обіцяв: «Завтра к вам приедут ребята и свяжут вас телефоном». Добре, хоч стримався і не згадав про праску.
Економічні прожекти Дона вражали своєю глибиною:,,при выработке чугуна получаем рентабельность в 10%. А вот, вырабатывая сталь, при той же рентабельности будем иметь уже 30%». Тобто при рентабельності в 10% будемо мати 30! Ловкость рук і нікакова мошенства!
Та що там сталь-чавун! «Мы из зерна сделаем мясо!» Ще б з лайна що-небудь придумати і ціни б Дону не було. Особливо з того, яке невпинно метає Ганька-кулеметниця. Але що ж: вона – «женщина и её можно простить», бо «если мы не будем позволять женщинам слабости иногда…» Одне слово, Ганька ся тішила і наперед мріяла, яку б іще слабість вимантити.
Але найбільше народові сподобалося про освітлювання вулиць. Народ правильно зрозумів: Дон конкретно пориває з минулим. Бо який же дурень попре зривати шапки на освітленій вулиці?
Непонятні дебіли
А цеї неділі наш Дон побував у Василькові під Києвом. Народ зібрався на головній площі. Дон штовхнув промову і відійшов набік, а нарід лишився, бо думав, може, який концерт буде «З Україною в кишені». А Дон подумав, що мікрофон вимкнули, та й каже: «Чьо еті дебіли нє расходятся?»
Ну, тут нарід почав свистати і вживати ненормативну лексику, а хтось ще й за яйцями побіг. І Дон мусив хутенько чкуряти.
Маленька родинна дискусія
А бачилисьте спецпроект «Демократія по-українськи» у неділю на УТ-1? І нічого не втратили. Бо демократії там було, як кіт наплакав. Хоча гостем передачі був Ющенко.
Як тут не подивуватися, що цей спецпроект з’явився щойно тепер? До виборів від сили ще два випуски. Можна не сумніватися, що гостями не будуть ані Яник, ані Юля.
Не здивував і склад гостей, які начебто мали розіграти полеміку. Самі свої – радник Жулинський, кума Сяня, кишеньковий політолог Карасьов і т. д. Ясно, що запитання були винятково правильні. Щось подібне я вже бачив на львівській телєвізії.
Нічого нового ми не почули, але турбує, чому останнім часом Ющенко так часто себе порівнює з Петлюрою та Мазепою? Невже і він збирається на еміграцію?
А коли він починає перераховувати всіх порядних людей зі своєї команди і доходить до «Нашої Ряби» – мільярдера Ігоря Тарасюка, то мені дуже хочеться запитати, а як там його Порше з фальшивими номерами?
Прем’єри з породи гризунів
Ющенко сповістив, жи у нього прем’єром буде Арсеній Боєздатне Село, а Янукович – що прем’єром зробить Богю Калєснікава.
Так жи смаки у них однакові: як не Крілик, то Шакаладний Заєць-2.
Можна уявити, як Дон з Богєй зачали би в телєвізії щоднини глаголити. Їден половини слів не вимовляє, а другий половини букв.
Тепер я турок, не козак
Бути євреєм нині престижно. Це навіть Яценюк визнав. «Не повезло мені, – каже, – я – українець». Цікаво, як би реагували в Польщі або в Чехії, почувши від кандидата: «На жаль, я поляк (чех)… Вибачайте…»
Авжеж, бути євреєм вигідніше, бо, коли ти єврей, то ніяка хулєра ті не скаже, що ти єврей. У нашій телевізії можна не тільки серед власників каналів, але й серед ведучих побачити чимало євреїв. Але спробуй спитати такого папєрніка, хто він за національністю, то зараз тебе звинуватять в антисемітизмі.
Але насправді Арсеній і не єврей, і не українець, а – непалець! Так сам днями і признався: «Я ж непальцем зроблений».
Уявляю, яка ейфорія панує зараз у Непалі. Перший національний кіндер-сюрприз!
Вигідні внески
Знаєте, мене раніше дивувало, якого дідька пхаються в кандидати ружні там пабати, костенки, рябоконі, ратушняки, супрунихи, противсіхи та інші шелихвісти… Самі унікуми! Тота Супруниха ледве в телевізорі ся вміщає. Якби такво президентом стала, то мусів би другий доставляти, жиби цілу зувидіти. А як-єм зачув, що табличку з Освєнціма знайшли, то подумав, жи на обійсті в Ратушняка. А той Притивсіх – це ж якась потвора. Відрікся свого роду і перетворився на манкурта.
Ну, добре. Захтілося їм в кандидати. Але ж то дорога забава, нє? А виявляється, ті гроші вертаються сторицею, коли ти продаєш місце у виборчій комісії комусь із лідерів перегонів. Тому й не дивно, що представниками тієї зграї у виборчих комісіях є самі регіонали. Ба навіть 100 % членів комісій на Донеччині від Мороза і Литвина закриті регіоналами. Во де бабло крутиться!
Ударники виробництва
А чи я не казав, що всіх чиновників, які відповідали за дороги треба без зайвого розслідування садити до цюпи? За 2009 рік «Укравтодор» проклав аж… 7,8 км доріг замість запланованих 340! А кожен кілометр воістину золотий – по сто з лишком мільйонів гривень!
Якщо так тяжко працювати й далі, то аби до 2012 прокласти й відремонтувати 3 200 км доріг піде 400 років.
Хіт сезону
Чудовий гімн вибрала для себе закарпатська область. Правда, він у 1920-30 роках уже був гімном «подкарпатскіх русинов». Але авторство його вкрите туманом – доказів того, що цю незграбну конструкцію склав Олександр Духнович, жодних. А от музику у 1919 р. написав мадярський фашистик Фенцик. Ані співати, ані слухати цього гімна неможливо, бо там усе купи не тримається, а наголоси зашкалюють.
А за кулісами цієї русинської затії стоїть не хто, як Балога. Видно, тривалі спічі нашого президента про українську націю та її славетну минувшину верховний русин не догнав.
Найдивніше у цьому гімні те, що «русини» у тексті згадуються лише раз у першому рядку, а далі:
Да посетит справедливость
Уж и РУССКОЕ племя!
Желание РУССКИХ вождь:
РУССКИЙ да живет народ!
Просим Бога Вышняго
Да поддержит РУССКАГО
И даст века лучшаго!
Російська преса не може не натішитися! Ось воно – збулося! Можна знову рушати на порятунок саатєчєствєннікав!
Трафунок з життя
Напередодні Святого Миколая БЮТ вирішив потішити Сихівську дітвору і завіз до тамтешньої церкви двісті подарунків. А отець і каже:
– Дуже дякую, але церква не може агітувати. А крім того подарунків 200, а потребуючих 1000. Але дякую.
Наступного дня наші щедрі бютівці подарунки забрали. Як кажуть на Сихові: ноу коммент.
Передвиборна молитва
Мій кумпель Андрусь Бондар написав отаке:
«За Ющенка голосувати тупо.
За Януковича – гидко.
За Тимошенко – страшно.
За Тягнибока – дико.
За Яценюка – бридко.
За Гриценка – марно.
За Богословську – соромно.
За Литвина – підло.
За Бродського голосувати безнадійно.
За Тігіпка – безглуздо.
За Костенка – нерозумно.
За Мороза – ганебно.
За Ратушняка – моторошно.
За Симоненка – безсовісно.
За Противсіха – кумедно.
За Супрун – смішно.
За Рябоконя – мутно.
За Пабата – сумно».
А мораль? Протупи за Юща!
Юзьо Обсерватор: Я восстановлю несправедливость
Які танталові муки пережив наш Дон у Шустера! Таке враження, що попід ним сиділа Ганця і, стискаючи товово, легонько покручувала. А відтак запускалися в рух, поскрипуючи, шестерінки і коліщатка, які востаннє крутилися п’ять років тому, а леміш язика перегортав важкі скиби слів. Однак страдницький вираз обличчя свідчив, що йому від цього не легше.
Бідненький! А ще хоче дві мови ввести, коли така морока з рідною! Аж мені шкода хлопа, бо як не годен був на щось відповісти, то втрачав рівновагу. Коли Мустафа дістав Дона, аби показав своє обійстя, той сказав: «Я понял, шо ви не мой друг… вы мой недруг…» Або: «Я тебе потом отвечу… после выборов… если захочешь…»
На пропозицію віддати після перемоги своє помешкання бомжу Юлі, Дон, хвильку забуксувавши, врешті видушив: «У меня там уже есть женщина… это моя жена… боюсь, што они не уживутся». Хоча питання не стояло так, щоб Юлю підселити.
Звичайно, найцікавіше у Дона – це не слова, а паузи. Тільки з виразу його обличчя можна здогадуватися, що він промовляє подумки у цю мить.
Виявилося, що Дон має фобію не тільки стосовно яєць, але й коли з’являється загрозлива перспектива появи баби з яйцями в студії, теж воліє ухилитися. А що до кінця так і не було ясно, чи вона не припреться, то напровсяк в засідці причаїлися усі штатні регіональні моськи. Але й без Юлі Донові довелося тяжко. Бідачка зіпрів так, що мусив сорочку поміняти.
Шустер почав передачу з трансляції відеоролика, який засвідчив, що ще в середу Дона офіційно запросили на п’ятничний ефір. Так жи Ганця знову забрехалася, лементуючи, нібито Дона запросили на програму лише за кілька годин до ефіру.
Пояснення Дона ще ліпше: «Во-первых, у нас демократия. Во-вторых, у меня была запланирована на пятницу поездка в регион, и моя служба мне просто даже об этом не сказала (!?), потому что знала, что я поеду к избирателям, которым я обещал. В-третьих, у нас с вами есть прямые контакты, думаю, у вас есть мой телефон, и вы могли бы мне позвонить по телефону».
Ну все, як в анекдоті: «По-перше, я вашої доньки не знаю. По-друге, вона вже була не цілочка. По-третє, вона сама прийшла».
Про те, яким чином територія «Межигір’я» опинилася у власності приватних компаній, які пов’язані з його сином, а квартира – у однопартійця Сергія Клюєва, ми так і не почули. Дон вдав ображеного, а коли вже Мустафа допік, видав: «Я не собираюсь перед вами оправдываться ни в чем. Перед вами лично позволю себе не оправдываться, а вот перед народом – в обязательном порядке».
Однак не скористався з такої чудової нагоди, маючи перед собою представників того ж таки народу.
А коли Дон заявив: «Я восстановлю несправедливость», – я глибоко задумався: що він має на увазі?
Жінці з Білої Церкви обіцяв: «Завтра к вам приедут ребята и свяжут вас телефоном». Добре, хоч стримався і не згадав про праску.
Економічні прожекти Дона вражали своєю глибиною:,,при выработке чугуна получаем рентабельность в 10%. А вот, вырабатывая сталь, при той же рентабельности будем иметь уже 30%». Тобто при рентабельності в 10% будемо мати 30! Ловкость рук і нікакова мошенства!
Та що там сталь-чавун! «Мы из зерна сделаем мясо!» Ще б з лайна що-небудь придумати і ціни б Дону не було. Особливо з того, яке невпинно метає Ганька-кулеметниця. Але що ж: вона – «женщина и её можно простить», бо «если мы не будем позволять женщинам слабости иногда…» Одне слово, Ганька ся тішила і наперед мріяла, яку б іще слабість вимантити.
Але найбільше народові сподобалося про освітлювання вулиць. Народ правильно зрозумів: Дон конкретно пориває з минулим. Бо який же дурень попре зривати шапки на освітленій вулиці?
Непонятні дебіли
А цеї неділі наш Дон побував у Василькові під Києвом. Народ зібрався на головній площі. Дон штовхнув промову і відійшов набік, а нарід лишився, бо думав, може, який концерт буде «З Україною в кишені». А Дон подумав, що мікрофон вимкнули, та й каже: «Чьо еті дебіли нє расходятся?»
Ну, тут нарід почав свистати і вживати ненормативну лексику, а хтось ще й за яйцями побіг. І Дон мусив хутенько чкуряти.
Маленька родинна дискусія
А бачилисьте спецпроект «Демократія по-українськи» у неділю на УТ-1? І нічого не втратили. Бо демократії там було, як кіт наплакав. Хоча гостем передачі був Ющенко.
Як тут не подивуватися, що цей спецпроект з’явився щойно тепер? До виборів від сили ще два випуски. Можна не сумніватися, що гостями не будуть ані Яник, ані Юля.
Не здивував і склад гостей, які начебто мали розіграти полеміку. Самі свої – радник Жулинський, кума Сяня, кишеньковий політолог Карасьов і т. д. Ясно, що запитання були винятково правильні. Щось подібне я вже бачив на львівській телєвізії.
Нічого нового ми не почули, але турбує, чому останнім часом Ющенко так часто себе порівнює з Петлюрою та Мазепою? Невже і він збирається на еміграцію?
А коли він починає перераховувати всіх порядних людей зі своєї команди і доходить до «Нашої Ряби» – мільярдера Ігоря Тарасюка, то мені дуже хочеться запитати, а як там його Порше з фальшивими номерами?
Прем’єри з породи гризунів
Ющенко сповістив, жи у нього прем’єром буде Арсеній Боєздатне Село, а Янукович – що прем’єром зробить Богю Калєснікава.
Так жи смаки у них однакові: як не Крілик, то Шакаладний Заєць-2.
Можна уявити, як Дон з Богєй зачали би в телєвізії щоднини глаголити. Їден половини слів не вимовляє, а другий половини букв.
Тепер я турок, не козак
Бути євреєм нині престижно. Це навіть Яценюк визнав. «Не повезло мені, – каже, – я – українець». Цікаво, як би реагували в Польщі або в Чехії, почувши від кандидата: «На жаль, я поляк (чех)… Вибачайте…»
Авжеж, бути євреєм вигідніше, бо, коли ти єврей, то ніяка хулєра ті не скаже, що ти єврей. У нашій телевізії можна не тільки серед власників каналів, але й серед ведучих побачити чимало євреїв. Але спробуй спитати такого папєрніка, хто він за національністю, то зараз тебе звинуватять в антисемітизмі.
Але насправді Арсеній і не єврей, і не українець, а – непалець! Так сам днями і признався: «Я ж непальцем зроблений».
Уявляю, яка ейфорія панує зараз у Непалі. Перший національний кіндер-сюрприз!
Вигідні внески
Знаєте, мене раніше дивувало, якого дідька пхаються в кандидати ружні там пабати, костенки, рябоконі, ратушняки, супрунихи, противсіхи та інші шелихвісти… Самі унікуми! Тота Супруниха ледве в телевізорі ся вміщає. Якби такво президентом стала, то мусів би другий доставляти, жиби цілу зувидіти. А як-єм зачув, що табличку з Освєнціма знайшли, то подумав, жи на обійсті в Ратушняка. А той Притивсіх – це ж якась потвора. Відрікся свого роду і перетворився на манкурта.
Ну, добре. Захтілося їм в кандидати. Але ж то дорога забава, нє? А виявляється, ті гроші вертаються сторицею, коли ти продаєш місце у виборчій комісії комусь із лідерів перегонів. Тому й не дивно, що представниками тієї зграї у виборчих комісіях є самі регіонали. Ба навіть 100 % членів комісій на Донеччині від Мороза і Литвина закриті регіоналами. Во де бабло крутиться!
Ударники виробництва
А чи я не казав, що всіх чиновників, які відповідали за дороги треба без зайвого розслідування садити до цюпи? За 2009 рік «Укравтодор» проклав аж… 7,8 км доріг замість запланованих 340! А кожен кілометр воістину золотий – по сто з лишком мільйонів гривень!
Якщо так тяжко працювати й далі, то аби до 2012 прокласти й відремонтувати 3 200 км доріг піде 400 років.
Хіт сезону
Чудовий гімн вибрала для себе закарпатська область. Правда, він у 1920-30 роках уже був гімном «подкарпатскіх русинов». Але авторство його вкрите туманом – доказів того, що цю незграбну конструкцію склав Олександр Духнович, жодних. А от музику у 1919 р. написав мадярський фашистик Фенцик. Ані співати, ані слухати цього гімна неможливо, бо там усе купи не тримається, а наголоси зашкалюють.
А за кулісами цієї русинської затії стоїть не хто, як Балога. Видно, тривалі спічі нашого президента про українську націю та її славетну минувшину верховний русин не догнав.
Найдивніше у цьому гімні те, що «русини» у тексті згадуються лише раз у першому рядку, а далі:
Да посетит справедливость
Уж и РУССКОЕ племя!
Желание РУССКИХ вождь:
РУССКИЙ да живет народ!
Просим Бога Вышняго
Да поддержит РУССКАГО
И даст века лучшаго!
Російська преса не може не натішитися! Ось воно – збулося! Можна знову рушати на порятунок саатєчєствєннікав!
Трафунок з життя
Напередодні Святого Миколая БЮТ вирішив потішити Сихівську дітвору і завіз до тамтешньої церкви двісті подарунків. А отець і каже:
– Дуже дякую, але церква не може агітувати. А крім того подарунків 200, а потребуючих 1000. Але дякую.
Наступного дня наші щедрі бютівці подарунки забрали. Як кажуть на Сихові: ноу коммент.
Передвиборна молитва
Мій кумпель Андрусь Бондар написав отаке:
«За Ющенка голосувати тупо.
За Януковича – гидко.
За Тимошенко – страшно.
За Тягнибока – дико.
За Яценюка – бридко.
За Гриценка – марно.
За Богословську – соромно.
За Литвина – підло.
За Бродського голосувати безнадійно.
За Тігіпка – безглуздо.
За Костенка – нерозумно.
За Мороза – ганебно.
За Ратушняка – моторошно.
За Симоненка – безсовісно.
За Противсіха – кумедно.
За Супрун – смішно.
За Рябоконя – мутно.
За Пабата – сумно».
А мораль? Протупи за Юща!
Бідненький! А ще хоче дві мови ввести, коли така морока з рідною! Аж мені шкода хлопа, бо як не годен був на щось відповісти, то втрачав рівновагу. Коли Мустафа дістав Дона, аби показав своє обійстя, той сказав: «Я понял, шо ви не мой друг… вы мой недруг…» Або: «Я тебе потом отвечу… после выборов… если захочешь…»
На пропозицію віддати після перемоги своє помешкання бомжу Юлі, Дон, хвильку забуксувавши, врешті видушив: «У меня там уже есть женщина… это моя жена… боюсь, што они не уживутся». Хоча питання не стояло так, щоб Юлю підселити.
Звичайно, найцікавіше у Дона – це не слова, а паузи. Тільки з виразу його обличчя можна здогадуватися, що він промовляє подумки у цю мить.
Виявилося, що Дон має фобію не тільки стосовно яєць, але й коли з’являється загрозлива перспектива появи баби з яйцями в студії, теж воліє ухилитися. А що до кінця так і не було ясно, чи вона не припреться, то напровсяк в засідці причаїлися усі штатні регіональні моськи. Але й без Юлі Донові довелося тяжко. Бідачка зіпрів так, що мусив сорочку поміняти.
Шустер почав передачу з трансляції відеоролика, який засвідчив, що ще в середу Дона офіційно запросили на п’ятничний ефір. Так жи Ганця знову забрехалася, лементуючи, нібито Дона запросили на програму лише за кілька годин до ефіру.
Пояснення Дона ще ліпше: «Во-первых, у нас демократия. Во-вторых, у меня была запланирована на пятницу поездка в регион, и моя служба мне просто даже об этом не сказала (!?), потому что знала, что я поеду к избирателям, которым я обещал. В-третьих, у нас с вами есть прямые контакты, думаю, у вас есть мой телефон, и вы могли бы мне позвонить по телефону».
Ну все, як в анекдоті: «По-перше, я вашої доньки не знаю. По-друге, вона вже була не цілочка. По-третє, вона сама прийшла».
Про те, яким чином територія «Межигір’я» опинилася у власності приватних компаній, які пов’язані з його сином, а квартира – у однопартійця Сергія Клюєва, ми так і не почули. Дон вдав ображеного, а коли вже Мустафа допік, видав: «Я не собираюсь перед вами оправдываться ни в чем. Перед вами лично позволю себе не оправдываться, а вот перед народом – в обязательном порядке».
Однак не скористався з такої чудової нагоди, маючи перед собою представників того ж таки народу.
А коли Дон заявив: «Я восстановлю несправедливость», – я глибоко задумався: що він має на увазі?
Жінці з Білої Церкви обіцяв: «Завтра к вам приедут ребята и свяжут вас телефоном». Добре, хоч стримався і не згадав про праску.
Економічні прожекти Дона вражали своєю глибиною:,,при выработке чугуна получаем рентабельность в 10%. А вот, вырабатывая сталь, при той же рентабельности будем иметь уже 30%». Тобто при рентабельності в 10% будемо мати 30! Ловкость рук і нікакова мошенства!
Та що там сталь-чавун! «Мы из зерна сделаем мясо!» Ще б з лайна що-небудь придумати і ціни б Дону не було. Особливо з того, яке невпинно метає Ганька-кулеметниця. Але що ж: вона – «женщина и её можно простить», бо «если мы не будем позволять женщинам слабости иногда…» Одне слово, Ганька ся тішила і наперед мріяла, яку б іще слабість вимантити.
Але найбільше народові сподобалося про освітлювання вулиць. Народ правильно зрозумів: Дон конкретно пориває з минулим. Бо який же дурень попре зривати шапки на освітленій вулиці?
Непонятні дебіли
А цеї неділі наш Дон побував у Василькові під Києвом. Народ зібрався на головній площі. Дон штовхнув промову і відійшов набік, а нарід лишився, бо думав, може, який концерт буде «З Україною в кишені». А Дон подумав, що мікрофон вимкнули, та й каже: «Чьо еті дебіли нє расходятся?»
Ну, тут нарід почав свистати і вживати ненормативну лексику, а хтось ще й за яйцями побіг. І Дон мусив хутенько чкуряти.
Маленька родинна дискусія
А бачилисьте спецпроект «Демократія по-українськи» у неділю на УТ-1? І нічого не втратили. Бо демократії там було, як кіт наплакав. Хоча гостем передачі був Ющенко.
Як тут не подивуватися, що цей спецпроект з’явився щойно тепер? До виборів від сили ще два випуски. Можна не сумніватися, що гостями не будуть ані Яник, ані Юля.
Не здивував і склад гостей, які начебто мали розіграти полеміку. Самі свої – радник Жулинський, кума Сяня, кишеньковий політолог Карасьов і т. д. Ясно, що запитання були винятково правильні. Щось подібне я вже бачив на львівській телєвізії.
Нічого нового ми не почули, але турбує, чому останнім часом Ющенко так часто себе порівнює з Петлюрою та Мазепою? Невже і він збирається на еміграцію?
А коли він починає перераховувати всіх порядних людей зі своєї команди і доходить до «Нашої Ряби» – мільярдера Ігоря Тарасюка, то мені дуже хочеться запитати, а як там його Порше з фальшивими номерами?
Прем’єри з породи гризунів
Ющенко сповістив, жи у нього прем’єром буде Арсеній Боєздатне Село, а Янукович – що прем’єром зробить Богю Калєснікава.
Так жи смаки у них однакові: як не Крілик, то Шакаладний Заєць-2.
Можна уявити, як Дон з Богєй зачали би в телєвізії щоднини глаголити. Їден половини слів не вимовляє, а другий половини букв.
Тепер я турок, не козак
Бути євреєм нині престижно. Це навіть Яценюк визнав. «Не повезло мені, – каже, – я – українець». Цікаво, як би реагували в Польщі або в Чехії, почувши від кандидата: «На жаль, я поляк (чех)… Вибачайте…»
Авжеж, бути євреєм вигідніше, бо, коли ти єврей, то ніяка хулєра ті не скаже, що ти єврей. У нашій телевізії можна не тільки серед власників каналів, але й серед ведучих побачити чимало євреїв. Але спробуй спитати такого папєрніка, хто він за національністю, то зараз тебе звинуватять в антисемітизмі.
Але насправді Арсеній і не єврей, і не українець, а – непалець! Так сам днями і признався: «Я ж непальцем зроблений».
Уявляю, яка ейфорія панує зараз у Непалі. Перший національний кіндер-сюрприз!
Вигідні внески
Знаєте, мене раніше дивувало, якого дідька пхаються в кандидати ружні там пабати, костенки, рябоконі, ратушняки, супрунихи, противсіхи та інші шелихвісти… Самі унікуми! Тота Супруниха ледве в телевізорі ся вміщає. Якби такво президентом стала, то мусів би другий доставляти, жиби цілу зувидіти. А як-єм зачув, що табличку з Освєнціма знайшли, то подумав, жи на обійсті в Ратушняка. А той Притивсіх – це ж якась потвора. Відрікся свого роду і перетворився на манкурта.
Ну, добре. Захтілося їм в кандидати. Але ж то дорога забава, нє? А виявляється, ті гроші вертаються сторицею, коли ти продаєш місце у виборчій комісії комусь із лідерів перегонів. Тому й не дивно, що представниками тієї зграї у виборчих комісіях є самі регіонали. Ба навіть 100 % членів комісій на Донеччині від Мороза і Литвина закриті регіоналами. Во де бабло крутиться!
Ударники виробництва
А чи я не казав, що всіх чиновників, які відповідали за дороги треба без зайвого розслідування садити до цюпи? За 2009 рік «Укравтодор» проклав аж… 7,8 км доріг замість запланованих 340! А кожен кілометр воістину золотий – по сто з лишком мільйонів гривень!
Якщо так тяжко працювати й далі, то аби до 2012 прокласти й відремонтувати 3 200 км доріг піде 400 років.
Хіт сезону
Чудовий гімн вибрала для себе закарпатська область. Правда, він у 1920-30 роках уже був гімном «подкарпатскіх русинов». Але авторство його вкрите туманом – доказів того, що цю незграбну конструкцію склав Олександр Духнович, жодних. А от музику у 1919 р. написав мадярський фашистик Фенцик. Ані співати, ані слухати цього гімна неможливо, бо там усе купи не тримається, а наголоси зашкалюють.
А за кулісами цієї русинської затії стоїть не хто, як Балога. Видно, тривалі спічі нашого президента про українську націю та її славетну минувшину верховний русин не догнав.
Найдивніше у цьому гімні те, що «русини» у тексті згадуються лише раз у першому рядку, а далі:
Да посетит справедливость
Уж и РУССКОЕ племя!
Желание РУССКИХ вождь:
РУССКИЙ да живет народ!
Просим Бога Вышняго
Да поддержит РУССКАГО
И даст века лучшаго!
Російська преса не може не натішитися! Ось воно – збулося! Можна знову рушати на порятунок саатєчєствєннікав!
Трафунок з життя
Напередодні Святого Миколая БЮТ вирішив потішити Сихівську дітвору і завіз до тамтешньої церкви двісті подарунків. А отець і каже:
– Дуже дякую, але церква не може агітувати. А крім того подарунків 200, а потребуючих 1000. Але дякую.
Наступного дня наші щедрі бютівці подарунки забрали. Як кажуть на Сихові: ноу коммент.
Передвиборна молитва
Мій кумпель Андрусь Бондар написав отаке:
«За Ющенка голосувати тупо.
За Януковича – гидко.
За Тимошенко – страшно.
За Тягнибока – дико.
За Яценюка – бридко.
За Гриценка – марно.
За Богословську – соромно.
За Литвина – підло.
За Бродського голосувати безнадійно.
За Тігіпка – безглуздо.
За Костенка – нерозумно.
За Мороза – ганебно.
За Ратушняка – моторошно.
За Симоненка – безсовісно.
За Противсіха – кумедно.
За Супрун – смішно.
За Рябоконя – мутно.
За Пабата – сумно».
А мораль? Протупи за Юща!
понедельник, 28 декабря 2009 г.
«Держава розплатиться кров’ю…»
"До розкішного ресторану під'їжджає "Мерседес". Звідти виходить багатій зі своєю дружиною. Біля входу їх зустрічає оточений численною охороною міністр. Ця товстопуза сволота тисне одне одному забруднені кров'ю руки... Спочатку я кидаю в цю компанію кілька пляшок із бензином, потім дістаю автомата, кричу «Ви засуджені революцією до смерті» та добиваю виродків, що корчаться на землі. І так буде в кожному місті. В одну мить піднімуться всі мої товариші і знищать усіх тих, хто смокче кров з чесних людей. І той, хто буде не з нами, той буде проти нас. Viva revolution! Viva Liberte! (Цитати тут і далі - з бесіди двох молодих анархістів)
«Держава розплатиться кров’ю…»
«Всесвітня розправа з буржуями» - мрія сучасних анархістів
Стас АЛЕКСЄЄВ
Мрії двох молодих синдикалістів про початок "всесвітньої розправи з буржуями" не варто сприймати з усмішкою. Світ готується до війни проти олігархів. І вже не важливо, під яким прапором збираються ті, хто "готові пожертвувати життям за волю" — під зеленим, червоним чи під розсіченим по діагоналі червоно-чорним.
Чеченці кидаються з гранатами під російські танки за те, щоб "жити у своїй країні за своїми законами". У США група людей скерувала пасажирські літаки у "серце" і "мозок", гроші і владу, головні органи Держави. В Росії живцем спалюють міліціонерів у їхніх власних офісах.
"Пані Держава, залежна чи незалежна", потрапила під зливу свинцю, бензину і "розривається зсередини". "Народ втомився бути приниженим", тому до барикад і вуличних перестрілок з міліцією часу залишилося стільки, скільки залишилося "терпіння в принижених". І головне завдання тих, хто рухає "зневіреними", не змінилося з часів Нестора Махна: "розгін урядових закладів і оголошення поза всякими правами існування приватної власності на землі, фабрики, заводи й інші види суспільних підприємств".
Проти всіх
Батька Махна й дотепер згадують на Запоріжжі. Причому багато хто — добрими словами. Щороку 26-27 жовтня, у день народження незабутнього Нестора Івановича на Гуляй-Полі збираються під червоно-чорними прапорами юрби молодих людей. Вони організовані, у них залізна дисципліна. Це зовсім не та п'яна ватага матросів у пошматованих тільняшках, котра, завдяки радянським фільмам, десятиріччями асоціювалася з анархістами.
Дисципліна на таких масових зборах обов'язкова, тому що будь-який сміливий вигук, будь-який різкий рух розцінюється патрулями міліції як спроба державного перевороту.
Акції на Гуляй-Полі відвідують цього дня й інші організації Приїздять, наприклад, "нові козаки" на "волгах" і "мерседесах" ще якісь бритоголові індивідууми та просто селяни, колиши махновці. Все як у кіно!
Більшість обивателів не сприймають анархістів серйозно. Але, "судячи з настільки підвищеної уваги, усе-таки побоюються". Побоюються — м'яко сказано, — бояться, адже ці люди ратують за відкритий терор проти всього, з чим усі вже давно змирилися. "Навіть комуніст злилися з бізнесменами і виступають за якісь реформи, вони продались". Анархісти ж не бачать іншого шляху до змін, окрім революції і збройних акцій.
Найвагомішу підтримку анархісти отримують у профспілок, особливо — незалежних. Колись Незалежна профспілка гірників домоглася того, що у Федерації анархістів Донбасу (ФАД), однієї з найпотужніших анархо-синдикалістських організацій України, з'явився офіс у колишньому будинку Мінвугілля. Вона ж надала безкоштовну юридичну підтримку та ще багато чого. Це сталося після того, як ФАДівці зуміли звільнити з донецького СІЗО ув'язненого після чергової акції протесту лідера страйкарів-шахтарів.
Стихійні страйки та новітні профспілки — це величезне поле діяльності для анархістів різного роду. Хто, як не робітники, усім та завжди незадоволені? В тому числі — і корумпованими профспілками, навіть "незалежними". Адже відомо, що там, де починають крутитися великі гроші, з'являється мафія. Тому профспілкові боси, котрі колись були рядовими робітниками, починають надурювати своїх товаришів. Відповідний хід "обдурених" — створити контрмафію, тобто своє угруповання.
Всім відомо, що таке профспілка. Це добре описано в історії США, Іспанії, Італії, Англії та ще багатьох європейських держав. Популярні фільми на кшталт "Кулака" цілком правдоподібно розповідають про те, як незадоволені робітники спочатку починали страйкувати, потім у їхніх лавах з'являлася сильна особистість. Вона організовувала усіх в одну армію, в "кулак", де робітники перетворювалися у загін бійців, що був готовий на все.
Профспілка — це завжди бойова організація. Досить лише подивитися інші значення англійського слова Strike, аби зрозуміти, що таке протест робітників...
"1) ударяти(ся), завдавати удару, бити (фізично: рукою, зброєю, інструментом і т.п.)... 2) пробивати, проникати крізь що-небудь: а) уст. заколоти, зарубати, проткнути (букв, і перен.); б) проникати крізь, проростати... 3) атакувати (про людей, звірів, хвороби, стихії і т.п.)... 5) доводити (доходити) до певного стану (пов'язаного з фізичними збитками),to strike smb dead - вбити... 6) вселяти (страх і т.п.)..."
Ненависть, убогість, готовність до відкритого бою і відчайдушність страйкарів — на руку їхнім керівникам. "Люди — це порох революції", як сказав молодий "геноссе" на одному зі страйків у неофіційній бесіді. А якщо більш чесно і прямолінійно, то люди – це м’ясо, яке пожирає будь-яка боротьба, те, чим харчуються вожді. І це стосується не лише босів профспілок та лідерів анархістів. У більшості випадків це стосується усіх, хто керує більш ніж однією людиною.
Слово — вождям
N — анархіст, партійний бос, учасник і організатор багатьох страйків. Йому близько тридцяти років і сенс його життя тільки у боротьбі:
"Я, звичайно, не думаю, що побачу вільних від рабства людей при житті. Швидше за все, я загину. Але я загину не марно. За мною — тисячі моїх товаришів, і моя смерть принесе користь... Ми учимо робітників ненавидіти і вміти боротися за свої права. Ми вчимо їх у відкритих зіткненнях зі владою обстоювати свої вимоги. У цих же зіткненнях вони здобудуть і бойовий досвід, а він згодиться у майбутньому. Коли-небудь робітники знищуватимуть офіси і захоплюватимуть фабрики й заводи. Це вже буде справжня революція А те, що діється зараз, — просто розминка. Нам їх не потрібно агітувати, до наших лав їх залучає сама держава. Це вона поставила робітників у нелюдські умови, вона вбиває їх і саджає у в'язниці. Держава, конкретні чиновники і керівники, розплатяться кров'ю за свої знущання".
«Держава розплатиться кров’ю…»
«Всесвітня розправа з буржуями» - мрія сучасних анархістів
Стас АЛЕКСЄЄВ
Мрії двох молодих синдикалістів про початок "всесвітньої розправи з буржуями" не варто сприймати з усмішкою. Світ готується до війни проти олігархів. І вже не важливо, під яким прапором збираються ті, хто "готові пожертвувати життям за волю" — під зеленим, червоним чи під розсіченим по діагоналі червоно-чорним.
Чеченці кидаються з гранатами під російські танки за те, щоб "жити у своїй країні за своїми законами". У США група людей скерувала пасажирські літаки у "серце" і "мозок", гроші і владу, головні органи Держави. В Росії живцем спалюють міліціонерів у їхніх власних офісах.
"Пані Держава, залежна чи незалежна", потрапила під зливу свинцю, бензину і "розривається зсередини". "Народ втомився бути приниженим", тому до барикад і вуличних перестрілок з міліцією часу залишилося стільки, скільки залишилося "терпіння в принижених". І головне завдання тих, хто рухає "зневіреними", не змінилося з часів Нестора Махна: "розгін урядових закладів і оголошення поза всякими правами існування приватної власності на землі, фабрики, заводи й інші види суспільних підприємств".
Проти всіх
Батька Махна й дотепер згадують на Запоріжжі. Причому багато хто — добрими словами. Щороку 26-27 жовтня, у день народження незабутнього Нестора Івановича на Гуляй-Полі збираються під червоно-чорними прапорами юрби молодих людей. Вони організовані, у них залізна дисципліна. Це зовсім не та п'яна ватага матросів у пошматованих тільняшках, котра, завдяки радянським фільмам, десятиріччями асоціювалася з анархістами.
Дисципліна на таких масових зборах обов'язкова, тому що будь-який сміливий вигук, будь-який різкий рух розцінюється патрулями міліції як спроба державного перевороту.
Акції на Гуляй-Полі відвідують цього дня й інші організації Приїздять, наприклад, "нові козаки" на "волгах" і "мерседесах" ще якісь бритоголові індивідууми та просто селяни, колиши махновці. Все як у кіно!
Більшість обивателів не сприймають анархістів серйозно. Але, "судячи з настільки підвищеної уваги, усе-таки побоюються". Побоюються — м'яко сказано, — бояться, адже ці люди ратують за відкритий терор проти всього, з чим усі вже давно змирилися. "Навіть комуніст злилися з бізнесменами і виступають за якісь реформи, вони продались". Анархісти ж не бачать іншого шляху до змін, окрім революції і збройних акцій.
Найвагомішу підтримку анархісти отримують у профспілок, особливо — незалежних. Колись Незалежна профспілка гірників домоглася того, що у Федерації анархістів Донбасу (ФАД), однієї з найпотужніших анархо-синдикалістських організацій України, з'явився офіс у колишньому будинку Мінвугілля. Вона ж надала безкоштовну юридичну підтримку та ще багато чого. Це сталося після того, як ФАДівці зуміли звільнити з донецького СІЗО ув'язненого після чергової акції протесту лідера страйкарів-шахтарів.
Стихійні страйки та новітні профспілки — це величезне поле діяльності для анархістів різного роду. Хто, як не робітники, усім та завжди незадоволені? В тому числі — і корумпованими профспілками, навіть "незалежними". Адже відомо, що там, де починають крутитися великі гроші, з'являється мафія. Тому профспілкові боси, котрі колись були рядовими робітниками, починають надурювати своїх товаришів. Відповідний хід "обдурених" — створити контрмафію, тобто своє угруповання.
Всім відомо, що таке профспілка. Це добре описано в історії США, Іспанії, Італії, Англії та ще багатьох європейських держав. Популярні фільми на кшталт "Кулака" цілком правдоподібно розповідають про те, як незадоволені робітники спочатку починали страйкувати, потім у їхніх лавах з'являлася сильна особистість. Вона організовувала усіх в одну армію, в "кулак", де робітники перетворювалися у загін бійців, що був готовий на все.
Профспілка — це завжди бойова організація. Досить лише подивитися інші значення англійського слова Strike, аби зрозуміти, що таке протест робітників...
"1) ударяти(ся), завдавати удару, бити (фізично: рукою, зброєю, інструментом і т.п.)... 2) пробивати, проникати крізь що-небудь: а) уст. заколоти, зарубати, проткнути (букв, і перен.); б) проникати крізь, проростати... 3) атакувати (про людей, звірів, хвороби, стихії і т.п.)... 5) доводити (доходити) до певного стану (пов'язаного з фізичними збитками),to strike smb dead - вбити... 6) вселяти (страх і т.п.)..."
Ненависть, убогість, готовність до відкритого бою і відчайдушність страйкарів — на руку їхнім керівникам. "Люди — це порох революції", як сказав молодий "геноссе" на одному зі страйків у неофіційній бесіді. А якщо більш чесно і прямолінійно, то люди – це м’ясо, яке пожирає будь-яка боротьба, те, чим харчуються вожді. І це стосується не лише босів профспілок та лідерів анархістів. У більшості випадків це стосується усіх, хто керує більш ніж однією людиною.
Слово — вождям
N — анархіст, партійний бос, учасник і організатор багатьох страйків. Йому близько тридцяти років і сенс його життя тільки у боротьбі:
"Я, звичайно, не думаю, що побачу вільних від рабства людей при житті. Швидше за все, я загину. Але я загину не марно. За мною — тисячі моїх товаришів, і моя смерть принесе користь... Ми учимо робітників ненавидіти і вміти боротися за свої права. Ми вчимо їх у відкритих зіткненнях зі владою обстоювати свої вимоги. У цих же зіткненнях вони здобудуть і бойовий досвід, а він згодиться у майбутньому. Коли-небудь робітники знищуватимуть офіси і захоплюватимуть фабрики й заводи. Це вже буде справжня революція А те, що діється зараз, — просто розминка. Нам їх не потрібно агітувати, до наших лав їх залучає сама держава. Це вона поставила робітників у нелюдські умови, вона вбиває їх і саджає у в'язниці. Держава, конкретні чиновники і керівники, розплатяться кров'ю за свої знущання".
Чи є в Україні грунт для тероризму?
Активізація тероризму на початку ХХІ сторіччя спонукає більшість держав світу переглянути своє ставлення до нього. Стає зрозумілим, що нинішнє політико-правове визначення цього явища потребує доповнень, а можливо, й кардинальних змін. У цьому контексті постає питання щодо спроможності української політичної еліти адекватно реагувати на загрози з боку всіляхи терористів
Сергій ТЕЛЕШУН
Традиційно тероризм визначався як замах на життя державного або громадського діяча, насильство або його погроза, спрямовані на примушення влади ухвалювати вигідні для терористів або терористичних організацій рішення. Тому не дивно, що ще в 1545 році німецький радикал Карл Гейнцен запевняв своїх прибічників у тому, що заборона на вбивство не поширюється на політичну сферу, і фізична ліквідація сотень тисяч людей виправдана «вищими цілями». Тоді ж (а не сучасними терористами, як дехто вважає) була сформована «філософія бомби», яка передбачала використання новітніх технологій у проведенні терористичних акцій.
«Суспільство вимагає тероризму…»
Наприкінці ХІХ ст. пропаганда тероризму концентрується в Європі та США. Соціально-економічна та політична нестабільність, втрата духовних ідеалів спровокувала значну частину громадян до радикальних дій, що мали ознаки тероризму. За висловом одного з його ідеологів – Йоогана Моста, тероризм – це «варварський засіб боротьби із варварською системою, яка знищує людину». До речі, слід зазначити, що саме суспільство, як це не парадоксально, вимагає тероризму, коли держава не може або не хоче впоратися з покаранням винних. Тоді виникають міфи про добрих Робін Гудів, Котовських та Кармелюків. При цьому тероризм не є статичним явищем, що законсервувалося у вигляді рудимента ХІХ або ХХ століття, - він розвивається разом із сусіпльством яке його породжує.
За оцінкою Філіппа Уілкокса, координатора по боротьбі з тероризмом Держдепартаменту США, тероризм може використовуватися як дешева стратегічна зброя деякими державами, "що здійснюють ці злочини чужими руками, а іноді групами, які керуються ідеологічними, релігійними та етнічними інтересами". Тобто "дешеві конфлікти низької інтенсивності" стають знаряддям впливу як у внутрішній, так і в зовнішній політиці тих політичних та соціально-економічних сил, які не в змозі повноцінно реалізуватися в рамках існуючого суспільства.
За цих умов виникає необхідність внесення змін до концепції національної безпеки України, які б базувалися на нових методологічних засадах і визначали суть такого явища, як сучасний тероризм.
Потенційні загрози Україні
Експерти пропонують розглянути окремі доповнення до концепції національної безпеки, які додатково акцентують увагу на потенційних загрозах як то :
• диверсійні війни як засіб дестабілізації ситуації на території України з боку окремих держав і антиукраїнських зарубіжних центрів;
• екологічний тероризм як відображення незадовільного стану екологічного середовища на території України;
• інформаційний тероризм як результат незахищеності інформаційного простору України від негативного зовнішнього і внутрішнього впливу;
• ядерний тероризм як наслідок стратегічного розташування України на шляху транзиту нелегальних поставок радіоактивних компонентів, матеріалів та ізотопів, а також наявності АЕС на території країни;
• хіміко-бактеріологічний тероризм як результат низького рівня санітарного й епідеміологічного контролю, системи сертифікації товарів, що перевозяться через кордон держави, а також відсутності матеріально-технічної бази для ліквідації наслідків можливих епідемій;
• державний тероризм, що сприймається не як втручання іноземної держави у внутрішні справи України, а як засіб вирішення внутрішньополітичних, міжкланових конфліктів усередині держави;
• збройна боротьба з метою реалізації політичних прав і свобод (етнічних, конфесійних та інш.), до якої належить терористична діяльність повстанців (insurgents) проти військових, поліцейських об'єктів та органів влади.
Передумови виникнення тероризму
Останнім часом в середовищі українських політиків, урядовців та науковців точиться достатньо жвава дискусія щодо питань виникнення і розвитку тероризму на українському ґрунті. Цікаво, що погляди частини українського істеблішменту на ці проблеми кардинально змінюються протягом кількох днів, що може свідчити лише про те, що підхід до національної безпеки в більшості вітчизняної еліти грунтується на політичній доцільності і ситуативності.
Запропонуємо перші 9 опосередкованих передумов можливого виникнення і розвитку тероризму в нашій країні.
1.Політична нестабільність в країні. На думку окремих експертів, передумовами розвитку тероризму в Україні може стати криза "нестійкої" ідеології і державно-правової системи країни, в умовах якої в державі з'являються різні опозиційні групи — політичні, соціальні, національні, релігійні — які ставлять під сумнів легітимність існуючої влади і всієї системи управління. Якщо ці групи дійдуть висновку, що не зможуть добитися своєї мети законним шляхом, вони можуть використати у своїй політиці тероризм як фактор тиску на інститути влади і громадську свідомість. Одним з факторів політичної нестабільності в країні може бути неможливість значної частини громадян повноцінно реалізувати свої права і свободи, а також відсутність реальної демократії, яка тісно переплетена з проблемою недосконалості українського законодавства, відсутності прозорості в ухваленні політико-економічних рішень владними структурами, слабкості інтелектуальної конкуренції, системного контролю за реалізацією ухвалених рішень та високого рівня корупції в системі державної влади. Ці фактори можуть реально порушити систему суспільних зв'язків в Україні, а отже, створити суспільство "постійного ризику", при якому тероризм буде базуватися на політичних і соціально-економічних інтересах значної частини громадян.
2.Існування конфліктів в релігійному середовищі. Релігійний підйом падінням рівня життя значної частини громадян, втручанням іноземних релігійних центрів у внутрішньоцерковне життя України, а також що іноземною релігійною експансією та радикалізацією як традиційних, так і нетрадиційниx конфесій. На території України релігійний тероризм можливий у трьох формах вияву: як вирішення спірних питань у сфері власності, як варіант підтримки і поширення ідеології у низці регіонів України, та масові суїциди з боку деструктивних релігійних культів.
3.Незадовільний стан екології, що створює передумови для виникнення екологічного тероризму на території України.
4.Існування міжкланових конфліктів — в умовах регіонального лідерства політичних сил може призвести до розвитку тероризму як засобу їхнього вирішення окремими фінансово-промисловими групами та політичними партіями "прикриття", дестабілізації ситуації в регіоні, що підконтрольний політичному опоненту.
5.Низький рівень медичного обслуговування, санітарного, епідеміологічного контролю зумовлює можливість проведення на території України терористичних актів з використанням хіміко-бактеріологічної зброї. За оцінками спеціалістів, Україна сьогодні не в змозі ефективно боротися з виникненням більше як 4 вогнищ епідемій в містах з населенням понад 1 млн. людей.
6.Наявність військової бази ВМС РФ на території України створює значне підґрунтя для проведення терористичних актів проти російського військового контингенту в Україні, як з боку іноземних терористичних центрів, так і з боку внутрішніх радикалів.
7.Висока концентрація в регіоні об'єктів підвищеної небезпеки, які потребують капітального ремонту, автоматично звертають на себе увагу терористичних груп і організацій — як об'єкти посягання. За оцінками деяких експертів, такими можуть бути Дніпровський каскад, АЕС, комплекси хімічної промисловості, склади боєзапасу МО України, сховища отруйних речовин та низка інших об'єктів.
8. Існування етнічних протиріч в окремих регіонах України може спровокувати акти тероризму, спрямовані на дискримінацію окремих етнічних груп, обстоювання прав етнічних меншин з боку їхніх радикальних представників та латентне втручання у ці конфлікти третіх країн, а також спробу зміни території компактного проживання деяких етнічних груп.
9.Незахищеність інформаційного простору України може дозволити проведення актів інформаційного тероризму в інтересах як внутрішньополітичних сил, так і іноземних держав, а також зарубіжних антиукраїнських центрів. Найслабкішими елементами в інфраструктурі України є телекомунікаційні вузли, центри супутникового зв'язку і канали міжнародного інформаційного обміну.
Сергій ТЕЛЕШУН
Традиційно тероризм визначався як замах на життя державного або громадського діяча, насильство або його погроза, спрямовані на примушення влади ухвалювати вигідні для терористів або терористичних організацій рішення. Тому не дивно, що ще в 1545 році німецький радикал Карл Гейнцен запевняв своїх прибічників у тому, що заборона на вбивство не поширюється на політичну сферу, і фізична ліквідація сотень тисяч людей виправдана «вищими цілями». Тоді ж (а не сучасними терористами, як дехто вважає) була сформована «філософія бомби», яка передбачала використання новітніх технологій у проведенні терористичних акцій.
«Суспільство вимагає тероризму…»
Наприкінці ХІХ ст. пропаганда тероризму концентрується в Європі та США. Соціально-економічна та політична нестабільність, втрата духовних ідеалів спровокувала значну частину громадян до радикальних дій, що мали ознаки тероризму. За висловом одного з його ідеологів – Йоогана Моста, тероризм – це «варварський засіб боротьби із варварською системою, яка знищує людину». До речі, слід зазначити, що саме суспільство, як це не парадоксально, вимагає тероризму, коли держава не може або не хоче впоратися з покаранням винних. Тоді виникають міфи про добрих Робін Гудів, Котовських та Кармелюків. При цьому тероризм не є статичним явищем, що законсервувалося у вигляді рудимента ХІХ або ХХ століття, - він розвивається разом із сусіпльством яке його породжує.
За оцінкою Філіппа Уілкокса, координатора по боротьбі з тероризмом Держдепартаменту США, тероризм може використовуватися як дешева стратегічна зброя деякими державами, "що здійснюють ці злочини чужими руками, а іноді групами, які керуються ідеологічними, релігійними та етнічними інтересами". Тобто "дешеві конфлікти низької інтенсивності" стають знаряддям впливу як у внутрішній, так і в зовнішній політиці тих політичних та соціально-економічних сил, які не в змозі повноцінно реалізуватися в рамках існуючого суспільства.
За цих умов виникає необхідність внесення змін до концепції національної безпеки України, які б базувалися на нових методологічних засадах і визначали суть такого явища, як сучасний тероризм.
Потенційні загрози Україні
Експерти пропонують розглянути окремі доповнення до концепції національної безпеки, які додатково акцентують увагу на потенційних загрозах як то :
• диверсійні війни як засіб дестабілізації ситуації на території України з боку окремих держав і антиукраїнських зарубіжних центрів;
• екологічний тероризм як відображення незадовільного стану екологічного середовища на території України;
• інформаційний тероризм як результат незахищеності інформаційного простору України від негативного зовнішнього і внутрішнього впливу;
• ядерний тероризм як наслідок стратегічного розташування України на шляху транзиту нелегальних поставок радіоактивних компонентів, матеріалів та ізотопів, а також наявності АЕС на території країни;
• хіміко-бактеріологічний тероризм як результат низького рівня санітарного й епідеміологічного контролю, системи сертифікації товарів, що перевозяться через кордон держави, а також відсутності матеріально-технічної бази для ліквідації наслідків можливих епідемій;
• державний тероризм, що сприймається не як втручання іноземної держави у внутрішні справи України, а як засіб вирішення внутрішньополітичних, міжкланових конфліктів усередині держави;
• збройна боротьба з метою реалізації політичних прав і свобод (етнічних, конфесійних та інш.), до якої належить терористична діяльність повстанців (insurgents) проти військових, поліцейських об'єктів та органів влади.
Передумови виникнення тероризму
Останнім часом в середовищі українських політиків, урядовців та науковців точиться достатньо жвава дискусія щодо питань виникнення і розвитку тероризму на українському ґрунті. Цікаво, що погляди частини українського істеблішменту на ці проблеми кардинально змінюються протягом кількох днів, що може свідчити лише про те, що підхід до національної безпеки в більшості вітчизняної еліти грунтується на політичній доцільності і ситуативності.
Запропонуємо перші 9 опосередкованих передумов можливого виникнення і розвитку тероризму в нашій країні.
1.Політична нестабільність в країні. На думку окремих експертів, передумовами розвитку тероризму в Україні може стати криза "нестійкої" ідеології і державно-правової системи країни, в умовах якої в державі з'являються різні опозиційні групи — політичні, соціальні, національні, релігійні — які ставлять під сумнів легітимність існуючої влади і всієї системи управління. Якщо ці групи дійдуть висновку, що не зможуть добитися своєї мети законним шляхом, вони можуть використати у своїй політиці тероризм як фактор тиску на інститути влади і громадську свідомість. Одним з факторів політичної нестабільності в країні може бути неможливість значної частини громадян повноцінно реалізувати свої права і свободи, а також відсутність реальної демократії, яка тісно переплетена з проблемою недосконалості українського законодавства, відсутності прозорості в ухваленні політико-економічних рішень владними структурами, слабкості інтелектуальної конкуренції, системного контролю за реалізацією ухвалених рішень та високого рівня корупції в системі державної влади. Ці фактори можуть реально порушити систему суспільних зв'язків в Україні, а отже, створити суспільство "постійного ризику", при якому тероризм буде базуватися на політичних і соціально-економічних інтересах значної частини громадян.
2.Існування конфліктів в релігійному середовищі. Релігійний підйом падінням рівня життя значної частини громадян, втручанням іноземних релігійних центрів у внутрішньоцерковне життя України, а також що іноземною релігійною експансією та радикалізацією як традиційних, так і нетрадиційниx конфесій. На території України релігійний тероризм можливий у трьох формах вияву: як вирішення спірних питань у сфері власності, як варіант підтримки і поширення ідеології у низці регіонів України, та масові суїциди з боку деструктивних релігійних культів.
3.Незадовільний стан екології, що створює передумови для виникнення екологічного тероризму на території України.
4.Існування міжкланових конфліктів — в умовах регіонального лідерства політичних сил може призвести до розвитку тероризму як засобу їхнього вирішення окремими фінансово-промисловими групами та політичними партіями "прикриття", дестабілізації ситуації в регіоні, що підконтрольний політичному опоненту.
5.Низький рівень медичного обслуговування, санітарного, епідеміологічного контролю зумовлює можливість проведення на території України терористичних актів з використанням хіміко-бактеріологічної зброї. За оцінками спеціалістів, Україна сьогодні не в змозі ефективно боротися з виникненням більше як 4 вогнищ епідемій в містах з населенням понад 1 млн. людей.
6.Наявність військової бази ВМС РФ на території України створює значне підґрунтя для проведення терористичних актів проти російського військового контингенту в Україні, як з боку іноземних терористичних центрів, так і з боку внутрішніх радикалів.
7.Висока концентрація в регіоні об'єктів підвищеної небезпеки, які потребують капітального ремонту, автоматично звертають на себе увагу терористичних груп і організацій — як об'єкти посягання. За оцінками деяких експертів, такими можуть бути Дніпровський каскад, АЕС, комплекси хімічної промисловості, склади боєзапасу МО України, сховища отруйних речовин та низка інших об'єктів.
8. Існування етнічних протиріч в окремих регіонах України може спровокувати акти тероризму, спрямовані на дискримінацію окремих етнічних груп, обстоювання прав етнічних меншин з боку їхніх радикальних представників та латентне втручання у ці конфлікти третіх країн, а також спробу зміни території компактного проживання деяких етнічних груп.
9.Незахищеність інформаційного простору України може дозволити проведення актів інформаційного тероризму в інтересах як внутрішньополітичних сил, так і іноземних держав, а також зарубіжних антиукраїнських центрів. Найслабкішими елементами в інфраструктурі України є телекомунікаційні вузли, центри супутникового зв'язку і канали міжнародного інформаційного обміну.
воскресенье, 27 декабря 2009 г.
Ексгібіціонізм
Мистецтво це загалом ексгібіціонізм, бо пропонувати свої «приватні записи» іншим, хай навіть і приятелям, це, деякою мірою, - ексгібіціонізм.
Наївне світло кольору
Аматорство в мистецтві можна назвати напівнаївним, занадто відкритим, без конецптуального підтексту. Це можливо і є нині найголовнішим. Вже дещо втомили складні пошуки форми без змісту.
Мистецтво родинних зв’язків
У нашій «совковій» свідомості поняття «династія» викликає лише одну сталу асоціацію – «робітнича…»
Бо якщо дитина чимчикувала за батьком на завод, то це ставало продовженням славної «хвамілії», а якщо чадо художника ставало працівником пензля, то було воно, як казали, митцем «по блату». Бо ж куди його, неробу, подіти?
У нетрях нашого обивательського середовища завжди панувала впевненість, що праця художника – це щось несерйозне, легковажне: «теж мені, важка праця, помахав пензлем – ось тобі і гроші… А ти молотом спробуй!». А якщо пригадати ще й лихослівну формулу, яка чомусь стала аксіомою, що на дітях геніїв природа відпочиває, то суспільна думка стосовно мистецьких династій стає остаточно зрозумілою та конкретною як ляпас.
Бо якщо дитина чимчикувала за батьком на завод, то це ставало продовженням славної «хвамілії», а якщо чадо художника ставало працівником пензля, то було воно, як казали, митцем «по блату». Бо ж куди його, неробу, подіти?
У нетрях нашого обивательського середовища завжди панувала впевненість, що праця художника – це щось несерйозне, легковажне: «теж мені, важка праця, помахав пензлем – ось тобі і гроші… А ти молотом спробуй!». А якщо пригадати ще й лихослівну формулу, яка чомусь стала аксіомою, що на дітях геніїв природа відпочиває, то суспільна думка стосовно мистецьких династій стає остаточно зрозумілою та конкретною як ляпас.
Головне в піарі
Головне – вчасно підкинутиголодним журналістам інформаційного «м’яса». Решта – коньяк, цукерки та зв’язки – справа техніки та комерційна таємниця.
Митець
Митцю потрібне визнання. І визнання не стільки шанувальників, скільки колег і експертів у тій царині, в якій митець творить.
Талант має бути конвертованим і йому мають допомагати.
Не вірте тому, що художник має бути голодним, а слава його має бути посмертною.
Талант має бути конвертованим і йому мають допомагати.
Не вірте тому, що художник має бути голодним, а слава його має бути посмертною.
суббота, 26 декабря 2009 г.
Чому їх так не люблять, або Що варто знати про 11 вересня
Через шість місяців, після трагедії 11 вересня, колишній американський президент Джордж Буш повідомив, що з’ясував причини нападу терористів на Сполучені Штати. Виявилося, що зловмисники просто «читали неправильні журнали і дивилися неправильне шоу Спрінгера», - заявив тодішній американський лідер на святкуванні в Білому домі… ні, не перемоги над талібами, а успіху семи національних університетських команд із футболу
Ігор СЛІСАРЕНКО
Виходить, що терористи уважно дивилися скандально популярне щоденне «Шоу Джеррі Спрінгера» (The Jerry Springer Show), яке фахівці мас-медіа давно вже відносили до розряду «смітникове шоу» (trash show). Про зміст можна вже судити за самими назвами дискусій у прямому ефірі, учасники яких театралізовано собачилися: «Моя сестра переспала з усіма трьома моїми чоловіками», «Я вагітна, але не від свого чоловіка», «Я спокусила бой-френда своєї 12-річної доньки», «Я відтяв собі дітородний орган», «Я одружуюсь із транссексуалом»… Так от, за логікою Буша, надивившись цього добра, терористи вирішили, буцімто американці «настільки зайняті своїми проблемами і матеріальними цінностями, що не будуть захищати те, у що вірять. Але вони помилилися».
Отож якби цього дурнуватого шоу Спрінгера не було, потенційні терористи, вивчившись на пілотів, катали б дівчат і туристів, аби ті милувалися висотою нью-йоркських хмарочосів. А Усама бен Ладен і далі медитував у печерах Афганістану, час від часу псуючи настрій недоречними вибухами. А з талібами взагалі була б дружба, міцно скріплена бізнесово-нафтовими інтересами.
Принаймні такий сценарій вимальовується завдяки книзі, яка вийшла у Франції під назвою «Заборонена правда. Голос поза хором». Її автори – експерти з міжнародних фінансів Жан-Клод Брізар та Гійом Дакюї – повідомляють, що лише за кілька місяців до нападу у Держдепартаменті США гаряче приймали спеціального посланця лідера талібів мулу Омара, до якого вельми приязно ставилися ще з часів радянської окупації. І говорили про можливість провести через контрольований ними Афганістан нафтопроводи від покладів у Казахстані та Туркменістані. І такі перемови тривали аж до літа 2001 року. До речі, те, що сам Туркменбаші вів переговори із талібами з цього ж приводу, ніколи не було таємницею.
Втім, «реаль політік» завжди доводила, що вічних друзів немає, як і вічних ворогів. Із «вічними приятелями» теж трапляються неприємні конфузи. Знову з’явилися повідомлення, що ізраїльська розвідка заздалегідь знала про атаку на «великих близнюків». Уже в перші дні після трагедії ЗМІ, посилаючись на свої джерела в «Мосад», стверджували, це ще в серпні та попередили ЦРУ про великомасштабні теракти. Тоді, правда, цереушники офіційно заявили, що жодної інформації від колег не отримували. Але невдовзі впливова французька газета «Ле Монд» повідомила, що Сполучені Штати викрили цілу шпигунську мережу із 120 ізраїльтян, яких негайно вислали з країни. Офіційні особи відкинули їхню причетність до шпигунства, але якось кволо. Імміграційні власті лише сказали, що вислали тих, хто порушив якісь там імміграційні правила. Шпигунські скандали у відносинах двох союзників не рідкість. Усім іще пам’ятний вирок – довічне ув’язнення – американському єврею Джонатану Полларду у 1986 році, який передав Ізраїлю ядерні секрети Америки. Але головне полягає в тому, що ніхто не спромігся прокоментувати дивовижний збіг обставин, а саме: третина зі 120-ти висланих мешкала по сусідству з 10 арабами, які 11-го вересня опинилися на літаках-самогубцях. Так само підозріло , що у шести ізраїльських «студентів факультету графіки» виявилися мобільні телефони, куплені добрим серцем віце-консулом.
Втім, припущення, нібито Ізраїль знав про плани терористів, це ще квіточки. Вже мало хто пам’ятає, як 12 жовтня 2000 року терористи-камікадзе підірвали начинений вибухівкою катер біля американського есмінця «Коул» в єменському порту Аден. Ємен не входить до числа країн, котрі за американською класифікацією, підтримують міжнародний тероризм, і його власті хутко заходилися допомагати американцям встановлювати зловмисників. Але глава держави Алі Абдалла Салех тоді прямо заявив, що існує версія про причетність ізраїльських спецслужб до теракту. «Ми володіємо даними про те, що «Мосад» активно просував своїх агентів в ісламські угрупування» заявив тоді єменський президент. Нісенітниця, скажете ви. З якого це дива Ізраїлю треба нападати на США?
Американський історик Девід Дюк з цього приводу нагадує історію 1954 року, коли ізраїльські військові планували підірвати американські об’єкти в Єгипті, з яким тоді воювали, аби покласти відповідальність саме на єгиптян. Змову викрили, міністр оборони Пінхус Лавон пішов у відставку, щоби своїм іменем дати історичну назву цьому скандалу як «справа Лавона». 1967 року, продовжує Дюк, збройні сили Ізраїлю потопили американське судно «Ліберті» (загинуло 31 і поранено 170 моряків), аби знову покласти вину на Єгипет. Але даремно. Тодішній держсекретар США заявив, що ізраїльський напад був цілеспрямованим. Та розслідування у Конгресі заблокували.
Чому нас, американців, так не навидять, запитує екс-конгресмен Девід Дюк. Чому саме проти США чинять і знову можуть вчинити напади, подібні до тих, що сталися 11-го вересня. І прямо говорить: це відповідь на сліпу підтримку Америкою Ізраїлю у війні з арабами, які знають, що майже кожна скинута на них бомба і випущена куля, зроблена на щорічну мільярдну американську допомогу. На переконання пана Дюка, єдиний переможець після 11-го вересня – це Ізраїль, оскільки світ перестав сприймати палестинців як мучеників, а ізраїльтян як окупантів.
Втім, екс-конгресмен зі своїми закликами до рідного уряду згадати заповіт Батька американської нації «уникати іноземної заплутаності» сьогодні на батьківщині чутний лише завдяки тотальній інтернетизації. А американці (і потенційні терористи) і далі дивляться телешоу Спрінгера…
Ігор СЛІСАРЕНКО
Виходить, що терористи уважно дивилися скандально популярне щоденне «Шоу Джеррі Спрінгера» (The Jerry Springer Show), яке фахівці мас-медіа давно вже відносили до розряду «смітникове шоу» (trash show). Про зміст можна вже судити за самими назвами дискусій у прямому ефірі, учасники яких театралізовано собачилися: «Моя сестра переспала з усіма трьома моїми чоловіками», «Я вагітна, але не від свого чоловіка», «Я спокусила бой-френда своєї 12-річної доньки», «Я відтяв собі дітородний орган», «Я одружуюсь із транссексуалом»… Так от, за логікою Буша, надивившись цього добра, терористи вирішили, буцімто американці «настільки зайняті своїми проблемами і матеріальними цінностями, що не будуть захищати те, у що вірять. Але вони помилилися».
Отож якби цього дурнуватого шоу Спрінгера не було, потенційні терористи, вивчившись на пілотів, катали б дівчат і туристів, аби ті милувалися висотою нью-йоркських хмарочосів. А Усама бен Ладен і далі медитував у печерах Афганістану, час від часу псуючи настрій недоречними вибухами. А з талібами взагалі була б дружба, міцно скріплена бізнесово-нафтовими інтересами.
Принаймні такий сценарій вимальовується завдяки книзі, яка вийшла у Франції під назвою «Заборонена правда. Голос поза хором». Її автори – експерти з міжнародних фінансів Жан-Клод Брізар та Гійом Дакюї – повідомляють, що лише за кілька місяців до нападу у Держдепартаменті США гаряче приймали спеціального посланця лідера талібів мулу Омара, до якого вельми приязно ставилися ще з часів радянської окупації. І говорили про можливість провести через контрольований ними Афганістан нафтопроводи від покладів у Казахстані та Туркменістані. І такі перемови тривали аж до літа 2001 року. До речі, те, що сам Туркменбаші вів переговори із талібами з цього ж приводу, ніколи не було таємницею.
Втім, «реаль політік» завжди доводила, що вічних друзів немає, як і вічних ворогів. Із «вічними приятелями» теж трапляються неприємні конфузи. Знову з’явилися повідомлення, що ізраїльська розвідка заздалегідь знала про атаку на «великих близнюків». Уже в перші дні після трагедії ЗМІ, посилаючись на свої джерела в «Мосад», стверджували, це ще в серпні та попередили ЦРУ про великомасштабні теракти. Тоді, правда, цереушники офіційно заявили, що жодної інформації від колег не отримували. Але невдовзі впливова французька газета «Ле Монд» повідомила, що Сполучені Штати викрили цілу шпигунську мережу із 120 ізраїльтян, яких негайно вислали з країни. Офіційні особи відкинули їхню причетність до шпигунства, але якось кволо. Імміграційні власті лише сказали, що вислали тих, хто порушив якісь там імміграційні правила. Шпигунські скандали у відносинах двох союзників не рідкість. Усім іще пам’ятний вирок – довічне ув’язнення – американському єврею Джонатану Полларду у 1986 році, який передав Ізраїлю ядерні секрети Америки. Але головне полягає в тому, що ніхто не спромігся прокоментувати дивовижний збіг обставин, а саме: третина зі 120-ти висланих мешкала по сусідству з 10 арабами, які 11-го вересня опинилися на літаках-самогубцях. Так само підозріло , що у шести ізраїльських «студентів факультету графіки» виявилися мобільні телефони, куплені добрим серцем віце-консулом.
Втім, припущення, нібито Ізраїль знав про плани терористів, це ще квіточки. Вже мало хто пам’ятає, як 12 жовтня 2000 року терористи-камікадзе підірвали начинений вибухівкою катер біля американського есмінця «Коул» в єменському порту Аден. Ємен не входить до числа країн, котрі за американською класифікацією, підтримують міжнародний тероризм, і його власті хутко заходилися допомагати американцям встановлювати зловмисників. Але глава держави Алі Абдалла Салех тоді прямо заявив, що існує версія про причетність ізраїльських спецслужб до теракту. «Ми володіємо даними про те, що «Мосад» активно просував своїх агентів в ісламські угрупування» заявив тоді єменський президент. Нісенітниця, скажете ви. З якого це дива Ізраїлю треба нападати на США?
Американський історик Девід Дюк з цього приводу нагадує історію 1954 року, коли ізраїльські військові планували підірвати американські об’єкти в Єгипті, з яким тоді воювали, аби покласти відповідальність саме на єгиптян. Змову викрили, міністр оборони Пінхус Лавон пішов у відставку, щоби своїм іменем дати історичну назву цьому скандалу як «справа Лавона». 1967 року, продовжує Дюк, збройні сили Ізраїлю потопили американське судно «Ліберті» (загинуло 31 і поранено 170 моряків), аби знову покласти вину на Єгипет. Але даремно. Тодішній держсекретар США заявив, що ізраїльський напад був цілеспрямованим. Та розслідування у Конгресі заблокували.
Чому нас, американців, так не навидять, запитує екс-конгресмен Девід Дюк. Чому саме проти США чинять і знову можуть вчинити напади, подібні до тих, що сталися 11-го вересня. І прямо говорить: це відповідь на сліпу підтримку Америкою Ізраїлю у війні з арабами, які знають, що майже кожна скинута на них бомба і випущена куля, зроблена на щорічну мільярдну американську допомогу. На переконання пана Дюка, єдиний переможець після 11-го вересня – це Ізраїль, оскільки світ перестав сприймати палестинців як мучеників, а ізраїльтян як окупантів.
Втім, екс-конгресмен зі своїми закликами до рідного уряду згадати заповіт Батька американської нації «уникати іноземної заплутаності» сьогодні на батьківщині чутний лише завдяки тотальній інтернетизації. А американці (і потенційні терористи) і далі дивляться телешоу Спрінгера…
Промови про мови
Віталій ДОВГИЧ
Гадаю, не зайвим було б тим, хто ностальгує за часами єдиної мови масового (міжнаціонального) спілкування, озирнутися на добу не УРСР, а УСРР…
Спочатку трохи цифр. 1926 року в УСРР було проведено перепис населення. На її тодішній території мешкало 29 мільйонів 200 тисяч осіб. Серед них українці явно переважали – 79,9 %. Росіян було лише 9,2%, євреїв – 5,4%, поляків – 1,6%, німців – 1,35%, молдован – 0,9%.
Законодавчий акт, про який піде мова, стосувався Півночі, Центру, Сходу та Півдня, де «історично склалося» так, що панівною до 20-х років ХХ ст. була російська мова. А Львів, Ужгород, Чернівці, Білгород-Дністровський, Ізмаїл – ні. Під впливом національної революції 1917-1921 рр. майже 30-мільйонне українство домагалося реалізації своїх мовно-політичних прав, задекларованих 1924 року в конституціях Союзу Соціалістичних Радянських Республік та УСРР.
Не випадково «українське питання» було в центрі уваги генсека ВКП(б) Йосифа Сталіна. Його непокоїли не лише «петлюрівські недобитки», а й українці – члени КП(б)У. Чого вартий був лише один Микола Хвильовий – талановитий письменник і публіцист, автор популярного гасла «Геть, від Москви!». А нарком освіти Микола Скрипник, котрий дозволяв собі вести переговори у Кремлі за участю перекладача!..
До пори до часу Москва дозволяла Харкову (тодішня столиця України) дуже багато. Уряд час від часу приймав то декрети, то постанови щодо зрівнювання української мови з «великоруською». Але українізація радянських установ, підприємств та, зрештою, й освітніх закладів просувалася надто повільно. А 1927р. Всеукраїнський ЦВК та Рада народних комісарів УСРР прийняли спільний комплексний акт «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури» й ухвалили відповідне Положення. Цей офіційний документ мав усунути фактичну дискримінацію мови більшості. Він був, з одного боку, жорсткішим, а з іншого – демократичнішим за чинний нині «Закон про мови в Українській РСР».
Так стаття 17 Положення 1927 р. гласила: «В усіх держаних установах, підприємствах та організаціях як загальнореспубліканського, так і загальносоюзного значення на території УСРР, за винятком тих, що обслуговують виключно потреби національних меншостей, внутрішнє діловодство та рахівництво належить провадити українською мовою».
Мало того: «Приймати на роботу в державні організації службовців, що не знають української мови, а в національно-територіальних адміністративних одиницях, крім того, і мови місцевої більшості не припускається».
Водночас представникам усіх національностей гарантувалася можливість спілкування їхньою рідною мовою. В разі потреби урядовим установам належало користуватися послугами перекладачів.
Вищі навчальні заклади, за винятком призначених для потреб національних меншин, були зобов’язані провадити свою роботу українською мовою на території всієї республіки – від Харкова до Одеси, від Києва до Херсона. Професорсько-викладацький склад мав перейти на читання українською як гуманітарних, так і природничих та технічних предметів. «Зарахування в аспіранти осіб, що не знають української мови в установленому від НК освіти УСРР обсязі не припускається». Також всі абітурієнти повинні були складати окремий іспит з української мови.
А які мовно-політичні гарантії отримали національні меншини?
Місцевості, де «переважна частина людності не належить до української національності», мали статус національно-територіальних адміністративних одиниць. Таким чином, на теренах УСРР були виокремлені Молдавська Автономна Республіка, 7 національних районів (5 німецьких, 1 болгарський і 1 польський) та 348 національних сільрад (117 німецьких, 69 російських, 64 польських, 28 болгарських, 27 грецьких, 19 єврейських, 13 чеських, навіть 1 шведська тощо).
Стаття 46 містила норму: «Коли до складу району, відокремленого в національно-територіальну одиницю, належить селище з іншим складом людності, то зносини районних виконавчих комітетів з органами цих селищ належить провадити їхньою мовою або українською».
Постанова зобов’язала урядові комісії українізації облікувати рівень лінгвістичних знань співробітників установ, закладів, підприємств та організацій. А в разі потреби – заснувати курси української мови та гуртки українознавства.
Найцікавішим мені видається розділ VII – «Про відповідальність за ламання правил цього Положення винні підлягають кримінальній відповідальності». Крім того: «Співробітників, що не вживали належних заходів до вивчення української мови або мови відповідної місцевості національної більшості, а також тих з них, що виявляють негативне відношення до українізації, керівники відповідних установ і організацій адміністративно звільняють, не надаючи вихідної допомоги й без попереджень». Допоки не розв’яжуть власні мовні проблеми. Своїм коштом.
ЦИТАТИ
«… наявність численних кадрів старих партійних працівників руського походження як у центральних установах партії, так і в організаціях компартій національних республік, не обізнаних зі звичаями і мовою трудових мас цих республік і тому не завжди чуйних до їх запитів, - породила в нашій партії ухил у бік недооцінки національних особливостей і національної мови в партійній роботі, погордливо-зневажливе ставлення до цих особливостей, ухил до великоруського шовінізму».
Йосиф Сталін. Твори. Т.5. С.190.
«Неп розвиває приватну торгівлю і промисловість не тільки в центрі Росії, але й в окремих республіках. Ось якраз цей самий неп і зв’язаний з ним приватний капітал живлять, вирощують націоналізм грузинський, азербайджанський, узбецький та ін. Звичайно, коли б не було великоруського шовінізму, який є наступальним, тому що він сильний, тому що він і раніше був сильний, і навики пригноблювати і принижувати у нього лишилися, - коли б великоруського шовінізму не було, то, можливо, і шовінізм місцевий, як відповідь на шовінізм великоруський, існував би, так би мовити, в мінімальному, в мініатюрному вигляді, тому що кінець кінцем антируський націоналізм є оборонна форма, деяка потворна форма оборони проти націоналізму великоруського, проти шовінізму великоруського.»
Йосиф Сталін. Твори. Т.5. С.245-246.
Гадаю, не зайвим було б тим, хто ностальгує за часами єдиної мови масового (міжнаціонального) спілкування, озирнутися на добу не УРСР, а УСРР…
Спочатку трохи цифр. 1926 року в УСРР було проведено перепис населення. На її тодішній території мешкало 29 мільйонів 200 тисяч осіб. Серед них українці явно переважали – 79,9 %. Росіян було лише 9,2%, євреїв – 5,4%, поляків – 1,6%, німців – 1,35%, молдован – 0,9%.
Законодавчий акт, про який піде мова, стосувався Півночі, Центру, Сходу та Півдня, де «історично склалося» так, що панівною до 20-х років ХХ ст. була російська мова. А Львів, Ужгород, Чернівці, Білгород-Дністровський, Ізмаїл – ні. Під впливом національної революції 1917-1921 рр. майже 30-мільйонне українство домагалося реалізації своїх мовно-політичних прав, задекларованих 1924 року в конституціях Союзу Соціалістичних Радянських Республік та УСРР.
Не випадково «українське питання» було в центрі уваги генсека ВКП(б) Йосифа Сталіна. Його непокоїли не лише «петлюрівські недобитки», а й українці – члени КП(б)У. Чого вартий був лише один Микола Хвильовий – талановитий письменник і публіцист, автор популярного гасла «Геть, від Москви!». А нарком освіти Микола Скрипник, котрий дозволяв собі вести переговори у Кремлі за участю перекладача!..
До пори до часу Москва дозволяла Харкову (тодішня столиця України) дуже багато. Уряд час від часу приймав то декрети, то постанови щодо зрівнювання української мови з «великоруською». Але українізація радянських установ, підприємств та, зрештою, й освітніх закладів просувалася надто повільно. А 1927р. Всеукраїнський ЦВК та Рада народних комісарів УСРР прийняли спільний комплексний акт «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури» й ухвалили відповідне Положення. Цей офіційний документ мав усунути фактичну дискримінацію мови більшості. Він був, з одного боку, жорсткішим, а з іншого – демократичнішим за чинний нині «Закон про мови в Українській РСР».
Так стаття 17 Положення 1927 р. гласила: «В усіх держаних установах, підприємствах та організаціях як загальнореспубліканського, так і загальносоюзного значення на території УСРР, за винятком тих, що обслуговують виключно потреби національних меншостей, внутрішнє діловодство та рахівництво належить провадити українською мовою».
Мало того: «Приймати на роботу в державні організації службовців, що не знають української мови, а в національно-територіальних адміністративних одиницях, крім того, і мови місцевої більшості не припускається».
Водночас представникам усіх національностей гарантувалася можливість спілкування їхньою рідною мовою. В разі потреби урядовим установам належало користуватися послугами перекладачів.
Вищі навчальні заклади, за винятком призначених для потреб національних меншин, були зобов’язані провадити свою роботу українською мовою на території всієї республіки – від Харкова до Одеси, від Києва до Херсона. Професорсько-викладацький склад мав перейти на читання українською як гуманітарних, так і природничих та технічних предметів. «Зарахування в аспіранти осіб, що не знають української мови в установленому від НК освіти УСРР обсязі не припускається». Також всі абітурієнти повинні були складати окремий іспит з української мови.
А які мовно-політичні гарантії отримали національні меншини?
Місцевості, де «переважна частина людності не належить до української національності», мали статус національно-територіальних адміністративних одиниць. Таким чином, на теренах УСРР були виокремлені Молдавська Автономна Республіка, 7 національних районів (5 німецьких, 1 болгарський і 1 польський) та 348 національних сільрад (117 німецьких, 69 російських, 64 польських, 28 болгарських, 27 грецьких, 19 єврейських, 13 чеських, навіть 1 шведська тощо).
Стаття 46 містила норму: «Коли до складу району, відокремленого в національно-територіальну одиницю, належить селище з іншим складом людності, то зносини районних виконавчих комітетів з органами цих селищ належить провадити їхньою мовою або українською».
Постанова зобов’язала урядові комісії українізації облікувати рівень лінгвістичних знань співробітників установ, закладів, підприємств та організацій. А в разі потреби – заснувати курси української мови та гуртки українознавства.
Найцікавішим мені видається розділ VII – «Про відповідальність за ламання правил цього Положення винні підлягають кримінальній відповідальності». Крім того: «Співробітників, що не вживали належних заходів до вивчення української мови або мови відповідної місцевості національної більшості, а також тих з них, що виявляють негативне відношення до українізації, керівники відповідних установ і організацій адміністративно звільняють, не надаючи вихідної допомоги й без попереджень». Допоки не розв’яжуть власні мовні проблеми. Своїм коштом.
ЦИТАТИ
«… наявність численних кадрів старих партійних працівників руського походження як у центральних установах партії, так і в організаціях компартій національних республік, не обізнаних зі звичаями і мовою трудових мас цих республік і тому не завжди чуйних до їх запитів, - породила в нашій партії ухил у бік недооцінки національних особливостей і національної мови в партійній роботі, погордливо-зневажливе ставлення до цих особливостей, ухил до великоруського шовінізму».
Йосиф Сталін. Твори. Т.5. С.190.
«Неп розвиває приватну торгівлю і промисловість не тільки в центрі Росії, але й в окремих республіках. Ось якраз цей самий неп і зв’язаний з ним приватний капітал живлять, вирощують націоналізм грузинський, азербайджанський, узбецький та ін. Звичайно, коли б не було великоруського шовінізму, який є наступальним, тому що він сильний, тому що він і раніше був сильний, і навики пригноблювати і принижувати у нього лишилися, - коли б великоруського шовінізму не було, то, можливо, і шовінізм місцевий, як відповідь на шовінізм великоруський, існував би, так би мовити, в мінімальному, в мініатюрному вигляді, тому що кінець кінцем антируський націоналізм є оборонна форма, деяка потворна форма оборони проти націоналізму великоруського, проти шовінізму великоруського.»
Йосиф Сталін. Твори. Т.5. С.245-246.
Возлюбіть кандидата, як самого себе!
Кожна розумна людина рано чи пізно починає замислюватися над особливостями нашого життя. У таких випадках мені найбільше подобається керуватися «принципом матрьошки». Спочатку задумуєшся над тим, наскільки велика країна, у якій ти живеш, потім з’являється думка про мізерність країни в межах планети, після того усвідомлюєш ницість Землі у масштабах Всесвіту, - і приходить відчуття ВІДНОСНОСТІ. Відчуваєш, як губиться твоя особистість у цій Величі, починаєш медитувати.
Досить недавно почав медитувати, усвідомивши власну мізерність у безкінечності української політики. З кожним днем передвиборної кампанії на голову пересічного виборця звалюється усе більше інформації. Хочеш чи не хочеш, а слухай, дивися, сприймай! Нікуди від нас не дінешся, дорогенький! У такий час у голові виникають дві діаметрально протилежні думки. З одного боку, з’являється якесь дивне відчуття, ніби ти й справді комусь потрібний, хтось хоче захистити твої права, поліпшити матеріальне становище. Але інша думка тобі підказує, що насправді все це просто політична гра, насправді всі вони однакові, і їм потрібен лише твій голос. У цих «великих перегонах» ти й іже з тобою чимось нагадують лосося, який поспішає на нерест: коли ікра лежить у зручному і затишному місці, яке ідеально підходить для дозрівання, ти стаєш зайвим, у тебе навіть немає сил жити далі, ти все віддав їм і про тебе забули, ти помер…
Так і виборці в нашій країні: більшість із них помре для політики (і політиків) із закінченням «політичного нересту» до настання наступної кампанії. А потім знову почнеться обробіток свідомості людини, переконування у тому, що «твій голос може стати вирішальним», і люди ловитимуться на ці заклики, бо те, що керує ними, є набагато вищим – одвічне прагнення народжувати і помирати, народжувати і помирати… Прикро тільки, що процес однобічний; ті, хто народжується, мають великий зиск, а ті, хто народжує, продовжують працювати у поті чола, щоб заробити на хліб і до хліба.
А поки що можна лише порадити усім українцям: не робіть нічого просто так для наших політиків, вони «п’ють нашу кров і їдять наше тіло», тож давайте полюбимо їх так, як і вони нас! Пиймо їхню «кров», бо у жилах переважної більшості з них тече суміш із золота, коштовностей, будинків, машин, перемішане все це умовними одиницями. Передвиборна кампанія – прекрасна нагода для нас (іншої найближчим часом може не бути).
Хочеш, щоби за тебе проагітували – плати, хочеш пікет – плати, хочеш наш голос – плати. І вимагати за ці послуги якомога більше, а не погоджуватися на 15-20 гривень. Люди, тероризуйте політиків, пийте їхню «фінансову» кров, ставте ультиматуми і вони рано чи пізно погодяться, бо гроші у них є, але ділитися з нами вони не хочуть. Уже настав час крикнути їм: «Халява закінчилася, панове!» Тільки так ми зможемо перемогти їх, примусити задуматися над нашими нуждами, жити нашим життям, міряти світ нашими мірками.
Post scriptum. Недавно розповіли мені чутку про те, що ніби на Львівщині (Стрийський район) якийсь кандидат у депутати пообіцяв до виборів встановити в одному селі у кожній хаті телефон за те, що село проголосує за потрібного кандидата. Я щиро радий, бо цей факт свідчить, що народ починає мислити позитивно. Хотілось би порадити цим людям, аби перед самими виборами поставили ультиматум депутатові з вимогою заплатити за все село абонплату на 5 років. Повірте, це не так багато за почесне право називатися Президентом.
Тарас ДЯК
Досить недавно почав медитувати, усвідомивши власну мізерність у безкінечності української політики. З кожним днем передвиборної кампанії на голову пересічного виборця звалюється усе більше інформації. Хочеш чи не хочеш, а слухай, дивися, сприймай! Нікуди від нас не дінешся, дорогенький! У такий час у голові виникають дві діаметрально протилежні думки. З одного боку, з’являється якесь дивне відчуття, ніби ти й справді комусь потрібний, хтось хоче захистити твої права, поліпшити матеріальне становище. Але інша думка тобі підказує, що насправді все це просто політична гра, насправді всі вони однакові, і їм потрібен лише твій голос. У цих «великих перегонах» ти й іже з тобою чимось нагадують лосося, який поспішає на нерест: коли ікра лежить у зручному і затишному місці, яке ідеально підходить для дозрівання, ти стаєш зайвим, у тебе навіть немає сил жити далі, ти все віддав їм і про тебе забули, ти помер…
Так і виборці в нашій країні: більшість із них помре для політики (і політиків) із закінченням «політичного нересту» до настання наступної кампанії. А потім знову почнеться обробіток свідомості людини, переконування у тому, що «твій голос може стати вирішальним», і люди ловитимуться на ці заклики, бо те, що керує ними, є набагато вищим – одвічне прагнення народжувати і помирати, народжувати і помирати… Прикро тільки, що процес однобічний; ті, хто народжується, мають великий зиск, а ті, хто народжує, продовжують працювати у поті чола, щоб заробити на хліб і до хліба.
А поки що можна лише порадити усім українцям: не робіть нічого просто так для наших політиків, вони «п’ють нашу кров і їдять наше тіло», тож давайте полюбимо їх так, як і вони нас! Пиймо їхню «кров», бо у жилах переважної більшості з них тече суміш із золота, коштовностей, будинків, машин, перемішане все це умовними одиницями. Передвиборна кампанія – прекрасна нагода для нас (іншої найближчим часом може не бути).
Хочеш, щоби за тебе проагітували – плати, хочеш пікет – плати, хочеш наш голос – плати. І вимагати за ці послуги якомога більше, а не погоджуватися на 15-20 гривень. Люди, тероризуйте політиків, пийте їхню «фінансову» кров, ставте ультиматуми і вони рано чи пізно погодяться, бо гроші у них є, але ділитися з нами вони не хочуть. Уже настав час крикнути їм: «Халява закінчилася, панове!» Тільки так ми зможемо перемогти їх, примусити задуматися над нашими нуждами, жити нашим життям, міряти світ нашими мірками.
Post scriptum. Недавно розповіли мені чутку про те, що ніби на Львівщині (Стрийський район) якийсь кандидат у депутати пообіцяв до виборів встановити в одному селі у кожній хаті телефон за те, що село проголосує за потрібного кандидата. Я щиро радий, бо цей факт свідчить, що народ починає мислити позитивно. Хотілось би порадити цим людям, аби перед самими виборами поставили ультиматум депутатові з вимогою заплатити за все село абонплату на 5 років. Повірте, це не так багато за почесне право називатися Президентом.
Тарас ДЯК
пятница, 25 декабря 2009 г.
Українці і Європа
Українці так само квапляться до Європи, як Ганка-кулеметниця на фронт: вона просто боялась відстати від обозу, котрий прямував на передову.
державний інтерес
Між іншим, я глибоко переконаний, що поняття "державний інтерес" — це небезпечний анахронізм. Не повинно бути спеціальних інтересів держави. Можуть бути тільки інтереси громадян, а держава — це механізм здійснення цих інтересів. Це важливий, але службовий механізм.
четверг, 24 декабря 2009 г.
Українське законодавство
Ми вже звикли до того, що досконале законодавство існує лише у країнах Західної Європи, США та ще, можливо, десь в азійських державах, чий непримхливий народ споконвіку звик до звеличування того чи іншого вождя. Українські ж закони чомусь завжди потребують ледь не щорічного коригування та перегляду, в результаті чого українське законодавство переважно складається із численних поправок до поправок, причому поправка № 18 частенько суперечить іншій, наприклад, №52.
Втрата інтелігентності
Навесні 1930 року в Києві відбувся завершальний етап процесу Спілки Визволення України, в результаті чого українська інтелігенція отримала хороший урок "правильної" поведінки. Більшість істориків називають 45 імен жертв київського процесу, але "поза кадром" залишилось ще близько 5 тисяч студентів, учителів, лікарів з усієї України...
Роман КАБАЧІЙ
У вересні 1929 року хвиля "викриттів" досягнула провінційного Херсона. Місцевий відділ ДПУ отримав розпорядження щодо розкриття херсонської філії СВУ на основі свідчень відомого педагога В.Дурдуківського від 7 вересня, згідно з якими здавна існуюча в місті "українська організація" в результаті свого розвитку перетворювалась то у "Просвіту", то в ТУП (Товариство українських поступовців), то в СВУ. Центральною постаттю філії визначе¬но письменника Миколу Чернявського, дарма що Дурдуківський схарактеризував його у національно-політичній роботі млявим і мало енергійним: для "органів" досить було лише прізвища. У Херсоні вже були напохваті люди на роль "філії", розписана система їхніх антирадянських поглядів, націоналістичних переконань і ворожих цілей. Залишилось їх тільки арештувати (що й було зроблено за кілька днів) і довести наявність одного "незначного" моменту — зв'язку з "центром".
Інтелігенція — не клас. Це "прослойка"
Як і слід було сподіватися, удар припав на групу української інтелігенції міста, переважно вчительство та викладацький склад Херсонського інституту народної освіти — ХІНО. При цьому майбутні енкаведисти хотіли забезпечити собі стовідсотковий успіх одразу ж: були арештовані як верхівка старої еліти, так і представники нової генерації українських націонал-комуністів.
В результаті переслідування спеціалістів старого "гарту" та декількох ідеологічних кампаній інтелігенцію змусили піти на компроміс із владою. Першим сигналом про "виступ з позицій" стало "зміновіхівство", яке закликало інтелігенцію не виїздити за межі СРСР. а остаточно своєрідний договір з більшовиками запропонувала до 10-ї річниці Жовтня "Декларація ініціативної групи товариства працівників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву".
В Херсоні заклик підписати цю декларацію подав один з перших ректорів ХІНО Кость Гревезірський, який у 1927 році перебував у Харкові і мав можливість реально пересвідчитись у "перевагах" для інтелігенції "марксового напрямку". Показово, що т. зв. "декларацію 42-х", видрукувану в "Херсонському Комунарі", запропонували до підпису не всім представникам української інтелігенції міста, — треба було залишити "на розтерзання" "реакціонерів", від яких відмежовувались декларанти. До того ж, було відомо, що Микола Чернявський і так не підписав би декларації, зважаючи на її антирелігійний характер. Також не підписав би її й викладач мови в Морському технікумі Кузьма Курінний, котрий заявляв, що "на Україні нема свободи, конституція тільки на папері".
"Соцзмагання"
Останні двоє належали, власне, до старої української громади, зневажливо названої молодими "добродії". Добродії вирішували справи "обов'язків перед Ненькою і трудовим селянством" за чашкою чаю, ходити до автокефальної церкви поплакати під час проповідей і бідкатися, що з кожним роком молодь, котра вступає в ХІНО, все більше підходить до категорії "майже безграмотні". Врешті стара генерація в Херсоні замикалась у собі, відходила від суспільного життя й жила спогадами про розквіт української революції 1917 року.
Молоді українці Херсона, зрощені українізацією радянського зразка, втратили зв'язок з існуючою традицією і являли собою цілком новий ментальний тип: по-перше, процес вихолощування спадкового інтелекту попереднього покоління призвів до девальвації поняття "творча інтелігенція", — від нової інтелігенції вимагалось неухильне дотримання класових принципів та ідеологічних догм. По-друге, в середовищі молодих культивувались доноси, наклепи, загальна підозріливість. Що казати про рядових вчителів чи студентів, якщо з високої трибуни в Москві один із членів організації, яка була ініціатором вищеназваної декларації — ВАРНІТСО — запропонував викликати на змагання ДПУ... у справі викриття шкідництва серед інтелігенції!
На момент арешту "херсонської філії СВУ" багато представників старшого покоління покинули місто або ж взагалі померли. Тому більшість арештованих складали молоді вчителі, які нещодавно закінчили навчання в ХІНО. Саме від них ДПУ черпало основну частину фактажу для справи. Вони спокійно розповідали слідчим про всі дискусії у їхньому середовищі — починаючи від обговорення роману В. Винниченка "Сонячна машина" до обурення з приводу введення до складу Академії наук більшовицьких ватажків. Мало того, деякі з них, відчуваючи присутність серед "своїх" інформаторів ДПУ хіба що "чогось остерігались", але загальне тло тематики розмов, ходу дискусії не змінювалося.
...і всебічний розвиток особистості
Співпраця з "органами" для нового покоління інтелігентів не була чимось гріховним: "що за ганьба в об'єктивній інформації, надісланій за будь-якою адресою, хоч би й за адресою НКВС?" Звичайно, що до таких поглядів людина доходила після тривалого спілкування зі слідчими, котрі переконували у "потрібності для радянської влади цієї роботи", хоч починалось все з більш прозаїчних мотивів вербування особистості з "тягарем" петлюрівської чи денікінської біографії.
Про одного з учасників процесу — Дмитра Проценка — подейкували, що він у рідному селі Благовіщенці видав багатьох петлюрівців, при тому він сам "особливого значення" нібито такій своїй діяльності не надавав. Справді, для нього, дослідника етнографії Таврії, викладача курсів українознавства, без п'яти хвилин члена компартії, більш важливий був цей, світлий бік його життя. Втім, арешт йому першому довів, що людина в СРСР — всього лише "маленький дуже і дуже незначний гвинтик чи коліщатко", відповідно до цього він одразу ж переключився на тональність "суспільних інтересів, інтересів революції, які стоять вище особистих уподобань"...
За "розкаянням" Проценка посипались одкровення й інших молодих вчителів, котрі поступово, з кожним місяцем розуміли: без "зізнань" вони звідси не вийдуть. Лише 61-річний Микола Чернявський не визнавав у своїх діях складу злочину. Він писав на слідстві: "Українці Херсонщини, а в їхньому числі і я, мали дане їм революцією право національно самовизначитись і скористались ним досить лояльно, не приносячи ніякої шкоди..." Принциповість позиції письменника призвела згодом ще до його двох арештів та розстрілу 19 січня 1938 року.
Справа херсонської філії Спілки визволення України завершилась безславно для ДПУ — розклавши на полички всі аспекти українського життя в місті за останні 15 років, все ж таки "повністю виявити зв'язок групи з центром СВУ не знайшлося можливості". Всю вину зіпхнули на Проценка, він, мовляв, дезінформував окружний відділ ДПУ, за те отримав "всього" 3 роки. Більшість "філійців" відпустили, але в майбутньому вони не уникли ні арештів, ні таборів; деякі 3 них і померли в Сибіру.
У 30-ті роки більша частина представників української інтелігенції виступала пасивною, апатичною і байдужою, врешті-решт основна маса втратила чітке політичне обличчя і дійшла до кондиції "матеріалу". На радість більшовикам, на горе нащадкам...
Роман КАБАЧІЙ
У вересні 1929 року хвиля "викриттів" досягнула провінційного Херсона. Місцевий відділ ДПУ отримав розпорядження щодо розкриття херсонської філії СВУ на основі свідчень відомого педагога В.Дурдуківського від 7 вересня, згідно з якими здавна існуюча в місті "українська організація" в результаті свого розвитку перетворювалась то у "Просвіту", то в ТУП (Товариство українських поступовців), то в СВУ. Центральною постаттю філії визначе¬но письменника Миколу Чернявського, дарма що Дурдуківський схарактеризував його у національно-політичній роботі млявим і мало енергійним: для "органів" досить було лише прізвища. У Херсоні вже були напохваті люди на роль "філії", розписана система їхніх антирадянських поглядів, націоналістичних переконань і ворожих цілей. Залишилось їх тільки арештувати (що й було зроблено за кілька днів) і довести наявність одного "незначного" моменту — зв'язку з "центром".
Інтелігенція — не клас. Це "прослойка"
Як і слід було сподіватися, удар припав на групу української інтелігенції міста, переважно вчительство та викладацький склад Херсонського інституту народної освіти — ХІНО. При цьому майбутні енкаведисти хотіли забезпечити собі стовідсотковий успіх одразу ж: були арештовані як верхівка старої еліти, так і представники нової генерації українських націонал-комуністів.
В результаті переслідування спеціалістів старого "гарту" та декількох ідеологічних кампаній інтелігенцію змусили піти на компроміс із владою. Першим сигналом про "виступ з позицій" стало "зміновіхівство", яке закликало інтелігенцію не виїздити за межі СРСР. а остаточно своєрідний договір з більшовиками запропонувала до 10-ї річниці Жовтня "Декларація ініціативної групи товариства працівників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву".
В Херсоні заклик підписати цю декларацію подав один з перших ректорів ХІНО Кость Гревезірський, який у 1927 році перебував у Харкові і мав можливість реально пересвідчитись у "перевагах" для інтелігенції "марксового напрямку". Показово, що т. зв. "декларацію 42-х", видрукувану в "Херсонському Комунарі", запропонували до підпису не всім представникам української інтелігенції міста, — треба було залишити "на розтерзання" "реакціонерів", від яких відмежовувались декларанти. До того ж, було відомо, що Микола Чернявський і так не підписав би декларації, зважаючи на її антирелігійний характер. Також не підписав би її й викладач мови в Морському технікумі Кузьма Курінний, котрий заявляв, що "на Україні нема свободи, конституція тільки на папері".
"Соцзмагання"
Останні двоє належали, власне, до старої української громади, зневажливо названої молодими "добродії". Добродії вирішували справи "обов'язків перед Ненькою і трудовим селянством" за чашкою чаю, ходити до автокефальної церкви поплакати під час проповідей і бідкатися, що з кожним роком молодь, котра вступає в ХІНО, все більше підходить до категорії "майже безграмотні". Врешті стара генерація в Херсоні замикалась у собі, відходила від суспільного життя й жила спогадами про розквіт української революції 1917 року.
Молоді українці Херсона, зрощені українізацією радянського зразка, втратили зв'язок з існуючою традицією і являли собою цілком новий ментальний тип: по-перше, процес вихолощування спадкового інтелекту попереднього покоління призвів до девальвації поняття "творча інтелігенція", — від нової інтелігенції вимагалось неухильне дотримання класових принципів та ідеологічних догм. По-друге, в середовищі молодих культивувались доноси, наклепи, загальна підозріливість. Що казати про рядових вчителів чи студентів, якщо з високої трибуни в Москві один із членів організації, яка була ініціатором вищеназваної декларації — ВАРНІТСО — запропонував викликати на змагання ДПУ... у справі викриття шкідництва серед інтелігенції!
На момент арешту "херсонської філії СВУ" багато представників старшого покоління покинули місто або ж взагалі померли. Тому більшість арештованих складали молоді вчителі, які нещодавно закінчили навчання в ХІНО. Саме від них ДПУ черпало основну частину фактажу для справи. Вони спокійно розповідали слідчим про всі дискусії у їхньому середовищі — починаючи від обговорення роману В. Винниченка "Сонячна машина" до обурення з приводу введення до складу Академії наук більшовицьких ватажків. Мало того, деякі з них, відчуваючи присутність серед "своїх" інформаторів ДПУ хіба що "чогось остерігались", але загальне тло тематики розмов, ходу дискусії не змінювалося.
...і всебічний розвиток особистості
Співпраця з "органами" для нового покоління інтелігентів не була чимось гріховним: "що за ганьба в об'єктивній інформації, надісланій за будь-якою адресою, хоч би й за адресою НКВС?" Звичайно, що до таких поглядів людина доходила після тривалого спілкування зі слідчими, котрі переконували у "потрібності для радянської влади цієї роботи", хоч починалось все з більш прозаїчних мотивів вербування особистості з "тягарем" петлюрівської чи денікінської біографії.
Про одного з учасників процесу — Дмитра Проценка — подейкували, що він у рідному селі Благовіщенці видав багатьох петлюрівців, при тому він сам "особливого значення" нібито такій своїй діяльності не надавав. Справді, для нього, дослідника етнографії Таврії, викладача курсів українознавства, без п'яти хвилин члена компартії, більш важливий був цей, світлий бік його життя. Втім, арешт йому першому довів, що людина в СРСР — всього лише "маленький дуже і дуже незначний гвинтик чи коліщатко", відповідно до цього він одразу ж переключився на тональність "суспільних інтересів, інтересів революції, які стоять вище особистих уподобань"...
За "розкаянням" Проценка посипались одкровення й інших молодих вчителів, котрі поступово, з кожним місяцем розуміли: без "зізнань" вони звідси не вийдуть. Лише 61-річний Микола Чернявський не визнавав у своїх діях складу злочину. Він писав на слідстві: "Українці Херсонщини, а в їхньому числі і я, мали дане їм революцією право національно самовизначитись і скористались ним досить лояльно, не приносячи ніякої шкоди..." Принциповість позиції письменника призвела згодом ще до його двох арештів та розстрілу 19 січня 1938 року.
Справа херсонської філії Спілки визволення України завершилась безславно для ДПУ — розклавши на полички всі аспекти українського життя в місті за останні 15 років, все ж таки "повністю виявити зв'язок групи з центром СВУ не знайшлося можливості". Всю вину зіпхнули на Проценка, він, мовляв, дезінформував окружний відділ ДПУ, за те отримав "всього" 3 роки. Більшість "філійців" відпустили, але в майбутньому вони не уникли ні арештів, ні таборів; деякі 3 них і померли в Сибіру.
У 30-ті роки більша частина представників української інтелігенції виступала пасивною, апатичною і байдужою, врешті-решт основна маса втратила чітке політичне обличчя і дійшла до кондиції "матеріалу". На радість більшовикам, на горе нащадкам...
среда, 23 декабря 2009 г.
Чи ви уявляєте собі партійного голову сільради?..
як не напружую своєї уяви, але мені це не вдається: бо де ж у селі нашкрябати, ну, скажімо, дві партії, коли там лише одна - ПРС (партія роззлючених селян)
понедельник, 7 декабря 2009 г.
Не злягайтесь з ким попало
Ми свідомі того, що це скидається на плід уяви клімактеричної феміністки, злитої у творчому екстазі зі вродженим імпотентом у п’ятому коліні, але просто не маємо права не доести до відома читачів жахливого припущення: мужчина, котрий вперше робить жінку жінкою, іншими словами – нахабно забирає її дівочість – може тим самим “зіпсувати” на генному рівні її дітей. Цим страшним одкровенням діляться прибічники так званої телегонії, які останнім часом з’явилися і в Україні
Тимур ЛИТОВЧЕНКО, Наталія ТИМОШЕНКО
Строкаті лошата
А починалося все з роботи професійних конярів. Близько середини ХІХ ст. комусь із них спало на думку: а що як спробувати схрестити справжнього коня з конем “африканським” – тобто зеброю?! Якими якостями вирізнятиметься “зеброкінь”? Наприклад, відомо, що мул – гібрид коня й віслюка, - хоча і безплідний, проте значно витріваліший з першого і більший за другого.
Але результат конярського експерименту виявися надто приголомшливим. Ні, після безпосередніх злучок і зебр-самців з кобилами, і коней із зебрами-самками потомства не дочекалися, тому від схрещування згодом відмовилися. Проте через багато років ті самі породисті кобили, що побували під зебрами-мужиками, несподівано почали народжувати… строкатих лошат! І при цьому їхні зади підставляли не зебрам, а породистим жеребцям без темних плям у родоводі. Уявіть собі здивування нещасної кобили, яка не знала за собою жодних “розпутних” зв’язків під час, так би мовити, роботи над нащадками, а гріхи бурхливої юності давно вже встигли забутися
ДОВІДКА
Слово “телегонія” походить від грецького “теле” (у далечінь, далеко) та “гонос” (народження, породження). Так іменують вчення про вплив на майбутнє потомство самиці першого самця, що мав статевий контакт з нею. У середовищі науковців досі не вщухли суперечки з приводу того, чим є телегонія – наукою чи псевдонаукою.
Втім, хоч би там як, а незвичайними результатами зацікавилися вчені Флінт і Ледантек – сучасники Дарвіна. Вони здогадалися поцікавитися, а чи не отримував аналогічних результатів хтось іще? Тоді їх ошелешили собаківники, котрі чітко заявили: якщо чистокровна сука бодай один раз “сплуталася” з кобелем-дворнягою, у неї вже ніколи не буде чистопородного потомства. Така от плата за любов. При ще детальнішому вивченні проблеми були знайдені й інші приклади як у тваринному, так і в рослинному світі. Явище отримало назву телегонії, а Фелікс Ледантек навіть залишив після себе книгу “Індивід, еволюція, спадковість та неодарвіністи” (російською була видана у Москві 1899 р.).
“Кава з вершками”
Тут слід зазначити, що телегонією серйозно займалися лише одинаки, а решта вченого загалу ставилася до цієї дисципліни… м’яко кажучи з гумором. Річ навіть не в тому, що перші “телегонічні” результати одержали не вчені, а конярі-парктики. Вистачило ще древніми греками виведеного правила: подібне народжується від подібного. Бо телегонія, фактично, доводить, що на груші запросто можуть вирости яблука. (Звісно, про навмисно прищеплену яблуневу гілку не йдеться.) А людина може народити…
До речі, як бути з людиною?! Чи поширюються “телегонічні” закономірності тваринного й рослинного світів на homo sapiens?.. Ще Флінт і Ледантек свого часу поставили це питання руба. Їхні послідовники однозначно відповіли: так! Причому в людини “телегонічні” наслідки виявляються найсуттєвіше з усіх живих істот. А саме в тому, що жінка, котра колись отримала задоволення з негром, через багато років може народити негреня, хоча на той час житиме з білим мужчиною.
Так само “зіпсувати назавжди” потомство жінки можуть інтимні стосунки з п’яницею, наркоманом, розумово неповноціною особою. Не так звонішні якості, як у значно більшій мірі – розумові здібності, риси характеру, схильність до скоєння злочинів у жіноче лоно “закладає” перший мужчина, котрий його “отоварює”. Непрямо це підтверджувала й знаменита теорія Ломброзо щодо “успадкування” дитиною злочинних нахилів батьків.
Втім, з появою і розвитком генетики, котра детально пояснювала закони спадковості, телегонію спочатку жорстоко осміяли, а згодом остаточно здали до архіву історії. А як же бути з рябими лошатами та, зокрема, негренятами? Дуже просто. Відомо, що далекі предки коней були строкатими, мов зебри, отже народження “зебролошат” – не більш ніж звичайний атавізм, який суто випадково збігся із марними дослідами конярів.
Ну, а народжені від білих батьків негренята… Це теж просто. Якщо біла жінка зачала від чорношкірого, то в неї все-таки може народитися біла дитина. Власне, це все одно буде мулат (“кава з вершками”), проте з дуже-дуже світлою шкірою – хіба що трохи смаглявішою за звичайну. А от від цього мулата в свою чергу може народитися чорна дитина! Причому буває так, що “ген чорношкірості” передає дитина не матір, а батько, який навіть не здогадується про це.
Енергетичний слід?!
Після сексуальної революції 60-70-х рр. ХХ ст. Захід добряче довбанула пандемія смертельного ВІЛ-СНІДу. Люди впали в розпач. Тоді й почалися контрвиверти, одним з елементів яких стала проповідь збереження дівчатами цноти до шлюбу. Ось тут “проповідники цноти” й згадали про телегонію, попутно сфабрикувавши легнду про те, буцімто ніхто її не заперечив, а просто досліди на цю тему були засекречені одразу всіма урядами. Справді, телегонія – штука зручна: чим іще можна настрахати вкрай прагматичних американців та європейців, як не перспективою “зіпсувати” потомство?! Кому ж тоді справи передавати…
А от на теренах колишнього СРСР кидок від секс-революції до “реакції” вклався не в 40, а лише у 15 років! Причому далося взнаки нещодавнє поголовне захоплення екстрасенсорикою та біоенергетикою: тутешні адепти телегонії стверджують, що перший мужчина лишає в жінці “енергетичний” слід, який має велике значення стосовно напряму мислення сексуальних партнерів у цей момент – бо людська думка є матеріальною субстанцією… І таке інше. Звідси висновок: жодних дошлюбних стосунків, жодних злягань на стороні! Бо націю треба берегти.
Аргументація ретельно підпирається цитатами з Біблії та проповідей різноманітних святих. Згадується “мудре” поводження предків з покритками та жінками-зрадницями, аж до співання дифірамбів фізичним розправам над ними. До речі, пишуть на цю тему переважно історики, соціологи та священнослужителі, а не медики та біологи…
Питання без відповідей
Між іншим, істинність телегонії й досі не спростована або не підтверджена. Треба думати, що саме цей прикрий факт стоїть на заваді поголовної моралізації населення і остаточної його відмови від сумнівних небезпечних зв’язків та й взагалі хибних бажань піти “наліво”. Особливо на початку “виснажливого” сексуального марафону.
От тільки у нас залишилося декілька нез’ясованих питань, на які телегонія відповіді поки не дала.
1. Якщо “перший самець” зробить своє діло у презервативі – чи вважатиметься він першим, тобто тим, хто має “зіпсувати” майбутнє потомство?
2. Якщо цей – найперший – ощасливить обраницю не звичним робочо-селянським методом, а, скажімо, за французьким або кавказьким рецептом – чи залишаться його обдурені гени у тілі ощасливленої, аби, знов-таки, вплинути на ще ненароджену дитину? Якщо так, то в яких місцях і яким чином впливатимуть?
3. Чи розглядає телегонія варіант, коли на місці першого партнера опиняється не мужчина, а навпаки? Як вплине на невдячне потомство саме такий перший сексуальний досвід?
4. І, нарешті, якщо першим партнером досі незайманої дівчини став, приміром, тепличний огірок або недозрілий банан, або, чого доброго – бейсбольна біта – як саме відіб’ються юнацькі пустощімайбутньої мами на “технічних характеристиках” нащадків?
Сподіваємос, коли-небудь ми таки отримаємо відповіді на ці актуальні, і навіть, не побоїмося цього слова, животрепетні питання. А як що не ми, то принаймні, наща нащадки – зіпсовані вщент.
ДО РЕЧІ
Останнім часом усе частіше з’являються матеріали у пресі та відомості соцопитувань про зростання “чоловічого” попиту на незайманок. Проте боротися з таким явищем нормальним жінкам неважко. Лише клопітно.
Наприклад, таку операцію, як гіменопластика, зараз можуть зробити у будь-якій клініці. А скільки разів може жінка “пришивати цноту”? Лікарі стверджують: скільки завгодно! Та й потім – не варто забувати, що завдяки секс-революції навіть люди з браком фантазії дізналися про сурогатні форми статевих контактів. Тож не дивно, що одна “цнотлива наречена” відверто зізналася на інетрнет-форумі: “Як дівувала, секс був анальним, як заміж вийшла – став нормальним”.
Тож піднесена нареченому у шлюбну ніч “цнота” зараз, швидше за все, означатиме одне: наречена намгається догодити чоловічим “примхам”. А звідки ця дівочість: від хірурга чи від нестандартних секс-уподобань – зовсім інше питання. Як кажуть, не впіймана – не шльондра…
Тимур ЛИТОВЧЕНКО, Наталія ТИМОШЕНКО
Строкаті лошата
А починалося все з роботи професійних конярів. Близько середини ХІХ ст. комусь із них спало на думку: а що як спробувати схрестити справжнього коня з конем “африканським” – тобто зеброю?! Якими якостями вирізнятиметься “зеброкінь”? Наприклад, відомо, що мул – гібрид коня й віслюка, - хоча і безплідний, проте значно витріваліший з першого і більший за другого.
Але результат конярського експерименту виявися надто приголомшливим. Ні, після безпосередніх злучок і зебр-самців з кобилами, і коней із зебрами-самками потомства не дочекалися, тому від схрещування згодом відмовилися. Проте через багато років ті самі породисті кобили, що побували під зебрами-мужиками, несподівано почали народжувати… строкатих лошат! І при цьому їхні зади підставляли не зебрам, а породистим жеребцям без темних плям у родоводі. Уявіть собі здивування нещасної кобили, яка не знала за собою жодних “розпутних” зв’язків під час, так би мовити, роботи над нащадками, а гріхи бурхливої юності давно вже встигли забутися
ДОВІДКА
Слово “телегонія” походить від грецького “теле” (у далечінь, далеко) та “гонос” (народження, породження). Так іменують вчення про вплив на майбутнє потомство самиці першого самця, що мав статевий контакт з нею. У середовищі науковців досі не вщухли суперечки з приводу того, чим є телегонія – наукою чи псевдонаукою.
Втім, хоч би там як, а незвичайними результатами зацікавилися вчені Флінт і Ледантек – сучасники Дарвіна. Вони здогадалися поцікавитися, а чи не отримував аналогічних результатів хтось іще? Тоді їх ошелешили собаківники, котрі чітко заявили: якщо чистокровна сука бодай один раз “сплуталася” з кобелем-дворнягою, у неї вже ніколи не буде чистопородного потомства. Така от плата за любов. При ще детальнішому вивченні проблеми були знайдені й інші приклади як у тваринному, так і в рослинному світі. Явище отримало назву телегонії, а Фелікс Ледантек навіть залишив після себе книгу “Індивід, еволюція, спадковість та неодарвіністи” (російською була видана у Москві 1899 р.).
“Кава з вершками”
Тут слід зазначити, що телегонією серйозно займалися лише одинаки, а решта вченого загалу ставилася до цієї дисципліни… м’яко кажучи з гумором. Річ навіть не в тому, що перші “телегонічні” результати одержали не вчені, а конярі-парктики. Вистачило ще древніми греками виведеного правила: подібне народжується від подібного. Бо телегонія, фактично, доводить, що на груші запросто можуть вирости яблука. (Звісно, про навмисно прищеплену яблуневу гілку не йдеться.) А людина може народити…
До речі, як бути з людиною?! Чи поширюються “телегонічні” закономірності тваринного й рослинного світів на homo sapiens?.. Ще Флінт і Ледантек свого часу поставили це питання руба. Їхні послідовники однозначно відповіли: так! Причому в людини “телегонічні” наслідки виявляються найсуттєвіше з усіх живих істот. А саме в тому, що жінка, котра колись отримала задоволення з негром, через багато років може народити негреня, хоча на той час житиме з білим мужчиною.
Так само “зіпсувати назавжди” потомство жінки можуть інтимні стосунки з п’яницею, наркоманом, розумово неповноціною особою. Не так звонішні якості, як у значно більшій мірі – розумові здібності, риси характеру, схильність до скоєння злочинів у жіноче лоно “закладає” перший мужчина, котрий його “отоварює”. Непрямо це підтверджувала й знаменита теорія Ломброзо щодо “успадкування” дитиною злочинних нахилів батьків.
Втім, з появою і розвитком генетики, котра детально пояснювала закони спадковості, телегонію спочатку жорстоко осміяли, а згодом остаточно здали до архіву історії. А як же бути з рябими лошатами та, зокрема, негренятами? Дуже просто. Відомо, що далекі предки коней були строкатими, мов зебри, отже народження “зебролошат” – не більш ніж звичайний атавізм, який суто випадково збігся із марними дослідами конярів.
Ну, а народжені від білих батьків негренята… Це теж просто. Якщо біла жінка зачала від чорношкірого, то в неї все-таки може народитися біла дитина. Власне, це все одно буде мулат (“кава з вершками”), проте з дуже-дуже світлою шкірою – хіба що трохи смаглявішою за звичайну. А от від цього мулата в свою чергу може народитися чорна дитина! Причому буває так, що “ген чорношкірості” передає дитина не матір, а батько, який навіть не здогадується про це.
Енергетичний слід?!
Після сексуальної революції 60-70-х рр. ХХ ст. Захід добряче довбанула пандемія смертельного ВІЛ-СНІДу. Люди впали в розпач. Тоді й почалися контрвиверти, одним з елементів яких стала проповідь збереження дівчатами цноти до шлюбу. Ось тут “проповідники цноти” й згадали про телегонію, попутно сфабрикувавши легнду про те, буцімто ніхто її не заперечив, а просто досліди на цю тему були засекречені одразу всіма урядами. Справді, телегонія – штука зручна: чим іще можна настрахати вкрай прагматичних американців та європейців, як не перспективою “зіпсувати” потомство?! Кому ж тоді справи передавати…
А от на теренах колишнього СРСР кидок від секс-революції до “реакції” вклався не в 40, а лише у 15 років! Причому далося взнаки нещодавнє поголовне захоплення екстрасенсорикою та біоенергетикою: тутешні адепти телегонії стверджують, що перший мужчина лишає в жінці “енергетичний” слід, який має велике значення стосовно напряму мислення сексуальних партнерів у цей момент – бо людська думка є матеріальною субстанцією… І таке інше. Звідси висновок: жодних дошлюбних стосунків, жодних злягань на стороні! Бо націю треба берегти.
Аргументація ретельно підпирається цитатами з Біблії та проповідей різноманітних святих. Згадується “мудре” поводження предків з покритками та жінками-зрадницями, аж до співання дифірамбів фізичним розправам над ними. До речі, пишуть на цю тему переважно історики, соціологи та священнослужителі, а не медики та біологи…
Питання без відповідей
Між іншим, істинність телегонії й досі не спростована або не підтверджена. Треба думати, що саме цей прикрий факт стоїть на заваді поголовної моралізації населення і остаточної його відмови від сумнівних небезпечних зв’язків та й взагалі хибних бажань піти “наліво”. Особливо на початку “виснажливого” сексуального марафону.
От тільки у нас залишилося декілька нез’ясованих питань, на які телегонія відповіді поки не дала.
1. Якщо “перший самець” зробить своє діло у презервативі – чи вважатиметься він першим, тобто тим, хто має “зіпсувати” майбутнє потомство?
2. Якщо цей – найперший – ощасливить обраницю не звичним робочо-селянським методом, а, скажімо, за французьким або кавказьким рецептом – чи залишаться його обдурені гени у тілі ощасливленої, аби, знов-таки, вплинути на ще ненароджену дитину? Якщо так, то в яких місцях і яким чином впливатимуть?
3. Чи розглядає телегонія варіант, коли на місці першого партнера опиняється не мужчина, а навпаки? Як вплине на невдячне потомство саме такий перший сексуальний досвід?
4. І, нарешті, якщо першим партнером досі незайманої дівчини став, приміром, тепличний огірок або недозрілий банан, або, чого доброго – бейсбольна біта – як саме відіб’ються юнацькі пустощімайбутньої мами на “технічних характеристиках” нащадків?
Сподіваємос, коли-небудь ми таки отримаємо відповіді на ці актуальні, і навіть, не побоїмося цього слова, животрепетні питання. А як що не ми, то принаймні, наща нащадки – зіпсовані вщент.
ДО РЕЧІ
Останнім часом усе частіше з’являються матеріали у пресі та відомості соцопитувань про зростання “чоловічого” попиту на незайманок. Проте боротися з таким явищем нормальним жінкам неважко. Лише клопітно.
Наприклад, таку операцію, як гіменопластика, зараз можуть зробити у будь-якій клініці. А скільки разів може жінка “пришивати цноту”? Лікарі стверджують: скільки завгодно! Та й потім – не варто забувати, що завдяки секс-революції навіть люди з браком фантазії дізналися про сурогатні форми статевих контактів. Тож не дивно, що одна “цнотлива наречена” відверто зізналася на інетрнет-форумі: “Як дівувала, секс був анальним, як заміж вийшла – став нормальним”.
Тож піднесена нареченому у шлюбну ніч “цнота” зараз, швидше за все, означатиме одне: наречена намгається догодити чоловічим “примхам”. А звідки ця дівочість: від хірурга чи від нестандартних секс-уподобань – зовсім інше питання. Як кажуть, не впіймана – не шльондра…
Україно моя латинська
Ростислав ПАВЛЕНКО
У демокартичних країнах силові структури перебувають під політчиним (міністерства очолюють представники партій, що перемогла на виборах), бюджетним, судовим і громадянським контролем. З іншого боку, в комуністичних країнах силовики перебували під котролем партії, і отже, нечасто мали самостійне значення.
Натомність країни ттретього світу займали проміжне становище: у них силові структури були відносно самостійні, але не обмежені парламентським, судовим чи суспільним контролем. Відтак їхній ресурс – можна було вільно використовувати з політичною метою. Армія, поліція, спецслужби у таких країнах – найнадійніші союзники для будь-якої політичної сили і найкращий плацдарм для політичної кар’єри.
Домінуючим у цих країнах є прагнення розвитку і подолання знедоленого становища. Однак керівництву багатьох країн ця парадигма слугує виправданням для придушення опозиції, встановлення військових режимів і забезпечення власної безвідповідальності.
Мабуть, найбільш ємно офіційну версію виправдання такого підходу до здійснення влади сформував генерал Говон, глава Федерального військового уряду Нігерії (1965-1975): він зазначав, що схильність суспільства до встановлення військового режиму визначають прагнення до “відновлення порядку і дисципліни у вирішенні державних питань”. Військові уряди мали забезпечити “швидкі” реформи для створення “справедливого і чесного” уряду. Про “швидкість” реформ говорити здебільшого не доводиться, однак це є достатнім і зручним приводом, аби придушити опозицію.
Велика роль силовиків у політиці накладає дуже своєрідний відбиток і на спосіб спілкування влади із суспільством. Піддається критиці “політиканство”, “метушня партій”, “парламентські процедури”. Проголошене єднання народу безпосередньо з батьком нації, котрий найкраще знає, як убезпечити народ від ворогів зовнішніх і внутрішніх. Змальована картина викликає у свідомості приклади типових країн третього світу: зубожіле, напівписьменне населення, розкішні вілли й обвішані орденами мундири можновладців. Однак у пастку популізму потрапляли й розвинені країни.
Досвід країн третього світу свіжчить, що чим менше осіб бере участь в ухваленні реальних державних рішень, тим неефективнішими стають такі рішення. Наприклад, у латиноамериканських країнах, де провідну роль відіграє президент і його найближче оточення, групам тиску (байдуже, транснаціональні це корпорації, організована злочинність чи місцеві олігархи) порівняно легко здобути вплив на державну політику. Законодавчі органи у таких країнах здебільшого або розпорошені і не здатні виробити спільної позиції або контрольовані поілтичною силою, до якої належить і президент, або їх можна ігнорувати через використання президентом права на видання декретів.
Втручання у систему силовиків лише погішує ситуацію: вони здатні буквально “протискувати” рішення, а тому є надзвичайно спокусливою мішенню для груп тиску.
Тому рано чи пізно уряд силовіків, навіть якщо він прийшов до влади на хвилі боротьби з корупцією і придушення олігархів, заплутується у власних корупційних зв’язках, породжуючи нових олігархів. Влада – розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно.
З іншого боку, правління силовіків означає нестабільність умов. Правила гри й особи, наближені до трону, змінюються швидко – відповідно до поточних уподобань господарів країни. Тому у груп тиску й олігархів з’являється спокуса збагачення “тут і негайно“. Засобами буде демпінговий експорт сировини та товарів низького ступеня переробки (насамперед, чорної і кольорової металургії). Складніша структура експорту і виробництва вимагає довготривалих інвестицій, які малореальні через нестабільність ситуації у країні, корупцію і можливість силового вичавлення ресурсів урядом.
У свою чергу це зменшує конкурентоспроможність, країни на зовнішніх ринках, робить її надміру залежною як від цін на ці товари, так і від примх індустріальних країн щодо відкритості своїх ринків. Наслідок – боргова криза і чергова насильницька зміна влади. І так нескінчено, допоки не сформується досить потужна суспільна сила, здатна обмежити вплив силовиків і встановити стабільні правила гри та порівняно чесні й рівні умови економічного й політичного забарвлення. Так сталося в Аргентині і Бразилії, однак подібне прозріння коштувало цим країнам кількох десятиліть свавілля влади й зубожіння громадян. Україна поки не цілком відповідає таким прикладам. Однак риси популістського режиму латиноамериканського штибу проступають усе виразніше.
Більше третини українського експорту припадає на продукцію металургії, натомність частк машин, устаткування та інших високотехнологічних продуктів скорочується. Довіра населення до силовиків критично перевищує довіру до “цивільних” політиків, силові органи дедалі частіше використовують як знаряддя економічного і політичного змагання, що і зумовлює зростання їхнього впливу. У посиланнях влади – і практично всіх політичних сил – до народу звучать збиті гасла “соціальної справедливості” і необхідності “підтримання суспільного порядку”. Демократичні (зокрема, парламентські) процедури висміюють, виборцям натякають, що депутати не здатні ні на що, крім балаканини. А потрібна натомінсть сильна рука, господар…
У демокартичних країнах силові структури перебувають під політчиним (міністерства очолюють представники партій, що перемогла на виборах), бюджетним, судовим і громадянським контролем. З іншого боку, в комуністичних країнах силовики перебували під котролем партії, і отже, нечасто мали самостійне значення.
Натомність країни ттретього світу займали проміжне становище: у них силові структури були відносно самостійні, але не обмежені парламентським, судовим чи суспільним контролем. Відтак їхній ресурс – можна було вільно використовувати з політичною метою. Армія, поліція, спецслужби у таких країнах – найнадійніші союзники для будь-якої політичної сили і найкращий плацдарм для політичної кар’єри.
Домінуючим у цих країнах є прагнення розвитку і подолання знедоленого становища. Однак керівництву багатьох країн ця парадигма слугує виправданням для придушення опозиції, встановлення військових режимів і забезпечення власної безвідповідальності.
Мабуть, найбільш ємно офіційну версію виправдання такого підходу до здійснення влади сформував генерал Говон, глава Федерального військового уряду Нігерії (1965-1975): він зазначав, що схильність суспільства до встановлення військового режиму визначають прагнення до “відновлення порядку і дисципліни у вирішенні державних питань”. Військові уряди мали забезпечити “швидкі” реформи для створення “справедливого і чесного” уряду. Про “швидкість” реформ говорити здебільшого не доводиться, однак це є достатнім і зручним приводом, аби придушити опозицію.
Велика роль силовиків у політиці накладає дуже своєрідний відбиток і на спосіб спілкування влади із суспільством. Піддається критиці “політиканство”, “метушня партій”, “парламентські процедури”. Проголошене єднання народу безпосередньо з батьком нації, котрий найкраще знає, як убезпечити народ від ворогів зовнішніх і внутрішніх. Змальована картина викликає у свідомості приклади типових країн третього світу: зубожіле, напівписьменне населення, розкішні вілли й обвішані орденами мундири можновладців. Однак у пастку популізму потрапляли й розвинені країни.
Досвід країн третього світу свіжчить, що чим менше осіб бере участь в ухваленні реальних державних рішень, тим неефективнішими стають такі рішення. Наприклад, у латиноамериканських країнах, де провідну роль відіграє президент і його найближче оточення, групам тиску (байдуже, транснаціональні це корпорації, організована злочинність чи місцеві олігархи) порівняно легко здобути вплив на державну політику. Законодавчі органи у таких країнах здебільшого або розпорошені і не здатні виробити спільної позиції або контрольовані поілтичною силою, до якої належить і президент, або їх можна ігнорувати через використання президентом права на видання декретів.
Втручання у систему силовиків лише погішує ситуацію: вони здатні буквально “протискувати” рішення, а тому є надзвичайно спокусливою мішенню для груп тиску.
Тому рано чи пізно уряд силовіків, навіть якщо він прийшов до влади на хвилі боротьби з корупцією і придушення олігархів, заплутується у власних корупційних зв’язках, породжуючи нових олігархів. Влада – розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно.
З іншого боку, правління силовіків означає нестабільність умов. Правила гри й особи, наближені до трону, змінюються швидко – відповідно до поточних уподобань господарів країни. Тому у груп тиску й олігархів з’являється спокуса збагачення “тут і негайно“. Засобами буде демпінговий експорт сировини та товарів низького ступеня переробки (насамперед, чорної і кольорової металургії). Складніша структура експорту і виробництва вимагає довготривалих інвестицій, які малореальні через нестабільність ситуації у країні, корупцію і можливість силового вичавлення ресурсів урядом.
У свою чергу це зменшує конкурентоспроможність, країни на зовнішніх ринках, робить її надміру залежною як від цін на ці товари, так і від примх індустріальних країн щодо відкритості своїх ринків. Наслідок – боргова криза і чергова насильницька зміна влади. І так нескінчено, допоки не сформується досить потужна суспільна сила, здатна обмежити вплив силовиків і встановити стабільні правила гри та порівняно чесні й рівні умови економічного й політичного забарвлення. Так сталося в Аргентині і Бразилії, однак подібне прозріння коштувало цим країнам кількох десятиліть свавілля влади й зубожіння громадян. Україна поки не цілком відповідає таким прикладам. Однак риси популістського режиму латиноамериканського штибу проступають усе виразніше.
Більше третини українського експорту припадає на продукцію металургії, натомність частк машин, устаткування та інших високотехнологічних продуктів скорочується. Довіра населення до силовиків критично перевищує довіру до “цивільних” політиків, силові органи дедалі частіше використовують як знаряддя економічного і політичного змагання, що і зумовлює зростання їхнього впливу. У посиланнях влади – і практично всіх політичних сил – до народу звучать збиті гасла “соціальної справедливості” і необхідності “підтримання суспільного порядку”. Демократичні (зокрема, парламентські) процедури висміюють, виборцям натякають, що депутати не здатні ні на що, крім балаканини. А потрібна натомінсть сильна рука, господар…
четверг, 3 декабря 2009 г.
Маршал Іон Антонеску як виразник «тотального націоналізму» Маловідомі факти антиукраїнської діяльності румунського диктатора
Володимир ВОЛОШИН, Дзеркало Тижня
У світлі розсекречених документів, у тому числі і в Румунії, на часі повернення до питання оцінки та визначення ролі у найбільшій військовій конфронтації людства не лише Гітлера, як головного гравця кривавого сценарію 1939—1945 років, а й його вірного союзника, маршала і кондукетора (аналог німецького фюрера та італійського дуче) Румунії Іона Антонеску.
Військову диктатуру генерала (з 21 серпня 1941 р. — маршала) І.Антонеску було встановлено в Румунії 6 вересня 1940 року внаслідок державного перевороту, здійсненого за підтримки нацистської Німеччини легіонерами «Залізної гвардії». Ідеологією фашистського режиму став радикальний румунський націоналізм, істотно посилений теорією расової боротьби гітлерівського ґатунку. Наприкінці січня 1941 р. І.Антонеску сконцентрував у своїх руках цивільну та військово-політичну владу в державі, обіймаючи посади і голови Ради міністрів, і міністра закордонних справ та національної оборони. Саме тоді він чітко заявив: «Ми стали на той шлях, яким має йти румунський рід: тотальний націоналізм».
Расизм, антисемітизм і політика «румунізації»
Першими від імплементації дискримінаційної політики диктатури І.Антонеску постраждали євреї та цигани. З вересня 1940 року пограбування, ізоляція, а згодом — і масове знищення, насамперед єврейського населення, стали невід’ємною складовою державної політики. Забігаючи наперед, скажемо, що в цьому контексті цілком переконливо звучить частина п.14 Рішення Народного трибуналу Румунії від 17 травня 1946 р. щодо засудження І.Антонеску та членів його уряду: «Пограбування єврейського населення, організоване урядом Антонеску протягом фашистсько-гітлерівського періоду, було назване «румунізацією». Її реалізовано згідно з планом, визначеним низкою законів расистського характеру, що ставив за мету експлуатацію євреїв до повного їх зубожіння. З 6 вересня 1940 р. по 6 грудня 1942 р. у євреїв було експропрійовано 486185 га сільськогосподарських угідь, 90625 об’єктів нерухомості та 1471 промисловий комплекс».
На засіданні Ради міністрів 4 лютого 1941 р. І.Антонеску заявив: у євреїв «...відберемо міське майно, як раніше відібрали у них сільське». Вже 7 лютого диктатор ініціював політику «румунізації» — етнічної чистки в країні та суспільстві під виглядом «проникнення послідовним та наростаючим чином румунського елементу в економічне життя держави». «Румунізація» містила кілька напрямів, спрямованих проти конкретних народів, а саме:
— антиєврейський, за словами румунського диктатора, передбачав «очищення атмосфери від іудейських елементів». Кінцевою метою такої політики було «масове видворення поза межі румунської держави єврейського елементу, тобто вигнання євреїв за кордон». На початку 1941 р. кондукетор наказав створити в Бухаресті єврейський район Векерешть-Дудешть. Як зазначав сам генерал, «протягом двох років усе єврейське в столиці має потрапити до цієї жидівської фортеці, а все румунське — має звідти вийти»;
— антициганський; планувалася масова депортація ромів у низини Дунаю або в неосвоєні степи Берегана (південно-східна частина Румунії. — В.В.), де гостро бракувало робочої сили;
— антиугорський, що передбачав видворення за межі столиці угорців. Цікавий аргумент навів І.Антонеску на засіданні уряду на користь проведення цієї ганебної операції: Бухарест нібито виявився «другим містом після Будапешта, де проживала найбільша кількість угорців».
Незабаром диктатор, екстраполюючи відповідну політику фюрера, з яким підтримував активні контакти, зробив наступний жорсткий крок: розпорядився щодо «організації концентраційних таборів для комуністів, циган та іноземців, які нелегальним чином потрапляли до країни (євреї, греки, вірмени)».
Все це відбувалося паралельно з погромами, що організовувалися як профашистським націонал-легіонерським урядом протягом вересня 1940 — січня 1941 рр., так і звільненим від легіонерів врядуванням І.Антонеску, починаючи з 27 січня 1941 р. і, фактично, до кінця його перебування при владі у серпні 1944 року. За даними Е.Мезінческу — відомого румунського дипломата і публіциста, автора книжки «Маршал Антонеску та катастрофа Румунії», у роки війни чисельність єврейського населення в Румунії зменшилася на 50% — зі 760 тис. осіб у 1939 р. до 380 тис. 1944 р. У звинуваченнях Народного трибуналу Румунії від 17 травня 1946 р. зазначається, що лише у Трансністрії (Задністров’ї) — території сучасної Одеської, частини Вінницької, Кіровоградської, Миколаївської та Херсонської областей України і нинішнього Придністровського регіону Республіки Молдова, яка протягом 1941—1944 рр. адміністративно підпорядковувалася Румунії, — було знищено 270 тисяч євреїв. Слід зазначити, що досі не встановлено точної цифри знищених євреїв та представників інших націй під час врядування І.Антонеску; зокрема й тому, що частина відповідних матеріалів перебуває в закритих архівах.
«Вирішення» українського питання
Чітка антиукраїнська складова політики диктатора виявилася під час підготовки Румунії до війни проти СРСР. Більш ніж за півроку до початку війни Румунія стала ретельно готуватися до захоплення Північної Буковини і Бессарабії, про що свідчить планове внесення відповідних питань на розгляд засідань Ради міністрів від 18 та 26 листопада 1940 р., а також від 11 квітня 1941 року. Лише у червні того ж року А.Гітлер особисто повідомив І.Антонеску про наміри атакувати СРСР 22 червня. Якщо на засіданні від 11 квітня диктатор, презентуючи зовнішньополітичні пріоритети країни, зазначав, що «Румунія у жодній формі не втручається в конфлікти на Балканах», завуальовано уточнюючи, що «наші погляди мають бути спрямовані на інший напрямок, а наші сили повинні готуватися до іншої долі», маючи на увазі напад на Північну Буковину та Бессарабію, — то на засіданнях Ради міністрів від 17 і 19 червня 1941 р. вже йшлося про конкретний план підготовки до окупації Північної Буковини і Бессарабії.
Свідомо залишаючи питання розгортання бойових дій на цих територіях протягом перших місяців війни і численних жертв серед українського мирного населення (а також величезних матеріальних втрат) для окремого дослідження, зазначимо, що після масових єврейських погромів та ізоляції циган у тогочасній Румунії настала черга слов’янських народів. Серед слов’ян особливе місце посідали українці як найближчі й найчисленніші сусіди румунів на сході та півночі. Так, призначений 21 червня 1941 р. заступником голови Ради міністрів Міхай Антонеску (однофамілець І.Антонеску, його перший заступник і на той час виконуючий обов’язки голови уряду) уже в перші дні війни офіційно заявив, що виступає «...за насильницьке виселення українського елементу, який не має що тут шукати... Мені байдуже, чи ввійдемо ми в історію як варвари... В історії не було більш вдалого, широкого та вільного моменту для повної етнічної свободи... та для очищення нашого роду... Якщо потрібно, стріляйте з кулеметів».
Усе це вписувалося в попередню діяльність пропагандистського апарату режиму І.Антонеску, який після приходу до влади скасував дію і так недемократичної конституції Румунії 1938 р., ліквідував усі громадянські права, зробивши ставку на шовіністичну ідеологію. Один із авторів «націонал-християнської доктрини» А.Куза — засновник першої фашистської партії в країні, стверджував, що в Румунії повинна бути лише одна нація, що кожен народ «природно і логічно» намагається грабувати інші народи з метою розширення можливостей свого існування. Це дуже скидається на расистську теорію про життєвий простір для німецької нації.
Отже, нове, фашистське керівництво країни повністю поділяло расову концепцію Гітлера. Той-таки М.Антонеcку, вже як посланець румунського кондукеторула під час особистої зустрічі з фюрером, що відбулася 27 листопада 1941 р., відверто зазначив: «Численна і примітивна слов’янська раса становить… не політичну або духовну, а складну біологічну проблему для європейської народжуваності. Цій проблемі треба знайти радикальні й серйозні рішення. Щодо слов’ян потрібно зайняти непохитну позицію, а тому будь-який поділ, будь-яка нейтралізація чи захоплення слов’янської території є законними актами».
Зазначимо, що в меморандумі, відредагованому М.Антонеску й надісланому І.Антонеску до А.Гітлера 11 лютого 1942 р., містилися такі два пункти:
«ІІ. — Російська і більшовицька загроза така велика, особливо через її біологічний тиск, що румунський народ, який століттями страждав через слов’ян, хотів би до останньої жертви допомагати знищенню більшовизму.
ІІІ. — ...Румунський народ у боротьбі на сході виконує анонімну і колективну місію повалення слов’янства, що є великою місією німецького народу».
У цьому контексті не можна не погодитися з думкою Е.Мезінческу, що «таким чином під тиранічним керівництвом Іона Антонеску Румунія, румунський народ були залучені до місії «біологічного» вирішення, точніше — екстермінації слов’янства...».
«Історичні права» на «споконвічно румунські» території
Антислов’янський шовіністичний угар поширювався в Румунії протягом усього періоду її участі у війні як союзниці Німеччини. Правлячі кола намагалися спекулювати на почуттях тієї частини населення, яка перебувала під впливом тривалої шовіністичної, антирадянської та антиукраїнської пропаганди, нав’язуючи їм ідею, що війна Румунії проти СРСР мала справедливий характер і її метою було звільнення «окупованих» ним 28 червня 1940 р. «споконвічних румунських територій». Так, у своєму виступі на румунському радіо о 10 годині вранці 22 червня 1941 р. М.Антонеску, зокрема, зазначив, що розпочата війна проти Радянського Союзу була не агресією з боку Румунії, а справжньою «боротьбою за життя румунського народу, і перемога буде високим актом історичної справедливості».
Привертає до себе увагу той факт, що таку ж позицію поділяють і чимало сучасних румунських дослідників. Прикладом може слугувати твердження К.Сандаке — автора виданої 2007 р. у Бухаресті книжки «Європа диктатур та передумови румунсько-радянської війни», який відверто пише: «Румунія, фактично, вела власну війну — збройний конфлікт, який був виправданий її незаперечними історичними правами на Бессарабію, Північну Буковину та Герцаївський край».
До практичного виправдання й теоретичного обґрунтування загарбницьких дій І.Антонеску та його злочинного оточення щодо українських територій активно підключилися румунські історики 40-х років. На хвилі панівних настроїв і реваншистських планів вони багато зробили, щоб «знайти» докази для обґрунтування претензій Румунії не лише на Бессарабію і Північну Буковину, а й на території, що лежали на схід від Дністра. У грудні 1941 р. у Бухаресті відбулася конференція істориків, присвячена визначенню їхнього бачення минулого цих просторів, під час якої академік К.Джуреску у доповіді «Молдовське населення в гирлі Дніпра і Бугу у ХVІІ—ХVІІІ століттях» стверджував: «Під Україною слід розуміти північну територію з центром у місті Києві... землі, розташовані на схід від Дністра, були заселені сотні років тому румунами, що й дає нам сьогодні незаперечне право на цей регіон».
Особливо наполегливо працював на цьому напрямі професор і один із ректорів Чернівецького університету міжвоєнного періоду І.Ністор. Спекулюючи на окремих географічних та топонімічних назвах, а також на прізвищах молдован-переселенців (які разом із іншими православними народами — болгарами, гагаузами, сербами, православними албанцями тощо, за розпорядженням цариці Катерини ІІ, наприкінці XVII ст. на пільгових умовах освоювали південні регіони України) у Дністровсько-Бузький регіон часів царської Росії, у своїх працях «Історія румунів Трансністрії», «Румуни за Дністром», «Трансністрянські румуни», «Давність румунських поселень за Дністром» тощо він активно просував ідею, що ці українські території належать румунам.
Безпосереднім поштовхом до масової переорієнтації тогочасної румунської історіографії на таке активне обстоювання «національних» інтересів Румунії стала політична ситуація, що виникла на початку війни у зв’язку з можливістю появи незалежної Української держави. Бухарест сприйняв цю новину вкрай негативно. Виконуючий обов’язки голови Ради міністрів Румунії М.Антонеску з тривогою інформував членів уряду про заснування «у Берліні Ради, котра розповсюджує в місті претензійні карти, на яких зафіксовано, що Буковина та Північ Бессарабії мають бути включені до складу Великої України» і що «у Львові створено Український Національний Уряд, який нотами поінформував Уряд Німеччини і представників інших урядів, акредитованих у Берліні... про наміри створити Українську державу». Ці «антирумунські претензії», за словами М.Антонеску, так налякали румунських урядовців , що він «особисто вирішив заборонити діяльність і розформувати будь-яку українську асоціацію на території країни...». Першою жертвою став політично нейтральний Допомоговий комітет для українців-емігрантів у Румунії, заснований 1922 р. українською військово-політичною еміграцією. З перших днів війни багато членів Комітету пішли добровольцями в румунську армію, сподіваючись на звільнення України від більшовиків. Проте румунська влада не взяла цього до уваги, і, на виконання розпорядження М.Антонеску, 20 вересня 1941 р. «у приміщенні однієї з таких асоціацій було проведено обшук, оскільки її діяльність суперечила румунським національним інтересам».
Повертаючись до реалій на Східному фронті періоду серпня 1941 р., слід зазначити, що для виправдання своєї окупаційної політики на південноукраїнських територіях та в Криму, де румунські війська грабували місцеве населення до 1944 року, бухарестська пропаганда створила концепцію «хрестового походу проти комунізму», яка, по суті, виявилася лише ідеологічною ширмою для прикриття загарбницьких дій.
Цікаво, що, за наявними даними, фюрер улітку 1941 р. не примушував кондукеторула окупувати українські землі на схід від Дністра. На основі лише опосередкованої пропозиції А.Гітлера, висловленої ним у листі на адресу І.Антонеску в липні 1941 р., останній, фактично, самостійно прийняв рішення брати участь у подальших військових операціях на території України. Починаючи з серпня, 3-тя румунська армія разом із 11-ю німецькою наступала на схід, і скоро союзники досягли Південного Бугу. 4-та румунська армія самостійно вела бої за Одесу, героїчна оборона якої тривала понад два місяці — до 16 жовтня 1941 року. Тож має рацію румунський історик Е.Мезінческу, який справедливо пише, що ніхто прямо не просив диктатора продовжувати військові дії на території України на схід від Дністра. Це було самостійне рішення І.Антонеску, за яке румуни заплатили дорогу ціну: лише у боях за Одесу вони втратили
17 729 солдатів та офіцерів убитими, 63 345 — пораненими; ще 11 471 вояків пропали безвісти.
З іншого боку, світ добре знає про жорсткі репресивні заходи, до яких вдалися румунські окупанти на виконання особистого наказу І.Антонеску всього через п’ять днів після захоплення Одеси: за кожного румунського або німецького офіцера, який загинув під час вибуху румунсько-німецької комендатури у місті 22 жовтня 1941 р., було страчено 200 мешканців міста, а за кожного солдата — 100 осіб. На кінець березня 1942 р. унаслідок знищення та відправки в табори смерті населення Одеси зменшилося на 400 тисяч осіб.
Мирне населення постраждало й на так званих «історичних румунських землях» — у Бессарабії, Північній Буковині та Герцаївському краї. Лише протягом кількох днів липня 1941 р. у Чернівцях і чотирьох населених пунктах Чернівецької області було розстріляно понад три тисячі мирних громадян. Але це — лише початок. У листопаді 1941 р. 50 тисяч чернівецьких євреїв ув’язнили в гетто, прирікши їх цим на неймовірні страждання.
У наступному листі союзникові, від 29 грудня 1941 р., оцінивши «старанність», із якою маршал орудував на українських землях від Дністра до Бугу, фюрер уже просив, щоб румунські збройні сили взяли участь у військових операціях і 1942 року. Отож знову, за згодою І.Антонеску, румунські частини у складі 11-ї німецької армії воювали на півдні України і в Криму, що завершилося захопленням ними 4 липня 1942 р. Севастополя. Тим часом 3-тя і 4-та румунські армії, до складу яких входили 33 дивізії та інші підрозділи, включені до складу Групи німецьких армій «В», влітку 1942 р. продовжували рухатися на схід, дійшовши восени того ж року до Сталінграда.
Окупаційна румунська влада і етнічні чистки в Україні
Проте румунським окупантам так і не вдалося створити масштабні володіння за рахунок територіальних загарбань на сході, насамперед на півдні України та в Криму, де жило небагато молдован. У серпні 1941 р. фюрер лише дозволив І.Антонеску, в обмін на подальшу участь румунської армії у військових діях проти СРСР за Дністром, створити так звану румунську провінцію Трансністрія (Задністров’я).
Українському читачеві буде цікаво дізнатися, що цю суто українську територію румуни поділили на 13 повітів, 64 райони, до складу яких входили 15 міських, 18 підміських та 1363 сільські комуни із 2568 селами та 72 хуторами. Столицею Трансністрії проголосили Одесу, включивши її до складу новоствореної румунської провінції 17 жовтня 1941 року. Встановили румунську адміністрацію (серпень 1941 — березень 1944 рр.) — так зване «Врядування Трансністрії» на чолі з губернатором Г.Алексяну, яке не лише грабувало українські території, а й намагалося позбавити їх української ідентичності, насамперед шляхом масової депортації в цей регіон румунських євреїв та циган, розселення останніх у середовищі українців, у тому числі в їхніх помешканнях. Таким чином виконувалося чітке завдання: будь-якою ціною позбутися слов’янського етносу в межах новоствореної провінції.
Водночас румунське «Врядування Трансністрії» організувало тотальне знищення примусово переселених у цей регіон євреїв та циган. За даними Е.Мезінческу, протягом румунської окупації у Трансністрії було розстріляно 327 100 євреїв і доведено до штучної смерті не менше 50 500 циган.
Найнебезпечнішим для українців окупованих Румунією Північної Буковини та Південної Бессарабії мав стати план І.Антонеску про проведення протягом 1942 — 1943 рр. етнічної чистки цих територій від українського населення, яким передбачалося тотальне переселення майже мільйона українців на схід від Дністра. Згідно з цим планом, за межі розширеної за рахунок загарбання українських територій Румунії мали бути виселені етнічні українці не лише з приєднаних у 1918 р. територій Бессарабії та Буковини, а й з Дельти Дунаю, де, як відомо, нащадки українських козаків жили з ХVIII століття. Пронизана фашистським духом концепція створення «етнічно однорідної Румунії, яка б охопила всіх румунів» через примусову депортацію інших національностей, належала І.Антонеску. На засіданні Ради міністрів Румунії 5 вересня 1941 р. він заявив: «…українці, греки, гагаузи, євреї — всі поступово, одні за одними, мають бути евакуйовані... Я доручив панові генералу Войкулеску підготувати статистику, над якою наразі працюють, щоб я точно знав, скільки гектарів землі належить рутенцям (читай — українцям) на Півночі Бессарабії, на Півдні Бессарабії та на Буковині... Таким чином, наша політика у цьому плані зводиться до того, щоб створити суцільний румунський простір як у Бессарабії, так і в Молдові».
Невдовзі ідею підхопив директор Центрального інституту статистики С.Мануїле. 15 жовтня 1941 р. він вручив І.Антонеску меморандум, згідно з яким 991 265 етнічних українців та росіян-липован (нащадки вихідців із Росії, які у XVII ст. не сприйняли Ніконовську церковну реформу і через переслідування виїхали за межі Московії, оселившись, зокрема, й на території сучасної Румунії, де їх у 1941 р. налічувалося кілька десятків тисяч осіб) із вище зазначених територій мали бути примусово вислані за Дністер, а звільнені внаслідок синхронно-аналогічної операції території планувалося заселити 800 тисячами румунів (молдован), які тоді жили переважно в межах України. Як визнають румунські автори, «внаслідок примусового обміну населенням Україна мала б втратити після війни будь-яку можливість виставляти територіальні претензії Румунії», оскільки Україна, на їхню думку, як і у 1918 р., після Другої світової війни, знову могла б використовувати етнічний чинник для відстоювання власних національних і територіальних інтересів. Для цього були серйозні підстави, що їх визнавали офіційні органи влади Румунії того часу. Згідно з нововиявленими документами, які зберігаються у фондах румунської Національної ради з питань вивчення державного архіву, 11 грудня 1941 р. керівництву та особовому складу Міністерства внутрішніх справ Румунії було представлено спеціальну закриту доповідь на 40 аркушах під назвою «Українська проблема». У цьому інформаційно-аналітичному матеріалі, зокрема, зазначалося, що на території Румунії того часу, за офіційними даними, мешкало «62 500 українців, згідно з українською статистикою — 1 млн. 200 тис.», а також що «17?264 кв. км української території перебувають у межах Румунії». Це — не що інше, як офіційне визнання Бухарестом факту загарбання Румунією українських територій із численним українським населенням.
Пропозиції С.Мануїле сподобалися І.Антонеску. Він виніс їх на обговорення кількох засідань Ради міністрів Румунії, починаючи з 16 грудня 1941 року. У 1943-му роботу над планом примусового переселення українців завершили. І лише військова поразка нацистів під Курськом влітку того ж року та вимушений прискорений відступ її союзників (у тому числі й Румунії) на захід унеможливили реалізацію одіозних планів етнічної чистки румунської території від автохтонів-українців. Позицію І.Антонеску щодо українців чітко зафіксовано у матеріалах вище згаданого суду над ним у 1946 р. Згідно з його власним визнанням, на початковому етапі війни він виступав «за форсоване виселення українського етносу з Бессарабії та Буковини», і для цього «в історії не існувало вигіднішого моменту», ніж тоді.
У ході Другої світової війни шовіністична політика правлячих кіл Румунії зазнала повного краху. Тверезомислячі сили країни влітку 1943 р. створили Патріотичний антигітлерівський фронт, політична платформа якого вимагала, зокрема, негайного звільнення всіх жертв фашистського терору, які перебували на той час у в’язницях і концентраційних таборах, та припинення гноблення національних меншин. У цьому контексті підкреслювалася необхідність забезпечення рівноправ’я для нацменшин. Вимагалося також покарати військових злочинців на чолі з І.Антонеску.
23 серпня 1944 року, за наказом короля Міхая I, І.Антонеску було заарештовано. А вже наступного дня Румунія підписала перемир’я і згодом завбачливо виступила проти нацистів.
Страта І.Антонеску, М.Антонеску та Г.Алексяну відбулася 1 червня 1946 року. У період соціалізму Румунія в основному замовчувала проблематику, пов’язану з постаттю диктатора, а також обмежувалася мінімальною інформацією про участь румунських збройних сил у військових діях на території України і про експлуатацію населення Трансністрії протягом 1941—1944 рр. Румунські історики того періоду, як правило, лише констатували, що Румунія брала участь у війні на боці Німеччини. У свою чергу, в СРСР також не проводилося серйозних досліджень про участь Румунії у війні на Східному фронті. Що було викликано насамперед ідеологічною солідарністю комуністів, які тоді правили в обох країнах.
У світлі розсекречених документів, у тому числі і в Румунії, на часі повернення до питання оцінки та визначення ролі у найбільшій військовій конфронтації людства не лише Гітлера, як головного гравця кривавого сценарію 1939—1945 років, а й його вірного союзника, маршала і кондукетора (аналог німецького фюрера та італійського дуче) Румунії Іона Антонеску.
Військову диктатуру генерала (з 21 серпня 1941 р. — маршала) І.Антонеску було встановлено в Румунії 6 вересня 1940 року внаслідок державного перевороту, здійсненого за підтримки нацистської Німеччини легіонерами «Залізної гвардії». Ідеологією фашистського режиму став радикальний румунський націоналізм, істотно посилений теорією расової боротьби гітлерівського ґатунку. Наприкінці січня 1941 р. І.Антонеску сконцентрував у своїх руках цивільну та військово-політичну владу в державі, обіймаючи посади і голови Ради міністрів, і міністра закордонних справ та національної оборони. Саме тоді він чітко заявив: «Ми стали на той шлях, яким має йти румунський рід: тотальний націоналізм».
Расизм, антисемітизм і політика «румунізації»
Першими від імплементації дискримінаційної політики диктатури І.Антонеску постраждали євреї та цигани. З вересня 1940 року пограбування, ізоляція, а згодом — і масове знищення, насамперед єврейського населення, стали невід’ємною складовою державної політики. Забігаючи наперед, скажемо, що в цьому контексті цілком переконливо звучить частина п.14 Рішення Народного трибуналу Румунії від 17 травня 1946 р. щодо засудження І.Антонеску та членів його уряду: «Пограбування єврейського населення, організоване урядом Антонеску протягом фашистсько-гітлерівського періоду, було назване «румунізацією». Її реалізовано згідно з планом, визначеним низкою законів расистського характеру, що ставив за мету експлуатацію євреїв до повного їх зубожіння. З 6 вересня 1940 р. по 6 грудня 1942 р. у євреїв було експропрійовано 486185 га сільськогосподарських угідь, 90625 об’єктів нерухомості та 1471 промисловий комплекс».
На засіданні Ради міністрів 4 лютого 1941 р. І.Антонеску заявив: у євреїв «...відберемо міське майно, як раніше відібрали у них сільське». Вже 7 лютого диктатор ініціював політику «румунізації» — етнічної чистки в країні та суспільстві під виглядом «проникнення послідовним та наростаючим чином румунського елементу в економічне життя держави». «Румунізація» містила кілька напрямів, спрямованих проти конкретних народів, а саме:
— антиєврейський, за словами румунського диктатора, передбачав «очищення атмосфери від іудейських елементів». Кінцевою метою такої політики було «масове видворення поза межі румунської держави єврейського елементу, тобто вигнання євреїв за кордон». На початку 1941 р. кондукетор наказав створити в Бухаресті єврейський район Векерешть-Дудешть. Як зазначав сам генерал, «протягом двох років усе єврейське в столиці має потрапити до цієї жидівської фортеці, а все румунське — має звідти вийти»;
— антициганський; планувалася масова депортація ромів у низини Дунаю або в неосвоєні степи Берегана (південно-східна частина Румунії. — В.В.), де гостро бракувало робочої сили;
— антиугорський, що передбачав видворення за межі столиці угорців. Цікавий аргумент навів І.Антонеску на засіданні уряду на користь проведення цієї ганебної операції: Бухарест нібито виявився «другим містом після Будапешта, де проживала найбільша кількість угорців».
Незабаром диктатор, екстраполюючи відповідну політику фюрера, з яким підтримував активні контакти, зробив наступний жорсткий крок: розпорядився щодо «організації концентраційних таборів для комуністів, циган та іноземців, які нелегальним чином потрапляли до країни (євреї, греки, вірмени)».
Все це відбувалося паралельно з погромами, що організовувалися як профашистським націонал-легіонерським урядом протягом вересня 1940 — січня 1941 рр., так і звільненим від легіонерів врядуванням І.Антонеску, починаючи з 27 січня 1941 р. і, фактично, до кінця його перебування при владі у серпні 1944 року. За даними Е.Мезінческу — відомого румунського дипломата і публіциста, автора книжки «Маршал Антонеску та катастрофа Румунії», у роки війни чисельність єврейського населення в Румунії зменшилася на 50% — зі 760 тис. осіб у 1939 р. до 380 тис. 1944 р. У звинуваченнях Народного трибуналу Румунії від 17 травня 1946 р. зазначається, що лише у Трансністрії (Задністров’ї) — території сучасної Одеської, частини Вінницької, Кіровоградської, Миколаївської та Херсонської областей України і нинішнього Придністровського регіону Республіки Молдова, яка протягом 1941—1944 рр. адміністративно підпорядковувалася Румунії, — було знищено 270 тисяч євреїв. Слід зазначити, що досі не встановлено точної цифри знищених євреїв та представників інших націй під час врядування І.Антонеску; зокрема й тому, що частина відповідних матеріалів перебуває в закритих архівах.
«Вирішення» українського питання
Чітка антиукраїнська складова політики диктатора виявилася під час підготовки Румунії до війни проти СРСР. Більш ніж за півроку до початку війни Румунія стала ретельно готуватися до захоплення Північної Буковини і Бессарабії, про що свідчить планове внесення відповідних питань на розгляд засідань Ради міністрів від 18 та 26 листопада 1940 р., а також від 11 квітня 1941 року. Лише у червні того ж року А.Гітлер особисто повідомив І.Антонеску про наміри атакувати СРСР 22 червня. Якщо на засіданні від 11 квітня диктатор, презентуючи зовнішньополітичні пріоритети країни, зазначав, що «Румунія у жодній формі не втручається в конфлікти на Балканах», завуальовано уточнюючи, що «наші погляди мають бути спрямовані на інший напрямок, а наші сили повинні готуватися до іншої долі», маючи на увазі напад на Північну Буковину та Бессарабію, — то на засіданнях Ради міністрів від 17 і 19 червня 1941 р. вже йшлося про конкретний план підготовки до окупації Північної Буковини і Бессарабії.
Свідомо залишаючи питання розгортання бойових дій на цих територіях протягом перших місяців війни і численних жертв серед українського мирного населення (а також величезних матеріальних втрат) для окремого дослідження, зазначимо, що після масових єврейських погромів та ізоляції циган у тогочасній Румунії настала черга слов’янських народів. Серед слов’ян особливе місце посідали українці як найближчі й найчисленніші сусіди румунів на сході та півночі. Так, призначений 21 червня 1941 р. заступником голови Ради міністрів Міхай Антонеску (однофамілець І.Антонеску, його перший заступник і на той час виконуючий обов’язки голови уряду) уже в перші дні війни офіційно заявив, що виступає «...за насильницьке виселення українського елементу, який не має що тут шукати... Мені байдуже, чи ввійдемо ми в історію як варвари... В історії не було більш вдалого, широкого та вільного моменту для повної етнічної свободи... та для очищення нашого роду... Якщо потрібно, стріляйте з кулеметів».
Усе це вписувалося в попередню діяльність пропагандистського апарату режиму І.Антонеску, який після приходу до влади скасував дію і так недемократичної конституції Румунії 1938 р., ліквідував усі громадянські права, зробивши ставку на шовіністичну ідеологію. Один із авторів «націонал-християнської доктрини» А.Куза — засновник першої фашистської партії в країні, стверджував, що в Румунії повинна бути лише одна нація, що кожен народ «природно і логічно» намагається грабувати інші народи з метою розширення можливостей свого існування. Це дуже скидається на расистську теорію про життєвий простір для німецької нації.
Отже, нове, фашистське керівництво країни повністю поділяло расову концепцію Гітлера. Той-таки М.Антонеcку, вже як посланець румунського кондукеторула під час особистої зустрічі з фюрером, що відбулася 27 листопада 1941 р., відверто зазначив: «Численна і примітивна слов’янська раса становить… не політичну або духовну, а складну біологічну проблему для європейської народжуваності. Цій проблемі треба знайти радикальні й серйозні рішення. Щодо слов’ян потрібно зайняти непохитну позицію, а тому будь-який поділ, будь-яка нейтралізація чи захоплення слов’янської території є законними актами».
Зазначимо, що в меморандумі, відредагованому М.Антонеску й надісланому І.Антонеску до А.Гітлера 11 лютого 1942 р., містилися такі два пункти:
«ІІ. — Російська і більшовицька загроза така велика, особливо через її біологічний тиск, що румунський народ, який століттями страждав через слов’ян, хотів би до останньої жертви допомагати знищенню більшовизму.
ІІІ. — ...Румунський народ у боротьбі на сході виконує анонімну і колективну місію повалення слов’янства, що є великою місією німецького народу».
У цьому контексті не можна не погодитися з думкою Е.Мезінческу, що «таким чином під тиранічним керівництвом Іона Антонеску Румунія, румунський народ були залучені до місії «біологічного» вирішення, точніше — екстермінації слов’янства...».
«Історичні права» на «споконвічно румунські» території
Антислов’янський шовіністичний угар поширювався в Румунії протягом усього періоду її участі у війні як союзниці Німеччини. Правлячі кола намагалися спекулювати на почуттях тієї частини населення, яка перебувала під впливом тривалої шовіністичної, антирадянської та антиукраїнської пропаганди, нав’язуючи їм ідею, що війна Румунії проти СРСР мала справедливий характер і її метою було звільнення «окупованих» ним 28 червня 1940 р. «споконвічних румунських територій». Так, у своєму виступі на румунському радіо о 10 годині вранці 22 червня 1941 р. М.Антонеску, зокрема, зазначив, що розпочата війна проти Радянського Союзу була не агресією з боку Румунії, а справжньою «боротьбою за життя румунського народу, і перемога буде високим актом історичної справедливості».
Привертає до себе увагу той факт, що таку ж позицію поділяють і чимало сучасних румунських дослідників. Прикладом може слугувати твердження К.Сандаке — автора виданої 2007 р. у Бухаресті книжки «Європа диктатур та передумови румунсько-радянської війни», який відверто пише: «Румунія, фактично, вела власну війну — збройний конфлікт, який був виправданий її незаперечними історичними правами на Бессарабію, Північну Буковину та Герцаївський край».
До практичного виправдання й теоретичного обґрунтування загарбницьких дій І.Антонеску та його злочинного оточення щодо українських територій активно підключилися румунські історики 40-х років. На хвилі панівних настроїв і реваншистських планів вони багато зробили, щоб «знайти» докази для обґрунтування претензій Румунії не лише на Бессарабію і Північну Буковину, а й на території, що лежали на схід від Дністра. У грудні 1941 р. у Бухаресті відбулася конференція істориків, присвячена визначенню їхнього бачення минулого цих просторів, під час якої академік К.Джуреску у доповіді «Молдовське населення в гирлі Дніпра і Бугу у ХVІІ—ХVІІІ століттях» стверджував: «Під Україною слід розуміти північну територію з центром у місті Києві... землі, розташовані на схід від Дністра, були заселені сотні років тому румунами, що й дає нам сьогодні незаперечне право на цей регіон».
Особливо наполегливо працював на цьому напрямі професор і один із ректорів Чернівецького університету міжвоєнного періоду І.Ністор. Спекулюючи на окремих географічних та топонімічних назвах, а також на прізвищах молдован-переселенців (які разом із іншими православними народами — болгарами, гагаузами, сербами, православними албанцями тощо, за розпорядженням цариці Катерини ІІ, наприкінці XVII ст. на пільгових умовах освоювали південні регіони України) у Дністровсько-Бузький регіон часів царської Росії, у своїх працях «Історія румунів Трансністрії», «Румуни за Дністром», «Трансністрянські румуни», «Давність румунських поселень за Дністром» тощо він активно просував ідею, що ці українські території належать румунам.
Безпосереднім поштовхом до масової переорієнтації тогочасної румунської історіографії на таке активне обстоювання «національних» інтересів Румунії стала політична ситуація, що виникла на початку війни у зв’язку з можливістю появи незалежної Української держави. Бухарест сприйняв цю новину вкрай негативно. Виконуючий обов’язки голови Ради міністрів Румунії М.Антонеску з тривогою інформував членів уряду про заснування «у Берліні Ради, котра розповсюджує в місті претензійні карти, на яких зафіксовано, що Буковина та Північ Бессарабії мають бути включені до складу Великої України» і що «у Львові створено Український Національний Уряд, який нотами поінформував Уряд Німеччини і представників інших урядів, акредитованих у Берліні... про наміри створити Українську державу». Ці «антирумунські претензії», за словами М.Антонеску, так налякали румунських урядовців , що він «особисто вирішив заборонити діяльність і розформувати будь-яку українську асоціацію на території країни...». Першою жертвою став політично нейтральний Допомоговий комітет для українців-емігрантів у Румунії, заснований 1922 р. українською військово-політичною еміграцією. З перших днів війни багато членів Комітету пішли добровольцями в румунську армію, сподіваючись на звільнення України від більшовиків. Проте румунська влада не взяла цього до уваги, і, на виконання розпорядження М.Антонеску, 20 вересня 1941 р. «у приміщенні однієї з таких асоціацій було проведено обшук, оскільки її діяльність суперечила румунським національним інтересам».
Повертаючись до реалій на Східному фронті періоду серпня 1941 р., слід зазначити, що для виправдання своєї окупаційної політики на південноукраїнських територіях та в Криму, де румунські війська грабували місцеве населення до 1944 року, бухарестська пропаганда створила концепцію «хрестового походу проти комунізму», яка, по суті, виявилася лише ідеологічною ширмою для прикриття загарбницьких дій.
Цікаво, що, за наявними даними, фюрер улітку 1941 р. не примушував кондукеторула окупувати українські землі на схід від Дністра. На основі лише опосередкованої пропозиції А.Гітлера, висловленої ним у листі на адресу І.Антонеску в липні 1941 р., останній, фактично, самостійно прийняв рішення брати участь у подальших військових операціях на території України. Починаючи з серпня, 3-тя румунська армія разом із 11-ю німецькою наступала на схід, і скоро союзники досягли Південного Бугу. 4-та румунська армія самостійно вела бої за Одесу, героїчна оборона якої тривала понад два місяці — до 16 жовтня 1941 року. Тож має рацію румунський історик Е.Мезінческу, який справедливо пише, що ніхто прямо не просив диктатора продовжувати військові дії на території України на схід від Дністра. Це було самостійне рішення І.Антонеску, за яке румуни заплатили дорогу ціну: лише у боях за Одесу вони втратили
17 729 солдатів та офіцерів убитими, 63 345 — пораненими; ще 11 471 вояків пропали безвісти.
З іншого боку, світ добре знає про жорсткі репресивні заходи, до яких вдалися румунські окупанти на виконання особистого наказу І.Антонеску всього через п’ять днів після захоплення Одеси: за кожного румунського або німецького офіцера, який загинув під час вибуху румунсько-німецької комендатури у місті 22 жовтня 1941 р., було страчено 200 мешканців міста, а за кожного солдата — 100 осіб. На кінець березня 1942 р. унаслідок знищення та відправки в табори смерті населення Одеси зменшилося на 400 тисяч осіб.
Мирне населення постраждало й на так званих «історичних румунських землях» — у Бессарабії, Північній Буковині та Герцаївському краї. Лише протягом кількох днів липня 1941 р. у Чернівцях і чотирьох населених пунктах Чернівецької області було розстріляно понад три тисячі мирних громадян. Але це — лише початок. У листопаді 1941 р. 50 тисяч чернівецьких євреїв ув’язнили в гетто, прирікши їх цим на неймовірні страждання.
У наступному листі союзникові, від 29 грудня 1941 р., оцінивши «старанність», із якою маршал орудував на українських землях від Дністра до Бугу, фюрер уже просив, щоб румунські збройні сили взяли участь у військових операціях і 1942 року. Отож знову, за згодою І.Антонеску, румунські частини у складі 11-ї німецької армії воювали на півдні України і в Криму, що завершилося захопленням ними 4 липня 1942 р. Севастополя. Тим часом 3-тя і 4-та румунські армії, до складу яких входили 33 дивізії та інші підрозділи, включені до складу Групи німецьких армій «В», влітку 1942 р. продовжували рухатися на схід, дійшовши восени того ж року до Сталінграда.
Окупаційна румунська влада і етнічні чистки в Україні
Проте румунським окупантам так і не вдалося створити масштабні володіння за рахунок територіальних загарбань на сході, насамперед на півдні України та в Криму, де жило небагато молдован. У серпні 1941 р. фюрер лише дозволив І.Антонеску, в обмін на подальшу участь румунської армії у військових діях проти СРСР за Дністром, створити так звану румунську провінцію Трансністрія (Задністров’я).
Українському читачеві буде цікаво дізнатися, що цю суто українську територію румуни поділили на 13 повітів, 64 райони, до складу яких входили 15 міських, 18 підміських та 1363 сільські комуни із 2568 селами та 72 хуторами. Столицею Трансністрії проголосили Одесу, включивши її до складу новоствореної румунської провінції 17 жовтня 1941 року. Встановили румунську адміністрацію (серпень 1941 — березень 1944 рр.) — так зване «Врядування Трансністрії» на чолі з губернатором Г.Алексяну, яке не лише грабувало українські території, а й намагалося позбавити їх української ідентичності, насамперед шляхом масової депортації в цей регіон румунських євреїв та циган, розселення останніх у середовищі українців, у тому числі в їхніх помешканнях. Таким чином виконувалося чітке завдання: будь-якою ціною позбутися слов’янського етносу в межах новоствореної провінції.
Водночас румунське «Врядування Трансністрії» організувало тотальне знищення примусово переселених у цей регіон євреїв та циган. За даними Е.Мезінческу, протягом румунської окупації у Трансністрії було розстріляно 327 100 євреїв і доведено до штучної смерті не менше 50 500 циган.
Найнебезпечнішим для українців окупованих Румунією Північної Буковини та Південної Бессарабії мав стати план І.Антонеску про проведення протягом 1942 — 1943 рр. етнічної чистки цих територій від українського населення, яким передбачалося тотальне переселення майже мільйона українців на схід від Дністра. Згідно з цим планом, за межі розширеної за рахунок загарбання українських територій Румунії мали бути виселені етнічні українці не лише з приєднаних у 1918 р. територій Бессарабії та Буковини, а й з Дельти Дунаю, де, як відомо, нащадки українських козаків жили з ХVIII століття. Пронизана фашистським духом концепція створення «етнічно однорідної Румунії, яка б охопила всіх румунів» через примусову депортацію інших національностей, належала І.Антонеску. На засіданні Ради міністрів Румунії 5 вересня 1941 р. він заявив: «…українці, греки, гагаузи, євреї — всі поступово, одні за одними, мають бути евакуйовані... Я доручив панові генералу Войкулеску підготувати статистику, над якою наразі працюють, щоб я точно знав, скільки гектарів землі належить рутенцям (читай — українцям) на Півночі Бессарабії, на Півдні Бессарабії та на Буковині... Таким чином, наша політика у цьому плані зводиться до того, щоб створити суцільний румунський простір як у Бессарабії, так і в Молдові».
Невдовзі ідею підхопив директор Центрального інституту статистики С.Мануїле. 15 жовтня 1941 р. він вручив І.Антонеску меморандум, згідно з яким 991 265 етнічних українців та росіян-липован (нащадки вихідців із Росії, які у XVII ст. не сприйняли Ніконовську церковну реформу і через переслідування виїхали за межі Московії, оселившись, зокрема, й на території сучасної Румунії, де їх у 1941 р. налічувалося кілька десятків тисяч осіб) із вище зазначених територій мали бути примусово вислані за Дністер, а звільнені внаслідок синхронно-аналогічної операції території планувалося заселити 800 тисячами румунів (молдован), які тоді жили переважно в межах України. Як визнають румунські автори, «внаслідок примусового обміну населенням Україна мала б втратити після війни будь-яку можливість виставляти територіальні претензії Румунії», оскільки Україна, на їхню думку, як і у 1918 р., після Другої світової війни, знову могла б використовувати етнічний чинник для відстоювання власних національних і територіальних інтересів. Для цього були серйозні підстави, що їх визнавали офіційні органи влади Румунії того часу. Згідно з нововиявленими документами, які зберігаються у фондах румунської Національної ради з питань вивчення державного архіву, 11 грудня 1941 р. керівництву та особовому складу Міністерства внутрішніх справ Румунії було представлено спеціальну закриту доповідь на 40 аркушах під назвою «Українська проблема». У цьому інформаційно-аналітичному матеріалі, зокрема, зазначалося, що на території Румунії того часу, за офіційними даними, мешкало «62 500 українців, згідно з українською статистикою — 1 млн. 200 тис.», а також що «17?264 кв. км української території перебувають у межах Румунії». Це — не що інше, як офіційне визнання Бухарестом факту загарбання Румунією українських територій із численним українським населенням.
Пропозиції С.Мануїле сподобалися І.Антонеску. Він виніс їх на обговорення кількох засідань Ради міністрів Румунії, починаючи з 16 грудня 1941 року. У 1943-му роботу над планом примусового переселення українців завершили. І лише військова поразка нацистів під Курськом влітку того ж року та вимушений прискорений відступ її союзників (у тому числі й Румунії) на захід унеможливили реалізацію одіозних планів етнічної чистки румунської території від автохтонів-українців. Позицію І.Антонеску щодо українців чітко зафіксовано у матеріалах вище згаданого суду над ним у 1946 р. Згідно з його власним визнанням, на початковому етапі війни він виступав «за форсоване виселення українського етносу з Бессарабії та Буковини», і для цього «в історії не існувало вигіднішого моменту», ніж тоді.
У ході Другої світової війни шовіністична політика правлячих кіл Румунії зазнала повного краху. Тверезомислячі сили країни влітку 1943 р. створили Патріотичний антигітлерівський фронт, політична платформа якого вимагала, зокрема, негайного звільнення всіх жертв фашистського терору, які перебували на той час у в’язницях і концентраційних таборах, та припинення гноблення національних меншин. У цьому контексті підкреслювалася необхідність забезпечення рівноправ’я для нацменшин. Вимагалося також покарати військових злочинців на чолі з І.Антонеску.
23 серпня 1944 року, за наказом короля Міхая I, І.Антонеску було заарештовано. А вже наступного дня Румунія підписала перемир’я і згодом завбачливо виступила проти нацистів.
Страта І.Антонеску, М.Антонеску та Г.Алексяну відбулася 1 червня 1946 року. У період соціалізму Румунія в основному замовчувала проблематику, пов’язану з постаттю диктатора, а також обмежувалася мінімальною інформацією про участь румунських збройних сил у військових діях на території України і про експлуатацію населення Трансністрії протягом 1941—1944 рр. Румунські історики того періоду, як правило, лише констатували, що Румунія брала участь у війні на боці Німеччини. У свою чергу, в СРСР також не проводилося серйозних досліджень про участь Румунії у війні на Східному фронті. Що було викликано насамперед ідеологічною солідарністю комуністів, які тоді правили в обох країнах.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)