Слова і справи: уряд планує зниження реальних доходів українців

Сьогодні трапилася нагода ще раз порівняти слова і справи уряду Януковича-Азарова, що стосуються його обіцянок про підвищення добробуту українців.

Так, зовсім недавно, прем`єр-міністр Микола Азаров голосно пообіцяв істотне зростання зарплат працівників бюджетної сфери в найближчому майбутньому. «Скажу тільки, що за рахунок податкової реформи ми розраховуємо протягом наступних двох років у півтора рази збільшити зарплати бюджетників», - заявив, зокрема, він 17 вересня, відкриваючи позачергове засідання уряду з презентації Податкового кодексу.

Для виконання цієї обіцянки глави уряду потрібно, щоб зарплати підвищувалися щорічно на 23%.

Ну що ж! Зовсім непогане зростання. Наприклад, була зарплата в лікаря або вчителя в кінці 2010 року, скажімо, 2000 гривень, а в кінці 2011 року стане 2460 гривень і в кінці 2012 року – 3000 гривень.

Проте це лише слова. Реальні ж наміри Кабміну щодо зростання зарплат і пенсій на майбутнє зовсім інші.

Як стало відомо, насправді Міністерство праці і соціальної політики заклало в проект держбюджету на 2011 рік приріст соціальних стандартів всього на 9%. Зокрема мінімальна зарплата повинна збільшитися з 922 гривень станом на 1 грудня 2010 року до 1004 гривень на 1 грудня майбутнього року, або на 8,9%. А мінімальну пенсію планується підвищити з 734 гривень станом на 1 грудня цього року до 800 гривень на 1 грудня 2011 року, або на 9,0%.

І якби ж то просто відрізнялися темпи зростання зарплат і пенсій – трохи більше або трохи менше. Але насправді ситуація набагато гірша. Параметри зростання соцстандартів, що закладаються урядом у бюджет-2011, означають погіршення рівня добробуту співвітчизників, оскільки реальні доходи бюджетників і пенсіонерів не тільки не збільшаться, але, навпаки, впадуть.

Справа в тому, що в тому ж проекті бюджету на 2011 рік уряд передбачає річну інфляцію у розмірі 10,8%. Таким чином, темп зростання споживчих цін на 2 процентних пункти перевищить темп зростання мінімальних зарплат і пенсій. Отже, купити товарів/послуг на свої зарплати і пенсії в кінці 2011 року українці зможуть менше, ніж на теперішні зарплати і пенсії.

Причому, не потрібно відкидати і той факт, що ніколи ще урядові прогнози щодо інфляції не збувалися – реально інфляція завжди виявлялася вищою. Так, до бюджетів 2004-2009 років закладалася інфляція не вище 10%, тоді як по факту виходив приріст споживчих цін: у 2004 році – 12,3%, в 2005 – 10,3%, в 2006 – 11,6%, в 2007 – 16,6%, в 2008 – 22,3%, в 2009 – 12,3%.

Варто відзначити, що, наприклад, Нацбанк чекає в 2011 році значнішу інфляцію, ніж прогнозує Кабмін – 11,2%. Проте насправді темпи зростання споживчих цін наступного року з урахуванням потужного розгону інфляції, що почався зараз, можуть опинитися набагато вищими – і 15%, і 20%, а, отже, реальні доходи населення знизяться ще сильніше.

Як відзначають експерти, уряд не має права істотно підвищувати зарплати і пенсії з причини зобов`язань із цього приводу перед МВФ. Зокрема, в меморандумі з Фондом передбачено, що в 2011 році витрати держави на зарплату можуть вирости не більше ніж на 14,6 млрд. грн. або на 12,8% - до 146 млрд. грн. При цьому зрозуміло, що уряд не зацікавлений порушувати умови меморандуму, оскільки МВФ може у будь-який момент зупинити програму кредитування, яке передбачає щоквартальні виплати Україні протягом 2,5 років на загальну суму в 15,15 млрд. дол.

То навіщо ж у такому випадку дурити народ, озвучуючи обіцянки, які не можуть бути виконані?

Аркадій Кашуба

Чи правомірно нелюбов до українців вважати національною рисою росіян?

Це продукт, головним чином, кремлівської антиукраїнської пропаганди, що бере початок не з Майдану, а з проголошення Україною незалежності... Про національний характер найнадійніше судити з художніх образів...

«Отакі мі українці»

Коли людина міркує про те, який народ українці (росіяни, руританці тощо), ви, як правило, більше дізнаєтеся від нього не про них, а про нього – що за фрукт він сам.

Якби антисеміт знав, яку кепську недугу своєї душі він виставляє напоказ, як бридко від нього пахне, він би напевно тримав язик за зубами. І далі. Якби російський натовп добряче знав, що переважна більшість українців доброзичливо налаштована щодо росіян, то ступінь його ворожості до України не викликав би подиву в стороннього спостерігача: чи, бува, не воюють ці два народи? Але знову ж таки: чи правомірно нелюбов до українців вважати національною рисою росіян, а теплі почуття до росіян – національною рисою українців? Російська нелюбов до українців – це продукт, головним чином, кремлівської антиукраїнської пропаганди, що бере початок, між іншим, не з Майдану, а з проголошення Україною незалежності. У свою чергу, і доброзичливість українців до росіян переконливо пояснюється відсутністю в Україні казенної і слабкістю самодіяльної антиросійської пропаганди. Національні характери тут ні при чому або майже ні при чому.

Поняття національного характеру, у відомому сенсі, дуже давнє. Воно зародилося ще тоді, коли не було самих націй. Люди одного племені якось звернули увагу, що люди іншого племені чимось від них відрізняються: більш вправні або навпаки, незграбні, трохи інакше переживають мисливські успіхи й невдачі. Далі – більше, і ось уже Григорій Савович Сковорода помічає: «Всякому городу нрав і права», і тоді ж із ним погоджується російське прислів’я: що не місто, то норов. Століттям пізніше починають докладно розмірковувати про вплив географічного положення – ландшафту й клімату – на вдачу й долю народів. Географія України в цьому сенсі еталонна – без зайвих пояснень вона робить зрозумілими найважливіші особливості української історії, а отже, й українського характеру. Або навпаки, характеру та історії. Складна, загадкова взаємодія того й іншого захоплює покоління любителів поговорити про все таке.

Про національний характер найнадійніше судити не з чиїхось там міркувань і навіть не з досліджень етнографів і соціологів, а з художніх образів. Художній образ, якщо він справді художній, містить доказ своєї достовірності в самому собі. Запорожців, котрі пишуть турецькому султанові, бачите? Пізнаєтеся в них своїх друзів, приятелів, знайомих? Мене, наприклад, мої російські друзі впізнавали в писарі, над яким нависає товстун з люлькою. Пише-то він усе, що йому диктують важливіші члени бойового товариства, справно пише, але подекуди й він, скориставшись паузою, і від себе тихенько вставить кріпке слівце... Нашими сучасниками були двоє визначних митців: російський Василь Шукшин і українець Григорій Тютюнник-молодший. Вони схожі геніальним відчуттям живої, тобто постійно змінної, національності. У першого що не герой, то росіянин до мозку кісток, у другого – українець, якого пізнаєш і радієш – аж тремтиш від захоплення. І сплутати їх неможливо.

Повноцінні образи за допомогою своїх прототипів створює сучасне телебачення. Іван Степанович Плющ, Леонід Макарович Кравчук... Хоч хтось скаже, що це не українці? Володимир Вольфович Жириновський... Хто стане заперечувати, що це особливий, по-своєму чудовий тип російського «сина юриста» – суміш містечкового пройдисвіта й демагога, народженого Великим Селом на ім’я Москва? А Співаючий Ректор? Чи не довершений це тип солодкуватої і нестримно діловитої української бездарності?

Ну, і мій друг Василь з Рудиків: «Отакі мі, Толю, зара українці: ні в кишені, ні в ширінці».

Анатолій Стріляний, «Коментарі»

РОСІЯНИ УКРАЇНЦЯМ НЕ БРАТИ

Первородний гріх українців

У свій час видатний український громадсько-політичний діяч В'ячеслав Липинський зазначив, що первородним гріхом українців є ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни.

Усвідомлення природної гріховності людини загалом допомагає людству формувати і підтримувати моральні принципи, життя без яких уже давно б закінчилося на планеті Земля.

Не усвідомивши національний первородний гріх українцям навряд чи вдасться створити свою державу. Аби зрозуміти його, спочатку слід усвідомити - в чому полягає гріховність людини загалом. Втім, схоже, українець ХХІ століття ще дуже далекий від рефлексій і пошуку. Відповідно і перспективи на впорядкування власного життя, а також на право користуватися гоноровим словом "нація", виглядають дуже примарними.

Історія чужого досвіду або візуалізація європейських цінностей

Західноєвропейські нації пройшли складний шлях духовного розвитку та розуміння природи людини в системі християнського вчення. Подобається це комусь чи ні, однак саме завдяки християнству європейські нації осягнули поняття "свобода". І цим розумінням вони відрізняються від інших.

Це розуміння допомогло їм створити власні соціально-політичні теорії, соціальні інститути та економічні стосунки.

Батьківщиною цілісної політико-філософської концепції є Англія. Якщо не батьком, то одним із батьків цієї концепції став англійський політичний діяч і мислитель Едмунд Берк - ліберал, основоположник сучасного консерватизму. Він об'єднав в єдине ціле ліберальну і консервативну складову, зрозумівши неможливість їх окремого існування.

Згодом видатний російський філософ Ніколай Бєрдяєв дуже влучно підмітив, що лібералізм забезпечує рух вперед і вверх, а консерватизм запобігає падінню і регресу. Консерватизм "консервує" усе найкраще, що пройшло випробування часом, і одночасно стоїть на заваді безвідповідальним нововведенням і соціальним експериментами (які, до речі, часто, маскують під вияви гуманізму, справедливості і навіть свободи).

Англійський консерватизм "законсервував" наступне.

Природа людини є гріховною. Гріховність ця полягає у схильності людини до творення як добра так і зла. Людина недосконала за своєю природою - все що вона творить теж є недосконалим. Прагнення до насолоди і отримання позитивних емоцій є природними. Людина повинна навчитися отримувати задоволення від праці, морального життя і удосконалення. Пізнання є невичерпним джерелом позитивних емоцій.

Сенс життя людини полягає у пізнанні, духовному розвитку і постійному моральному удосконаленню. Досконалістю є тільки Бог. В світі існує трансцендентальний моральний порядок, який всі люди мають підтримувати у суспільних справах. Божественне провидіння завжди існує в суспільстві.

Всі люди є різними і нерівними. Рівними люди є тільки перед Богом і Законом Божим. Соціальна нерівність є природним явищем.

Людина покликана до свободи. Свобода їй потрібна для того, аби мати можливість чинити вибір, вибір між добром і злом. За допомогою вибору з'ясовується моральність. За свій вибір людина нестиме індивідуальну відповідальність перед Богом (як показує час, ще за життя). Свобода кожного закінчується там, де починається свобода іншого. Ніхто не може претендувати на свободу іншого.

Усе своє життя, відповідно до Закону Божого, людина зобов'язана працювати і заробляти собі на хліб. Через працю здійснюється пізнання і духовний розвиток. Ринкові економічні стосунки є похідними природної нерівності, свободи, вибору та індивідуальної відповідальності.

Успіх чи невдача на ринку є чесним виміром індивідуальних заслуг. Ринкове суспільство є відкритою, мобільною структурою, у межах якої нерівності у багатстві і престижі відображають природні відмінності між людьми.

Власність є продуктом людської праці, ініціативи та є запорукою свободи та вибору.

Кожна людина зобов'язана поважати себе, шанувати свою сім'ю, свій народ і традиції предків, любити свою батьківщину.

Фактично, англійські консерватори разом із десятьма Божими заповідями та англійським націоналізмом "законсервували" канони лібералізму.

Консерватизм своїм народженням зобов'язаний лібералізму. Саме лібералізм розворушив і провів ревізію традицій та показав, що не всі вони є корисними і потрібними. Багатьох традицій слід позбавитися.

Головна заслуга лібералів полягає в тому, що їм вдалося не лише викреслити певні норми суспільного життя, але й запропонувати кращі. Запропонувати принципово нове розуміння свободи. Апологетами лібералізму стали сильні духом люди, здатні чути, відчувати і розуміти Волю Божу. Їм потрібна була свобода, аби нести відповідальність за свій вибір.

Ці люди в житті могли попросити лише у Бога, але не у держави чи господаря. Вони не прагнули рабської праці і засудили протекціонізм, кастовість, уникнення конкурентних стосунків, непублічність влади і корупцію.

Ліберали розірвали кланові стосунки в середовищі політичної еліти та примусили кожну людину щоденною працею в умовах чесної конкуренції доводити своє право займати ту чи іншу сходинку у суспільній ієрархії, вивівши на верхівку соціальної піраміди найкращих членів свого суспільства.

Осягнувши таке багатовимірне поняття як "свобода суспільства", світ поділився на дві нерівні частини. Для меншості свобода стала символом життя та процвітання. Для більшості свобода є занепадом, майже смертю.

Меншість - це люди, які в житті розраховують виключно на себе, або "праві". Більшість, що не здатна приймати самостійні рішення, - "ліві". Незважаючи на те, що лівим властиві лінь і заздрість, а правим притаманні пихатість та авантюризм, суспільним консенсусом цих двох нерівних частин стало розуміння природної взаємної залежності.

Адже окрім недоліків більша частина людей, які не дуже прагнуть свободи, можуть бути гарними виконавцями, а менша, свободолюбива, здатна творити, в тому числі, і робочі місця. Державні функції у структурованому суспільстві полягають у примусі до свободи і дотриманні "правил гри".

Правим хоча і більше дано, з них по закону Божому більше питають. Та ще й держава вішає на шию сильних та ініціативних слабких та ледачих. Через податкові важелі. Не кажучи вже про те, що держава ніколи не заповнює природні ніші правих лівими, навіть якщо при владі "стійкі марксисти".

Структурні реформи неструктурованого суспільства

Чомусь вважається, що українське суспільство уже давно є структурованим і можна сміливо переходити на двопартійну систему, піднявши прохідний бар'єр на виборах в парламент до відсотків 10.

Українське суспільство є розколотим, але абсолютно не структурованим. Напевно "високий" рівень розвитку української політології дозволяє громадянський розкол вважати структуризацією.

У поділі українців на тих, хто живе за київським часом (помаранчевих) і за московським (біло-блакитних), немає нічого спільного із структуруванням.

Іншими словами, якщо у людини на обличчі рум'янець, це зовсім не означає, що у неї здоровий вигляд, навіть якщо вона себе добре почуває. Цілком можливо, що вона хвора на цукровий діабет і на неї незабаром чекає безболісна ішемія міокарду і смерть.

Головне, аби удаване структурування суспільства не закінчилося розвалом української держави!

Конфлікт в Україні - це не конфлікт між прихильниками монархії і республіки (за будь-якого розв'язання такого конфлікту, цілісність держави збережеться). Український конфлікт - це конфлікт між громадянами України і негромадянами України із відповідними наслідками.

Структурування суспільства - це феномен протестантської культури і полягає він у поділі людей по потребі у свободі. Ні буддисти, ні мусульмани і навіть ортодоксальні православні християни не знають і не розуміють, що таке структурування суспільства. Майнове розшарування, соціальна нерівність, політичні уподобання не тотожні структуруванню, що відбувається виключно на ґрунті політичної свідомості і рефлексії.

Існують думки, які, до речі, озвучують освічені і "продвинуті" політики, що лібералізм і консерватизм - це продукти якихось західних теоретиків і на сьогодні всі ці "-ізми" нікому не потрібні, про них слід забути.

Забути, безперечно, можна. Більше того, забути дуже легко, коли чогось не знати і не розуміти. Однак якщо спробувати пізнати природу таких речей як консерватизм і лібералізм, то стає зрозуміло, що вони тісно пов'язані із духовним розвитком людини та пошуком сенсу життя.

Проблеми ліберальних демократій полягають якраз у відступі від цілісної політико-філософської концепції ліберального консерватизму.

Коли українці будуть готові до рефлексії, будуть здатними запропонувати бодай собі новий сенс життя, тоді дозволимо собі знехтувати чужим досвідом.

Якщо прагнемо стати людьми та нацією, маємо розпочати власний шлях морального удосконалення - або в системі координат християнства, або в іншій. Іншого шляху немає.

Важкий спадок

"Вибір у вільному суспільстві пов'язаний із відповідальністю. Немає виразної лінії поділу між економічною та іншими формами особистої відповідальності за себе, свою родину, фірму, суспільство, націю, Бога.

Мораль полягає у виборі між альтернативами. Моральна людина - це та, що реалізує у виборі власне судження про важливі та неістотні речі, не забуваючи про моральний вимір. Тією мірою, якою її право та обов'язок вибирати відібрала держава або якась партія чи спілка, її моральні якості, тобто її здатність вибирати, атрофуються, й вона стає моральною калікою" - стверджувала Маргарет Тетчер.

74 роки радянської влади - час більш ніж достатній, як ми бачимо, аби перетворити українців на моральних калік. Аморальність суспільства - це логічне завершення доби російського націонал-комунізму.

Зрозуміло, що вибір короткозорих моральних калік-невігласів не є зрілим та далекоглядним. А аморальний вибір ніколи не може бути перспективним і життєздатним. Українське суспільство не лише не може позбавитися успадкованих "цінностей" російського націонал-комунізму, воно активно абсорбує бруд чужих культур по всьому світу.

До розряду цінностей українці відносять і презирство до праці, і марнотратство, і лінь, і запит на рабську працю, і статус, і кар'єризм, і корупцію, і обман, і байдужість. Все це, до речі, випливає із розуміння свободи. А точніше, нерозуміння - претензій на свободу інших, прагнення отримати те, що в житті тобі не належить.

"Лібералізм" пропонує викинути із українських традицій гідність, інститут сім'ї, шанобливе ставлення до батьків, любов до своєї мови і батьківщини. Є спроби виховати націю на Утьосові та Гоголі, не помічаючи жертовних вчинків Бандери і Стуса.

Натомість поширюється думка про нормальність узаконення одностатевих шлюбів, збір податків з грального бізнесу, проституції, продажу наркотиків, культивується гламурне хамство.

Справжній лібералізм - це повага до ВИБОРУ, до вибору і не більше, а не повага до людини, яка зробила вибір на користь наркотиків та їх пропагування. Якщо людина не навчилася отримувати задоволення від праці і морального життя, а обкрадає ближнього аби купити дозу, така людина не має права на щастя, а часто - і на життя. І це її вибір.

Завдання ліберального суспільства спокійно і терпимо прийняти цей вибір, не даючи можливість цій людині нашкодити іншим, а не заробляти на цьому гроші як на гральний залежності.

Якщо людина не може заробити собі на життя нічим іншим, аніж проституцією, вона не повинна наповнювати бюджет країни сплатою податків від своєї "підприємницької діяльності". Суспільству має бути соромно і гидко жити на такі кошти.

Справжній лібералізм - це свідоме перебування в умовах чесної конкуренції і з щоденним доведенням свого права займати ту чи іншу соціальну сходинку. Справжній ліберал ніколи не візьме в житті те, що йому не належить. Адже всіх, хто бере в житті те, що йому не належить, Бог наказує, і часто за життя.

За використання і експлуатацію людської аморальності, незрілості і за збагачення на цьому заплатять всі й сповна.

Перед українцями сьогодні стоять надважкі завдання. Консервативна складова суспільства потребує повного відновлення. "Лібералізація" суспільних відносин, яка триває донині, - це насамперед звільнення від моралі і втеча від істинної свободи.

Українцям треба навчитися розрізняти істинний індивідуалізм від хибного індивідуалістичного анархізму, як це вдалося англійцям. Українцям належить навчитися користуватися свободою і навчитися вибирати.

Навчитися відрізняти рідних пророків, які говорили віршами, від чужих "ріфмопльотів", які у віршованій формі оспівували власне лібідо. Навчитися працювати і поважати людину праці.

Однак, світ сьогодні зазнав нових трансформацій, які нічим не гірші від соціалізму - це продукти псевдолібералізму - глобалізація, життя в борг, споживацтво.

Сутність цих явищ полягає у паразитуванні на людських пороках. Праця у глобальному світі не виховує і не робить людину кращою. Які якості може виховати робота біржовим брокером, маклером чи менеджером із продажу, круп'є, барменом, банкіром, рекламним агентом?

Втім, можливо, у нас ще є шанси створити власну версію лібералізму, власне розуміння свободи, адже осягнення свободи хліборобами має відрізнятися від осягнення свободи гендлярами та колонізаторами. Гарна була би мрія, велика.

Кожна нація живе рівно так, як розуміє поняття свободи.

Анатолій Якименко, Вінниця, експерт Інституту національних інтересів, для УП

З 5 квітня українці матимуть справу з новим візовим кодексом шенгенської зони

«Досі дітей вписували у паспорт батьків, і ставилася одна віза. Відтепер така можливість припиняється… Якщо в паспорті дорослого вписано двоє дітей, і всі троє хочуть візу, у паспорті має бути 6 вільних сторінок»...

З 5 квітня 2010 року набуває чинності новий візовий кодекс, який Європейський Парламент та Рада Євросоюзу ухвалили 13 липня 2009 року (наказ №810/2009/ЕК «Про створення нового візового кодексу»). За новим кодексом, як кажуть західні дипломати, начебто спрощується система отримання шенгенських віз і Європа стає ближчою до України.

Консульські дипломати трьох країн – Угорщини, Словаччини та Чехії – на спільній прес-конференції в Ужгороді зробили спробу пояснити широкій громадськості нововведення.

«Європейський Союз з великими надіями та симпатіями дивиться на нову українську владу, – відзначив перший заступник генерального консула Угорщини в Ужгороді Томаш Віціан. – Євросоюз зацікавлений у тім, аби за можливості скасувати візовий режим з Україною. Європарламент ухвалив рішення, згідно з яким запроваджуються нові умови видачі шенгенських віз. Відтепер система працюватиме краще. Україна також має зробити певні кроки назустріч, насамперед удосконалити своє законодавство».

За словами угорського дипломата, за наявності політичної волі Україна за рік може прийняти ті 30 – 40 законів, що необхідні, аби повністю скасувати візовий режим. Для цього найперше слід ухвалити закон «Про захист персональних даних», без якого не можна запроваджувати паспорти з біометричними ідентифікаційними даними, також ідеться про міграційне законодавство, про охорону державного кордону. «Після низки таких кроків і знову ж таки, за наявності політичної волі, можна за рік усе це зробити і тоді вже переходити до конструктивного діалогу про скасування візового режиму», - додав Віціан.

Найпринциповіші зміни відкладаються на майбутнє

Про нововведення, які чекають на українців з набуттям чинності нового візового кодексу, розповів провідний консул Генерального консульства Угорської Республіки в Ужгороді Атілла Нодь. З його слів, найбільш принциповою зміною є правило про взяття на облік до системи візової інформації біометричних ідентифікаторів. Це означає, що кожен заявник – це стосується й осіб, котрі подорожують через акредитовані туристичні фірми, – повинен з`явитися в консульство бодай один раз з метою фіксації його відбитків пальців. Щоправда, як заявили консули Угорської республіки, ця вимога кодексу в угорських представництвах України поки що не реалізується, тобто реєстрація заяв і надалі проводитиметься без біометричних ідентифікаторів. Це саме сказали й генеральний консул Словацької Республіки в Ужгороді Маріян Сладічек та генеральний консул Чеської Республіки уЛьвові Давід Павліта: ці країни також поки що відмовилися від вимог щодо біометричних даних.

За словами Нодя, крім цього, в Україні не буде введено кілька змін з кодексу через Угоду між Україною та ЄС про спрощення візового режиму. Отже, не змінюється пакет документів, який необхідно подати для отримання віз різних типів, консульські збори та звільнення від оплати консульського збору, а також інші пільги.

Нова анкета

Для українців зміниться візова анкета, яку повинен заповнювати кожний заявник. Вона нібито стане прозорішою, зміст даних – більш раціональним. «В анкеті розміщатиметься інформація для заявника щодо процесу отримання візи, чого в попередніх анкетах не було», – уточнив Нодь.

Транзитних віз не буде

Ще одне нововведення – з 5 квітня скасовується транзитна віза (так звана віза типу «В»). Заявникові, котрий бажає проїхати через Угорщину транзитом, видаватиметься віза на короткочасне перебування, що надає право на дворазовий в`їзд (так звана віза типу «Є»).

"Продовжені" паспорти не прийматимуться

Закордонний паспорт, прийматися консульствами лише в тому разі, якщо його було видано в попередні 10 років, паспорти, термін дійсності яких був продовжений, не прийматимуться.

Дитині – окрема віза

Для неповнолітньої дитини, яка вписана в паспорт батька чи матері, також відкривається окрема віза – тобто для дітей також потрібно буде подавати окрему документовану заяву, і відкривається окрема віза на кожну особу. «Досі дітей вписували у візу батьків і ставилася одна віза. Відтепер така можливість припиняється», – уточнив консул. Відповідно на кожну особу, яка вписана в закордонний паспорт, має бути відведено дві порожні сторінки в паспорті. «Тобто, якщо в закордонному паспорті дорослої особи вписано двоє дітей, і всі троє бажають отримати візу, у паспорті має бути шість порожніх сторінок», – додав Нодь.

Право на інформацію

Ще одна вагома новація: відтепер про відмову у видачі візи консульська установа зобов’язана повідомити про це заявникові в письмовій формі на фірмовому бланку. «Це вагомий прогрес, новий шенгенський кодекс дозволяє заявникові отримати інформацію про причину відмови у видачі візи. Це важливо, бо люди зможуть підготувати відповідні документи й додати їх для отримання візи. Щоправда, ми поширюватимемо це право на інформацію поки що лише на членів сімей громадян європейського простору та ще на окремих категорій осіб. Для решти громадян інформацію будемо надавати з наступного року – з 5 квітня 2011 року», – уточнив Сладічек.

Оригінал страховки, свіжі фотографії

У майбутньому не прийматися копії медичної страховки – лише оригінал. «У майбутньому консульство також вимагатиме, щоб фотографія, що додається до анкети, була виготовлена щонайбільше 6 місяців тому. Бо іноді приходить людина літнього віку й надає фото, де їй 18», – спробував пожартувати словацький генконсул.

…Консули також наголосили, що процес оформлення візи розпочинається після оплати консульського збору. Відповідно, за Угодою між Україною та ЄС про спрощення візового режиму, десятиденний термін оформлення відраховується від моменту оплати. В «обґрунтованих випадках» консульство може продовжити розгляд заяви до 30 календарних днів, а в окремих випадках і до 60.

Словацький генконсул пояснив ще таке: якщо особі видається віза тривалістю більш як на 6 місяців, то їй автоматично надається право довготривалого перебування – 90 днів.

Консули також запевнили, що інформація про нововведення з’явиться у всіх консульствах, нові форми заяви уже з 5 квітня отримуватимуть усі українські заявинки, їх також можна буде роздрукувати з офіційних сайтів консульських підрозділів.

А в чому, власне, полегшення для українців – поки що незрозуміло.

Наталка Петерварі, Ужгород для УНІАН

Візова історія. Про бюрократію та людський чинник. Консульство Німеччини наполегливо не хоче бачити українців у ЄС

Автор: Тарас БИК (координатор проектів ЛММГО «Євроклуб» (Брюссель))

Протягом усього студентського життя разом із друзями з факультету міжнародних відносин ми подорожували Європою — в рамках навчання, участі в різноманітних конференціях та семінарах. Такі поїздки для студента-міжнародника були рівноцінним практичним додатком до теоретичних знань, як і перебування студента-біолога в національному парку чи студента-інженера на заводі. Це стало невід’ємною частиною нашої освіти, вивчення мов, формування світогляду та й, без перебільшення, неабияк вплинуло на майбутнє професійне життя.

Окрім того, такі поїздки в держави ЄС залишаються, мабуть, найбільш ефективним способом досягнення цілей євроінтеграції України. Адже українці мають можливість зрозуміти на практиці, що таке європейська ментальність, європейські стандарти життя і як їх можна впровадити в нашій державі. Зрештою, налагодження міжлюдських контактів є важливим чинником формування міждержавних відносин.

Після закінчення університету разом з проєвропейськи налаштованими друзями ми вирішили самі робити внесок в євроінтеграцію України: в партнерстві з німецькою громадською організацією було вирішено розпочати серію семінарів про роль громад у суспільно-політичному житті Німеччини. Для реалізації проекту представники як української, так і німецької організації доклали надзвичайно багато зусиль — у вільний від роботи час, без будь-якої винагороди.

Хоч як парадоксально, але найбільша перешкода, яка постала на шляху цього проєвропейського проекту, було європейське (а саме — німецьке) консульство, яке, здається, відверто ігнорує Угоду між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз. І йдеться не лише про жорсткі вимоги для отримання візи чи про банальну некомпетентність і хамство клерків консульства, а й про те, що дипломати не вважають обов’язковими абсолютно чіткі статті угоди. Йдеться, для прикладу, про те, що для осіб, які беруть участь у науковій та культурній діяльності, передбачено спрощену процедуру оформлення віз, тобто достатньо письмового запиту організації, що запрошує, взяти участь у такій діяльності, без надання будь-якого іншого підтвердження, запрошення чи обґрунтування мети візиту. Але в нашому випадку варто відзначити, що крім самої присутності всієї групи керівнику групи довелося сім (!) разів бігати в консульство, виконуючи чергові забаганки установи. Хоча раніше, за кілька років до підписання угоди, консульство Німеччини не вимагало присутності групи для отримання віз. Годі вже й говорити про те, що хоча відповідно до угоди, плата за оформлення віз з наведених вище категорій осіб не стягується, одна з найбагатших держав світу не цурається заробляти таким чином гроші в країні, де ВВП на душу населення становить близько 20% від аналогічного її показника.

Проте всі перешкоди вдалося подолати, і перший семінар таки відбувся. Група мала нагоду відвідати органи федеральної та місцевої влади Німеччини і поспілкуватися під час семінарів з німецькими депутатами, лідерами громадського руху, викладачами та студентами.

Здавалося, всі механізми відпрацьовано, і перешкод для подальшої реалізації семінарів не існує. Понад те, було ухвалено рішення розширити проект, залучивши в нього людей з вадами зору, — вже в наступному семінарі мав узяти участь незрячий студент-германіст. Проте не так сталося, як гадалося. Наступного разу консульство просто… відмовилося приймати документи в групи. Причина — група не мала оригіналу запрошення від німецької організації (який з технічних причин не дійшов до української сторони), а відповідний факс не задовольнив німецького дипломата. Це було формальне обґрунтування, бо якщо вчитатися у вимоги консульства, то для відмови цілій групі в отриманні візи достатньо, скажімо, щоб хтось один з учасників групи неправильно транслітерував ім’я матері. Більше того, в цей день мала відбутися співбесіда — організатори залишили достатньо часу між співбесідою та поїздкою для того, щоб донести будь-який додатковий чи виправлений документ, якщо виникне така потреба. При цьому дипломати не завдали собі клопоту сконтактуватися з німецькою організацію, а спроби керівника останньої додзвонитися в Київ для роз’яснення ситуації були марними. Отже, майже 20 людей з різних куточків України, витрачаючи свої кошти і час, прибули в консульство з пакетом документів, анкет, довідок та копій, загальним обсягом близько 200 сторінок (нагадую, це — «спрощена процедура оформлення віз»). Зрештою, студенти-міжнародники, юристи, політологи і лінгвісти з найпрестижніших університетів держави, представники неурядових організацій та молоді, які працюють у сфері євроінтеграції України, провели півтори години під консульством і почули брутальну відмову німецького дипломата. Таким чином плани всієї групи та тривалі зусилля організаторів в одну мить було зруйновано, а доцільність організації проекту в Німеччині в майбутньому поставлено під великий сумнів.

Передбачаю — якщо й буде якась реакція на цю публікацію з боку консульства Німеччини, то виглядатиме вона банально: «не було виконано конкретного пункту вимог консульства»; «громадянам України, які прагнуть потрапити до ЄС, потрібно навчитися європейського порядку та виконувати правові підстави для отримання візи» тощо. Якщо така відповідь і з’явиться, то наперед даю зустрічну відповідь: «Дурниця. Повна дурниця».

Річ у тому, що вже впродовж років мені доводиться мати справу з бюрократією — як в особистому, так і в професійному житті; як в Україні так і в державах ЄС. І будь-де це явище, м’яко кажучи, не викликає особливого задоволення. Проте бюрократія стала невід’ємною частиною державного управління в сучасному демократичному суспільстві. А серед основних цілей бюрократії, нагадаю, — обслуговувати державу з людиною в її центрі.

У цьому контексті наведу приклад з Брюсселя — столиці європейської бюрократії. Під час подачі паперів для отримання дозволу на тимчасове проживання, мені повідомили термін отримання цього документа, який ніяк не узгоджувався з моїм бажанням відвідати на Різдво сім’ю в Україні. Я пояснив ситуацію працівнику адміністрації, після чого він переглянув графік відвідувачів, зробив кілька дзвінків, кудись навіть сходив (!) особисто. Зрештою, я отримав документ значно раніше стандартного графіка. Тих, хто розмірковує, скільки мені це коштувало, — розчарую: таке ні мені, ні чиновникові і на думку не спало б. І це далеко не одиничний випадок — тут не руйнують планів людей, якщо, скажімо, якийсь документ не здано вчасно. Просто, крім виконання своїх бюрократичних обов’язків, держслужбовець залишається людиною, розуміючи, що кожен з його клієнтів також людина. Така собі бюрократія з людським обличчям.

І коли це людське обличчя зникає, бюрократія втрачає свою природну функцію допомагати в налагодженні зв’язку людини і держави, набуваючи натомість функції деструктивної — перешкоджати повноцінній реалізації громадянами своїх прав. І коли чиновник, а надто дипломат, керується бажанням продемонструвати свою вищість громадянам іншої держави, посилаючись при цьому на букву внутрішнього документа установи, проте ігноруючи як букву, так і дух міждержавної угоди, — цей людський чинник, набувши системного характеру, може зіграти вкрай негативну роль для міждержавних відносин. А життя українців за візовою завісою таки часто дає підстави говорити саме про системний характер такого поводження.

На жаль, принцип Europa ohne Grenzen для багатьох європейських дипломатів до цього часу не став наріжним каменем міжнародних відносин на нашому континенті. Через 20 років після відомих подій у Німеччині, ці люди все ще мислять категоріями Berliner Mauer — муру, який, у їхньому уявленні, не був знищений, а лише перемістився на кількасот кілометрів на Схід.

Українці і Європа

Українці так само квапляться до Європи, як Ганка-кулеметниця на фронт: вона просто боялась відстати від обозу, котрий прямував на передову.