Гадаю, не варто ще раз перелічувати всі успіхи й здобутки українського письменника Юрія Андруховича. Він давно посів свою сходинку у світовій і українській літературі. І, сподіваємося, будуть ще й нові звершення. Його твори перекладено на польську, англійську, німецьку, російську, білоруську, угорську, фінську, шведську мови. І це не кінець, адже йому ще тільки п’ятдесят. А кращі слова, як любить повторювати пан Юрій, ще не написані.
З Андруховичем ми здебільшого говорили про політичну ситуацію в Україні…
З ПРИХОДОМ ЯНУКОВИЧА Я ПОБАЧИВ, ЩО НІБИ Й НЕ ІСНУЄ НІЧОГО, НАПИСАНОГО МНОЮ ДОСІ
Пане Юрію, не знала з чого почати розмову, але перед інтерв’ю переглядала ваші «Рекреації» (1990 р.). Там люди запитують Мартофляка (одного з героїв), чи спроможна нинішня Верховна Рада якось змінити на краще нашу ситуацію? Власне, це саме запитання я й адресую вам.
Якраз сьогодні з такою ностальгією згадав тодішню Верховну Раду… Це був 90-ий рік... Сьогодні той день, коли та ВР прийняла Декларацію про суверенітет. Коли йшов на зустріч з вами, по телевізору саме показували сюжет про це голосування... Я собі ще подумав: «Боже, яка тоді була прекрасна Верховна Рада, приймала якісь позитивні речі…» Бо те, що зараз, – жахіття.
Як на мене, ВР сьогодні – це один з найбільш небезпечних для самого існування Української держави органів. За часів президентства Ющенка це однозначно було найбільше джерело небезпеки для України. А за Януковича до небезпечної ВР додалася ще й Адміністрація президента.
Верховна Рада нині просто виконує вказівки адміністрації, тобто з ролі ініціатора перейшла у виконавця знищення державності. На мій погляд, організатор усе-таки небезпечніший, ніж виконавець. Тому пальму першості ВР утратила.
Нещодавно Олег Скрипка заявив, що українська мова і все українське – зникають і що мову варто занести до Червоної книги. Ви теж вважаєте, що все українське зникає?
Цей месидж з другої половини 80-их років, коли він був озвучений, і досі актуальний. А Олег Скрипка про нього сьогодні ще раз нагадав.
Відколи я пишу – упродовж 25 років – прозу, публіцистику, вірші, там усюди можна цей месидж прочитати: ми зникаємо, гинемо, нас нищать.
Та оскільки я не плаксій за своєю природою, не нарікаю, а волію сміятися, то, можливо, не всі в моєму писанні цей месидж прочитують.
Чому цей рік такий складний для мене? Я зненацька побачив, що наче не існує нічого написаного мною досі, тобто нічого з того, що сказане, нібито й не спрацювало. Ми й далі стоїмо там, де були, коли я починав, – у совку.
Треба все починати з першого слова. Але так набридло бути Сізіфом. Це навіть не тому, що Янукович переміг, це взагалі в усьому так. Культурно-суспільна безпам’ятність – найхарактерніша риса цього союзу племен, який називається українським народом. Справа в тому, що, мабуть, народу просто нема.
ЯКЩСТЬ ПЕРЕМОЖУТЬ ПОМАРАНЧЕВІ, ТО КРИМУ Й ДОНБАСУ ТРЕБА ДАТИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДОКРЕМИТИСЯ
Якщо його досі нема, то звідки він має взятися, народитися?
Та вже, мабуть, не народиться. Нормальні народи народжувалися років сто тому. У нас це по-різному складалося, але переважно не складалося. Звісно, були якісь оптимістичні моменти. Я не виключаю, що вони ще повторяться в нашій історії, та поки що можна констатувати, що Україна сьогодні – союз племен, які розсварені між собою, проте тримаються вкупі на основі певної державної фіскально-репресивної машини.
Хоч як парадоксально це звучить, але Україну вкупі тримають матеріальні інтереси Януковича і його оточення. Ніщо інше нас не тримає.
Ви десь казали, що виступаєте за від’єднання Криму й Донбасу від України як такої…
Ні-ні, не так це все однозначно й прямо… Але: залишаючи шанс для українського майбутнього, треба розглядати цю опцію, якщо ми, звісно, хочемо зберегти шанс. Тобто якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, бо сьогодні їхні сидять при владі в Києві.
Але я майже не вірю в те, що помаранчеві коли-небудь прийдуть до влади.
Я Б НЕ РОБИВ БИ ЦЮ КЛЯТУ ЦІЛІСНІСТЬ ЯКОЮСЬ ДОГМОЮ
А чим Крим і Донбас, на вашу думку, заважають Україні розвиватися?
Скажемо так, політично це інша нація. Я вже зараз етнічних моментів не чіпаю, лише політичні. Так от – політично це частина російської нації. Я не хочу сказати, що всі поголовно там такі, але тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту. У Донецьку не проходить навіть така річ, як надання університету імені їхнього земляка Василя Стуса. Тобто там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа.
Написи в маршрутках на зразок «Нету денег – плати гривной» зайве свідчать, що там концентрація ментального несприйняття всього, що пов’язане з українською незалежністю.
Працювати над цим Київ намагався, починаючи з 1991 року. Це принесло тільки погіршення. А остаточне погіршення принесли останні п’ять років правління Ющенка.
Як на мене, ми постійно тішимо себе якоюсь ілюзією територіальної цілісності, якої і так немає. Вона існує сьогодні тільки завдяки тому, що їхній хлопець сидить у Києві на престолі. Тобто одна сьома України робить свій вирішальний внесок у те, як жити країні в цілому. Тому я б не відмовлявся від такого проекту і не робив би взагалі цю кляту цілісність якоюсь догмою. Тобто чого впиратися в те, що насправді нищить нас і губить?
Можливо, ці регіони просто неправильно українізовували, чи їх апріорі не можливо українізувати?
Що значить «правильно», «неправильно»?.. Жодного разу там не було, скажімо, якихось репресій, тиску. Навпаки – усе, що намагалися застосувати в цих регіонах, робилося через позитив. Але якщо в людей викликає відчуття насильництва, наприклад, український дубляж в кіно… Не те, що їх силоміць заганяють у концтабір і змушують учити українську мову, а просто запрошують у кіно подивитися фільм і заодно помалесеньку навчитися розуміти її. А це викликає в них бажання повстати… Як на мене, правильнішої українізації, ніж через кіно й телебачення, бути не може.
Зрештою, тепер і це все зупинено, завдяки їхнім людям у владі і тій політиці, яку вони проводять.
Узагалі є відчуття, що найкомпроміснішою постаттю в історії незалежності був Ющенко. Це і був проект на об’єднання Західної і Східної України. Бо він східняк, без радикалізму, насправді людина радянська, але водночас не чужа українськості, за природою україномовний. Та в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об’єднавчий варіант не спрацював.
А Тимошенко могла б бути таким компромісним варіантом? Вона вишиванку носить, косу – теж.
Могла б. Але ось програла.
Та тут кого не візьми, якщо він провадитиме українську політику, буде перетворений російською пропагандою на фашиста. А взагалі-то, повертаючись до теми від’єднання: я переконую в необхідності чогось цілком неможливого, ніби втратив будь-яке відчуття реальності, правда ж?
Я знаю багато людей з аналогічною точкою зору. Кажуть, якби не ці два регіони, ми були б у ЄС і жили краще...
Абсолютно! Ці регіони беруть дуже вагому частку в кожному нашому голосуванні. Дві донбаські області надзвичайно густо заселені. Та справа не лише в тому, що вони густо заселені, а й у тому, що вони по-радянському одностайні в голосуванні.
Наприклад, у Галичині плюралізм, голоси розкидані між трьома-чотирма політичними силами.
Приблизно та сама історія в Криму, що й на Донбасі, тільки ще додаються прямі російські провокації. Ну, і присутність ЧФ до всього – його тамтешній народ дуже любить, значно більше, ніж українських моряків.
Я ніколи не підраховував спеціально, але, як кажуть, на око – наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така стійка проукраїнська більшість у парламенті, стійка проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусіями.
Ми взагалі зараз дивно виглядаємо у світі. Наприклад, ще рік тому я приблизно два-три рази на місяць отримував замовлення з газет, переважно німецькомовних про те, що тут відбувається. Та починаючи з лютого цього року як відрізало. Таке враження, що всім усе стало зрозуміло і більше нічого нікого не цікавить.
Поляки цього року здивували мене… Я мав багато виступів з «Карбідо», часом це були ще літературні вечори. Я багато говорив про політику, нашу ситуацію. І вони були всі шоковані, а я був шокований тим, що вони шоковані, бо нічого не знають і уявляють собі, що в нас усе планомірно розвивається так, як розвивалося. Мабуть, це великий успіх на міжнародній арені сьогоднішньої влади. Вони добилися цілковитої втрати інтересу до України за кордоном. Ніхто не цікавиться і особливо ніхто не дивиться в наш бік.
Як це сумно…
Це сумно, а також це показник того, у яку погану часову смугу ми вступили. Тут не тільки Янукович як чинник, їх багато: протистояння Росія – США, на якому Росія за всіма статтями переграє цього ідіотичного Обаму. Слово «ідіот» я тут вживаю не як лайку, а швидше як діагноз. Звісно, і сам ЄС, який є зразком подвійних стандартів, нерішучості, лицемірства. Головне прагнення європейського політикуму – нічого не змінювати, законсервувати ситуацію такою, як вона є, тому що вона є непоганою, а може стати гіршою. Тому вони роблять усе, аби нічого не змінювалося.
ТАБАЧНИКУ ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ ЗАЇХАТИ В МАРМИЗУ
Як, на вашу думку, могло виникнути таке явище, як Д.Табачник в українському суспільстві? Він же навіть не донецький…
Очевидно, він з міркувань політичної кон’юнктури пристав до цього табору. Тобто став донецьким «за духом».
Мені складно щось говорити про нього, бо особисто його, на щастя, не знаю. Як на мене, він людина психопатичного складу. Він чимось дуже сильно ображений на галичан і тепер із цього реваншу намагається витиснути максимум. Там якась очевидна травма.
Це дуже цікавий об`єкт для дослідження якщо не психіатра, то принаймні психоаналітика. Інакше й не знаю, чим пояснити аж такий азарт у руйнуванні всього, що напрацьовували його попередники на цій міністерській посаді.
Він був мені часом симпатичний у першій каденції Кучми. Тоді я, наївний, його шанував за те, що він уже інше політичне покоління, людина, яка чудово оволоділа українською... Ні, я не думаю, що з ним варто дискутувати й спілкуватися. Та й не хочу спілкуватися з кимсь, кому мені дуже хочеться просто заїхати в мармизу.
НЕ МОЖЕ ПРЕТЕНДУВАТИ НА КРАЩУ ДОЛЮ НАРОД, ЯКИЙ ВОЛІЄ СТОЯТИ РАКОМ НА ГОРОДАХ ЗАМІСТЬ ЧИТАТИ КНИЖКИ
Що повинен робити патріот у сьогоднішніх умовах?
Їхати звідси. Справжній патріот України повинен відмовитися від патріотизму і спробувати зайнятися собою, стати егоїстом. Це, звичайно, я так гірко жартую.
Як тоді бути з наступними поколіннями?
А що, ще будуть якісь? Бо я не вірю в те, що будуть якісь наступні покоління українців. Можливо, я трохи перебільшую, не знаю.
Гаразд, якщо серйозно... Що повинен робити патріот? Усвідомити, що це не програна битва, як стверджують деякі, а програна війна. Наслідком програної війни є окупація країни. Окупантові слід чинити опір – для початку ненасильницький. Бойкот і саботаж є дуже ефективним методом. Несплата податків – там, де це можливо. Невиконання їхніх розпоряджень. Ну й таке інше... Методів насправді багато.
Свою життєву модель я будував ледь не півжиття, ну точно вже упродовж усіх років незалежності. Ця модель принципово зараз нічим не відрізняється від тієї, що я практикував і 10, і 15 років тому: максимальне унезалежнення від держави, звести до мінімуму будь-які контакти з нею і бути автономним у цьому сенсі. Звісно, це передбачає якусь матеріальну незалежність. Тому я не прагну бути людиною багатою. Зате незалежною. Я не кажу, що така позиція єдино правильна. Правильніше взагалі покинути цю країну і це суспільство, тоді звільнитися від усього разом: жахливого телебачення, цієї музики в публічних місцях, від усіх цих «працьовитих, гостинних і таких духовних» людей. Бо ж не може насправді претендувати на кращу долю народ, який воліє стояти раком на городах замість того, щоб читати книжки. Українці насправді жахливо мало читають. Газети наші деградували до неможливого… Куди не глянь, усюди якась гуманітарна катастрофа. І, безумовно, це все вилазить з більшою очевидністю, коли влада ворожа, окупаційна. Знову ж таки, те, що влада така є, - це один з наслідків катастрофи.
Є щось таке, як неповторність окремо взятої людини, її єдине пришестя на цей світ, єдине життя. Ось мені перевалило за п’ятдесят, і я думаю, скільки ж можна воювати на цьому українському фронті, скільки можна підживлюватися якимось ілюзіями, що ти своїм писанням щось можеш змінити, що воно комусь потрібне?! У 2004 році все склалося начебто так, що наче справді можеш і справді потрібне, а через п’ять років усе закрилося і стало ще набагато гірше, ніж було доти.
Виходить, уся ця моя практика була неправильною. Виходить, правильно буде отримати нарешті свою життєву перемогу не в сенсі проекту «Україна», а в сенсі проекту «я йду геть з України».
Які зараз настрої панують в Західній Україні?
Люди вступають у Партію регіонів. Мабуть, передусім у зв’язку з наближенням місцевих виборів. Самі подивіться… Захід прийняв сьогоднішню владу, усі звикли. І надалі звикатимуть. Оце звикання до окупанта – найгірше, що з нами нині коїться. Зараз триває тенденція равлика, який ховається. Невдовзі цей равлик сам казатиме, що так правильно, так і повинно бути.
КРАЇНУ ЗАХОПИЛИ ОКУПАНТИ, А ЮЩЕНКО ПРО ГУСОЧОК РОЗКАЗУЄ
А як ви поясните властивість західняків швидко закохуватися в політиків, а потім швидко розчаровуватися аж до ненависті? Наприклад, як це було з Ющенком.
Я це пояснюю позитивно. У мешканців Західної України сам склад мислення багатогранніший. Тобто це навіть на підсвідомому рівні... Тому що сам по собі історичний досвід існування автономних суспільних структур, наприклад, як якась там селянська просвіта, тут багатший і давніший, ніж у решті України.
Кажуть, є якась ідеологія Галичини і є ідеологія Донбасу, і вони розривають Україну на дві частини. Ідеологія Донбасу справді є, а ідеології Галичини немає, це така панукраїнська ідеологія, загальноукраїнська. І заради існування державності зі столицею в Києві галичани погоджуються залишатися в тіні, бо вони знають, що апріорі виходець звідси ніколи не стане президентом України. Сам факт походження з Галичини заблокує йому шлях до найвищої влади. Тому знайшли в Сумській області Ющенка. І якби треба було, то і в Донецькій знайшли. Але, як я казав раніше, це все одно не працює, з нього все одно зроблять потім галицького фашиста.
Про закоханість і ненависть… Я би не сказав, що була така ненависть до Ющенка. Швидше – панувало велике розчарування і відмова вдруге голосувати за нього. Ненависть була більша в Центрі й на Сході. Як би там не було, а Ющенко в першому турі у Франківській області мав друге місце.
У 2004 році голосування за Ющенка сприймалося як вибір між добром і злом. А в 2010-му я пішов у першому турі голосувати за нього, бо він був найменше зло. У другому турі меншим злом уже була Тимошенко, тому я йшов і голосував за неї. До речі, вийшло якесь непорозуміння з публічним зарахуванням мене до противсіхів. Коли давав вам коментар з цього приводу, я в другій частині, як на мене, ясно висловився, що я все одно «зламаюся» і проголосую з Юлію Володимирівну.
Різка зміна мого ставлення до Ющенка відбулася між першим і другим туром, коли він ще, будучи президентом, робив усе, щоб переміг Янукович. Це було очевидно до непристойності. Потім ще його інтерв’ю після другого туру, у якому він поділився своїм людським щастям від гусочок, як він у своєму маєтку спостерігає за ними на ставку. Тоді я вже, їй-Богу, розлютився. Бо країну захопили окупанти, а він про гусочок розказує.
Ваш песимізм пов`язаний лише з приходом Януковича і компанії до влади?
Так, звичайно. У нормальній країні такого б не мало статися, це абсурд.
МІНІСТРУ КУЛЬТУРИ ВСЕ ПО ЦИМБАЛАХ
Чи знайомі ви з сьогоднішнім міністром культури і туризму?
Ні. Знаю, що він колись грав на цимбалах. У мене є друзі з гурту «Гудаки» з Нижнього Селища на Закарпатті. Якось вони були з затяжними гастролями в Європі. Ми з ними перетнулися в Німеччині, вони запитали про новини в Україні. Кажу: «Ну, які новини, у нас уряд новий». Вони: «Слухай, а хто міністр культури». «Кулиняк якийсь», – кажу їм. А вони: «Боже, Міша таки став міністром. Ми ж разом на цимбалах грали»…
Так що, мабуть, не помилюся, коли скажу, що сьогоднішньому міністру культури все по цимбалах.
Чула багато суперечливих думок про те, повинен чи не повинен митець відчувати діяльність Мінкультури. Як вважаєте ви?
Є країни, де чогось такого, як міністерство культури, взагалі не існує, а культура квітне. Проте є й країни, у яких культура квітне і є міністерство культури. Тобто якогось узагальнення тут немає.
У моїй голові вже давно не вкладається і ніколи не вкладалося, як одне й те саме відомство може займатися, скажімо, письменниками, балетом, кінематографом, сільськими клубами, народними ремеслами, туризмом. Виходить, якийсь горох з капустою. Та все це було б нічого, якби це була принципово інша культура менеджменту, яка схоплює все на рівні тенденцій і надає їм якийсь рух, динаміку. У нашому ж випадку це не що інше як якась бюрократична, неповоротка машина, що працює лише на власне самовідтворення.
Не те, що я вкрай негативно ставлюся до цього міністерства, я просто його не бачу і не знаю, чи можливі якісь відносини з ним… Хоча, ой, даруйте, мушу вкуситися за язик, бо ми з агенцією «АртПоле» подавалися на грант нашого мінкульту в цьому році на підтримку нашого з «Карбідо» туру «Цинамон». Але це ще було при попередньому уряді. При цьому уряді я був би категорично проти… Подавалися ми ще восени, позитивне рішення було прийняте в січні-лютому. Але не було бюджету, лише позитивне рішення. Прийшов новий уряд і це рішення скасував. Тобто така типова риса спадковості української влади. Ще й так сформулювали, мовляв, цей проект не є для нас пріоритетним, усі наші сили спрямовано на святкування Дня Перемоги.
Власне, це єдиний у моєму житті контакт з мінкультом, який закінчився так печально-повчально. І слава Богу – я їм, значить, нічого не винен.
УСЯ СФЕРА МОЇХ НЕВДАЧ І КЛОПОТІВ – ЦЕ МОЯ РІДНА БАТЬКІВЩИНА: КРАЇНА, НАРОД, ПОЛІТИКА
Банальне запитання – що вас надихає сьогодні? Ви якраз пишете нову книжку.
Звісно, паралельно з фактором влади існують ще й фактори радості. У житті в мене взагалі дуже багато радості. Я про свої радощі забагато говорю, мабуть, якщо вірити українським забобонам, накликаю на себе щось негативне. Дозвольте, я постукаю по чомусь дерев’яному… Насправді вся сфера моїх невдач і клопотів – це моя рідна батьківщина: країна, народ, політика. Якби я був від цього цілком незалежний, то був би стовідсотково щасливим. А так моя країна на відсотків двадцять усе псує. Чому, власне, я і розмріявся про проект перемоги над нею: видерти її геть із себе й стати стовідсотково щасливим.
Книжка про 111 міст, яку я зараз пишу, прийшла мені як задум п’ять років тому. Її каркасом є абетка, а це вже й відповідна структура. Найцікавіше – це водночас і дотримуватись, і порушувати її.
Це якраз завдання, яке й надихає, бо кожен день починаю з того, що дивлюся на цей список міст і в довільному порядку обираю місто, про яке мені хочеться писати саме сьогодні. Тобто абетка абеткою, а мої примхи теж важать. Скільки там ще залишається? На цей момент залишається ще 14 міст. Але яких! Львів, Нью-Йорк, Прага…
Міста, про які пишете, ви в них обов’язково мусили побувати, пожити?
Так. Але не обов’язково пожити. У цій книжці будуть і зовсім коротесенькі тексти, що з’являються як наслідок кількагодинного перебування. Скажімо, я був проїздом у якомусь місті, звідкись кудись пройшовся, і щось трапилося в цей момент. Мабуть, у кінці буде класифікація цього всього: міста, у яких жив, у яких був, у яких бував, у яких побував.
Чому саме 111?
Коли я вперше сів за підрахунок і склав для себе такий первісний список, він коливався від 107 до 120. Тоді я вибрав 111, як графічно найсимпатичніше число.
Інтрига цієї книжки полягає в тому, що я до останнього не знатиму, яка вона вийшла в цілому.
МЕНІ СНИТЬСЯ ОДИН СОН – ЩО Я В ЗАСІДЦІ НА ЯНУКОВИЧА
Що вас найбільше дратує в людях?
Не знаю… Часто собі самому дорікаю якоюсь надмірною м’якістю, нездатністю по-справжньому ненавидіти. Не можу віднайти в собі ресурси, як би я не намагався. Був такий період після виборів президента цього року, коли мені почало снитися одне й те саме, що я снайпер у засідці, який має застрелити президента. І в мене все чудово складається: зручна позиція, усе дуже добре видно, зручна мішень, але я навіть уві сні не знаходив потрібного ресурсу ненависті, аби його застрелити.
Яка ваша улюблена патріотична пісня?
На першому місці, звичайно, гімн України, а далі – «Червона калина».
Мені подобається наш гімн. Оці всі ідіотизми щодо його зміни – це від такого колосального невігластва, яке проявляється буквально в усьому. Хай просто трішки читають історію. До речі, про свого улюбленого Богдана Хмельницького, «Ще не вмерла козацькая мати!» – це бойовий клич, переможний клич, один з улюблених його, Хмельницького, висловів. І це не нагадування про смерть, а якраз її заперечення.
Розмовляла Оксана Климончук, УНІАН
четверг, 22 июля 2010 г.
Як, ви ще не знаєте, що у вас – рак?!! Навіщо лікарі калічать пацієнтів
Цю моторошну ситуацію мені довелося пережити на власній шкірі. Скажу відразу: «відкрутитися» від абсолютно непотрібної (як виявилося) операції та ще і з такими можливими наслідками, про які будь-яка нормальна жінка не може думати інакше як із здриганням, мені вдалося виключно завдяки власній ослячій упертості та звичці одержувати і порівнювати інформацію з різних джерел.
Почався весь цей жах з безневинного бажання одержати в районній поліклініці довідку для басейну. Процес зайняв три дні! У мене банально вимагали хабар, ну, це в Україні – не новина. Одкровенням стала приголомшлива як за різноманітністю, так і за кількістю підбірка пліток «про басейни і чим там займаються» у виконанні лікарів поліклініки. Зізнаюся, до того я і не підозрювала, що «фахівець» з медичною освітою може цілком серйозно лякати колоніями статевих інфекцій, що розрослися в тих самих басейнах настільки, що їх доводиться сачками виловлювати. Зі всього цього марення напрошувався «абсолютно логічний» висновок: ось тому вам потрібна довідка (на цій фразі кишеня багатозначно відкопилювалася). Ну а оскільки я натяки ігнорувала, далі слідував візит до чергового фахівця, без візи якого – аж ніяк.
І тільки потім я зрозуміла, що хіхікаючи над барвистим описом нетрадиційних способів розповсюдження страшних «басейнових» хвороб, прогавила поворотний момент, де комедія перетворилася на фільм жахів. «Я тут ще один аналіз візьму», - між іншим повідомила мені «улюблена» лікарка-гінеколог. Я тільки плечима знизала: і що, на її думку, лабораторія зможе зрозуміти, роздивляючись скельця, які вона купою звалює в одну коробку?..
А тижні через три у нас в квартирі пролунав телефонний дзвінок: у поліклініку «у зв`язку з дуже поганими результатами» терміново викликали Валентину Сороку. З чого там узяли, що В. – це саме Валентина, а не Віра, Валерія, Вікторія або, скажімо, Вероніка – так і залишилося для нас таємницею. Але вони вгадали. Майже. «Під роздачу» потрапила неабияк спантеличена моя дочка.
З властивим вітчизняним медикам «відчуттям такту» їй з порогу заявили, що вона – смертельно хвора, і. якщо не хоче віддати кінці протягом найближчих місяця-двох, повинна швидко робити все, що їй скажуть. Ідея звірити дані пацієнта прийшла в голови наших дбайливих айболитів тільки після того, як дитина пояснила, що числиться в студентській поліклініці, а в районній дорослій не була жодного разу, отже ніяких її аналізів там не могло бути в принципі. «Ну так значить, це мами вашої результати», - життєрадісно повідомили їй, виявивши, що відвідувачці явно менше вказаних на папірці 40 років. Можете уявити, в якому стані повернулася моя дочка після того, як дізналася, що сама «дивом уникнула передчасної смерті», а ось мама – «вже на ладан дихає»? І чи треба казати, що ні перед нею, ні переді мною (коли вже я заявилася все в ту ж поліклініку) вибачатися за помилку ніхто і не подумав?
Мені настійно і рішуче порекомендували «забути про всякі дурниці і займатися виключно власним здоров`ям», тому що у мене – «передраковий стан», який, якщо я ось прямо зараз не ляжу на операцію, ЗА ТИЖДЕНЬ СТАНЕ... РАКОВИМ. «Рекомендували» всім натовпом: із залученням заввідділенням і всіх співробітників, що проходили по коридору, з багатослівними наріканнями на нетямущих пацієнтів, які впритул не бажають бачити смертельної небезпеки, а потім починають скаржитися, коли вмирають. Ситуація вельми нагадувала перебування в щільному натовпі циганок: і всю правду розповім і пристріт зніму, не сходячи з місця і за невелику ціну. Зрозуміло, ніякі мої заперечення на зразок того, що якось несерйозно відправляти людину під ніж на підставі одного-єдиного аналізу ("Чого тягнути, потім пізно буде!"), щодо якості збору матеріалу для цього самого аналізу, посилання на те, що мені вже доводилося ставати жертвою лікарської помилки, слава богу, обійшлося ("Ну ось бачите, вас же попереджали!") у розрахунок не бралися. Зате хором розписувалася майбутня операція. І легко, і заледве не приємно, і не небезпечніше, ніж нігті обрізати. Про можливі ускладнення не було сказано ні слова. А вони ж всі перераховані у відкритих джерелах: від безпліддя до жирного хреста на особистому житті. На додачу до цього також у відкритих джерелах вдалося з`ясувати, що за даними, скажімо, канадських медиків, діагностована у мене «смертельна хвороба» без стороннього втручання зникає сама в 70% випадків. Вірогідність її розвитку в рак – 5%! А процес цей займає від 10 до 15 років. І якщо і ухвалювати рішення про операцію, то обов`язково з урахуванням того, чи хоче жінка залишитися повноцінною жінкою, і чи готова змиритися з можливістю стати калікою на все життя.
Але найцікавіше, як виявилось, полягало в іншому. Я таки ризикнула відміряними мені вітчизняними айболитами тижнем до «перетворення в онкохвору» і місяцем до «неминучої смерті», і продублювала «фатальний аналіз» в трьох незалежних лабораторіях. ДІАГНОЗ НЕ ПІДТВЕРДИЛА ЖОДНА! До речі, в одній з них (недалеко від поліклініки) в один день зі мною такий самий аналіз здавали ще три жінки, а я просиділа на прийомі в лабораторії не більше 20 хвилин... Не беруся стверджувати, що і їх пропустили через таку ж моральну м`ясорубку, проте тенденція, на мій погляд, очевидна.
Ну а спроба поділитися хорошою новиною з нашими районними чорними пророками в білих халатах закінчилася рішенням: ніколи більше не вірити на слово жодному українському медикові. Заввідділенням мене... похвалила. Добре, мовляв, що я вирішила перепровірити результати, а то знаєте, які пацієнти трапляються? Одержать один аналіз, самі себе налякають, ріжуть, що треба і не треба, а потім скаржаться на ускладнення. А лікар задумливо протягнула, що операція таки не перешкодила б... У профілактичних, так би мовити, цілях...
Не стверджуватиму, що точно знаю, навіщо і чому вітчизняні медики залякують пацієнтів, і призначають «лікування» непідтверджених хвороб без детального обстеження, але версія є. Правда вельми неприємна для Мінохорони здоров`я. Одна з моїх знайомих зізналася, що два роки тому виклала за аналогічну операцію 8 тисяч. Неофіційно, зрозуміло. І це тільки за операцію. Реабілітаційний період, лікування ускладнень, а також нове хірургічне втручання, яке знадобилося внаслідок того, що під час першого «дещо не помітили», оплачувалися окремо. І наївно було б думати, що хоч на якомусь етапі хоч один з «горлохватів» визнав свою помилку.
Вітчизняна медицина не помиляється ніколи! Навіть коли в Уманському пологовому будинку живе немовля відправили до моргу, «лікар», яка його оглядала, запевняла, що все було правильно – на її думку у дитини не було жодних шансів. У дитини, яка дві доби в «холодильнику» боролася за своє життя! Навіть коли старшокласник з Краматорська помер через декілька годин після щеплення від кору, керівництво Міністерства охорони здоров`я хором запевняло українців, що ці два факти ніяк не пов`язані. Та ще і нарікали, мовляв, населення необгрунтовано панікує і зриває їм кампанію з вакцинації! Приклади можна перераховувати довго. А в цілому ситуація в медицині, яка за визначенням поза будь-якимих підозрами, вельми нагадує ситуацію з корупцією в Україні: хабарників немає ніде і не було ніколи. Навіть ті, кого зловили за руку – безневинні жертви підстави і обмови. Тільки країну чомусь – від самого дна світового рейтингу корупції відокремлюють лише 16 позицій з 180-ти, зайняті державами на зразок Сомалі.
А у мене, схоже, залишилося лише два варіанти. Чи то самій здобути медичну освіту і послати українських айболитів куди подалі зі всіма їх заманухами. Чи то послати їх куди подалі і зайнятися страшно шкідливим, на думку Міністерства охорони здоров`я, самолікуванням. Щось підказує, що воно навряд чи вийде небезпечнішим за офіційно дозволені візити в поліклініку.
Віра Сорока, УНІАН
Почався весь цей жах з безневинного бажання одержати в районній поліклініці довідку для басейну. Процес зайняв три дні! У мене банально вимагали хабар, ну, це в Україні – не новина. Одкровенням стала приголомшлива як за різноманітністю, так і за кількістю підбірка пліток «про басейни і чим там займаються» у виконанні лікарів поліклініки. Зізнаюся, до того я і не підозрювала, що «фахівець» з медичною освітою може цілком серйозно лякати колоніями статевих інфекцій, що розрослися в тих самих басейнах настільки, що їх доводиться сачками виловлювати. Зі всього цього марення напрошувався «абсолютно логічний» висновок: ось тому вам потрібна довідка (на цій фразі кишеня багатозначно відкопилювалася). Ну а оскільки я натяки ігнорувала, далі слідував візит до чергового фахівця, без візи якого – аж ніяк.
І тільки потім я зрозуміла, що хіхікаючи над барвистим описом нетрадиційних способів розповсюдження страшних «басейнових» хвороб, прогавила поворотний момент, де комедія перетворилася на фільм жахів. «Я тут ще один аналіз візьму», - між іншим повідомила мені «улюблена» лікарка-гінеколог. Я тільки плечима знизала: і що, на її думку, лабораторія зможе зрозуміти, роздивляючись скельця, які вона купою звалює в одну коробку?..
А тижні через три у нас в квартирі пролунав телефонний дзвінок: у поліклініку «у зв`язку з дуже поганими результатами» терміново викликали Валентину Сороку. З чого там узяли, що В. – це саме Валентина, а не Віра, Валерія, Вікторія або, скажімо, Вероніка – так і залишилося для нас таємницею. Але вони вгадали. Майже. «Під роздачу» потрапила неабияк спантеличена моя дочка.
З властивим вітчизняним медикам «відчуттям такту» їй з порогу заявили, що вона – смертельно хвора, і. якщо не хоче віддати кінці протягом найближчих місяця-двох, повинна швидко робити все, що їй скажуть. Ідея звірити дані пацієнта прийшла в голови наших дбайливих айболитів тільки після того, як дитина пояснила, що числиться в студентській поліклініці, а в районній дорослій не була жодного разу, отже ніяких її аналізів там не могло бути в принципі. «Ну так значить, це мами вашої результати», - життєрадісно повідомили їй, виявивши, що відвідувачці явно менше вказаних на папірці 40 років. Можете уявити, в якому стані повернулася моя дочка після того, як дізналася, що сама «дивом уникнула передчасної смерті», а ось мама – «вже на ладан дихає»? І чи треба казати, що ні перед нею, ні переді мною (коли вже я заявилася все в ту ж поліклініку) вибачатися за помилку ніхто і не подумав?
Мені настійно і рішуче порекомендували «забути про всякі дурниці і займатися виключно власним здоров`ям», тому що у мене – «передраковий стан», який, якщо я ось прямо зараз не ляжу на операцію, ЗА ТИЖДЕНЬ СТАНЕ... РАКОВИМ. «Рекомендували» всім натовпом: із залученням заввідділенням і всіх співробітників, що проходили по коридору, з багатослівними наріканнями на нетямущих пацієнтів, які впритул не бажають бачити смертельної небезпеки, а потім починають скаржитися, коли вмирають. Ситуація вельми нагадувала перебування в щільному натовпі циганок: і всю правду розповім і пристріт зніму, не сходячи з місця і за невелику ціну. Зрозуміло, ніякі мої заперечення на зразок того, що якось несерйозно відправляти людину під ніж на підставі одного-єдиного аналізу ("Чого тягнути, потім пізно буде!"), щодо якості збору матеріалу для цього самого аналізу, посилання на те, що мені вже доводилося ставати жертвою лікарської помилки, слава богу, обійшлося ("Ну ось бачите, вас же попереджали!") у розрахунок не бралися. Зате хором розписувалася майбутня операція. І легко, і заледве не приємно, і не небезпечніше, ніж нігті обрізати. Про можливі ускладнення не було сказано ні слова. А вони ж всі перераховані у відкритих джерелах: від безпліддя до жирного хреста на особистому житті. На додачу до цього також у відкритих джерелах вдалося з`ясувати, що за даними, скажімо, канадських медиків, діагностована у мене «смертельна хвороба» без стороннього втручання зникає сама в 70% випадків. Вірогідність її розвитку в рак – 5%! А процес цей займає від 10 до 15 років. І якщо і ухвалювати рішення про операцію, то обов`язково з урахуванням того, чи хоче жінка залишитися повноцінною жінкою, і чи готова змиритися з можливістю стати калікою на все життя.
Але найцікавіше, як виявилось, полягало в іншому. Я таки ризикнула відміряними мені вітчизняними айболитами тижнем до «перетворення в онкохвору» і місяцем до «неминучої смерті», і продублювала «фатальний аналіз» в трьох незалежних лабораторіях. ДІАГНОЗ НЕ ПІДТВЕРДИЛА ЖОДНА! До речі, в одній з них (недалеко від поліклініки) в один день зі мною такий самий аналіз здавали ще три жінки, а я просиділа на прийомі в лабораторії не більше 20 хвилин... Не беруся стверджувати, що і їх пропустили через таку ж моральну м`ясорубку, проте тенденція, на мій погляд, очевидна.
Ну а спроба поділитися хорошою новиною з нашими районними чорними пророками в білих халатах закінчилася рішенням: ніколи більше не вірити на слово жодному українському медикові. Заввідділенням мене... похвалила. Добре, мовляв, що я вирішила перепровірити результати, а то знаєте, які пацієнти трапляються? Одержать один аналіз, самі себе налякають, ріжуть, що треба і не треба, а потім скаржаться на ускладнення. А лікар задумливо протягнула, що операція таки не перешкодила б... У профілактичних, так би мовити, цілях...
Не стверджуватиму, що точно знаю, навіщо і чому вітчизняні медики залякують пацієнтів, і призначають «лікування» непідтверджених хвороб без детального обстеження, але версія є. Правда вельми неприємна для Мінохорони здоров`я. Одна з моїх знайомих зізналася, що два роки тому виклала за аналогічну операцію 8 тисяч. Неофіційно, зрозуміло. І це тільки за операцію. Реабілітаційний період, лікування ускладнень, а також нове хірургічне втручання, яке знадобилося внаслідок того, що під час першого «дещо не помітили», оплачувалися окремо. І наївно було б думати, що хоч на якомусь етапі хоч один з «горлохватів» визнав свою помилку.
Вітчизняна медицина не помиляється ніколи! Навіть коли в Уманському пологовому будинку живе немовля відправили до моргу, «лікар», яка його оглядала, запевняла, що все було правильно – на її думку у дитини не було жодних шансів. У дитини, яка дві доби в «холодильнику» боролася за своє життя! Навіть коли старшокласник з Краматорська помер через декілька годин після щеплення від кору, керівництво Міністерства охорони здоров`я хором запевняло українців, що ці два факти ніяк не пов`язані. Та ще і нарікали, мовляв, населення необгрунтовано панікує і зриває їм кампанію з вакцинації! Приклади можна перераховувати довго. А в цілому ситуація в медицині, яка за визначенням поза будь-якимих підозрами, вельми нагадує ситуацію з корупцією в Україні: хабарників немає ніде і не було ніколи. Навіть ті, кого зловили за руку – безневинні жертви підстави і обмови. Тільки країну чомусь – від самого дна світового рейтингу корупції відокремлюють лише 16 позицій з 180-ти, зайняті державами на зразок Сомалі.
А у мене, схоже, залишилося лише два варіанти. Чи то самій здобути медичну освіту і послати українських айболитів куди подалі зі всіма їх заманухами. Чи то послати їх куди подалі і зайнятися страшно шкідливим, на думку Міністерства охорони здоров`я, самолікуванням. Щось підказує, що воно навряд чи вийде небезпечнішим за офіційно дозволені візити в поліклініку.
Віра Сорока, УНІАН
Чи під силу Кремлю скинути Лукашенка?
На 7 вересня призначено позачергова сесія парламенту Білорусі, яка має визначити дату президентських виборів білоруського президента. Вони ж повинні відбутися до 6 лютого 2011 року. У цю кампанію Білорусь увійде на тлі перманентних конфліктів з Росією. Російський телеканал НТВ кілька днів тому показав документальне кіно. “Журналістське розслідування”, зроблене за найгіршими пропагандистськими зразками новітнього російського телебачення, має назву “Хрещений батька”. Воно стосується всіх років правління Лукашенка й містить нищівну критику діючого президента Білорусі. Поява такого фільму вже після укладання договору щодо митного союзу та під час підготовки ратифікації договору з ЄЕП породжує такі запитання.
Чи збирається Росія взяти участь у президентських виборах у Білорусі? І наскільки серйозно вона готується до таких виборів? Чи існують у Білорусі структури так званого «третього сектор», що працює під Росію? Чи є нова креатура наступника Лукашенка, якої бажає Кремль? Зрештою, яким буде вибір білоруського народу та кого має підтримати на цих виборах Україна? Ці запитання ми адресували білоруським та вітчизняним експертам.
Юрій Царик, керівник Білоруської групи розвитку (РБ):
ГАЗОВИЙ КОНФЛІКТ МІЖ РФ ТА БІЛОРУССЮ ДОДАВ ЛУКАШЕНКУ 5% РЕЙТИНГУ
Немає двох думок щодо того, кого підтримає білоруський народ на наступних виборах. Однозначну підтримку матиме нинішній глава держави. За дослідженнями опозиційно налаштованого незалежного інституту Національних політичних та економічних досліджень, протягом 2010 року рейтинг Лукашенка зріс на 3 відсотки. Тільки останній газовий конфлікт із Росією дав президентові від 3 до 5 відсотків голосів додатково. Власне кажучи, усі інформаційні накати того ж НТВ жодної шкоди заподіяти не можуть. Адже поки життєві інтереси більшості населення країни в безпеці, а з підписанням документів щодо митного союзу та запуском процесу ратифікації документів з Єдиного економічного простору це саме так, - всі ці речі не можуть серйозно вплинути на вибір білорусів. Ніякої креатури Кремля замість Лукашенка просто немає. У нас по-різному, залежно від приналежності експертів до тих чи інших структур та шкіл оцінюють позиціонування Кремля в майбутніх виборах. Кажуть, що Кремль начебто працює з опозицією, але одночасно з кількома фігурами. Цілком очевидно, що якоїсь однієї кандидатури бути не може. Її ще не встигли та й не могли б створити. Спроба висунути якого серйозного кандидата на основі проросійській позиції позбавлена перспективи з цілого ряду причин. По-перше, цьому не сприяє сама політика Росії, яка фактично через свого президента заявляє, що основним її пріоритетом є країни Заходу, а також Тихоокеанського регіону. З цього випливає, що Білорусь для російської еліти – це така собі третьорядна проблема. То чого доброго чекати від такого ставлення?
Деяка лояльність частини білоруського населення до Росії насправді пов’язана ось із чим. У Білорусі деякі речі асоціюються з Радянським Союзом – як то могутня соціальна держава, захист населення, гарантії зайнятості. Усі ці речі у сучасній Росії знищуються цілковито...
Що стосується тверджень, що Росія датувала Білорусь дешевими енергоносіями і тому ми змогли організувати економічне диво... Тут постає зустрічне запитання? Чому Росія, маючи ну зовсім дешеві енергоресурси, не організувала економічне диво в себе?
Що мала б зробити Білорусь, аби припинити інформаційний конфлікт з РФ, - це найбільш серйозне питання. Судячи з коментарів із Росіх, білоруська сторона мусила би просто змовчати й терпіти, чекаючи, що все затихне. Але, даруйте, Олександр Григорович Лукашенко, як будь-який політик зобов’язаний тримати удар. І мовчати, коли на нього ллють бруд (а те, що вийшло в НТВ, це взагалі безпрецедентний випадок в історії не лише наших двосторонніх відносин), - це не зовсім прийнятно. Що стосується мети Росії в такій війні, - то вона не проглядається. Була ситуація з газом. У цій ситуації Росія виглядала не дуже сильно. У підсумку вона зазнала репутаційних втрат, тож зараз вона набирає очки, бере реванш. Можна розглядати це по-іншому. У Росії зараз сезонне затишшя, плюс внутрішні проблеми, пов’язані з посухою. Тому виникає бажання в щось побавитися, на чомусь набрати балів, попіаритися на якихось темах.
У Білорусі нема якогось структурованого російського лобі. Немає підґрунтя для такого лобі. Якщо воно буде просто проплачене, це одне питання. Але яка в нього може бути ідеологія? Незрозуміло. У нас є певні проросійські структури, котрі виступають у опозиції до керівництва Білорусі. І намагаються, судячи з назви, яка містить слово “імперія”, пропагувати великодержавну ідеологію об’єднання слов’ян. Але даруйте, це погано в’яжеться з реальною політикою нової Росії. Треба мати дуже розщеплену свідомість і не товаришувати з реальністю, аби всерйоз сприймати такі гасла. Навпаки – спостерігається готовність Росії йти дуже далеко в здачі інтересів на пострадянському просторі та налагодженні відносин із Заходом. Є певні громадські об’єднання, які відкрито позиціонуються як орієнтовані на Росію. Але суттєвого впливу на суспільне життя вони не мають.
Вадим Карасьов, президент Інституту глобальних стратегій (Україна):
ЗАВДАННЯ РОСІЇ – РОЗХИТАТИ БІЛОРУСЬ, СТВОРИТИ ТАМ КРИЗУ
Білоруський народ однозначно підтримає Лукашенка. Але завдання Кремля вивести на якусь передову електоральну позицію якогось анти-Лукашенка, свою креатуру. Російська стратегія “Першого білоруського фронту” полягає в розумінні того, що зараз повалення Лукашенка – нереальне, що позиції Лукашенка – міцні, а от політичний режим не такий міцний, яким він був три – п’ять, а тим більше десять років тому. Тому завдання російської влади – розхитати режим особистої влади Лукашенка навіть у випадку його перемоги. Щоб через рік-два, незважаючи на його перемогу, і Лукашенко, і режим його особистої влади опинилися в глибокій кризі, за якою може настати обвал. Росії не цікаво, аби замість Лукашенка прийшов якийсь політичний “містер Х”, головне – розхитати політичний режим так, щоб незалежно від того, хто прийшов до влади, ця країна, її влада були тісно прив’язані до російського возу влади.
Проросійське лобі в Біларусі формувати не треба. Воно там завжди було. Але справа в тому, що Лукашенко почав займати не ту проросійську позицію, якої від нього вимагали. Гадаю, Росія задля здійснення своєї стратегії намагатиметься сформувати якісь перспективні групи впливу та пул політиків, щоб на обвалі особистої влади Лукашенка вийшла ця когорта й підхопила владу.
Кого на білоруських виборах мала б підтримати Україна? Їй слід підтримувати закон, процедуру та стабільність Білорусі. А виходить, що, крім Лукашенка, інших нема. Зрештою, у Лукашенка та Януковича багато спільного. Вони обидва – міцні мужики, без усіляких витончених потягів до дзюдо та ігор із блогами та гаджетами, провінційні директори – один директор автобази, другий директор радгоспу, – винесені нагору на хвилі геополітичної кон’юнктури. Тим більше що Янукович не проти повторити режим стабілізації, який реалізував Лукашенко. Зрештою, Януковичу ментально ближчий Лукашенко, аніж “продвинуті” Путін з Медвєдєвим, йому не потрібне сліпе копіювання путінської моделі, йому хотілося б узяти й модель Лукашенка.
Валерій Димов, директор центру суспільно-інформаційних технологій «Форум» (Україна):
ЛУКАШЕНКО ЗМЕНШУЄ ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД РФ, І ЙОГО ПІДТРИМУЮТЬ БІЛОРУСИ
На цих виборах гідної конкуренції Лукашенку не буде. За час його правління опозиція була розпорошена й розпилена. А Росія, попри всі свої намагання, не виростила конкуренцію Лукашенку, оскільки протягом тривалого часу він сам очолював проросійський рух і виступав модератором переговорів. Коли Росія зрозуміла, що виростила сильного лідера, а сильний лідер у сателітних державах їй ніколи не був потрібний, то почала шукати альтернативу. Тим більше що останнім часом президент демонструє рухи, які Росія вважає неадекватними. Коли Лукашенко зрозумів, що його політика “пристьобування” Росії до своїх планів та проектів призводить тільки до зростання її апетитів, він вирішив, що слід зменшувати залежність від російських урядовців. Домовленості з Уго Чавесом та Венесуелою щодо постачання нафти або проекти щодо будівництва терміналу скрапленого газу показують, у тому числі й Росії, що він намагається бути самостійним політиком.
Підтримавши свого часу політику Лукашенка щодо знищення опору, опозиції, Росія сама взяла участь в компрометації «третього сектора». Тому їй буде складно сформувати впливових ставлеників серед громадських організацій. І за що Лукашенка тепер критикувати? Він підписав угоду про ОДКБ, вступив до митного союзу, Белтрансгаз без п’яти хвилин належить Газпрому.
При цьому Білорусь, яка отримувала дешеві енергоносії, змогла створити білоруське диво. І коли російські селяни з Курщини та Брянщини приїжджають до Білорусі та бачать значно більше порядку, ніж у них, - це створює певний дискомфорт правителям Кремля. Лукашенко зберіг певні соціальні стандарти. Зріс побутовий патріотизм білоруського народу. Це складно назвати націоналізмом, оскільки ці люди переважно не розмовляють білоруською мовою і не усвідомлюють білоруські національні інтереси. Але коли сусідня держава, її телеканали та її очільники розповідають щось погане про їхню державу Білорусь, це мобілізовує людей на те, щоб вони відстоювали свій спосіб правління, свою владу, свої інтереси. Це такий неусвідомлений патріотизм. Люди на побутовому рівні вважають, що нікому не варто втручатися у справи їхньої країни, їхньої економіки. І це дає змогу президенту перебудовувати риторику, це мобілізує його рухи на кшталт приєднання до Східного партнерства, швидко домовлятися і переводити в практичну площину диверсифікацію енергопотоків. Лукашенко не має опору, але має підтримку, і це допомагає білоруському народу почуватися народом. Як показує останнє соціологічне опитування, жити в союзі з іншою державою бажає дедалі менше людей. А бажаючих входити до складу однієї держави практично не залишилося.
Єдиний спосіб, у який Росія зможе повалити Лукашенка, – це створити серед його оточення групу з працівників КДБ, військових, сильних урядовців, виконавців. Від тих людей Лукашенку слід чекати небезпеки. Чогось на кшталт двірцевого перевороту.
Не думаю, що Україні треба намагатися впливати на вибір Білорусі, це все одно ні до чого не призведе. Оскільки Лукашенко має підтримку в народу.
Опитувала Маша Міщенко, УНІАН
среда, 21 июля 2010 г.
Діаспора накривала столи в дипмісіях у Дні Незалежності. Чи так має бути за Януковича?
Влада України від самого проголошення незалежності означила себе бідною. Діаспора - мудро чи не мудро - фінансово допомагала. Фактично, тут справа навіть не в мудрості, а в совісті. Діаспора дійсно не тільки „душу”, але і „тіло” була готова і є готова „положити” за „нашу свободу”.
Кожного року Діаспора по своїх місцевостях відзначає річницю незалежності України. І в багатьох випадках публічно святкують дипломатичні місії України, влаштовуючи гостини. У деяких громадах завелось таке, що фінансує ці патріотичні заходи Діаспора, хоч формально їх влаштовують дипломатичні місії.
Можна б сказати : як не соромно для влади в Україні, щоби Діаспора платила за відзначення незалежності України? Можна так сказати, але так було майже від початку, наприклад у Нью- Йорку, напевно і в інших місцевостях США чи Канади, за президентів Кравчука, Кучми і Ющенка. Чи так повинно бути за Віктора Януковича?
Леонід Кравчук, колишній ідеолог КПУ, волиняк за походженням, скаржився, що не знав про Голодомор, що було трішки важко повірити, одначе не противився розсекреченню цієї білої плями радянської історичної спадщини та доручив вшанувати память жертв, що остаточно завершилося встановленням Пам`ятного знаку на Михайлівській площі в Києві. Натомість Віктор Янукович вже з першого дня зложення присяги Президента зняв сторінку про Голодомор з веб-сайту Президента України. А після цього поїхав до Страсбурга, де членам Парламентської Асамблеї Ради Європи і всьому світу заявив, що Голодомор не був геноцидом українського народу.
Леонід Кучма теж не противився процесові розсекречення, а за його президентства з нагоди 70-ліття Голодомору влада вперше зайняла позицію, що Голодомор був геноцидом українського народу. Відбулися Парламентські слухання щодо вшанування памяті жертв Голодомору, на яких доповідав сьогоднішній українофоб Дмитро Табачник, в той час віце-прем`єр- міністр з гуманітарних питань. За Президента Кучми цей україножер не смів сказати, що галичани це не є українці. Також не смів заперечити Голодомор.
Ясно, що при цьому аналізі не потрібно, мабуть, порівнювати духовні цінності Віктора Януковича до Віктора Ющенка. Президент Ющенко мав чимало мінусів, але, без сумніву, був українським президентом.
Заключення таке: Україна мала за час незалежності різноманітну владу, але завжди в більшій чи меншій мірі - українську. Натомість панування Януковича не має нічого спільного з українським народом. Він служить тільки власним інтересам і Москві. Фінансова допомога йому чи його вислужникам, добровільним чи задля кар`єри, сьогодні не допомагає ні Україні, ні українському народові. Мав гроші Віктор Янукович відзначити разом з росіянами „побєду” в Другій Світовій Війні?
Гроші Діаспори, які підуть на відзначення теперішньою владою незалежності, уможливлять тільки те, що призначені на цю ціль бюджетні гроші (а їх будь-яка держава мусила б виділити) опиняться у кишенях нинішніх олігархів. До речі, мабуть, так було, коли Діаспора передавала допомогу, медичну та іншу, через владу, аж поки не здогадалась, що ця допомога не доходила до народу, а продавалася на чорно. Але тоді хоч була напівукраїнська влада в Україні. Скорумпована, але українська.
Сьогодні влада в Україні зовсім неукраїнська. Сьогодні Президент України поступається суверенітетом України, як це було недавно в Харкові. Влаштовувати гостини в дипмісіях за тяжко зароблені грощі патріотичної Діаспори? Тут не тільки розум, але і совість каже: ні!
Аскольд Лозинський
Кожного року Діаспора по своїх місцевостях відзначає річницю незалежності України. І в багатьох випадках публічно святкують дипломатичні місії України, влаштовуючи гостини. У деяких громадах завелось таке, що фінансує ці патріотичні заходи Діаспора, хоч формально їх влаштовують дипломатичні місії.
Можна б сказати : як не соромно для влади в Україні, щоби Діаспора платила за відзначення незалежності України? Можна так сказати, але так було майже від початку, наприклад у Нью- Йорку, напевно і в інших місцевостях США чи Канади, за президентів Кравчука, Кучми і Ющенка. Чи так повинно бути за Віктора Януковича?
Леонід Кравчук, колишній ідеолог КПУ, волиняк за походженням, скаржився, що не знав про Голодомор, що було трішки важко повірити, одначе не противився розсекреченню цієї білої плями радянської історичної спадщини та доручив вшанувати память жертв, що остаточно завершилося встановленням Пам`ятного знаку на Михайлівській площі в Києві. Натомість Віктор Янукович вже з першого дня зложення присяги Президента зняв сторінку про Голодомор з веб-сайту Президента України. А після цього поїхав до Страсбурга, де членам Парламентської Асамблеї Ради Європи і всьому світу заявив, що Голодомор не був геноцидом українського народу.
Леонід Кучма теж не противився процесові розсекречення, а за його президентства з нагоди 70-ліття Голодомору влада вперше зайняла позицію, що Голодомор був геноцидом українського народу. Відбулися Парламентські слухання щодо вшанування памяті жертв Голодомору, на яких доповідав сьогоднішній українофоб Дмитро Табачник, в той час віце-прем`єр- міністр з гуманітарних питань. За Президента Кучми цей україножер не смів сказати, що галичани це не є українці. Також не смів заперечити Голодомор.
Ясно, що при цьому аналізі не потрібно, мабуть, порівнювати духовні цінності Віктора Януковича до Віктора Ющенка. Президент Ющенко мав чимало мінусів, але, без сумніву, був українським президентом.
Заключення таке: Україна мала за час незалежності різноманітну владу, але завжди в більшій чи меншій мірі - українську. Натомість панування Януковича не має нічого спільного з українським народом. Він служить тільки власним інтересам і Москві. Фінансова допомога йому чи його вислужникам, добровільним чи задля кар`єри, сьогодні не допомагає ні Україні, ні українському народові. Мав гроші Віктор Янукович відзначити разом з росіянами „побєду” в Другій Світовій Війні?
Гроші Діаспори, які підуть на відзначення теперішньою владою незалежності, уможливлять тільки те, що призначені на цю ціль бюджетні гроші (а їх будь-яка держава мусила б виділити) опиняться у кишенях нинішніх олігархів. До речі, мабуть, так було, коли Діаспора передавала допомогу, медичну та іншу, через владу, аж поки не здогадалась, що ця допомога не доходила до народу, а продавалася на чорно. Але тоді хоч була напівукраїнська влада в Україні. Скорумпована, але українська.
Сьогодні влада в Україні зовсім неукраїнська. Сьогодні Президент України поступається суверенітетом України, як це було недавно в Харкові. Влаштовувати гостини в дипмісіях за тяжко зароблені грощі патріотичної Діаспори? Тут не тільки розум, але і совість каже: ні!
Аскольд Лозинський
Вступна кампанія-2010: черги породжують хабарі
“За сьогодні пройшло лише чоловік 200... Якась каша... Спочатку треба постояти в цій довжелезній черзі, а потім всередині ще дві. Кажуть, можна заплатити й пройти без черги...”
Під час вступної кампанії 2009 проблемою №1 були пільговики. Цього року абітурієнти вистоюють у величезних чергах до приймальних комісій. Здати документи в один день і в один вуз намагаються сотні, а подекуди й тисячі вступників. Складати списки починають з 4-ї ранку, а в деяких університетах батьки несуть нічну варту, щоб наступного ранку всі заходили “по-чесному”. Та це не завжди спрацьовує.
Цього року за ініціативою Міністерства освіти і науки термін прийому документів у виші скоротився до двох тижнів (минулорічні вступники мали місяць). А на спеціальності, які вимагають творчого конкурсу чи внутрішніх іспитів (пожежники, фізкультурники, міліціонери) взагалі відвели лише тиждень. Спекотна погода та скорочені терміни реєстрації спровокували в перші дні хаос біля приймальних комісій, абітурієнти непритомніли, а вистоювати в черзі на вулиці в середньому доводилося до 9 годин. Можна було б звинуватити у величезних чергах і самих абітурієнтів, котрі кинулися здавати документи в перші ж дні. Але минув майже тиждень від початку роботи приймальних комісій, а черги не зменшилися.
Мій колега щоранку проїжджає повз Київський національний лінгвістичний університет. За декілька днів з початку роботи приймальної комісії він устиг побачити там і сварки, і бійки, і навіть загони міліції. Каже, що о шостій ранку, під будівлею університету вже стабільно чергує сотня осіб.
Ми прийшли до стін КНЛУ близько обіду. Усі “сидячі” місця – тобто парапети щільно заповнені вступниками та їхніми батьками. Кому не лишилося місця, змучено стоять осторонь.
– Учора я прийшла о 6-й ранку, була а черзі 441-а, але за день устигла тільки взяти бланки, заяви. Тут найгірша організація. Називають мій номер, моя черга пройти за заявою, а я не можу фізично протиснутися, тому що переді мною щільний кордон зі спин, – бідкається вступниця киянка Ольга. – Сьогодні мені просто треба віддати папку, і я не знаю, скільки доведеться сидіти.
Ольга хоче подавати документи на два факультети, а це дві різні черги. Тож аби не стояти декілька днів, навчена досвідом своєї подруги, дівчина бере з собою групу підтримки –товариша Олександра, який записався в другу чергу.
– Ми приїхали о шостій ранку. Я записався 1459-м, – розповідає Олександр. – Двері відчинилися о 9.00, але запускати почали близько 10.00. Учора приймальна комісія закрилася в 16.00, а не о 18.00. Безлад! Батьки стоять під дверима, репетують, панікують. За сьогодні пройшло лише чоловік 200. Звідкись узялося 30 незрозумілих списків... Якась каша... Спочатку треба постояти в цій довжелезній черзі, а потім всередині ще дві. Кажуть, можна заплатити й пройти без черги, скільки це коштує – не знаю, але багато.
– У Наргоспі за те, щоб подати документи за 5 хвилин, беруть 300 гривень – стверджує Ольга.
...До приймальної комісії Національного медичного університету ім. О.Богомольця чергу займали ще з 12-ї ночі з середи на четвер, тобто в перший день прийому. О 7-й ранку родичка моєї подруги вже отримала номер 804. Слід віддати належне комісії – перший день вони працювали до 3-ї години ночі. Але номеру 804 вдалося віддати документи тільки наступного дня близько 23-ї години. Працівники приймальних комісій іноді просто зривалися на вступників.
– Ще раз зробиш помилку – геть підеш звідси, – кричать вони на вступника, який по необачності при заповненні заяви переплутав якісь графи.
Розповідають, як майбутні медики роблять бізнес на абітурієнтах. У приймальних комісіях медуніверситету працюють студенти. Вони виділяються серед натовпу білими халатами. Тож двоє студентів виходять чи то подихати свіжим повітрям, чи то перекурити, а потім халат одного з них дістається абітурієнту, якому треба якомога швидше потрапити всередину приміщення, де стоїть нова черга, менша, з декількох сотень осіб. Кажуть, за таку “переправу” лише всередину будівлі студенти беруть 100 грн.
– Стільки “замордованих”, розлючених, знервованих абітурієнтів та батьків я ще не бачила. Черги – кінця-краю не видно, – розповідає моя подруга Ірина, яка вступає на другу вищу освіту до Податкової академії в Ірпені. – Комісія приймає одну людину майже годину. «Мажорних» дітей хоч відбавляй. Вони заходять з батьками-дядьками за ручку, без черги. “Прості смертні” нарешті не витримують і кажуть: “Ми все розуміємо, що ви маєте зв’язки, ну, давайте, хоч через одного заходитиме – “прості” і “блатні” …”
...Парапети під Києво-Могилянською академією щільно заповнені людом. Поряд розмістився пересувний лоток зі швидкою їжею і напоями: пиріжки, снікерси, вода, соки.
Олена з мамою приїхали вступати до академії з Червонограда, що на Львівщині. Минулого тижня в перші дні прийому вони штурмували Львівський національний університет ім. І. Франка.
– Там були не просто черги. Там був потік, маса, яка тебе несла. Такий хаос, ажіотаж. Ми два дня прочекали, щоб нарешті здати документи.
Звідти подалися до столиці. Весь учорашній день і півдня сьогодні здавали документи в Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова. Сьогодні Могиляка. А попереду ще лінгвістичний і Шевченка.
– Добре, що є можливість поселитися в знайомих у Києві, – радіє мати. – А так не уявляю, де б ми жили. Ось я особисто не розумію, чому не можна було організувати якусь реєстрацію через Інтернет. Усі дані, результати ЗНО ми дізнавалися звідти. Можна ж було завчасно організувати таку процедуру і не було б черг.
До речі, деякі вузи таки використали можливості Інтернету.
– Київський національний університет Т.Шевченка запропонував робити он-лайн реєстрацію, – розповідає голова правління громадської мережі “Опора” Ольга Айвазовська. – Після того абітурієнт приходить, і йому потрібно витратити лише 15 хвилин на подачу документів. Це можна було б передбачити усім вишам. Але зробили це одиниці. Проблема не тільки в тому, щоб вистояти чергу. Одна з абітурієнток, яка вступала до Київського національного торговельно-економічного університету, вистояла в черзі 10 годин. Вона планувала подати документи одразу на дві спеціальності, що дозволено умовами прийому. Поте в приймальній комісії їй відмовили і запропонували написати заяву лише на один фах, а на наступний день прийти повторно, вистоявши таку саму чергу, щоб подати документи на іншу. Це є прямим порушенням прав абітурієнта. Крім того, уже 16 липня черга в цей ВНЗ була сформована з 3040 осіб. Батьки на вулиці намагалися впорядкувати ситуацію та почали складати список абітурієнтів, але в приймальній комісії наголосили, що ніякі списки не чинні й готові викликати міліцію, щоб припинити самовільне їх складання. У результаті ті абітурієнти, які вже другу добу намагалися в порядку складеного списку потрапити до стін вузу, зчепилися з новоприбулими, котрі планували заходити в порядку живої черги. Це призвело до скандалів та бійок. Батьки скаржаться, що приймальна комісія працює до 17.00, тоді як робочий день триває до 18.00.
Айвазовська констатує, що більшість вузів не були готові до напливу абітурієнтів. У Тернопільському державному медичному університеті ім. І.Горбачевського за один день прийняли лише 100 заяв, тоді як черга налічувала близько 600 охочих. Опрацьовують документи лише п’ятеро осіб, пропускна спроможність кожного працівника приймальної комісії за день не перевищує 20 абітурієнтів. На сьогодні ситуація не змінилася: черга ще більша, а працівників так і залишається п’ятеро. Хоча жодних фінансових вливань залучення більшої кількості працівників комісій не потребує. Можна легко залучити студентів чи аспірантів.
У Харківській національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого чотири чоловіки приймають документи, але є тільки один комп’ютер, який за цією системою вступу є необхідним для перевірки додатку до сертифікату ЗНО по базі даних.
– Часто в самих вузах хочуть запровадити якісь додаткові стягнення, – наголошує Айвазовська. – У Черкаському медколеджі за 20 грн. продають абітурієнтам папки з ручкою, файлом і т.д. як “обов’язковий набір”, хоча цього в жодному разі не повинно бути. Є випадки, коли одночасно пропонується писати заяви на державну форму замовлення і на контракт. Це пряме порушення права абітурієнта. Адже спочатку формується конкурс загальний, а потім ті, хто не пройшов на державне замовлення, мають право навчатися на контракті.
Координатор громадської ініціативи „Студентський захист” Андрій Черних вважає, що Кабмін має прийняти рішення про продовження термінів вступної кампанії і збільшити на два тижні термін подачі вступниками документів до вузів.
– Рішення про продовження часу для подачі документів до вузів заспокоїть абітурієнтів та їхніх батьків і сприятиме налагодженню більш організованого процесу вступної кампанії, – наголошує Черних. – Крім того, вузи й абітурієнти ще не мають інформації про державне замовлення на 2010–2011 роки і не можуть прийняти виважене рішення про вибір відповідного вузу та факультету.
Наказ №706 “Про державне замовлення на підготовку та випуск фахівців з вищою освітою у 2010 році” міністр освіти і науки Дмитро Табачник підписав тільки 16 липня, після офіційного старту вступної кампанії. Представникам вузів через сайт МОН пропонували приїхати до Києва 19 та 20 липня, щоб отримати дані щодо обсягів. У минулі роки, ця інформація була у відкритому доступі й оприлюднювалася на сайті міністерства, на сьогодні її досі не опубліковано.
...Після селекторної наради з ректорами Табачник заявив, що термін прийому документів не буде збільшено і запевнив, що з наступного понеділка черг в університетах уже не буде. А під час вступної кампанії 2011 року Міносвіти все ж таки планує запровадити електронну форму прийому заяв до вузів.
P.S. Сьогодні на засіданні уряду прем’єр Микола Азаров заявив про необхідність продовження на два тижні термінів вступної кампанії до ВНЗ і вказав Табачнику на недосконалу організацію вступної кампанії “Небачені черги до вступних комісій популярних університетів та інститутів, знаєте, більше свідчать не про збільшення потягу до знань, а про те, що якось неправильно організували процес самі ВНЗ та Міністерство освіти. Я попереджаю міністра Табачника, що ситуацію треба виправити”, - наголосив Азаров.
Анна Ященко, УНІАН
Під час вступної кампанії 2009 проблемою №1 були пільговики. Цього року абітурієнти вистоюють у величезних чергах до приймальних комісій. Здати документи в один день і в один вуз намагаються сотні, а подекуди й тисячі вступників. Складати списки починають з 4-ї ранку, а в деяких університетах батьки несуть нічну варту, щоб наступного ранку всі заходили “по-чесному”. Та це не завжди спрацьовує.
Цього року за ініціативою Міністерства освіти і науки термін прийому документів у виші скоротився до двох тижнів (минулорічні вступники мали місяць). А на спеціальності, які вимагають творчого конкурсу чи внутрішніх іспитів (пожежники, фізкультурники, міліціонери) взагалі відвели лише тиждень. Спекотна погода та скорочені терміни реєстрації спровокували в перші дні хаос біля приймальних комісій, абітурієнти непритомніли, а вистоювати в черзі на вулиці в середньому доводилося до 9 годин. Можна було б звинуватити у величезних чергах і самих абітурієнтів, котрі кинулися здавати документи в перші ж дні. Але минув майже тиждень від початку роботи приймальних комісій, а черги не зменшилися.
Мій колега щоранку проїжджає повз Київський національний лінгвістичний університет. За декілька днів з початку роботи приймальної комісії він устиг побачити там і сварки, і бійки, і навіть загони міліції. Каже, що о шостій ранку, під будівлею університету вже стабільно чергує сотня осіб.
Ми прийшли до стін КНЛУ близько обіду. Усі “сидячі” місця – тобто парапети щільно заповнені вступниками та їхніми батьками. Кому не лишилося місця, змучено стоять осторонь.
– Учора я прийшла о 6-й ранку, була а черзі 441-а, але за день устигла тільки взяти бланки, заяви. Тут найгірша організація. Називають мій номер, моя черга пройти за заявою, а я не можу фізично протиснутися, тому що переді мною щільний кордон зі спин, – бідкається вступниця киянка Ольга. – Сьогодні мені просто треба віддати папку, і я не знаю, скільки доведеться сидіти.
Ольга хоче подавати документи на два факультети, а це дві різні черги. Тож аби не стояти декілька днів, навчена досвідом своєї подруги, дівчина бере з собою групу підтримки –товариша Олександра, який записався в другу чергу.
– Ми приїхали о шостій ранку. Я записався 1459-м, – розповідає Олександр. – Двері відчинилися о 9.00, але запускати почали близько 10.00. Учора приймальна комісія закрилася в 16.00, а не о 18.00. Безлад! Батьки стоять під дверима, репетують, панікують. За сьогодні пройшло лише чоловік 200. Звідкись узялося 30 незрозумілих списків... Якась каша... Спочатку треба постояти в цій довжелезній черзі, а потім всередині ще дві. Кажуть, можна заплатити й пройти без черги, скільки це коштує – не знаю, але багато.
– У Наргоспі за те, щоб подати документи за 5 хвилин, беруть 300 гривень – стверджує Ольга.
...До приймальної комісії Національного медичного університету ім. О.Богомольця чергу займали ще з 12-ї ночі з середи на четвер, тобто в перший день прийому. О 7-й ранку родичка моєї подруги вже отримала номер 804. Слід віддати належне комісії – перший день вони працювали до 3-ї години ночі. Але номеру 804 вдалося віддати документи тільки наступного дня близько 23-ї години. Працівники приймальних комісій іноді просто зривалися на вступників.
– Ще раз зробиш помилку – геть підеш звідси, – кричать вони на вступника, який по необачності при заповненні заяви переплутав якісь графи.
Розповідають, як майбутні медики роблять бізнес на абітурієнтах. У приймальних комісіях медуніверситету працюють студенти. Вони виділяються серед натовпу білими халатами. Тож двоє студентів виходять чи то подихати свіжим повітрям, чи то перекурити, а потім халат одного з них дістається абітурієнту, якому треба якомога швидше потрапити всередину приміщення, де стоїть нова черга, менша, з декількох сотень осіб. Кажуть, за таку “переправу” лише всередину будівлі студенти беруть 100 грн.
– Стільки “замордованих”, розлючених, знервованих абітурієнтів та батьків я ще не бачила. Черги – кінця-краю не видно, – розповідає моя подруга Ірина, яка вступає на другу вищу освіту до Податкової академії в Ірпені. – Комісія приймає одну людину майже годину. «Мажорних» дітей хоч відбавляй. Вони заходять з батьками-дядьками за ручку, без черги. “Прості смертні” нарешті не витримують і кажуть: “Ми все розуміємо, що ви маєте зв’язки, ну, давайте, хоч через одного заходитиме – “прості” і “блатні” …”
...Парапети під Києво-Могилянською академією щільно заповнені людом. Поряд розмістився пересувний лоток зі швидкою їжею і напоями: пиріжки, снікерси, вода, соки.
Олена з мамою приїхали вступати до академії з Червонограда, що на Львівщині. Минулого тижня в перші дні прийому вони штурмували Львівський національний університет ім. І. Франка.
– Там були не просто черги. Там був потік, маса, яка тебе несла. Такий хаос, ажіотаж. Ми два дня прочекали, щоб нарешті здати документи.
Звідти подалися до столиці. Весь учорашній день і півдня сьогодні здавали документи в Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова. Сьогодні Могиляка. А попереду ще лінгвістичний і Шевченка.
– Добре, що є можливість поселитися в знайомих у Києві, – радіє мати. – А так не уявляю, де б ми жили. Ось я особисто не розумію, чому не можна було організувати якусь реєстрацію через Інтернет. Усі дані, результати ЗНО ми дізнавалися звідти. Можна ж було завчасно організувати таку процедуру і не було б черг.
До речі, деякі вузи таки використали можливості Інтернету.
– Київський національний університет Т.Шевченка запропонував робити он-лайн реєстрацію, – розповідає голова правління громадської мережі “Опора” Ольга Айвазовська. – Після того абітурієнт приходить, і йому потрібно витратити лише 15 хвилин на подачу документів. Це можна було б передбачити усім вишам. Але зробили це одиниці. Проблема не тільки в тому, щоб вистояти чергу. Одна з абітурієнток, яка вступала до Київського національного торговельно-економічного університету, вистояла в черзі 10 годин. Вона планувала подати документи одразу на дві спеціальності, що дозволено умовами прийому. Поте в приймальній комісії їй відмовили і запропонували написати заяву лише на один фах, а на наступний день прийти повторно, вистоявши таку саму чергу, щоб подати документи на іншу. Це є прямим порушенням прав абітурієнта. Крім того, уже 16 липня черга в цей ВНЗ була сформована з 3040 осіб. Батьки на вулиці намагалися впорядкувати ситуацію та почали складати список абітурієнтів, але в приймальній комісії наголосили, що ніякі списки не чинні й готові викликати міліцію, щоб припинити самовільне їх складання. У результаті ті абітурієнти, які вже другу добу намагалися в порядку складеного списку потрапити до стін вузу, зчепилися з новоприбулими, котрі планували заходити в порядку живої черги. Це призвело до скандалів та бійок. Батьки скаржаться, що приймальна комісія працює до 17.00, тоді як робочий день триває до 18.00.
Айвазовська констатує, що більшість вузів не були готові до напливу абітурієнтів. У Тернопільському державному медичному університеті ім. І.Горбачевського за один день прийняли лише 100 заяв, тоді як черга налічувала близько 600 охочих. Опрацьовують документи лише п’ятеро осіб, пропускна спроможність кожного працівника приймальної комісії за день не перевищує 20 абітурієнтів. На сьогодні ситуація не змінилася: черга ще більша, а працівників так і залишається п’ятеро. Хоча жодних фінансових вливань залучення більшої кількості працівників комісій не потребує. Можна легко залучити студентів чи аспірантів.
У Харківській національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого чотири чоловіки приймають документи, але є тільки один комп’ютер, який за цією системою вступу є необхідним для перевірки додатку до сертифікату ЗНО по базі даних.
– Часто в самих вузах хочуть запровадити якісь додаткові стягнення, – наголошує Айвазовська. – У Черкаському медколеджі за 20 грн. продають абітурієнтам папки з ручкою, файлом і т.д. як “обов’язковий набір”, хоча цього в жодному разі не повинно бути. Є випадки, коли одночасно пропонується писати заяви на державну форму замовлення і на контракт. Це пряме порушення права абітурієнта. Адже спочатку формується конкурс загальний, а потім ті, хто не пройшов на державне замовлення, мають право навчатися на контракті.
Координатор громадської ініціативи „Студентський захист” Андрій Черних вважає, що Кабмін має прийняти рішення про продовження термінів вступної кампанії і збільшити на два тижні термін подачі вступниками документів до вузів.
– Рішення про продовження часу для подачі документів до вузів заспокоїть абітурієнтів та їхніх батьків і сприятиме налагодженню більш організованого процесу вступної кампанії, – наголошує Черних. – Крім того, вузи й абітурієнти ще не мають інформації про державне замовлення на 2010–2011 роки і не можуть прийняти виважене рішення про вибір відповідного вузу та факультету.
Наказ №706 “Про державне замовлення на підготовку та випуск фахівців з вищою освітою у 2010 році” міністр освіти і науки Дмитро Табачник підписав тільки 16 липня, після офіційного старту вступної кампанії. Представникам вузів через сайт МОН пропонували приїхати до Києва 19 та 20 липня, щоб отримати дані щодо обсягів. У минулі роки, ця інформація була у відкритому доступі й оприлюднювалася на сайті міністерства, на сьогодні її досі не опубліковано.
...Після селекторної наради з ректорами Табачник заявив, що термін прийому документів не буде збільшено і запевнив, що з наступного понеділка черг в університетах уже не буде. А під час вступної кампанії 2011 року Міносвіти все ж таки планує запровадити електронну форму прийому заяв до вузів.
P.S. Сьогодні на засіданні уряду прем’єр Микола Азаров заявив про необхідність продовження на два тижні термінів вступної кампанії до ВНЗ і вказав Табачнику на недосконалу організацію вступної кампанії “Небачені черги до вступних комісій популярних університетів та інститутів, знаєте, більше свідчать не про збільшення потягу до знань, а про те, що якось неправильно організували процес самі ВНЗ та Міністерство освіти. Я попереджаю міністра Табачника, що ситуацію треба виправити”, - наголосив Азаров.
Анна Ященко, УНІАН
суббота, 10 июля 2010 г.
Зміна полярності
Не минуло й півтора року з того часу, коли США та Росія проголосили початок «перезавантаження» двосторонніх відносин, а геополітичну карту Європи вже не впізнати. Адміністрація президента США Барака Обами всю увагу зосередила на Китаї та проблемному близькосхідному регіоні. Потребуючи допомоги Росії в стримуванні атомних амбіцій Ірану, Вашингтон дає Кремлю карт-бланш на відновлення впливу в Центральній та Східній Європі.
У логіку цих процесів чудово вписуються перемога Віктора Януковича на президентських виборах в Україні та його подальші дії, які вже призвели до втрати Україною суверенітету в зовнішній політиці та припинення руху країни на Захід.
Український Тиждень
Могильов зізнався, що часто дзвонить прокурорам «із вимо... з проханням» (фоторепортаж)
«Теледебют» глави МВС Анатолія Могильова (перше велике телеінтерв`ю з моменту призначення, як неодноразово підкреслив Євген Кисельов), мабуть, можна було б назвати вдалим, якби «Велика політика» на «Інтері» була гумористичною програмою...
Попри заявлену тему «міліція з народом?», у ролику-презентації гостя редактори телеканалу старанно обійшли резонансні теми. Наприклад силовий розгін мітингу в парку Горького в Харкові із «зрізанням» з дерев альпіністів – разом з гілками. Побиття міліціонерами двох журналістів, які вирішили випити пива на вокзалі. Студент, якого забили до смерті в столичному відділку міліції (до речі, про останнього не пригадали навіть запрошені на програму журналісти). З проблемних моментів до ролику потрапило хіба що невдале голосування ВР за відставку міністра. Та спроба номер два, запланована на наступну сесію парламенту.
Домашню заготівку дует голови МВС і ведучого відпрацював на відмінно. Особливо вдався Могильову вираз обличчя а-ля «слуга царю, отец солдатам»...
Так, українці сприймають міліцію скоріше негативно, але тому є причини. Міністр виділив три. Суспільство кардинально змінилося, а критерії оцінки роботи міліції залишилися ті самі. Зараз в суспільстві головна цінність – права і свободи людини, їх не можна порушувати навіть заради розкриття резонансного або тяжкого злочину, з досить кислим виглядом зауважив Могильов.
Друга проблема – недоліки системи освіти у МВС. Є 16 вишів, вони беруть 18-річних хлопців без життєвого досвіду, і там викладачі (майори, підполковники, полковники, - незрозуміло навіщо уточнив міністр) прищеплюють їм уявлення про те, що будь-який залік, іспит можна скласти за хабар. І коли «ми йому надягаємо лейтенантські погони, не у всіх, але у деяких з них виникає збочена думка про міліцію». Ці «деякі випускники» міліційних вузів, визнав Могильов, міліцію без корупції собі не уявляють.
Але найстрашніша проблема – останні роки в міліції роздавалися посади за гроші. Була збудована «потужна система корупційного зв`язку від низу до верху», - поскаржився міністр. Він з цим бореться: ухвалено низку «нормативних документів, підписано ряд наказів, щоб порізати «корупційні мережі». У спробі пояснити, куди йде коріння незламної корупції в МВС, гість студії остаточно заплутався в словах. У результаті народилася чарівна фраза: «саме ось ці корупційні мережі, недоліки в орієнтації, недоліки в критеріях оцінки роботи міліції, недоліки у вихованні молодих співробітників породили ось те ставлення міліціонерів, яке от зараз є до населення...»
Так може, як Саакашвілі в Грузії: всіх звільнити, і набрати нових, - вніс рацпропозицію Кисельов. Ні, це для України неприйнятно, це - величезні витрати, а грошей немає, - зітхнув Могильов. І взагалі він – не чарівник, за сто днів, і навіть за рік, систему не перебудує. А за скільки перебудуєте? – вліз ведучий. Ну, так от одразу не скажеш, це глибинні процеси, - протягнув Могильов. Ось міліційну освіту він візьметься переробити за рік-другий, але результат обіцяє не раніше, ніж роки через чотири... Але «процеси проводити» буде. Точно буде.
Та це – офіцери, а з рядовим складом взагалі все погано: зарплата гривень на 500 менша, ніж у інших силових структур, тому Могильов ну ніяк якісного добору людей забезпечити не може. Відсівати тих, хто йде в міліцію, щоб реалізувати якісь свої комплекси, на думку міністра, – завдання не його, а офіцерів. (Тих самих, «неправильно навчених», яких ще у вишах МВС привчили до корупції...) От якщо офіцер відчуватиме відповідальність за підлеглих, замість того, щоб займатися збором грошей з них, тоді «ми цю ситуацію зруйнуємо». (На жаль, міністр не пояснив, що ж таке треба зробити з офіцером, щоб він одного дня забув про збір грошей, і попер проти налагодженої корупційної системи). Але найголовніше на сьогодні – «відновити довіру народу до міліції».
Суспільство жадає крові міліції, - засмутила Могильова один з присутніх в студії журналістів. І є дані, що МВС готує показову прочуханку спеціально відібраних «цапів відбувайлів»...
Боротися з корупцією можна тільки «хірургічним шляхом», - з батьківською усмішкою заявив глава МВС. Він зараз не вважає за можливе захищати честь мундира. Мундир треба чистити, - в міліції є «кричущі факти корупційних явищ по окремих підрозділах, і навіть по цілих блоках». Вже заарештовано більше двох десятків офіцерів. Людей із збоченою психологією тільки страх покарання може утримати від нової провини, зітхнув Могильов і пішов перераховувати: арештований заступник начальника УВС Тернопільської області, начальник ДАІ Сумської області, начальник райвідділу в Полтавській області, начальник райвідділу в Львівській області... Статті – зловживання службовим становищем, розкрадання, хабарі – «в принципі весь набір посадових злочинів». Це – фігури, які були «священними коровами» (тут глава МВС затнувся і чомусь вибачився у присутніх за таке порівняння), але зараз вони мають відповісти.
Він сам теж відповідатиме. І за своїх підлеглих теж. Але не за всіх, а тільки за прямих. Якщо хтось із заступників Могильова потрапить під кримінальну відповідальність, Могильов одразу напише рапорт, запевнив студію міністр. У випадках «наїздів» і спроб очорнити, наприклад через ЗМІ, міністр захищатиме своїх підлеглих «до останньої краплі крові», але якщо вони винні в чомусь, обіцяє: пощади не буде. (Все б добре, та тільки за дужками гарячого монологу залишилася проблема – де та межа, за якою «наїзд і очорнення» перетворюються на обгрунтоване звинувачення, і хто саме її визначатиме).
«Я досить часто дзвоню прокурорам областей або прокуророві генеральному з вимо... з проханням (вимагати я не маю права, - раптово пригадав міністр) про те, щоб вживалися жорсткі заходи дії до працівників міліції, які скоїли кримінальні злочини, з негайним арештом їх після виявлення такої події», - заявив Могильов. Студія завмерла у захваті...
А як бути з хвилею замовних вбивств, що останнім часом прокотилася Україною? От тільки в Криму було три резонансних «заказняка». Кримський главк оприлюднив дані, згідно з якими серйозно впав рівень розкриття злочинів взагалі. Та й не тільки в Криму, розкриття по всій Україні падає. Це що – повернення в бандитські 90-ті?
За «відомої особи, яка працювала в Криму на громадських засадах» розкриваність в Криму була 36%. Зараз – близько 62% в Криму і близько 70% по Україні, - пояснив стан справ міністр. Але такі критерії оцінки як відсоток розкриття і зменшення або збільшення кількості злочинів, були ще в Радянському Союзі, і зараз практично ніде в світі не застосовуються. (Автоматично напрошувалося: чому?) У всій Європі розкриваність близько 40-50%, - відповів на непоставлене запитання глава МВС, - якщо поставити завдання МВС дати розкриття 90% - вона буде...
...але при цьому частину злочинів «просто приберуть із звітності», а по іншій частині – «вибиватимуть свідчення з підлеглих» (очевидно, малося на увазі з підозрюваних). Тому процентні показники – абсолютно неправильні. Могильов їх прибрав. Він вважає, оцінювати роботу міліції слід так: скільки ми поточного року осіб притягли до кримінальної відповідальності. Якщо таких побільшало, значить МВС працює добре. Ця цифра з кожним місяцем в Україні зростає, - уточнив Могильов, до того ж «основних злочинів» по країні стало менше, а розкриваність навпаки зросла. (Тут міністр пригадав, що на його думку, ці цифри «роботу міліції не відображають взагалі»...)
МВС тепер за головне ставить права і свободи особи, «тобто ми тепер повинні поважати будь-яку людину, навіть підозрювану в скоєнні злочину. Її права і свободи – святе»... «Профілактична дія міліції на підзвітний елемент в даний час набагато знизилася»... Немає ЛТП, немає витверезників, і у результаті – «вплив міліції на зростання або зниження злочинності – 10-15%», - заявив Могильов. У решті винні соціально-економічні чинники...
Якщо від міліції вимагати розкриваність, це «неминуче спричиняє всі неправомірні дії відносно затриманих», - попередив глава МВС.
А як визначити допустимий ступінь насильства, яке має право використовувати міліціонер щодо затриманого? Журналіст повідав міністрові історію про слідчого, який примушував затриманого їсти кактус...
Насильство можна застосовувати тільки щоб запобігти злочину і лише регламентоване законом, упевнено заявив міністр. Ну або якщо підозрюваний агресивний, якщо «не розуміє звичайних слів»... І коли буде доведено провину міліціонера, «хтось там повісився» в РВВС або був побитий, винного покарають жорсткіше, аніж цивільного за аналогічний злочин. Тут Могильов просто попросив повірити йому на слово.
Що стосується скандалу з журналістом, якого закували в наручники за пиво. По-перше він чинив опір... а по-друге: всіх, хто перевищив свої повноваження вже покарали. Адміністративно. Як саме, Могильов не уточнив.
Своїми успіхами у вивченні української міністр похвалився в двох реченнях. Він дуже поважає Кисельова, тому відповідатиме російською. Інакше йому довелося би «перекладати російські слова на українську»: так вийде повільніше, а часу і без того - в обріз...
Олена Перегуда
Фото з сайту програми «Велика політика»
Попри заявлену тему «міліція з народом?», у ролику-презентації гостя редактори телеканалу старанно обійшли резонансні теми. Наприклад силовий розгін мітингу в парку Горького в Харкові із «зрізанням» з дерев альпіністів – разом з гілками. Побиття міліціонерами двох журналістів, які вирішили випити пива на вокзалі. Студент, якого забили до смерті в столичному відділку міліції (до речі, про останнього не пригадали навіть запрошені на програму журналісти). З проблемних моментів до ролику потрапило хіба що невдале голосування ВР за відставку міністра. Та спроба номер два, запланована на наступну сесію парламенту.
Домашню заготівку дует голови МВС і ведучого відпрацював на відмінно. Особливо вдався Могильову вираз обличчя а-ля «слуга царю, отец солдатам»...
Так, українці сприймають міліцію скоріше негативно, але тому є причини. Міністр виділив три. Суспільство кардинально змінилося, а критерії оцінки роботи міліції залишилися ті самі. Зараз в суспільстві головна цінність – права і свободи людини, їх не можна порушувати навіть заради розкриття резонансного або тяжкого злочину, з досить кислим виглядом зауважив Могильов.
Друга проблема – недоліки системи освіти у МВС. Є 16 вишів, вони беруть 18-річних хлопців без життєвого досвіду, і там викладачі (майори, підполковники, полковники, - незрозуміло навіщо уточнив міністр) прищеплюють їм уявлення про те, що будь-який залік, іспит можна скласти за хабар. І коли «ми йому надягаємо лейтенантські погони, не у всіх, але у деяких з них виникає збочена думка про міліцію». Ці «деякі випускники» міліційних вузів, визнав Могильов, міліцію без корупції собі не уявляють.
Але найстрашніша проблема – останні роки в міліції роздавалися посади за гроші. Була збудована «потужна система корупційного зв`язку від низу до верху», - поскаржився міністр. Він з цим бореться: ухвалено низку «нормативних документів, підписано ряд наказів, щоб порізати «корупційні мережі». У спробі пояснити, куди йде коріння незламної корупції в МВС, гість студії остаточно заплутався в словах. У результаті народилася чарівна фраза: «саме ось ці корупційні мережі, недоліки в орієнтації, недоліки в критеріях оцінки роботи міліції, недоліки у вихованні молодих співробітників породили ось те ставлення міліціонерів, яке от зараз є до населення...»
Так може, як Саакашвілі в Грузії: всіх звільнити, і набрати нових, - вніс рацпропозицію Кисельов. Ні, це для України неприйнятно, це - величезні витрати, а грошей немає, - зітхнув Могильов. І взагалі він – не чарівник, за сто днів, і навіть за рік, систему не перебудує. А за скільки перебудуєте? – вліз ведучий. Ну, так от одразу не скажеш, це глибинні процеси, - протягнув Могильов. Ось міліційну освіту він візьметься переробити за рік-другий, але результат обіцяє не раніше, ніж роки через чотири... Але «процеси проводити» буде. Точно буде.
Та це – офіцери, а з рядовим складом взагалі все погано: зарплата гривень на 500 менша, ніж у інших силових структур, тому Могильов ну ніяк якісного добору людей забезпечити не може. Відсівати тих, хто йде в міліцію, щоб реалізувати якісь свої комплекси, на думку міністра, – завдання не його, а офіцерів. (Тих самих, «неправильно навчених», яких ще у вишах МВС привчили до корупції...) От якщо офіцер відчуватиме відповідальність за підлеглих, замість того, щоб займатися збором грошей з них, тоді «ми цю ситуацію зруйнуємо». (На жаль, міністр не пояснив, що ж таке треба зробити з офіцером, щоб він одного дня забув про збір грошей, і попер проти налагодженої корупційної системи). Але найголовніше на сьогодні – «відновити довіру народу до міліції».
Суспільство жадає крові міліції, - засмутила Могильова один з присутніх в студії журналістів. І є дані, що МВС готує показову прочуханку спеціально відібраних «цапів відбувайлів»...
Боротися з корупцією можна тільки «хірургічним шляхом», - з батьківською усмішкою заявив глава МВС. Він зараз не вважає за можливе захищати честь мундира. Мундир треба чистити, - в міліції є «кричущі факти корупційних явищ по окремих підрозділах, і навіть по цілих блоках». Вже заарештовано більше двох десятків офіцерів. Людей із збоченою психологією тільки страх покарання може утримати від нової провини, зітхнув Могильов і пішов перераховувати: арештований заступник начальника УВС Тернопільської області, начальник ДАІ Сумської області, начальник райвідділу в Полтавській області, начальник райвідділу в Львівській області... Статті – зловживання службовим становищем, розкрадання, хабарі – «в принципі весь набір посадових злочинів». Це – фігури, які були «священними коровами» (тут глава МВС затнувся і чомусь вибачився у присутніх за таке порівняння), але зараз вони мають відповісти.
Він сам теж відповідатиме. І за своїх підлеглих теж. Але не за всіх, а тільки за прямих. Якщо хтось із заступників Могильова потрапить під кримінальну відповідальність, Могильов одразу напише рапорт, запевнив студію міністр. У випадках «наїздів» і спроб очорнити, наприклад через ЗМІ, міністр захищатиме своїх підлеглих «до останньої краплі крові», але якщо вони винні в чомусь, обіцяє: пощади не буде. (Все б добре, та тільки за дужками гарячого монологу залишилася проблема – де та межа, за якою «наїзд і очорнення» перетворюються на обгрунтоване звинувачення, і хто саме її визначатиме).
«Я досить часто дзвоню прокурорам областей або прокуророві генеральному з вимо... з проханням (вимагати я не маю права, - раптово пригадав міністр) про те, щоб вживалися жорсткі заходи дії до працівників міліції, які скоїли кримінальні злочини, з негайним арештом їх після виявлення такої події», - заявив Могильов. Студія завмерла у захваті...
А як бути з хвилею замовних вбивств, що останнім часом прокотилася Україною? От тільки в Криму було три резонансних «заказняка». Кримський главк оприлюднив дані, згідно з якими серйозно впав рівень розкриття злочинів взагалі. Та й не тільки в Криму, розкриття по всій Україні падає. Це що – повернення в бандитські 90-ті?
За «відомої особи, яка працювала в Криму на громадських засадах» розкриваність в Криму була 36%. Зараз – близько 62% в Криму і близько 70% по Україні, - пояснив стан справ міністр. Але такі критерії оцінки як відсоток розкриття і зменшення або збільшення кількості злочинів, були ще в Радянському Союзі, і зараз практично ніде в світі не застосовуються. (Автоматично напрошувалося: чому?) У всій Європі розкриваність близько 40-50%, - відповів на непоставлене запитання глава МВС, - якщо поставити завдання МВС дати розкриття 90% - вона буде...
...але при цьому частину злочинів «просто приберуть із звітності», а по іншій частині – «вибиватимуть свідчення з підлеглих» (очевидно, малося на увазі з підозрюваних). Тому процентні показники – абсолютно неправильні. Могильов їх прибрав. Він вважає, оцінювати роботу міліції слід так: скільки ми поточного року осіб притягли до кримінальної відповідальності. Якщо таких побільшало, значить МВС працює добре. Ця цифра з кожним місяцем в Україні зростає, - уточнив Могильов, до того ж «основних злочинів» по країні стало менше, а розкриваність навпаки зросла. (Тут міністр пригадав, що на його думку, ці цифри «роботу міліції не відображають взагалі»...)
МВС тепер за головне ставить права і свободи особи, «тобто ми тепер повинні поважати будь-яку людину, навіть підозрювану в скоєнні злочину. Її права і свободи – святе»... «Профілактична дія міліції на підзвітний елемент в даний час набагато знизилася»... Немає ЛТП, немає витверезників, і у результаті – «вплив міліції на зростання або зниження злочинності – 10-15%», - заявив Могильов. У решті винні соціально-економічні чинники...
Якщо від міліції вимагати розкриваність, це «неминуче спричиняє всі неправомірні дії відносно затриманих», - попередив глава МВС.
А як визначити допустимий ступінь насильства, яке має право використовувати міліціонер щодо затриманого? Журналіст повідав міністрові історію про слідчого, який примушував затриманого їсти кактус...
Насильство можна застосовувати тільки щоб запобігти злочину і лише регламентоване законом, упевнено заявив міністр. Ну або якщо підозрюваний агресивний, якщо «не розуміє звичайних слів»... І коли буде доведено провину міліціонера, «хтось там повісився» в РВВС або був побитий, винного покарають жорсткіше, аніж цивільного за аналогічний злочин. Тут Могильов просто попросив повірити йому на слово.
Що стосується скандалу з журналістом, якого закували в наручники за пиво. По-перше він чинив опір... а по-друге: всіх, хто перевищив свої повноваження вже покарали. Адміністративно. Як саме, Могильов не уточнив.
Своїми успіхами у вивченні української міністр похвалився в двох реченнях. Він дуже поважає Кисельова, тому відповідатиме російською. Інакше йому довелося би «перекладати російські слова на українську»: так вийде повільніше, а часу і без того - в обріз...
Олена Перегуда
Фото з сайту програми «Велика політика»
Чи захоче політкоректний УЄФА під час Євро-2012 вшанувати учасників матчу смерті
Матчу смерті у Києві влітку 1942 року не було, заявив один з учасників нічних навколофутбольних посиденьок на Першому національному телеканалі.
Фраза ця була кинута у жвавій полеміці, коли співрозмовники майже не дослухалися одне до одного, розмова покотилася далі і ця тема не була розвинена.
Втім, для багатьох дослідників минулої війни, також для істориків київського футболу, і справді, виявом великої обізнаності і нових підходів стало відмовлятися від того спадку, який, як тепер видається, був просто продуктом радянської системи , ідеологізованим міфом.
Який матч смерті? Які розстріли за перемогу? Та наші хлопці раді були зіграти з німцями, фотографувалися на згадку – подібні трактування тих подій нині не рідкість в Україні.
І в самій ФРН кілька років тому навіть спеціальне слідство провели. Прокуратора міста Гамбурга порушила справу за фактом убивства чотирьох київських футболістів і зрештою винесла вердикт, що «справжню причину арешту футболістів встановити не вдалося», а розстріляні вони були навесні 1943 року, набагато пізніше пам’ятного матчу смерті 9 серпня 1942 року за наказом начальника Сирецького концтабору Пауля Радомські з неясних мотивів, разом з іншими в’язнями.
Виходить, були наші футболісти безвинними жертвами світової війни, на яку і все спишемо.
Дивно якось складається: футбол в окупаційному Києві був, перемоги над окупаційними командами були, арешти наших футболістів були, розстріли були, а матчу смерті, виходить, не було.
Давайте подивимося на ті події в історичній площині. Літо 42-го року: Гітлер підкорив майже всі країни Європи, сфера впливу фашистів простягається від Кіпру до Скандинавії, прапори зі свастикою - над Ельбрусом, над афінським Акрополем, над Ейфелевою вежею в Парижі (для цього німці спеціально виготовили три однакових дюралюмінієвих 11-метрових флагштоки).
Безупинно палають печі концтаборів, йде зачистка території європейського континенту під «життєвий простір» німецької нації.
У липні 1942 року виходить наказ №227 Верховного Головнокомандуючого Сталіна, в якому констатується, що «після втрати України, Білорусії, Прибалтики, Донбасу та інших областей у нас стало менше території…у нас уже немає переваги над німцями ні в людських ресурсах, ні у запасах хліба».
У самому Києві у липневі дні 1942 року окупанти арештовують керівника підпільної диверсійної групи Миколу Кудрю і його соратників. У Бабиному яру вже розстріляні десятки тисяч мирних жителів Києва, передовсім, євреїв, розстріляні 620 членів ОУН разом з Оленою Телігою. Кияни сумно жартують на своєму невиправному суржику: «Німцям гут, юдам капут, циганам тоже, українцям позже».
І от німці дізнаються, що в Києві існує футбольна команда з професійних гравців, які працюють на хлібозаводі, а після роботи ганяють м’яча. В результаті домовленостей окупаційної влади з керівництвом хлібозаводу було вирішено провести серію матчів київської команди, яка отримала назву «Старт» з новими «господарями міста», організувати щось на зразок першості Києва з футболу.
Газета «Нове українське слово» писала у ті дні:
«З дозволу Штадткомісаріату і за допомогою управи відновлюється спортивне життя. Уже організовано перше товариство «Рух», з’являються спортивні колективи на окремих підприємствах. Так, хлібозавод уже склав футбольну команду з кращих гравців міста. 7 червня, у неділю, о 17.30, на стадіоні Палацу спорту відбудеться матч «Рух» - «Хлібозавод»»
Протягом червня – серпня 1942 року на стадіоні «Зеніт» (нині «Старт») київська команда, яку складали гравці довоєнного «Динамо» та «Локомотива», зіграла 9 чи 10 матчів: з командою «Рух», зі збірними угорських, румунських військових частин, німецьких залізничників, і два - з командою німецьких частин ППО «Флакельф». Виграли в усіх, загальний рахунок 56:11.
Власне, спортивний сенс тих поєдинків був досить умовний, адже за «Старт» виступали все-таки професійні футболісти, і обіграти гарнізонних любителів для них не було проблемою.
Суть в іншому. Що значило за тих умов грати проти команд окупантів, нам тепер, через майже 70 років, уявити складно. Простіше уявити, що значило, наприклад, протистояти німцям на фронті, у партизанському загоні, у підпіллі. Можемо навіть уявити, що значило бути зрадником, поліцаєм, адже добро і зло ходять по життю поряд.
Мені якось випало розмовляти з одним з учасників тих матчів 42-го року Володимиром Балакіним, питаю: а чи не було остраху виходити на поле проти німців, не думали, що все це може закінчитися досить трагічно? Коли граєшся з тигром, не забувай, що ти граєшся з тигром.
«Може, хтось і думав про щось таке, але, принаймні, серед наших мови про це не було, - відповів він тоді. – Про якісь погрози з боку німців ми не чули, ніхто на нас не тиснув. Хотілося виграти, порадувати народ, от і все, ми ж були спортсменами».
Хотілося виграти… Мільйони людей у світі мріяли у ті дні про перемогу над фашистами, і ці півтора десятка київських футболістів виграли свої поєдинки з окупантами, виграли свої, мабуть, найважливіші матчі, не поступилися у жодному.
Водночас відомо, що 2002 року грецькі кінематографісти відшукали колишнього гравця команди «Флакельф» Віллі Ендельбердта, який в інтерв’ю засвідчив, що їхню команду навідував високий офіцерський чин, який напучував перед матчем: «Це особливий поєдинок, і ви повинні його виграти, щоб довести вищість арійської раси». У це можна повірити, оскільки гітлерівці щиро вважали себе «юберменшами», і наприклад, Олімпіада 1936 року у Берліні, за задумом нацистських ідеологів, повинна була стати унаочненням цієї теорії вищої раси.
Отже, останній матч «Старту» було зіграно 16 серпня 1942 року, а 18 серпня гестапівці прямо на хлібозаводі заарештовують майже всіх гравців команди. Для трьох з них – Миколи Трусевича, Олексія Клименка, Івана Кузьменка це закінчилося розстрілом у Бабиному яру 24 лютого 1943 року, четвертий – Микола Коротких (єдиний з усіх кадровий працівник НКВС) був заарештований 6 вересня і закатований у гестапо восени 1942-го. Решта пройшли через ув’язнення у Сирецькому концтаборі.
Існує чимало досліджень, чому ж все-таки німці заарештували футболістів. Більшість дослідників сходяться на тому, що гестапівцям «підкинули» версію про те, що футболісти-динамівці є співробітниками НКВС і залишені у Києві з розвідувальною метою, а футбол виявився лише легендою-прикриттям.
Зокрема, дослідник історії Києва Тетяна Євстаф’єва посилається на доповідну, написану начальником контррозвідки «Смерш» Першого Українського фронту генерал-майором Осетровим у листопаді 1943 року, який про причину арешту футболістів свідчив: «Чтобы избавиться от столь сильного конкурента, предатели, состоявшие на секретной службе в гестапо, донесли, что все бывшие динамовцы являются сотрудниками НКВД и оставлены в Киеве с разведывательной целью».
Інший історик київського футболу В’ячеслав Сабалдир також стверджує у своїй книжці «Від матчу смерті до матчу життя», що футболісти були залишені у Києві для виконання розвідувально-диверсійних операцій: за рішенням тодішніх керівників НКВС УРСР була розроблена легенда, що футболістів влітку 1941 нібито не евакуювали з Києва разом з усіма через недогляд керівництва команди, а надалі вони мали легалізуватися і діяти спільно з іншими диверсійними групами.
Так це було насправді чи ні, який сенс був робити розвідників з футболістів, людей відомих і примітних, і яким, зрештою, був їхній вклад у діяльність розвідгруп - тут і досі широкий простір для дискусій дослідників.
Але в даному випадку давайте все-таки віддамо належне мужності цих людей, які зробили тоді на футбольному полі все, що могли, які не захотіли бути меншовартісними і яким довелося винести після війни несправедливі підозри і навіть звинувачення у співробітництві з окупантами. Адже учасників тих матчів викликали на допити навіть у 60-і роки, також є свідчення, що зовсім неоднозначно були сприйняті наміри встановлення пам’ятників футболістам на стадіоні «Динамо» і «Старт»…
З деяких пір ті події тепер трактуються як звичайні футбольні матчі у дещо незвичайних умовах, мовляв, люди просто скучили за улюбленою грою, поганяли м’яча, це була їх особиста справа, нічого смертельного. А те, що четверо гравців були вбиті, а решта потрапила до концтабору, це так... ексцес воєнного часу.
Кожному народові властиве прагнення творити свої міфи, мати свій епос, своїх героїв. Це цілком природно, так само як і кожна нормальна людина хоче виглядати, здаватися в очах інших кращою, ніж вона є насправді.
Займатися ж розвінчуванням міфів, переписуванням історії – справа, може, й захоплива, але і вкрай небезпечна. Легко можна скотитися до нігілізму чи пофігізму, як нині прийнято казати, породити у суспільстві загальний цинізм і зневіру, а саму державу зробити безпомічною і беззахисною у відстоюванні власних інтересів, залишити її без історичної пам’яті. (Для ілюстрації: буквально днями українські ЗМІ поширили інформацію про вшанування пам’яті «відомого російського кінорежисера Сергія Бондарчука, який народився на Херсонщині». Про те, що С.Бондарчук був все-таки радянським режисером, а не російським (помер у 1994 році), отримав звання народного артиста СРСР за роль Тараса Шевченка, був лауреатом Шевченківської премії - про це, звичайно, жодного слова).
…За два роки у Києві, дасть Бог, проходитиме фінальний матч чемпіонату Європи з футболу. Рівно через сім десятиліть після тих незабутніх подій спекотного літа 42-го. Цікаво, чи політкоректний УЄФА захоче відзначити разом з нами цей ювілей, вшанувати пам`ять футболістів, ну, хоча б хвилиною мовчання перед фіналом? Чи, зрештою, буде спроможна наша держава порушити це питання перед Європою? Чи здогадається хтось включити в офіційні туристичні маршрути стадіон «Старт», де проходили матчі 42-го року, і де встановлено пам’ятник київським футболістам (не все ж болільникам пиво жлуктити та у вувузели дути)?
Хоча є сумніви, що й сам стадіон уціліє до того часу. Нині на нього поклали око бездумні забудовники, а вони, як відомо, на пам`ять не озираються і у міфи не вірять.
Олег Олійник, УНІАН
Фраза ця була кинута у жвавій полеміці, коли співрозмовники майже не дослухалися одне до одного, розмова покотилася далі і ця тема не була розвинена.
Втім, для багатьох дослідників минулої війни, також для істориків київського футболу, і справді, виявом великої обізнаності і нових підходів стало відмовлятися від того спадку, який, як тепер видається, був просто продуктом радянської системи , ідеологізованим міфом.
Який матч смерті? Які розстріли за перемогу? Та наші хлопці раді були зіграти з німцями, фотографувалися на згадку – подібні трактування тих подій нині не рідкість в Україні.
І в самій ФРН кілька років тому навіть спеціальне слідство провели. Прокуратора міста Гамбурга порушила справу за фактом убивства чотирьох київських футболістів і зрештою винесла вердикт, що «справжню причину арешту футболістів встановити не вдалося», а розстріляні вони були навесні 1943 року, набагато пізніше пам’ятного матчу смерті 9 серпня 1942 року за наказом начальника Сирецького концтабору Пауля Радомські з неясних мотивів, разом з іншими в’язнями.
Виходить, були наші футболісти безвинними жертвами світової війни, на яку і все спишемо.
Дивно якось складається: футбол в окупаційному Києві був, перемоги над окупаційними командами були, арешти наших футболістів були, розстріли були, а матчу смерті, виходить, не було.
Давайте подивимося на ті події в історичній площині. Літо 42-го року: Гітлер підкорив майже всі країни Європи, сфера впливу фашистів простягається від Кіпру до Скандинавії, прапори зі свастикою - над Ельбрусом, над афінським Акрополем, над Ейфелевою вежею в Парижі (для цього німці спеціально виготовили три однакових дюралюмінієвих 11-метрових флагштоки).
Безупинно палають печі концтаборів, йде зачистка території європейського континенту під «життєвий простір» німецької нації.
У липні 1942 року виходить наказ №227 Верховного Головнокомандуючого Сталіна, в якому констатується, що «після втрати України, Білорусії, Прибалтики, Донбасу та інших областей у нас стало менше території…у нас уже немає переваги над німцями ні в людських ресурсах, ні у запасах хліба».
У самому Києві у липневі дні 1942 року окупанти арештовують керівника підпільної диверсійної групи Миколу Кудрю і його соратників. У Бабиному яру вже розстріляні десятки тисяч мирних жителів Києва, передовсім, євреїв, розстріляні 620 членів ОУН разом з Оленою Телігою. Кияни сумно жартують на своєму невиправному суржику: «Німцям гут, юдам капут, циганам тоже, українцям позже».
І от німці дізнаються, що в Києві існує футбольна команда з професійних гравців, які працюють на хлібозаводі, а після роботи ганяють м’яча. В результаті домовленостей окупаційної влади з керівництвом хлібозаводу було вирішено провести серію матчів київської команди, яка отримала назву «Старт» з новими «господарями міста», організувати щось на зразок першості Києва з футболу.
Газета «Нове українське слово» писала у ті дні:
«З дозволу Штадткомісаріату і за допомогою управи відновлюється спортивне життя. Уже організовано перше товариство «Рух», з’являються спортивні колективи на окремих підприємствах. Так, хлібозавод уже склав футбольну команду з кращих гравців міста. 7 червня, у неділю, о 17.30, на стадіоні Палацу спорту відбудеться матч «Рух» - «Хлібозавод»»
Протягом червня – серпня 1942 року на стадіоні «Зеніт» (нині «Старт») київська команда, яку складали гравці довоєнного «Динамо» та «Локомотива», зіграла 9 чи 10 матчів: з командою «Рух», зі збірними угорських, румунських військових частин, німецьких залізничників, і два - з командою німецьких частин ППО «Флакельф». Виграли в усіх, загальний рахунок 56:11.
Власне, спортивний сенс тих поєдинків був досить умовний, адже за «Старт» виступали все-таки професійні футболісти, і обіграти гарнізонних любителів для них не було проблемою.
Суть в іншому. Що значило за тих умов грати проти команд окупантів, нам тепер, через майже 70 років, уявити складно. Простіше уявити, що значило, наприклад, протистояти німцям на фронті, у партизанському загоні, у підпіллі. Можемо навіть уявити, що значило бути зрадником, поліцаєм, адже добро і зло ходять по життю поряд.
Мені якось випало розмовляти з одним з учасників тих матчів 42-го року Володимиром Балакіним, питаю: а чи не було остраху виходити на поле проти німців, не думали, що все це може закінчитися досить трагічно? Коли граєшся з тигром, не забувай, що ти граєшся з тигром.
«Може, хтось і думав про щось таке, але, принаймні, серед наших мови про це не було, - відповів він тоді. – Про якісь погрози з боку німців ми не чули, ніхто на нас не тиснув. Хотілося виграти, порадувати народ, от і все, ми ж були спортсменами».
Хотілося виграти… Мільйони людей у світі мріяли у ті дні про перемогу над фашистами, і ці півтора десятка київських футболістів виграли свої поєдинки з окупантами, виграли свої, мабуть, найважливіші матчі, не поступилися у жодному.
Водночас відомо, що 2002 року грецькі кінематографісти відшукали колишнього гравця команди «Флакельф» Віллі Ендельбердта, який в інтерв’ю засвідчив, що їхню команду навідував високий офіцерський чин, який напучував перед матчем: «Це особливий поєдинок, і ви повинні його виграти, щоб довести вищість арійської раси». У це можна повірити, оскільки гітлерівці щиро вважали себе «юберменшами», і наприклад, Олімпіада 1936 року у Берліні, за задумом нацистських ідеологів, повинна була стати унаочненням цієї теорії вищої раси.
Отже, останній матч «Старту» було зіграно 16 серпня 1942 року, а 18 серпня гестапівці прямо на хлібозаводі заарештовують майже всіх гравців команди. Для трьох з них – Миколи Трусевича, Олексія Клименка, Івана Кузьменка це закінчилося розстрілом у Бабиному яру 24 лютого 1943 року, четвертий – Микола Коротких (єдиний з усіх кадровий працівник НКВС) був заарештований 6 вересня і закатований у гестапо восени 1942-го. Решта пройшли через ув’язнення у Сирецькому концтаборі.
Існує чимало досліджень, чому ж все-таки німці заарештували футболістів. Більшість дослідників сходяться на тому, що гестапівцям «підкинули» версію про те, що футболісти-динамівці є співробітниками НКВС і залишені у Києві з розвідувальною метою, а футбол виявився лише легендою-прикриттям.
Зокрема, дослідник історії Києва Тетяна Євстаф’єва посилається на доповідну, написану начальником контррозвідки «Смерш» Першого Українського фронту генерал-майором Осетровим у листопаді 1943 року, який про причину арешту футболістів свідчив: «Чтобы избавиться от столь сильного конкурента, предатели, состоявшие на секретной службе в гестапо, донесли, что все бывшие динамовцы являются сотрудниками НКВД и оставлены в Киеве с разведывательной целью».
Інший історик київського футболу В’ячеслав Сабалдир також стверджує у своїй книжці «Від матчу смерті до матчу життя», що футболісти були залишені у Києві для виконання розвідувально-диверсійних операцій: за рішенням тодішніх керівників НКВС УРСР була розроблена легенда, що футболістів влітку 1941 нібито не евакуювали з Києва разом з усіма через недогляд керівництва команди, а надалі вони мали легалізуватися і діяти спільно з іншими диверсійними групами.
Так це було насправді чи ні, який сенс був робити розвідників з футболістів, людей відомих і примітних, і яким, зрештою, був їхній вклад у діяльність розвідгруп - тут і досі широкий простір для дискусій дослідників.
Але в даному випадку давайте все-таки віддамо належне мужності цих людей, які зробили тоді на футбольному полі все, що могли, які не захотіли бути меншовартісними і яким довелося винести після війни несправедливі підозри і навіть звинувачення у співробітництві з окупантами. Адже учасників тих матчів викликали на допити навіть у 60-і роки, також є свідчення, що зовсім неоднозначно були сприйняті наміри встановлення пам’ятників футболістам на стадіоні «Динамо» і «Старт»…
З деяких пір ті події тепер трактуються як звичайні футбольні матчі у дещо незвичайних умовах, мовляв, люди просто скучили за улюбленою грою, поганяли м’яча, це була їх особиста справа, нічого смертельного. А те, що четверо гравців були вбиті, а решта потрапила до концтабору, це так... ексцес воєнного часу.
Кожному народові властиве прагнення творити свої міфи, мати свій епос, своїх героїв. Це цілком природно, так само як і кожна нормальна людина хоче виглядати, здаватися в очах інших кращою, ніж вона є насправді.
Займатися ж розвінчуванням міфів, переписуванням історії – справа, може, й захоплива, але і вкрай небезпечна. Легко можна скотитися до нігілізму чи пофігізму, як нині прийнято казати, породити у суспільстві загальний цинізм і зневіру, а саму державу зробити безпомічною і беззахисною у відстоюванні власних інтересів, залишити її без історичної пам’яті. (Для ілюстрації: буквально днями українські ЗМІ поширили інформацію про вшанування пам’яті «відомого російського кінорежисера Сергія Бондарчука, який народився на Херсонщині». Про те, що С.Бондарчук був все-таки радянським режисером, а не російським (помер у 1994 році), отримав звання народного артиста СРСР за роль Тараса Шевченка, був лауреатом Шевченківської премії - про це, звичайно, жодного слова).
…За два роки у Києві, дасть Бог, проходитиме фінальний матч чемпіонату Європи з футболу. Рівно через сім десятиліть після тих незабутніх подій спекотного літа 42-го. Цікаво, чи політкоректний УЄФА захоче відзначити разом з нами цей ювілей, вшанувати пам`ять футболістів, ну, хоча б хвилиною мовчання перед фіналом? Чи, зрештою, буде спроможна наша держава порушити це питання перед Європою? Чи здогадається хтось включити в офіційні туристичні маршрути стадіон «Старт», де проходили матчі 42-го року, і де встановлено пам’ятник київським футболістам (не все ж болільникам пиво жлуктити та у вувузели дути)?
Хоча є сумніви, що й сам стадіон уціліє до того часу. Нині на нього поклали око бездумні забудовники, а вони, як відомо, на пам`ять не озираються і у міфи не вірять.
Олег Олійник, УНІАН
пятница, 9 июля 2010 г.
Оксана Забужко й УНІАН принизили гідність народів Африки
Шановна редакція, нещодавно на Вашому веб- порталі була опублікована стаття-інтерв’ю з Оксаною Забужко. Цілком сильні і слушні аргументи письменниці, наведені в статті, були затьмарені деякими висловлюваннями, які в сучасному світі журналістики вважаються класичними зразками «мовою ненависті».
Наводжу цитати з цієї статті:
«ТА ХТО ВИ ТАКІ, ХОЛЄРА ЯСНА – АФРИКАНСЬКІ КНЯЗЬКИ?
... Та хто ви такі, холєра ясна – африканські князьки? Де в сучасній політиці, крім третьосвітніх феодальних диктатурок, таке робиться?»
«ПРОТИ МІНІСТРА КУЛЬТУРИ ЕКВАТОРІАЛЬНА АФРИКА ВІДПОЧИВАЄ
... Ви назвали прізвище, а я згадала, чим він прославився з першого ж дня: прийшовши на робоче місце, покликав московського попа освятити кабінет. Екваторіальна Африка відпочиває! Можна вважати, що нарешті Україна визначилася з вектором інтеграції, як не геополітично, то принаймні культурно – в Африку. Після того у мене ніяких питань до цього міністра та його культури немає»...
Співрозмовниця автора статті робить посилання на Африканський континент з метою посилити негативні емоції щодо оцінки діючої влади. На мою думку, самі по собі такі висловлювання не є нейтральними, а містять принизливо-зневажливу оцінку представників африканського континенту, що відображає стереотипні уявлення і принижує гідність народів Африки, а відтак, ці висловлювання набувають ознак «мови ненависті». Розуміючи принизливий характер такої оцінки, саме автор статті намагається використати їх для представлення окремих українських політиків чи політичних сил.
Спокуса використати будь-який стереотип про Африку притаманна багатьом представникам, що вийшли з колишнього Радянського Союзу, через брак знань про сучасний стан і рівень розвитку континенту. Для мене особисто Африка (саме її екваторіальна і південна від Сахари частина) є батьківщиною Нельсона Мандели, Кофі Аннана, Вангарі Матаї, Десмонд Туту та інших світових особистостей.
Я особисто знайома з письменницею Оксаною Забужко, і тому складно повірити, що вона змогла таке і в такій формі сказати. Мені дуже прикро, якщо це відповідає дійсності.
Більше того, розміщуючи такі висловлювання в якості підзаголовка статті, а не тільки як безпосереднє висловлювання співрозмовниці, автор і Ваша редакція припустились використання «мови ворожнечі», вживання якої забороняється, зокрема, статтею 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Рада Європи, членом якої є і Україна, розробила та ухвалила низку документів, спрямованих на подолання такого явища, як прояви «мови ненависті», і найважливішими серед яких є:
· Рекомендація щодо «мови ненависті» 97(20), ухвалена Комітетом міністрів Ради Європи 30 жовтня 1997 року, де міститься визначення «мови ненависті»і засуджуються всі типи висловлювань, які розпалюють расову ненависть, ксенофобію, антисемітизм і всі види нетерпимості. У ній також зазначається, що такі висловлювання мають потенційно більш серйозні наслідки в разі, коли вони поширюються через ЗМІ.
· Рекомендація 97 (21) щодо ЗМІ і сприяння розвитку культури толерантності, яка також була прийнята 30 жовтня 1997 року. В ній зазначається, що ЗМІ можуть зробити значний внесок до подолання нетерпимості, сприяючи взаєморозумінню між групами, які належать до різних етносів, культур і релігійних традицій. Цільовою аудиторією рекомендації є різні суспільні групи, які мають змогу сприяти розвитку культури толерантності.
· Декларація Комітету міністрів про свободу політичних дискусій у ЗМІ, яка була ухвалена 12 лютого 2004 року. В ній підкреслюється, що свобода політичних дискусій не передбачає свободи висловлювати расистські погляди або погляди, що розпалюють ненависть, ксенофобію, антисемітизм та інші види нетерпимості».
Я звертаюсь до Вас із закликом дотримуватися загальноприйнятих європейських правил в сфері права людини і поширення інформації, та не вдаватись до використання висловлювань, які не є сумісними зі стандартами професійної журналістської етики, і які фактично є прикладами порушення визнаних та закріплених на міжнародному рівні прав.
З повагою, Мрідула Гош,
голова правління Східноєвропейського інституту розвитку
представниця індійської щоденної газети «ЕкДін» в Україні, Східній Європі та СНД
Наводжу цитати з цієї статті:
«ТА ХТО ВИ ТАКІ, ХОЛЄРА ЯСНА – АФРИКАНСЬКІ КНЯЗЬКИ?
... Та хто ви такі, холєра ясна – африканські князьки? Де в сучасній політиці, крім третьосвітніх феодальних диктатурок, таке робиться?»
«ПРОТИ МІНІСТРА КУЛЬТУРИ ЕКВАТОРІАЛЬНА АФРИКА ВІДПОЧИВАЄ
... Ви назвали прізвище, а я згадала, чим він прославився з першого ж дня: прийшовши на робоче місце, покликав московського попа освятити кабінет. Екваторіальна Африка відпочиває! Можна вважати, що нарешті Україна визначилася з вектором інтеграції, як не геополітично, то принаймні культурно – в Африку. Після того у мене ніяких питань до цього міністра та його культури немає»...
Співрозмовниця автора статті робить посилання на Африканський континент з метою посилити негативні емоції щодо оцінки діючої влади. На мою думку, самі по собі такі висловлювання не є нейтральними, а містять принизливо-зневажливу оцінку представників африканського континенту, що відображає стереотипні уявлення і принижує гідність народів Африки, а відтак, ці висловлювання набувають ознак «мови ненависті». Розуміючи принизливий характер такої оцінки, саме автор статті намагається використати їх для представлення окремих українських політиків чи політичних сил.
Спокуса використати будь-який стереотип про Африку притаманна багатьом представникам, що вийшли з колишнього Радянського Союзу, через брак знань про сучасний стан і рівень розвитку континенту. Для мене особисто Африка (саме її екваторіальна і південна від Сахари частина) є батьківщиною Нельсона Мандели, Кофі Аннана, Вангарі Матаї, Десмонд Туту та інших світових особистостей.
Я особисто знайома з письменницею Оксаною Забужко, і тому складно повірити, що вона змогла таке і в такій формі сказати. Мені дуже прикро, якщо це відповідає дійсності.
Більше того, розміщуючи такі висловлювання в якості підзаголовка статті, а не тільки як безпосереднє висловлювання співрозмовниці, автор і Ваша редакція припустились використання «мови ворожнечі», вживання якої забороняється, зокрема, статтею 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Рада Європи, членом якої є і Україна, розробила та ухвалила низку документів, спрямованих на подолання такого явища, як прояви «мови ненависті», і найважливішими серед яких є:
· Рекомендація щодо «мови ненависті» 97(20), ухвалена Комітетом міністрів Ради Європи 30 жовтня 1997 року, де міститься визначення «мови ненависті»і засуджуються всі типи висловлювань, які розпалюють расову ненависть, ксенофобію, антисемітизм і всі види нетерпимості. У ній також зазначається, що такі висловлювання мають потенційно більш серйозні наслідки в разі, коли вони поширюються через ЗМІ.
· Рекомендація 97 (21) щодо ЗМІ і сприяння розвитку культури толерантності, яка також була прийнята 30 жовтня 1997 року. В ній зазначається, що ЗМІ можуть зробити значний внесок до подолання нетерпимості, сприяючи взаєморозумінню між групами, які належать до різних етносів, культур і релігійних традицій. Цільовою аудиторією рекомендації є різні суспільні групи, які мають змогу сприяти розвитку культури толерантності.
· Декларація Комітету міністрів про свободу політичних дискусій у ЗМІ, яка була ухвалена 12 лютого 2004 року. В ній підкреслюється, що свобода політичних дискусій не передбачає свободи висловлювати расистські погляди або погляди, що розпалюють ненависть, ксенофобію, антисемітизм та інші види нетерпимості».
Я звертаюсь до Вас із закликом дотримуватися загальноприйнятих європейських правил в сфері права людини і поширення інформації, та не вдаватись до використання висловлювань, які не є сумісними зі стандартами професійної журналістської етики, і які фактично є прикладами порушення визнаних та закріплених на міжнародному рівні прав.
З повагою, Мрідула Гош,
голова правління Східноєвропейського інституту розвитку
представниця індійської щоденної газети «ЕкДін» в Україні, Східній Європі та СНД
МВФ - тумбочка, де лежать гроші для Фірташа?
На прес-конференції в середу віце-прем`єр-міністр України Сергій Тігіпко висловив думку, що кошти кредиту Міжнародного валютного фонду (МВФ) не використовуватимуться для погашення боргу НАК «Нафтогаз України» перед компанією «РосУкрЕнерго». «У бюджеті статті на повернення грошей «РосУкрЕнерго» я не бачив, тому що там її просто немає. Тому ці кошти не використовуватимуться на повернення (боргу перед РУЕ)», – заявив він. Проте цей аргумент економічного віце-прем`єра, який виголосив його як коментар до недавнього резонансного звернення Юлії Тимошенко на адресу керівництва МВФ, викликає «здивування». Бачте, оскільки немає такого рядка в бюджеті, то, значить, не буде і відповідної виплати – хіба ж це переконлива аргументація для досвідченого чиновника і фінансиста?
По-перше, статті на повернення грошей «РосУкрЕнерго» немає тільки в бюджеті-2010. Зате така норма цілком може з`явитися у фінансовому кошторисі країни на 2011 рік – пан Фірташ і його друзі можуть і почекати трохи, якщо йдеться про такий «жирний пиріг», як 5,4 млрд. дол. Програма ж допомоги МВФ розрахована не на один тільки нинішній рік, а на два з половиною роки.
По-друге, це поки що немає такої статті в бюджеті поточного року. Проте навряд чи у когось є сумніви з приводу того, що якщо на Банковій, скажімо, восени дадуть відповідну команду, то уряд швиденько підготує проект змін до закону про держбюджет-2010, парламентська коаліція без затримок за нього проголосує, а президент відразу ж підпише.
Ну і, по-третє, для того, щоб розплатитися з компанією «РосУкрЕнерго» за нібито борг перед нею НАК «Нафтогаз України» зовсім необов`язково мати статтю в бюджеті зі згадуванням назви цієї швейцарської посередницької структури. У рішенні Арбітражного інституту при Торговій палаті Стокгольма від 8 червня 2010 року йдеться, що «РосУкрЕнерго» може одержати борг і 10%-й штраф від української компанії не грошима, а газом – 11 млрд. кубометрів плюс 1,1 млрд. кубометрів, відповідно.
Далі, як то кажуть, справа техніки. НАК «Нафтогаз Україна» ніби то передає фірмі «РосУкрЕнерго» 12,1 млрд. Кубометрів, які належать їй за судовим рішенням. Потім українська нафтогазова компанія вирішує, що їй потрібно терміново придбати цю саму кількість газу, і купує його в «РосУкрЕнерго». А вже гроші на ці цілі «немічному» «Нафтогазу» виділяє з бюджету уряд. Насправді ніяких переміщень газу при цьому не буде – він як лежав у підземних сховищах України, так і залишиться там лежати.
Питання залишиться лише в ціні. З рішення Стокгольмського суду випливає, що «РосУкрЕнерго» претендує на 5,4 млрд. дол., проте пан Фірташ може «змилуватися» і погодитися на «якихось», скажімо, 4 млрд. дол. При цьому глава Мінпаленерго Бойко презентує як власне досягнення таку «велику поступку» з боку «РосУкрЕнерго».
Також надалі, напевно, можна буде почути заяви, що на повернення боргу перед «РосУкрЕнерго» гроші від МВФ не підуть, оскільки, мовляв, вони будуть направлені на якісь інші, причому, конкретні цілі. Наприклад, коментуючи останні домовленості з МВФ, Міністерство фінансів України повідомило днями, що «кошти МВФ можуть бути направлені в Національний банк України для підтримки на належному рівні золотовалютних резервів або на рахунки Держказначейства з обов`язковим виконанням умови про їх використання лише для врегулювання питань погашення зовнішньої заборгованості уряду».
Припустімо, що в кінці липня або в серпні МВФ таки вирішить відновити кредитну співпрацю з Україною і якісь суми почнуть надходити на рахунки Держказначейства - причому, нехай, з обов`язковою до виконання умовою, що ці гроші можуть призначатися лише для повернення узятих раніше державою зовнішніх позик. А український уряд, уявімо собі, чесно направлятиме ці кошти виключно на обумовлені цілі. Ну і що, в цьому випадку не можна буде порахувати, що кредити МВФ використовуються на які-небудь проекти (наприклад, на будівництво доріг, стадіонів і готелів під Євро-2012), що фінансуються урядом, або на підвищення зарплат і пенсій, або на латання дірки в Пенсійному фонді, або на виплати боргів перед якимись компаніями?
В тому то й річ, що вищенаведені умови з використання грошей від МВФ нічого, по суті, не означають, якщо частина з них потрапляє на рахунки Держказначейства України. Підемо від зворотнього і уявімо собі ситуацію, що МВФ не дасть Україні ніяких грошей (що, втім, дуже ймовірно). Але це ніяк не повинно привести до того, що держава перестане обслуговувати раніше узяті кредити - адже в бюджетах кожного року обов`язково передбачаються кошти на виплати відсотків за узятими раніше позиками і на повернення сум кредитів, за якими підійшли терміни до повернень.
Уряд зобов`язаний платити за зовнішніми боргами, якщо він не хоче оголошення дефолту, а ось на інші бюджетні потреби за такого розвитку подій (при відмові МВФ у кредитуванні) грошей залишиться, зрозуміло ж, менше. Отже, якщо МВФ дасть кошти нібито лише на обслуговування зовнішніх позик, то більше виявиться грошей на поточні бюджетні витрати.
Тобто, бюджет можна порівняти з гаманцем, у якому є декілька відділень. У всіх цих відділеннях можуть лежати ваші гроші, і якщо ви з якоюсь метою позичили ще скількись у сусіда, то немає особливого значення, у яке відділення гаманця їх покласти.
Хтось може сказати, що кредит від МВФ не піде на погашення боргу перед «РосУкрЕнерго» в тому випадку, якщо ці гроші в повному об`ємі будуть направлені в Нацбанк для підтримки гривні від девальвації і ні копійки не потрапить на рахунки Держказначейства. Так, наприклад, було з першим траншем кредиту МВФ восени 2008 року (значна частка вже другого траншу, одержаного навесні 2009 року, була використана для покриття дефіциту бюджету). Але і з таким висновком не можна погодитися.
І Азаров, і Тігіпко відкрито говорять, що кредит МВФ їм дуже потрібний з огляду на те, що його виділення відкриє українському уряду шлях до отримання позик від Світового банку, Європейського союзу, ЄБРР та інших організацій, які вже безпосередньо підуть на фінансування бюджету. Справа в тому, що до відновлення програми співпраці з МВФ ці зарубіжні структури не будуть давати Україні своїх кредитів.
Отже, рішення МВФ про виділення фінансової допомоги Україні, дозволить уряду напозичати грошей в інших місцях, а вже їх можна буде використати і для розрахунку з «РосУкрЕнерго».
Про те ж, що нинішня влада серйозно налаштована провести виплати нібито боргу НАК «Нафтогаз України» перед «РосУкрЕнерго», однозначно свідчать події у четвер, 8 липня у Верховній Раді. Зокрема, український парламент не підтримав проект постанови «Про деякі питання у зв`язку з рішеннями Арбітражного інституту Стокгольмської торгової палати у справі НАК «Нафтогаз України» проти ЗАТ «РосУкрЕнерго» - «за» проголосували лише 186 із 436 народних депутатів, зареєстрованих у сесійній залі.
Чому коаліція провалила цей проект постанови? Та тому що в ньому передбачався цілий комплекс заходів, що перешкоджають можливості використання бюджетних коштів України на оплату так званого боргу перед «РосУкрЕнерго».
Зокрема, постановою передбачалося заборонити уряду використовувати бюджетні кошти і кошти, надані Україні міжнародними фінансовими організаціями, для погашення будь-яких боргових зобов`язань НАК «Нафтогаз України» перед ЗАТ «РосУкрЕнерго», відповідно до рішень міжнародних судових інстанцій. Крім того, уряду заборонялися будь-які дії з цього питання без згоди Верховної Ради. Пропонувалася ще низка інших заходів у даному напрямі.
Отже Тігіпко хитрує. Насправді кредити МВФ точно не будуть прямо або побічно використані для погашення боргу НАК «Нафтогаз України» перед «РосУкрЕнерго» тільки в двох випадках: перший – якщо МВФ відмовить українському уряду у виділенні грошей; другий – якщо влада України прийме рішення про невиплату компанії «РосУкрЕнерго» яких-небудь боргів узагалі. Інших варіантів немає.
Юрій Глухов
По-перше, статті на повернення грошей «РосУкрЕнерго» немає тільки в бюджеті-2010. Зате така норма цілком може з`явитися у фінансовому кошторисі країни на 2011 рік – пан Фірташ і його друзі можуть і почекати трохи, якщо йдеться про такий «жирний пиріг», як 5,4 млрд. дол. Програма ж допомоги МВФ розрахована не на один тільки нинішній рік, а на два з половиною роки.
По-друге, це поки що немає такої статті в бюджеті поточного року. Проте навряд чи у когось є сумніви з приводу того, що якщо на Банковій, скажімо, восени дадуть відповідну команду, то уряд швиденько підготує проект змін до закону про держбюджет-2010, парламентська коаліція без затримок за нього проголосує, а президент відразу ж підпише.
Ну і, по-третє, для того, щоб розплатитися з компанією «РосУкрЕнерго» за нібито борг перед нею НАК «Нафтогаз України» зовсім необов`язково мати статтю в бюджеті зі згадуванням назви цієї швейцарської посередницької структури. У рішенні Арбітражного інституту при Торговій палаті Стокгольма від 8 червня 2010 року йдеться, що «РосУкрЕнерго» може одержати борг і 10%-й штраф від української компанії не грошима, а газом – 11 млрд. кубометрів плюс 1,1 млрд. кубометрів, відповідно.
Далі, як то кажуть, справа техніки. НАК «Нафтогаз Україна» ніби то передає фірмі «РосУкрЕнерго» 12,1 млрд. Кубометрів, які належать їй за судовим рішенням. Потім українська нафтогазова компанія вирішує, що їй потрібно терміново придбати цю саму кількість газу, і купує його в «РосУкрЕнерго». А вже гроші на ці цілі «немічному» «Нафтогазу» виділяє з бюджету уряд. Насправді ніяких переміщень газу при цьому не буде – він як лежав у підземних сховищах України, так і залишиться там лежати.
Питання залишиться лише в ціні. З рішення Стокгольмського суду випливає, що «РосУкрЕнерго» претендує на 5,4 млрд. дол., проте пан Фірташ може «змилуватися» і погодитися на «якихось», скажімо, 4 млрд. дол. При цьому глава Мінпаленерго Бойко презентує як власне досягнення таку «велику поступку» з боку «РосУкрЕнерго».
Також надалі, напевно, можна буде почути заяви, що на повернення боргу перед «РосУкрЕнерго» гроші від МВФ не підуть, оскільки, мовляв, вони будуть направлені на якісь інші, причому, конкретні цілі. Наприклад, коментуючи останні домовленості з МВФ, Міністерство фінансів України повідомило днями, що «кошти МВФ можуть бути направлені в Національний банк України для підтримки на належному рівні золотовалютних резервів або на рахунки Держказначейства з обов`язковим виконанням умови про їх використання лише для врегулювання питань погашення зовнішньої заборгованості уряду».
Припустімо, що в кінці липня або в серпні МВФ таки вирішить відновити кредитну співпрацю з Україною і якісь суми почнуть надходити на рахунки Держказначейства - причому, нехай, з обов`язковою до виконання умовою, що ці гроші можуть призначатися лише для повернення узятих раніше державою зовнішніх позик. А український уряд, уявімо собі, чесно направлятиме ці кошти виключно на обумовлені цілі. Ну і що, в цьому випадку не можна буде порахувати, що кредити МВФ використовуються на які-небудь проекти (наприклад, на будівництво доріг, стадіонів і готелів під Євро-2012), що фінансуються урядом, або на підвищення зарплат і пенсій, або на латання дірки в Пенсійному фонді, або на виплати боргів перед якимись компаніями?
В тому то й річ, що вищенаведені умови з використання грошей від МВФ нічого, по суті, не означають, якщо частина з них потрапляє на рахунки Держказначейства України. Підемо від зворотнього і уявімо собі ситуацію, що МВФ не дасть Україні ніяких грошей (що, втім, дуже ймовірно). Але це ніяк не повинно привести до того, що держава перестане обслуговувати раніше узяті кредити - адже в бюджетах кожного року обов`язково передбачаються кошти на виплати відсотків за узятими раніше позиками і на повернення сум кредитів, за якими підійшли терміни до повернень.
Уряд зобов`язаний платити за зовнішніми боргами, якщо він не хоче оголошення дефолту, а ось на інші бюджетні потреби за такого розвитку подій (при відмові МВФ у кредитуванні) грошей залишиться, зрозуміло ж, менше. Отже, якщо МВФ дасть кошти нібито лише на обслуговування зовнішніх позик, то більше виявиться грошей на поточні бюджетні витрати.
Тобто, бюджет можна порівняти з гаманцем, у якому є декілька відділень. У всіх цих відділеннях можуть лежати ваші гроші, і якщо ви з якоюсь метою позичили ще скількись у сусіда, то немає особливого значення, у яке відділення гаманця їх покласти.
Хтось може сказати, що кредит від МВФ не піде на погашення боргу перед «РосУкрЕнерго» в тому випадку, якщо ці гроші в повному об`ємі будуть направлені в Нацбанк для підтримки гривні від девальвації і ні копійки не потрапить на рахунки Держказначейства. Так, наприклад, було з першим траншем кредиту МВФ восени 2008 року (значна частка вже другого траншу, одержаного навесні 2009 року, була використана для покриття дефіциту бюджету). Але і з таким висновком не можна погодитися.
І Азаров, і Тігіпко відкрито говорять, що кредит МВФ їм дуже потрібний з огляду на те, що його виділення відкриє українському уряду шлях до отримання позик від Світового банку, Європейського союзу, ЄБРР та інших організацій, які вже безпосередньо підуть на фінансування бюджету. Справа в тому, що до відновлення програми співпраці з МВФ ці зарубіжні структури не будуть давати Україні своїх кредитів.
Отже, рішення МВФ про виділення фінансової допомоги Україні, дозволить уряду напозичати грошей в інших місцях, а вже їх можна буде використати і для розрахунку з «РосУкрЕнерго».
Про те ж, що нинішня влада серйозно налаштована провести виплати нібито боргу НАК «Нафтогаз України» перед «РосУкрЕнерго», однозначно свідчать події у четвер, 8 липня у Верховній Раді. Зокрема, український парламент не підтримав проект постанови «Про деякі питання у зв`язку з рішеннями Арбітражного інституту Стокгольмської торгової палати у справі НАК «Нафтогаз України» проти ЗАТ «РосУкрЕнерго» - «за» проголосували лише 186 із 436 народних депутатів, зареєстрованих у сесійній залі.
Чому коаліція провалила цей проект постанови? Та тому що в ньому передбачався цілий комплекс заходів, що перешкоджають можливості використання бюджетних коштів України на оплату так званого боргу перед «РосУкрЕнерго».
Зокрема, постановою передбачалося заборонити уряду використовувати бюджетні кошти і кошти, надані Україні міжнародними фінансовими організаціями, для погашення будь-яких боргових зобов`язань НАК «Нафтогаз України» перед ЗАТ «РосУкрЕнерго», відповідно до рішень міжнародних судових інстанцій. Крім того, уряду заборонялися будь-які дії з цього питання без згоди Верховної Ради. Пропонувалася ще низка інших заходів у даному напрямі.
Отже Тігіпко хитрує. Насправді кредити МВФ точно не будуть прямо або побічно використані для погашення боргу НАК «Нафтогаз України» перед «РосУкрЕнерго» тільки в двох випадках: перший – якщо МВФ відмовить українському уряду у виділенні грошей; другий – якщо влада України прийме рішення про невиплату компанії «РосУкрЕнерго» яких-небудь боргів узагалі. Інших варіантів немає.
Юрій Глухов
Подписаться на:
Сообщения (Atom)