Шановні друзі!
Чи подобається вам те, що відбувається з нашою країною? Чи є чим пишатися нам з вами? Чим ми будемо хвалитися, коли знайомитимемо гостей із сучасною Україною?
Влада будує стадіони, але хіба лише вони створюють обличчя країни? Як примусити наших можновладців прислухатися до власного народу? І чи можливо це без застосування вил? Що можна запропонувати окрім Майдану, страйків та пікетування?
Питання це турбує не тільки нас. Голос розуму – це не той інструмент, який може вплинути на українських можновладців. Вони – люди примітивні, тому й розуміють тільки примітивні аргументи – гроші та страх. Ну, грошей у нас немає, а от щодо страху...
Кого боїться наша влада? Ми знаємо принаймні двох людей, перед якими ця братва ходить на цирлах. Це – Путін та Платіні. І якщо перший, зрозуміло, до нас із вами теж не прислухатиметься, то достукатися до другого – не така вже безнадійна справа.
Наприклад – в Україні шириться епідемія СНІДу та туберкульозу. Грошей на боротьбу з ними немає, зате є гроші на побудову стадіонів. Виникає питання – чи можна запрошувати спортсменів та вболівальників у країну, де буяють смертельні хвороби? Звучить переконливо, чи не так?
Або ж – чи можна проводити “Євро” в країні, де придушують свободу слова, згортають демократію та свободи? Чи не призведе це до повтору Олімпіади-36 у гітлерівській Німеччині, яка надала міжнародний авторитет Гітлеру?
Таких аргументів можна знайти не один десяток – особливо якщо за це візьмуться громадські організації, котрі опікуються відповідними проблемами – екологією, демократією, медициною, культурою тощо.
Отже, ми пропонуємо об’єднати зусилля всіх небайдужих для того, щоб поінформувати керівництво УЄФА про реальний стан справ в Україні – свободу слова, демократію, екологію, стан державних фінансів, соціальну напругу. Нехай європейські футбольні керманичі знають, що влада свідомо перетворює Україну на вигрібну яму, і визначаться – чи варто запрошувати пірнати до неї гостей з усієї Європи. Якщо влада не хоче чути нас – хай почує футбольну Європу.
Ну а перед керівництвом нашої країни ми поставимо питання руба.
Або вони повертаються на шлях демократичного розвитку і діалогу із суспільством;
Або Євро 2012 в Україні не відбудеться.
Принаймні ми зробимо для цього все можливе.
Хтось заперечить: шансів відмінити “Євро” в Україні не так багато. Але йдеться не про скасування, а про примус до діалогу. Тиск з боку міжнародних організацій, а особливо від УЄФА, для наших керманичів є переконливим аргументом. Крім того, вони націлилися на Олімпіаду – а це означає, що важелі впливу залишаться навіть після “Євро”.
Як перший крок на шляху до встановлення діалогу з українською владою ми пропонуємо скласти керівництву УЄФА відкритого листа, у якому поінформувати про реальний стан справ та перспективи країни – як футбольні, так і соціально-політичні. Нехай очільники європейського футболу вибирають – чи прикривати власним іменем злочини української влади, чи використати свій вплив для того, щоб припинити владну сваволю, зняти соціальну напругу й провести чемпіонат у спокійній і демократичній Україні.
Але разом написати листа – це не просто поставити підписи під готовим документом. Ми провели невеличкий моніторинг стану справ у різних сферах українського життя і пропонуємо вам долучитися до його поглиблення і розширення.
Проект листа поділено на розділи за основними темами: футбол, безпека, екологія, культура і таке інше. Ми пропонуємо всім долучитися до наповнення цих розділів фактами й експертними оцінками – тоді наше звернення матиме ґрунт під ногам та авторитет, який дорівнюватиме сукупному авторитетові авторів.
Окремо запрошуємо до співпраці тих, хто вже встиг постраждати безпосередньо від процесу підготовки до чемпіонату – побитих і зневажених екологів, оборонців дитячих спорткомплексів, захисників тварин. Долучайтеся як дописами, так і посиланнями на відео- чи аудіоматеріали.
Основною вагою нашого звернення мають стати факти. Бо вони, як відомо – найвпертіша у світі річ.
Багато хто вже звертався до УЄФА, щоб звернути їхню увагу на неподобств, які чиняться в Україні заради футболу, проте відповідь, яку вони отримували, можна висловити приблизно так: „УЄФА не має відношення до цих питань”. Саме тому й виникла пропозиція об’єднати зусилля й підключити міжнародні організації та громадськість – так ми унеможливимо відписки та примусимо розглянути питання всерйоз.
Механізм створення листа – публічний, через сайт http://cultura.net.ua. Там ви знайдете ескіз з усіма посиланнями, які дають змогу перевірити факти. Там ви зможете додати аргументи до кожного розділу й підписатися. Там за вашої участі буде створено кінцевий варіант звернення.
Що буде далі? Далі ми перекладемо цей лист і вручимо особисто адресатам у штаб-квартирі УЄФА. Далі звертатимемося до інших міжнародних організацій із проханням вплинути на процес. Ну а потім, сподіваємося, почнеться суспільний діалог української влади та людей. А якщо ні – що ж, вуличні акції ніхто не відміняв. Ми не можемо проміняти Україну на футбол.
Проте надія на порозуміння помирає останньою.
ЕСКІЗ
Відкритий лист до УЄФА
Президенту УЄФА п. Мішелю Платіні
Директору УЄФА з питань Євро-2012 п. Мартіну Каллену
Преамбула
У цій частині варто наголосити на тому, що підготовка до Євро-2012 охополює не тільки питання футболу.
Окреслити проблеми, які, на нашу думку, є важливими для країни, що збирається приймати представницький міжнародний форум, зокрема:
екологія, свобода слова, розкрадання бюджетних коштів, безпека уболівальників та футболістів, культура, епідемія СНІДу й туберкульозу тощо.
Нагадати, що нехтування цими питаннями може призвести до підтримки тоталітарного та грабіжницького режиму з боку спортивної громадськості – подібно до того, як це було 1936 року під час Олімпіади в гітлерівській Німеччині.
Розділ 1. ФУТБОЛ
Керівництво українського футболу планує відмовитися від проведення національного чемпіонату, і тільки послідовна позиція УЄФА зупинила їх. Проте наші футбольні правителі вирішили піти в обхід і тепер планують об`єднання кубкових турнірів з Російською Федерацією.
Крім того, керівництвом федерації футболу було ухвалено рішення під час фінальних матчів Кубку України відмовитися від виконання Національного гімну України.
Хіба гідна проводити Чемпіонат Європи країна, у якій керівництво федерації планує знищити національний футбол?
Тяжка хвороба корупції вразила систему суддівства в українському футболі. Факти підкупу суддів не розслідуються, керівництво федерації усувається від розв’язання проблеми хабарництва в суддівському корпусі. Апеляційний комітет ФФУ остаточно втратив довіру громадськості й перейняв практику своїх колег з українських судів загальної юрисдикції – телефонне право, хабарництво і нехтування законом.
Розгул футбольного хуліганства погрожує не тільки українцям, а й гостям “Євро”. Іноземні вболівальники з подивом обговорюють факти звірячих бійок і погромів, а також реакцію правоохоронців, які спокійно спостерігають за неподобствами або ж навіть виступають їхніми зачинщиками.
Фанати деяких клубів протиставляють себе національному футболу – зокрема уболівальники донецького „Шахтаря” на матчах збірної України демонстративно сидять під час виконання гімну країни.
Розділ 2. БЕЗПЕКА
З приводу призначення на посаду міністра внутрішніх справ пана Могильова навіть ПАРЄ висловила жаль. Причиною такої заяви стала відверта ксенофобія силового міністра. Які накази міністр-ксенофоб даватиме своїм озброєним підлеглим, коли під час Євро-2012 до України приїдуть футболісти й уболівальники різних національностей і кольорів шкіри? До чого може призвести діяльність підлеглих такого керівника, усі бачили під час подій в Харкові, де саме міліція стала організатором і головним учасником нападу на футболістів та вболівальників з іншого міста.
Більшість уболівальників в Україні складає учнівська молодь. А міністром освіти в Україні є пан Табачник, про відверту ксенофобію якого публічно заявляють навіть однопартійці. Чи зважиться національно толерантна Європа прислати своїх синів на розправу вихованцям такого педагога? Не дивно, що останнім часом в Україні процвітає насильство на національній і расовій основі.
Розділ 3. СНІД І ТУБЕРКУЛЬОЗ
Як констатує ООН, епідемія СНІДу в Україні досягла найнебезпечніших у Європі масштабів.
Витрачаючи на підготовку до “Євро” 18 мільярдів доларів, держава забирає їх у хворих на СНІД і туберкульоз. Фінансування державної програми боротьби зі СНІДом у 2010 році заплановано на рівні 45,5 мільйона доларів, але її виконано лише наполовину.
Крім того, Україна займає перше місце в Європі за мультирезистентним туберкульозом, і ця хвороба має епідемічних характер. Бюджет 2010 року передбачив на боротьбу з цією хворобою лише 18,7 мільйона доларів при необхідних 55,7.
Чи можна запрошувати футболістів та вболівальників Європи до країни, де буяє епідемія СНІДу й туберкульозу?
Розділ 4. ЕКОЛОГІЯ
Євро-2012 та вимоги УЄФА в Україні стали ширмою, якою прикривають відвертий екологічний бандитизм – знищення зелених зон у містах, побиття активістів-екологів, масове вбивство тварин.
Влада Харкова ухвалила рішення про вирубку парку, щоб на його місті побудувати дорогу, яка нібито потрібна для “Євро”. Захисників зеленої зони побили спочатку невідомі молодики, а потім і міліція.
У Києві нищать парк „Юність” – тут планують побудувати ковзанку замість запланованого до знесення катка „Крижинка”, розташованого біля стадіону. Під прикриттям Євро-2012 та УЄФА хочуть знищити також унікальний екологічний комплекс Труханового острова. Заради футболу в українській столиці планують вирубати 250 гектарів зелених насаджень.
Захисники тварин також б’ють на сполох. Вони вже зверталися до УЄФА з приводу масового знищення бездомних собак і котів перед Євро-2012, але ситуація не змінилася.
Розділ 5. КУЛЬТУРА
Культурна та історична спадщина стають жертвами футболу. Все почалося з намірів виселити інститути Академії Наук України для того, щоб побудувати об’єкти для футбольного чемпіонату.
Але найбільш критична ситуація склалася у Львові. Руйнація пам’яток архітектури та культури набрала там масових масштабів і все це знов-таки прикривається гаслами підготовки міста до “Євро”.
Отже, іменем УЄФА сьогодні прикривають справжнє варварство.
Розділ 6. ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ
Україна – одна з країн, що найбільше постраждали від всесвітньої економічної кризи. Вона не має власних грошей на інвестиції у спортивні споруди та інфраструктури для “Євро”.
Сьогодні завдяки Євро-2012 наша країна стала найбільшим боржником у Східній Європі.
І віддавати ці борги доведеться нам і нашим дітям. Ми не хочемо, щоб країна була знищена заради футболу.
Державна цільова програма фінансування підготовки до Євро-2012 передбачає, що витрати становитимуть 18 мільярдів доларів, з них 13 мільярдів буде профінансовано за рахунок коштів платників податків та державних запозичень. Очікуваний рівень економічного ефекту, за версією влади, виглядає так:
- сумарний податковий ефект за 2008 – 2010 роки – 30,163 млн. грн. (~ 3,8 млн. дол. США);
- кількість постійно зайнятих осіб на рік – 68903;
- кількість збережених робочих місць – 700000.
Отже, створення одного робочого місця на час підготовки до Євро-2012 обійдеться державі в 16 тисяч доларів США або 125 тисяч гривень. Це дорівнює сумі пенсії одного українця за десять років.
Чи виправдані такі величезні витрати на підготовку? Судіть самі. На будівництві об’єктів “Євро” рівень відкатів (хабарів) сягає 40 – 45% від вартості контракту. Рівень крадіжок коштів з бюджету дивує навіть звиклих до всього українців. Збитки могли бути значно меншими, але ціни завищують удвічі, безсоромно набиваючи власні кишені. Отже, недарма Україну вважають одною з найбільш корумпованих країн світу.
Але після Євро-2012 пограбування бюджету не припиниться – так, вищезгаданий каток „Крижинка”, який зносять заради футболу, планують відбудувати знову після завершення “Євро”. І знову коштом платників податків.
Мусимо визнати, з фінансової точки зору Україна “Євро” не переживе.
Розділ 7. БІЗНЕС
Зазвичай проведення міжнародного спортивного форуму є стимулом для розвитку національної економіки, а особливо туристичної галузі.
Але економічна політика чинної влади має на меті зосередити весь потенціал країни в руках кількох олігархів.
Досвід проведення Олімпіади 1980 року в СРСР показує, що відсутність розвиненого малого бізнесу робить неможливим якісний сервіс для учасників та гостей спортивного форуму. Готелі, ресторани, система торгівлі – цим галузям протипоказана монополізація і централізації.
Іноземні гості та учасники будуть неприємно вражені цінами й рівнем сервісу в Україні, а це надовго відіб’є їм бажання повертатися до нашої країни.
Розділ 8. СОЦІАЛЬНА НАПРУГА
Пограбування держави, яке проводиться в Україні під гаслами підготовки до Євро-2012, природним чином призвело до різкого підвищення цін, замороження соціальних виплат і зростання соціальної напруги. Але замість пошуку консенсусу з громадянами влада в Україні збурює суспільство, нахабно й некомпетентно втручаючись у гуманітарну сферу – навмисне загострює питання мови та історії, а також нацьковує одну частину країни на іншу.
Унаслідок такої діяльності влади на порядок денний вийшла загроза територіальній цілісності України; соціальна напруга – на межі виходу з під контролю; міліція все частіше застосовує силу до громадян, а суди всупереч закону намагаються забороняти акції протесту.
Україна перебуває на межі соціального вибуху, тому проводити тут першість Європи – все одно що влаштувати дискотеку на діжці з порохом, незважаючи на те, що ґніт уже догорає.
Розділ 9. ДЕРЖАВНА І МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА
Україна дедалі більше скочується до авторитаризму. Це визнає сьогодні більшість політичних аналітиків. Свобода слова зазнає утисків, громадянські акції забороняють через те, що вони буцімто зумовлять „негативне враження вищих посадових осіб іноземних держав про країну в цілому”.
Як у тридцяті роки нацисти пропонували німцям гармати замість масла, українцям тепер пропонують футбол замість демократії.
Підсумок
Можемо запитати шановних Платіні та Каллена, чи готові вони пожертвувати авторитетом УЄФА та спорту в цілому, наполягаючи на проведенні чемпіонату Європи в Україні, у той час, коли Італія чи Німеччина готові провести цей форум разом із Польщею чи окремо, не ризикуючи репутацією улюбленої гри мільйонів.
Віталій та Дмитро Капранови
Показаны сообщения с ярлыком Україна. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком Україна. Показать все сообщения
вторник, 14 декабря 2010 г.
понедельник, 6 декабря 2010 г.
Україна – хоч і не Росія, але дещо спільне у нас є
Професор Університету Індіани Дмитро Шлапентох є одним з визнаних ерудитів і експертів з Росії у світовій академічній спільноті. Він хоч і не має в розпорядженні контактів на рівні Білого Дому, як багато хто з американських «експертів з СРСР чи Росії», але проте залишається авторитетом у США. Хоча іммігрував у штати в кінці 70-х років, він, володіючи вражаючою академічною ерудицією, даром оповідача і глибокими знаннями з історії і літератури Росії, і сьогодні вражає учасників будь-якої конференції сотнями цікавих деталей з повсякденного життя Південної Осетії, особливостей московської еліти або побуту сибірських нафтовиків.
«Ви давно іммігрували з СРСР. Як вам вдається бути обізнаним щодо сучасного життя Росії стільки років?» - щиро запитав-позаздрив я. «А я кожного разу, коли приїжджаю до Росії, два тижні проводжу в потягах. Їду або до Сибіру, або на Південь і розмовляю з людьми. Це унікальне джерело інформації. Люди там різноманітні і дуже відверті. Це унікальний метод занурення. Рекомендую».
Оскільки останні десять років через свою спеціальність я живу поза Україною, то завжди під час коротких приїздів, раз або два на рік, прагну якнайкраще зрозуміти і більше дізнатися про людей в країні. Цього року, щоб якось трохи краще відчути пульс батьківщини, спробував здійснити подорож по лінії Крим – Київ – Львів потягом. Різноманітні деталі цих бесід у потягах з людьми залишаю за дужками цієї публікації, але одна загальна теза заслуговує на увагу.
Мої співбесідники були найрізноманітніших політичних переконань, професій, говорили різними мовами і дотримувалися діаметрально протилежних політичних поглядів, але з власної волі чи мимохіть я отримував від них той самий месидж. Усі мої співбесідники хотіли або самі виїхати з України, або, не сподіваючись «зістрибнути», настійно радили не повертатися до України.
Тут навіть не йдеться про традиційний стереотип, що «там» краще, ніж «у нас».
Така думка, іноді, до речі, дуже необгрунтована, у значної частини населення СРСР була завжди. Проте, ще рік тому така позиція хоч і виявлялася в 60-70 відсотках випадків, проте не трансформувалася в якусь програму дій. Більш того, половина з тих, хто говорив, що «там краще ніж у нас», підкреслювали, що «у нас більше драйву, більше можливостей і т.д.» Тобто, навіть визнаючи, що там краще, половина опитаних була готова жити і робити так, щоб у нас стало теж добре. Вірила, що це можливо.
Ситуація змінилася з часу мого останнього опитування.
Цього року кількість моїх співбесідників, які повторювали, що там краще і робиться все для людей, зросла до 80 відсотків. Більш того, тепер ця позиція набула іншої якості – практичної програми дії. Вони не просто говорили, що там краще, вони шукали можливості «звалити з цієї країни». При чому «країна» - це найбільш утішна назва, яку вони давали Україні. І друзі, і випадкові знайомі розпитували про можливості знайти роботу, інвестувати гроші або влаштуватися на навчання.
Звичайно ж, це можна було пояснити пост-помаранчевим синдромом, коли мені це радив львівський лікар або київський історик. Очевидні були і мотиви у таких респондентів – розчарування і ліквідація основ демократії, національної гордості, утиски української мови, перегляд історії, пам`яті, самого поняття держави і так далі.
Але набагато складніше було пояснити, коли цілком успішний підприємець з Одеси, який цілком щиро ненавидить Гурвіца і вірить у Януковича і майбутнє України з Януковичем, на моє запитання, чи варто мені повернутися до України, подавився і запитав: «Навіщо?» - «Ну, ти ж вважаєш, що тут багато драйву, багато перспектив і все йде в зростання». - «Так, - погодився він, - але тільки все-одно там надійніше. Невідомо, що буде завтра чи післязавтра. В Одеській прокуратурі на ключових посадах уже тільки донецькі. Поки з ними працювати можна, але невідомо, що буде далі. Поки працюємо, але якщо вони завтра захочуть щось зробити, то зроблять»...
Те ж саме можна було почути від сімферопольського таксиста або севастопольського кіоскера.
Зрозуміло, що будь-який соціолог назве подібне опитування нерепрезентативним і умови інтерв`ю некоректними. Не претендую на абсолютну наукову об`єктивність і повноту картини, але тенденція, як то кажуть, очевидна. Серед громадян зріє дистанціювання від української політики і політиків. Ще два-три роки тому більшість моїх знайомих у Львові, Києві, Донецьку або Сімферополі щиро вірили, що Ющенко, Тимошенко, Мороз, Симоненко або Янукович, відповідно, є представниками їх інтересів. Сьогодні ж все частіше вони сплавляють УСІХ політиків у єдиний клас (тварин, хижаків, нелюдей) і все більше описують ці відносини в антагоністичних термінах: ми і вони, простий народ і політики, влада і люди. Вони все менше вірять, що можна щось змінити в цій країні. В результаті, єдиний вихід – це віддалиться від такої країни. Показово, що все частіше в розмовах про Україну використовується термін «ця країна», а не наша країна, Україна, дім, батьківщина.
Останнім часом зростання цієї тенденції - показник провалу українських політиків. УСІХ українських політиків. Вони не змогли навіть створити ілюзію, що ця країна належить її громадянам. Часті посилання на «донецьких» і Януковича вказують на причини такого зростання.
До речі, нещодавнє опитування громадської думки в Росії показало, що 73% росіян хотіли б виїхати з Росії. Україна – хоч і не Росія, але спільне у нас все так є.
Всеволод Самохвалов
«Ви давно іммігрували з СРСР. Як вам вдається бути обізнаним щодо сучасного життя Росії стільки років?» - щиро запитав-позаздрив я. «А я кожного разу, коли приїжджаю до Росії, два тижні проводжу в потягах. Їду або до Сибіру, або на Південь і розмовляю з людьми. Це унікальне джерело інформації. Люди там різноманітні і дуже відверті. Це унікальний метод занурення. Рекомендую».
Оскільки останні десять років через свою спеціальність я живу поза Україною, то завжди під час коротких приїздів, раз або два на рік, прагну якнайкраще зрозуміти і більше дізнатися про людей в країні. Цього року, щоб якось трохи краще відчути пульс батьківщини, спробував здійснити подорож по лінії Крим – Київ – Львів потягом. Різноманітні деталі цих бесід у потягах з людьми залишаю за дужками цієї публікації, але одна загальна теза заслуговує на увагу.
Мої співбесідники були найрізноманітніших політичних переконань, професій, говорили різними мовами і дотримувалися діаметрально протилежних політичних поглядів, але з власної волі чи мимохіть я отримував від них той самий месидж. Усі мої співбесідники хотіли або самі виїхати з України, або, не сподіваючись «зістрибнути», настійно радили не повертатися до України.
Тут навіть не йдеться про традиційний стереотип, що «там» краще, ніж «у нас».
Така думка, іноді, до речі, дуже необгрунтована, у значної частини населення СРСР була завжди. Проте, ще рік тому така позиція хоч і виявлялася в 60-70 відсотках випадків, проте не трансформувалася в якусь програму дій. Більш того, половина з тих, хто говорив, що «там краще ніж у нас», підкреслювали, що «у нас більше драйву, більше можливостей і т.д.» Тобто, навіть визнаючи, що там краще, половина опитаних була готова жити і робити так, щоб у нас стало теж добре. Вірила, що це можливо.
Ситуація змінилася з часу мого останнього опитування.
Цього року кількість моїх співбесідників, які повторювали, що там краще і робиться все для людей, зросла до 80 відсотків. Більш того, тепер ця позиція набула іншої якості – практичної програми дії. Вони не просто говорили, що там краще, вони шукали можливості «звалити з цієї країни». При чому «країна» - це найбільш утішна назва, яку вони давали Україні. І друзі, і випадкові знайомі розпитували про можливості знайти роботу, інвестувати гроші або влаштуватися на навчання.
Звичайно ж, це можна було пояснити пост-помаранчевим синдромом, коли мені це радив львівський лікар або київський історик. Очевидні були і мотиви у таких респондентів – розчарування і ліквідація основ демократії, національної гордості, утиски української мови, перегляд історії, пам`яті, самого поняття держави і так далі.
Але набагато складніше було пояснити, коли цілком успішний підприємець з Одеси, який цілком щиро ненавидить Гурвіца і вірить у Януковича і майбутнє України з Януковичем, на моє запитання, чи варто мені повернутися до України, подавився і запитав: «Навіщо?» - «Ну, ти ж вважаєш, що тут багато драйву, багато перспектив і все йде в зростання». - «Так, - погодився він, - але тільки все-одно там надійніше. Невідомо, що буде завтра чи післязавтра. В Одеській прокуратурі на ключових посадах уже тільки донецькі. Поки з ними працювати можна, але невідомо, що буде далі. Поки працюємо, але якщо вони завтра захочуть щось зробити, то зроблять»...
Те ж саме можна було почути від сімферопольського таксиста або севастопольського кіоскера.
Зрозуміло, що будь-який соціолог назве подібне опитування нерепрезентативним і умови інтерв`ю некоректними. Не претендую на абсолютну наукову об`єктивність і повноту картини, але тенденція, як то кажуть, очевидна. Серед громадян зріє дистанціювання від української політики і політиків. Ще два-три роки тому більшість моїх знайомих у Львові, Києві, Донецьку або Сімферополі щиро вірили, що Ющенко, Тимошенко, Мороз, Симоненко або Янукович, відповідно, є представниками їх інтересів. Сьогодні ж все частіше вони сплавляють УСІХ політиків у єдиний клас (тварин, хижаків, нелюдей) і все більше описують ці відносини в антагоністичних термінах: ми і вони, простий народ і політики, влада і люди. Вони все менше вірять, що можна щось змінити в цій країні. В результаті, єдиний вихід – це віддалиться від такої країни. Показово, що все частіше в розмовах про Україну використовується термін «ця країна», а не наша країна, Україна, дім, батьківщина.
Останнім часом зростання цієї тенденції - показник провалу українських політиків. УСІХ українських політиків. Вони не змогли навіть створити ілюзію, що ця країна належить її громадянам. Часті посилання на «донецьких» і Януковича вказують на причини такого зростання.
До речі, нещодавнє опитування громадської думки в Росії показало, що 73% росіян хотіли б виїхати з Росії. Україна – хоч і не Росія, але спільне у нас все так є.
Всеволод Самохвалов
понедельник, 29 ноября 2010 г.
Міжнародні експерти: з таким станом демократії Україна ніколи не стане членом ЄС
Днями Європарламент прийняв резолюцію, в якій оцінив політичну ситуацію України. Депутати у цьому документі кажуть про ерозію демократії в Україні, про порушення свободи слова, мирних зібрань, про недемократичне поводження влади з неурядовими організаціями та “політично вмотивовану” діяльність СБУ.
Опозиція назвала резолюцію “ляпасом владі”. Влада у свою чергу - “зваженим рішенням”. Якою є резолюція?
Як кореспондується ця резолюція із наданим нам на останньому самміті Україна – ЄС “Планом дій щодо надання Україні безвізового режиму?”
Ми попросили прокоментувати ці питання експертів-міжнародників, людей, які не працюють на українські політичні команди, втім розуміються на таких документах.
Володимир Посельський, віце-президент міжнародної неурядової організації “Україна в Європі” (Париж):
З ТАКИМ СТАНОМ ДЕМОКРАТІЇ УКРАЇНА НІКОЛИ НЕ СТАНЕ ЧЛЕНОМ ЄС
Європарламент прийняв зважений документ, який, може, не настільки критичний, як можна було сподіватися українській опозиції. Але з іншого боку, він вказує на всі порушення демократії. Сам вислів “ерозія демократії” констатує нинішній перехідний етап української демократії.
В Європі остаточних висновків щодо України не зроблено. Втім зауважень відносно “крену в бік авторитаризму”, як це роблять в документах по Росії, не зафіксовано. Європейські документи щодо Росії в принципі класично негативні. Україні дається шанс та висловлюються сподівання, що ситуація виправиться. Європейські політики висловлюють нерозуміння та тривогу з приводу того, як розвиваються події в Україні, втім, вони не хочуть відштовхувати нинішню українську владу остаточно. Вони сподіваються, що ситуація буде втримуватися в рамках європейського поняття демократії, хоч і з українським виміром. Підкреслю, це не перша і не остання резолюція. Це – резолюція перехідного етапу. Я читав гіршу резолюцію щодо України періоду Кучми перед тим, як вперше відправили у відставку прем’єр-міністра Ющенка. Це було давно, вона була більш критичною. Йшлося навіть про те, щоб виключити Україну з Ради Європи. Нинішня резолюція - серйозне попередження. Щодо “Плану дій щодо надання безвізового режиму”, який прийняли двома днями раніше, то тут немає однозначної оцінки. З одного боку, це – крок вперед. Вперше європейці чорним по білому написали, які кроки нам слід зробити, щоб отримувати право без віз відвідувати країни ЄС бодай на короткий час. З іншого боку, на відміну від подібних документів, ухвалених раніше для інших країн, тут немає ніякої часової перспективи, передбачено двоетапний підготовчий період, тобто цей процес можна заблокувати. Гадаю, що безвізовий режим - перспектива трьох- п’яти років. Резолюція по Україні - це об’єктивна реальність. Але якщо пан Янукович сформує такий імідж, який випливає з резолюції, він влаштує певні сили у ЄС. Але всі розуміють, що Україна з таким станом демократії ніколи не вступить у ЄС.
Аркадій Мошес, дослідник пострадянського простору Фінського інституту міжнародних відносин:
НА НАЙБЛИЖЧІ ДВА РОКИ ПАРАДИГМА ВІДНОСИН ЗАХОДУ ІЗ УКРАЇНОЮ ВИЗНАЧЕНА
Я вважаю, що резолюція - зважено написаний текст, звичайно, він – результат компромісу з тими, хто вимагав більш жорсткої позиції. Це поміркований текст, я бачив й гостріші оцінки Європарламенту. Я безумовно, вважаю, ще цей документ зважений і з точки зору філології і з точки зору дипломатії, втім там є все необхідне. Позиція щодо процесів, які відбуваються в Україні останні сім-вісім місяців, виражена досить чітко. Це негативна позиція. Та, як мені здається, позиція Європарламенту цілком збігається із позицією європейських інститутів: Єврокомісії та Європейської Ради. Дуже часто буває, що Європарламент у своїй критиці висловлюється більш жорстко, ніж ті люди, які приймають прагматичні адміністративні політичні рішення. І в цій резолюції присутня абсолютно та ж сама ідеологія, яка була присутня у позиції ЄС на понеділковому саміті. На саміті, у “Плані дій щодо надання безвізового режиму” Україні висувають вимоги. Європа не приймає позиції української влади, згідно якої Україні можна трохи відійти від демократичних стандартів в ім’я, скажімо, підвищення керованості та стабільності. Це цілком однозначно. Це помітно в документі, вони вказують на конкретні речі. Гадаю, що на найближчі два роки парадигма відносин Заходу із Україною визначена. Це парадигма жорсткого обумовлення будь-яких кроків назустріч Україні, у тому числі й надання фінансової допомоги, збереженням рівня демократії в Україні.
Добре, що “План щодо надання безвізового режиму” був наданий. Журналісти кажуть про шістдесят важко виконуваних умов. Але цей план – краще, ніж те, що коли-небудь пропонувалося Росії. Так, це не обіцянка безвізового режиму. Хочете серйозно безвізовий режим – виконуйте. Але якщо ви виконаєте ці умови, приходьте, поговоримо. Так, там шістдесят пунктів, а коли мова буде йти про зону вільної торгівлі, то там буде шістсот пунктів. Але країни, які хотіли йти до ЄС, через це проходили. Стандарти стають жорсткішими, світ не спрощується. Але якщо влада все виконає, то Європі важко буде сказати “ні”. Планом зазначені чіткий набір технічно дрібних вимог та серйозне, ретельне відстеження ситуації в галузі демократичних стандартів. Може, Європа не надто успішно просуває демократичні стандарти в інших країнах. Але там, де вони є, вона намагається не допустити відступу. Це дуже добре.
Павел Коваль, депутат Європарламенту:
МИ НЕ ХОЧЕМО ЗАКРИВАТИ ДВЕРІ ДЛЯ УКРАЇНИ В ЄВРОСОЮЗ
Багато політиків сприймають цю резолюцію як лист українській владі. Я гадаю, що її варто розцінювати, як лист, комунікат до громадян України. Звісно, ми побачили, що були проблеми з виборами, але ми не хочемо закривати двері для України в Євросоюз. Ми б хотіли, як євродепутати, передати вашій владі, щоб вона найближчим часом привела до стандартів виборче законодавство, що дуже важлива адміністративна реформа. Водночас ми хочемо дати сигнал, що це не повинно впливати на входження України в ЄС. Тому ми прийняли план дій щодо безвізового режиму.
Але в основному це був месидж для громадян України, що ми готові відкривати для них двері в ЄС.
Деякі політики в Україні сприймають цю резолюцію, як свій успіх…
Коли я голосував за неї, я передусім мав на увазі інтереси громадян України, які для себе повинні зрозуміти, потрібно чи не потрібно Україні робити дуже сильні реформи.
Українським урядовцям, які вирішують зовнішню політику України, я особисто сказав, що ці вибори пройшли не за демократичними стандартами, до яких ми вже були звикли в Україні.
Я б не хотів наразі порівнювати Україну з Казахстаном, Узбекистаном чи якоюсь іншою країною пострадянського минулого, тому що рівень виборів в Україні в останні роки був дуже високий. Тому мій підхід до України не такий самий, як до когось іншого.
У своїх рапортах я сказав усе, що міг сказати. Внутрішню політику України коментувати не хочу. Так само я б не хотів, аби хтось коментував внутрішню політику Польщі.
Маша Міщенко, Оксана Климончук
Опозиція назвала резолюцію “ляпасом владі”. Влада у свою чергу - “зваженим рішенням”. Якою є резолюція?
Як кореспондується ця резолюція із наданим нам на останньому самміті Україна – ЄС “Планом дій щодо надання Україні безвізового режиму?”
Ми попросили прокоментувати ці питання експертів-міжнародників, людей, які не працюють на українські політичні команди, втім розуміються на таких документах.
Володимир Посельський, віце-президент міжнародної неурядової організації “Україна в Європі” (Париж):
З ТАКИМ СТАНОМ ДЕМОКРАТІЇ УКРАЇНА НІКОЛИ НЕ СТАНЕ ЧЛЕНОМ ЄС
Європарламент прийняв зважений документ, який, може, не настільки критичний, як можна було сподіватися українській опозиції. Але з іншого боку, він вказує на всі порушення демократії. Сам вислів “ерозія демократії” констатує нинішній перехідний етап української демократії.
В Європі остаточних висновків щодо України не зроблено. Втім зауважень відносно “крену в бік авторитаризму”, як це роблять в документах по Росії, не зафіксовано. Європейські документи щодо Росії в принципі класично негативні. Україні дається шанс та висловлюються сподівання, що ситуація виправиться. Європейські політики висловлюють нерозуміння та тривогу з приводу того, як розвиваються події в Україні, втім, вони не хочуть відштовхувати нинішню українську владу остаточно. Вони сподіваються, що ситуація буде втримуватися в рамках європейського поняття демократії, хоч і з українським виміром. Підкреслю, це не перша і не остання резолюція. Це – резолюція перехідного етапу. Я читав гіршу резолюцію щодо України періоду Кучми перед тим, як вперше відправили у відставку прем’єр-міністра Ющенка. Це було давно, вона була більш критичною. Йшлося навіть про те, щоб виключити Україну з Ради Європи. Нинішня резолюція - серйозне попередження. Щодо “Плану дій щодо надання безвізового режиму”, який прийняли двома днями раніше, то тут немає однозначної оцінки. З одного боку, це – крок вперед. Вперше європейці чорним по білому написали, які кроки нам слід зробити, щоб отримувати право без віз відвідувати країни ЄС бодай на короткий час. З іншого боку, на відміну від подібних документів, ухвалених раніше для інших країн, тут немає ніякої часової перспективи, передбачено двоетапний підготовчий період, тобто цей процес можна заблокувати. Гадаю, що безвізовий режим - перспектива трьох- п’яти років. Резолюція по Україні - це об’єктивна реальність. Але якщо пан Янукович сформує такий імідж, який випливає з резолюції, він влаштує певні сили у ЄС. Але всі розуміють, що Україна з таким станом демократії ніколи не вступить у ЄС.
Аркадій Мошес, дослідник пострадянського простору Фінського інституту міжнародних відносин:
НА НАЙБЛИЖЧІ ДВА РОКИ ПАРАДИГМА ВІДНОСИН ЗАХОДУ ІЗ УКРАЇНОЮ ВИЗНАЧЕНА
Я вважаю, що резолюція - зважено написаний текст, звичайно, він – результат компромісу з тими, хто вимагав більш жорсткої позиції. Це поміркований текст, я бачив й гостріші оцінки Європарламенту. Я безумовно, вважаю, ще цей документ зважений і з точки зору філології і з точки зору дипломатії, втім там є все необхідне. Позиція щодо процесів, які відбуваються в Україні останні сім-вісім місяців, виражена досить чітко. Це негативна позиція. Та, як мені здається, позиція Європарламенту цілком збігається із позицією європейських інститутів: Єврокомісії та Європейської Ради. Дуже часто буває, що Європарламент у своїй критиці висловлюється більш жорстко, ніж ті люди, які приймають прагматичні адміністративні політичні рішення. І в цій резолюції присутня абсолютно та ж сама ідеологія, яка була присутня у позиції ЄС на понеділковому саміті. На саміті, у “Плані дій щодо надання безвізового режиму” Україні висувають вимоги. Європа не приймає позиції української влади, згідно якої Україні можна трохи відійти від демократичних стандартів в ім’я, скажімо, підвищення керованості та стабільності. Це цілком однозначно. Це помітно в документі, вони вказують на конкретні речі. Гадаю, що на найближчі два роки парадигма відносин Заходу із Україною визначена. Це парадигма жорсткого обумовлення будь-яких кроків назустріч Україні, у тому числі й надання фінансової допомоги, збереженням рівня демократії в Україні.
Добре, що “План щодо надання безвізового режиму” був наданий. Журналісти кажуть про шістдесят важко виконуваних умов. Але цей план – краще, ніж те, що коли-небудь пропонувалося Росії. Так, це не обіцянка безвізового режиму. Хочете серйозно безвізовий режим – виконуйте. Але якщо ви виконаєте ці умови, приходьте, поговоримо. Так, там шістдесят пунктів, а коли мова буде йти про зону вільної торгівлі, то там буде шістсот пунктів. Але країни, які хотіли йти до ЄС, через це проходили. Стандарти стають жорсткішими, світ не спрощується. Але якщо влада все виконає, то Європі важко буде сказати “ні”. Планом зазначені чіткий набір технічно дрібних вимог та серйозне, ретельне відстеження ситуації в галузі демократичних стандартів. Може, Європа не надто успішно просуває демократичні стандарти в інших країнах. Але там, де вони є, вона намагається не допустити відступу. Це дуже добре.
Павел Коваль, депутат Європарламенту:
МИ НЕ ХОЧЕМО ЗАКРИВАТИ ДВЕРІ ДЛЯ УКРАЇНИ В ЄВРОСОЮЗ
Багато політиків сприймають цю резолюцію як лист українській владі. Я гадаю, що її варто розцінювати, як лист, комунікат до громадян України. Звісно, ми побачили, що були проблеми з виборами, але ми не хочемо закривати двері для України в Євросоюз. Ми б хотіли, як євродепутати, передати вашій владі, щоб вона найближчим часом привела до стандартів виборче законодавство, що дуже важлива адміністративна реформа. Водночас ми хочемо дати сигнал, що це не повинно впливати на входження України в ЄС. Тому ми прийняли план дій щодо безвізового режиму.
Але в основному це був месидж для громадян України, що ми готові відкривати для них двері в ЄС.
Деякі політики в Україні сприймають цю резолюцію, як свій успіх…
Коли я голосував за неї, я передусім мав на увазі інтереси громадян України, які для себе повинні зрозуміти, потрібно чи не потрібно Україні робити дуже сильні реформи.
Українським урядовцям, які вирішують зовнішню політику України, я особисто сказав, що ці вибори пройшли не за демократичними стандартами, до яких ми вже були звикли в Україні.
Я б не хотів наразі порівнювати Україну з Казахстаном, Узбекистаном чи якоюсь іншою країною пострадянського минулого, тому що рівень виборів в Україні в останні роки був дуже високий. Тому мій підхід до України не такий самий, як до когось іншого.
У своїх рапортах я сказав усе, що міг сказати. Внутрішню політику України коментувати не хочу. Так само я б не хотів, аби хтось коментував внутрішню політику Польщі.
Маша Міщенко, Оксана Климончук
среда, 24 ноября 2010 г.
Ані Росії, ані Україні не буде щастя, поки не ліквідуємо стукачів як клас
За останні півроку Служба зовнішньої розвідки Росії прославилася на весь світ. То влітку США звинуватили в шпигунстві 11 росіян, яких без зайвого шуму обміняли на чотирьох осіб, звинувачених у шпигунстві в Росії. То телеканали повідомили, що ФБР узяла під захист полковника служби Зовнішньої розвідки Щербакова, який нібито і розсекретив одинадцятьох російських шпигунів і вивіз цінне досьє.
Свої роздуми про (не) ефективність російських спецслужб і про живучість луб`янських звичаїв на пострадянському просторі агентству УНІАН надіслав колишній розвідник з Головного Розвідуправління – відомства, що конкурувало, і досить успішно, з КДБ -письменник Віктор Суворов.
Не наполягатиму на тому, що Росія – батьківщина слонів. У цьому питанні можуть бути різні думки. Але я твердо знаю, що Росія – батьківщина зовнішньої розвідки. Тут різних думок бути не може. Кинемо наш проникливий погляд на головний бастіон світового імперіалізму: чи є в Сполучених Штатах Америки зовнішня розвідка? Кожному відомо, що зовнішньої розвідки в Америці немає. Принаймні, на сучасному етапі розвитку. І жодна країна світу, яку можна, нехай навіть з натяжкою, вважати нормальною, не має зовнішньої розвідки. Такої служби немає ані у Франції, ані Греції, ні у Фінляндії, ні в Канаді. Я спеціально проводив розслідування у Великій Британії: чи є в країні Джеймса Бонда зовнішня розвідка? Відповідь одержав категоричну: зовнішньої розвідки у Великої Британії немає, ніколи не було і, дасть Бог, ніколи не буде.
Потрібно сказати, що і в Росії до ХХ століття зовнішньої розвідки теж не було. Держава Російська цілком обходилася без зовнішньої розвідки. Зовнішню розвідку придумали більшовики в 1917 році. Вони взагалі придумали багато такого, чого немає ніде в світі, до чого ніхто іншій додуматися не зумів. Колгоспи, політруки, закриті розподільники, парткоми, перехідні червоні прапори, туфта, трудодні, зовнішня розвідка, – це суто наше, рідне, самобутнє, доморощене. Якщо розповісти іноземцеві про колгосп або про зовнішню розвідку, то немає упевненості в тому, що він нас правильно зрозуміє. Аж надто екзотично, незрозуміло й незвично.
Можуть заперечити, що все-таки ми в світі не одні такі, що є або були держави, які, як і ми, зовнішню розвідку мають або мали. Це дійсно так, проте може йтися тільки про ті держави і режими, які створені нами, за нашими стандартами, за нашим зразком, на наших багнетах, на наших багатомільярдних вливаннях, під заспокійливий брязкіт наших танкових гусениць. Добровільно без нашого натиску ніхто зовнішню розвідку в нормальній країні створювати б не став. Але якщо її і створили з примусу, за нашою братньою порадою, то все одно вона довго не жила. Як тільки скорені нами країни вириваються з-під теплого крила Москви, як тільки знаходять свободу, вони насамперед ліквідовують колгоспи, парткоми і зовнішню розвідку. Судіть самі: ні в Польщі, ні в Чехії, ні в Угорщині зовнішньої розвідки більше немає. Але ж була. Але більше не буде. Досить, наїлися. А ось приклади ще ближчі: Естонія, Литва, Латвія – ні колгоспів, ні парткомів, ні зовнішньої розвідки!
Якщо нікому в світі зовнішня розвідка не потрібна, навіщо вона Росії?
Щоб це зрозуміти, повернемося до витоків.
Що є розвідка? Розвідка – це збір і обробка інформації про супротивника. Кожна держава, яка поважає себе, має розвідку. Проте нікому в голову не приходить ділити розвідку на зовнішню і внутрішню. У нормальній країні уряд служить своєму народу. Уряд не вважає народ своїм ворогом, тому не веде війну проти свого народу, отже, не веде і розвідку проти нього.
А у нас інакше. Влада комуністів – влада антинародна. Комуніст – ворог народу. Комуністи захопили владу всупереч волі народу і, дорвавшись до влади, розвернули війну проти власної країни. Комуністи винищили дворянство, купецтво, духівництво, інтелігенцію, генералітет, офіцерство, козацтво. Вони вирізали всіх російських підприємців, всіх адміністраторів і дипломатів, всі політичні партії, знищили всіх, хто в них був, вони перестріляли або в прямому тюремному сенсі «опустили» найкращих поетів, композиторів, письменників, інженерів, художників. Вони оголосили найтямущіших, найпрацьовитіших мужиків кулаками, кинувши гасло: ліквідуємо куркульство як клас! І ліквідували. Вони починали війну проти свого народу зовсім не з буржуїв, а з робітників, від імені яких правили країною. Вони почали з кулеметного розстрілу робочої демонстрації на Літєйному проспекті. Ближче до занепаду вони на вулицях рубали своїх громадян лопатами, чавили танками на площах. Під самий кінець вони, уподібнившись Гітлеру, кинули танкові армади на захоплення Москви. На тому, як і Гітлер, зламали шию.
Війна проти народу тривала десятиліттями. Це була війна на винищення. Це війна з десятками мільйонів безневинних жертв. Жодна держава світу в ході двох світових воєн разом узятих не зазнала таких втрат, яких зазнали народи Радянського Союзу в «мирний час» від влади марксистів-ленінців. Комуністичні кати знищували свій народ, але вони знали його силу, вони боялися народу. Комуністи вважали народ своїм ворогом і вели розвідку проти нього за всіма правилами цього найдавнішого з мистецтв. Вже з листопада 1917 року вулицями Пітера і Москви шастали комуністичні розвідники, придивлялися, прислухалися, принюхувалися. Якщо вам до рук потраплять документи ВЧК-ГПУ-НКВС, зверніть увагу на термінологію, на офіційні назви їхніх посад: лінійний розвідник на Володимирській, внутрішньоцеховий розвідник, маршрутний розвідник на лінії Єропкіно-Понирі, внутрішньокамерний розвідник, розвідник-вістовий на шостій платформі Київського вокзалу, розвідник-спостерігач на кладовищі Донського монастиря, внутрівідомчий розвідник, позавідомчий розвідник і так далі і т.п. Практично миттєво в країні розвелася неймовірна кількість розвідників найромантичніших різновидів і мастей, від складських і портових до ресторанних і привокзальних включно. Їх ставало дедалі більше. На утримання полчищ шпигунів, які вели розвідку проти свого народу, комуністи витрачали суми, ніяк не менші, ніж на утримання армії і флоту. Народний комісар внутрішніх справ, Генеральний комісар державної безпеки Єжов Микола Іванович вважав себе розвідником, хоча бував за кордоном тільки одного разу, причому з метою вельми не розвідувальною – для лікування від алкоголізму та інших напастей. Своє Луб’янське відомство Єжов вважав розвідувальною організацією. Прочитайте промови Єжова, він доповідає, скільки ворогів викрив і винищив, і тут же додає: ми і далі зміцнюватимемо нашу славну радянську розвідку! У своєму останньому листі до Сталіна від 23 листопада 1938 року Микола Іванович Єжов вписав витончену формулу: «Головний важіль розвідки – агентурно-інформаційна робота». Іншими словами: стукачі – основа основ.
Але давайте погодимося: організувати агентурне проникнення в шифрувальний відділ Генерального штабу сусідньої держави – це одне, а вести розвідку на кладовищі Донського монастиря або в кілометровій черзі за смердючою ковбасою – це щось інше. Тому і з`явилася настійна необхідність розділити розвідку наших славних луб’янских органів на зовнішню і внутрішню. Ось вона суть: існування зовнішньої розвідки свідчить про існування розвідки внутрішньої.
У нормальних країнах контррозвідка ловить шпигунів і терористів, поліція ловить злодіїв і вбивць, а розвідка веде збір і обробку інформації про супротивника, який завжди є зовнішнім. Коли громадянин будь-якої нормальної країни говорить про розвідку, він має на увазі тільки боротьбу із зовнішнім ворогом. Йому не треба особливо підкреслювати, проти кого ведеться розвідка, це й так зрозуміло. Так було і в тій Росії, яку ми втратили. Розвідка Росії працювала проти німецького кайзера, проти турецького султана, проти супостата, який завжди був зовні. Тому розвідка називалася розвідкою, без уточнення, проти кого саме вона ведеться.
Заперечать: але ж були в нас стукачі і за Петра, за Катерин, Микол і Олександрів! Правильно, були. Але справедливості ради відзначимо, що доносили не тільки на Русі, стукали як в бубон і у Франції, і в Німеччині, і в Туреччині, і на острові Пасхи. Тільки треба розрізняти дві речі. Одна справа - так би мовити, природні, нехай навіть і масові, стихійні, такі, що йдуть знизу доноси. Інша справа – війна проти свого народу, війна за всіма правилами, війна з десятками мільйонів винищених, війна, потреби якої забезпечує організована за єдиним задумом і планом багатомільйонна армія високооплачуваних «розвідників». Ці орди шпигунів ведуть тотальне стеження за всім населенням країни. Над цими стадами «розвідників» підноситься титанічна піраміда ієрархічної підлеглості, що сягає вершиною недосяжних сяючих висот державної влади. Глава держави, – він же і головний «розвідник». Такого не було навіть у Гітлера.
Колись, у восьмидесятих роках минулого століття, в США вийшла книга під помітним заголовком: «КДБ – очі Росії». Назва яскрава, помітна, але явно безглузда. Проти Заходу працювало трохи більше десяти тисяч розвідників КДБ, а проти народів СРСР – мільйони «розвідників» того самого КДБ. Тому, якщо вважати, що КДБ – очі Росії, то доведеться визнати, що ці очі вивернуті всередину черепа.
З особливою силою ця внутрішня спрямованість славних чекістських органів проявилася в роки війни. Подивіться на армію в мирний або у військовий час. Армія існує для боротьби із зовнішнім ворогом. Армія має розвідувальні відділення, взводи, роти, батальйони, полки, бригади, є розвідувальні пункти, центри, відділи і управління. На самому верху - ГРУ ГШ – Головне розвідувальне управління Генерального штабу. Нікому в голову не приходило уточнювати: Головне розвідувальне управління у боротьбі із зовнішніми ворогами. Це й так зрозуміло. З військовими розвідниками все просто. Завжди зрозуміло, проти кого вони працюють.
А в чекістів інакше. Вони працюють на два фронти: трохи проти зовнішнього ворога і дуже багато – проти свого народу. Тому на війні у чекістів були зафронтові розвідники. Цей дивний термін довелося ввести для того, щоб відрізняти відносно невелику кількість розвідників НКВС, які працювали проти зовнішнього ворога, від основної маси «розвідників», яка проти зовнішнього ворога не працювала, а виконувала якісь інші вельми туманні функції. Фронтовий люд їх називав не інакше як - «теж розвідники», з додаванням специфічних термінів російської словесності досить високої концентрації.
Через багато років після війни мені довелося зіткнутися з одним із таких «теж розвідників». У мобілізаційних відділах і управліннях штабів зберігаються картки на все чоловіче населення країни, бо при мобілізації всі чоловіки до досить поважного віку включно підлягають призову. Кожен стройовий офіцер у мирний час зобов`язаний вивчати свій приписний склад, тобто знати тих, хто у разі мобілізації потрапить під його командування. І ось сиджу у величезному підвалі, сортую папери, і потрапляє мені в руки облікова картка розвідника-фронтовика. Бойових нагород – повні груди. Призивати його вже явно не будуть, і виходить, що його бойовий досвід пропаде дарма. Дай, думаю, фронтовика-розвідника приведу в гості до солдатиків 808-ої окремої розвідувальної роти СпН. Хай досвідом поділиться. Благо, що живе поруч. Знайшов я того фронтовика, запрошую: так, мовляв, і так, свята справа – фронтовий досвід молодому поколінню передати. А він уперся: не можна. Чим більше він відмовляється-віднікується, тим більше в мені інтерес розпалює: війна давно кінчилася, а він якісь великі таємниці береже! Історія довга, але я його розколов. Зрозуміло, закусили добре, і випили добряче. Доповідає дядько, що був він на війні розвідником, але не зафронтовим, а куди важливішим. Розвідником він був внутрішнім. Війну свою він відвоював у районі Саратова і Куйбишева, там, куди війна не докотилася. Він усю війну протрубив у нашому фільтраційному таборі. Бездарна комуністична влада здала мільйони своїх солдатів у гітлерівський полон. Тих, хто вижив, повертали з полону і гнали крізь фільтраційні табори. Прикинемо, скільки потрібно мати таких таборів, щоб пропустити через них хоч би один мільйон солдатів. Адже крізь фільтраційні табори пропускали не тільки тих, хто був у полоні, але й тих, хто в полоні не був, але був в оточенні. А це теж мільйони. У кожному таборі ціла комісія слідчих: де був, що робив, кого зустрічав, що про них скажеш? Кожен розповідає про себе і про всіх, кого знав і бачив. Ти розповідаєш про багатьох, і про тебе багато хто розповідає. Мільйони протоколів зіставляються. Крім того, в кожному фільтраційному таборі – цілий штат «теж розвідників». Вони не в кабінетах. Вони за дротом сидять. Вони прикидаються оточенцями або такими, що побували в полоні. Вони іменуються внутрішньотабірними або внутрікамерними розвідниками. Вони і махоркою поділяться, і кусник хліба дадуть, у них і фляжка спирту може виявитися (у санчастині нібито вкрали), з ними на нарах можна закусити-випити, вони свою гірку історію розкажуть і уважно вислухають чужу. І донесуть. І отримають орден. За мужність, відвагу і героїзм.
У листопаді 1970 року такий «теж розвідник» сидів переді мною. Чотири роки війни він відмотав у глибокому тилу, за тисячу кілометрів від фронту. Але йому йшов фронтовий стаж: рік за три. Як усіх, його викликали на допити. Але це були не допити, а доноси. Під час доповідей його годували смаженою картоплею і американським тушкованим м`ясом. Йому відводилася така сама норма, як і тим розвідникам, які ходили в німецький тил. З шоколадом і згущеним молоком. І на його ощадну книжку лягали неабиякі тисячі рублів. І військові звання йшли. І орденів додавалося. І він вважав себе фронтовиком. І він вважав, що його робота внутрішнього розвідника НКВС була важливішою за роботу зафронтових розвідників. І він хвалився орденами Червоного прапора і Червоної зірки, бойовою солдатською медаллю «За відвагу». Після його доповідей комусь давали строк, а когось виводили в ярок за зону. Можливо, він сам туди і виводив тих, з ким учора на нарах байками обмінювався... А якщо не виводив, звідки ордени? Танків німецьких не зупиняв, літаків не збивав.
Пройшло сорок років, а я собі пробачити не можу: адже була ж можливість розбити пляшку об лисий череп «теж розвідника»! І рука свербіла. Стримався. Шкода. Доброта нас губить. Не мене одного. Весь наш народ теж. У 1991 році була можливість якщо не винищити, то хоч би нейтралізувати таємну армію ворогів народу. Ситуація: прогнив їх режим і рушиться. Всі знають, що живе в тілі суспільства мільйоноголовий паразит, який смокче народну кров і отруює все навколо своєю гнилизною. Що ж із ним робити? Вирішили: та хай живе! Ніхто не пропонує стукачів винищувати. Пропонували стукачів, тобто внутрішню розвідку, легалізувати, оголосити всіх по іменах і все. Щоб надалі іншим не кортіло до лав стукачів записуватися. Орди стукачів були б виведені з їх підлого стану простим розкриттям імен. Але наш добрий народ на це не пішов, бо то ж стукачам ненароком незручність заподіяти можна. Вважалося, що в стукачах совість прокинеться, і вони самі престануть стукати. Перевиховаються. Перекуються. А луб’янскі товариші, вважалося, самі від своєї роботи відмовляться, від получок своїх, від дач, від бюджетних вливань і перекваліфікуються в управдоми.
Чекісти в той історичний момент швидко зорієнтувалися. Самі скинули пам`ятник Мідному Феліксу і змінили вивіски на Луб`янці. Було таке враження, що отруйний бур`ян вони самі і вирвали. Але корінь залишився.
На чому стояв комунізм?
На страху.
А страх?
На стукачах. На внутрішній розвідці.
Комунізм нібито закінчився, а механізм управління суспільством залишився. На кожного з нас у луб’янских підвалах течка пилом припадає. Поряд з кожним з нас завжди «теж розвідник» треться. Як раніше прислухається, придивляється, принюхується. Суспільство роз`єднане віковим страхом, а у них – централізована, дисциплінована армія професійних злочинців, готових продовжувати війну проти народу з тією ж люттю, що й за товариша Дзержинського. Так от, із цього отруйного кореня не міг не прорости такий самий отруйний паросток, вертикаль-вертухаль. І проріс. І обплів державність російську звичними своїми обіймами. І встав на чолі держави Російського нацлідер, «теж розвідник», за ним - незчисленне невидиме військо внутрівідомчих, внутрішньотабірних, внутрішньокамерних, привокзальних та інших добувачів. Порядки луб’янські не змінилися.
Корінь чекізму треба вирвати. Ані Росії, ані Україні не буде щастя, поки не втілиться в життя велике гасло: ЛІКВІДУЄМО СТУКАЧІВ ЯК КЛАС!
Віктор Суворов з Лондона спеціально для УНІАН
Свої роздуми про (не) ефективність російських спецслужб і про живучість луб`янських звичаїв на пострадянському просторі агентству УНІАН надіслав колишній розвідник з Головного Розвідуправління – відомства, що конкурувало, і досить успішно, з КДБ -письменник Віктор Суворов.
Не наполягатиму на тому, що Росія – батьківщина слонів. У цьому питанні можуть бути різні думки. Але я твердо знаю, що Росія – батьківщина зовнішньої розвідки. Тут різних думок бути не може. Кинемо наш проникливий погляд на головний бастіон світового імперіалізму: чи є в Сполучених Штатах Америки зовнішня розвідка? Кожному відомо, що зовнішньої розвідки в Америці немає. Принаймні, на сучасному етапі розвитку. І жодна країна світу, яку можна, нехай навіть з натяжкою, вважати нормальною, не має зовнішньої розвідки. Такої служби немає ані у Франції, ані Греції, ні у Фінляндії, ні в Канаді. Я спеціально проводив розслідування у Великій Британії: чи є в країні Джеймса Бонда зовнішня розвідка? Відповідь одержав категоричну: зовнішньої розвідки у Великої Британії немає, ніколи не було і, дасть Бог, ніколи не буде.
Потрібно сказати, що і в Росії до ХХ століття зовнішньої розвідки теж не було. Держава Російська цілком обходилася без зовнішньої розвідки. Зовнішню розвідку придумали більшовики в 1917 році. Вони взагалі придумали багато такого, чого немає ніде в світі, до чого ніхто іншій додуматися не зумів. Колгоспи, політруки, закриті розподільники, парткоми, перехідні червоні прапори, туфта, трудодні, зовнішня розвідка, – це суто наше, рідне, самобутнє, доморощене. Якщо розповісти іноземцеві про колгосп або про зовнішню розвідку, то немає упевненості в тому, що він нас правильно зрозуміє. Аж надто екзотично, незрозуміло й незвично.
Можуть заперечити, що все-таки ми в світі не одні такі, що є або були держави, які, як і ми, зовнішню розвідку мають або мали. Це дійсно так, проте може йтися тільки про ті держави і режими, які створені нами, за нашими стандартами, за нашим зразком, на наших багнетах, на наших багатомільярдних вливаннях, під заспокійливий брязкіт наших танкових гусениць. Добровільно без нашого натиску ніхто зовнішню розвідку в нормальній країні створювати б не став. Але якщо її і створили з примусу, за нашою братньою порадою, то все одно вона довго не жила. Як тільки скорені нами країни вириваються з-під теплого крила Москви, як тільки знаходять свободу, вони насамперед ліквідовують колгоспи, парткоми і зовнішню розвідку. Судіть самі: ні в Польщі, ні в Чехії, ні в Угорщині зовнішньої розвідки більше немає. Але ж була. Але більше не буде. Досить, наїлися. А ось приклади ще ближчі: Естонія, Литва, Латвія – ні колгоспів, ні парткомів, ні зовнішньої розвідки!
Якщо нікому в світі зовнішня розвідка не потрібна, навіщо вона Росії?
Щоб це зрозуміти, повернемося до витоків.
Що є розвідка? Розвідка – це збір і обробка інформації про супротивника. Кожна держава, яка поважає себе, має розвідку. Проте нікому в голову не приходить ділити розвідку на зовнішню і внутрішню. У нормальній країні уряд служить своєму народу. Уряд не вважає народ своїм ворогом, тому не веде війну проти свого народу, отже, не веде і розвідку проти нього.
А у нас інакше. Влада комуністів – влада антинародна. Комуніст – ворог народу. Комуністи захопили владу всупереч волі народу і, дорвавшись до влади, розвернули війну проти власної країни. Комуністи винищили дворянство, купецтво, духівництво, інтелігенцію, генералітет, офіцерство, козацтво. Вони вирізали всіх російських підприємців, всіх адміністраторів і дипломатів, всі політичні партії, знищили всіх, хто в них був, вони перестріляли або в прямому тюремному сенсі «опустили» найкращих поетів, композиторів, письменників, інженерів, художників. Вони оголосили найтямущіших, найпрацьовитіших мужиків кулаками, кинувши гасло: ліквідуємо куркульство як клас! І ліквідували. Вони починали війну проти свого народу зовсім не з буржуїв, а з робітників, від імені яких правили країною. Вони почали з кулеметного розстрілу робочої демонстрації на Літєйному проспекті. Ближче до занепаду вони на вулицях рубали своїх громадян лопатами, чавили танками на площах. Під самий кінець вони, уподібнившись Гітлеру, кинули танкові армади на захоплення Москви. На тому, як і Гітлер, зламали шию.
Війна проти народу тривала десятиліттями. Це була війна на винищення. Це війна з десятками мільйонів безневинних жертв. Жодна держава світу в ході двох світових воєн разом узятих не зазнала таких втрат, яких зазнали народи Радянського Союзу в «мирний час» від влади марксистів-ленінців. Комуністичні кати знищували свій народ, але вони знали його силу, вони боялися народу. Комуністи вважали народ своїм ворогом і вели розвідку проти нього за всіма правилами цього найдавнішого з мистецтв. Вже з листопада 1917 року вулицями Пітера і Москви шастали комуністичні розвідники, придивлялися, прислухалися, принюхувалися. Якщо вам до рук потраплять документи ВЧК-ГПУ-НКВС, зверніть увагу на термінологію, на офіційні назви їхніх посад: лінійний розвідник на Володимирській, внутрішньоцеховий розвідник, маршрутний розвідник на лінії Єропкіно-Понирі, внутрішньокамерний розвідник, розвідник-вістовий на шостій платформі Київського вокзалу, розвідник-спостерігач на кладовищі Донського монастиря, внутрівідомчий розвідник, позавідомчий розвідник і так далі і т.п. Практично миттєво в країні розвелася неймовірна кількість розвідників найромантичніших різновидів і мастей, від складських і портових до ресторанних і привокзальних включно. Їх ставало дедалі більше. На утримання полчищ шпигунів, які вели розвідку проти свого народу, комуністи витрачали суми, ніяк не менші, ніж на утримання армії і флоту. Народний комісар внутрішніх справ, Генеральний комісар державної безпеки Єжов Микола Іванович вважав себе розвідником, хоча бував за кордоном тільки одного разу, причому з метою вельми не розвідувальною – для лікування від алкоголізму та інших напастей. Своє Луб’янське відомство Єжов вважав розвідувальною організацією. Прочитайте промови Єжова, він доповідає, скільки ворогів викрив і винищив, і тут же додає: ми і далі зміцнюватимемо нашу славну радянську розвідку! У своєму останньому листі до Сталіна від 23 листопада 1938 року Микола Іванович Єжов вписав витончену формулу: «Головний важіль розвідки – агентурно-інформаційна робота». Іншими словами: стукачі – основа основ.
Але давайте погодимося: організувати агентурне проникнення в шифрувальний відділ Генерального штабу сусідньої держави – це одне, а вести розвідку на кладовищі Донського монастиря або в кілометровій черзі за смердючою ковбасою – це щось інше. Тому і з`явилася настійна необхідність розділити розвідку наших славних луб’янских органів на зовнішню і внутрішню. Ось вона суть: існування зовнішньої розвідки свідчить про існування розвідки внутрішньої.
У нормальних країнах контррозвідка ловить шпигунів і терористів, поліція ловить злодіїв і вбивць, а розвідка веде збір і обробку інформації про супротивника, який завжди є зовнішнім. Коли громадянин будь-якої нормальної країни говорить про розвідку, він має на увазі тільки боротьбу із зовнішнім ворогом. Йому не треба особливо підкреслювати, проти кого ведеться розвідка, це й так зрозуміло. Так було і в тій Росії, яку ми втратили. Розвідка Росії працювала проти німецького кайзера, проти турецького султана, проти супостата, який завжди був зовні. Тому розвідка називалася розвідкою, без уточнення, проти кого саме вона ведеться.
Заперечать: але ж були в нас стукачі і за Петра, за Катерин, Микол і Олександрів! Правильно, були. Але справедливості ради відзначимо, що доносили не тільки на Русі, стукали як в бубон і у Франції, і в Німеччині, і в Туреччині, і на острові Пасхи. Тільки треба розрізняти дві речі. Одна справа - так би мовити, природні, нехай навіть і масові, стихійні, такі, що йдуть знизу доноси. Інша справа – війна проти свого народу, війна за всіма правилами, війна з десятками мільйонів винищених, війна, потреби якої забезпечує організована за єдиним задумом і планом багатомільйонна армія високооплачуваних «розвідників». Ці орди шпигунів ведуть тотальне стеження за всім населенням країни. Над цими стадами «розвідників» підноситься титанічна піраміда ієрархічної підлеглості, що сягає вершиною недосяжних сяючих висот державної влади. Глава держави, – він же і головний «розвідник». Такого не було навіть у Гітлера.
Колись, у восьмидесятих роках минулого століття, в США вийшла книга під помітним заголовком: «КДБ – очі Росії». Назва яскрава, помітна, але явно безглузда. Проти Заходу працювало трохи більше десяти тисяч розвідників КДБ, а проти народів СРСР – мільйони «розвідників» того самого КДБ. Тому, якщо вважати, що КДБ – очі Росії, то доведеться визнати, що ці очі вивернуті всередину черепа.
З особливою силою ця внутрішня спрямованість славних чекістських органів проявилася в роки війни. Подивіться на армію в мирний або у військовий час. Армія існує для боротьби із зовнішнім ворогом. Армія має розвідувальні відділення, взводи, роти, батальйони, полки, бригади, є розвідувальні пункти, центри, відділи і управління. На самому верху - ГРУ ГШ – Головне розвідувальне управління Генерального штабу. Нікому в голову не приходило уточнювати: Головне розвідувальне управління у боротьбі із зовнішніми ворогами. Це й так зрозуміло. З військовими розвідниками все просто. Завжди зрозуміло, проти кого вони працюють.
А в чекістів інакше. Вони працюють на два фронти: трохи проти зовнішнього ворога і дуже багато – проти свого народу. Тому на війні у чекістів були зафронтові розвідники. Цей дивний термін довелося ввести для того, щоб відрізняти відносно невелику кількість розвідників НКВС, які працювали проти зовнішнього ворога, від основної маси «розвідників», яка проти зовнішнього ворога не працювала, а виконувала якісь інші вельми туманні функції. Фронтовий люд їх називав не інакше як - «теж розвідники», з додаванням специфічних термінів російської словесності досить високої концентрації.
Через багато років після війни мені довелося зіткнутися з одним із таких «теж розвідників». У мобілізаційних відділах і управліннях штабів зберігаються картки на все чоловіче населення країни, бо при мобілізації всі чоловіки до досить поважного віку включно підлягають призову. Кожен стройовий офіцер у мирний час зобов`язаний вивчати свій приписний склад, тобто знати тих, хто у разі мобілізації потрапить під його командування. І ось сиджу у величезному підвалі, сортую папери, і потрапляє мені в руки облікова картка розвідника-фронтовика. Бойових нагород – повні груди. Призивати його вже явно не будуть, і виходить, що його бойовий досвід пропаде дарма. Дай, думаю, фронтовика-розвідника приведу в гості до солдатиків 808-ої окремої розвідувальної роти СпН. Хай досвідом поділиться. Благо, що живе поруч. Знайшов я того фронтовика, запрошую: так, мовляв, і так, свята справа – фронтовий досвід молодому поколінню передати. А він уперся: не можна. Чим більше він відмовляється-віднікується, тим більше в мені інтерес розпалює: війна давно кінчилася, а він якісь великі таємниці береже! Історія довга, але я його розколов. Зрозуміло, закусили добре, і випили добряче. Доповідає дядько, що був він на війні розвідником, але не зафронтовим, а куди важливішим. Розвідником він був внутрішнім. Війну свою він відвоював у районі Саратова і Куйбишева, там, куди війна не докотилася. Він усю війну протрубив у нашому фільтраційному таборі. Бездарна комуністична влада здала мільйони своїх солдатів у гітлерівський полон. Тих, хто вижив, повертали з полону і гнали крізь фільтраційні табори. Прикинемо, скільки потрібно мати таких таборів, щоб пропустити через них хоч би один мільйон солдатів. Адже крізь фільтраційні табори пропускали не тільки тих, хто був у полоні, але й тих, хто в полоні не був, але був в оточенні. А це теж мільйони. У кожному таборі ціла комісія слідчих: де був, що робив, кого зустрічав, що про них скажеш? Кожен розповідає про себе і про всіх, кого знав і бачив. Ти розповідаєш про багатьох, і про тебе багато хто розповідає. Мільйони протоколів зіставляються. Крім того, в кожному фільтраційному таборі – цілий штат «теж розвідників». Вони не в кабінетах. Вони за дротом сидять. Вони прикидаються оточенцями або такими, що побували в полоні. Вони іменуються внутрішньотабірними або внутрікамерними розвідниками. Вони і махоркою поділяться, і кусник хліба дадуть, у них і фляжка спирту може виявитися (у санчастині нібито вкрали), з ними на нарах можна закусити-випити, вони свою гірку історію розкажуть і уважно вислухають чужу. І донесуть. І отримають орден. За мужність, відвагу і героїзм.
У листопаді 1970 року такий «теж розвідник» сидів переді мною. Чотири роки війни він відмотав у глибокому тилу, за тисячу кілометрів від фронту. Але йому йшов фронтовий стаж: рік за три. Як усіх, його викликали на допити. Але це були не допити, а доноси. Під час доповідей його годували смаженою картоплею і американським тушкованим м`ясом. Йому відводилася така сама норма, як і тим розвідникам, які ходили в німецький тил. З шоколадом і згущеним молоком. І на його ощадну книжку лягали неабиякі тисячі рублів. І військові звання йшли. І орденів додавалося. І він вважав себе фронтовиком. І він вважав, що його робота внутрішнього розвідника НКВС була важливішою за роботу зафронтових розвідників. І він хвалився орденами Червоного прапора і Червоної зірки, бойовою солдатською медаллю «За відвагу». Після його доповідей комусь давали строк, а когось виводили в ярок за зону. Можливо, він сам туди і виводив тих, з ким учора на нарах байками обмінювався... А якщо не виводив, звідки ордени? Танків німецьких не зупиняв, літаків не збивав.
Пройшло сорок років, а я собі пробачити не можу: адже була ж можливість розбити пляшку об лисий череп «теж розвідника»! І рука свербіла. Стримався. Шкода. Доброта нас губить. Не мене одного. Весь наш народ теж. У 1991 році була можливість якщо не винищити, то хоч би нейтралізувати таємну армію ворогів народу. Ситуація: прогнив їх режим і рушиться. Всі знають, що живе в тілі суспільства мільйоноголовий паразит, який смокче народну кров і отруює все навколо своєю гнилизною. Що ж із ним робити? Вирішили: та хай живе! Ніхто не пропонує стукачів винищувати. Пропонували стукачів, тобто внутрішню розвідку, легалізувати, оголосити всіх по іменах і все. Щоб надалі іншим не кортіло до лав стукачів записуватися. Орди стукачів були б виведені з їх підлого стану простим розкриттям імен. Але наш добрий народ на це не пішов, бо то ж стукачам ненароком незручність заподіяти можна. Вважалося, що в стукачах совість прокинеться, і вони самі престануть стукати. Перевиховаються. Перекуються. А луб’янскі товариші, вважалося, самі від своєї роботи відмовляться, від получок своїх, від дач, від бюджетних вливань і перекваліфікуються в управдоми.
Чекісти в той історичний момент швидко зорієнтувалися. Самі скинули пам`ятник Мідному Феліксу і змінили вивіски на Луб`янці. Було таке враження, що отруйний бур`ян вони самі і вирвали. Але корінь залишився.
На чому стояв комунізм?
На страху.
А страх?
На стукачах. На внутрішній розвідці.
Комунізм нібито закінчився, а механізм управління суспільством залишився. На кожного з нас у луб’янских підвалах течка пилом припадає. Поряд з кожним з нас завжди «теж розвідник» треться. Як раніше прислухається, придивляється, принюхується. Суспільство роз`єднане віковим страхом, а у них – централізована, дисциплінована армія професійних злочинців, готових продовжувати війну проти народу з тією ж люттю, що й за товариша Дзержинського. Так от, із цього отруйного кореня не міг не прорости такий самий отруйний паросток, вертикаль-вертухаль. І проріс. І обплів державність російську звичними своїми обіймами. І встав на чолі держави Російського нацлідер, «теж розвідник», за ним - незчисленне невидиме військо внутрівідомчих, внутрішньотабірних, внутрішньокамерних, привокзальних та інших добувачів. Порядки луб’янські не змінилися.
Корінь чекізму треба вирвати. Ані Росії, ані Україні не буде щастя, поки не втілиться в життя велике гасло: ЛІКВІДУЄМО СТУКАЧІВ ЯК КЛАС!
Віктор Суворов з Лондона спеціально для УНІАН
вторник, 23 ноября 2010 г.
Саміт Україна – ЄС: прорив чи дипломатична необхідність?
Нова влада півроку обіцяє українцям безвізовий режим на найвищому рівні. Президент Янукович в травні говорив, що угода про безвізовий режим може бути підписана до кінця року.
У липні віце-прем`єр України з Євро-2012 Борис Колесніков відсунув дату, але пообіцяв, що безвізовий режим буде підписаний до 2012 року. Цю саму обіцянку вже восени повторив ще один віце-прем`єр Сергій Тігіпко. У ці обіцянки вірилося мало, але ми в редакції вирішили не озвучувати сумніву, мотивувавши для себе це тим, що, глава МЗС Костянтин Грищенко знає, що робить. І за всіх неуспіхів влади, розраховували, що він зуміє слідувати євробюрократичній процедурі, правильно проводити переговори і наблизити країну до документів, що окреслюють нашу європерспективу. Найбільші оптимісти з моїх колег вірили, що ми може навіть «проскочимо в Шенген» в числі щасливчиків зі Східного партнерства. Правда, трохи пізніше різні європарламентарії в тих або інших інтерв`ю просили країни Східного партнерства даремно «не хвилюватися», стверджуючи, що жодних дорожніх карт з точним розкладом отримання безвізового режиму не буде. Потім зменшився й оптимізм української влади. У МЗС почали говорити про те, що на осінньому саміті буде прийнято якийсь план дій з отримання безвізового режиму. За цей час безвізовий режим одержала Албанія і Боснія. А Україна не зуміла провести переговорів щодо зони вільної торгівлі, міцно поглибилася на схід, уклавши Харківські угоди, прийняла позаблоковий статус, стала об`єктом міжнародної критики за порушення на місцевих виборах, скотилася в рейтингу свободи слова й інвестиційної привабливості, і проголосувала за податковий кодекс, який трактують як однозначне згортання економічних свобод. Можна не бути знавцем у процедурних моментах, але будь-який єврочиновник і європарламентарій вам скаже: країні, де згортаються політичні і економічні свободи, не дадуть безвізового режиму. Це залізна закономірність. Звідти, де небезпечно жити, люди прагнуть виїхати. А Європі не потрібні мігранти. Проте, План дій з отримання безвізового режиму на вчорашньому саміті Україна – ЄС таки прийнятий. Як розуміти цей документ? Він – реальний прорив українського МЗС чи убоге дитя дипломатичної необхідності?
Олександр Сушко, директор Інституту євроатлантичної співпраці:
НА ВІДНОСИНАХ УКРАЇНИ З ЄС МОЖЕ ВІДБИТИСЯ РІЗКА ЗМІНА БАЗОВИХ ЦІННОСТЕЙ В УКРАЇНІ
Ейфорія влади від підписання сьогодні на саміті Україна-ЄС у Брюсселі Плану дій щодо відміни візового режиму дуже скоро закінчиться. Через декілька тижнів, можливо, місяців, коли почнеться моніторинг, ейфорія спаде. Вважаю безпрецедентним той факт, що за один робочий день до саміту Україна-ЄС не було остаточних даних щодо одного з ключових документів, який мав бути представлений. Влада закономірно зробить усе можливе, щоб видати підписання цього документа за “великий дипломатичний успіх”. Виконати План дій з відміни візового режиму можна тільки за наявності “істотної політичної волі” до виконання критеріїв, частина з яких стосується ціннісних речей, а не суто технічних.
У самому Європейському Союзі проходить жорстка дискусія відносно України. Напруга усередині самого ЄС очевидна, і індикатором цих жорстких дискусій стала полеміка між двома найбільшими фракціями у Європарламенті. У Євросоюзі є визнання того, що з погляду ефективності і працездатності нинішній уряд України є кращим партнером, ніж попередній, він має більше інституційної можливості. На відміну від попереднього, цей уряд може провести через парламент необхідні закони, добитися їх виконання і виконувати ту частину зобов`язань перед ЄС, яка не суперечить його інтересам. Але на відносинах України з Євросоюзом може відбитися різка зміна базових цінностей в Україні. Україна переживає безпрецедентно різкі зміни, якщо говорити про світовий і європейський простір. Це не може не позначитися на порядку денному відносин Україна-ЄС. Про істотне поліпшення відносин України з Євросоюзом говорити сьогодні не можна. Йдеться лише про те, що ЄС сьогодні не має наміру гальмувати процеси, які були запущені раніше.
Іван Попеску, народний депутат України (ПР):
Результати саміту оцінюю абсолютно позитивно. Нам у ЄС надали план дій, позначивши, що ми повинні ввести технічні умови, паспорти з біометричними даними, вирішити питання щодо захисту персональних даних, питання по міграційній політиці і безпеці на кордоні. Узявши ці пункти і виконавши на рівні парламенту - якщо це стосується законодавчої влади, на рівні уряду - якщо це питання виконавчої влади. Президент України заявив, що впродовж першої половини 2011 року можливо виконати ці моменти. І якщо ми це зробимо, то в кінці в 2011, або в 2012 році до початку Євро–2012 абсолютно реальними стане відміна віз у країни ЄС для короткострокових поїздок. Це перший великий крок для того, щоб було вільне пересування людей. Після цього буде підготовлено угоду про зону вільної торгівлі. І все це дасть можливість підписати Договір про Асоціацію. Роботи багато, але те, що зроблено, це великий позитив діючої влади з президентом Януковичем.
Григорій Перепелиця, директор Інституту міжнародних відносин:
Подібний план – це крок уперед. Я оцінюю це як позитив, але і як початок довгого шляху Нам дали формально зелене світло для підготовки безвізового режиму.
Петро Порошенко, міністр закордонних справ в 2009-2010 рр
ПЛАН ДІЙ, ЯКИЙ ПІДГОТУВАЛА НОВА ВЛАДА, НЕ МІСТИТЬ КОНКРЕТИКИ, НІЯКИХ ЗОБОВ`ЯЗАНЬ ЄС
– Я, будучи міністром закордонних справ, 23 лютого 2010 року забезпечив прийняття двох дуже важливих документів. Перший – резолюція Ради міністрів закордонних справ Євросоюзу, яка давала європейську перспективу Україні і резолюцію Європарламенту. Цей документ давав можливість Україні вийти до 2010 року на підписання «Дорожньої карти безвізового режиму для України». На відміну від документів, що підписуються в Брюсселі, вони містили чіткий і винятковий перелік реформ і законів, підзаконних, нормативно-правових актів, прийняти які брала на себе зобов`язання Україна для того, щоб ЄС брав на себе гарантоване зобов`язання надати право безвізового в`їзду громадян України до країн Шенгенської зони. І вони б містили чіткий графік отримання Україною такого режиму.
До чого ми прийшли за останній рік? План дій, який підготувала нова влада, не містить конкретики, там немає зобов`язань ЄС, коли громадяни зможуть їздити до Європи. До тих пір, поки ми так вихолощуємо раніше підготовлені документи, ми ставитимемо питання про ефективність влади (з виступу в ефірі на телеканалі "Україна").
Володимир Огризко, міністр закордонних справ України в 2007-2009 роках:
ЯКЩО ВЛАДА ВИЯВИТЬСЯ ЗДАТНОЮ ВИКОНАТИ ЗОБОВ`ЯЗАННЯ, ТО ДО 2012 РОКУ МИ ОДЕРЖИМО БЕЗВІЗОВИЙ РЕЖИМ
Нагадаю, що ще в жовтні 2008 року Україна почала так званий «безвізовий діалог», я тоді керував міністерством і ми почали цей процес з головою Єврокомісії. Ми проводили зустрічі, консультації експертів і, нарешті, тільки через два роки і, прямо скажемо, з вини наших європейських колег ми підійшли до того, що План дій прийнятий. Цим Планом (наскільки я поінформований, поки його не бачив) нам запропоновано виконання якихось дуже конкретних речей, щоб безвізовий режим було надано. Вони стосуються приведення нашого законодавства у відповідність з європейським, забезпечення високого ступеня захисту наших документів, удосконалення контролю на кордоні. У цьому списку немає нічого надзвичайного. Це те, що виконують усі країни, які претендують на такий режим. І лише від влади залежатиме, чи здатна вона реально їх виконати. Багато з цих вимог технічні, деякі спричинять фінансові витрати, але вони не будуть критичними. І якщо влада виявиться здатною все це виконати, то в 2012 році ми одержимо цей статус. «Договір про асоціацію» ще не підписано. Але «договір про асоціацію» - це те, що прийде на зміну договору «Про партнерство і співпрацю», протокол до якого був підписаний. Документ «Про партнерство і співпрацю» вже завершує свою каденцію. «Договір про асоціацію» ділиться на дві частини. Політична його частина була підготовлена ще за мого перебування міністром. Над економічною частиною робота продовжується. Деякі дипломати говорять, що до кінця літа наступного року її можуть підписати. Але якщо продовжуватиметься відхід від європейських цінностей, від свободи слова, права на збори, у мене великі сумніви, що такі документи будуть підписані.
Мене журналісти питають сьогодні, чи можлива швидка асоціація для країни, керівництво якої за день до європейського саміту відмовилося від участі в саміті НАТО? Багато хто вважає, що євроатлантична перспектива - перший крок до євроінтеграції. Тут немає традиції, що склалася, і не можна говорити про закономірність, але практика наших найближчих західних сусідів (поляків, словаків, чехів, естонців, усіх, хто був у совково-соціалістичному таборі) свідчить, що такий шлях був оптимальним. Таким шляхом пішли наші сусіди і вирішили і питання безпеки, і питання економіки. Але ми замість того, щоб йти торованим шляхом, ми, як завжди віддаємо перевагу обхідним. Але я не думаю, що неприїзд до Лісабона українського керівництва є істотним для України. Рішення Лісабонського саміту визначене: всі опції відкриті. НАТО тримає двері відкритим для нас, і я думаю, що ми, змінивши цю політичну команду, в майбутньому скористаємося цим шансом. Шкода, що нинішнє керівництво не відвідало саміту і не довело свою позицію навіть в односторонньому плані. Це завжди зручний майданчик для зустрічей керівників держав, де обговорюється, окрім питань саміту, багато інших, і нехтувати можливістю не варто.
Борис Тарасюк, міністр закордонних справ у 1998-2000, 2005-2006 рр., народний депутат
ЩЕ В 2005 РОЦІ, СКАСУВАВШИ ВІЗИ ДЛЯ ГРОМАДЯН ЄС, МИ ЗРОБИЛИ КРОК НАЗУСТРІЧ ЄВРОСОЮЗУ
План дій щодо впровадження безвізового режиму з країнами ЄС, на мою думку, є позитивним, проте очікуваним результатом цього саміту. Але навряд чи його можна назвати проривом, адже цьому передувало кілька років ретельної дипломатичної і законодавчої роботи. Ще в 2005 році, скасувавши візи для громадян ЄС, ми зробили крок назустріч ЄС. Таким чином, ми дали сигнал, що хочемо вільного руху громадян між Україною і державами ЄС. Пізніше, уклавши Угоду щодо спрощеного візового режиму з ЄС в 2007 році, стало очевидним, що наступним кроком має стати повна відміна віз. Для отримання Плану дій щодо набуття безвізового режиму з ЄС для короткострокових поїздок Україна виконала низку завдань у сфері управління кордонами, захисту персональних даних і ратифікувала декілька необхідних Конвенцій Ради Європи. Звичайно, надалі для виконання самого Плану дій роботу в цих сферах, особливо щодо антикорупційної політики, необхідно продовжити і реалізувати.
Питання назви документа, на мій погляд, не дуже важливе. Дорожньою картою, зокрема, називалася програма щодо отримання безвізового режиму, яка була впроваджена для Балканських країн, зокрема, Сербії в минулі роки. Ті дорожні карти розроблялися відповідно до конкретної ситуації і згідно з вимогами до цих країн. На мою думку, назвавши програму для України Планом дій, ЄС вирішив не ототожнювати ці процеси.
Очевидно, що дата впровадження безвізового режиму не може бути чітко встановлена, оскільки Євросоюзу важко передбачити терміни виконання Україною всіх пунктів Плану дій. Зокрема, це стосується впровадження єдиного міграційного органу, ухвалення низки конвенцій Ради Європи, серед іншого, дієвої антикорупційної політики. Наприклад, набуття чинності пакету антикорупційних законів, прийнятих Парламентом 11 червня 2009 року, вже двічі переносилося. Сьогодні цей термін 1 січня 2011 року. Це означає також, що так само переноситься термін набуття чинності Законом України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об`єднаних Націй проти корупції», прийнятого ще в 2006 році.
Також Європейський Союз дав чітко зрозуміти, що не закриватиме очі на порушення принципів демократії, верховенства права і поваги до прав людини в Україні. Згідно із заявою Президента Ради ЄС Хермана Ван Ромпея, саме на питаннях демократії, поваги до свободи слова, свободи зборів, також поваги до правозахисників був зроблений особливий акцент під час зустрічі з Віктором Януковичем.
Тому термін впровадження Плану дій залежатиме від дотримання демократичних принципів, належної принциповості і послідовності з боку української влади. Саме від її дій залежатиме дата введення безвізового режиму з ЄС для громадян України.
Опитувала Олена Мігачова
У липні віце-прем`єр України з Євро-2012 Борис Колесніков відсунув дату, але пообіцяв, що безвізовий режим буде підписаний до 2012 року. Цю саму обіцянку вже восени повторив ще один віце-прем`єр Сергій Тігіпко. У ці обіцянки вірилося мало, але ми в редакції вирішили не озвучувати сумніву, мотивувавши для себе це тим, що, глава МЗС Костянтин Грищенко знає, що робить. І за всіх неуспіхів влади, розраховували, що він зуміє слідувати євробюрократичній процедурі, правильно проводити переговори і наблизити країну до документів, що окреслюють нашу європерспективу. Найбільші оптимісти з моїх колег вірили, що ми може навіть «проскочимо в Шенген» в числі щасливчиків зі Східного партнерства. Правда, трохи пізніше різні європарламентарії в тих або інших інтерв`ю просили країни Східного партнерства даремно «не хвилюватися», стверджуючи, що жодних дорожніх карт з точним розкладом отримання безвізового режиму не буде. Потім зменшився й оптимізм української влади. У МЗС почали говорити про те, що на осінньому саміті буде прийнято якийсь план дій з отримання безвізового режиму. За цей час безвізовий режим одержала Албанія і Боснія. А Україна не зуміла провести переговорів щодо зони вільної торгівлі, міцно поглибилася на схід, уклавши Харківські угоди, прийняла позаблоковий статус, стала об`єктом міжнародної критики за порушення на місцевих виборах, скотилася в рейтингу свободи слова й інвестиційної привабливості, і проголосувала за податковий кодекс, який трактують як однозначне згортання економічних свобод. Можна не бути знавцем у процедурних моментах, але будь-який єврочиновник і європарламентарій вам скаже: країні, де згортаються політичні і економічні свободи, не дадуть безвізового режиму. Це залізна закономірність. Звідти, де небезпечно жити, люди прагнуть виїхати. А Європі не потрібні мігранти. Проте, План дій з отримання безвізового режиму на вчорашньому саміті Україна – ЄС таки прийнятий. Як розуміти цей документ? Він – реальний прорив українського МЗС чи убоге дитя дипломатичної необхідності?
Олександр Сушко, директор Інституту євроатлантичної співпраці:
НА ВІДНОСИНАХ УКРАЇНИ З ЄС МОЖЕ ВІДБИТИСЯ РІЗКА ЗМІНА БАЗОВИХ ЦІННОСТЕЙ В УКРАЇНІ
Ейфорія влади від підписання сьогодні на саміті Україна-ЄС у Брюсселі Плану дій щодо відміни візового режиму дуже скоро закінчиться. Через декілька тижнів, можливо, місяців, коли почнеться моніторинг, ейфорія спаде. Вважаю безпрецедентним той факт, що за один робочий день до саміту Україна-ЄС не було остаточних даних щодо одного з ключових документів, який мав бути представлений. Влада закономірно зробить усе можливе, щоб видати підписання цього документа за “великий дипломатичний успіх”. Виконати План дій з відміни візового режиму можна тільки за наявності “істотної політичної волі” до виконання критеріїв, частина з яких стосується ціннісних речей, а не суто технічних.
У самому Європейському Союзі проходить жорстка дискусія відносно України. Напруга усередині самого ЄС очевидна, і індикатором цих жорстких дискусій стала полеміка між двома найбільшими фракціями у Європарламенті. У Євросоюзі є визнання того, що з погляду ефективності і працездатності нинішній уряд України є кращим партнером, ніж попередній, він має більше інституційної можливості. На відміну від попереднього, цей уряд може провести через парламент необхідні закони, добитися їх виконання і виконувати ту частину зобов`язань перед ЄС, яка не суперечить його інтересам. Але на відносинах України з Євросоюзом може відбитися різка зміна базових цінностей в Україні. Україна переживає безпрецедентно різкі зміни, якщо говорити про світовий і європейський простір. Це не може не позначитися на порядку денному відносин Україна-ЄС. Про істотне поліпшення відносин України з Євросоюзом говорити сьогодні не можна. Йдеться лише про те, що ЄС сьогодні не має наміру гальмувати процеси, які були запущені раніше.
Іван Попеску, народний депутат України (ПР):
Результати саміту оцінюю абсолютно позитивно. Нам у ЄС надали план дій, позначивши, що ми повинні ввести технічні умови, паспорти з біометричними даними, вирішити питання щодо захисту персональних даних, питання по міграційній політиці і безпеці на кордоні. Узявши ці пункти і виконавши на рівні парламенту - якщо це стосується законодавчої влади, на рівні уряду - якщо це питання виконавчої влади. Президент України заявив, що впродовж першої половини 2011 року можливо виконати ці моменти. І якщо ми це зробимо, то в кінці в 2011, або в 2012 році до початку Євро–2012 абсолютно реальними стане відміна віз у країни ЄС для короткострокових поїздок. Це перший великий крок для того, щоб було вільне пересування людей. Після цього буде підготовлено угоду про зону вільної торгівлі. І все це дасть можливість підписати Договір про Асоціацію. Роботи багато, але те, що зроблено, це великий позитив діючої влади з президентом Януковичем.
Григорій Перепелиця, директор Інституту міжнародних відносин:
Подібний план – це крок уперед. Я оцінюю це як позитив, але і як початок довгого шляху Нам дали формально зелене світло для підготовки безвізового режиму.
Петро Порошенко, міністр закордонних справ в 2009-2010 рр
ПЛАН ДІЙ, ЯКИЙ ПІДГОТУВАЛА НОВА ВЛАДА, НЕ МІСТИТЬ КОНКРЕТИКИ, НІЯКИХ ЗОБОВ`ЯЗАНЬ ЄС
– Я, будучи міністром закордонних справ, 23 лютого 2010 року забезпечив прийняття двох дуже важливих документів. Перший – резолюція Ради міністрів закордонних справ Євросоюзу, яка давала європейську перспективу Україні і резолюцію Європарламенту. Цей документ давав можливість Україні вийти до 2010 року на підписання «Дорожньої карти безвізового режиму для України». На відміну від документів, що підписуються в Брюсселі, вони містили чіткий і винятковий перелік реформ і законів, підзаконних, нормативно-правових актів, прийняти які брала на себе зобов`язання Україна для того, щоб ЄС брав на себе гарантоване зобов`язання надати право безвізового в`їзду громадян України до країн Шенгенської зони. І вони б містили чіткий графік отримання Україною такого режиму.
До чого ми прийшли за останній рік? План дій, який підготувала нова влада, не містить конкретики, там немає зобов`язань ЄС, коли громадяни зможуть їздити до Європи. До тих пір, поки ми так вихолощуємо раніше підготовлені документи, ми ставитимемо питання про ефективність влади (з виступу в ефірі на телеканалі "Україна").
Володимир Огризко, міністр закордонних справ України в 2007-2009 роках:
ЯКЩО ВЛАДА ВИЯВИТЬСЯ ЗДАТНОЮ ВИКОНАТИ ЗОБОВ`ЯЗАННЯ, ТО ДО 2012 РОКУ МИ ОДЕРЖИМО БЕЗВІЗОВИЙ РЕЖИМ
Нагадаю, що ще в жовтні 2008 року Україна почала так званий «безвізовий діалог», я тоді керував міністерством і ми почали цей процес з головою Єврокомісії. Ми проводили зустрічі, консультації експертів і, нарешті, тільки через два роки і, прямо скажемо, з вини наших європейських колег ми підійшли до того, що План дій прийнятий. Цим Планом (наскільки я поінформований, поки його не бачив) нам запропоновано виконання якихось дуже конкретних речей, щоб безвізовий режим було надано. Вони стосуються приведення нашого законодавства у відповідність з європейським, забезпечення високого ступеня захисту наших документів, удосконалення контролю на кордоні. У цьому списку немає нічого надзвичайного. Це те, що виконують усі країни, які претендують на такий режим. І лише від влади залежатиме, чи здатна вона реально їх виконати. Багато з цих вимог технічні, деякі спричинять фінансові витрати, але вони не будуть критичними. І якщо влада виявиться здатною все це виконати, то в 2012 році ми одержимо цей статус. «Договір про асоціацію» ще не підписано. Але «договір про асоціацію» - це те, що прийде на зміну договору «Про партнерство і співпрацю», протокол до якого був підписаний. Документ «Про партнерство і співпрацю» вже завершує свою каденцію. «Договір про асоціацію» ділиться на дві частини. Політична його частина була підготовлена ще за мого перебування міністром. Над економічною частиною робота продовжується. Деякі дипломати говорять, що до кінця літа наступного року її можуть підписати. Але якщо продовжуватиметься відхід від європейських цінностей, від свободи слова, права на збори, у мене великі сумніви, що такі документи будуть підписані.
Мене журналісти питають сьогодні, чи можлива швидка асоціація для країни, керівництво якої за день до європейського саміту відмовилося від участі в саміті НАТО? Багато хто вважає, що євроатлантична перспектива - перший крок до євроінтеграції. Тут немає традиції, що склалася, і не можна говорити про закономірність, але практика наших найближчих західних сусідів (поляків, словаків, чехів, естонців, усіх, хто був у совково-соціалістичному таборі) свідчить, що такий шлях був оптимальним. Таким шляхом пішли наші сусіди і вирішили і питання безпеки, і питання економіки. Але ми замість того, щоб йти торованим шляхом, ми, як завжди віддаємо перевагу обхідним. Але я не думаю, що неприїзд до Лісабона українського керівництва є істотним для України. Рішення Лісабонського саміту визначене: всі опції відкриті. НАТО тримає двері відкритим для нас, і я думаю, що ми, змінивши цю політичну команду, в майбутньому скористаємося цим шансом. Шкода, що нинішнє керівництво не відвідало саміту і не довело свою позицію навіть в односторонньому плані. Це завжди зручний майданчик для зустрічей керівників держав, де обговорюється, окрім питань саміту, багато інших, і нехтувати можливістю не варто.
Борис Тарасюк, міністр закордонних справ у 1998-2000, 2005-2006 рр., народний депутат
ЩЕ В 2005 РОЦІ, СКАСУВАВШИ ВІЗИ ДЛЯ ГРОМАДЯН ЄС, МИ ЗРОБИЛИ КРОК НАЗУСТРІЧ ЄВРОСОЮЗУ
План дій щодо впровадження безвізового режиму з країнами ЄС, на мою думку, є позитивним, проте очікуваним результатом цього саміту. Але навряд чи його можна назвати проривом, адже цьому передувало кілька років ретельної дипломатичної і законодавчої роботи. Ще в 2005 році, скасувавши візи для громадян ЄС, ми зробили крок назустріч ЄС. Таким чином, ми дали сигнал, що хочемо вільного руху громадян між Україною і державами ЄС. Пізніше, уклавши Угоду щодо спрощеного візового режиму з ЄС в 2007 році, стало очевидним, що наступним кроком має стати повна відміна віз. Для отримання Плану дій щодо набуття безвізового режиму з ЄС для короткострокових поїздок Україна виконала низку завдань у сфері управління кордонами, захисту персональних даних і ратифікувала декілька необхідних Конвенцій Ради Європи. Звичайно, надалі для виконання самого Плану дій роботу в цих сферах, особливо щодо антикорупційної політики, необхідно продовжити і реалізувати.
Питання назви документа, на мій погляд, не дуже важливе. Дорожньою картою, зокрема, називалася програма щодо отримання безвізового режиму, яка була впроваджена для Балканських країн, зокрема, Сербії в минулі роки. Ті дорожні карти розроблялися відповідно до конкретної ситуації і згідно з вимогами до цих країн. На мою думку, назвавши програму для України Планом дій, ЄС вирішив не ототожнювати ці процеси.
Очевидно, що дата впровадження безвізового режиму не може бути чітко встановлена, оскільки Євросоюзу важко передбачити терміни виконання Україною всіх пунктів Плану дій. Зокрема, це стосується впровадження єдиного міграційного органу, ухвалення низки конвенцій Ради Європи, серед іншого, дієвої антикорупційної політики. Наприклад, набуття чинності пакету антикорупційних законів, прийнятих Парламентом 11 червня 2009 року, вже двічі переносилося. Сьогодні цей термін 1 січня 2011 року. Це означає також, що так само переноситься термін набуття чинності Законом України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об`єднаних Націй проти корупції», прийнятого ще в 2006 році.
Також Європейський Союз дав чітко зрозуміти, що не закриватиме очі на порушення принципів демократії, верховенства права і поваги до прав людини в Україні. Згідно із заявою Президента Ради ЄС Хермана Ван Ромпея, саме на питаннях демократії, поваги до свободи слова, свободи зборів, також поваги до правозахисників був зроблений особливий акцент під час зустрічі з Віктором Януковичем.
Тому термін впровадження Плану дій залежатиме від дотримання демократичних принципів, належної принциповості і послідовності з боку української влади. Саме від її дій залежатиме дата введення безвізового режиму з ЄС для громадян України.
Опитувала Олена Мігачова
вторник, 9 ноября 2010 г.
Україна намірилася відкрити нафтопровід Одесса–Броди за призначенням
Росія завантажує трубу, тільки щоб не допустити аверсу. Україна може постачати озброєння в Баку, тоді як Єреван підтримує і озброює Москва. Білорусь приєднається до ГУАМ?..
17 листопада може відбутися важлива подія в житті України. Як заявив перший віце-прем`єр Білорусі Володимир Семашко, цього дня відбудеться перше прокачування нафти трубопроводом Одесса-Броди в аверсному режимі (тобто «в прямому» напрямку, а не в зворотному). В історії енергетичної політики незалежної України починається новий етап.
До останнього часу трубопровід Одеса – Броди був чимось на зразок відгалуження російської трубопровідної системи: ним російська компанія ТНК-ВР качала «чорне золото» в чорноморські порти. Варто нагадати, що спочатку труба, на прокладання якої було витрачено 100 мільйонів доларів, створювалася для прокачування легкої каспійської нафти на нафтопереробні заводи Західної Європи, але з 2004 року використовується в реверсному режимі. Для доведення трубопроводу до польського Плоцька не вистачило політичної волі і реального наповнення енергоресурсами, хоча Віктор Ющенко, коли був главою держави, навіть видавав укази про переведення використання трубопроводу Одеса – Броди в аверсний режим.
Аналогічне розпорядження видав і Віктор Янукович у жовтні поточного року. Йому передував візит до України президента Венесуели Уго Чавеса, під час якого сторони домовилися про транзит територією нашої країни енергетичних ресурсів для потреб Білорусі. Остання перестала одержувати дешеву російську нафту внаслідок введення на неї Москвою експортного мита (про перспективи створення Союзної держави Росії і Білорусі тепер згадують хіба що нецензурними словами), і Олександр Лукашенко знайшов джерело рідкого палива в далекій центральноамериканській країні. Віктор Янукович навіть запевнив, що ця домовленість не завдасть шкоди російській стороні, хоча навряд чи такий варіант розвитку подій сподобався Кремлю. На першому етапі планується використовувати залізничний транспорт, але в 2011 – 2012 роках Україна готова задіювати і нафтопровід Одеса – Броди.
Володимир Путін
Взагалі друга половина жовтня 2010-го стала дуже цікавою в енергетичному розрізі. Російський прем`єр Володимир Путін не став підписувати угоду про постачання нафти українською територією під час свого візиту до Києва. Не секрет, що ТНК-ВР (читай – російська влада) завантажує нафтопровід Одеса – Броди скоріше не для вирішення економічних проблем, а щоб не допустити його аверсного використання Україною. Нагадаємо, що ця труба стала одним з наріжних каменів організації ГУАМ, яка за часів Кучми претендувала на формування альтернативної російської позиції на пострадянському просторі.
Тим цікавіше виглядає заява президента Азербайджану Ільхама Алієва про готовність забезпечити збільшення поставок нафти трубопроводом Одеса – Броди в аверсному напрямку. Алієв прибув до Києва наступного дня після Путіна. Трубою можна прокачувати близько 9 мільйонів тонн нафти в рік, але Білорусь не збирається жорстко прив`язуватися до українського нафтопроводу. До логістики тут домішується і політика: Мінськ налагоджує відносини з Європейським Союзом, тому частина венесуельських поставок проходитиме через морські порти балтійських країн. Тому каспійська нафта може виявитися додатковим наповнювачем для української труби.
Віктор Янукович та Ільхам Алієв
Не менш цікавою є недавня заява Ільхама Алієва щодо перспектив урегулювання карабахського конфлікту з Вірменією. Вона прозвучала напередодні дня голосування на виборах до парламенту закавказької республіки і невдовзі після зустрічі азербайджанського і вірменського президентів у Москві. Алієв не виключив відновлення територіальної цілісності Азербайджану збройним шляхом, якщо дипломатичні зусилля зайдуть у безвихідь. Стає зрозумілою зацікавленість Баку в співпраці з Києвом – Україна залишається серйозним гравцем на ринку озброєнь, тоді як Єреван підтримує і озброює Москва. Зміцнення українсько-азербайджанських відносин може привести до пожвавлення практично замороженого ГУАМ. Хай без Молдови, яка охолола до цього проекту, зате за участю Грузії, також пов`язаної з Азербайджаном нафтопроводом Баку, – Тбілісі – Джейхан. Чого на світі не буває: до ГУАМ може підключитися і Білорусь, що перестала рівнятися на Москву.
Олександр Лукашенко
Росія, що сприймає пострадянський простір як власний задній двір, де всі мешканці рівні, але деякі рівніші, якщо на те є санкція Кремля, до подібного розвитку ситуації байдуже поставитися не зможе. І вирізаний із телепрограми «Большая разница», яка транслювалася в Україні, сюжет про «Віктора Всемогутнього» може виявитися квіточками в порівнянні з тим інформаційним накатом, який може організувати російське ТБ на Януковича. Не секрет, що в українського президента вистачає больових точок, а російська влада вважає за краще не обмежуватися напівнатяками. Олександр Лукашенко вже відчув це, як то кажуть, повною мірою. Чи вистоїть Віктор Янукович перед можливим інформаційним ударом? Чи достатньо в офіційного Києва сил і можливостей для діалогу з Москвою і захисту власних економічних інтересів? Питання залишаються риторичними.
У будь-якому випадку 17 листопада фактично відбудеться перше комерційне прокачування нафти нафтопроводом Одеса – Броди в аверсному режимі. Вперше за 8 років після здачі трубопроводу в експлуатацію він працюватиме в плановому напрямку, що виглядає політично і економічно вірним кроком. В іншій країні це означало б і посилення позицій країни в боротьбі за контроль над власною ГТС, але українське керівництво поки не давало підстав підозрювати себе в здатності розігрувати стратегічні многоходівки. Хоча охолодження відносин між Києвом і Москвою наявне, остання безумовно спробує нав`язати свою волю, адже в Кремлі давно сприймають енергетичні питання такими, що вимагають підвищеної уваги.
Євген Магда
пятница, 22 октября 2010 г.
Населення сходу та півдня України має поважати президента держави й учитися в нього
“Галю, як там твій син у Києві, може, вже начальник?”
“Ні, Маланю, ще не начальник, але по-руськи вже балака.
З розмови двох сусідок на Чернігівщині
Історична довідка
У світі немає країн, яка б за свою історію не була хоча раз кимсь переможена, захоплена чи окупована. Незалежно від періоду окупації, переможець намагався асимілювати підкорене населення через запровадження своїх порядків і мови. Як тільки наставали сприятливі обставини, народ виборював незалежність. І завжди відродження нації, становлення сильної держави починалося з відродження рідної мови.
Приклади
Норвегія. Войовничі вікінги, котрі сторіччями навіювали жах на всю Європу, таки потрапили під зверхність Данії. Норвежці були змушені розмовляти й вести офіційні справи на чужій, хоч і спорідненій мові. Та як тільки отримали спочатку часткову, а потім і повну незалежність, відразу відновили мову причому одночасно у двох модифікаціях – букмол і нюношк. А всього населення Норвегії – 5,5 млн.
Чехія. Понад вісімсот років потерпала від німецької мовної експансії. Уся еліта та її прихвосні розмовляли німецькою. Але коли склалася сприятлива ситуація, націонал-патріоти вольовим рішенням прийняли чеську як державну й стали на шлях процвітання. До речі, іншим закономірним кроком на цьому шляху, уже відносно недавно, була повна люстрація, проведена Вацлавом Гавелом.
Ізраїль. Євреї взагалі відродили свою невживану майже 2000 років мову – іврит. І хто може сказати, що ця нація якась недолуга або бідує?
Список можна продовжити…
Як виняток, є цивілізованих країн з двома чи трьома державними мовами. Але вони або специфічні, або відверто слабкі. Наприклад, двомовна Бельгія дуже нестійка, але географічно фартова. Була б поряд агресивна Москва, а не Париж з Амстердамом, то цю славну країну вже б давно порвали на шматки.
Медичний факт
Новітні дослідження підтвердили давно зафіксований факт, що діти, котрі зростають у двомовному середовищі, мають кращі розумові здібності, вищий коефіцієнт інтелекту IQ і, що цілком закономірно, досягають кращих життєвих результатів.
Економіка
Декілька років тому мій давній знайомий, успішний бізнесмен, віддав своїх дітей до престижного київського ліцею з поглибленим вивченням на української, польської та англійської мов. Коли його запитували: «А як же російська?» - то чули у відповідь: «Русскому і матюкам научатся на улице. Буду я еще бабки платить!» І тут немає жодної зневаги. Є проста констатація загальновідомого факту, що в Україні російська мова вже 350 років є основним знаряддям комунікації між чужими людьми. Між собою говорять по-українськи, а до незнайомців завжди відповідають російською. Тому в іноземців і складається обманливе враження, що всі розмовляють по-російськи. За такого агресивного (на побутовому рівні) російськомовного пресингу немає жодної потреби платити за це гроші. Це все одно що оплачувати постчорнобильську радіацію... Саме собою влізе в найменшу шпаринку. Тобто, з точки зору економіки, фінансова підтримка російської мови в Україні – гроші на вітер.
Прикордонна зона
У всіх країнах уздовж кордонів живе цікава публіка – «подвійного призначення». Будучи формально громадянами своєї держави, вони мають велику кількість родичів і знайомих по той бік, добре знають чужу мову, дуже мобільні й завжди являють собою сферу інтересів та впливу країни-сусіда.
Так, західні поляки добре володіють німецькою, а деякі мають німецькі паспорти, що дає їм можливість безмитного ввезення автомобілів та інших товарів. У невеликих масштабах таке явище терпиме. Але не в Україні. У нас масово роздають паспорти або «карти» Румунія, Угорщина, Польща та інші. Але найбільш загрозливе становище на сході й півдні України. Тут свідомість населення цілих областей перебуває під повним контролем російських медіа.
Самі росіяни з середини 90-х не цікавляться політикою і виробили імунітет на свою пропаганду. Тим же, у кого ще з’являються сумніви щодо адекватності пропаганди з голубого екрана, можуть вийти на вулицю й побачити російські дійсність на власні очі...
Наші ж глядачі такої можливості не мають і тому цілковито ведуться на щоденний кремлівський ТВ-«розвод»-казочку про щасливе життя в Росії та звитяги їхніх керманичів.
Виведення з російськомовної зони перевело б наших громадян у реальний вимір і принесло б їм же безцінну користь, яку вони зможуть оцінити з часом. Для підтвердження цього зробіть експеримент – спробуйте лише один місяць порозмовляти тільки українською мовою, дивитися українськомовні канали й фільми та читати українську пресу й літературу. Коли після цього увімкнете РТР або НТВ, то будете шоковані повною неадекватністю.
Поведінка населення
Звичайні люди прагнуть до кращого життя. А краще – завжди біля влади. Тому йде швидке пристосування: переймаються мова, поведінка, одяг і навіть походження. Так, наприклад, суто українське прізвище Омельченко свого часу трансформувалося в Амельченков. При короткочасній окупації, наприклад у 1941 – 1944 роках, така поведінка трактувалася як пряма зрада батьківщині. При довгостроковій теж засуджується, але вже не так суворо. Але якщо мама розмовляла з тобою рідною українською, а ти перейшов на «руський» суржик, то це все одно зрада.
Дії влади
Коли політики займають найвищі позиції в країні, відбувається трансформація їхньої ментальності. Уже не немає потреби у звичайних методах збагачення, типу «обналічки» тощо. І без того вся країна з її бюджетом – у твоїх руках. Відтепер усі зусилля спрямовуються на втримання в кріслі та посилення влади шляхом укріплення монолітності та однорідності суспільства. І головний інструмент тут – державна мова. У нас вона може бути ТІЛЬКИ УКРАЇНСЬКА! Недарма Янукович категорично вимагає від всіх своїх підлеглих розмовляти по-українськи. Тільки в передвиборчі періоди допускаються тимчасові обманні обіцянки щодо запровадження російської мови. Насправді ніхто її вводити ніколи не збирався і не збирається. Це все одно що рубати, на якому сидиш.
І останнє… Відомий чечебол любить пафосно повторювати про Януковича: «Ето ж всєнародно ізбранний прєзідєнт!» Ну, по-перше, зовсім не всенародно, а по-друге, не зовсім вибраний. Але то в минулому. Зараз головне те, що він легітимний президент України. І хочеш того чи ні – маєш поважати президента своєї країни. Ця людина, попри всі свої вади, змогла в поважному віці досконало вивчити українську мову, чисто говорити й думати на ній.
І тут маємо конфлікт між агресивною проросійськомовною популяцією сходу й півдня, неспроможною вивчити літературну мову країни перебування, і її лідером, котрий чудово володіє цією мовою.
Тобто президент Віктор Федорович Янукович є для сходу й півдня України недосяжною суперзіркою, яка на порядок вища від свого електорату за розумовими здібностями…
Висновок
Громадяни України, якщо хочете, щоб ви і ваші нащадки добре жили в Україні – вивчайте українську, мисліть і розмовляйте по-українськи.
Віктор Малєй, підприємець
“Ні, Маланю, ще не начальник, але по-руськи вже балака.
З розмови двох сусідок на Чернігівщині
Історична довідка
У світі немає країн, яка б за свою історію не була хоча раз кимсь переможена, захоплена чи окупована. Незалежно від періоду окупації, переможець намагався асимілювати підкорене населення через запровадження своїх порядків і мови. Як тільки наставали сприятливі обставини, народ виборював незалежність. І завжди відродження нації, становлення сильної держави починалося з відродження рідної мови.
Приклади
Норвегія. Войовничі вікінги, котрі сторіччями навіювали жах на всю Європу, таки потрапили під зверхність Данії. Норвежці були змушені розмовляти й вести офіційні справи на чужій, хоч і спорідненій мові. Та як тільки отримали спочатку часткову, а потім і повну незалежність, відразу відновили мову причому одночасно у двох модифікаціях – букмол і нюношк. А всього населення Норвегії – 5,5 млн.
Чехія. Понад вісімсот років потерпала від німецької мовної експансії. Уся еліта та її прихвосні розмовляли німецькою. Але коли склалася сприятлива ситуація, націонал-патріоти вольовим рішенням прийняли чеську як державну й стали на шлях процвітання. До речі, іншим закономірним кроком на цьому шляху, уже відносно недавно, була повна люстрація, проведена Вацлавом Гавелом.
Ізраїль. Євреї взагалі відродили свою невживану майже 2000 років мову – іврит. І хто може сказати, що ця нація якась недолуга або бідує?
Список можна продовжити…
Як виняток, є цивілізованих країн з двома чи трьома державними мовами. Але вони або специфічні, або відверто слабкі. Наприклад, двомовна Бельгія дуже нестійка, але географічно фартова. Була б поряд агресивна Москва, а не Париж з Амстердамом, то цю славну країну вже б давно порвали на шматки.
Медичний факт
Новітні дослідження підтвердили давно зафіксований факт, що діти, котрі зростають у двомовному середовищі, мають кращі розумові здібності, вищий коефіцієнт інтелекту IQ і, що цілком закономірно, досягають кращих життєвих результатів.
Економіка
Декілька років тому мій давній знайомий, успішний бізнесмен, віддав своїх дітей до престижного київського ліцею з поглибленим вивченням на української, польської та англійської мов. Коли його запитували: «А як же російська?» - то чули у відповідь: «Русскому і матюкам научатся на улице. Буду я еще бабки платить!» І тут немає жодної зневаги. Є проста констатація загальновідомого факту, що в Україні російська мова вже 350 років є основним знаряддям комунікації між чужими людьми. Між собою говорять по-українськи, а до незнайомців завжди відповідають російською. Тому в іноземців і складається обманливе враження, що всі розмовляють по-російськи. За такого агресивного (на побутовому рівні) російськомовного пресингу немає жодної потреби платити за це гроші. Це все одно що оплачувати постчорнобильську радіацію... Саме собою влізе в найменшу шпаринку. Тобто, з точки зору економіки, фінансова підтримка російської мови в Україні – гроші на вітер.
Прикордонна зона
У всіх країнах уздовж кордонів живе цікава публіка – «подвійного призначення». Будучи формально громадянами своєї держави, вони мають велику кількість родичів і знайомих по той бік, добре знають чужу мову, дуже мобільні й завжди являють собою сферу інтересів та впливу країни-сусіда.
Так, західні поляки добре володіють німецькою, а деякі мають німецькі паспорти, що дає їм можливість безмитного ввезення автомобілів та інших товарів. У невеликих масштабах таке явище терпиме. Але не в Україні. У нас масово роздають паспорти або «карти» Румунія, Угорщина, Польща та інші. Але найбільш загрозливе становище на сході й півдні України. Тут свідомість населення цілих областей перебуває під повним контролем російських медіа.
Самі росіяни з середини 90-х не цікавляться політикою і виробили імунітет на свою пропаганду. Тим же, у кого ще з’являються сумніви щодо адекватності пропаганди з голубого екрана, можуть вийти на вулицю й побачити російські дійсність на власні очі...
Наші ж глядачі такої можливості не мають і тому цілковито ведуться на щоденний кремлівський ТВ-«розвод»-казочку про щасливе життя в Росії та звитяги їхніх керманичів.
Виведення з російськомовної зони перевело б наших громадян у реальний вимір і принесло б їм же безцінну користь, яку вони зможуть оцінити з часом. Для підтвердження цього зробіть експеримент – спробуйте лише один місяць порозмовляти тільки українською мовою, дивитися українськомовні канали й фільми та читати українську пресу й літературу. Коли після цього увімкнете РТР або НТВ, то будете шоковані повною неадекватністю.
Поведінка населення
Звичайні люди прагнуть до кращого життя. А краще – завжди біля влади. Тому йде швидке пристосування: переймаються мова, поведінка, одяг і навіть походження. Так, наприклад, суто українське прізвище Омельченко свого часу трансформувалося в Амельченков. При короткочасній окупації, наприклад у 1941 – 1944 роках, така поведінка трактувалася як пряма зрада батьківщині. При довгостроковій теж засуджується, але вже не так суворо. Але якщо мама розмовляла з тобою рідною українською, а ти перейшов на «руський» суржик, то це все одно зрада.
Дії влади
Коли політики займають найвищі позиції в країні, відбувається трансформація їхньої ментальності. Уже не немає потреби у звичайних методах збагачення, типу «обналічки» тощо. І без того вся країна з її бюджетом – у твоїх руках. Відтепер усі зусилля спрямовуються на втримання в кріслі та посилення влади шляхом укріплення монолітності та однорідності суспільства. І головний інструмент тут – державна мова. У нас вона може бути ТІЛЬКИ УКРАЇНСЬКА! Недарма Янукович категорично вимагає від всіх своїх підлеглих розмовляти по-українськи. Тільки в передвиборчі періоди допускаються тимчасові обманні обіцянки щодо запровадження російської мови. Насправді ніхто її вводити ніколи не збирався і не збирається. Це все одно що рубати, на якому сидиш.
І останнє… Відомий чечебол любить пафосно повторювати про Януковича: «Ето ж всєнародно ізбранний прєзідєнт!» Ну, по-перше, зовсім не всенародно, а по-друге, не зовсім вибраний. Але то в минулому. Зараз головне те, що він легітимний президент України. І хочеш того чи ні – маєш поважати президента своєї країни. Ця людина, попри всі свої вади, змогла в поважному віці досконало вивчити українську мову, чисто говорити й думати на ній.
І тут маємо конфлікт між агресивною проросійськомовною популяцією сходу й півдня, неспроможною вивчити літературну мову країни перебування, і її лідером, котрий чудово володіє цією мовою.
Тобто президент Віктор Федорович Янукович є для сходу й півдня України недосяжною суперзіркою, яка на порядок вища від свого електорату за розумовими здібностями…
Висновок
Громадяни України, якщо хочете, щоб ви і ваші нащадки добре жили в Україні – вивчайте українську, мисліть і розмовляйте по-українськи.
Віктор Малєй, підприємець
среда, 20 октября 2010 г.
Фінансовий «оракул» Рубіні радить Україні готуватися до зустрічного вітру
На інвестиційний форум, який проходив у Києві і був організований групою компаній "Інвестиційний Капітал Україна", запросили професора економіки Нью-Йоркського універститету Нуріеля Рубіні. Для тих, хто не в курсі, саме Рубіні ще у 2006 році передбачив крах американської фінансової системи. Де б не виступав фінансовий "оракул", від нього чекають одкровень з приводу подальшої долі світової економіки і, звичайно ж, перспектив тієї країни, захід якої Рубіні удостоїв своєю увагою.
Човен, як і раніше, один
Як вважає Рубіні, залежно від міри негативного впливу кризи, країни слід розділити на три категорії. США і велика частина Євросоюзу хоча і серйозно постраждали від кризи, але сьогодні ситуація там не так вже і погана. Економіка відновлюється, хоча і незначними темпами, які ще більше сповільняться до кінця цього року. 2011-ий рік, на думку експерта, також не тішитиме ці країни особливим економічним зростанням. "Є, звичайно, у Європі світла пляма - Німеччина, економіка якої продовжує рости, але надто багато ризиків на периферії Євросоюзу не дозволяють робити однозначно позитивних прогнозів для усієї єврозони", - вважає Рубіні.
До категорії країн, яким запас міцності дозволяє зберегти мінімальне зростання, він також відніс Японію.
Наступна категорія, на думку аналітика, — це країни, у яких, навіть незважаючи на світову фінансову кризу, зберігся високий показник зростання ВВП. Не важко здогадатися, що Нуріель Рубіні має на увазі Китай та дещо менше Індію та Бразилію. "Багато хто сьогодні вважає, що цим країнам не варто звертати увагу на повільно відновлювані економіки США, Європи та Японії, і продовжувати стимулювати власне зростання. Але це неможливо зробити, оскільки подібна політика багата наслідками перегріванням економік, переоцінкою активів і надуванням "власних пухирів", які надалі можуть спровокувати рецесію", - зазначив Рубіні і додав: "Уже зараз видно, що навіть в Китаї почалося уповільнення економічного зростання".
У зв`язку з цим експерт вважає неминучою подальшу глобалізацію економічних процесів у світі. Тобто тим, хто думав, що варто переорієнтовуватися з американо-європейського ринку на китайський — і справи підуть вгору, розраховувати особливо немає на що. Як вже багаторазово зазначали за останні кілька років, у морі світової кризи ми усі - в одному човні.
Але уповільнення відновлення провідних світових економік - це, на думку Рубіні, ще не найстрашніше. Той факт, що зростання економіки США до кінця цього року складе лише близько 1%, свідчить про збереження можливості рецесії у цій країні. "Дуже складна ситуація до кінця року спостерігатиметься в європейській економіці, де висока ймовірність виникнення фіскальної кризи", - сказав він.
Такі прогнози експерта для нас особливо сумні на тлі того, що Україну він зараховує до третьої категорії країн. Тобто тих країн, які, будучи глибоко інтегрованими у світову економіку, постраждали від кризи більше від інших. До таких Рубіні відніс Грецію, Ірландію, деякі країни Східної Європи, у тому числі й Україну. Спираючись на міркування експерта, не важко зробити висновок, що від цих країн практично нічого не залежить. Тобто ростимуть економіка США і провідних країн Європи, не почне стагнувати китайська - значить усе буде добре і з економікою України. Ну а ні, так ні, - і третього немає.
Головне - не захоплюватися
Як зазначає Нуріель Рубіні, останнім часом багато країн, у тому числі і США, прагнуть за допомогою монетарної політики девальвувати свою національну валюту. Це, ймовірно, повинно привести до зростання експорту товарів з цих країн у країни з сильнішою валютою. У результаті, за словами експерта, у світі заговорили про так звані валютні війни. До подібної практики активно долучаються і країни "третьої категорії", намагаючись девальвацією власної грошової одиниці підвищити конкурентоспроможність свого експорту. Те, що в Україні цей метод вже неодноразово випробуваний, напевно, нагадувати зайве.
"Усі хочуть заробляти за допомогою експорту і девальвації своєї валюти, навіть частина країн ЄС. Але так не буває, щоб в усіх була слабка валюта і зростання експорту. Це гра з нульовою ставкою", - переконаний Рубіні.
Узв`язку з цим він порадив українському уряду проводити гнучку валютну політику, не зациклюючись на девальвації гривні, що може призвести до торговельної війни з іншими країнами.
Цікаво, що під час інвестиційного форуму експерт досить негативно оцінив можливість різкого зростання припливу зарубіжних інвестицій в країну. "Останнім часом Україна відчула приплив інвестицій. Проте, багато країн з економіками, які розвиваються, уже сьогодні стурбовані припливом капіталів, що веде до надмірного посилення національної валюти. Припливом капіталів треба правильно керувати", - рекомендує професор Рубіні.
Підсумовуючи, він зазначив, що в принципі усі знають, як боротися з кризою. "Ми усі знаємо, що треба скорочувати дефіцит платіжного балансу. Залучати зарубіжний капітал для створення ефективного виробництва. Реформувати оподаткування, щоб воно сприяло розвитку бізнесу", - сказав Нуріель Рубіні, додавши при цьому: "Якщо на початку року для економіки США і Європи "вітер" був попутним, то у другому півріччі він змінився на зустрічний. Це стосується й економіки України".
Єдине, що експерт беззастережно радить робити Україні, так це "стрімко проводити економічні реформи".
Антон Лосєв
Човен, як і раніше, один
Як вважає Рубіні, залежно від міри негативного впливу кризи, країни слід розділити на три категорії. США і велика частина Євросоюзу хоча і серйозно постраждали від кризи, але сьогодні ситуація там не так вже і погана. Економіка відновлюється, хоча і незначними темпами, які ще більше сповільняться до кінця цього року. 2011-ий рік, на думку експерта, також не тішитиме ці країни особливим економічним зростанням. "Є, звичайно, у Європі світла пляма - Німеччина, економіка якої продовжує рости, але надто багато ризиків на периферії Євросоюзу не дозволяють робити однозначно позитивних прогнозів для усієї єврозони", - вважає Рубіні.
До категорії країн, яким запас міцності дозволяє зберегти мінімальне зростання, він також відніс Японію.
Наступна категорія, на думку аналітика, — це країни, у яких, навіть незважаючи на світову фінансову кризу, зберігся високий показник зростання ВВП. Не важко здогадатися, що Нуріель Рубіні має на увазі Китай та дещо менше Індію та Бразилію. "Багато хто сьогодні вважає, що цим країнам не варто звертати увагу на повільно відновлювані економіки США, Європи та Японії, і продовжувати стимулювати власне зростання. Але це неможливо зробити, оскільки подібна політика багата наслідками перегріванням економік, переоцінкою активів і надуванням "власних пухирів", які надалі можуть спровокувати рецесію", - зазначив Рубіні і додав: "Уже зараз видно, що навіть в Китаї почалося уповільнення економічного зростання".
У зв`язку з цим експерт вважає неминучою подальшу глобалізацію економічних процесів у світі. Тобто тим, хто думав, що варто переорієнтовуватися з американо-європейського ринку на китайський — і справи підуть вгору, розраховувати особливо немає на що. Як вже багаторазово зазначали за останні кілька років, у морі світової кризи ми усі - в одному човні.
Але уповільнення відновлення провідних світових економік - це, на думку Рубіні, ще не найстрашніше. Той факт, що зростання економіки США до кінця цього року складе лише близько 1%, свідчить про збереження можливості рецесії у цій країні. "Дуже складна ситуація до кінця року спостерігатиметься в європейській економіці, де висока ймовірність виникнення фіскальної кризи", - сказав він.
Такі прогнози експерта для нас особливо сумні на тлі того, що Україну він зараховує до третьої категорії країн. Тобто тих країн, які, будучи глибоко інтегрованими у світову економіку, постраждали від кризи більше від інших. До таких Рубіні відніс Грецію, Ірландію, деякі країни Східної Європи, у тому числі й Україну. Спираючись на міркування експерта, не важко зробити висновок, що від цих країн практично нічого не залежить. Тобто ростимуть економіка США і провідних країн Європи, не почне стагнувати китайська - значить усе буде добре і з економікою України. Ну а ні, так ні, - і третього немає.
Головне - не захоплюватися
Як зазначає Нуріель Рубіні, останнім часом багато країн, у тому числі і США, прагнуть за допомогою монетарної політики девальвувати свою національну валюту. Це, ймовірно, повинно привести до зростання експорту товарів з цих країн у країни з сильнішою валютою. У результаті, за словами експерта, у світі заговорили про так звані валютні війни. До подібної практики активно долучаються і країни "третьої категорії", намагаючись девальвацією власної грошової одиниці підвищити конкурентоспроможність свого експорту. Те, що в Україні цей метод вже неодноразово випробуваний, напевно, нагадувати зайве.
"Усі хочуть заробляти за допомогою експорту і девальвації своєї валюти, навіть частина країн ЄС. Але так не буває, щоб в усіх була слабка валюта і зростання експорту. Це гра з нульовою ставкою", - переконаний Рубіні.
Узв`язку з цим він порадив українському уряду проводити гнучку валютну політику, не зациклюючись на девальвації гривні, що може призвести до торговельної війни з іншими країнами.
Цікаво, що під час інвестиційного форуму експерт досить негативно оцінив можливість різкого зростання припливу зарубіжних інвестицій в країну. "Останнім часом Україна відчула приплив інвестицій. Проте, багато країн з економіками, які розвиваються, уже сьогодні стурбовані припливом капіталів, що веде до надмірного посилення національної валюти. Припливом капіталів треба правильно керувати", - рекомендує професор Рубіні.
Підсумовуючи, він зазначив, що в принципі усі знають, як боротися з кризою. "Ми усі знаємо, що треба скорочувати дефіцит платіжного балансу. Залучати зарубіжний капітал для створення ефективного виробництва. Реформувати оподаткування, щоб воно сприяло розвитку бізнесу", - сказав Нуріель Рубіні, додавши при цьому: "Якщо на початку року для економіки США і Європи "вітер" був попутним, то у другому півріччі він змінився на зустрічний. Це стосується й економіки України".
Єдине, що експерт беззастережно радить робити Україні, так це "стрімко проводити економічні реформи".
Антон Лосєв
понедельник, 18 октября 2010 г.
Україна: роздуми над майбутнім ідеологічним ландшафт-дизайном
Автор: Олег ПРОЦЕНКО (Центр політичного консалтингу)
З перемогою Віктора Януковича ми успішно подолали традиційну для нас політичну дистанцію, знову опинившись за крок до минулого й за два до майбутнього.
Якщо «Нова країна» доживе до 2012 року — у сенсі проведення парламентських виборів (і хоча б не гірших за кампанію 2006 року), — то Україна знову спалахне вогнями політичного протистояння та електоральної активності.
Один крок до «минулого» означатиме щонайменше стримування будь-якого руху вперед. «Майбутнє» ж вимагатиме, по-перше, вирватися за межі усталених політичних традицій, по-друге, артикулювати врешті-решт спільну громадсько-політичну волю. Останні два кроки тісно пов’язані між собою потребою зміни ідеологічного ландшафт-дизайну. Про таку зміну, підстави для неї та її наслідки йтиметься нижче.
Ідейне похмілля
Сучасний ідеологічний ландшафт в Україні природно і прогнозовано строкатий і майже вичерпаний. Це, звісно, з одного боку, є наслідком тоталітарного минулого, з іншого — коріниться частково в ментальності, а частково в особливостях історичного розвитку політичної культури українців.
Не маючи достатньо міцних державницьких і політико-правових традицій, чіпляючись за уламки історичних прецедентів самостійного політичного життя, українська політика доби Незалежності в ідеологічному плані рухалася вперед надто екстенсивно — випиваючи до дна всі келихи власних і світових політико-ідеологічних напоїв, не надто переймаючись при цьому ані букетом, ані культурою споживання. Коктейль, що утворився в результаті, на перший погляд має всі ознаки типового ідеологічного еклектизму, характерного для світової практики ХХ століття. А проте має і свій особливий післясмак.
Разом із цим еклектичним похміллям вивітрилися і суть, і зміст, і методи практичного використання спожитих ідей та ідеологій. Цей феномен особливо яскраво й чітко проявився на вербальному рівні української політики. Для прикладу: народне урядування в античних Афінах проіснувало майже два століття, проте сам термін «демократія» утвердився не одразу, а «виростав» і «конкурував» з такими поняттями, як «ісономія» (рівність перед законом) та «ісегорія» (рівноправність), що відображало еволюцію політичного устрою афінян. Виключно «Демократичні Афіни» — це витвір не лише давньогрецької історії, а й процесу реконструкції уявленого ідеалу ліберально-демократичною думкою ХІХ століття.
Натомість діаметрально протилежний процес спостерігаємо в Україні. Самостійність, суверенітет, демократія, права людини, громадянське суспільство, нація і т.д., усі ці концепти, перетривавши тоталітарне забуття і відразу посівши чільне місце в політичному лексиконі, всього за якихось двадцять років викликали неабияку оскомину і в середовищі політичного класу, і серед широких мас громадськості, не досягнувши при цьому достатнього (задовільного) впровадження на практичному рівні. А найголовніше, спорожніли як сутності політики та ціннісні орієнтири соціально-політичної організації суспільства. І тепер демократія рекламується на рівні прального порошку, автобусні активісти та вуличні прапороносці-заробітчани підміняють собою громадянське суспільство, а закон продається на закритих аукціонах серед найбільш платоспроможних політколекціонерів.
Які ж причини такого стану справ? Які перспективи ідеологічного ренесансу в Україні? Якого ідеологічного ландшафт-дизайну потребує Україна?
Дві України
Передусім слід визнати, що всі політичні та культурні процеси в Україні завжди носили біполярний характер. Бо дві України увібрали в себе найважливіші риси двох світів, і відмінність від кіплінгівського Сходу і Заходу полягає лише в тому, що їм таки судилося бути разом.
Цей культурний і цивілізаційний поділ став підґрунтям і для процесу ідеологічних трансформацій на обох українських полюсах. Надривна за своїм емоційним запалом та ідейним змістом президентська виборча кампанія 2004 року в черговий раз продемонструвала і, мабуть, як ніколи і ніщо інше підтвердила це. Шість років тому, під час голосування на виборчих дільницях, в який уже раз відбулася делімітація історичного кордону. За спостереженням Миколи Рябчука, електоральна карта 2004 року зійшлася з південними кордонами Речі Посполитої та держави Богдана Хмельницького XVII століття. Знову розтятий український світ постав перед проваллям, через яке не до снаги перекинути міст.
На рівні політичних ідей та інтелектуальних традицій ця межа має своє пояснення: території відкритих і закритих суспільств, зони історичного розвитку європейських демократичних держав і східних авторитарних деспотій зустрічаються між собою на українській межі, по один бік якої читали і шанували Арістотеля, а по другий — віддавали перевагу Платону. Це світи здорового глузду Філософа і натхненних пророцтв засновника академії.
Сьогодні політико-ідеологічний status quo відтворює зазначений вище поділ. Дещо спрощено і схематично, але це межа між політично правими та лівими преференціями (у традиційному використанні цих багатофункціональних ярликів). Дві України історично перетворилися на сховища, з одного боку, ідей національного самовизначення та маєстату національної влади, плекання народних традицій та культури, утвердження таких західних політичних концептів, як свобода, демократія та права людини; з іншого — рабського пієтету перед самодержавною волею, сповідування інтернаціонального безбатьківства, культивування анархічної самовпевненості щодо закону і порядку та тяжіння до пасивного підданства на противагу активному громадянству.
Чи буде ліквідована ця межа? Чи, можливо, зазнає м’якої консервації або ж, навпаки, жорсткої радикалізації (аж до мурування Великої української стіни)?
Прогнози і практичні кроки наразі залежать від самих лише мінливих результатів подальшої політичної боротьби. А це, звісно, не гарантує швидких і тривалих змін. Бо очевидним є те, що цей поділ не може бути ані проігнорований, ані тим більше ліквідований однополюсною політичною волею. Його подолання пов’язане з пошуком альтернативи, в основі якої лежатиме ідея примирення протилежностей — як між двома полюсами, так і всередині кожного з них.
Ідеологічний фотосинтез
У другій половині XVIII століття Джозеф Прістлі перший звернув увагу на те, що в герметичній колбі палаюча свічка спричиняє псування повітря, воно втрачає здатність підтримувати горіння, а піддослідні живі істоти починають задихатися. Це були перші кроки до відкриття процесу фотосинтезу. А нам ця історія стане у пригоді для моделювання ідеологічних процесів в Україні.
Обидва полюси українського світу також нагадують дві герметичні колби, де палаючі ідеологічні свічки врешті-решт призвели до псування повітря, а брак кисню і світла смертельно уповільнив горіння.
Неминуче настане час, коли сколихнути електорат по обидва боки межі, змусити горіти свічку ідейного протистояння буде неможливо. Нестачу свіжого повітря компенсують дотриманням чистих ідейних форм, а проявами світла вважатимуть надмірну радикалізацію у власних межах. Такий розвиток подій не можна назвати обнадійливим і рятівним.
Бажана смерть ефірного соціалізму
Ідеологічний фотосинтез однієї частини України тісно пов’язаний з радянським минулим. Схід і Південь з останніх сил чіпляються за міфи соціалістичного минулого. Настільки сильно, що цілковито піддаються маніпуляціям з боку Росії, яка приватизувала це минуле і використовує як важіль проти «вестернізації», що загрожує її власній політичній самобутності та прагненню залишатися європейською імперією.
Соціалістична традиція політичного мислення в одному зі своїх різновидів — історичному, догматичному або консервативному — не лише певний час утримувала суспільство (мов якір корабель) від нестримних коливань національних хвиль і переходу до ліберально-демократичного раю пострадянської епохи, а й по сьогодні як така є противником суспільної модернізації (в будь-якому варіанті). По суті своїй вона суперечить природі речей і суспільно-політичному досвіду людства.
Попри поодинокі історичні досягнення і складний еволюційний шлях (зокрема в західному світі), на українському ґрунті соціалізму так і не вдалося ані теоретично, ані практично здолати арістотелівську тезу про те, що «треба радше урівняти людські бажання, а не власність». «До того, що становить предмет володіння дуже великої кількості осіб, — писав він, — докладається найменше турбот. Люди дбають передусім про те, що належить їм особисто, і меншою мірою про те, що становить предмет спільних інтересів, тобто належить їм усім».
В іншому своєму варіанті — радикальному, суспільно безвідповідальному або політично легковажному — соціалістична традиція виродилася сама і спровокувала на всьому ідеологічному фронті «холеру» популізму. Останній, у свою чергу, набув рис і властивостей Лернейської Гідри: рубаючи одну голову якої, одразу отримуємо дві нові. І саме ця невмирущість і самовідтворюваність популізму призводять до того, що необхідні реформи в країні нищаться при корінні. Стає очевидним, що на шальках терезів народної довіри все нові й нові «голови» завжди переважуватимуть подвиги будь-якого Геракла-реформатора.
Отже, треба покінчити з таким соціалізмом, а заразом і з еталоном популізму, що знайшов прихисток у цій традиції. «Золоту середину» або мотто до такого знищення дуже влучно висловив англійський політичний теоретик Бернард Крік у своєрідній настанові «серцем належати до лівого крила, а розумом — до правого».
У полоні вузької історичної локалізації
Ідеологічний фотосинтез Заходу країни відбувався в межах домінування націоналістичного дискурсу. Безумовно, націоналістична традиція політичного мислення є не лише частиною героїчного епосу державотворення, а й геном самозбереження. Однак за всієї пошани, навіть вицвілий у нинішню націонал-демократію український націоналізм також потребує знищення.
У що виливалися (і продовжують) історично потужні прояви націоналізму? З одного боку, в інтелектуальне шарлатанство Донцова, який плекав активність (якої, безумовно, бракувало) за рахунок культури (яка при цьому нищилася). Це було його власне геніальне паплюження Липинського і персональне суперництво, яке принесло Донцову лаври переможця і за життя їх обох, і впродовж багатьох років поспіль потому.
Пророчою виявилися оцінка Донцова, яку ще шістдесят років тому дав Василь Рудко (Р.Лісовий), зауваживши, що «донцовізм ще довго буде буяти… Результати донцовської діяльності будуть ще йти далі, аж доки в різних катастрофах не вигорять, спалюючи з собою не раз найкращі українські енергії».
З іншого боку — однорядкова рецепція Міхновського з очевидних причин не прийнятна для творення політичної громадянської нації. Більше того, найпалкіші прихильники «України для українців» стають найвіддаленішими істотами від самого автора гасла.
Засновуючись на цьому в часи Незалежності, один різновид націоналізму (або націонал-демократії), прагнучи вийти за власні межі, наражався на звинувачення у зрадництві. Другий, залишаючись річчю в собі (як в ідейній, так і в географічній площині), викликав більше відторгнення і ворожості, а інколи й зневіри серед власних прихильників.
Очевидно, що нинішня націонал-демократія дуже легко впізнає себе в образі головного героя «казок та оповідань з недійсного життя» авторства того ж таки Міхновського під назвою Spirillum particianum Ukrainofilicum («Дисертація на доктора Патріотизму»). Цей твір піонера українського націоналізму не надто відомий широкому загалу, тож радимо звернутися до нього та отримати неабияку насолоду від порівняння.
Киснем для обох охарактеризованих вище традицій мали би стати дві інші традиції політичного мислення, які самостійно не досягли успішної самореалізації.
Вроджене каліцтво українського лібералізму
Тріумфальна хода ліберальної демократії на початку 90-х років (аж до фукуямівського «кінця історії») не спровокувала справжнього процвітання ліберальної теорії в Україні. З одного боку, український лібералізм так і не виплутався з густої бороди Драгоманова, залишаючись передусім ідейною протиотрутою від націоналістичного самодурства. З іншого, західноєвропейська ідея ліберального ринку не породила ані капіталістичного прориву, ані економічних звитяг «шокової терапії».
Натомість завдяки процесу приватизації та низці інших обставин, успадкованих від «перестройки» тоталітаризму, лібералізм виродився передусім у вдаваний олігархічний ринок, державний контрольований капіталізм як принцип і прикриття нового класового розшарування та олігархії (в якому до того ж держава, замість позбутися не притаманних їй функцій, міцно закріпила їх за численним корумпованим чиновницьким апаратом). Для ковбойського запалу лібералізму не вистачило вільних прерій Дикого Заходу. Джунглі виплеканого радянською добою патерналізму, ментальні особливості і, зрештою, конкретна культурно-економічна і демографічна ситуації не дозволили йому розправити крила.
А відтак стає очевидно, що такий лібералізм не може бути рятівним навіть для самого себе. Тож його краще добити, а разом з ним знищити нарешті численні рудименти радянської системи (і в способах господарювання, і в засадах адміністративного та територіального устрою, і у формулюваннях принципів соціального співжиття).
Химерна утопічність українського консерватизму
Химерна, бо в одному зі своїх варіантів (до того ж найкращому) консерватизм існував та інтелектуально зростав як утопія, нереалізований історичний шанс. На відмінну від Авраама, консерватизм приніс свою «жертву», бо Ангел Нації не зрозумів і не зупинив його. Тому й не дивно, що до сьогодні поодинокий системний політичний мислитель — В’ячеслав Липинський — так і не дочекався, окрім вузького кола фахівців, запитів і попиту від сучасників.
У другому (не найкращому, ба навіть більше — шкідливому) варіанті консерватизм самотужки і цілеспрямовано маргіналізує себе, жонглюючи ідеями з арсеналу або крайньо правих, або антисемітських, або авторитарних за духом течій. У переважній більшості своїх мотивів така консервативна традиція виявляється не придатною для застосування.
Проте водночас очевидно, що саме в консерватизмі і в лібералізмі криється найбільша критична маса нереалізованих можливостей та продуктивних ідей, спроможних відновити дихання українського політичного організму.
Примирення протилежностей
Якщо відкинути поклоніння чистим привидам Маркса і Сміта, Донцова і Липинського, подолати ідеологічну заскорузлість та закомплексованість, ми повернемося до ідей примирення протилежностей (які провокують удавані конфлікти) та синтезу (здатного їх подолати) як у межах розділених українських світів, так і поміж ними.
Ідеологічний ландшафт-дизайн майбутньої України мають скласти такі доктрини, які спроможні не увиразнювати ідеальні типи чотирьох провідних концепцій політичного мислення, а силою (світлом) здорового глузду поєднати комплементарні політичні цінності на спільній незаперечній основі. Це мають бути ідеологічні системи, які мислять і діють людиною: з одного боку, в її прагненні справедливості, як ексклюзивній здатності серед усіх живих істот сприймати такі поняття, як добро і зло (Арістотель), з іншого — у природності її самоорганізації в межах національної спільноти. Адже у світі немає людини як такої. Є французи, італійці, росіяни і т. д. «Завдяки Монтеск’є, — писав Жозеф де Местр, — я знаю, що можна бути навіть персом, але я рішуче вам заявляю, що витвореної вами людини [абстрактної] я не зустрічав ні разу в житті».
При використанні звичних політичних ярликів перед нами постане політико-ідеологічний ландшафт, у якому домінуючі форми і фарби матимуть соціал-демократичне та християнсько-демократичне походження.
Соціал-демократична парадигма в цьому ландшафті спроможна нівелювати внутрішній конфлікт по один бік українського розлому, врівноважуючи прагнення соціальної справедливості та рівності рамками конкурентоспроможності та соціальної ефективності.
Християнсько-демократична парадигма покликана примирити проекти етнічної та громадянської (політичної) нації. Крім того, звернення до християнської антропології дає шанс посилити боротьбу з етичним релятивізмом і аморальністю; збагнути, що суть проблем не лише (і не стільки) в інституціях та їх упорядкуванні, не в конституціях і скрупульозно виписаних (на будь-який випадок) законах і правових нормах, не в конкретній партійності урядів… Коріння зла і паростки добра криються в кожній окремій людині.
Водночас два такі різні і такі однакові ідеологічні світи мають спільне фундаментальне підґрунтя — боротьбу за утвердження традиційних цінностей у змінюваному світі та прагнення вивести за межі дискусій і політичного протистояння політичні основи доброго життя, придатні для будь-якого варіанта конституційного устрою чи команди політичних переможців, а саме: (1) демократію як легітимність політичної дії; (2) права людини як запоруку індивідуальності; (3) громадянську спільноту як довершеність людського існування; (4) свободу і відповідальність як засоби співіснування; (5) рівність перед законом як рівність перед Богом; (6) приватну власність як запоруку добробуту.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)