Населення сходу та півдня України має поважати президента держави й учитися в нього

“Галю, як там твій син у Києві, може, вже начальник?”

“Ні, Маланю, ще не начальник, але по-руськи вже балака.

З розмови двох сусідок на Чернігівщині

Історична довідка

У світі немає країн, яка б за свою історію не була хоча раз кимсь переможена, захоплена чи окупована. Незалежно від періоду окупації, переможець намагався асимілювати підкорене населення через запровадження своїх порядків і мови. Як тільки наставали сприятливі обставини, народ виборював незалежність. І завжди відродження нації, становлення сильної держави починалося з відродження рідної мови.

Приклади

Норвегія. Войовничі вікінги, котрі сторіччями навіювали жах на всю Європу, таки потрапили під зверхність Данії. Норвежці були змушені розмовляти й вести офіційні справи на чужій, хоч і спорідненій мові. Та як тільки отримали спочатку часткову, а потім і повну незалежність, відразу відновили мову причому одночасно у двох модифікаціях – букмол і нюношк. А всього населення Норвегії – 5,5 млн.

Чехія. Понад вісімсот років потерпала від німецької мовної експансії. Уся еліта та її прихвосні розмовляли німецькою. Але коли склалася сприятлива ситуація, націонал-патріоти вольовим рішенням прийняли чеську як державну й стали на шлях процвітання. До речі, іншим закономірним кроком на цьому шляху, уже відносно недавно, була повна люстрація, проведена Вацлавом Гавелом.

Ізраїль. Євреї взагалі відродили свою невживану майже 2000 років мову – іврит. І хто може сказати, що ця нація якась недолуга або бідує?

Список можна продовжити…

Як виняток, є цивілізованих країн з двома чи трьома державними мовами. Але вони або специфічні, або відверто слабкі. Наприклад, двомовна Бельгія дуже нестійка, але географічно фартова. Була б поряд агресивна Москва, а не Париж з Амстердамом, то цю славну країну вже б давно порвали на шматки.

Медичний факт

Новітні дослідження підтвердили давно зафіксований факт, що діти, котрі зростають у двомовному середовищі, мають кращі розумові здібності, вищий коефіцієнт інтелекту IQ і, що цілком закономірно, досягають кращих життєвих результатів.

Економіка

Декілька років тому мій давній знайомий, успішний бізнесмен, віддав своїх дітей до престижного київського ліцею з поглибленим вивченням на української, польської та англійської мов. Коли його запитували: «А як же російська?» - то чули у відповідь: «Русскому і матюкам научатся на улице. Буду я еще бабки платить!» І тут немає жодної зневаги. Є проста констатація загальновідомого факту, що в Україні російська мова вже 350 років є основним знаряддям комунікації між чужими людьми. Між собою говорять по-українськи, а до незнайомців завжди відповідають російською. Тому в іноземців і складається обманливе враження, що всі розмовляють по-російськи. За такого агресивного (на побутовому рівні) російськомовного пресингу немає жодної потреби платити за це гроші. Це все одно що оплачувати постчорнобильську радіацію... Саме собою влізе в найменшу шпаринку. Тобто, з точки зору економіки, фінансова підтримка російської мови в Україні – гроші на вітер.

Прикордонна зона

У всіх країнах уздовж кордонів живе цікава публіка – «подвійного призначення». Будучи формально громадянами своєї держави, вони мають велику кількість родичів і знайомих по той бік, добре знають чужу мову, дуже мобільні й завжди являють собою сферу інтересів та впливу країни-сусіда.

Так, західні поляки добре володіють німецькою, а деякі мають німецькі паспорти, що дає їм можливість безмитного ввезення автомобілів та інших товарів. У невеликих масштабах таке явище терпиме. Але не в Україні. У нас масово роздають паспорти або «карти» Румунія, Угорщина, Польща та інші. Але найбільш загрозливе становище на сході й півдні України. Тут свідомість населення цілих областей перебуває під повним контролем російських медіа.

Самі росіяни з середини 90-х не цікавляться політикою і виробили імунітет на свою пропаганду. Тим же, у кого ще з’являються сумніви щодо адекватності пропаганди з голубого екрана, можуть вийти на вулицю й побачити російські дійсність на власні очі...

Наші ж глядачі такої можливості не мають і тому цілковито ведуться на щоденний кремлівський ТВ-«розвод»-казочку про щасливе життя в Росії та звитяги їхніх керманичів.

Виведення з російськомовної зони перевело б наших громадян у реальний вимір і принесло б їм же безцінну користь, яку вони зможуть оцінити з часом. Для підтвердження цього зробіть експеримент – спробуйте лише один місяць порозмовляти тільки українською мовою, дивитися українськомовні канали й фільми та читати українську пресу й літературу. Коли після цього увімкнете РТР або НТВ, то будете шоковані повною неадекватністю.

Поведінка населення

Звичайні люди прагнуть до кращого життя. А краще – завжди біля влади. Тому йде швидке пристосування: переймаються мова, поведінка, одяг і навіть походження. Так, наприклад, суто українське прізвище Омельченко свого часу трансформувалося в Амельченков. При короткочасній окупації, наприклад у 1941 – 1944 роках, така поведінка трактувалася як пряма зрада батьківщині. При довгостроковій теж засуджується, але вже не так суворо. Але якщо мама розмовляла з тобою рідною українською, а ти перейшов на «руський» суржик, то це все одно зрада.

Дії влади

Коли політики займають найвищі позиції в країні, відбувається трансформація їхньої ментальності. Уже не немає потреби у звичайних методах збагачення, типу «обналічки» тощо. І без того вся країна з її бюджетом – у твоїх руках. Відтепер усі зусилля спрямовуються на втримання в кріслі та посилення влади шляхом укріплення монолітності та однорідності суспільства. І головний інструмент тут – державна мова. У нас вона може бути ТІЛЬКИ УКРАЇНСЬКА! Недарма Янукович категорично вимагає від всіх своїх підлеглих розмовляти по-українськи. Тільки в передвиборчі періоди допускаються тимчасові обманні обіцянки щодо запровадження російської мови. Насправді ніхто її вводити ніколи не збирався і не збирається. Це все одно що рубати, на якому сидиш.

І останнє… Відомий чечебол любить пафосно повторювати про Януковича: «Ето ж всєнародно ізбранний прєзідєнт!» Ну, по-перше, зовсім не всенародно, а по-друге, не зовсім вибраний. Але то в минулому. Зараз головне те, що він легітимний президент України. І хочеш того чи ні – маєш поважати президента своєї країни. Ця людина, попри всі свої вади, змогла в поважному віці досконало вивчити українську мову, чисто говорити й думати на ній.

І тут маємо конфлікт між агресивною проросійськомовною популяцією сходу й півдня, неспроможною вивчити літературну мову країни перебування, і її лідером, котрий чудово володіє цією мовою.

Тобто президент Віктор Федорович Янукович є для сходу й півдня України недосяжною суперзіркою, яка на порядок вища від свого електорату за розумовими здібностями…

Висновок

Громадяни України, якщо хочете, щоб ви і ваші нащадки добре жили в Україні – вивчайте українську, мисліть і розмовляйте по-українськи.

Віктор Малєй, підприємець

Більшість населення цієї країни - раби, яким до вподоби, коли об них ноги витирають

Пам’ятник Сталіну - геніальна ідея! хто сказав, що кримські радянсько-російсько орієнтовані пенсіонери несповна розуму і совісті? Це далеко не так... І якщо б ще вони вслід за Запоріжжям вирішили поставити пам`ятник Сталіну, то мабуть, туристи б у садо-мазо костюмах, вечірки робили, жертвоприношення людські, в геноцид грались, пісні піонерські співали - це ж і медіа зарубіжні підтягнуться, Крим прославляти! А потому, як уже все закрутиться і щі рікою потечуть, навколо пам’ятника Сталіну цілий парк розваг будувати почнуть. Там вам і Гітлер буде з очима натхненними, і Пол Пот примружений, і Муссоліні (його підвісять, може, для більшого ефекту - це вже від художнього смаку нашої культурної влади залежатиме), і медіа-проект запуститься ще. Там фотошопом здуті від голоду тіла українських дітей будуть перероблятися на щасливих октябрят у шортиках, що дякуватимуть "таваріщу Сталіну за наше щасліває дєцтва", а усміхнені татарчата складатимуть пісень на честь виселення їх батьків з "ісконна русскава палуострова".

А якщо серйозно, то у нас на очах та завдяки нашій яловості Україна поволі перетворюється у варварську, тоталітарну недоРосію, і совком у повітрі тхне, як трупом кульгавої кобили в хробаках. Цікаво, скільки ще цей народ терпітиме сьогоднішню геть антиукраїнську владу, перш ніж вдасться до рішучих кроків. Скільки ще БТРів треба поставити під вікна книжкових крамниць, як перед "Сяйвом"? Скількох журналістів має забити міліція до півсмерті, аби в головах людей щось ворухнулося та штовхнуло до дії?

Хоча надії малувато - більшість населення цієї країни таки хохли, раби, яким до вподоби, коли об них ноги витирають. І як збільшити питому частку українців (це поняття широке, воно включає й інші етноси, що живуть на цій території - аби думала кожна людина самостійно та гідність свою за подачки не продавала) - поки не дуже ясно.

Ірена Карпа

Криза vs стрес: населення «мужніє»

Автор: Ірина КИРИЧЕНКО, Дзеркало Тижня

Нещодавнє дослідження Київського міжнародного інституту соціології «Стресові ситуації в житті українців у першому десятилітті нового століття» навело на дещо парадоксальну думку: навколишній світ є настільки матеріальним, що вимагає від людей величезних духовних сил на подолання його викликів, — а таким чином, пристосовуючись до життя, людина змушена «гартуватися».
«Доза» стресів на рік

Цифри доводять — люди «тримають удар» спільної для усіх кризи та окремих для кожного життєвих перипетій. Цьогоріч 68% опитаних пережили якусь стресову ситуацію, а у 2000 році таких було 77%. Кількість тих, хто не пережив упродовж року жодної стресової ситуації, відповідно збільшилася з 22% у 2000 році до 31% — у 2010-му.

Найчастіше у 2010 році українці переживали п’ять видів стресових ситуацій: тяжку хворобу близьких, власну недугу та операцію, смерть близьких, втрату роботи та втрату віри в людей. Передбачуваним виявилося, що більше стресів пережили жінки —72% опитаних, тоді як серед чоловіків таких було 66%. Відчуття безпорадності також більш характерне для жінок (13%), ніж для чоловіків (8%), а особливо для пенсіонерів (15%). Літній вік несе втрати — люди, старші 60 років частіше за інших стикаються із хворобами, операціями (26%), недугами та операціями близьких (20%) та їх смертю (15%), а жінки живуть набагато довше, ніж чоловіки.

Втратили роботу практично однакові частки представників різних вікових категорій: у віці від 18 до 29 років — 16%, від 30 до 44 та від 45 до 59 років —17%. До того ж від втрати роботи найбільше постраждали люди із середньою (15%) та середньою спеціальною освітою (14%). До речі, серед людей із середньою освітою дещо більше тих, хто почувається у сучасних реаліях безпорадним (13%). У Західному та Південному регіонах країни виявилося більше постраждалих від втрати роботи (15%). У Центрі вказали на безробіття 10% опитаних, на Сході — 8%. Південний регіон виявився «лідером» за кількістю тих, хто втратив віру в людей (19%).

Прагматика сльозам не вірить

За десять років сталою залишилася кількість людей, які втрачають роботу, а також тих, хто втратив віру в людей. Проте істотно зменшилася кількість тих, хто опинився без засобів до існування (з 16 до 6%), тих, хто втратив віру у власні сили ( з 13 до 6%) та тих, хто відчуває свою безпорадність (з 16 до 11%). Схоже, наші люди не рефлексують з приводу нещасть, які трапляються, мабуть, з кожним у країні, а енергійно долають перешкоди, набуваючи у цьому сили.

З цим погоджується генеральний директор КМІС Володимир Паніотто:

— За роки, що минули, наші люди стали самостійнішими, більш адаптованими до ринкової економіки. Ми відзначали в усіх своїх опитуваннях після 1991 року наскрізну думку респондентів про те, що держава має забезпечити усім кожного громадянина, навіть працюючого — і йшло це ще з радянських часів. Нині ми бачимо, що відсоток тих, хто сподівається на державний патерналізм, зменшується у рази, — і це незважаючи на наслідки економічної кризи. На загал переважна більшість людей вірить у власні сили і не впадає у відчай.

Рівень доходів українців помітно зріс за останнє десятиліття, і тому усе, що пов’язано з матеріальним (витрати на здоров’я, заощадження, що забезпечують існування на період безробіття), вони вже здатні собі забезпечити. Одним словом, люди почали краще жити. Якщо звернутися до динаміки бідності в країні, побачимо, що рівень бідності почав зростати з 1991 року, а у 1999 році сягнув піку, коли 53% населення зазначало, що їм не вистачає грошей на харчування. У 2001-му почалося зростання економіки. На початку 2008 року тільки у 13% респондентів не вистачало грошей на харчування, а потім, на жаль, з жовтня 2008 року по травень 2009 ми фіксували наслідки економічної кризи, кількість бідних збільшилася. Проте згодом ситуація стабілізувалася, хоча сьогодні на нестачу грошей на харчування нарікають 18% респондентів. І, незважаючи на політичну боротьбу у суспільстві, яка б політична сила не була в опозиції — вона закидає владі нечуване зубожіння народу. Та я вважаю, що це перебільшення, адже рівень бідності впав досить істотно, і одна з причин цього — те, що люди навчилися більше покладатися на себе, аніж на державу.

Проте криза вносить свої корективи, і це — безробіття. Характерно, що від втрати роботи більше страждають люди із середньою та середньою спеціальною освітою, вони почуваються й більш безпорадними. За радянських часів люди з вищою освітою цінувалися суспільством менше, аніж кваліфіковані робітники. Сьогодні фахівці з вищою освітою влаштовані у житті краще, ніж люди без освіти. Середня освіта — це нині норма, але вона не дає жодних переваг і її недостатньо для тих, хто хоче досягти професійних висот. До речі, люди з неповною середньою освітою позбавлені кар’єрних амбіцій і цілком вдовольняються тим, що мають. За радянських часів у нас було опитування працівників локомотивного депо — і найбільш задоволеними життям виявилися літні обхідниці вагонів (це некваліфіковані працівники з низькою зарплатнею). Проте вони були раді тому, що у них взагалі є робота, платня, а після смерті залізниця своїм коштом зведе залізну огорожу на могилі… Мені так шкода їх було!

Загалом ми фіксуємо у дослідженні більшу адаптованість українців до життя у ринкових умовах — вони гідно проходять випробування кризою і вміють «тримати себе у руках».