Справу Цушка закрили, тому що він визнав себе невинним?

Велика таємниця закриття кримінальної справи проти нинішнього міністра економіки, екс-голови МВС Василя Цушка нарешті стала надбанням широкої громадськості. Благу звістку про те, що цей приємний для урядовця процес жодним чином не пов`язаний з політикою, доніс до українців особисто генпрокурор Олександр Медведько.

Отже, «слідчий викликав Цушка, і він дав свідчення, які підтвердили, що в його діях не було складу злочину, - розповів Медведько. - Виходячи з цього і ухвалено рішення про припинення кримінальної справи...» І ніякої політики. Дослівно це прозвучало так: «І як би не пов`язували це з політикою - зв`язок відсутній». Все. Крапка.

Виявляється, в Україні для того, щоб добитися закриття кримінальної справи проти будь-кого, достатньо лише явки фігуранта до слідчого і персональних пояснень, мовляв, не був, не значився, не брав участь. Дивно, а чому тоді в СІЗО народ сидить мало не на головах один в одного? Полінувалися прийти на «співбесіду»? Виявилися непереконливі в особистому спілкуванні? Погано язик підвішена? Зачасто матюки в пояснення вставляли? Або там зібрався суцільно люд з дуже вже яскраво вираженими «фефектами фікції», і двері, що закрилися за їх спинами, з ґратчастим вікном – лише результат взаємного (із слідчим) непорозуміння щодо «особливо великих розмірів»?

Здається, пан генпрокурор все-таки дещо лукавить, і в країні під назвою Україна для взаєморозуміння (та чого приховувати, і взаємного шанування теж) громадянина із правоохоронцями вельми корисний чимвищий (тут вже кому як пощастило) статус у владі, чи біля влади. Зрозуміло, суто як доповнення до надзвичайно переконливих пояснень.

Тим більше треба врахувати, що робота у міністрів нервова, буває на ній всяке. Ось, наприклад, як описав пан Медведько ситуацію перед історичним захопленням Генпрокуратури «беркутами Цушка»: «Ситуація була, по правді кажучи, неординарна. Уявіть собі: йде колегія Генеральної прокуратури, сидить генпрокурор Святослав Піскун, члени колегії, тут заходять представники Віктора Ющенка і з порогу нам кажуть: «Збирайте речі. Призначено нового виконуючого обов`язки генпрокурора Віктора Шемчука». Усі були приголомшені. Зазвичай це робилося по-іншому: президент запрошував генпрокурора і пропонував подати рапорт про відставку...»

Зрозуміло, присутні розгубилися. Як же так? Раніше ж було інакше, а тепер ось як обернулося. А плюс до несподіванки ще й супутні, так би мовити, обставини. Нумо спробуйте підкотити на вулиці до одного з наших обранців, міністрів, функціонерів. Хоча чого це я? На якій вулиці? Ну гаразд, біля парадного під`їзду підкараулити. Загалом, підкотити до одного з наших «слуг народу» з проханням посунутися, скажімо, щоб ви могли пройти. Швидше за все, стільки нового про себе і своїх ближчих родичів ви ніколи більше в житті не почуєте. Якщо живі залишитеся.

Оде слово, сидить уся компанія в шоці середньої тяжкості, а тут ще, стверджує Медведько, «виявилось, є рішення суду про відновлення на посаді генпрокурора Святослава Піскуна, і водночас є указ президента про призначення на цей же пост Віктора Шемчука».

Зрозуміло, що шок шоком, а прагнення до справедливості у наших представниках влади розпеченим не випалиш. Тим більше що шанс такий з`явився... цікавий. Відновлення справедливості і так, і так тлумачити можна.

Так от, каже Медведько, поки намагалися зрозуміти, що до чого, в МВС повідомили про захоплення Генпрокуратури. «Міністр відреагував, як і повинен був: направив спецпідрозділ, особисто прибув. Почалася метушня».

Вже добре. Зрозуміло, початок метушні – не тільки природна, а й єдино можлива реакція на приїзд міністра. Чи на приїзд міністра Цушка?

«Після цього без допиту Василя Цушка, - розповідав про подальше свавілля генпрокурор, - винесли ухвалу про притягнення його до кримінальної відповідальності як обвинуваченого. Але він не був на допити: виїхав з України і ось тільки під час цієї президентської виборчої кампанії приїхав до Одеси. Слідчий викликав Цушка, і він дав свідчення, які підтвердили, що в його діях не було складу злочину».

Ось цікаво, чи багатьом обвинуваченим в Україні зійшла б з рук така самодіяльність? Не бути на допити, виїжджати, куди захоче, повертатися, коли побажає, та ще жертву міліційного свавілля з себе при цьому вдавати... Щось не віриться, що кожному. Особливо, коли читаєш про безневинних громадян, з яких тортурами зізнання вибивають. Виходить, залишається радіти, що хоч для відносно вузького кола «своїх» спаплюжені закон і справедливість мають-таки шанс на відновлення.

Та й Медведько «з усією відповідальністю» заявив, «що справу проти Цушка порушили без належної перевірки». Цікаво, вибачився хоч перед страждальцем?

Віра Сорока

Пам’ятник Сталіну влада вважає не своєю справою. А пам’ятник Гітлеру?

Нещодавно запорізький комуніст Зубчевський повідомив, що в Запоріжжі до Дня перемоги готуються встановити пам’ятник Йосипу Сталіну. Українська влада в особі віце-прем’єра з гуманітарних питань Володимира Семиноженка і міністра освіти Дмитра Табачника одразу сказала, що держава не повинна в це втручатися.

Ми поставили історикам і громадським діячам України питання: чи повинна (чи має право) влада втручатися в увіковічення пам’яті людей з настільки, м’яко кажучи, неоднозначною біографією?

Олесь Доній, віце-прем’єр з гуманітарних питань опозиційного уряду:

ВЛАДА ВЗЯЛА КУРС НА ДЕУКРАЇНІЗАЦІЮ, ТОМУ СПОКІЙНО ДИВИТЬСЯ НА ПАМ’ЯТНИК КАТУ СТАЛІНУ

Цілком очевидно, що в гуманітарному секторі представники уряду Азарова і Януковича - Табачник і Семиноженко взяли чіткий напрямок на деукраїнізацію. Якщо вони взяли напрямок на зменшення української мови, на руйнування підвалин української держави, то, відповідно, це місце вони повинні заповнити іншою ідеологією, іншою мовою, іншими цінностями.

Саме тому влада спокійно дивиться на спробу поставити пам’ятник одному з катів українського народу - Сталіну.

Табачник фактично ухилився від відповіді, сказавши, що в різних регіонах може бути різні герої… Хотілось би побачити реакцію Табачника, якби хтось в якомусь селі захотів поставити пам’ятник Гітлеру.

Нормальну позицію з уряду Януковича зайняв лише міністр юстиції Олександр Лавринович, який вважає незаконною таку спробу. Та це не дивно, тому що не забуватимемо, що пан Лавринович – один з не багатьох, котрий опинився в Партії регіонів зі старої плеяди представників Народного руху України, котрі розуміють, якої шкоди наніс комуністичний режим українському народу. Але це швидше виняток, ніж послідовна позиція цієї партії.

Юридичних механізмів заборонити встановлення пам’ятника немає. Звісно, з боку громадських організацій будуть спроби заблокувати це, але не забуваймо, що по всій Україні досі стоять пам’ятники Леніну, у багатьох містечках є вулиці Леніна. Шкода від Леніна Україні – фактично рівноцінна шкоді від Сталіна.

Тому, на жаль, йде мова про брак культури, знань значної частини населення України. І за небажання влади вести освітню роботу, ситуація може не змінитися. Ця влада таки не бажає вести освітню роботу.

Не забувайте, що Сталін, крім того, що кат українського та інших народів, є одним з символів російської могутності. У даному випадку ті, хто хочуть поставити йому пам’ятник, – це протидія українській ідеї і утвердження російської шовіністичної ідеї, яка зараз набирає обертів в Україні. Тобто в Україні живе значна частина населення, яка досі не сприймає українську державу, як окрему націю, і прагнуть приєднання України до Росії. У цьому плані Сталін для них – символ російської могутності.

Цей прецедент я розглядаю, як один з гвинтиків механізму деукраїнізації України, яка зараз набирає обертів.

Анатолій Стріляний, публіцист:

СЕМИНОЖЕНКО, ТАБАЧНИК І РЕШТА ПРОСТО НЕ МОЖУТЬ ВІДВЕРТО СКАЗАТИ, ЯК ЦЕ ЇМ ДО ВПОДОБИ

Табачник лицемірить. Тому що спорудження цього пам’ятника – це і є результат втручання держави, якою заволоділи після останніх виборів певні політичні сили. Ось у чому справа.

Не будь цієї перемоги, не було б пам’ятника Сталіну. І це треба усвідомлювати. Гадаю, для кожного це само собою зрозуміло.

Наскільки відомо, пам’ятник ставлять комуністи. Скажіть, а кому ще вони можуть поставити, як не Сталіну. Тим більше такі комуністи як в Україні і Росії: комуністи Симоненка і комуністи Зюганова. Оскільки вони існують, не заборонені, повноцінні учасники політичного життя. Певною мірою навіть почуваються господарями. Завдяки їм Україна досі не має нормальних земельних законів. Але за роки свого легального існування комуністи завдали стільки шкоди Україні, що така шкода, як цей пам’ятник – взагалі дрібниця.

Семиноженко, Табачник і всі решта просто не можуть відверто сказати, як це їм до вподоби. Своє уподобання, свій сталінізм висловлюють своєю мовчанкою.

Звісно, для них прикрість, що вони поки не створили країну, аби відверто, вголос радіти з приводу пам’ятника Сталіну.

А чого очікувати від людей, радянсько-російське спрямування яких, цілком очевидно проявляється у безлічі великих і дрібних фактів, подій.

Це один зі штрихів того, що в Україні відбувається спроба радянсько-російської реакції. Історично це зрозуміло, очікувано.

Далі все залежатиме від того, як протікатиме подальша боротьба демократичної України з недемократичною.

Якщо суспільство пропустить установлення цього пам’ятника, то можна буде сказати, що це - все ще те суспільство, де можуть поставити пам’ятник Сталіну і він урочисто стоятиме. Це і є характеристика.

Відомо, що ніхто так не вміє користуватися у власних антидемократичних цілях демократією, як вороги демократії. Цю традицію ще Ленін заклав задовго до революції, коли користувався початком демократизації російської імперії для того, щоб назавжди знищити демократію. І Табачник, Семиноженко і вся ця сила, яка сьогодні заволоділа Україною, діє в традиціях Леніна.

Інша річ, що ця влада обмежена. Гадаю, Табачник, Семиноженко і всі решта внутрішньо страждають набагато більше, ніж такі люди, наприклад, як Сверстюк і демократичні сили. Їхнє страждання таке, що прокляття, мовляв, ми заволоділи країною, маємо владу, але досі змушені мовчати про свої уподобання і висловлювати їх ось таким символічним чином. А інші на весь голос кричать про свої уподобання.

Лесь Подерев’янський, письменник, художник:

ЯКЩО СУСПІЛЬСТВО ЦЕ ДОЗВОЛИТЬ, ТОДІ ВОНО НЕ МАЄ ПРАВА НАЗИВАТИСЯ СУСПІЛЬСТВОМ, А – БИДЛОМ І ЮРБОЮ

Вважаю, що це ганьба! Вважаю, що країна, яка дозволяє ставити пам’ятники Сталіну, не має права на існування. Така країна не має права бути незалежною країною.

Якщо наше суспільство це дозволить, тоді воно немає права називатися суспільством, а – бидлом і юрбою. Якщо суспільство таке дозволяє, воно не має права на незалежну державу.

Табачник і Семиноженко кажуть, що держава не повинна втручатися в спорудження пам’ятник Сталіну… Я б хотів подивитися, як би, наприклад, влада Ізраїлю не втручалась в те, що хтось десь приватним чином поставив пам’ятник Гітлеру. Якби євреї це дозволили, вони б, мабуть, теж просто втратили право називатися народом…

Сьогоднішня влада – це не є влада, це, власне, просто холуї. Влада, яка дозволяє Сталіна, не має права на існування.

Євген Сверстюк, письменник, дисидент, совість нації:

ЦЕ ОДИН З ПРОЯВІВ ПОЛІТИЧНОЇ ШИЗОФРЕНІЇ

Пам’ятник Сталіну – це один з проявів нашої політичної дикості.

Таких проявів є багато… Вони свідчать про цілковиту безвідповідальність перед суспільством.

Влада намагається начебто умити руки, бо вона, швидше за все, не має ясності щодо злочинів ХХ століття.

Це образа для суспільства, для народу. І на це треба реагувати як на образу. Гадаю, усі повинні про це говорити, звертати увагу.

Це є один з проявів політичної шизофренії, а значить, є хворі, яких треба лікувати.

Переконаний, що в Запоріжжі є досить свідомих людей, які протистоять цьому.

Як би влада мала почуття сорому і відповідальності, то вона б тихенько це зупинила.

Андрій Іллєнко, історик, член ВО «Свобода»:

СЬОГОДНІШНЯ ВЛАДА ПРОПОНУЄ НАМ ПЕРСПЕКТИВУ НЕДОЛУГОГО БИДЛА, МОЛОДШИХ БРАТІВ РОСІЇ…

Держава не повинна втручатися…

Ну, це цілковитий абсурд, спекуляція і маніпуляція, тому що гуманітарна політика є надзвичайно важливою в побудові і функціонуванні держави. Є невід’ємною частиною державної політики. А якщо ми говоримо про такі символічні речі, як встановлення пам’ятників, назви вулиць, міст, вшанування чи не вшанування певних історичних постатей...

Будь-яка держава повинна мати для себе чітке розуміння, що є державні герої, а є люди, які є катами й ворогами української нації. У даній ситуації Сталін – це людина, яка є уособленням зла для більшості світу, не тільки для України.

Для нас він є особливо ворожим, бо саме за часів Сталіна в Україні проводилася політика геноциду української нації, яка сягнула фантастичних масштабів. Голодомор, репресії українців припали саме на правління Сталіна, тому навіть сама постановка питання, аби якимсь чином вшановувати Сталіна має отримувати кримінальне переслідування в сьогоднішній Україні, не більше і не менше.

Пам’ятник Сталіну – це брутальна українофобія, плювок у душу всім тим, хто пережив геноцид і їхнім нащадкам – усім українцям. І ніяке це не право когось вважати його героєм чи не вважати.

Ніхто сьогодні не має права возвеличувати Сталіна. Сталіна, якого навіть самі комуністи у 56-му році визнали злочинцем і самі комуністи його піддали засудженню.

Ті люди, які намагаються витягати таких людей, як Сталін, не бачать себе частиною української нації, вони є п’ятою колоною, яка діє в інтересах іноземних держав, ненавидить і всіма можливими засобами бореться з Українською незалежною державою, прагне перетворити Україну на колонію, де знову проводитиме геноцид нашого народу.

Тому ми маємо рішуче протидіяти будь-яким спробам героїзації Сталіна і будь-яких діячів комуністичного режиму.

А якщо завтра хтось захоче в Ізраїлі поставити пам’ятник Гітлеру? Я б хотів подивитися на реакцію євреїв. Та що там в Ізраїлі, в Німеччині Гітлеру. Чому б і ні. Гітлер, своїх громадян не знищував, на відміну від Сталіна. Цей знищував усіх підряд. Уявімо сої, що німецька влада скаже: «Ну є така ініціатива, хай люди кому хочуть ставлять собі пам’ятник, а нам яка різниця, держава не має в це втручатися».

Або поставити пам’ятник Мазепі в Росії. Цікаво, як на це відреагує російська влада…

Зрозумійте, питання полягає в тому, що кожна держава має мати свою національну ідеологію.

Якщо українці дозволять цей пам’ятник, це означатиме, що українці мають бути ліквідовані як нація взагалі, їм відведуть роль недолугого бидла, молодших братів Росії, які не мають своєї історії і нічого взагалі.

Саме таку перспективу нам пропонує сьогоднішня влада.

Опитала Оксана Климончук

УНІАН

До теми:

http://unian.net/ukr/news/news-369310.html

http://korrespondent.net/ukraine/events/1062600

http://culture.unian.net/ukr/detail/188410

З 5 квітня українці матимуть справу з новим візовим кодексом шенгенської зони

«Досі дітей вписували у паспорт батьків, і ставилася одна віза. Відтепер така можливість припиняється… Якщо в паспорті дорослого вписано двоє дітей, і всі троє хочуть візу, у паспорті має бути 6 вільних сторінок»...

З 5 квітня 2010 року набуває чинності новий візовий кодекс, який Європейський Парламент та Рада Євросоюзу ухвалили 13 липня 2009 року (наказ №810/2009/ЕК «Про створення нового візового кодексу»). За новим кодексом, як кажуть західні дипломати, начебто спрощується система отримання шенгенських віз і Європа стає ближчою до України.

Консульські дипломати трьох країн – Угорщини, Словаччини та Чехії – на спільній прес-конференції в Ужгороді зробили спробу пояснити широкій громадськості нововведення.

«Європейський Союз з великими надіями та симпатіями дивиться на нову українську владу, – відзначив перший заступник генерального консула Угорщини в Ужгороді Томаш Віціан. – Євросоюз зацікавлений у тім, аби за можливості скасувати візовий режим з Україною. Європарламент ухвалив рішення, згідно з яким запроваджуються нові умови видачі шенгенських віз. Відтепер система працюватиме краще. Україна також має зробити певні кроки назустріч, насамперед удосконалити своє законодавство».

За словами угорського дипломата, за наявності політичної волі Україна за рік може прийняти ті 30 – 40 законів, що необхідні, аби повністю скасувати візовий режим. Для цього найперше слід ухвалити закон «Про захист персональних даних», без якого не можна запроваджувати паспорти з біометричними ідентифікаційними даними, також ідеться про міграційне законодавство, про охорону державного кордону. «Після низки таких кроків і знову ж таки, за наявності політичної волі, можна за рік усе це зробити і тоді вже переходити до конструктивного діалогу про скасування візового режиму», - додав Віціан.

Найпринциповіші зміни відкладаються на майбутнє

Про нововведення, які чекають на українців з набуттям чинності нового візового кодексу, розповів провідний консул Генерального консульства Угорської Республіки в Ужгороді Атілла Нодь. З його слів, найбільш принциповою зміною є правило про взяття на облік до системи візової інформації біометричних ідентифікаторів. Це означає, що кожен заявник – це стосується й осіб, котрі подорожують через акредитовані туристичні фірми, – повинен з`явитися в консульство бодай один раз з метою фіксації його відбитків пальців. Щоправда, як заявили консули Угорської республіки, ця вимога кодексу в угорських представництвах України поки що не реалізується, тобто реєстрація заяв і надалі проводитиметься без біометричних ідентифікаторів. Це саме сказали й генеральний консул Словацької Республіки в Ужгороді Маріян Сладічек та генеральний консул Чеської Республіки уЛьвові Давід Павліта: ці країни також поки що відмовилися від вимог щодо біометричних даних.

За словами Нодя, крім цього, в Україні не буде введено кілька змін з кодексу через Угоду між Україною та ЄС про спрощення візового режиму. Отже, не змінюється пакет документів, який необхідно подати для отримання віз різних типів, консульські збори та звільнення від оплати консульського збору, а також інші пільги.

Нова анкета

Для українців зміниться візова анкета, яку повинен заповнювати кожний заявник. Вона нібито стане прозорішою, зміст даних – більш раціональним. «В анкеті розміщатиметься інформація для заявника щодо процесу отримання візи, чого в попередніх анкетах не було», – уточнив Нодь.

Транзитних віз не буде

Ще одне нововведення – з 5 квітня скасовується транзитна віза (так звана віза типу «В»). Заявникові, котрий бажає проїхати через Угорщину транзитом, видаватиметься віза на короткочасне перебування, що надає право на дворазовий в`їзд (так звана віза типу «Є»).

"Продовжені" паспорти не прийматимуться

Закордонний паспорт, прийматися консульствами лише в тому разі, якщо його було видано в попередні 10 років, паспорти, термін дійсності яких був продовжений, не прийматимуться.

Дитині – окрема віза

Для неповнолітньої дитини, яка вписана в паспорт батька чи матері, також відкривається окрема віза – тобто для дітей також потрібно буде подавати окрему документовану заяву, і відкривається окрема віза на кожну особу. «Досі дітей вписували у візу батьків і ставилася одна віза. Відтепер така можливість припиняється», – уточнив консул. Відповідно на кожну особу, яка вписана в закордонний паспорт, має бути відведено дві порожні сторінки в паспорті. «Тобто, якщо в закордонному паспорті дорослої особи вписано двоє дітей, і всі троє бажають отримати візу, у паспорті має бути шість порожніх сторінок», – додав Нодь.

Право на інформацію

Ще одна вагома новація: відтепер про відмову у видачі візи консульська установа зобов’язана повідомити про це заявникові в письмовій формі на фірмовому бланку. «Це вагомий прогрес, новий шенгенський кодекс дозволяє заявникові отримати інформацію про причину відмови у видачі візи. Це важливо, бо люди зможуть підготувати відповідні документи й додати їх для отримання візи. Щоправда, ми поширюватимемо це право на інформацію поки що лише на членів сімей громадян європейського простору та ще на окремих категорій осіб. Для решти громадян інформацію будемо надавати з наступного року – з 5 квітня 2011 року», – уточнив Сладічек.

Оригінал страховки, свіжі фотографії

У майбутньому не прийматися копії медичної страховки – лише оригінал. «У майбутньому консульство також вимагатиме, щоб фотографія, що додається до анкети, була виготовлена щонайбільше 6 місяців тому. Бо іноді приходить людина літнього віку й надає фото, де їй 18», – спробував пожартувати словацький генконсул.

…Консули також наголосили, що процес оформлення візи розпочинається після оплати консульського збору. Відповідно, за Угодою між Україною та ЄС про спрощення візового режиму, десятиденний термін оформлення відраховується від моменту оплати. В «обґрунтованих випадках» консульство може продовжити розгляд заяви до 30 календарних днів, а в окремих випадках і до 60.

Словацький генконсул пояснив ще таке: якщо особі видається віза тривалістю більш як на 6 місяців, то їй автоматично надається право довготривалого перебування – 90 днів.

Консули також запевнили, що інформація про нововведення з’явиться у всіх консульствах, нові форми заяви уже з 5 квітня отримуватимуть усі українські заявинки, їх також можна буде роздрукувати з офіційних сайтів консульських підрозділів.

А в чому, власне, полегшення для українців – поки що незрозуміло.

Наталка Петерварі, Ужгород для УНІАН

Справа Жулинських

Сотні вкладників кредитної спілки «Турбота» втратили свої заощадження. Сюди несли гроші заслужені артисти, видатні художники й скульптори, письменники й поети. Хтось залишив тут усе, що збирав на старість, хтось – кошти, виручені за продане житло. Дехто з митців віддав сюди щойно отриману премію імені Тараса Шевченка. Після майже 15 років стабільної роботи з’ясу­валося, що каса кредитної спілки (її активи сягали 20 млн грн) порожня, – гроші роздали позичальникам. Навіть під час побіжного вивчення документів помітно, що в низці випадків кредити отримували підставні особи. Пікантності ситуації додає той факт, що за «Турботою» стоять такі самі митці й елітарії, як і ошукані вкладники – подружжя Жулинських. Кредитну спілку очолює Галина Жулинська, дружина екс-депутата Верховної Ради, який неодноразово обіймав посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань, академіка, директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Миколи Жулинського.

Пастка для гуманітаріїв

«Коли я вирішував, куди вкласти гроші, подумав: замість віддавати їх у якийсь банк, краще віднесу до цієї спілки, бо там же Жулинська, – розповідає В’ячеслав Прилюк, член спостережної ради «Турботи». Стіл у його вітальні завалений паперами кредитної спілки: звернення, заяви, копії ордерів тощо. – Так усі [вкладники] розмірковували. Мене туди загітувала вдова Ярослава Стельмаха Людмила, вона казала: «Ти ж розумієш, це не піраміда, бо там Галя Жулинська, моя подруга. Якщо якийсь банк бандити можуть збанкрутувати, то в «Турботі» люди порядні, ми тут нічим не ризикуємо».

В цій кредитній спілці зібралися вершки української творчої інтелігенції: лауреати міжнародних і державних премій, народні артисти, заслужені діячі культури (див. Імениті жертви «Турботи»). «Деякі вкладники сюди навіть держпремію принесли, – пригадує співрозмовник Тижня. – Адже гроші віддавали під бренд, порядність і моральність, символом якого був перш за все пан Жулинський».

Авторитет Миколи Жулинського, голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка та Національної ради з питань духовності при президентові Ющенку, був гарантією для вкладників кредитної спілки. «Він завжди цікавився спілкою, відвідував спостережну раду, й ніхто не скаже, що він нічого про неї не знав і ні в що не втручався, – говорить пан Прилюк. – Жулинський чудово все знав, бо завжди переймався її («Турботи» – Ред.) справами, це завжди викликало його інтерес».

Зараз в адміністрації кредитної спілки заперечують причетність Миколи Жулинського до фінустанови. «Спілка є кооперативом, і ніякого стосунку до екс-депутата Жулинського не має, – запевнив Тиждень виконувач обов’язків голови правління «Турботи» Віктор Мовчан. – Просто головою її правління була призначена Галина Степанівна Жулинська».

Внески до «Турботи» здійснювали навіть наприкінці 2008 року, коли в країні вже вирувала криза й довіра до вітчизняних фінансових установ зникла. Тільки після того як розгорілися скандали навколо великих банків, вкладники кредитної спілки спробували повернути свої гроші. Виявилося, що забирати немає чого: всі гроші буцімто роздали позичальникам.

Броварська історія

Спостережна рада «Турботи» влітку 2009 року з’ясувала, що в кредитної спілки є філіал у місті Бровари під Києвом, який за підозрілих обставин роздав кредитів на 3,5 млн грн. До того ж порушення виявили не виконавчі органи спілки, а місцева міліція. Втім, до порушення кримінальної справи не дійшло. «В нас з’явилася підозра, що тут нечисто, – каже В’ячеслав Прилюк. – Кредити видавали невеликими сумами, десь до 5 тис. грн в одні руки». Член спостережної ради стверджує: в Броварах позики надавали під паспорти «бомжів і наркоманів, за що останні отримували по 100–150 грн».

«Ні, – заперечує в. о. головного бухгалтера кредитної спілки Світлана Таран. – Бомжів там не було. Може, вони (позичальники – Ред.) і були бомжами, але приходили з довідками, одягнені, з документами, паспортами – не видно було, що це бомжі».

«Вас цікавить, як так сталося [в Броварах]? – долучається до розмови в. о. голови правління «Турботи» Віктор Мовчан. – Особисто я сказати не можу, всі папери на місці, всі довідки з місця роботи, про доходи. І як там що, і хто чим займався, невідомо. Змушений констатувати, що наші правоохоронні органи не те що не зацікавлені, а навіть гальмують роботу. Заяви були ще рік тому подані, й у прокуратуру, й у міліцію. Ми навіть написали звернення до Генеральної Прокуратури. Однак чому «Турботою» не займаються органи прокуратури, то вже велике питання».

Схема Подоляко

Починаючи з 2003 року, правління кредитної спілки «Турбота» роздало дивні кредити кільком громадянам із одним прізвищем – Подоляко – на загальну суму понад 1,6 млн грн. Як потім пояснила Галина Жулинська наглядовій раді (редакція Тижня має копії цих пояснень), у травні 2003-го до неї звернулася така собі Інна Подоляко з пропозицією розмістити на VIP-рахунках у Національному банку України $600 тис. Буцімто на подібні рахунки НБУ залучає кошти політиків і урядовців аж під 5% на місяць, тобто 60% на рік. Пані Подоляко припинила платити спілці за кредитом іще 2005-го. Але вже в червні 2006-го «Турбота» видає кредити іншим Подолякам – Євгену Васильовичу та Ярославу Євгеновичу – на 36 тис. грн і на 100 тис. грн відповідно. Журналісти Тижня, порівнюючи підписи в копіях паспортів Подоляків молодшого та старшого з автографами в начебто їхніх заявах на надання кредитів, схожості не знайшли.

У 2007 році, наскільки відомо, Інна Подоляко опинилася за ґратами за звинуваченням у шахрайстві. $500 тис. із $600 тис. «Турботи», які жіночка нібито поклала на VIP-рахунок у Нацбанку під фантастичні 60% річних, зникли невідомо де. Але на цьому історія не завершується.

У поясненні Галини Жулинської, написаному її рукою, сказано (орфографію і пунктуацію збережено. – Ред.): «Як уже було пояснено в 2008 р. на засіданні правління було вирішено виділити кошти на купівлю землі, для забезпечення кредитів Подоляко (ми вже знали, що вона сидить), для цього було знято кошти з депозитних рахунків М. Жулинського, а також видано кредити О. Жулинській <...>, який вона не отримала, а ми за ці кошти купили близько 2 га землі в с. (нерозбірливо) Бородянського р-ну. Олесю Жулинську (донька Жулинських – Ред.) тепер повідомлено про цей кредит, вона третину вже сплатила».
В іншому поясненні (на ім’я В’ячеслава Прилюка), завіреному печаткою кредитної спілки й підписом пані Жулинської, стверджується таке: «Порушення (зняття з депозитної карточки 534 258 грн 93 коп), пов’язані з купівлею землі за рахунок Вашого внеску визнаю, таке рішення правління було пов’язано з можливістю відшкодування втрат, пов’язаних з кредитами І. Подоляко».

Складається враження, що, потрапивши в тенета шахрайки Інни Подоляко, голова правління «Турботи» намагалася відшкодувати збитки спілки за рахунок залучення коштів вкладників (без їхнього відома і згоди) до ризикованих операцій із землею. І єдине, що завадило їй повернути втрачені кошти – фінансова криза, яка потягнула за собою на дно ринок нерухомості та землі. Однак згідно з актом вибіркової перевірки фінансового стану кредитної спілки, «Подоляко І. В. за договором №1568 від 27.09.06 р. отримала 650 тис. грн, по якому нараховано відсотків лише за 5 днів на суму 2,67 тис. грн і надалі нарахування відсотків припинено». Тож правління «Турботи» не тільки дало позику людині, яка за рік до цього припинила платити за попереднім кредитом, а ще й зупинило нарахування їй відсотків. Тут мимоволі закрадається сумнів щодо того, чи справді керівництво спілки потрапило в тенета аферистів ненавмисно.

Мертві душі

«Ми зараз у дуже тяжкому становищі, бо багато неповернень, однак у цій справі чимало зайвих страхів та перебільшень», – заспокоює голова спостережної ради «Турботи» Марія Драч. При цьому додає: «Ми виграли 86 судів до боржників, але гроші не повертають, бо виконавча служба не працює». Та не виключено, що левова частка позичальників існує лише на папері.

Темна справа з Інною Подоляко та її родичами не єдина в історії «Турботи». В розпорядженні Тижня є копія видаткового касового ордера спілки №710-б від 26 червня 2007 року, за яким 60-річна Клавдія Михайлівна Б. отримала кредит у розмірі 74 тис. грн. Підпис позичальниці в ордері не збігається з її підписом у власному паспорті. Коли з нею зв’язалася ініціативна група вкладників «Турботи», жінка не змогла пригадати, щоб колись у житті тримала в руках таку суму грошей.

Скільки подібних «мертвих душ» кредитували в цій спілці, можна лише здогадуватись. Зокрема, в наведеному вище акті вибіркової перевірки стверджується, що голова правління Галина Жулинська не змогла надати перевіряльникам 98 кредитних договорів на загальну суму 4,102 млн грн. У недавно опублікованому зверненні членів спостережної ради «Турботи» стверджується, що правління спілки завдало збитків загалом на 25 млн грн.

Тим часом Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України призупинила дію ліцензії «Турботи» на залучення коштів. Перший крок до ліквідації кредитної спілки зроблено. Оскільки ані коштів, ані власного майна в неї практично не лишилося, вкладники та пайовики «Турботи» навряд чи повернуть свої гроші. Але чи буде знайдено й покарано винних?



Дійові особи

Жулинська Галина Степанівна

Колишня Голова Всеукраїнської асоціації кредитних спілок, із 19 травня 2007 року – голова Ревізійної комісії ВАКС. Член постійно діючої консультативної групи при Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з питань аналізу тенденцій розвитку кредитних спілок в Україні.

Член робочої групи з розробки законопроекту «Про кооперативні банки».

Нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня.

Жулинський Микола Григорович

Доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, завідувач відділу української літератури ХХ ст., директор Інституту літератури, критик, літературознавець, автор книг «Пафос життєствердження», «Вірю в силу духа» та інших.

Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, голова Національної ради з питань культури і духовності при президентові України, колишній депутат Верховної Ради.

Президент Міжнародного фонду Марії Приймаченко, голова Українсько-польського форуму, почесний голова Конвенту Європейського колегіуму польських і українських університетів, член президії ради Спілки письменників України, президент громадської організації «Фонд Михайла і Ярослава Стельмахів», лауреат премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів.

Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ та І ступенів, Державним орденом Італійської Республіки «Зірка італійської солідарності» з присвоєнням почесного звання «Кавалер з правом користуватися регаліями Ордена» та іншими нагородами.

Імениті жертви «Турботи»

Іван Драч
Поет, перекладач, кінодраматург, громадсько-політичний діяч, організатор і перший голова Народного руху України, голова Української всесвітньої координаційної ради Конгресу української інтелігенції. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка



Олександр Дубовик
Всесвітньо відомий художник, академік, почесний член Академії мистецтв. Його твори зберігаються в Національному художньому музеї України і багатьох престижних зібраннях світу


Олексій Петухов
Народний артист України, актор Національного академічного драма­тичного театру ім. Івана Франка


Володимир Нечепоренко
Народний артист України, актор Національного академічного драма­тичного театру ім. Івана Франка, лауреат міжнародної премії «Золотий Орфей»


Назар Задніпровський
Заслужений артист України, актор Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка


Валентина Гончар
Дружина видатного українського письменника Олеся Гончара


Галина Семененко
Заслужена артистка України, акторка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка.


Василь Герасим’юк
Поет, лауреат Шевченківської премії (2003). Працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Дніпро» (1978–1992); з 1992 р. – ведучий програм редакції літератури Національної радіокомпанії України


Володимир Соляник
Композитор, оранжувальник, заслужений артист України, викладач Київського державного вищого музичного училища імені Р. Глієра


Олексій Вертинський
Заслужений артист України, провідний актор Молодого театру. На сцені – понад 30 років. Знімався у фільмах «День народження ­буржуя», «Схід – Захід», «Дух землі», «Орандж лав» та «Помаранчеве небо»