Якщо Москва активно співпрацювала з Гітлером, то причому тут Бандера?

Останнім часом з вуст нинішніх політиків від влади тільки й чути про колабораціонізм С.Бандери, Р.Шухевича та ветеранів УПА з нацистами напередодні й під час Другої світової війни. Окремі вітчизняні діячі дозволяють собі без жодних аргументів звинувачувати їх у всіх гріхах, забуваючи, що саме ці люди під блакитно-жовтими прапорами боролися за незалежність України, помирали від куль окупантів зі словами на вустах: «Ще не вмерла України». Нині ж блакитно-жовті стяги майорять над усіма державними установами, а українці щоранку прокидаються під музику національного гімну «Ще не вмерла України». Справді, поки що не вмерла, але з такою поведінкою наших державних мужів, від якої країну «кидає» з одного боку в інший, може дуже наблизитися до цього.

Для мене як історика не стала несподіванкою резолюція Європарламенту щодо України, де у 20-у пункті між іншим теперішньому президентові рекомендується відібрати звання Героя України в С.Бандери за співпрацю з нацистами (пункт прийняли після активного лобіювання польських парламентарів). У резолюції мене як історика здивувало, що нам про колабораціонізм розказують представники тих країн, лідери яких у десятки разів більше за С.Бандеру співпрацювали з Гітлером. Причому не цуралися схвалювати знищення інших суверенних країн.

Хотілося б нагадати Великобританії та Франції про їхню співпрацю з Гітлером, а Польщі й Росії, крім того, ще й про тероризм їхніх національних героїв. Я не збираюся викладати якийсь сенсаційний матеріал – це знає кожен історик чи любитель історії, тим паче що ця інформація є в шкільних підручниках (яких поки що не переписали за вказівкою Д.Табачника), студентських посібниках зі світової історії. Ці факти просто дещо “призабуваються” з кон’юнктурних міркувань.

Пілсудський влаштовував терор Москві

Розпочнемо з тероризму, який так люблять поляки й росіяни приписувати лідерам українського національного руху. Це слово останні десятиріччя для багатьох асоціюється зі страшними терактами у світі (США, Росії, Ізраїлі), тому не дивно, що люди сприймають тероризм Бандери з позицій сьогодення, забуваючи, що тогочасні реалії і ситуація у світі істотно відрізнялися від теперішніх. Обивателям вистачає того, що вони чують від своїх політичних лідерів, які вміло користуються такою необізнаністю, щоб навішати ярлик на державного діяча. Насправді ж у той час тероризмом не гребувало багато відомих політиків.

Скажімо, польському національному героєві Юзефу Пілсудському, який повернув Польщі державність, наші сусіди наставили пам’ятників не менше, ніж комуністи Леніну в радянській Україні. Та на зорі своєї політичної діяльності Пілсудський не цурався індивідуального терору. На початку ХХ століття він зі своїми однопартійцями з Польської Партії Соціалістичної (створеної 1890 року ним же) здійснили ряд терористичних актів проти представників царської влади. Окрім того, польські соціалісти, щоб поповнити партійну казну, грабували банки, поштові потяги тощо. У цих не зовсім демократичних і – головне – зовсім не гуманних заходах Пілсудський прославився як добрий організатор. А перед тим, у 1887 році, царський уряд відправив його на 5 років у заслання до Сибіру (відбував у Керенську й Тунці) за підготовку замаху на тодішнього російського імператора Олександра III.

Восени 1930 року Пілсудський своїм наказом розпорядився провести акції «пацифікації» щодо українського населення Галичини, яке прагнуло створити власну державу й вимагало рівних прав із полякам. Цілком гуманістичною назвою (пацифікація перекладається з латини як «умиротворення», «замирення») прикривалися жорстокі репресії проти українців, жертвами яких стали сотні людей. У січні 1932 року на спеціальному засіданні Ради Ліги Націй було ухвалене рішення, що засуджувало такі дії польського уряду щодо українського населення. До слова нагадаю: на Нюрнберзькому процесі дії Бандери і УПА не були кваліфіковані як співпраця з нацистами – це питання навіть не розглядалося. Не йдеться про це й у жодному з 42 томів, на які так люблять посилатися українські комуністи.

Співпрацював Пілсудський і з нацистським режимом. Так, 26 січня 1934 року в Берліні було підписано «Декларацію про невикористання сили між Польщею та Німеччиною». Після його смерті у 1935 році дружні відносини двох держав не завершилися: 31 січня 1938 року Варшаву відвідав керівник нацистської поліції генерал Далюге, у вересні 1938 – генерал Заморський (начальник польської поліції) був запрошений друзями-нацистами на з’їзд Націонал-соціалістичної партії Німеччини, який проходив у Нюрнберзі. 15 грудня Варшаву відвідав міністр юстиції Німеччини Герман Франк, а 18 лютого 1939 року – керівник СС і головний шеф гестапо Генріх Гіммлер.

Така співпраця напередодні Другої світової війни була невипадковою, адже полякам пощастило взяти участь у розчленуванні Чехословаччини, яка стала жертвою так званої “Мюнхенської змови”. Німці “великодушно” дозволили Польщі анексувати Тєшинську область і частину Словаччини. Це вже потім, після 1 вересня 1939 року, польський уряд став активно проповідувати антинацистські ідеї.

Комуністичний терор

Кілька слів про ставлення до терору російських політиків. Вождь пролетаріату й засновник СРСР Володимир Ульянов-Ленін підтримував масовий терор, будучи противником терору індивідуального, який, вважав він, не є ефективним у боротьбі за ідеї марксизму. Так, у 23-у номері газети «Іскра» від 1 серпня 1902 року Ленін писав (мовою оригіналу): «Нисколько не отрицая в принципе насилия и террора, мы требовали работы над подготовкой таких форм насилия, которые бы рассчитывали на непосредственное участие массы и обеспечивали бы это участие». В одній із подальших статей - «Новые задачи и новые силы» - він уточнив: «Необходимо слияние на деле террора с восстанием массы».

А ось що він писав у інструкції, розробленій восени 1905 року, з промовистою назвою «Задачи отрядов революционной армии»: «Начинать нападения при благоприятных условиях, не только право, но прямая обязанность всякого революционера», який має повне право на «убийство шпионов, полицейских, жандармов, взрывы полицейских участков, освобождение арестованных, отнятие правительственных денежных средств и обращение их на нужды восстания..., немедленное разжигание революционной страсти толпы».

Як бачимо, «дєдушка» Ленін закликав здобувати владу теж не зовсім гуманними методами. Та чи здобув би він її в інший спосіб? Навряд...

Його спадкоємець Йосип Сталін політичну кар’єру теж розпочав із терору: він активно «бомбив» банки й поштові установи царської Росії на Кавказі. Найбільшої слави серед своїх побратимів-однопартійців Джугашвілі здобув після організації пограбування Державного банку на Ервінській площі в Тифлісі (нині – Тбілісі) у червні 1907 року. Безпосереднім виконавцем акту стала група Камо, що складалася зі злодіїв-рецидивістів.

Дивно, але факт: такі не зовсім приємні деталі з біографій всесвітньо відомих борців за ідеї пролетаріату не заважають російським політикам виділяти чималі кошти на утримання забальзамованого тіла Леніна в Мавзолеї в центрі Москви, а російському народові – вважати Сталіна одним із великих росіян.

До слова, терор, влаштований згаданими більшовицькими “вождями”, зокрема й в Україні, був набагато кривавішим і масштабнішим, ніж дії Бандери й Шухевича, які боролися за право народу мати свою державу й проти тих, хто грубо ігнорував таке право українців.

Європа і німці

А тепер – про співпрацю з Гітлером провідних європейських країн. Ось приклад чистого колабораціонізму Великобританії і Франції: проводячи так звану політику «умиротворення» Гітлера напередодні Другої світової війни, лідери цих держав дозволили безперешкодно 12 березня 1938 року приєднати до Німеччини Австрію. Ця подія увійшла в історію як аншлюс Австрії. Жодна з європейських країн навіть не відреагувала на загарбницькі дії фюрера. Більше того, за день до аншлюсу (11 березня) міністр закордонних справ Великобританії Є.Галіфакс запевнив у Лондоні свого колегу Ріббентропа, що вони не втручатимуться в австрійське питання, а міністр фінансів Д.Саймон пізніше цинічно заявив, що англійці взагалі ніколи не давали гарантій допомоги Австрії. Аналогічним чином повелися і США: державний секретар К.Хел повідомив, що це питання «не стосується Сполучених Штатів».

Недостатньо «замиривши» фюрера, великі європейські держави, які тепер ухвалюють резолюції, де засуджують співпрацю з нацистами українських патріотів, наприкінці вересня 1938 року підписали з Гітлером «Мюнхенську угоду», за якою «демократично» розділили територію суверенної держави Чехословаччини.

СРСР і нацистська Німеччина: об’єднані паради, спільні навчання НКВД і гестапо, взаємна любов вождів

У свою чергу, Радянський Союз, правонаступницею якого себе оголосила Російська Федерація, розпочав Другу світову війну саме як союзник нацистської Німеччини. Незадовго до початку війни ці дві країни підписали пакт Ріббентропа – Молотова (23 серпня 1939 року), яким розділили між собою сфери впливу в Східній Європі. За день до цієї історичної події Гітлер на нараді військових командуючих заявив: «Ще восени 1938 року я вирішив іти разом зі Сталіним… Сталін і я – єдині, хто дивляться в майбутнє. Так, я найближчими тижнями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталіну й разом з ним приступлю до нового поділу світу. Генерал-полковник Браухіч (головнокомандувач сухопутних військ) обіцяв мені війну з Польщею закінчити протягом декількох тижнів… Несчасних хробаків Даладьє (прем’єр-міністр Франції) і Чемберлена (прем’єр-міністр Великобританії) я побачив ще у Мюнхені, вони надто бояться, щоб атакувати нас».

Показово, що після підписання договору Сталін у Москві під час невеличкого фуршету підіймав тости за Адольфа Гітлера: «Я знаю, как сильно германская нация любит своего Вождя, и поэтому мне хочется выпить за его здоровье». Факт співпраці СРСР із Німеччиною вже у 1989 році визнала Верховна Рада тоді ще Радянського Союзу, і урядовці вибачилися перед світом за свою поведінку. Утім, правлячий нині у РФ тандем Медведєв – Путін, схоже, не вважає ці факти співпрацею з нацистами й активно відстоює сталінську позицію, згідно з якою пакт нібито підписувався, щоб відкласти початок війни.

Як наслідок, згідно з даними дослідження Всеросійського центру вивчення суспільної думки 57% росіян не бачать нічого страшного в цьому договорі (тобто у співпраці СРСР із фашистською Німеччиною).

У рамках співпраці СРСР і Німеччина активно обмінювалися досвідом роботи спецслужб – НКВД і гестапо, для їх спільних навчань у м.Закопане навіть було створено навчальний центр. Під час бойових дій проти Польщі командири передових частин нацистської і радянської армій здійснювали обмін спеціальними офіцерами зв’язку. Після капітуляції Польщі союзники 22 вересня 1939 року в місті Бресті провели спільний парад. Можливо, комусь не подобається слово “парад”? Тоді нехай буде військова маніфестація (саме так пише у своїх мемуарах комбриг Семен Кривошеїн, який командував на цьому заході радянськими окупаційними військами, а ось генерал Гейнц Гудеріан, командир німецьких частин, у своїх спогадах називає цю акцію парадом).

А судді хто?

Історики й політики пояснюють співпрацю з Гітлером намаганням захистити свої держави від неминучої війни. Що ж, це їхнє право. Поляки впевнені, що терористичні акти Пілсудського проти царської Росії були спрямовані на здобуття польської державності, яка була знищена після Третього поділу Польщі. Нинішні лідери російських і українських комуністів Г.Зюганов і П.Симоненко не бачать нічого крамольного в терористичних актах Сталіна й підтримці таких дій Леніним, бо вважають, що в такий спосіб вони ефективно боролися з ненависним їм буржуазно-капіталістичним ладом. Я не маю наміру критикувати такі методи боротьби і співпраці, бо вони на той час були поширені в Європі, і кожен виходив зі своїх інтересів, переслідував певні цілі. Та чи мають право, з огляду на це, російські діячі, а подекуди і європейські політики звинувачувати в тероризмі Бандеру, який боровся за незалежність України тими ж методами, що й Пілсудський і Сталін свого часу? Чи є морально виправданими закиди щодо співпраці лідерів ОУН і УПА з Гітлером, коли в «суддів» самих рильце в пушку?

Підсумовуючи сказане, виділю кілька пунктів, які дуже рекомендував би в майбутньому брати до уваги європейським і українським політикам.

Наступного разу, коли Європарламент надумає писати резолюцію щодо України і забажає включити туди якісь пункти історії, що не влаштовують наших сусідів - поляків чи росіян, - євродепутатам як людям цивілізованим і толерантним слід розглядати історичні події чи постаті не лише з позицій інших держав, будь то Польща, РФ чи ще хтось, а брати до уваги й позицію українських науковців, політиків, громади. А найкраще – створити групу з відомих іноземних істориків, які б вивчили різні точки зору і зробили об’єктивні висновки. Принаймні так робиться в цивілізованому світі.

Інакше не варто порушувати питання героїзації історичних постатей (пам’ятаючи стару армійську приказку: «Іншою стороною героїзму є чийсь злочин»), бо у біографіях героїв кожної країни за бажанні можна знайти багато темних і неприємних сторінок.

Володимир Гінда, історик

Міф «отечества»

Грабовський Сергій, Український Тиждень
«Отечественная война» готувалася як загарбницький агресивний сталінський проект

ФОТО: АР

«В українські підручники історії повертається Велика Віт чизняна війна, яка замінить Другу світову війну. Її повертає міністр освіти і науки Дмитро Табачник», – ця звістка кілька днів перебувала серед топ-новин. І хоча зовсім не зрозуміло, куди має подітися Друга світова і як можна в курсі історії України обійтися без неї, якщо галичани з волинянами в складі Війська Польського вже вранці 1 вересня 1939 року зустріли вогнем нацистські танки, а 2 вересня 1945 року генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко від імені Сталіна підписав акт про капітуляцію Японії, та річ не лише в цьому. Річ ще й у тім, який зміст від початку був вкладений у поняття «Вітчизняна війна». Гегель колись зазначав: початок містить у собі весь подальший шлях розвитку явища, а моряки кажуть: «Як назвеш корабель, так він і попливе».

«Великая имперская»

Назва, втім, на перший і навіть на другий погляд, гарна. Тож і певна кількість антипатиків Табачника, мабуть, підтримує повернення Великої Вітчизняної до підручників. Аякже, це була вій на, в якій народ захищав себе. Досі чимало критиків совєтського режиму й патріотично налаштованих громадян щиро вважає, що слова «Велика Віт чизняна війна» завжди означали боротьбу не на життя, а на смерть за рідну землю, за свій дім, за життя своїх ближніх і дальніх. Нацисти в ній були агресорами, Червона армія захищалась, і, як пишуть донині, «війна перервала мирну працю совєтських людей».
Насправді немає нічого більш далекого від історичної правди, ніж ця щиросерда самоомана одних та лукава ідеологема інших. «Великая Отечественная война советского народа» – так звалася програмна стаття одного з провідних сталінських пропагандистів Ємельяна Ярославського в «Правді» від 23 червня 1941 року. Питання в тому, який зміст укладали в поняття «социалистическое отечество» в ідеологемах та практичних настановах, пов’язаних із цим змістом.

У російській імперській історії ХХ сторіччя «Отечественная война», ба навіть «Великая Отечественная», вже була. Йдеться про Першу світову війну, яка в Росії офіційно звалася «Второй Отечественной войной» (перша – це 1812 рік), а в патріотичних виданнях – «Великой всемирной отечественной» та «Великой Отечественной» («Великая Отечественная война» – додаток до журналу «Театр и жизнь», Петроград, з вересня 1914 року). І вірш «Вставай, страна огромная» – ще з тієї війни. Лише, звісно, із дещо іншими словами – про тевтонську орду.

Тим часом Російська імперія зовсім не була жертвою агресії в цій війні, навпаки, вона стала одним із головних винуватців переростання ав стрій сь ко-сер б сь кого конфлікту в бойовисько світового масштабу. Мета Росії була загарбницька – приєднати Галичину (не тільки Львів, а й Краків), Буковину, Закарпаття, всі польські землі тодішньої Німецької імперії, добрячий шмат Туреччини на Закавказзі й, головне, протоки з Чорного моря в Середземне разом із Константинополем. Інакше кажучи, мета «Второй Отечественной войны» – істотно розширити кордони «Отечества».

Вітчизна на більшовицькій службі

1917 року царизм упав, до влади в Росії прийшли більшовики під гаслами негайного миру. А 1918‑го починається нова «Отечественная», або ж «Віт чизняна» (ця назва в ті дні з’я вляється й українською мовою, бо більшовики заграють із «націоналами»), війна, тепер уже під червоними прапорами. Лєнін, Троцький і Сталін заявили, що «соціалістична Вітчизна в небезпеці». А далі, як пише «Короткий курс історії ВКП(б)», «партія підняла народ на віт чизняну війну проти навали військ іноземної інтервенції, проти заколотів повалених революцією експлуататорських класів... Більшовицька партія підіймає робітників і селян на вітчизняну війну проти іноземних загарбників та буржуазно-поміщицької білогвардійщини. Совєтська республіка і її Червона армія розбивають одного по одному ставлеників Антанти – Колчака, Юденіча, Денікіна, Краснова, Врангеля, викидають з України ще одного ставленика Антанти – Пілсудського... Таким чином, перший воєнний напад міжнародного капіталу на країну соціалізму скінчився повним його крахом» (виділено особисто Сталіним).

Це не пізніша вигадка: вперше про «Отечественную войну» проти західних імперіалістів Сталін написав у статті «Український вузол» 14 березня 1918 року в «Известиях ВЦИК». У трактуванні Лєніна, Сталіна і Ко ця війна набуває всесвітньо-історичних масштабів. Против никами «робітників та селян» виступають не лише іноземні інтервенти, а й «експлуататорські класи» всього світу – «свої» (згодом «вороги народу») і закордонні; одним словом, увесь «міжнародний капітал». Народ у цій системі координат – реальні чи уявні прихильники більшовизму, в якій країні вони б не жили. Тому вітчизна тут стає воістину неозорою, а будь-яка війна, що має на меті розширення кордонів СРСР, – вітчизняною.

Те, що СРСР – це батьківщина трудящих усього світу, стверджувала вся пропаганда; ще 1941 року «Історико-ре во лю цій ний календар» від імені ЦК ВКП(б) наголошував на цьому. При заснуванні СРСР у 1922 році на з’їзді Совєтів Сталін відверто заявив: «Будемо сподіватися, що утворенням нашої союзної республіки ми створимо вірний оплот проти міжнародного капіталізму, що нова союзна держава послужить новим рішучим кроком на шляху до об’єднання трудящих усього світу в єдину Світову Соціалістичну Совєтську Республіку».

У Декларації про утворення СРСР повторено сталінську формулу про світову державу й додано: «Доступ у Союз відкритий усім соціалістичним совєтським республікам, як існуючим, так і тим, що мають виникнути в майбутньому». Не можуть виникнути, а мають виникнути! В резолюції ХІІ з’їзду РКП(б), у квітні 1923 року, вжито інший, не менш цікавий термін – «майбутня Всесвітня Совєтська Республіка Праці». Після смерті Лєніна Сталін дає клятву розширювати й зміцнювати Совєтський Союз: «Покидаючи нас, товариш Лєнін заповідав нам зміцнювати і розширяти Союз Республік. Клянемося тобі, товаришу Лєнін, що ми виконаємо з честю і цю твою заповідь!»

Агресія «в інтересах робітників»

Яким є головне знаряддя такого розширення? Лев Троцький, адепт «перманентної революції», вважав: пролетарі всіх країн мріють влитися до СРСР, слід лише допомогти їм здійснити соціалістичну революцію. Сталін не був таким наївним і 1927 року, усунувши Троцького з усіх посад, заявив: «Червона армія є армія Жовтневої революції, армія диктатури пролетаріату... Наша армія є армією світової революції, армією робітників усіх країн». Іронія долі полягала в тому, що Червону армію створив Троцький. Не випадково в офіційному гімні Комінтерну, створеному Леніним і перебудованому Сталіним, були рядки: «Наш лозунг – всемирный Советский Союз».

А що робити, коли війна зі «світовим капіталом» змушує порушити чийсь державний суверенітет? Нічого страшного, вчив Сталін: «Бувають випадки, коли право на самовизначення вступає в суперечність із іншим, вищим правом – правом робітничого класу, що прийшов до влади, на зміцнення своєї влади. В таких випадках... перше має відступити перед другим. Так стояла справа, наприклад, у 1920 році, коли ми змушені були в інте ресах оборони влади робітничого класу піти на Варшаву». «Оборона влади робітничого класу» здійснювалася 1920 року під гаслом «Дайош Варшаву, давай Берлін!» та супроводжувалася закликом «Напоїти червоних коней із Сени та Марни». Це якраз і є «Отечественная/Вітчизняна війна» по-лєнінськи і по-сталінськи. А що не вдалося «визволити» й приєднати до «батьківщини світового пролетаріату» Німеччину з Францією – це заслуга польських військ під командуванням маршала Пілсудського, котрі розгромили під Варшавою червоні армади Тухачевського, а також вояків УНР під орудою генерал-хорунжого Марка Безручка, котрі під Замостям зупинили досі непереможну Першу кінну армію Будьонного.

І, нарешті, виявляється, що в середині 1930-х років, за сталінською оцінкою, Друга світова вій на (вона звалася тоді в СРСР «другою імперіалістичною», так само, як Перша світова – «першою імперіалістичною»), вже йшла на повну силу. «Короткий курс історії ВКП(б)» зазначає: «Держави і народи якось непомітно вповзли в орбіту другої імперіалістичної війни... Війна йде на величезному просторі від Гібралтара до Шанхая. Війна вже встигла втягти в свою орбіту більш як півмільярда населення. Вона йде, кінець-кінцем, проти капіталістичних інтересів Англії, Франції, США...». Отож якщо пролетарі всього світу вже мають свою вітчизну, хоча в більшості своїй страждають під гнітом капіталістів, то війна за розширення Соціалістичної Віт чизни й буде Вітчизняною. Таке розширення вже стало фактом, починаючи з вересня 1939 року, й мусило набути воістину грандіозних масштабів у 1941‑му. Свідчень приготувань до походу Червоної армії на Захід безліч (їхній аналіз – це інша тема). Наприклад, однин із провідних трубадурів більшовицької ери Всеволод Вишневський (був допущений до багатьох державних таємниць і добре знайомий із тодішніми маршалами й генералами) ще 14 квітня 1941 року в своєму щоденнику записує: «Наша пора, час відкритої боротьби, «священних» боїв (за висловом Молотова в одній недавній бесіді) – все ближче!» А 5 травня 1941 року в цьому щоденнику з’являється запис про те, що, ймовірно, СССР знайде момент і почне проти Німеччини «революційну війну, підламуючи вищу планомірну фазу капіталізму». Саме 5 травня Сталін виступив перед випускниками військових академій у Кремлі й поставив мету перейти «до воєнної політики наступальних дій», перебудувавши пропаганду в наступальному дусі. Вишневський реагує 13 травня записом про «кампанію в пресі про наступальний дух російського совєтського народу» і про початок ідеологічного та практичного наступу. Мовляв, Совєтський Союз починає грандіозну боротьбу проти фашизму «в ім’я революціонізування Європи і, звісно, Азії». «Попереду – наш похід на Захід. Попереду – можливості, про які ми мріяли давно», – завершує з оптимізмом письменник. І, нарешті, 2 червня, згідно з Вишневським, червоноармійцям почали знову показувати антигітлерівські фільми, чого не було з вересня 1939 року. Єдине, в чому не певен письменник, – чи «довбоне потилицю Гітлеру» Червона армія в 1942 році, чи це станеться раніше.

Наступальний відступ

Депортації народів Криму та Кавказу, геноцид населення Східної Пруссії, відверто окупаційна політика у «визволених» країнах Європи – все чудово вкладалося в поняття справедливої Вітчизняної війни. Адже не даремно Карл Маркс та Фрідріх Енґельс вели мову про «контрреволюційні нації», які насмілюються протистояти поступу історії і яким «належить у ближчому майбутньому загинути в бурі світової революції». Та сталося, як відомо, дещо інакше: Гітлер не став чекати, поки Сталін розпочне похід на Захід, і почав свій похід на Схід. О 12-й годині 22 червня 1941 року В’ячеслав Молотов у промові по радіо (написаній ним разом зі Сталіним) проголосив початок «Отечественной вой ны». Але не оборонної! Ввечері того самого дня була надіслана директива №3 військам. Вона націлювала Червону армію на широкомасштабний наступ – негайний перехід кордону на важливих ділянках, розгром ворога на своїй території й авіаційні удари по німецьких базах. Отже, з 23 червня мала початися не героїчна оборона совєтської землі, як потім розповідали комуністичні ідеологи, а мусив розгорнутися наступ на Європу – в дещо меншому масштабі, ніж планувалося до гітлерівського нападу. Й у бездарно організованих атаках гинули тисячі совєтських танків, нічна та дальня авіація вдень, без прикриття винищувачів, атакувала ворожі колони, піхота перла в лоба на ворожі кулемети.

Газета «Известия» від 24 червня 1941 року писала, що точиться бій за країну Совєтів, тобто за вітчизну всіх трудящих. І всюди в пресі вже звучав термін «Вітчизняна війна», це не була імпровізація – це була класична «домашня заготовка», але з геть іншим змістом. І лише згодом цей зміст поволі змінився, хоча ще тривалий час конкурували на рівних два терміни – Вітчизняна і Визвольна (навіть Велика Визвольна) війна. Треба ж було забирати назад загарбані Гітлером території, про розширення соціалістичної вітчизни вже не йшлося...

Отже, якщо відкинути довголітню міфологію, слід визнати: термін «Отечественная война» від самого початку означав агресивну, наступальну, загарбницьку війну, метою якої було захоплення нових значних територій у Європі, а то й усього Старого Світу. І вже згодом, коли задум значною мірою зірвався, Сталін, а за ним неосталініст Брєжнєв представили цю війну як «неспровоковану», як суто «оборонну» та «священну», використавши ці красиві слова для того, щоб приховати реальні наміри Кремля в Другій світовій ­війні. Сьогодні в Росії чимало охочих будувати й далі гегемоністську політику на ґрунті ста лінських міфологем; чи підключаться студенти та учні України з ласки Табачника до числа кремлівських пахолків?






ЩЕ СОЮЗНИКИ. Мине час від поділу Польщі та спільного параду Червоної армії і вермахту у Бресті, як почнеться підготовка до загарбницької війни. «Отечественной»

Пам’ятник Сталіну влада вважає не своєю справою. А пам’ятник Гітлеру?

Нещодавно запорізький комуніст Зубчевський повідомив, що в Запоріжжі до Дня перемоги готуються встановити пам’ятник Йосипу Сталіну. Українська влада в особі віце-прем’єра з гуманітарних питань Володимира Семиноженка і міністра освіти Дмитра Табачника одразу сказала, що держава не повинна в це втручатися.

Ми поставили історикам і громадським діячам України питання: чи повинна (чи має право) влада втручатися в увіковічення пам’яті людей з настільки, м’яко кажучи, неоднозначною біографією?

Олесь Доній, віце-прем’єр з гуманітарних питань опозиційного уряду:

ВЛАДА ВЗЯЛА КУРС НА ДЕУКРАЇНІЗАЦІЮ, ТОМУ СПОКІЙНО ДИВИТЬСЯ НА ПАМ’ЯТНИК КАТУ СТАЛІНУ

Цілком очевидно, що в гуманітарному секторі представники уряду Азарова і Януковича - Табачник і Семиноженко взяли чіткий напрямок на деукраїнізацію. Якщо вони взяли напрямок на зменшення української мови, на руйнування підвалин української держави, то, відповідно, це місце вони повинні заповнити іншою ідеологією, іншою мовою, іншими цінностями.

Саме тому влада спокійно дивиться на спробу поставити пам’ятник одному з катів українського народу - Сталіну.

Табачник фактично ухилився від відповіді, сказавши, що в різних регіонах може бути різні герої… Хотілось би побачити реакцію Табачника, якби хтось в якомусь селі захотів поставити пам’ятник Гітлеру.

Нормальну позицію з уряду Януковича зайняв лише міністр юстиції Олександр Лавринович, який вважає незаконною таку спробу. Та це не дивно, тому що не забуватимемо, що пан Лавринович – один з не багатьох, котрий опинився в Партії регіонів зі старої плеяди представників Народного руху України, котрі розуміють, якої шкоди наніс комуністичний режим українському народу. Але це швидше виняток, ніж послідовна позиція цієї партії.

Юридичних механізмів заборонити встановлення пам’ятника немає. Звісно, з боку громадських організацій будуть спроби заблокувати це, але не забуваймо, що по всій Україні досі стоять пам’ятники Леніну, у багатьох містечках є вулиці Леніна. Шкода від Леніна Україні – фактично рівноцінна шкоді від Сталіна.

Тому, на жаль, йде мова про брак культури, знань значної частини населення України. І за небажання влади вести освітню роботу, ситуація може не змінитися. Ця влада таки не бажає вести освітню роботу.

Не забувайте, що Сталін, крім того, що кат українського та інших народів, є одним з символів російської могутності. У даному випадку ті, хто хочуть поставити йому пам’ятник, – це протидія українській ідеї і утвердження російської шовіністичної ідеї, яка зараз набирає обертів в Україні. Тобто в Україні живе значна частина населення, яка досі не сприймає українську державу, як окрему націю, і прагнуть приєднання України до Росії. У цьому плані Сталін для них – символ російської могутності.

Цей прецедент я розглядаю, як один з гвинтиків механізму деукраїнізації України, яка зараз набирає обертів.

Анатолій Стріляний, публіцист:

СЕМИНОЖЕНКО, ТАБАЧНИК І РЕШТА ПРОСТО НЕ МОЖУТЬ ВІДВЕРТО СКАЗАТИ, ЯК ЦЕ ЇМ ДО ВПОДОБИ

Табачник лицемірить. Тому що спорудження цього пам’ятника – це і є результат втручання держави, якою заволоділи після останніх виборів певні політичні сили. Ось у чому справа.

Не будь цієї перемоги, не було б пам’ятника Сталіну. І це треба усвідомлювати. Гадаю, для кожного це само собою зрозуміло.

Наскільки відомо, пам’ятник ставлять комуністи. Скажіть, а кому ще вони можуть поставити, як не Сталіну. Тим більше такі комуністи як в Україні і Росії: комуністи Симоненка і комуністи Зюганова. Оскільки вони існують, не заборонені, повноцінні учасники політичного життя. Певною мірою навіть почуваються господарями. Завдяки їм Україна досі не має нормальних земельних законів. Але за роки свого легального існування комуністи завдали стільки шкоди Україні, що така шкода, як цей пам’ятник – взагалі дрібниця.

Семиноженко, Табачник і всі решта просто не можуть відверто сказати, як це їм до вподоби. Своє уподобання, свій сталінізм висловлюють своєю мовчанкою.

Звісно, для них прикрість, що вони поки не створили країну, аби відверто, вголос радіти з приводу пам’ятника Сталіну.

А чого очікувати від людей, радянсько-російське спрямування яких, цілком очевидно проявляється у безлічі великих і дрібних фактів, подій.

Це один зі штрихів того, що в Україні відбувається спроба радянсько-російської реакції. Історично це зрозуміло, очікувано.

Далі все залежатиме від того, як протікатиме подальша боротьба демократичної України з недемократичною.

Якщо суспільство пропустить установлення цього пам’ятника, то можна буде сказати, що це - все ще те суспільство, де можуть поставити пам’ятник Сталіну і він урочисто стоятиме. Це і є характеристика.

Відомо, що ніхто так не вміє користуватися у власних антидемократичних цілях демократією, як вороги демократії. Цю традицію ще Ленін заклав задовго до революції, коли користувався початком демократизації російської імперії для того, щоб назавжди знищити демократію. І Табачник, Семиноженко і вся ця сила, яка сьогодні заволоділа Україною, діє в традиціях Леніна.

Інша річ, що ця влада обмежена. Гадаю, Табачник, Семиноженко і всі решта внутрішньо страждають набагато більше, ніж такі люди, наприклад, як Сверстюк і демократичні сили. Їхнє страждання таке, що прокляття, мовляв, ми заволоділи країною, маємо владу, але досі змушені мовчати про свої уподобання і висловлювати їх ось таким символічним чином. А інші на весь голос кричать про свої уподобання.

Лесь Подерев’янський, письменник, художник:

ЯКЩО СУСПІЛЬСТВО ЦЕ ДОЗВОЛИТЬ, ТОДІ ВОНО НЕ МАЄ ПРАВА НАЗИВАТИСЯ СУСПІЛЬСТВОМ, А – БИДЛОМ І ЮРБОЮ

Вважаю, що це ганьба! Вважаю, що країна, яка дозволяє ставити пам’ятники Сталіну, не має права на існування. Така країна не має права бути незалежною країною.

Якщо наше суспільство це дозволить, тоді воно немає права називатися суспільством, а – бидлом і юрбою. Якщо суспільство таке дозволяє, воно не має права на незалежну державу.

Табачник і Семиноженко кажуть, що держава не повинна втручатися в спорудження пам’ятник Сталіну… Я б хотів подивитися, як би, наприклад, влада Ізраїлю не втручалась в те, що хтось десь приватним чином поставив пам’ятник Гітлеру. Якби євреї це дозволили, вони б, мабуть, теж просто втратили право називатися народом…

Сьогоднішня влада – це не є влада, це, власне, просто холуї. Влада, яка дозволяє Сталіна, не має права на існування.

Євген Сверстюк, письменник, дисидент, совість нації:

ЦЕ ОДИН З ПРОЯВІВ ПОЛІТИЧНОЇ ШИЗОФРЕНІЇ

Пам’ятник Сталіну – це один з проявів нашої політичної дикості.

Таких проявів є багато… Вони свідчать про цілковиту безвідповідальність перед суспільством.

Влада намагається начебто умити руки, бо вона, швидше за все, не має ясності щодо злочинів ХХ століття.

Це образа для суспільства, для народу. І на це треба реагувати як на образу. Гадаю, усі повинні про це говорити, звертати увагу.

Це є один з проявів політичної шизофренії, а значить, є хворі, яких треба лікувати.

Переконаний, що в Запоріжжі є досить свідомих людей, які протистоять цьому.

Як би влада мала почуття сорому і відповідальності, то вона б тихенько це зупинила.

Андрій Іллєнко, історик, член ВО «Свобода»:

СЬОГОДНІШНЯ ВЛАДА ПРОПОНУЄ НАМ ПЕРСПЕКТИВУ НЕДОЛУГОГО БИДЛА, МОЛОДШИХ БРАТІВ РОСІЇ…

Держава не повинна втручатися…

Ну, це цілковитий абсурд, спекуляція і маніпуляція, тому що гуманітарна політика є надзвичайно важливою в побудові і функціонуванні держави. Є невід’ємною частиною державної політики. А якщо ми говоримо про такі символічні речі, як встановлення пам’ятників, назви вулиць, міст, вшанування чи не вшанування певних історичних постатей...

Будь-яка держава повинна мати для себе чітке розуміння, що є державні герої, а є люди, які є катами й ворогами української нації. У даній ситуації Сталін – це людина, яка є уособленням зла для більшості світу, не тільки для України.

Для нас він є особливо ворожим, бо саме за часів Сталіна в Україні проводилася політика геноциду української нації, яка сягнула фантастичних масштабів. Голодомор, репресії українців припали саме на правління Сталіна, тому навіть сама постановка питання, аби якимсь чином вшановувати Сталіна має отримувати кримінальне переслідування в сьогоднішній Україні, не більше і не менше.

Пам’ятник Сталіну – це брутальна українофобія, плювок у душу всім тим, хто пережив геноцид і їхнім нащадкам – усім українцям. І ніяке це не право когось вважати його героєм чи не вважати.

Ніхто сьогодні не має права возвеличувати Сталіна. Сталіна, якого навіть самі комуністи у 56-му році визнали злочинцем і самі комуністи його піддали засудженню.

Ті люди, які намагаються витягати таких людей, як Сталін, не бачать себе частиною української нації, вони є п’ятою колоною, яка діє в інтересах іноземних держав, ненавидить і всіма можливими засобами бореться з Українською незалежною державою, прагне перетворити Україну на колонію, де знову проводитиме геноцид нашого народу.

Тому ми маємо рішуче протидіяти будь-яким спробам героїзації Сталіна і будь-яких діячів комуністичного режиму.

А якщо завтра хтось захоче в Ізраїлі поставити пам’ятник Гітлеру? Я б хотів подивитися на реакцію євреїв. Та що там в Ізраїлі, в Німеччині Гітлеру. Чому б і ні. Гітлер, своїх громадян не знищував, на відміну від Сталіна. Цей знищував усіх підряд. Уявімо сої, що німецька влада скаже: «Ну є така ініціатива, хай люди кому хочуть ставлять собі пам’ятник, а нам яка різниця, держава не має в це втручатися».

Або поставити пам’ятник Мазепі в Росії. Цікаво, як на це відреагує російська влада…

Зрозумійте, питання полягає в тому, що кожна держава має мати свою національну ідеологію.

Якщо українці дозволять цей пам’ятник, це означатиме, що українці мають бути ліквідовані як нація взагалі, їм відведуть роль недолугого бидла, молодших братів Росії, які не мають своєї історії і нічого взагалі.

Саме таку перспективу нам пропонує сьогоднішня влада.

Опитала Оксана Климончук

УНІАН

До теми:

http://unian.net/ukr/news/news-369310.html

http://korrespondent.net/ukraine/events/1062600

http://culture.unian.net/ukr/detail/188410

Віктор Суворов не бачив різниці між Гітлером і Сталіном, але помилявся

Нещодавно ми опублікували інтерв’ю з публіцистом-істориком Віктором Суворовим - відомим дослідником Другої світової війни. Надаємо слово його традиційним критикам.

Якби мені колись довелося складати список експертів – істориків, журналістів, політиків, письменників та ін. - чиєї думки про святкування Дня Перемоги варто дізнатися, то пан Володимир Резун, відоміший під літературним псевдонімом Віктор Суворов, в цьому списку не посів би й останнього місце. Його б там взагалі не було.

Не тому, що мені не подобаються концепції Резуна, хоча мені вони справді не подобаються. І навіть не тому, що його концепції не стільки суперечать документам, фактам і елементарній логіці, скільки побудовані взагалі поза всіма цими реаліями. Але це півбіди. Зачитуємося ж ми з дитинства книгами Олександра Дюма, хоча великий романіст теж ставився до історії, як до цвяха, на який він вішав свої картини. (Втім, будьмо справедливі до класика: «цвяхи» у Дюма були все-таки справжні, та й писав він пригодницькі романи, а не історичні монографії).

Віктор Суворов і «диявол деталей»

«Концепція» Резуна м’яка, як пластилін під липневим сонцем. Попри авторські запевнення, що вона (його концепція) – «достатньо струнка», насправді його тези і аргументи часто-густо суперечать один одному в різних його книгах, а іноді і в одному опусі.

Окреме питання пов`язане безпосередньо з святкуванням 65-річчя Перемоги. Незрозуміло, який сенс в міркуваннях про те, як нам правильніше відзначати це свято, того самого автора, який основоположну тезу своєї «головної книги» сформулював так: «Я замахнувся на найсвятіше, що є у нашого народу, я замахнувся на єдину святиню, яка у народу залишилася, — на згадку про Війну, про так звану «велику вітчизняну війну». Це поняття я беру в лапки і пишу з малої літери. Комуністи склали легенду про те, що на нас напали, і з того самого моменту почалася «велика вітчизняна війна». Цю легенду я вибиваю з-під ніг, як кат вибиває табурет» («Криголам»).

Йдеться в даному випадку не про етику, а про методологію. Атеїст може не вірити в хресну жертву Спасителя, але якщо при цьому він охоче ділиться своїми ідеями щодо реорганізації Великодньої відправи, це виглядає дивно і, щонайменше, непослідовно.

Непослідовність – фірмовий знак дослідника Резуна. Із зовсім недавнього інтерв`ю: «До Жукова я своє ставлення змінив. Спочатку я його поважав. Мій батько завжди його не любив, вважав, що він шкуродер і винищувач піхоти, тупий сталінський кат. З часом мені довелося з ним погодитися, і я шкодую, що він не прочитав мою пізню книгу про Жукова, де я змінив свою думку». Така книга і насправді є, з витонченою алітерацією – «Тень победы» - в назві. Хвацька, слід зазначити, вийшла книга. Нещадний і методичний розгром моральних і професійних якостей маршала.

Бракує там лише дрібниці: констатації автором не тільки факту своєї переоцінки Г.К.Жукова, а також і того, що ця переоцінка перетворює на ніщо солідну частину аргументації «Криголама» («головної книги»), яка будувалася на дифірамбах «великому Жукову», - «найбільшому полководцеві XX століття. У нашому сторіччі не було жодного іншого генерала або маршала, який був би на такій висоті і водночас не мав жодної воєнної поразки».

Ну, дрібниця, зрозуміло. Цікавіше, що від книги до книги в творчості Резуна-Суворова до немислимих висот зростає образ «генія всіх часів і народів». Вся світова історія з середини 20-х років, виявляється, йшла згідно з підступними планами товариша Сталіна. Перед ним стояв струнко весь Нюрнберзький трибунал у повному складі (включаючи англійських, французьких і американських суддів), йому прислужували Гітлер і Муссоліні, перед ним підлабузнювалися Черчилль і Рузвельт. «Кращий друг дітей і фізкультурників» титанічним колоссом підноситься над гуртом світових політиків і біомасою своїх дорученців - від Мехліса і Поскребишева до Жукова і Молотова.

До речі, про Молотова. Його берлінський візит в листопаді 1940 року був провалений – тут Резун-Суворов має рацію. А ось прохідна фраза - «виїхав Молотов з Берліна, Гітлер сказав: воюватимем» - дуже характерна для автора – і тим, що прохідна, і методом спрощення до рівня «пікейних жилетів» («Чемберлен – це голова») і тим, що невірна по суті. Тобто сказати Гітлер, може, і сказав. А ось наказав готувати план нападу на СРСР значно раніше, ще в липні того ж, 1940 року. І навіть пояснив - чому. У викладі Йодля: «Фюрер боїться, що після перемоги над Англією настрій німецького народу не дозволить йому почати війну з Росією» (Лен Дейтон, «Друга світова: помилки, промахи, втрати»).

«Англійська» тема взагалі була домінуючою, коли Гітлер, відкидаючи сумніви своїх генералів і міністрів, наполягав на «превентивній» війні з СРСР. З щоденникових записів начальника Генерального штабу Вермахту Франца Гальдера: «Фюрер: .Надія Англії - Росія й Америка. Якщо зруйнуються надії на Росію, Америка також відпаде від Англії. Якщо Росія буде розгромлена, Англія втратить останню надію. Висновок: Відповідно до цим міркувань Росія повинна бути ліквідована. Термін - весна 1941 року» (Нарада в Бергхофв, 31 липня 1940 р.).

І так раз по раз – і до приїзду Молотова, і після його від`їзду. «За два роки Англія матиме 40 дивізій. Це може спонукати Росію до зближення з нею» (16 січня 1941 р.). Це дуже цікавий момент. Перш за все, як вражаюче свідчення щодо «превентивного» гітлерівського нападу – цього наріжного каменя суворовської «концепції». Яка, нагадаю, полягає в тому, що німецький фюрер усвідомив занесену над ним «сталінську сокиру» і поспішив «превентивно» захиститися.

Щоправда, в одній з останніх своїх книг «Самогубство» Резун-Суворов обґрунтував версію прямо протилежну. Майже вся книга — про те, як Гітлер був не готовий до Другої світової війни, яку практично програв, ще не встигнувши почати. А на СРСР він напав «самогубно» — просто тому, що був біснуватий дурень, а «дурень непередбачуваний» і «дії дурня передбачити не можна». Як вже зазначалося, непослідовність є чимось на зразок «фірмового знака» історика Резуна. А тут ще і підвернулася нагода пояснити, як же так сталося, що мудрий Сталін не передбачав нападу.

Віктор Суворов і двадцять років «перемир`я»

Німецькі генерали і міністри і справді не радили Гітлеру нападати на СРСР. Не тому, що недооцінювали «комуністичну загрозу», а тому що вважали, що це «улюблений фюрер», навпаки, - абсолютно недооцінює реальних військових ресурсів супротивника. Сумнівалися навіть Ріббентроп і Кейтель – ті самі, які, як стверджує Резун, були страчені тільки за те, що на Нюрнберзькому процесі розкрили страшну правду про «сталінську сокиру». Навіть ці двоє в своїх мемуарах, складених під час процесу, розповідають, як спільно намагалися відмовити Гітлера, доводячи, що воювати з СРСР може виявитися зовсім не так безпечно, як здається фюрерові. І одержали від нього наганяй за панікерські настрої.

Зверніть увагу – коли Гітлер в січні 1941-го пророчить про небезпеки «через два роки» - то побоюється він не сталінського «удару в спину», а лише того, що «Росія» може «зблизитися» з Англією. Тут взагалі все залежало головним чином від настрою. Скажімо, на хвилі успіхів літнього наступу 1942 року Гітлера відвідує інше передбачення: «У найближчі десять років у СРСР виникло б безліч індустріальних центрів, які поступово ставали б дедалі недосяжними [для авіації] і створили б Радам просто неймовірне озброєння, тоді як Європа деградувала б до рівня об`єкту радянських планів світового панування» («Застільні розмови Гітлера»). Отака «превентивність». Гітлерівська. І «суворовська».

Ще один стовп «стрункої концепції» - це термін початку світової бійні. «Другу світову війну я б починав з пакту Молотова-Ріббентропа, – заявляє Резун. - Сталін розділив Польщу, одна половина – Гітлеру, інша – Сталіну».

Розділ Польщі – злочин, це не обговорюється. І «почати» кожен історик вільний по-своєму. Хоч з 1 серпня 1914 року. Серйозно - вважав же командувач союзними військами маршал Фош, що Версальський мир – це «перемир`я на 20 років». І, до речі, виявився правий. Принаймні, в термінах.

Якщо не читати нічого, крім праць Резуна-Суворова – те створюється враження, що до прильоту до Москви Ріббентропа (у серпні 1939 р.), кордони були непорушні, в Європі панував спокій і справжнісінький мир, а не якесь там «перемир`я». На жаль, вже з самого початку все було не зовсім так. А вже з березня 1936 року почалося тотальне перекроювання європейських кордонів. Якщо наш дослідник нічого про це не чув, я розповім.

За ці три роки Німеччина окуповувала демілітаризовану Рейнську область; захопила Австрію і Чехословакію, відторгла у Литви Клайпедський край (Мемельську область). Я пам`ятаю, що Резун-Суворов стверджує, що Європу Гітлеру «подарував» Сталіну в ім`я своїх підступних планів світового панування. Проте яким чином здійснилося «дарування» дослідник нам не пояснює. А шкода! Це було б виключно серйозне історичне відкриття – адже всі ці захоплення проводилися при потуранні або навіть при прямому сприянні урядів Англії і Франції - як у разі відторгнення від Чехословакії Судетської області з її лінією оборони та Клайпеди – від дуже маленької Литви (навіть Віленській – Вільнюський - округ належав на той час Польщі).

Історик Віктор Суворов вважає, що Другу світову війну задумав, підготував і розв`язав Радянський Союз. Інший дослідник – самий офіційний британський історик Базіл Ліддел Гарт (той самий Ліддел Гарт, якого Суворов визнає «великим» і «видатним військовим істориком») – дотримується прямо протилежної думки. Міркуючи над питанням, «як же вийшло, що Гітлер виявився втягненим у «велику війну», якої так хотів уникнути?», Ліддел Гарт відповідає гранично ясно: «Відповідь слід шукати в тій підтримці, яку йому [Гітлеру] так довго надавали західні держави своєю поступливою позицією, і в їх несподіваному «повороті» навесни 1939 року. «Поворот» був таким різким і несподіваним, що війна стала неминучою» (Б.Ліддел Гарт, «Друга світова війна»).

Віктор Суворов проти Вінстона Черчилля

Але наш герой ніколи не губиться. У складних випадках він рятується, переходячи на стиль «пікейних жилетів». «Черчилль вимушений був розповісти: так, бідний Радянський Союз, оточений з усіх боків ворогами, намагався відтягнути час. Це справжнісінька радянська пропаганда. Інакше б англійський народ сказав: яка різниця? - У Гітлера - червоний прапор, і у Сталіна - червоний прапор, у Гітлера - концтабори, у Сталіна – концтабори...». І т.д.

Хто б сперечався: Черчилль – голова. Хоча якби дізнався, що його ім`я приплетене до такої нісенітниці, небіжчик – між іншим, лауреат Нобелівської премії з літератури! - вдавився б улюбленою сигарою. Промову, яку Черчилль вимовив увечері 22 червня 1941 року, він готував цілий день. І почав так: «Нацистському режимові притаманні гірші риси комунізму. За своєю жорстокістю і лютою агресивністю він перевершує всі форми людської зіпсованості. За останні 25 років ніхто не був більш послідовним ворогом комунізму, ніж я. Я не візьму назад жодного слова, яке я сказав про нього...»

Черчиллю не потрібно було виправдовуватися, лицемірити і брехати. Від самого початку гітлерівської експансії він послідовно і наполегливо боровся проти політики «примирення». (Після 29 вересня 1938 року її назвуть «Мюнхенською». До речі, цікаво: історик Суворов страшно не любить ці слова - «Мюнхен», «Мюнхенська змова»). Черчилль не був самотній. Протестуючи проти «мюнхенської» політики кабінету Невілля Чемберлена, подали у відставку міністри Антоні Іден і Дафф Купер.

На момент нападу Гітлера на СРСР Британія вже рік билася проти гітлерівського рейху. Тому Черчиллю не потрібно було винаходити дурні аргументи, щоб заявити про готовність уряду Британської імперії надати допомогу «комуністові» Сталіну проти «майже такого ж» Гітлера: «Він [Гітлер] хоче знищити російську державу тому, що в разі успіху сподівається відкликати зі сходу головні сили своєї армії та авіації і кинути їх на наш острів. Його вторгнення до Росії — це лише прелюдія до спроби вторгнення на Британські острови. Тому небезпека, яка загрожує Росії, — це небезпека, що загрожує нам і Сполученим Штатам, точно так, як і справа кожного росіянина, який б`ється за свою родину і дім, — це справа вільних людей і вільних народів у всіх куточках земної кулі» (З виступу 22 червня 1941 року).

Ще буквально напередодні фатального дня Черчилль жартував: «Якби Гітлер вдерся до пекла, я принаймні доброзичливо відгукнувся б про сатану в палаті громад», - але в своєму зверненні британський прем`єр не намагався прикрасити нового союзника. А англійці, які вже рік билися з рейхом, пережили виснажливу повітряну битву за Англію влітку-восени 1940-го, а потім і важку військову зиму 1940-1941 рр., які пережили знищення Ковентрі і наслухалися по радіо геббельсівських обіцянок «ковентрувати» цілу Великобританію, – англійці не потребували брехні і прикрашань. Для них – які спостерігали, як крок за кроком при потуранні їх власного уряду Гітлер переступав через всі заборони, поглинаючи країни і народи, – для них і питання не було: хто був реальною і нещадною загрозою.

* * *

Для британців - і не тільки для них – в роки війни цілком достатньо було того, що Сталін – який є – бився з Гітлером, ламаючи хребет німецької військової машини. Зараз – після закінчення стількох років - стає також очевидно, що різниця між «сталінізмом» і «гітлеризмом» була принциповою. Вона не обмежувалася дотепно поміченою Резуном формою вусів диктаторів.

Гітлер своє «чорне» чесно називав «чорним», і учив що «чорне» - це добре. А Сталін своє «чорне» називав «білим», проголошуючи «біле» хорошим і правильним. Це не словесні кунштюки, а закладені в основи обох «ізмів» програми розвитку. Сталін лицемірив і брехав – але саме тому будь-які спроби привести реальність хоч в якусь відповідність з декларованими ідеалами – на зразок побудови «соціалізму з людським обличчям» - підривали самі підвалини сталінської системи, наближаючи її неминучий крах.

У системі Гітлера ніяких внутрішніх суперечностей не було. Вимушені правки вносилися хіба що на період військових дій через необхідності не залякувати передчасно «нижчі раси». Хоч яка далека від реальності оспівана Резуном мало не ідилічна картина («за Гітлера в Україні голоду і людоїдства не було») – у разі остаточної перемоги рейху роки окупації військового періоду могли б і справді видатися справжнім раєм.

Нам є що святкувати 9 травня – тому що, коли б не ця Перемога, історія пішла б зовсім іншим шляхом. Настільки іншим, що нікого не потішила б навіть відсутність в цій «іншій історії» такого видатного явища, як письменник Володимир Резун.

Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН