Регіоналам спустили з Москви новий наклеп на Мазепу

Петро керував московською церквою, хоча не був віруючим... Він примусив митрополита проголосити анафему Мазепі – священик зробив це, але прокляв царя... Гетьману приписують секс-скандал...

Гетьман Мазепа

Чесно кажучи, я не читаю форумів. Не хочеться ускладнювати життя п`ятихвилинками ненависті моїх «шанувальників». Хоча визнаю, що коли б не проплачені коментатори-полюцери, то Інтернет-обговорення служили б чудовою можливістю оперативного зворотного зв`язку зі своїми читачам. Але всі форуми зазвичай уважно прочитують двоє-троє моїх друзів. Вони й переказують мені критику до моїх публікацій.


Отже, після останнього матеріалу «Що б я розповіла про Мазепу своєму синові» «читачі» знову повторюють: Мазепі нібито оголосили анафему не за зраду Петрові, а за зв`язок із похресницею Мотрею Кочубей.

Оскільки раніше ця теза прозвучала в телеефірі Інтеру від одного нардепа-«регіонала» (здається, його прізвище Болдирєв), я подумала, що Москва, просто розуміючи неспроможність своїх аргументів на користь «анафеми за зраду», терміново шукає новий привід анафемізувати Мазепу. І цей привід був нібито знайдений – Мотря Кочубей, похресниця гетьмана, з якою в нього був роман, і з якою він хотів одружитися...

Петро I

До речі, до моменту, коли Мазепа уклав союз із Карлом Дванадцятим, Мотря була вже два роки як заміжня за генеральним суддею Чуйкевичем, який був близький до Мазепи. Чоловік Мотрі не залишав гетьмана аж до Полтавської битви. І, незважаючи на те, що її батько Кочубей був щось на кшталт «реабилітований» і визнаний Москвою за донос на гетьмана, Петру ніщо не завадило відправити Мотрю разом з її чоловіком до Сибіру.

Але я порахувала, що потрібно окремо пояснити, чому відбулася анафема. Я ще раз уважно перечитала дослідження про Мазепу Тетяни Таїрової-Яковлєвої. Ця книга містить більше сімдесяти російських, українських, польських і виданих у США джерел, де йдеться про гетьмана.

Петро шантажував митрополита Яворського, щоб той проголосив анафему Мазепі

Слід пригадати, яким було становище церкви в період царювання Петра. З 1700 року волею цього імператора Російська православна церква не мала патріарха. Спочатку намісником престолу був митрополит Рязанський Стефан Яворський. Потім Петро Перший узагалі скасував патріаршество, замінивши його Святійшим Синодом, яким управляв обер-прокурор – світська людина, призначена царем. Тобто Петро Перший фактично управляв Синодом і був главою церкви. Це загальновідомо, це хрестоматійний факт. Втім, коли цар віруючий, особисто я не проти симфонії держави й церкви. Але Петро, м`яко кажучи, не був віруючим, а подібна співпраця не виглядала як симфонія.

Отже, після того, як цар переконався, що Мазепа знайшов іншого союзника, він спочатку почав жорстку пропагандистську війну проти гетьмана, потім розорив Батурин, а потім організував анафему.

Археологічні розкопки в місті Батурин



Про Батурин хотілося б сказати кілька слів. Археологи сьогодні відтворили картину жахливої різанини. Керував цим побоїщем сподвижник Петра Меньшиков. Батурин знищували страшно, вбивали жінок, дітей, черниць. Яке потрібно мати серце, щоб убивати черниць? Наскільки потрібно не боятися Бога, щоб спалювати церкви й монастирі? Чим Христові наречені провинилися за «зраду» Мазепи? Навіщо це? Щоб налякати українців чи щоб украсти золоте церковне начиння, яке дарував Мазепа церковним ризницям? Напевно, друге, адже тоді Петро Перший не погребував «конфіскувати» навіть ті гроші Мазепи, які він вклав у Києво-Печерську лавру. І це все було зроблено за наказом царя, який фактично управляв церквою.

Скелет людини, знайдений під час археологічних розкопок у місті Батурин


Петро, за чиїм наказом знищували Батурин (а православні вбивали православних), рівно за десять днів після Батурина оголосив анафему Мазепі. Як це було, детально описує Тетяна Таїрова-Яковлєва. Спочатку Стефану Яворському (на той момент наміснику патріаршого престолу, це наче «в.о. патріарха», потім, як я згадувала, Петро патріаршество відмінив) Петро особисто написав лист, де дав зрозуміти, які репресії чекають церкву у разі відмови анафемізувати гетьмана. Думаю, що світлій пам`яті владиці Стефану Яворському було дуже боляче проголошувати слова церковного прокляття гетьману, якого він знав і любив. Адже саме митрополит Яворський кількома роками раніше разом із тоді ще живим московським патріархом Адріаном та іншими ієрархами, написали Мазепі панегірик після його успішної битви над турками під Кізікірменом. Владика Стефан разом із ієрархами писали Мазепі, що ця перемога «запише в книгу вічності хоробрість Вашої милості в справах військових. Цим подвигам аплодує все християнство. Бо Ви Вашою перемогою притупили роги чванливої басурманської пихи».

Стефан Яворський

Повертаючись до анафеми, підкреслимо: вона накладалася за «клятвопорушення і зраду до нього, великого государя». Останні слова містив текст церковного прокляття. Це при тому, що анафему завжди накладали за злочин перед церквою, а ніяких злочинів перед церквою і релігією Мазепа не скоював. Наступного дня після анафеми, митрополит Яворський написав проповідь, у якій гнівно засуджував царя, що «п`є з церковного посуду» і пророкував «Божий гнів, який мав обрушитися на Росію за гріхи її правителя». Проповідь владика публічно не виголосив, її, наскільки відомо, знайшли в його архівах. Але вона показує, якими були справжні відчуття митрополита. Божою милістю його проповідь, що дійшла до нас, показує: митрополит був щирий у своїх панегіриках Мазепі, а не в своїй анафемі. Стефан Яворський погодився проголосити анафему Мазепі просто тому, що рятував від гніву безбожного імператора своє христолюбиве стадо. Також як і Мазепа пішов на цю «зраду» царя, рятуючи свою землю, своїх близьких, дітей своїх близьких від війни, яку лаштував Петро.


Кохання гетьмана Мазепи

Мотря Кочубей

Ось і все про анафему. Страшне насправді слово. Але оскільки Мазепі зараз депутати-«регіонали» приписують «секс-скандал», «інцест» з Мотрею, то напишу кілька слів про Мотрю Кочубей. Її роман з Мазепою – факт відомий, незаперечний. Але, по-перше, хіба хтось бачив медичний висновок, що вони з Мотрею пішли далі платонічних відносин? Ви читали їх листи? Я – так. Це – вінець цнотливості. Чи допусаються навіть такі платонічні почуття з похресницею згідно з церковним каноном? Ні. Але, враховуючи, як ставилися до Мазепи ієрархи, безперечно, церква знайшла б богословську формулу, щоб розірвати таку от духовну спорідненість і дати право закоханим на одруження. Адже одружуватися з Мотрею Іван Мазепа був готовий. І я думаю, що ієрархи благословили б цей союз не тільки тому, що гетьман так багато робив для храмового будівництва і богословської думки. Просто ще й тому, що він був віруючою людиною. Адже його чоловіча біографія нудна для циніків. Так, він подобався жінкам, ще б пак. Але, кажучи про його чари, ніхто з «фахівців» не подає докладний список зачарованих і скорених. А без цього звинувачення історичної фігури – історичне марнослів`я. У його чоловічому списку є тільки його покійна дружина, яку він не любив, але якій зберігав вірність, один шлюб, що не відбувся, і Мотря. От і все. Тому тут і обговорювати нічого, окрім їх листів, та дупла великого дуба, через який вони листами обмінювалися. І давайте пригадаємо, яким ударом для нього стало те, що одруження не відбулося. Адже батьки Мотрі, її владна мати Любов Кочубей (історики пишуть, що вона бачила чоловіка на місці Мазепи, але я підозрюю, що вона скоріше себе бачила на місці Мотрі) не благословила цей шлюб.

Тому Мазепа зробив краще з того, що може зробити чоловік, який не може одружитися з коханою (хід подій показував, що для шлюбу було дуже багато перешкод). Він відмовився від неї. Сам. І говорити про це більше нічого.

Маша Міщенко

За нової влади в Україні Москва розпочала активний наступ на українців Росії

Російське брязкання зброєю в Грузії в серпні 2008 року й зовсім недавнє, хоча й більш дипломатичне, установлення лакейського правління в Україні привернуло увагу міжнародної спільноти. Водночас була реакція потурання, з невеликим проявом обурення, і без протесту.

Росія ніколи не виявляла великої любові до неросійського населення, але останні кроки стали нахабно ворожими, при відсутності протесту з боку міжнародних структур, членом яких є Росія.

Очевидно, посмілішали Путін і Медведєв, і, незалежно від порядку, взялися за українців Росії. За словами провідників українських громадських організацій у РФ, починаючи з 2004 року, українська культура в Росії відчуває неабиякий тиск, особливо в Москві, Санкт-Петербурзі, Сургуті, Воронежі, Уфі. Бібліотека української літератури в Москві була очищена від “українських націоналістів”, Український освітній центр у середній школі № 3124 в Москві зачинився. Російське міністерство юстиції провело аудит і припинило діяльність провідної української федеральної структури – національно-культурної автономії українців Росії. Директива міністерства спиралася на скаргу третьої особи, у якій стверджувалося таке:

«В.Семененко, який представляє українські неурядові організації в Росії від імені Федеральної національно-культурної автономії українців Росії (ФНКА УР), регулярно бере участь у заходах, організованих іноземними неурядовими структурами - “Українською Всесвітньою Координаційною Радою”(УВКР), "Світовим Конгресом Українців" (СКУ) в питаннях, що стосуються української нації. Лідери цих організацій, діють з позиції націоналізму й сепаратизму... активність їх і Семененка... спрямована на пропаганду прославляння українського народу… мета ФНКА УР – дискредитувати поточну діяльність і політичний курс Росії на єднання націй і у своїй діяльності становить небезпеку для існуючого конституційного ладу».

Ці твердження є кричущими навіть для Росії, оскільки вони явно суперечать міжнародним нормам цивілізованого суспільства щодо діяльності етнічних меншин, праву на свободу асоціацій і зборів. УВКР є офіційно зареєстрована в Україні, а СКУ – офіційно зареєстрованим у Канаді. Українське співтовариство шукало судового захисту. Проте на 12 травня 2010 Тверський районний суд Москви підтримав позицію міністерства юстиції і підтвердив ліквідацію з посиланням на три порушення:

« 29 жовтня 2009 В.Семененко від української громади взяв участь у публічному заході "Радіо Свобода". 11-12 листопада 2009 співголови В.Бабенко і В.Семененко організували і провели в Москві міжнародну науково-практичну конференцію під назвою «Історія, стан і перспективи розвитку україністики в Росії»... 26 листопада 2009 року В.Семененко представляв ФНКА УР і головував на заході, присвяченому «жертвам Голодомору і вбивствам українців у 30-х роках», який був організований на підтримку та вшанування пам`яті жертв, з "вічним вогнем" і документально-художньою виставкою "Голодомор 1932-1933 років - геноцид українського народу», яка відкрилася в Києві 25 листопада 2009 року».

Водночас російський закон «Про громадські об`єднання» передбачає:

«Стаття 42. Призупинення діяльності громадських об`єднань

Якщо громадське об`єднання порушує Конституцію Росії або законодавство Росії, і якщо воно вчиняє дії, що суперечать статутним цілям, орган федеральної державної реєстрації чи його відповідний територіальний орган або Генеральний прокурор Російської Федерації або відповідний прокурор, підлеглий йому, повинні виступити з доповіддю на вищезазначені порушення до керівного органу цього об`єднання і встановити термін часу для їх усунення. Якщо ці порушення не будуть усунуті у встановлений термін часу, орган чи посадова особа, який (яка) зробила відповідне подання, має право припинити порядок діяльності громадського об`єднання на термін до 6 місяців. Рішення про призупинення діяльності громадського об`єднання може бути оскаржене в суді, суд розглядає заяву про його ліквідацію або заборону його діяльності.

Стаття 43. Наслідки припинення діяльності громадського об`єднання

Якщо діяльність громадського об`єднання припинена, його права як засновника засобу масової інформації повинні бути також припинені, і це має бути забороною організовувати й проводити вечірки, мітинги, демонстрації і ходи, пікетування та інші види масових дій або публічних заходів»…

Неймовірно, але, здається, російський закон безсоромно підтримує заходи, вжиті міністерством і судом. Водночас навіть з таким законодавством Росія залишається постійним членом Ради Безпеки Організації Об`єднаних Націй, членом Ради Європи і навіть доповненням до того, що колись було Великою сімкою. Що робитиме західний демократичний світ, щодо Росії сьогодні?

Ще давно, у травні 1945 року, делегація української громади (Українського конгресового комітету Америки) в Сполучених Штатах зустрілася з Д.К.Пулом, молодшим співробітником зі зв`язків з громадськістю делегації Сполучених Штатів на Сан-Франциській конференції. Делегація УККА відзначила, що Сполучені Штати були чемпіоном пригноблених народів і вони можуть бути впевненні в американському офіційному інтересі у справі української незалежності. Пан Пул відповів, що ставлення американського народу до всіх, хто почувається пригнобленим, чітко визначено. Водночас, одначе, він відзначив, що передусім необхідно встановити доброзичливе співіснування з СССР, і ніщо не має заважати цій роботі. На жаль, практично нічого не було зроблено за майже півстоліття, аби завадити цьому.

Дякувати Богові, сьогодні ми живемо в іншому світі...

Аскольд Лозинський

Якщо Москва активно співпрацювала з Гітлером, то причому тут Бандера?

Останнім часом з вуст нинішніх політиків від влади тільки й чути про колабораціонізм С.Бандери, Р.Шухевича та ветеранів УПА з нацистами напередодні й під час Другої світової війни. Окремі вітчизняні діячі дозволяють собі без жодних аргументів звинувачувати їх у всіх гріхах, забуваючи, що саме ці люди під блакитно-жовтими прапорами боролися за незалежність України, помирали від куль окупантів зі словами на вустах: «Ще не вмерла України». Нині ж блакитно-жовті стяги майорять над усіма державними установами, а українці щоранку прокидаються під музику національного гімну «Ще не вмерла України». Справді, поки що не вмерла, але з такою поведінкою наших державних мужів, від якої країну «кидає» з одного боку в інший, може дуже наблизитися до цього.

Для мене як історика не стала несподіванкою резолюція Європарламенту щодо України, де у 20-у пункті між іншим теперішньому президентові рекомендується відібрати звання Героя України в С.Бандери за співпрацю з нацистами (пункт прийняли після активного лобіювання польських парламентарів). У резолюції мене як історика здивувало, що нам про колабораціонізм розказують представники тих країн, лідери яких у десятки разів більше за С.Бандеру співпрацювали з Гітлером. Причому не цуралися схвалювати знищення інших суверенних країн.

Хотілося б нагадати Великобританії та Франції про їхню співпрацю з Гітлером, а Польщі й Росії, крім того, ще й про тероризм їхніх національних героїв. Я не збираюся викладати якийсь сенсаційний матеріал – це знає кожен історик чи любитель історії, тим паче що ця інформація є в шкільних підручниках (яких поки що не переписали за вказівкою Д.Табачника), студентських посібниках зі світової історії. Ці факти просто дещо “призабуваються” з кон’юнктурних міркувань.

Пілсудський влаштовував терор Москві

Розпочнемо з тероризму, який так люблять поляки й росіяни приписувати лідерам українського національного руху. Це слово останні десятиріччя для багатьох асоціюється зі страшними терактами у світі (США, Росії, Ізраїлі), тому не дивно, що люди сприймають тероризм Бандери з позицій сьогодення, забуваючи, що тогочасні реалії і ситуація у світі істотно відрізнялися від теперішніх. Обивателям вистачає того, що вони чують від своїх політичних лідерів, які вміло користуються такою необізнаністю, щоб навішати ярлик на державного діяча. Насправді ж у той час тероризмом не гребувало багато відомих політиків.

Скажімо, польському національному героєві Юзефу Пілсудському, який повернув Польщі державність, наші сусіди наставили пам’ятників не менше, ніж комуністи Леніну в радянській Україні. Та на зорі своєї політичної діяльності Пілсудський не цурався індивідуального терору. На початку ХХ століття він зі своїми однопартійцями з Польської Партії Соціалістичної (створеної 1890 року ним же) здійснили ряд терористичних актів проти представників царської влади. Окрім того, польські соціалісти, щоб поповнити партійну казну, грабували банки, поштові потяги тощо. У цих не зовсім демократичних і – головне – зовсім не гуманних заходах Пілсудський прославився як добрий організатор. А перед тим, у 1887 році, царський уряд відправив його на 5 років у заслання до Сибіру (відбував у Керенську й Тунці) за підготовку замаху на тодішнього російського імператора Олександра III.

Восени 1930 року Пілсудський своїм наказом розпорядився провести акції «пацифікації» щодо українського населення Галичини, яке прагнуло створити власну державу й вимагало рівних прав із полякам. Цілком гуманістичною назвою (пацифікація перекладається з латини як «умиротворення», «замирення») прикривалися жорстокі репресії проти українців, жертвами яких стали сотні людей. У січні 1932 року на спеціальному засіданні Ради Ліги Націй було ухвалене рішення, що засуджувало такі дії польського уряду щодо українського населення. До слова нагадаю: на Нюрнберзькому процесі дії Бандери і УПА не були кваліфіковані як співпраця з нацистами – це питання навіть не розглядалося. Не йдеться про це й у жодному з 42 томів, на які так люблять посилатися українські комуністи.

Співпрацював Пілсудський і з нацистським режимом. Так, 26 січня 1934 року в Берліні було підписано «Декларацію про невикористання сили між Польщею та Німеччиною». Після його смерті у 1935 році дружні відносини двох держав не завершилися: 31 січня 1938 року Варшаву відвідав керівник нацистської поліції генерал Далюге, у вересні 1938 – генерал Заморський (начальник польської поліції) був запрошений друзями-нацистами на з’їзд Націонал-соціалістичної партії Німеччини, який проходив у Нюрнберзі. 15 грудня Варшаву відвідав міністр юстиції Німеччини Герман Франк, а 18 лютого 1939 року – керівник СС і головний шеф гестапо Генріх Гіммлер.

Така співпраця напередодні Другої світової війни була невипадковою, адже полякам пощастило взяти участь у розчленуванні Чехословаччини, яка стала жертвою так званої “Мюнхенської змови”. Німці “великодушно” дозволили Польщі анексувати Тєшинську область і частину Словаччини. Це вже потім, після 1 вересня 1939 року, польський уряд став активно проповідувати антинацистські ідеї.

Комуністичний терор

Кілька слів про ставлення до терору російських політиків. Вождь пролетаріату й засновник СРСР Володимир Ульянов-Ленін підтримував масовий терор, будучи противником терору індивідуального, який, вважав він, не є ефективним у боротьбі за ідеї марксизму. Так, у 23-у номері газети «Іскра» від 1 серпня 1902 року Ленін писав (мовою оригіналу): «Нисколько не отрицая в принципе насилия и террора, мы требовали работы над подготовкой таких форм насилия, которые бы рассчитывали на непосредственное участие массы и обеспечивали бы это участие». В одній із подальших статей - «Новые задачи и новые силы» - він уточнив: «Необходимо слияние на деле террора с восстанием массы».

А ось що він писав у інструкції, розробленій восени 1905 року, з промовистою назвою «Задачи отрядов революционной армии»: «Начинать нападения при благоприятных условиях, не только право, но прямая обязанность всякого революционера», який має повне право на «убийство шпионов, полицейских, жандармов, взрывы полицейских участков, освобождение арестованных, отнятие правительственных денежных средств и обращение их на нужды восстания..., немедленное разжигание революционной страсти толпы».

Як бачимо, «дєдушка» Ленін закликав здобувати владу теж не зовсім гуманними методами. Та чи здобув би він її в інший спосіб? Навряд...

Його спадкоємець Йосип Сталін політичну кар’єру теж розпочав із терору: він активно «бомбив» банки й поштові установи царської Росії на Кавказі. Найбільшої слави серед своїх побратимів-однопартійців Джугашвілі здобув після організації пограбування Державного банку на Ервінській площі в Тифлісі (нині – Тбілісі) у червні 1907 року. Безпосереднім виконавцем акту стала група Камо, що складалася зі злодіїв-рецидивістів.

Дивно, але факт: такі не зовсім приємні деталі з біографій всесвітньо відомих борців за ідеї пролетаріату не заважають російським політикам виділяти чималі кошти на утримання забальзамованого тіла Леніна в Мавзолеї в центрі Москви, а російському народові – вважати Сталіна одним із великих росіян.

До слова, терор, влаштований згаданими більшовицькими “вождями”, зокрема й в Україні, був набагато кривавішим і масштабнішим, ніж дії Бандери й Шухевича, які боролися за право народу мати свою державу й проти тих, хто грубо ігнорував таке право українців.

Європа і німці

А тепер – про співпрацю з Гітлером провідних європейських країн. Ось приклад чистого колабораціонізму Великобританії і Франції: проводячи так звану політику «умиротворення» Гітлера напередодні Другої світової війни, лідери цих держав дозволили безперешкодно 12 березня 1938 року приєднати до Німеччини Австрію. Ця подія увійшла в історію як аншлюс Австрії. Жодна з європейських країн навіть не відреагувала на загарбницькі дії фюрера. Більше того, за день до аншлюсу (11 березня) міністр закордонних справ Великобританії Є.Галіфакс запевнив у Лондоні свого колегу Ріббентропа, що вони не втручатимуться в австрійське питання, а міністр фінансів Д.Саймон пізніше цинічно заявив, що англійці взагалі ніколи не давали гарантій допомоги Австрії. Аналогічним чином повелися і США: державний секретар К.Хел повідомив, що це питання «не стосується Сполучених Штатів».

Недостатньо «замиривши» фюрера, великі європейські держави, які тепер ухвалюють резолюції, де засуджують співпрацю з нацистами українських патріотів, наприкінці вересня 1938 року підписали з Гітлером «Мюнхенську угоду», за якою «демократично» розділили територію суверенної держави Чехословаччини.

СРСР і нацистська Німеччина: об’єднані паради, спільні навчання НКВД і гестапо, взаємна любов вождів

У свою чергу, Радянський Союз, правонаступницею якого себе оголосила Російська Федерація, розпочав Другу світову війну саме як союзник нацистської Німеччини. Незадовго до початку війни ці дві країни підписали пакт Ріббентропа – Молотова (23 серпня 1939 року), яким розділили між собою сфери впливу в Східній Європі. За день до цієї історичної події Гітлер на нараді військових командуючих заявив: «Ще восени 1938 року я вирішив іти разом зі Сталіним… Сталін і я – єдині, хто дивляться в майбутнє. Так, я найближчими тижнями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталіну й разом з ним приступлю до нового поділу світу. Генерал-полковник Браухіч (головнокомандувач сухопутних військ) обіцяв мені війну з Польщею закінчити протягом декількох тижнів… Несчасних хробаків Даладьє (прем’єр-міністр Франції) і Чемберлена (прем’єр-міністр Великобританії) я побачив ще у Мюнхені, вони надто бояться, щоб атакувати нас».

Показово, що після підписання договору Сталін у Москві під час невеличкого фуршету підіймав тости за Адольфа Гітлера: «Я знаю, как сильно германская нация любит своего Вождя, и поэтому мне хочется выпить за его здоровье». Факт співпраці СРСР із Німеччиною вже у 1989 році визнала Верховна Рада тоді ще Радянського Союзу, і урядовці вибачилися перед світом за свою поведінку. Утім, правлячий нині у РФ тандем Медведєв – Путін, схоже, не вважає ці факти співпрацею з нацистами й активно відстоює сталінську позицію, згідно з якою пакт нібито підписувався, щоб відкласти початок війни.

Як наслідок, згідно з даними дослідження Всеросійського центру вивчення суспільної думки 57% росіян не бачать нічого страшного в цьому договорі (тобто у співпраці СРСР із фашистською Німеччиною).

У рамках співпраці СРСР і Німеччина активно обмінювалися досвідом роботи спецслужб – НКВД і гестапо, для їх спільних навчань у м.Закопане навіть було створено навчальний центр. Під час бойових дій проти Польщі командири передових частин нацистської і радянської армій здійснювали обмін спеціальними офіцерами зв’язку. Після капітуляції Польщі союзники 22 вересня 1939 року в місті Бресті провели спільний парад. Можливо, комусь не подобається слово “парад”? Тоді нехай буде військова маніфестація (саме так пише у своїх мемуарах комбриг Семен Кривошеїн, який командував на цьому заході радянськими окупаційними військами, а ось генерал Гейнц Гудеріан, командир німецьких частин, у своїх спогадах називає цю акцію парадом).

А судді хто?

Історики й політики пояснюють співпрацю з Гітлером намаганням захистити свої держави від неминучої війни. Що ж, це їхнє право. Поляки впевнені, що терористичні акти Пілсудського проти царської Росії були спрямовані на здобуття польської державності, яка була знищена після Третього поділу Польщі. Нинішні лідери російських і українських комуністів Г.Зюганов і П.Симоненко не бачать нічого крамольного в терористичних актах Сталіна й підтримці таких дій Леніним, бо вважають, що в такий спосіб вони ефективно боролися з ненависним їм буржуазно-капіталістичним ладом. Я не маю наміру критикувати такі методи боротьби і співпраці, бо вони на той час були поширені в Європі, і кожен виходив зі своїх інтересів, переслідував певні цілі. Та чи мають право, з огляду на це, російські діячі, а подекуди і європейські політики звинувачувати в тероризмі Бандеру, який боровся за незалежність України тими ж методами, що й Пілсудський і Сталін свого часу? Чи є морально виправданими закиди щодо співпраці лідерів ОУН і УПА з Гітлером, коли в «суддів» самих рильце в пушку?

Підсумовуючи сказане, виділю кілька пунктів, які дуже рекомендував би в майбутньому брати до уваги європейським і українським політикам.

Наступного разу, коли Європарламент надумає писати резолюцію щодо України і забажає включити туди якісь пункти історії, що не влаштовують наших сусідів - поляків чи росіян, - євродепутатам як людям цивілізованим і толерантним слід розглядати історичні події чи постаті не лише з позицій інших держав, будь то Польща, РФ чи ще хтось, а брати до уваги й позицію українських науковців, політиків, громади. А найкраще – створити групу з відомих іноземних істориків, які б вивчили різні точки зору і зробили об’єктивні висновки. Принаймні так робиться в цивілізованому світі.

Інакше не варто порушувати питання героїзації історичних постатей (пам’ятаючи стару армійську приказку: «Іншою стороною героїзму є чийсь злочин»), бо у біографіях героїв кожної країни за бажанні можна знайти багато темних і неприємних сторінок.

Володимир Гінда, історик

Чи переїде Нафтогаз у Москву на вулицю Намьоткіна

Сьогодні, рівно через тиждень після путінського «експромту» щодо об`єднання «Нафтогазу» з «Газпромом» ідею нарешті прокоментував і український Президент. «Перш за все, це був несподіваний експромт. Це не означає, що це питання буде розглядатися Україною і вирішуватися», - заявив Янукович.

УНІАН звернувся до експертів із запитаннями, що ж все-таки стоїть за пропозицією російського прем`єра і наскільки ймовірним виглядає об`єднання двох держмонополій? Яка і кому з того може бути вигода?

Михайло Гончар, директор енергетичних програм центру «Номос»:

РОСІЯНИ БАЧАТЬ, ЩО УКРАЇНСЬКА ВЛАДА ЙДЕ НА БУДЬ-ЯКІ ПОСТУПКИ, ТОМУ ВОНИ ВИРІШИЛИ ВЗЯТИ ВСЕ Й ОДРАЗУ

Що нашим з цього? Поняття «наші» тут доволі, я б сказав, умовне. Якщо б Азаров був «наш», його відповідь прозвучала б там же й негайно, вона б складалася з одного слова «ні». Себто Азаров, як прем’єр України, мав чітко позначити червону лінію, за яку не можна заходити. Але він цього не зробив, що може свідчити лише про єдине – присутні чиїсь інтереси. Насправді тут ідеться лише про олігархічні інтереси.

«Газпрому» для того, щоб реалізувати плани щодо експансії на європейський газовий ринок, йому вкрай необхідна українська газотранспортна система разом з мережею підземних сховищ. І якщо відбудеться поглинання «Нафтогазу», то далі, за логікою експансії, настане черга переділу власності в енергетичному секторі країн Центральної Європи: Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії.

У Європі сказали, що таке «об’єднання» – внутрішня справа України і Росії . Гадаю, це свідчить про нерозуміння і небажання зрозуміти, що реально відбувається. Вони застосували стандартну формулу, яка зародилася з часів газової кризи. На жаль, найбільша загроза є для країн ЄС, які утворюють східну периферію. Звісно, таким країнам, як Німеччині, Франції, Італії нічого не загрожує, і події на Сході їх мало цікавлять.

Як на мене, оцінки експертні дуже відрізнятимуться від офіційних.

Чи це був експромт Путіна? Ні. У експромти російської влади мені віриться з трудом. Чинна українська влада подарувала російській вже такий спектр можливих і неможливих варіантів співпраці, що російська сторона не вважає за потрібне щось проговорювати спочатку на закулісному рівні, а потім озвучувати. Вона робить те, що їй хочеться. Зраз просто вкидається інформація в ефір, аби в українському соціумі до неї звикали.


Сама по собі ідея не є новою… Це «блакитна» мрія «Газпрому» і російських монополій - в цілому відновити технологічну й організаційну єдність енерготранспортних мереж, у даному випадку – трубопровідних мереж часів Радянського Союзу.

Воно може по-різному називатися, але служить одній і тій же цілі. В енергетичній стратегії Росії, яку оновлено в листопаді минулого року, записано: « російська трубопровідна інфраструктура має стати складовою частиною енергомосту між Європою і Азією, а Росія – ключовим центром з її керування». Тому в цьому контексті російська сторона пропонує речі, які повинні на її погляд сприяти досягненню оцих «стратегічних цілей».

В історії українського-російських відносин ця ідея, хоча на ній не завжди акцентувалося, завжди була присутня. Той же самий варіант створення газотранспортного консорціуму, який спочатку розглядали на трьох Росія-Україна-Німеччина, а у 2002 році став реалізовуватися у форматі двох. Тобто це теж з того ж розряду.

Хоча росіяни називають це об’єднанням, але це буде поглинання, і тільки. Для цього достатньо поєднати потенціал «Нафтогазу» і «Газпрому». Звісно, центральний офіс такої компанії знаходитиметься не в Києві на Богдана Хмельницького, а в Москві на Намьоткіна, де й знаходиться офіс «Газпрому» чи в Швейцарії, у Кантоні Цугу. Можливо, РосУкрЕнерго поступиться своїм офісом для «об’єднаної компанії».

В якій би формі не реалізовувалося це «об’єднання», воно все одно не відповідатиме інтересам України.

Українському уряду, якщо це справді український уряд, мало б бути вкрай важко, у кінцевому результаті неможливо, погодитися на таку пропозицію росіян.

Оскільки росіяни бачать, що українська влада вирішила йти їм на будь-які поступки, вони вирішили не йти якимсь проміжними етапами, тобто спочатку приватизовувати нашу ГТС, потім – сховища, а взяти все й одразу.

Валентин Землянський, експерт з енергетичних питань:

МИ МОЖЕМО ЕКСПОРТУВАТИ ГАЗ РАЗОМ З «ГАЗПРОМОМ» І ОТРИМУВАТИ ПРИБУТКИ

Зараз ми можемо лише говорити, про що може йти мова на переговорах щодо можливого контракту.

По-перше, може йтися про видобуток вуглеводів на території Росії, в Сибіру. Це може бути спільний видобуток або ми отримаємо певну можливість самостійного видобутку вуглеводів.

Друга позиція – ми можемо експортувати газ разом з «Газпромом» і отримувати прибутки.

По-третє – транзит російського газу… Зараз НАК «Нафтогаз» несе величезні витрати, коли закачує газ у сховища для забезпечення транзиту російського газу. Коли буду об’єднання, то наполовину витрати «Нафтогазу» за закачування зменшаться.

Четверте – реалізація на внутрішньому ринку. Якщо «Газпром» і «Нафтогаз» разом реалізовуватимуть газ на внутрішньому ринку України, тоді він розподілить ризики неплатежів, які ми маємо сьогодні. Це стосується Теплокомуненерго, населення. Тобто це буде фінансово вигідним для «Нафтогазу».

Богдан Соколовський, радник екс-президента Ющенка:

БОЙКО ПРОСТО ТАК НЕ ЗДАВАТИМЕ ГТС

Від об’єднання “Газпрому” і “Нафтогазу” користі Україна не матиме. Не матиме користі і Європа. Хоча я більш ніж переконаний, що наші сьогоднішні керівники енергетичної галузі не зацікавлені в такому “об’єднанні” і будуть робити все для того, аби залишатися самими господарями, принаймні на території України. Бойко просто так не здаватиме ГТС. Він чоловік прагматичний, як і та команда, яка керує сьогодні енергетичним сектором.

Днями прозвучало, що Росія готова переглянути завантаження Південного потоку. Але це журавель у небі. Якщо Південний потік буде побудований, він абсолютно буде непотрібний. Це пряма альтернатива українським маршрутам.

Якщо б російська сторона пішла на новий проект створення газопроводів через територію України, тоді вже треба було б дивитися чи то спільна власність, чи консорціум, чи ще щось, і такий варіант міг би бути цікавим Україні. А якщо співвласником, а реально власником, усіх труб і сховищ по Україні буде іноземна компанія – це дуже серйозний удар по національній і політичній безпеці нашої держави. Виходить, що «Газпром» визначатиме всі правила на газовому ринку України. Так і до Європи дійде.

Не треба забувати, що українська ГТС має подвійні функції, і насамперед – це забезпечення українських споживачів газу.

Не вірю я в експромти, тим більше з уст Путіна. Якщо так, то це такий “експромт”, який вже має відповідне планування, принаймні, з російського боку.

Олександр Тодійчук, президент Київського енергетичного клубу:

ЗАЯВА ПРО ОБ’ЄДНАННЯ – ЦЕ ПРОВОКАЦІЯ, ЩОБ ВІДВОЛІКТИ УВАГУ ВІД РАНІШЕ ДОСЯГНУТИХ ДОМОВЛЕНОСТЕЙ

Занадто багато “об’єднань” зараз з РФ. Є пропозиція об’єднати в холдинг атомну енергетику, авіабудування, спільні військові об’єднання і тепер “Нафтогаз” з “Газпромом”... Простіше об’єднати парламент і уряд.

Такі лояльні до Росії держави як Білорусь і Казахстан не пішли на подібні сценарії.


Країни ЄС працюють як союз, майже як одна держава, але вони не об’єднують свої газотранспортні системи. Тому я не бачу логіки в об’єднанні “Нафтогазу” і “Газпрому”. Я думаю, що заява про об’єднання – це просто провокація, щоб відволікти увагу від раніше досягнутих домовленостей щодо ЧФ та інших гарячих тем.

Тверезі й хоч трошки досвідчені топ-мендежери розуміють наслідки “об’єднання”. Уже сьогодні Україна залежна від російських нафти й газу. Подальше таке “об’єднання” просто виключить Україну, а також наших топ-менеджерів і олігархів з управління ГТС. Уже маємо такий досвід. Подивіться на Словаччину. Коли російська компанія свого часу купила 49% нафтотранспортної системи Словаччини, то остання була повністю позбавлена управління, словацьких топ-менеджерів відсторонили. Стратегію розробляли російські 49%, а не словацькі 51%. Це призвело до того, що згодом Словаччина викупила назад свою частку, бо попередні обіцянки – розвивати галузь і створювати якісь нові об’єкти – не виконувалися, а просто витискали те, що можна.

Поки наш уряд і Президент не адаптувалися, що вони є владою Української держави і повинні захищати її інтереси, Росія стала діяти за принципом “куй железо, пока горячо”. Розуміючи розгубленість і поступливість з українського боку, росіяни, які себе почувають більш впевнено, завойовують нові і нові позиції.

Експромти в пана Путіна досить добре підготовлені й продумані. Згадаємо його головну спеціальність. Такі люди слів на вітер не кидають.

Опитали Анна Ященко, Ксеня Лесів

Геополітичні реалії у світлі нових угод між Вашингтоном і Москвою

Підписання у Празі нової угоди між Сполученими Штатами та Російською Федерацією про стратегічні наступальні озброєння (СНО) та скорочення ракетно-ядерних арсеналів означило черговий етап перебудови світової архітектури безпеки. На відміну від першого подібного договору, підписаного 1994 року, що узаконив ядерне роззброєння України, Казахстану та Білорусі, цього разу угода стала суто двостороннім документом, який закріпив ядерний паритет між США та РФ на наступні роки.

Обама та Мєдвєдєв домовилися за 7 років скоротити кількість розгорнутих стратегічних носіїв – міжконтинентальних балістичних ракет, балістичних ракет підводних човнів, а також важких стратегічних бомбардувальників до 700 одиниць. Сумарна кількість розгорнутих і нерозгорнутих носіїв боєзарядів у кожної зі сторін не має перевищувати 800 одиниць, а максимальна загальна кількість боєзарядів визначена у 1550 одиниць. При цьому слід наголосити, що з огляду на теперішній стан російської економіки та військово-промислового комплексу, об'єктивна реальність змушувала Російську Федерацію невідворотно скоротити свої арсенали принаймні на третину – з новим договором, чи без нього, просто відповідно до законів фізики.

Тому згода США на одночасне скорочення є проявом доброї волі Вашингтона, і, швидше за все, її треба трактувати як прояв потепління російсько-американських відносин. Можливо – за умови одночасних неформалізованих домовленостей щодо розмежування сфер впливу та взаємного невтручання в зони геополітичних інтересів. Наприклад, мова може йти про невтручання Росії в американський план упокорення Ірану або ж нейтралітет в гіпотетичному американсько-китайському конфлікті в обмін на усунення США від впливу на політичні процеси в Центрально-Східній Європі (включно з Україною) та Кавказькому регіоні. Про розширення НАТО на схід, яке протягом останніх 5 років пропагували українцям, замість переозброєння українського війська сучасною технікою, можна забути – незалежно від того, хто став президентом України, просто за самим фактом втрати інтересу США до цього процесу.

А тим часом, якщо вірити українському МЗС, Україна з вдячністю відзначає, що її внесок у справу ядерного роззброєння не залишається поза полем зору американських і російських партнерів, які включили відповідне положення до тексту нового Договору і тим самим визнали роль Києва у становленні сучасної світової системи безпеки. При цьому чомусь ніхто не поспішає вказати на поглиблення вакууму безпеки навколо нашої держави та її практичну ізоляцію стратегічними партнерами.

Наразі Україні пропонують втішатися спільною заявою президентів США та РФ від 4 грудня 2009 року про "незмінність ґарантій безпеки, зафіксованих в будапештських меморандумах" та заявою російського МЗС від 6 квітня цього року про чинність теперішніх ґарантій. Під останніми слід розуміти запевнення США, Росії та Сполученого Королівства п'ятнадцятирічної давнини, доповнені ґарантіями безпеки від інших двох членів ядерного клубу – Китаю та Франції, після яких жодних дієвих механізмів міжнародної безпеки Україна так і не надбала. Схоже, квазідемократична українська держава цілком втратила повагу до себе на Заході та на Сході, як тільки висохло чорнило під Будапештським меморандумом, і остання міжконтинентальна ракета зникла з арсеналу українського війська. Бо ж ніяких реальних міжнародних ґарантій безпеки Україна як не мала, так і не отримала через віртуальність Будапештського меморандуму, який не є міжнародним договором і ніколи не був ратифікований парламентом жодної країни.

Про що можна вести мову, коли з боку одного з ключових ґарантів безпеки України – Російської Федерації – протягом багатьох років систематично порушувався пункт 3 Меморандуму: утримуватися від економічного тиску проти Української держави? Газові війни 2006 та 2009 років стали красномовним прикладом використання Кремлем економічного пресингу для досягнення геополітичних цілей. При цьому жоден з інших горе-ґарантів української незалежності не розпочав навіть двосторонніх консультацій з Україною, хоча це й передбачено Меморандумом! Про пряме посягання на територіальну цілісність України через невизнання морських кордонів у Керченській протоці, а до того спробу захоплення острова Тузла годі й говорити, як і про навимсне затягування Москвою питання щодо міждержавних кордонів.

Красномовне й багаторічне мовчання держав-ґарантів української безпеки стало промовистим тлом угодовства та безпорадності Заходу перед російською загрозою, логічним продовженнмя якої стала Празька угода між Обамою та Мєдвєдєвим. Серйозну ціну за політичну короткозорість заокеанських фахівців з декмократії, на жаль, сплачувати доведеться Європі та Україні. Адже незабаром може трапитись так, що європейські політичні еліти виявляться розділеними на тих, хто розважається на саммітах у товаристві Мєдвєдєва і Путіна, та тих, кому, можливо, доведеться познайомитись з миролюбністю російських генералів. Після грузинської авантюри у серпні 2008 року брюссельські мудреці "грізно" помахали пальчиком у бік своїх московських колег. Ті показово закопилили губу, і "конструктивний діалог" на цьому відновився через кілька місяців декоративних "дипломатичних санкцій". Тим часом Росія вперто й послідовно продовжує власну гру.

Наприклад, минулої осені на спільних широкомасштабних російсько-білоруських військових маневрах відпрацьовувався сценарій "оборони" від "вторгнення" військ "ймовірного супротивника". Занепокоєння і протест з цього приводу висловили лише Польща та Латвія, на чиїх кордонах запахло порохом, і куди добре долинав рев російських танкових двигунів. Тим більше, їхню землю свого часу неодноразово топтали чоботи російських окупантів, які приносили з собою терор, голод, геноцид і смерть. До речі, це може стати додатковим фактором на користь консолідації націй і держав Балто-Чорноморського регіону, які на відміну від брюссельських мрійників і небезкорисливих москвофілів шрьодерівського штибу, тверезо оцінюють небезпеку від сусідства з російським монстром. Адже вони не на словах знають, що таке відстоювати свою незалежність і свободу до останнього подиху і до останнього набою – так само, як і українці, які зі свого гіркого досвіду переконались, що воля ціни не має.

А проте, як і в світі, мало хто в Україні говорить, що кульмінацією минулорічних російських маневрів стали командно-штабні навчання ракетних військ стратегічного призначення, які здійснювали умовні (поки що) пуски ракет по території Польщі. Але про це вам не розкажуть виважені й помірковані торгівці Батьківщиною гуртом і вроздріб, які з 1991 року працювали проти національних інтересів України, а тепер зачудовано розводять руками і просять вкотре переобрати їх – тепер уже в статусі "опозиції". А свіжоспечена влада тим часом продовжує вперті реверанси у сторону Москви, додаючи до них плутані просторікування про "позаблоковість" та участь в "оновленій архітектурі європейської безпеки", і при цьому жодним словом не згадуючи про ґарантування нашої незалежності власними силами.

Кожен, хто вивчав історію, пригадає, що дві світові війни, які практично зруйнували класичну європейську цивілізацію, стали наслідком створення систем "колективної безпеки", учасники яких, врешті-решт, почали з задоволенням знищувати одне одного. ХХІ століття, на
жаль, має всі шанси підтвердити, що історія повторюється.

Олег Тягнибок

Навіщо Москві спільне з Україною святкування 65-річчя Перемоги?

День Перемоги над фашистською Німеччиною - це й моє свято.

Бо мій батько теж фронтовик. Звільняв Європу від коричневої чуми. Привіз з війни кілька нагород і три поранення. Поранення залишилися на все: життя, медалі та орден десь заносили мої старші брати. Мати говорила батькові, щоб він не дозволяв дітям ними гратися, а то погублять. Але батько махнув рукою: "хай граються - ото все, що я завоював для них".

Як селянин-хлібороб, він чекав іншої нагороди. Він хотів бути господарем на своїй землі. Тієї землі, яку відібрали в нього до колгоспу, і за яку відкалатав три роки в таборах на Біломорканалі. Землі, за яку проливав кров на фронтах Другої світової війни - спочатку на фінській, а потім на тій, яку назвуть Великою Вітчизняною.

Не судилося.

За свою багатолітню працю в колгоспі він заробив лише 18 рублів пенсії, а подавати документи на фронтову пенсію геть відмовився.

Не казав чому, але було зрозуміло - він не хоче подачки від тієї влади, яка зруйнувала його майбутнє.

Як син фронтовика, з нагоди 65-річчя Перемоги над німецькими загарбниками я також пом'яну батька і його побратимів, що не жаліли свого життя в обороні рідної землі.

Але, як у краєзнавця-історика, у мене не може не викликати підозри велике бажання Москви відзначати це свято спільно вже з незалежною від неї Україною. І коли сьогодні дехто з українських керманичів лукаво заявляє, що таке ж бажання має, нібито, український народ, варто про це запитати в мертвих.

Втім, нова українська влада, яка вже й кроку не може зробити без консультацій з Москвою, на догоду їй поспішила знову засекретити архіви, щоб обмежити наш доступ до правди про війну. Але 18 років незалежності, і п'ятирічка правди Ющенка, коли архіви колишнього КГБ відкрили двері дослідникам нашої трагічної історії минулих 80 років, зробили свою справу.

Українці вже по-іншому оцінюють спільні з Росією "перемоги", в тому числі Великої Вітчизняної війни.

Вже знаємо, як звільняючи Східну Україну, Червона армія набирала до свого війська тамтешніх чоловіків та юнаків, і ненавчених, беззбройних виставляла на передній фланг. Позаду озброєні дивізії енкаведистів гнали їх у бій, щоб ті в бою здобули собі зброю.

Так загинули сотні тисяч синів нашої землі. Усі, хто перебував на окупованій території, вважалися радянською владою посібниками німців.

Знаємо також про існування таємного наказу "великого" Жукова та Берії про виселення до Сибіру всіх українців, які перебували на окупованій території.

Але для вивезення такої маси народу не було ні коштів, ні техніки. Тим більше, що ресурси були потрібні на боротьбу з повстанцями на Західній Україні. Якби не відчайдушне багаторічне протистояння УПА, не виключено, що всі ми гнили б у болотах Сибіру та Колими. Або, як кримські татари, збагачували своїми трупами піски Середньої Азії.

Українець для Москви завжди був під підозрою. Навіть коли не шкодував свого життя, виконуючи її накази.

Мій земляк, десантник і кулеметник Микола Штука, в 1944 році, на території Чехословаччини нищівним вогнем сам зупинив несподіваний наступ фашистів. Чим врятував свою роту від розгрому й знищив багато ворожих солдат. За це він був представлений до найвищої нагороди - зірки Героя Радянського Союзу.

Але коли узнали, що він українець, і що під час окупації знаходився "на окупованій території", відзнаку було понижено. Цікаво, а де ще міг знаходитися хлопець із центральної України, якому на початок війни виповнилося лише п'ятнадцять років? За той подвиг Микола Штука отримав лише орден Бойового червоного прапора. А загалом на рахунку сміливого солдата був ще орден Слави, медаль "За відвагу" тощо.

Українець розглядався росіянами лише як підлеглий, а не як людина, що має право на самовизначення й боротьбу проти гнобителів.

В середині 1970-х років ВЛКСМ і її друкований орган "Комсомольська правда" на весь Союз розтрубили про трагедію, нібито, комсомольсько-підпільної організації "Спартак", яка діяла в селі Красногірка Голованівського району Кіровоградської області, і була знищена німцями.

Нині достеменно відомо, що насправді восени 1943-го за наказом німців був знищений щойно створений осередок ОУН. Більше того, цих дітей розстріляли, а потім спалили Власові, солдати РОА, які виконували каральні функції німецького окупаційного режиму в цьому районі.

Ось таку "братню любов" до українців хоче приховати Москва за гучним святкуванням 65-річчя Перемоги.

Під шумок підготовки до свята йде також цілеспрямоване відбілювання найбільшого з катів українського народу Йосипа Сталіна. Нібито, це саме він, а не народ-герой, переміг у тій війні.

Лаври володаря російської імперії сняться й нинішнім керманичам Росії.

Прикро, що українська влада цього не помічає. Лише спекулює на трагедії 65-річної давності, використовуючи у своїх цілях залишки немічних учасників війни. Але вона має знати, що не всі ще забули, що то був за звір в людській подобі.

Нещодавно, після почутої новини про намір українських комуністів спорудити в Запоріжжі пам'ятник Сталіну, до мене зателефонував учасник війни, багаторазовий чемпіон світу і Європи з пауерліфтингу та гирьового спорту серед ветеранів Віталій Петрович Свірненко. Він надиктував вірша, якого написав після смерті Сталіна в 1953 році. Цей вірш ніколи й ніде не публікувався, бо автор не поет. Просто - так колись лягло на серце...

Хочеться, щоб цей вірш прочитали особливо ті, кому видається, що Сталін має право на якусь нашу пошану.

СТАЛИН

Его боготворили зря -
Он пролил реки крови, не реки, а моря.
В таежной глухомани он создал лагеря -
Там тоже пролил крови - не реки, а моря.

Крестьянам волю он строго запретил
Тьму-тьмущею народа, мерзавец, загубил.
На просьбы украинцев было лишь "нет" и "нет",
Десятки миллионов отправил на тот свет.

Пусть память об погибших
Как может дольше длится,
Но Адольф Гитлер Сталину
В подметки не годится.

Рубил он справа-слева, рубил он из плеча,
Не скоро мир забудет такого палача.

Українське суспільство, інтелігенція, парламентська й позапарламентська опозиція повинні зробити все, щоб не допустити спільного святкування Дня Перемоги разом із Москвою.

Вміємо самі святкувати, і робімо це самі, а не під чиюсь дудку. Маємо самі вшановувати своїх достойників. Навіть якщо декому з них донецький суд поскасовує звання героїв України.

Від цього їхній подвиг не стане меншим.

Сергій Піддубний, Українська Академія дизайну, спеціально для УП

Під час терактів у московському метро загинув житель Севастополя

Під час терактів у московському метро 29 березня загинув житель Севастополя Віктор Гінькут, 1967 року народження.

Його прізвище значиться у списках загиблих під час терактів, розміщених на сайті Міністерства з питань надзвичайних ситуацій Росії.

У графі “місце реєстрації” вказано місто Севастополь.

Тіло В.Гінькута знаходиться у морзі №2.

29 березня у московському метрополітені сталися вибухи на станціях “Лубянка” та “Парк Культури”. Внаслідок вибухів загинули 39 осіб.

Вибухи в Москві – стежте за діями влади

У Москві знову вибухи й знову гинуть люди. Трагедія для десятків, якщо не сотень, сімей, страх і паніка для москвичів і – широкі можливості для влади…

Коли щось подібне стається в цивілізованій країні, воно там сприймається як нещастя, трагедія. А ще є сигналом для спецслужб щодо необхідності поліпшити роботу на випередження: виявляти й знешкоджувати, але тихо й непомітно – щоб обиватель нічого й не помітив.

У Росії такі акції мають зовсім інший ефект і завжди позначаються на внутрішній політиці.

Насамперед, це чудовий привід перетрясти кадри в гебешному стані. А головне – розпочати наступ широким фронтом на ворогів, закрутити гайки й покласти край усіляким проявам свободолюбія серед російського народу.

Ми не знаємо, що там відбулося насправді, як вибухнули ті вагони в метро і чи були там смертники, про яких заявляє російська влада. Але нам достеменно відомо, що в Москві на цьому тижні готувалися акції протесту на кшталт калінінградських – проти підвищення цін на житлово-комунальні послуги. У Калінінграді «комунальні» акції вилилися в небачений досі виступ проти путінського режиму. Останнім часом громадянське життя в Росії помітно пожвавішало. Невдоволення режимом стає дедалі явним і може врешті-решт набути якихось організованих форм.

Чи зайве додавати, що після понеділкових вибухів ніяких акцій допущено не буде?

З того, як розгортатимуться події далі, можна отримати непрямі свідчення – що насправді стояло за цими терористичними актами.

Якщо помітним буде посилення позицій президента Медведєва, то не виключено, що й справді, Путін втрачає контроль за чеченцями й ситуацією взагалі. Це означає, що московські теракти від 29 березня, виникли стихійно, так би мовити, «природним» шляхом, як елемент боротьби – як її розуміють учасники сторони, що їх організувала.

Якщо ж посилюватиметься Володимир Володимирович Путін і ми почуємо вимоги трудового народу повернути йому президентську владу (наприклад, шляхом проведення дострокових виборів), – тоді не все так просто… Москвичі ще не забули вибухів десятилітньої давності, які сприяли приходу Путіна до влади...

Чи допоможе антитерористичний популізм удруге?

Можемо також припустити, що владі набрид маріонетковий лідер Чечні Кадиров з його примхами й непомірними апетитами. Це, звісно, не може бути головним мотивом «терористичної вакханалії», а так – додатковим її «плюсом». Кадирову можна пред’явити претензію – що не контролює ситуацію, а отже, не може бути президентом бунтарської республіки.

А ще слід очікувати нового посилення ксенофобії та нетерпимості до «чужинців» у середовищі самих росіян.

Зате сьогодні Росія в центрі уваги світових ЗМІ. Це для неї шанс хоч якимось боком стати в ряд «сильних» і демократичних держав світу, для яких боротьба з тероризмом – не показушна клоунада, не «сортіромочіння» і не елемент бійки за престол. А політична реальність, що постала на ґрунті протистояння двох світів.

Оксана Охрімчук, Москва – Київ

На місці вибухів у московському метро знайшли останки смертниці

На місці вибухів у московському метро виявлено останки смертниці.

Про це повідомили в Слідчому комітеті при прокуратурі РФ (СКП РФ).

Повідомляється, що сьогодні приблизно о 8.39 на станції московського метрополітену «Парк культури» в п`ятому вагоні від хвоста поїзда при відкритті дверей стався вибух невстановленого вибухового пристрою. Раніше, о 07.56, вибух стався на станції "Луб`янка".

«На місці події виявлено фрагменти тіла жінки з характерними пошкодженнями. За попередніми даними, пошкодження вказують на те, що вибуховий пристрій знаходився на загиблій. Потужність вибухового безоболонкового пристрою, начиненого вражаючими елементами, становила близько 1,5 кілограма в тротиловому еквіваленті (на станції «Парк культури»)», - йдеться в повідомленні.

Наразі фрагменти тіла жінки вилучено з місця події, призначено й проводяться судово-медична та вибухо-технічна експертизи.

Крім того, слідчими вивчаються відеозаписи, вилучені з камер спостереження. Розслідування кримінальної справи триває.

Сьогодні вранці в “годину пік” у московському метро сталися два вибухи - на станціях метро "Парк культури" і «Луб`янка». Загинули 35 осіб, 62 зазнали поранень.

За даним фактом Головним слідчим управлінням Слідчого комітету порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 205 УК РФ (терористичний акт).

УНІАН

Віхи тижня. Комуністи сіли на фінансові потоки, Азаров повернувся з Москви ні з чим

Комуністи спробували себе в ролі шантажистів... Азаров не зміг переконати Путіна знизити ціну газу для України... На час відпустки Тимошенко опозиційна діяльність в Україні завмерла...

Даремно деякі радикально налаштовані особи стверджують, що від комуністів Україні тільки шкода. Як показали події минулого тижня, іноді члени КПУ можуть приносити чималу користь. Наприклад, демонструючи своїми діями, що принципи в українській політиці не змінюються залежно від партійного забарвлення парламентської коаліції.

Ігор КАЛЄТНІК

Соратники Петра Симоненка добре поставленими голосами поставили вимогу призначити таки члена фракції КПУ Ігоря Калєтніка головою Державної митної служби. Голосіння було почуто, більш того, менш значуща установа – Держфінпослуги – одержав у своє управління лідер Союзу лівих сил Василь Волга. Показово, що ідеологічні спадкоємці Леніна рвалися не гнаним і голодним допомагати, а осідлали масштабний фінансовий потік. Ігор Калєтнік, як і годиться, узяв на себе підвищені комуністичні зобов`язання в частині наповнення державного бюджету. Таке енергійне входження соратників у владу не заважає першому секретареві ЦК КПУ Петрові Симоненку закликати трудящих до посилення класової боротьби і реєструвати у Верховній Раді постанову про святкування в Україні 140-річчя з дня народження Леніна. Ото буде номер, якщо Петро Миколайович почне шантажувати коаліцію виходом фракції, вимагаючи підтримати цей документ.

Володимир Литвин

Втім, на комуністичний шантаж коаліційні вожді виробили свою протиотруту. Віктор Янукович, наприклад, під час зустрічі з делегацією Європарламенту пообіцяв, що призначить позачергові парламентські вибори, якщо Конституційний суд визнає процедуру створення парламентської коаліції незаконною. Спікер парламенту Володимир Литвин упевнений, що чисельність коаліції буде зростати. І цей процес, треба сказати, знижує значення і фракції Блоку Литвина, і фракції комуністів. Новоприбулі «тушки» роблять погрози Петра Симоненка смішними. Литвин же вибрав для себе зручну нішу захисника української мови. Це не тільки відповідає особистими переконанням Володимира Михайловича, але й дозволяє йому зберігати обличчя в коаліційному тушкованому «м`ясі».

Микола Азаров і Володимир Путін

Миколі Азарову стала в пригоді російська мова. Правда, йому так і не вдалося переконати Володимира Путіна знизити ціну російського газу для української промисловості. Пропозиції Києва щодо створення газотранспортного консорціуму Путін показово-поблажливо відкинув. Загалом, цілком логічно: консорціум – це ідея пізнього Кучми, а зараз надворі ранній Янукович. Росії вже мало управління українською «трубою», їй подавай можливість продавати газ на нашому внутрішньому ринку, з можливістю, за необхідності, робити банкрутами привабливі об`єкти інфраструктури. Отже з апогеєм російсько-української дружби доведеться почекати.

Сергій Тігіпко

У стилістиці героїв Вальтера Скотта продовжує діяти Сергій Тігіпко. Йому вже знайшли застосування в уряді – ведення переговорів з представниками МВФ і висловення професійної думки щодо показників бюджету-2010, благо Сергій Леонідович уміє бути красномовним і переконливим. Гірше поки йдуть справи з політичною самостійністю віце-прем`єра. Принаймні, Тігіпко запевняє, що на пост лідера Партії регіонів його не сватали і своєї участі у виборах столичного мера не виключає. Правда, після кадрових чисток на Хрещатику, в результаті якого залишилися тільки слухняні «регіоналам» заступники голови КМДА, головний господарник Києва Анатолій Голубченко і сам «дорогий Леонід Михайлович», лідерові «Сильної України» ловити в столиці стало нічого.

Віктор Ющенко

«Газова атака» з Москви пробудила від політичної сплячки Віктора Ющенка. Екс-президент майже місяць опікувався домашньою живністю, мабуть, відточуючи риторичні обороти і полум`яні заклики. Правда, зміст промов Віктора Андрійовича залишається незмінним: Юлія Тимошенко – втілення всеукраїнського зла, Віктор Янукович не повинен бути президентом Донбасу, ось очистимо лави «Нашої України» і всім дамо перцю.


Втім, й інші опозиціонери не можуть похизуватися грандіозними успіхами. Арсеній Яценюк вирішив пропагувати ідею створення «фронтового» «уряду-2012» з Брюсселя, щоб нагадати європейським політикам про своє існування. Юлія Тимошенко відбула в короткочасну відпустку, чим фактично паралізувала роботу «сердечної» опозиції: її соратники так і не змогли зібратися на перше засідання опозиційного уряду. Нічого, повернеться Юлія Володимирівна – роздасть всім міністрам по портфелю!

Євген Магда