Депутати з НУНС, які вступили до коаліції або проголосували за угоди щодо ЧФ, не можуть перебувати у фракції... Подякуємо Мартиненку й попросимо його добровільно піти у відставку…
РЕФОРМА ФРАКЦІЇ НУНС
Відкритий лист народним депутатам України з фракції «Наша Україна – Народна самооборона»
Шановні колеги!
В умовах, коли в країні розгортається наступ на демократичні цінності, а під загрозу поставлено державний суверенітет, ситуація в середині фракції НУНС перестає бути внутрішньою справою самої фракції. Фактично НУНС став одним з форпостів боротьби за демократію та українські інтереси, що й спонукає мене звернутися у формі відкритого листа з пропозицією про реформування фракції. Переконаний, що відмова від негайних змін і подальше перебування НУНС в існуючому аморфному стані означатиме підігрівання владі в її наступі на здобутки демократії.
Отже, пропоную ухвалити три, як на мене, очевидних, але принципово важливих рішення:
1. Виключення з фракції відступників
Фракція НУНС недаремно пишалася своїм демократизмом, який з боку іноді виглядав як непотрібна анархія. Насправді ж у фракції існувала внутрішня демократія, що призводило не тільки до дискусій, але часто-густо й до неконсолідованих голосувань. Представники дев’яти партій, що утворили нашу фракцію, не завжди знаходили спільну мову з деяких законопроектів, через що ззовні діяльність фракції здавалася надміру розхристаною. Водночас внутрішня демократія не заважала єднанню навколо базових цінностей, як то: зміцнення української державності, євроатлантичний вибір, підтримка демократичних цінностей.
Усередині фракції достатньо спокійно ставилися до прикладів неконсолідованого голосування, які, зрештою, ніколи не переходили межу зазначених базових пріоритетів.
Але останні події засвідчили, що деякі представники НУНС виокремилися з загального середовища й протиставили себе не тільки іншим членам фракції, а й українським інтересам. Дві категорії депутатів – ті, що або вступили до коаліції з Партією регіонів, комуністами та Блоком Литвина на антидержавницьких засадах, або проголосували за ратифікацію антидержавницьких угод щодо Чорноморського флоту – не мають більше морального права перебувати в складі фракції НУНС.
Депутати, які не ввійшли до коаліції, але під час ганебного голосування слухняно здали свої картки регіоналам, тим самим фактично взяли участь у фізичній розправі над колегами з НУНС. Адже саме завдяки наявності відступницьких карток стало можливим бандитське захоплення наших робочих місць у сесійній залі представниками Партії регіонів. Якщо раніше фактором, що утримував нас від виключення відступників, було сподівання на рішення Конституційного Суду, яке б унеможливило доповнення коаліції до арифметичної більшості одинаками з окремих фракцій, то після його відомого вердикту перебування спільників наших ідеологічних опонентів у складі НУНС втратило будь-який сенс.
Зрозуміло, що депутати-відступники не напишуть зави про вихід з фракції, бо згідно з Конституцією це неминуче б призвело до позбавлення їх депутатського мандата. Тому єдиний вихід – відокремити більшість ідеологічно згуртованих депутатів НУНС від відступників, виключити останніх зі складу фракції. Подальше перебування однодумців Януковича й Ко у складі фракції стане не виявом політичної м’якості, а проявом політичного самогубства. Адже це роз’їдатиме фракцію зсередини. Виборці будуть дезорієнтовані, якщо відступники залишатимуться в складі фракції й за подальших голосувань із будь-яких питань на табло Верховної Ради висвічуватимуться ці 9 депутатів, картки яких консолідовано голосуватимуть з «регіоналами».
2. Переобрання голови фракції
Микола Мартиненко як голова фракції НУНС має добровільно піти з посади. Мартиненко, будучи вихідцем з великого бізнесу, що має хист до дипломатичної та лобістської діяльності, цілком очевидно міг принести (і приносив) фракції користь у «мирний» період. Водночас не є секретом, що після обрання Миколи Мартиненка головою НУНС кворум фракції майже ніколи не збирався. Після 27 квітня 2010 року, коли коаліціянти в спосіб фізичного насильства провели голосування з ратифікації «харківської угоди», стало зрозумілим, що влада не збирається спілкуватися з опозицією мирними методами. Очевидно, що гнучкість і дипломатичність голови фракції відтепер сприйматиметься владою як прояв слабкості та можливість для колабораціонізму.
Ми маємо подякувати Миколі Мартиненкові як своєму колезі за період керування фракцією та попрохати його добровільно подати у відставку. Очевидно, що на наступний період фракції потрібен голова, який готовий до жорсткого опонування владі, який буде більш непохитним, якщо хочете – більш впертим. Думаю, оптимальною кандидатурою на наступний період є В’ячеслав Кириленко. Знаю його з 1989 року, з часів спільної боротьби за незалежність України, і впевнений у його чіткій позиції щодо відстоювання українських національних інтересів.
3. Особисте голосування
Розумію, що це найважчий для втілення пункт із цих пропозицій. З першого дня перебування у Верховній Раді я був єдиним, хто завжди дотримувався частини 3 статті 84 Конституції України й голосував лише за себе та не голосував за іншого. На жаль, у Верховній Раді поширена антиконституційна практика голосування за інших депутатів, що, як на мене, роз’їло український парламентаризм. Неодноразово я порушував це питання й на засіданнях фракції в персональних розмовах з депутатами й навіть намагався збирати підписи колег на підтримку цієї ідеї. На жаль, я не знаходив розуміння або, коли знаходив, – то не знаходив рішучості депутатів дотримуватися букви Конституції. А ті два десятки колег, які підписали запропоновану мною відозву та взяли на себе зобов’язання голосувати лише особисто й лише за себе, зрештою не зуміли дотриматися обіцяного.
Якщо ми заявляємо, що ратифікація «харківських угод» відбулася в неконституційний спосіб через те, що наші опоненти голосували чужими картками, то маємо своєю поведінкою надавати приклад шанобливого ставлення до Основного Закону нашої держави. Урешті-решт, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 7 липня 1998 року №11-рп/98, «народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України. Порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховної Радою України є підставою для визнання їх неконституційною».
Останнім часом уже кілька депутатів голосують власними картками, але це є радше виняток, аніж тенденція. З огляду на ситуацію, яка змінилася, вважаю, що зараз саме час прийняти радикальне рішення про дотримання депутатами нашої фракції Конституції в аспекті особистого голосування.
Раніше моя аргументація та заклики до відмови від подвійних стандартів, на жаль, не знаходили підтримки. Але усвідомте, що ситуація змінилася. Ми – в опозиції, і це означатиме, що відтепер ми не маємо 226 голосів. Ми на 2,5 роки опинилися в цьому парламенті в меншості. Голосування чужими картками втратило тепер тактичний зміст – подумайте про це.
Окрім аргументів конституційного плану, хочу запропонувати ще й аргумент плану морального. Опозиція має бути чистішою та чеснішою, якщо вона хоче опонувати існуючий владі. Якщо влада використовує неконституційні, а почасти й бандитські методи, то опозиція не вправі опускатися до аналогічного. Інакше чим ми відрізнятимемося від них в очах наших виборців, окрім мови? Або, по-простому кажучи, «не можна обидлятися лише тому, що зайшов до стайні».
Три вказані вище пропозиції є чіткими та конкретними. Схвалення їх фракцією збереже НУНС як ідеологічне ядро в авангарді патріотичних сил, яким зараз нелегко і які потребують свого представництва в парламенті. Неприйняття цих пропозицій означатиме свідомий саботаж, підігрівання владі в її антиукраїнських заходах, знищення патріотичної опозиції. А тому, шановні колеги, у нас є вибір: або ми самознищуємось, або реформуємось.
Ті, хто хоче відстоювати українські інтереси, мають не піднімати руки до гори, а вчитися боротися в нинішніх реаліях. А боротися – то значить організуватися.
Олесь Доній, народний депутат України
Показаны сообщения с ярлыком реалії. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком реалії. Показать все сообщения
вторник, 11 мая 2010 г.
вторник, 13 апреля 2010 г.
Геополітичні реалії у світлі нових угод між Вашингтоном і Москвою
Підписання у Празі нової угоди між Сполученими Штатами та Російською Федерацією про стратегічні наступальні озброєння (СНО) та скорочення ракетно-ядерних арсеналів означило черговий етап перебудови світової архітектури безпеки. На відміну від першого подібного договору, підписаного 1994 року, що узаконив ядерне роззброєння України, Казахстану та Білорусі, цього разу угода стала суто двостороннім документом, який закріпив ядерний паритет між США та РФ на наступні роки.
Обама та Мєдвєдєв домовилися за 7 років скоротити кількість розгорнутих стратегічних носіїв – міжконтинентальних балістичних ракет, балістичних ракет підводних човнів, а також важких стратегічних бомбардувальників до 700 одиниць. Сумарна кількість розгорнутих і нерозгорнутих носіїв боєзарядів у кожної зі сторін не має перевищувати 800 одиниць, а максимальна загальна кількість боєзарядів визначена у 1550 одиниць. При цьому слід наголосити, що з огляду на теперішній стан російської економіки та військово-промислового комплексу, об'єктивна реальність змушувала Російську Федерацію невідворотно скоротити свої арсенали принаймні на третину – з новим договором, чи без нього, просто відповідно до законів фізики.
Тому згода США на одночасне скорочення є проявом доброї волі Вашингтона, і, швидше за все, її треба трактувати як прояв потепління російсько-американських відносин. Можливо – за умови одночасних неформалізованих домовленостей щодо розмежування сфер впливу та взаємного невтручання в зони геополітичних інтересів. Наприклад, мова може йти про невтручання Росії в американський план упокорення Ірану або ж нейтралітет в гіпотетичному американсько-китайському конфлікті в обмін на усунення США від впливу на політичні процеси в Центрально-Східній Європі (включно з Україною) та Кавказькому регіоні. Про розширення НАТО на схід, яке протягом останніх 5 років пропагували українцям, замість переозброєння українського війська сучасною технікою, можна забути – незалежно від того, хто став президентом України, просто за самим фактом втрати інтересу США до цього процесу.
А тим часом, якщо вірити українському МЗС, Україна з вдячністю відзначає, що її внесок у справу ядерного роззброєння не залишається поза полем зору американських і російських партнерів, які включили відповідне положення до тексту нового Договору і тим самим визнали роль Києва у становленні сучасної світової системи безпеки. При цьому чомусь ніхто не поспішає вказати на поглиблення вакууму безпеки навколо нашої держави та її практичну ізоляцію стратегічними партнерами.
Наразі Україні пропонують втішатися спільною заявою президентів США та РФ від 4 грудня 2009 року про "незмінність ґарантій безпеки, зафіксованих в будапештських меморандумах" та заявою російського МЗС від 6 квітня цього року про чинність теперішніх ґарантій. Під останніми слід розуміти запевнення США, Росії та Сполученого Королівства п'ятнадцятирічної давнини, доповнені ґарантіями безпеки від інших двох членів ядерного клубу – Китаю та Франції, після яких жодних дієвих механізмів міжнародної безпеки Україна так і не надбала. Схоже, квазідемократична українська держава цілком втратила повагу до себе на Заході та на Сході, як тільки висохло чорнило під Будапештським меморандумом, і остання міжконтинентальна ракета зникла з арсеналу українського війська. Бо ж ніяких реальних міжнародних ґарантій безпеки Україна як не мала, так і не отримала через віртуальність Будапештського меморандуму, який не є міжнародним договором і ніколи не був ратифікований парламентом жодної країни.
Про що можна вести мову, коли з боку одного з ключових ґарантів безпеки України – Російської Федерації – протягом багатьох років систематично порушувався пункт 3 Меморандуму: утримуватися від економічного тиску проти Української держави? Газові війни 2006 та 2009 років стали красномовним прикладом використання Кремлем економічного пресингу для досягнення геополітичних цілей. При цьому жоден з інших горе-ґарантів української незалежності не розпочав навіть двосторонніх консультацій з Україною, хоча це й передбачено Меморандумом! Про пряме посягання на територіальну цілісність України через невизнання морських кордонів у Керченській протоці, а до того спробу захоплення острова Тузла годі й говорити, як і про навимсне затягування Москвою питання щодо міждержавних кордонів.
Красномовне й багаторічне мовчання держав-ґарантів української безпеки стало промовистим тлом угодовства та безпорадності Заходу перед російською загрозою, логічним продовженнмя якої стала Празька угода між Обамою та Мєдвєдєвим. Серйозну ціну за політичну короткозорість заокеанських фахівців з декмократії, на жаль, сплачувати доведеться Європі та Україні. Адже незабаром може трапитись так, що європейські політичні еліти виявляться розділеними на тих, хто розважається на саммітах у товаристві Мєдвєдєва і Путіна, та тих, кому, можливо, доведеться познайомитись з миролюбністю російських генералів. Після грузинської авантюри у серпні 2008 року брюссельські мудреці "грізно" помахали пальчиком у бік своїх московських колег. Ті показово закопилили губу, і "конструктивний діалог" на цьому відновився через кілька місяців декоративних "дипломатичних санкцій". Тим часом Росія вперто й послідовно продовжує власну гру.
Наприклад, минулої осені на спільних широкомасштабних російсько-білоруських військових маневрах відпрацьовувався сценарій "оборони" від "вторгнення" військ "ймовірного супротивника". Занепокоєння і протест з цього приводу висловили лише Польща та Латвія, на чиїх кордонах запахло порохом, і куди добре долинав рев російських танкових двигунів. Тим більше, їхню землю свого часу неодноразово топтали чоботи російських окупантів, які приносили з собою терор, голод, геноцид і смерть. До речі, це може стати додатковим фактором на користь консолідації націй і держав Балто-Чорноморського регіону, які на відміну від брюссельських мрійників і небезкорисливих москвофілів шрьодерівського штибу, тверезо оцінюють небезпеку від сусідства з російським монстром. Адже вони не на словах знають, що таке відстоювати свою незалежність і свободу до останнього подиху і до останнього набою – так само, як і українці, які зі свого гіркого досвіду переконались, що воля ціни не має.
А проте, як і в світі, мало хто в Україні говорить, що кульмінацією минулорічних російських маневрів стали командно-штабні навчання ракетних військ стратегічного призначення, які здійснювали умовні (поки що) пуски ракет по території Польщі. Але про це вам не розкажуть виважені й помірковані торгівці Батьківщиною гуртом і вроздріб, які з 1991 року працювали проти національних інтересів України, а тепер зачудовано розводять руками і просять вкотре переобрати їх – тепер уже в статусі "опозиції". А свіжоспечена влада тим часом продовжує вперті реверанси у сторону Москви, додаючи до них плутані просторікування про "позаблоковість" та участь в "оновленій архітектурі європейської безпеки", і при цьому жодним словом не згадуючи про ґарантування нашої незалежності власними силами.
Кожен, хто вивчав історію, пригадає, що дві світові війни, які практично зруйнували класичну європейську цивілізацію, стали наслідком створення систем "колективної безпеки", учасники яких, врешті-решт, почали з задоволенням знищувати одне одного. ХХІ століття, на
жаль, має всі шанси підтвердити, що історія повторюється.
Олег Тягнибок
Обама та Мєдвєдєв домовилися за 7 років скоротити кількість розгорнутих стратегічних носіїв – міжконтинентальних балістичних ракет, балістичних ракет підводних човнів, а також важких стратегічних бомбардувальників до 700 одиниць. Сумарна кількість розгорнутих і нерозгорнутих носіїв боєзарядів у кожної зі сторін не має перевищувати 800 одиниць, а максимальна загальна кількість боєзарядів визначена у 1550 одиниць. При цьому слід наголосити, що з огляду на теперішній стан російської економіки та військово-промислового комплексу, об'єктивна реальність змушувала Російську Федерацію невідворотно скоротити свої арсенали принаймні на третину – з новим договором, чи без нього, просто відповідно до законів фізики.
Тому згода США на одночасне скорочення є проявом доброї волі Вашингтона, і, швидше за все, її треба трактувати як прояв потепління російсько-американських відносин. Можливо – за умови одночасних неформалізованих домовленостей щодо розмежування сфер впливу та взаємного невтручання в зони геополітичних інтересів. Наприклад, мова може йти про невтручання Росії в американський план упокорення Ірану або ж нейтралітет в гіпотетичному американсько-китайському конфлікті в обмін на усунення США від впливу на політичні процеси в Центрально-Східній Європі (включно з Україною) та Кавказькому регіоні. Про розширення НАТО на схід, яке протягом останніх 5 років пропагували українцям, замість переозброєння українського війська сучасною технікою, можна забути – незалежно від того, хто став президентом України, просто за самим фактом втрати інтересу США до цього процесу.
А тим часом, якщо вірити українському МЗС, Україна з вдячністю відзначає, що її внесок у справу ядерного роззброєння не залишається поза полем зору американських і російських партнерів, які включили відповідне положення до тексту нового Договору і тим самим визнали роль Києва у становленні сучасної світової системи безпеки. При цьому чомусь ніхто не поспішає вказати на поглиблення вакууму безпеки навколо нашої держави та її практичну ізоляцію стратегічними партнерами.
Наразі Україні пропонують втішатися спільною заявою президентів США та РФ від 4 грудня 2009 року про "незмінність ґарантій безпеки, зафіксованих в будапештських меморандумах" та заявою російського МЗС від 6 квітня цього року про чинність теперішніх ґарантій. Під останніми слід розуміти запевнення США, Росії та Сполученого Королівства п'ятнадцятирічної давнини, доповнені ґарантіями безпеки від інших двох членів ядерного клубу – Китаю та Франції, після яких жодних дієвих механізмів міжнародної безпеки Україна так і не надбала. Схоже, квазідемократична українська держава цілком втратила повагу до себе на Заході та на Сході, як тільки висохло чорнило під Будапештським меморандумом, і остання міжконтинентальна ракета зникла з арсеналу українського війська. Бо ж ніяких реальних міжнародних ґарантій безпеки Україна як не мала, так і не отримала через віртуальність Будапештського меморандуму, який не є міжнародним договором і ніколи не був ратифікований парламентом жодної країни.
Про що можна вести мову, коли з боку одного з ключових ґарантів безпеки України – Російської Федерації – протягом багатьох років систематично порушувався пункт 3 Меморандуму: утримуватися від економічного тиску проти Української держави? Газові війни 2006 та 2009 років стали красномовним прикладом використання Кремлем економічного пресингу для досягнення геополітичних цілей. При цьому жоден з інших горе-ґарантів української незалежності не розпочав навіть двосторонніх консультацій з Україною, хоча це й передбачено Меморандумом! Про пряме посягання на територіальну цілісність України через невизнання морських кордонів у Керченській протоці, а до того спробу захоплення острова Тузла годі й говорити, як і про навимсне затягування Москвою питання щодо міждержавних кордонів.
Красномовне й багаторічне мовчання держав-ґарантів української безпеки стало промовистим тлом угодовства та безпорадності Заходу перед російською загрозою, логічним продовженнмя якої стала Празька угода між Обамою та Мєдвєдєвим. Серйозну ціну за політичну короткозорість заокеанських фахівців з декмократії, на жаль, сплачувати доведеться Європі та Україні. Адже незабаром може трапитись так, що європейські політичні еліти виявляться розділеними на тих, хто розважається на саммітах у товаристві Мєдвєдєва і Путіна, та тих, кому, можливо, доведеться познайомитись з миролюбністю російських генералів. Після грузинської авантюри у серпні 2008 року брюссельські мудреці "грізно" помахали пальчиком у бік своїх московських колег. Ті показово закопилили губу, і "конструктивний діалог" на цьому відновився через кілька місяців декоративних "дипломатичних санкцій". Тим часом Росія вперто й послідовно продовжує власну гру.
Наприклад, минулої осені на спільних широкомасштабних російсько-білоруських військових маневрах відпрацьовувався сценарій "оборони" від "вторгнення" військ "ймовірного супротивника". Занепокоєння і протест з цього приводу висловили лише Польща та Латвія, на чиїх кордонах запахло порохом, і куди добре долинав рев російських танкових двигунів. Тим більше, їхню землю свого часу неодноразово топтали чоботи російських окупантів, які приносили з собою терор, голод, геноцид і смерть. До речі, це може стати додатковим фактором на користь консолідації націй і держав Балто-Чорноморського регіону, які на відміну від брюссельських мрійників і небезкорисливих москвофілів шрьодерівського штибу, тверезо оцінюють небезпеку від сусідства з російським монстром. Адже вони не на словах знають, що таке відстоювати свою незалежність і свободу до останнього подиху і до останнього набою – так само, як і українці, які зі свого гіркого досвіду переконались, що воля ціни не має.
А проте, як і в світі, мало хто в Україні говорить, що кульмінацією минулорічних російських маневрів стали командно-штабні навчання ракетних військ стратегічного призначення, які здійснювали умовні (поки що) пуски ракет по території Польщі. Але про це вам не розкажуть виважені й помірковані торгівці Батьківщиною гуртом і вроздріб, які з 1991 року працювали проти національних інтересів України, а тепер зачудовано розводять руками і просять вкотре переобрати їх – тепер уже в статусі "опозиції". А свіжоспечена влада тим часом продовжує вперті реверанси у сторону Москви, додаючи до них плутані просторікування про "позаблоковість" та участь в "оновленій архітектурі європейської безпеки", і при цьому жодним словом не згадуючи про ґарантування нашої незалежності власними силами.
Кожен, хто вивчав історію, пригадає, що дві світові війни, які практично зруйнували класичну європейську цивілізацію, стали наслідком створення систем "колективної безпеки", учасники яких, врешті-решт, почали з задоволенням знищувати одне одного. ХХІ століття, на
жаль, має всі шанси підтвердити, що історія повторюється.
Олег Тягнибок
Подписаться на:
Сообщения (Atom)