Міф «отечества»

Грабовський Сергій, Український Тиждень
«Отечественная война» готувалася як загарбницький агресивний сталінський проект

ФОТО: АР

«В українські підручники історії повертається Велика Віт чизняна війна, яка замінить Другу світову війну. Її повертає міністр освіти і науки Дмитро Табачник», – ця звістка кілька днів перебувала серед топ-новин. І хоча зовсім не зрозуміло, куди має подітися Друга світова і як можна в курсі історії України обійтися без неї, якщо галичани з волинянами в складі Війська Польського вже вранці 1 вересня 1939 року зустріли вогнем нацистські танки, а 2 вересня 1945 року генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко від імені Сталіна підписав акт про капітуляцію Японії, та річ не лише в цьому. Річ ще й у тім, який зміст від початку був вкладений у поняття «Вітчизняна війна». Гегель колись зазначав: початок містить у собі весь подальший шлях розвитку явища, а моряки кажуть: «Як назвеш корабель, так він і попливе».

«Великая имперская»

Назва, втім, на перший і навіть на другий погляд, гарна. Тож і певна кількість антипатиків Табачника, мабуть, підтримує повернення Великої Вітчизняної до підручників. Аякже, це була вій на, в якій народ захищав себе. Досі чимало критиків совєтського режиму й патріотично налаштованих громадян щиро вважає, що слова «Велика Віт чизняна війна» завжди означали боротьбу не на життя, а на смерть за рідну землю, за свій дім, за життя своїх ближніх і дальніх. Нацисти в ній були агресорами, Червона армія захищалась, і, як пишуть донині, «війна перервала мирну працю совєтських людей».
Насправді немає нічого більш далекого від історичної правди, ніж ця щиросерда самоомана одних та лукава ідеологема інших. «Великая Отечественная война советского народа» – так звалася програмна стаття одного з провідних сталінських пропагандистів Ємельяна Ярославського в «Правді» від 23 червня 1941 року. Питання в тому, який зміст укладали в поняття «социалистическое отечество» в ідеологемах та практичних настановах, пов’язаних із цим змістом.

У російській імперській історії ХХ сторіччя «Отечественная война», ба навіть «Великая Отечественная», вже була. Йдеться про Першу світову війну, яка в Росії офіційно звалася «Второй Отечественной войной» (перша – це 1812 рік), а в патріотичних виданнях – «Великой всемирной отечественной» та «Великой Отечественной» («Великая Отечественная война» – додаток до журналу «Театр и жизнь», Петроград, з вересня 1914 року). І вірш «Вставай, страна огромная» – ще з тієї війни. Лише, звісно, із дещо іншими словами – про тевтонську орду.

Тим часом Російська імперія зовсім не була жертвою агресії в цій війні, навпаки, вона стала одним із головних винуватців переростання ав стрій сь ко-сер б сь кого конфлікту в бойовисько світового масштабу. Мета Росії була загарбницька – приєднати Галичину (не тільки Львів, а й Краків), Буковину, Закарпаття, всі польські землі тодішньої Німецької імперії, добрячий шмат Туреччини на Закавказзі й, головне, протоки з Чорного моря в Середземне разом із Константинополем. Інакше кажучи, мета «Второй Отечественной войны» – істотно розширити кордони «Отечества».

Вітчизна на більшовицькій службі

1917 року царизм упав, до влади в Росії прийшли більшовики під гаслами негайного миру. А 1918‑го починається нова «Отечественная», або ж «Віт чизняна» (ця назва в ті дні з’я вляється й українською мовою, бо більшовики заграють із «націоналами»), війна, тепер уже під червоними прапорами. Лєнін, Троцький і Сталін заявили, що «соціалістична Вітчизна в небезпеці». А далі, як пише «Короткий курс історії ВКП(б)», «партія підняла народ на віт чизняну війну проти навали військ іноземної інтервенції, проти заколотів повалених революцією експлуататорських класів... Більшовицька партія підіймає робітників і селян на вітчизняну війну проти іноземних загарбників та буржуазно-поміщицької білогвардійщини. Совєтська республіка і її Червона армія розбивають одного по одному ставлеників Антанти – Колчака, Юденіча, Денікіна, Краснова, Врангеля, викидають з України ще одного ставленика Антанти – Пілсудського... Таким чином, перший воєнний напад міжнародного капіталу на країну соціалізму скінчився повним його крахом» (виділено особисто Сталіним).

Це не пізніша вигадка: вперше про «Отечественную войну» проти західних імперіалістів Сталін написав у статті «Український вузол» 14 березня 1918 року в «Известиях ВЦИК». У трактуванні Лєніна, Сталіна і Ко ця війна набуває всесвітньо-історичних масштабів. Против никами «робітників та селян» виступають не лише іноземні інтервенти, а й «експлуататорські класи» всього світу – «свої» (згодом «вороги народу») і закордонні; одним словом, увесь «міжнародний капітал». Народ у цій системі координат – реальні чи уявні прихильники більшовизму, в якій країні вони б не жили. Тому вітчизна тут стає воістину неозорою, а будь-яка війна, що має на меті розширення кордонів СРСР, – вітчизняною.

Те, що СРСР – це батьківщина трудящих усього світу, стверджувала вся пропаганда; ще 1941 року «Історико-ре во лю цій ний календар» від імені ЦК ВКП(б) наголошував на цьому. При заснуванні СРСР у 1922 році на з’їзді Совєтів Сталін відверто заявив: «Будемо сподіватися, що утворенням нашої союзної республіки ми створимо вірний оплот проти міжнародного капіталізму, що нова союзна держава послужить новим рішучим кроком на шляху до об’єднання трудящих усього світу в єдину Світову Соціалістичну Совєтську Республіку».

У Декларації про утворення СРСР повторено сталінську формулу про світову державу й додано: «Доступ у Союз відкритий усім соціалістичним совєтським республікам, як існуючим, так і тим, що мають виникнути в майбутньому». Не можуть виникнути, а мають виникнути! В резолюції ХІІ з’їзду РКП(б), у квітні 1923 року, вжито інший, не менш цікавий термін – «майбутня Всесвітня Совєтська Республіка Праці». Після смерті Лєніна Сталін дає клятву розширювати й зміцнювати Совєтський Союз: «Покидаючи нас, товариш Лєнін заповідав нам зміцнювати і розширяти Союз Республік. Клянемося тобі, товаришу Лєнін, що ми виконаємо з честю і цю твою заповідь!»

Агресія «в інтересах робітників»

Яким є головне знаряддя такого розширення? Лев Троцький, адепт «перманентної революції», вважав: пролетарі всіх країн мріють влитися до СРСР, слід лише допомогти їм здійснити соціалістичну революцію. Сталін не був таким наївним і 1927 року, усунувши Троцького з усіх посад, заявив: «Червона армія є армія Жовтневої революції, армія диктатури пролетаріату... Наша армія є армією світової революції, армією робітників усіх країн». Іронія долі полягала в тому, що Червону армію створив Троцький. Не випадково в офіційному гімні Комінтерну, створеному Леніним і перебудованому Сталіним, були рядки: «Наш лозунг – всемирный Советский Союз».

А що робити, коли війна зі «світовим капіталом» змушує порушити чийсь державний суверенітет? Нічого страшного, вчив Сталін: «Бувають випадки, коли право на самовизначення вступає в суперечність із іншим, вищим правом – правом робітничого класу, що прийшов до влади, на зміцнення своєї влади. В таких випадках... перше має відступити перед другим. Так стояла справа, наприклад, у 1920 році, коли ми змушені були в інте ресах оборони влади робітничого класу піти на Варшаву». «Оборона влади робітничого класу» здійснювалася 1920 року під гаслом «Дайош Варшаву, давай Берлін!» та супроводжувалася закликом «Напоїти червоних коней із Сени та Марни». Це якраз і є «Отечественная/Вітчизняна війна» по-лєнінськи і по-сталінськи. А що не вдалося «визволити» й приєднати до «батьківщини світового пролетаріату» Німеччину з Францією – це заслуга польських військ під командуванням маршала Пілсудського, котрі розгромили під Варшавою червоні армади Тухачевського, а також вояків УНР під орудою генерал-хорунжого Марка Безручка, котрі під Замостям зупинили досі непереможну Першу кінну армію Будьонного.

І, нарешті, виявляється, що в середині 1930-х років, за сталінською оцінкою, Друга світова вій на (вона звалася тоді в СРСР «другою імперіалістичною», так само, як Перша світова – «першою імперіалістичною»), вже йшла на повну силу. «Короткий курс історії ВКП(б)» зазначає: «Держави і народи якось непомітно вповзли в орбіту другої імперіалістичної війни... Війна йде на величезному просторі від Гібралтара до Шанхая. Війна вже встигла втягти в свою орбіту більш як півмільярда населення. Вона йде, кінець-кінцем, проти капіталістичних інтересів Англії, Франції, США...». Отож якщо пролетарі всього світу вже мають свою вітчизну, хоча в більшості своїй страждають під гнітом капіталістів, то війна за розширення Соціалістичної Віт чизни й буде Вітчизняною. Таке розширення вже стало фактом, починаючи з вересня 1939 року, й мусило набути воістину грандіозних масштабів у 1941‑му. Свідчень приготувань до походу Червоної армії на Захід безліч (їхній аналіз – це інша тема). Наприклад, однин із провідних трубадурів більшовицької ери Всеволод Вишневський (був допущений до багатьох державних таємниць і добре знайомий із тодішніми маршалами й генералами) ще 14 квітня 1941 року в своєму щоденнику записує: «Наша пора, час відкритої боротьби, «священних» боїв (за висловом Молотова в одній недавній бесіді) – все ближче!» А 5 травня 1941 року в цьому щоденнику з’являється запис про те, що, ймовірно, СССР знайде момент і почне проти Німеччини «революційну війну, підламуючи вищу планомірну фазу капіталізму». Саме 5 травня Сталін виступив перед випускниками військових академій у Кремлі й поставив мету перейти «до воєнної політики наступальних дій», перебудувавши пропаганду в наступальному дусі. Вишневський реагує 13 травня записом про «кампанію в пресі про наступальний дух російського совєтського народу» і про початок ідеологічного та практичного наступу. Мовляв, Совєтський Союз починає грандіозну боротьбу проти фашизму «в ім’я революціонізування Європи і, звісно, Азії». «Попереду – наш похід на Захід. Попереду – можливості, про які ми мріяли давно», – завершує з оптимізмом письменник. І, нарешті, 2 червня, згідно з Вишневським, червоноармійцям почали знову показувати антигітлерівські фільми, чого не було з вересня 1939 року. Єдине, в чому не певен письменник, – чи «довбоне потилицю Гітлеру» Червона армія в 1942 році, чи це станеться раніше.

Наступальний відступ

Депортації народів Криму та Кавказу, геноцид населення Східної Пруссії, відверто окупаційна політика у «визволених» країнах Європи – все чудово вкладалося в поняття справедливої Вітчизняної війни. Адже не даремно Карл Маркс та Фрідріх Енґельс вели мову про «контрреволюційні нації», які насмілюються протистояти поступу історії і яким «належить у ближчому майбутньому загинути в бурі світової революції». Та сталося, як відомо, дещо інакше: Гітлер не став чекати, поки Сталін розпочне похід на Захід, і почав свій похід на Схід. О 12-й годині 22 червня 1941 року В’ячеслав Молотов у промові по радіо (написаній ним разом зі Сталіним) проголосив початок «Отечественной вой ны». Але не оборонної! Ввечері того самого дня була надіслана директива №3 військам. Вона націлювала Червону армію на широкомасштабний наступ – негайний перехід кордону на важливих ділянках, розгром ворога на своїй території й авіаційні удари по німецьких базах. Отже, з 23 червня мала початися не героїчна оборона совєтської землі, як потім розповідали комуністичні ідеологи, а мусив розгорнутися наступ на Європу – в дещо меншому масштабі, ніж планувалося до гітлерівського нападу. Й у бездарно організованих атаках гинули тисячі совєтських танків, нічна та дальня авіація вдень, без прикриття винищувачів, атакувала ворожі колони, піхота перла в лоба на ворожі кулемети.

Газета «Известия» від 24 червня 1941 року писала, що точиться бій за країну Совєтів, тобто за вітчизну всіх трудящих. І всюди в пресі вже звучав термін «Вітчизняна війна», це не була імпровізація – це була класична «домашня заготовка», але з геть іншим змістом. І лише згодом цей зміст поволі змінився, хоча ще тривалий час конкурували на рівних два терміни – Вітчизняна і Визвольна (навіть Велика Визвольна) війна. Треба ж було забирати назад загарбані Гітлером території, про розширення соціалістичної вітчизни вже не йшлося...

Отже, якщо відкинути довголітню міфологію, слід визнати: термін «Отечественная война» від самого початку означав агресивну, наступальну, загарбницьку війну, метою якої було захоплення нових значних територій у Європі, а то й усього Старого Світу. І вже згодом, коли задум значною мірою зірвався, Сталін, а за ним неосталініст Брєжнєв представили цю війну як «неспровоковану», як суто «оборонну» та «священну», використавши ці красиві слова для того, щоб приховати реальні наміри Кремля в Другій світовій ­війні. Сьогодні в Росії чимало охочих будувати й далі гегемоністську політику на ґрунті ста лінських міфологем; чи підключаться студенти та учні України з ласки Табачника до числа кремлівських пахолків?






ЩЕ СОЮЗНИКИ. Мине час від поділу Польщі та спільного параду Червоної армії і вермахту у Бресті, як почнеться підготовка до загарбницької війни. «Отечественной»

Ревізори історії

Лукас Едвард, Український тиждень
Країнам – жертвам радянського терору знадобилося 20 років, щоб пояснити світові, що з ними трапилося. Росії ж потрібні компроміси, а не правда

Історія була рушієм холодної війни та подій, що розгорталися після її завершення. Від закінчення Другої світової знадобилося 50 років, щоб згорнути радянську присутність у Східній Європі. Ще 20 років потрібно було для того, щоб екс-комуністичні країни розтлумачили своїм сусідам, що, власне, з ними трапилося.

Ця битва за правду все ще в розпалі. Екс-кадебістський режим у Росії старанно намагається змінити свій імідж ностальгійного неорадянського ревізіоніста. Логічний крок у цій ситуації – розчистити найтоксичніші історичні завали.

Державне російське телебачення показало приголомшливий фільм «Катинь» Анджея Вайди. Стрічка розповідає про радянські звірства й унаочнює брехню, що їх супроводжувала. На зустрічі з польським прем’єром Дональдом Туском Владімір Путін навіть висловив публічно свій жаль щодо тієї м’ясорубки. Це, вочевидь, таке своєрідне вибачення. Не повне та пряме, але вже неабиякий крок уперед за стандартами останніх десяти років.

У 2006-му російський лідер відвідав церемонію, приурочену до 50-ї річниці Угорського повстання. В Будапешті він заявив: «Безперечно, сучасна Росія – це не СРСР, але я маю вам чесно сказати, що в наших серцях ми відчуваємо певну моральну відповідальність за ті події». Потім поїхав до Чеської Республіки й там наголосив, що Росія не може нести за ті події правової відповідальності, але моральна відповідальність є. І, мовляв, жодного іншого підходу не може бути. У 2009-му Путін визнав перед поляками, що пакт Молотова – Ріббентропа був «неприйнятним із морального погляду», а «з практичного, політичного... безглуздим, шкідливим і небезпечним».

Звісно, все це дуже далеке від європейського підходу до переоцінки минулого. Росія не виплатила жодних компенсацій іноземним жертвам сталінізму (і дуже мало власним). Вона навіть не хоче повертати власність, захоплену під прицілом автоматів у своїх колишніх колоній. Приміром, естонська президентська печатка – один із таких сувенірів, що незаконно залишається в російських руках. Крім того, багато архівів і далі засекречені.

Проте навіщо бентежитися, якщо трохи м'яких вибачень і апеляція до прагматизму так добре спрацьовують. Чехи, угорці й поляки, здається, готові піти на компроміс, навіть якщо він приправлятиметься туманними формулюваннями та напівправдами. Й усе це задля того, щоб мати нормальні відносини із сучасною Росією. І не лише вони: цікаво, чи вдасться Росії виконати цей самий трюк з Україною та країнами Балтії?

В Україні це питання тонко балансується. Запровадження Віктором Ющенком радикально-націоналістичного порядку денного в останні роки президентства посіяло суперечки. Корумпованість і некомпетентність його адміністрації дискредитували таку політику ще більше. Вікторові Януковичу буде значно легше порозумітися з Путіним.

Для країн Балтії вимоги справедливої переоцінки минулого є досі вкрай актуальними. Їхнє насильницьке включення до СРСР 1940 року – це один із прямих і найбільш обурливих наслідків секретних протоколів до пакту Молотова – Ріббентропа. Західні країни не визнали законності цієї окупації.

Та світ змінюється. Росія вже успішно заграє з Литвою. Новий енергійний президент Даля Грибаускайте переконана, що її заповзятість може посприяти кардинальним змінам на краще у відносинах із великими східним сусідом. Російсько-литовська домовленість видається цілком імовірною: Кремль висловить свій жаль чи співчуття (не вибачення) за анексію (не окупацію) у 1940 році й запропонує вигідну торговельну угоду. Натомість Литва відмовиться від своїх вимог виплатити їй компенсацію.

Латвія має слабке керівництво й перебуває у глибокій економічній кризі. Вона цілком може наслідувати приклад своєї балтійської сусідки. Тоді Естонія залишиться на нестерпній самоті. Надто коли й Україна погодиться на «нормалізацію». І ось це буде багатоходівка, продумана і вправно розіграна Кремлем.

Самозаспокоєність та ухиляння від відповідальності за історичні помилки поширені в усій Європі. Приміром, Велика Британія традиційно вдовольняється ностальгійною та оманливою версією свого минулого. Проте жахи радянського режиму й пам'ять про його жертви потребують серйознішого ставлення, аніж стандартні політичні заяви. Так вважають і деякі мужні росіяни, які вимагають від своїх керівників сказати всю правду про страхітливе минуле власної країни.

Тактика випаленої землі

Калинчук Дмитро, Український Тиждень
Червоних партизанів в Україні боялися часом більше, ніж німецької армії


ФОТО: УКРІНФОРМ

Я обожнюю радянську стрічку «Обратной дороґі нєт». Чудовий динамічний мелодраматичний партизанський бойовик псує одна деталь: реальні партизани, з якими мене зводила доля, називали його красивою казочкою. Розповіді ветеранів-партизанів чомусь більше нагадують заборонений на батьківщині білоруський фільм Андрія Кудіненка «Окупація. Містерії» (2003).

Командос із Москви

В українській історичній дискусії спостерігається справжній парадокс. Імперці-сталіністи й їхні прибічники, паплюжачи пам’ять Української повстанської армії, не поспішають протиставляти їй героїзм червоних партизанів. Чому? А тому, що на світ Божий одразу ж вилізуть «нечисленні диверсії на залізницях, напади на приватні господарства, спалення врожаїв, дезорганізація лісової служби […] Значною мірою вони зруйнували господарське життя селян». Так описали діяльність червоних месників їхні тодішні союзники – польські партизани Волині. Лаврентій Берія звітував Сталіну: «Особовий склад [партизанського загону Олександра] Сабурова [тут і далі див. Довідку] займається гульбою, пияцтвом, тероризує і грабує місцеве населення, у тому числі навіть родичів своїх вояків». Коли мова заходить про партизанів, пригадуються пущені під укіс ешелони. Проте на початку війни партизани залишалися в німецькому тилу з іншою метою – аби впроваджувати тактику «випаленої землі». Знаменита промова Сталіна від 3 липня 1941 року чітко визначала завдання партизанів. Безпосередні ж командири конкретизували: «підпалення лісових масивів, що примикають до комунікаційних мереж противника та хлібних полів […] Перед найбільш сміливою й рішучою частиною цієї агентури поставити завдання: підпал майна, а при можливості – фізичне знищення пособників німецького фашизму».

На інше партизани фізично були нездатні: ані руйнувати залізниці, ані вести бої з підрозділами вермахту й СС – бракувало вибухівки та набоїв. У тил їх закидали поспіхом. Доходило до анекдотичних ситуацій: «Перекинуто загін партизанів у 100–150 осіб, створений у Харкові. Його завдання – пройти в Бессарабію. Мап нема, провідника нема, кулеметів нема, тільки ½ мають гвинтівки, інші – малого калібру револьвери. Вдягнені в міський одяг, шкіряні пальто», – читаємо в одному з найхарактерніших звітів. На Черкащину та Полтавщину закидали сибіряків, які українською двох слів не в’язали. А за лінією фронту виявлялося, що місцеве населення партизанам аж ніяк не раділо, натомість набрані з числа тамтешніх – тікали додому: «З приходом німецьких загарбників до м. Червоноармійськ, більшість партизанів, зокрема й деякі комуністи, зареєструвавшись у німецькій комендатурі, лишилися працювати на транспорті й відмовилися від партизанської боротьби».

У боротьбі з... конюшиною

Це не бандерівська Західна. Все це відбувалося у Східній Україні. Після майже блискавичного відступу Червоної армії багато хто всерйоз вирішив, що комунізму приходить край. Після Голодомору 1933-го, роботи в колгоспі за 448 трудоднів на рік (1 трудодень – 1,85 кг жита) та 7-денного робочого тижня по більшовиках не сумували. «За фактичної окупації багато людей вважали, що до минулого повороту немає, а значить пішли по так званому шляху пристосуватися, пережити, – нотував Сидір Ковпак. Крім цього, партизанів чекало неабияке диво – на землях, окупованих німцями, майже не було власне німців. «Від Брянських лісів до Сарн по районних центрах було хіба що по 3–5 німців, проте дуже багато місцевих поліцейських», – бідкався представник КП(б)У в загоні Ковпака Іван Сиромолотний. Єдина влада по селах – загони поліцаїв. Для боротьби з партизанами німці не часто посилали з’єднання вермахту й СС – їх потребував фронт.

Приходячи до сіл, «народні месники» зразу ж починали виконувати накази партії та уряду: «Знищено: спиртозаводів – 2, коноплезаводів – 1, свиноферма – 1 (100 голів свиней), залізничний ешелон – 1, 2 паротяги і 3 вагони. Спалено: 4 склади зі збіжжям та 14 скирт необмолоченого хліба (400 т), 12 скирт конюшини (близько 50 т)», – «переможний» звіт Сабурова. Місцевому населенню такі акції загрожували голодом. Окремі села для оборони від партизанів побудували ДЗОТи.

Виконувати безперечно брудну й невдячну роботу міг далеко не кожен. Частіше за все для цього треба було стати або фанатиком, або покидьком. Тож не дивно, що протягом 1941–1942 років партизанські загони швидко танули. З серпня 1941‑го по березень 1942-го НКВС УРСР сформував 1874 партизанські загони й заслав у тил понад 30 тис. людей. А вже на 1 травня 1942 року НКВС звітував про наявність 37 загонів із 1918 учасниками. На Дніпропетровщині з підготовлених 4418 партизанів та підпільників до 1943 року не лишилося жодного. Статистика доводить – більшість партизанів або розбіглися після першої ж сутички з поліцаями, або розійшлися по домівках самі.

Натомість решта... «Винятковою жорстокістю відзначалися партизани Федорова [Чернігівщина], – занотував письменник Микола Шеремет, якого прислали з Москви для прославляння героїчних партизанських чинів, – я був свідком, як поліцаїв били до крові, різали ножами, підпалювали на голові волосся, прив’язували за ноги й на аркані конем тягли по лісу, обливали гарячим чаєм, різали статеві органи…» Не відставали й загони Сабурова: «знищено родин зрадників із вилученням майна – 39», або «розстріляно старост, поліцейських, відповідальних станційних працівників та інших зрадників – 10». Особливо цікавий пункт – «інших зрадників».

Жорстокими були партизани й із німцями: «Після всіх розмов я розподілив німців по ротах: там їх били до смерті, а тоді закопали», – визнав Григорій Балицький, похований тепер у Пантеоні вічної слави в Кіровограді. Бували, щоправда, неприємності в бойовій роботі. Деякі помилки не вдавалося сховати від командування. «Ваша розвідка 50 осіб [на] початку грудня за р. Горинь знищила 48 мирних мешканців», – лютував начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР) майор ДБ Тимофій Строкач у листі до командирів Волинського партизанського з’єднання імені Лєніна. Жертвами партизанів ставали цілі села. Ось ще одне свідчення: «Червоні напали на село вночі 19 грудня 1943 року. До ранку його майже знищили. Почали з південного боку. Вбивали всіх, кого бачили. Першими вбили Марчика Степана і його сусідку Матрону з восьмирічною донькою… В підсумку протягом тієї кривавої ночі без вини загинуло 50 людей», – ідеться про село Ляховичі Любешівського району Волинської області, знищене партизанами разом із мешканцями.

«Чоловіча робота»

1942 року партизани опанували тільки двома областями України – Сумською та Чернігівською. Загони не віддалялися від фронту й діяли як групи спецназу, які плюндрували незахищені тили вермахту. Єдиним джерелом боєприпасів для партизанів були поставки з «великої землі». Харчі ж добували в населення. Ось як описував «обов’язкові поставки або добровільні збори» місцевих мешканців безпосередній свідок: «Бійці розвідки, вдираючись до населеного пункту, не забувають стягнути ручний чи кишеньковий годинник у колгоспника, доводячи йому, що «ти не воюєш і він тобі ні до чого, а нам без годинника ніяк не можна обійтися»… До березня 1943 року існувала в загоні так звана Ісусівська кіннота, де бійці без сідел верхи роз’їжджали на конях, брали їх у селян, а в наступному селі конячину продавали колгоспникові за кабана», – розповідав політрук Ковпака Мінаєв. У партизанських звітах та наказах УШПР часто трапляється слово «мародерство».

Після війни легендарний партизанський ватажок-чекіст Дмітрій Мєдвєдєв розповів таке: «Коли я спілкувався з Шитовим та Івановим про те, що їхні бійці займаються бандитизмом та грабунками, не кажучи вже про пиятику, й вимагав навести лад, дисципліну, колишній комісар батальйону Шитов сказав мені: «Ви що, хочете, аби нас у першому ж бою вбили наші ж партизани?» Вони боялися своїх партизанів». Товариші не залишилися в боргу перед Мєдвєдєвим. Ось що про його загін написав Григорій Балицький: «Підійшов тов. Мєдвєдєв зі своїм загоном… Майже весь день пили. В Мєдвєдєва самогонки до чорта, в нього є свій апарат». Комісари скаржилися Строкачу: «Тов. Коротков виявився класичним алкоголіком, й агентурну роботу він замінив на пошуки самогону». Або таке: «Дуже багато випадків, коли розвідрота обстрілює своїх розвідників, не питаючи пароля і не відповідаючи на пароль, бо в п’яному вигляді сприйняли одне одного за поліцейських. Були випадки, коли через п’яну розвідку збивалися зі шляху й тинялися кілька діб». Пиячили не тільки рядові бійці: «Ковпака всі бояться як вогню – бо як вип’є, може кого завгодно відшмагати канчуком».

А що за пиятика без дівчат? «Кожен командир підрозділу або політрук жениться байдуже на кому, не звертаючи уваги на те, що він одружений і має дітей», – обурювався вищезгаданий Мінаєв. Та на всіх «дружин» явно не вистачало. «В селі Дубівці під Тернополем зґвалтували жінку у віці 40–45 років. У селі Верхобуж, під Бродами, старшина Мезенцев намагався зґвалтувати дівчину. Вона відмовила. Тоді він, Мезенцев, узяв дівчину та її 65-річну матір, вивів на вулицю й під страхом зброї вимагав їхньої згоди. Поставив до стінки й стріляв з автомата над головами». З такими звичками та вдачею партизанські командири були приречені на конфлікти. «Грабчак не здатен підняти такий вантаж і звертається до Ковпака за возами, а той скаженіє, що він зустрічає і облаштовує майданчик, а вантажі йдуть не його з’єднанню», – занотував 1-й секретар Рівненського підпільного обкому КП(б)У В. Бегма. «Льотчики частини Ґрізодубової й ін. відмовляються здійснювати у Вас посадку, бо бояться, що Ви їх залишите в загоні як «заручників», – інформував своїх підлеглих голова штабу Строкач. «Усі партизанські з’єднання України зосереджені разом, а діють поодинці. Сваряться, ніякої взаємодії, ні дисципліни, ні узгодженості», – ремствував керівник партизанської кавалерії Наумов.

На квітень 1944 року кількість усіх українських партизанів становила 12 600 осіб. Чисельність УПА навіть запеклі вороги оцінюють як учетверо більшу. До складу партизанських загонів входили фанатично віддані компартії місцеві комуністи й комсомольці, потім солдати й офіцери Червоної армії та НКВС («окруженці» й прислані з «великої землі»), а на третьому місці – колишні поліцаї та бійці «національних батальйонів» (створених німцями з репресованих совєтами національних меншин). Після поразок німців під Москвою та Сталінградом для колишніх радянських громадян на окупованих теренах стало очевидно – більшовизм повертається. Тож усі, хто вже був помічений у співпраці з ворогом, кинувся спокутувати провину. З такими кадрами не дивно, що в п’яти найбільших українських партизанських загонах власне українці становили лише 46% складу. Частка ж українців серед УСІХ радянських партизанів – 5,9% проти 52,9% – росіян. «Ломов [комісар] ставить мені запитання: «Ви українець?» Я відповів: «Так, українець». Ломов відповідає: «Дивно, що ви в партизанах, усі українці – наволоч, зрадники». Що мені лишалося сказати цьому дурню-комісару? Далі Ломов питає: «У вас багато євреїв у загоні?» Я йому відповів, що багато. Ломов веде розмову далі: «У мене, мовляв, жодного єврея – вони ж не вояки, боягузи», – не міг приховати роздратування українець із діда-прадіда Балицький.

«Усе Полісся повністю звільнене від німців, величезна територія від Сарн до Бугу поділена між УПА і з’єднаннями українських партизанів… Економічне становище районів, контрольованих УПА, більш щасливе ніж у радянських районах, населення живе заможніше й менш пограбоване», – Сидір Ковпак. Ще різкіше висловився П. Миронов, комісар Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання ім. Жукова: «Примусове вилучення худоби, майна і вбивство чоловічого населення – все це відштовхувало населення Західної України від нас […] У багатьох областях Західної України націоналісти не давали німцям протягом двох років вивозити й збирати всілякі поставки, податки тощо. Ми ж своєю поведінкою давали підґрунтя агітаторам націоналістів».



На фото: КОВПАК ЗІ СВИТОЮ. Хоч його з’єднанню вдалось пройти всю Україну, реально ковпаківці контролювали дві області


Граючи цифрами

У 1943 році втрати «народних месників» суттєво поменшали. Населення розчарувалося в німцях, проте зрозуміло, що необхідно співпрацювати з партизанами – інакше невдовзі свої мотиви довелося б пояснювати в НКВС. Та головне – партизани переключилися від неефективного паління врожаїв та відстрілу поліцаїв на залізничні диверсії. У липні 1943 року розпочалася операція «Рейкова війна». Втім, перекрити рух потягів в Україні партизанам не вдалося. Перерви руху потягів через вибухи становили лише 24% кількості всіх перерв. Чимало підірваних партизанами колій німці навіть не поновлювали – не мали потреби. Пізніше це вже був клопіт радянських залізничників. Набагато ефективнішими були аварії потягів, особливо якщо нищили паротяг. Вони дали близько 60% усіх затримок на залізницях. Наприкінці війни партизани відзвітували про знищення 18 000 ешелонів. Наскільки правдива ця цифра – судити важко. «На рахунку в них [партизанів сусіднього з’єднання] перебувають сотні ешелонів, що йдуть під укіс, але наші розвідники й ми не бачили ніяких залишків та слідів цих ешелонів», – дивувався представник ЦК КП(б)У Іван Сиромолотний. «Є випадки звітів про аварії потягів, які агентурними даними й повідомленнями сусідніх загонів не підтверджуються», – Строкач.

Факти такі. Український штаб партизанського руху відзвітував про знищення на теренах України 486 000 ворогів, насамперед німців. Історики НДР оцінювали втрати гітлерівців на всіх окупованих теренах СРСР максимум у 500 000 осіб. Американський же дослідник Дж. Армстронг, який працював виключно з німецькими документами, втрати німців та поліцаїв від рук партизанів на всіх окупованих територіях СРСР оцінив у 45 000 осіб. Причому цю цифру доведеться розділити між червоними партизанами, Армією Крайовою, Армією Людовою й УПА. Така ось математика.ДОВІДКА


Дійові особи

Сидір Ковпак – командувач Сумського партизанського з’єднання.

Олександр Сабуров – командувач партизанського з’єднання, яке діяло в лісах від Житомирщини до Брянщини.

Олексій Федоров – командувач Чернігівсько-Волинського з’єднання.

Іван Федоров – начальник розвідки в з’єднанні Ковпака, пізніше – командувач 1-ї Української партизанської дивізії.

Іван Сиромолотний – представник ЦК КП(б)У в з’єднанні С. Ковпака.

Микола Шеремет – письменник, перебував у загонах О. Федорова і С. Ковпака.

Михайло Наумов – командир з’єднання українських кавалерійських партизанських загонів.

Григорій Балицький – командир загону ім. Сталіна Чернігівсько-Волинського з’єднання.

Антон Бринський – командувач партизанського з’єднання особливого призначення розвідуправління Генштабу РСЧА

Край партизанської «слави»

У 2009 році білоруською режисеркою Вольгою Нікалайчик представлено документальний фільм «Вызваленне» («Визволення»), в якому розповідається історія знищеного диверсійною групою партизанів 19 квітня 1943 року села Дражна в Мінській області (Стародорозький рйон). Мешканці села (зокрема 25 жінок, старих і дітей) були спалені у власних хатах на знак помсти за те, що в селі був загін самооборони. 2008 року в річницю події активісти білоруського «Меморіалу» біля села встановили хрест, що був невдовзі демонтований властями, а ініціатор акції Вячеслав Сівчик отримав адміністративний арешт на 15 діб за «несанкціоноване зібрання». У фільмі знято свідка акції, для якого незбагненним залишається питання, за які заслуги ініціатор екзекуції дожив життя з усіма почестями.