Депутат Європарламенту: Нинішня модель Росії проіснує ще 5 – 6 років – і все

Попит на газ почне різко падати… РФ прагне змінитися, але не міняючи політику… Кроки Януковича й Азарова можуть викликати неспокій… Є сумніви щодо конституційності договору про ЧФ…

Керівник групи депутатів Європейського парламенту у справах відносин ЄС з Україною Павел Коваль відповів на запитання УНІАН.

Пане депутате, після загибелі численних працівників польської еліти як, на вашу думку, зміниться Польща?

Сьогодні справді кажуть, ніби щось зміниться… Проте не думаю, що будуть значні зміни в загальному політичну житті країни.

Звісно, будуть люди, котрі казатимуть, що взагалі нічого не змінилося, але я знаю: щось зміниться всередині кожної людини.

Так само було й після смерті Папи Римського Івана Павла ІІ. Дехто казав, давайте вже припинимо про нього говорити. Але це неправильний підхід, бо люди-легенди бувають дуже рідко і осмислювати їхнє життя, вчинки, філософію варто довго. Тому ті люди, які загинули, надовго залишаться всередині нас.

У день похорону президента Качинського російський лідер Медвєдєв фактично відкритим текстом назвав Сталіна вбивцею і звинуватив його в Катинській трагедії. Чи є це реальним кроком до зближення Росії з Польщею?

Гадаю, після Смоленської трагедії багато змінилося, але те, що каже російське керівництво, – лише декларації, жести. Звісно, вони важливі. Я дуже вдячний російській стороні за такі жести, але насправді ми лише очікуємо на реальні кроки. Тому вважаю, що сьогодні дуже спокійно треба коментувати те, що відбувається в російсько-польських відносинах, бо в реальному плані нічого не змінилося. Ні в історичній політиці, ні економічній.

Так, були хороші, душевні жести. Ми вдячні росіянам і навіть президенту й прем’єр-міністру Росії, але це все!

Про переламний рубіж у наших відносинах говорити передчасно.

Тобто поляки не вірять у щирість російського керівництва?

Не знаю, вірять чи ні. Справа не у вірі, справа в практиці. Була чесна реакція. Це добре, але навіть від щирих реакцій політика автоматично не міняється.

Яких саме кроків Польща чекає від Росії?

Насамперед – щодо Катині. Треба відкрити слідство, щоб були опубліковані архіви, щоб реабілітувати загиблих польських офіцерів.

Я б дуже хотів наголосити на присутності української делегації на похоронах. Чудово, що тут були і Віктор Ющенко з Катериною, і Віктор Янукович, і Юлія Тимошенко. Треба підкреслити, що в нашій біді з нами були приятелі з України у повному складі.

Але ж Віктор Янукович не був другом Леха Качинського, як ви його називаєте…

Віктор Янукович є президентом великої, європейської держави й має великий шанс модернізувати Україну, наблизити її до Європейського Союзу. Водночас Україна для Польщі є важливим економічним та політичним партнером, тому обидві країни мають бути зацікавлені в якнайкращих відносинах.

Під час похорону бачила, що до Вавеля ви йшли з Юлею Тимошенко й про щось активно розмовляли. Про що саме?

Ми говорили про те, що дуже шкода, що Качинський не може побачити цих людей на вулиці хоча б на кілька секунд. Що часом така доля політика, коли його численні виборці віддають йому шану лише після смерті.

Юлія Володимирівна не жалілася вам, що її права як опозиціонерки утискаються в Україні з боку влади?

Ні, про це ми не говорили. Лише обмінювалися думками про жалобну процесію.

Уже чимало часу минуло від моменту трагедії. Чи є в поляків якась конкретна версія, що трапилося під Смоленськом?

Ні, ми ще не маємо результатів розслідування.

Знаєте, одна справа говорити про якесь об’єднання Росії та Польщі. Це все лише слова, а інша справа – разом з росіянами довести до кінця розслідування.

Мені доводилося чути багато думок з приводу того, що об’єктивного розслідування може й не бути, бо росіяни, звісно, не захочуть постати винуватцями трагедії, а нове керівництво Польщі не захоче нових конфліктів з Росією…

Гадаю, спершу ми все-таки повинні дочекатися результатів розслідування, які б вони не були.

В Україні часто чую, що Європа не хоче ставати на бік України чи Грузії тільки тому, щоб не сваритися з Росією, мовляв, безперебійне постачання газу їй важливіше.

Це правда. Зараз, можливо, не найкращий момент для таких аналізів, але справді виходить так, що вплив Росії на Європу посилюється.

Звісно, Росія ніколи не приховувала свого бажання повернути сфери впливу. Як кажуть самі росіяни, традиційні сфери впливу. І ми сьогодні спостерігаємо саме такий процес. І, гадаю, не варто втікати від серйозних дискусій про це.

З цієї точки зору, чим сильнішою буде Польща в ЄС, тим буде краще для української політики.

Так, Європа через газ і через низку інших причин не хоче сваритися з Росією. Багато політиків у Європі вважають набагато важливішим якісь глобальні проблеми в Азії, Африці та інших місцях світу.

Як би ви охарактеризували політичне сьогодення – з Обамою, Саркозі, Меркель, з одного боку, Медвєдєвим – Путіним, з другого? Що ці лідери хочуть вибудувати у світі? Яку сторінку історії хочуть написати?

Як на мене, це ще не реальна політика. Обама, прийшовши на свою посаду, змінив багато позицій щодо Росії та Центральної Європи. Але згодом, гадаю, він знову змінить свої позиції. Тобто всі сьогоднішні дії варто розглядати як перехідну епоху між реальними відносинами з Росією і чимось новим.

Росія хоче будувати свою систему безпеки у світі, хоче відігравати таку роль, як колись Радянський Союз. І бути в цьому єдиним партнером США. Вони навіть нещодавно підписали договір… Достатньо подивитися на обличчя російських політиків, наскільки добре вони почуваються в цій ролі. Але США, Франція, Німеччина знають, що без Росії на Близькому Сході їм не обійтися, тому теж змушені грати з Росією певну роль. І заплющувати очі на багато проблем у відносинах з Росією.

А якщо через пару років до російського керівництва дійде, що йому лише підігрують, що насправді Росія не така впливова, то чим це обернеться?

Слід розуміти, що в самій Росії теж великі проблеми, у тому числі демографічні, екологічні… У найближчі роки вона буде змушена дати на них відповідь.

Коли я слухаю Медвєдєва чи Путіна, у мене виникають чіткі асоціації з початком гласності, перестройки. Коли Горбачов дізнався, що він не може утримати в цілісності Радянський Союз, то почав якісь реформи. Ні, Горбачов розпочав реформи не тому, що хотів їх, а тому, що мав інформацію: Росія може не втримати епохи, яка насувалася.

Медвєдєв і Путін чітко усвідомлюють, що їхня модель сьогоднішньої Росії проіснує ще якихось п’ять-шість років. Усе! Незабаром попит на їхній газ почне різко падати, бо багато їхніх потенційних клієнтів-країн уже втілюють проекти щодо нових, альтернативних енергоресурсів. Тобто держава Росія, яка живе лише завдяки виручці з нафти й газу, не витримає зобов’язань перед своїми громадянами. Саме тому Росія прагне змінитися.

Але вони хочуть це зробити так, аби якомога менше змінити щось у політичній структурі Росії. Тому це буде лише ще одна невдала спроба в історії Росії покращити відносини з Заходом, змінити структуру бюджету, модернізувати продукцію, зробити більш цивілізованим суспільство. Але ще раз кажу, російське керівництво при цьому всьому хоче залишити свою ідеологію, тому результат буде такий, який буде...

Я б хотів, аби політика Польщі не змінилася, але смерть Леха Качинського для України справді велика втрата. Подивіться, хто приїхав на похорон, - лише найближчі наші друзі: з Грузії, Прибалтики, Чехії, України. Це дуже варто підкреслити. І похорони показали, на кого ми можемо розраховувати.

Сподіваюся, «Громадська платформа» (політична сила, яку представляють нинішній прем’єр-міністра і глава парламенту Польщі) не змінить стовідсотково політику Качинського.

Чи не здаються вам дивними методи, якими українська влада йде на зближення з Росією?

Україна веде суверенну закордонну політику, і справа Києва визначати її напрямки. Водночас останні кроки Януковича та прем’єра Азарова можуть викликати неспокій як у мешканців України, так і в міжнародних організацій. Аби щось сказати більше, треба зачекати на розвиток ситуації.

Як ви прокоментуєте угоду між Росією і Україною про продовження Чорноморського Флоту РФ на 25 років у обмін на дешевший газ?

Є сумніви щодо конституційнооті цього договору, оскільки Основний Закон України не передбачає можливості дислокації на території України військ іншх країн. Погано було б, якби Київ фактично відмовився від політичної влади на своїй власній території в обмін на дешевший газ. Схожий досвід інших держав свідчить, що потім складно вирватися з тенет зростаючої економічної залежності від Росії.

Розмовляла Оксана Климончук, Варшава – Київ

Вердикт КС як програмування моделі Титаніка

Наслідки непопулярних заходів або, що ще гірше - їх відсутність - відіб’ються на рейтингах Януковича і його партії. Бакієв у Киргизії теж був упевнений, що у нього «все схвачено»...

Рішення Конституційного суду України про легалізацію «тушок» стало практично таким само легендарним, як його ж арифметичний кунштюк із підрахунком президентських термінів Л.Д.Кучми від 30.12.2003 року. За лічені дні розібрано і розкладено по поличках практично все: від тексту вердикту, який зазнав скрупульозного аналізу до механізмів дії на кожного окремо взятого суддю, - як із тих, хто підтримав «тушки», так і з тих, хто висловив «особливу думку».

У цій абсолютній зрозумілості й передбачуваності залишилося лише одне питання. Дуже просте – «чому?» Не викривально-риторичне – мовляв, на якій підставі був прийнятий такий неконституційний вердикт? - тут усім і так усе зрозуміло. А в суто практичному аспекті – чому зі всіх можливих варіантів нинішня влада вибрала саме цей? - що запускає цілком певну модель подальшого розвитку ситуації. Модель, яка, правда, створює ілюзію вирішення поточних проблем, проте в перспективі є надзвичайно ризикованою. І добро б, якби тільки для Януковича і його партії...

ПИТАННЯ З ВАРІАЦІЯМИ

Насправді варіантів було три. Перший – тягнути з оголошенням вердикту. Так само, як затягується розгляд запиту про норми регламенту, на підставі яких, власне, і була сформована нинішня коаліція. Тягнути якомога довше – саме так, швидше за все, вчинив би Кучма, чекаючи, що проблеми вирішаться самі. Приводи для відстрочок могли бути які завгодно. І головний мінус такого modus operandi полягав не в порушенні термінів розгляду запиту, а в тому, що затягування нічого би принципово не вирішило (у Кучми теж вирішувалося не завжди) і призвело б лише до втрати часу.

У цьому сенсі швидке ухвалення рішення цілком виправдане. Але чому саме такого? Короткострокові вигоди лежать на поверхні: по-перше, нова влада формально-юридично прикрила свої тили конституційною довідкою про правомірність кулуарних негоціацій з перебіжчиками з НУ-НС і БЮТ. По-друге, Віктор Янукович зміг вирушити в Штати в страшно імпозантній (як йому здається) ролі абсолютного господаря України, який контролює і уряд, і парламент, і суд.

Обидві мети досягнуто. Але не схоже, щоб це мало хоч якесь значення. Малоймовірно, щоб на реальне ставлення до президента України у Вашингтоні – принаймні, на нинішньому етапі – хоч якось вплинув його «господарський» статус. Всі (насправді скромні) результати американської поїздки Януковича було б досягнуто і без «конституційної» довідки. Всі б і так ляскали його по плечу, схвалюючи згоду на вивіз із України збагаченого урану, і так само виділили б матеріальне втілення цього схвалення – 250 мільйонів доларів «для ЧАЕС» і т.п.

Приблизно стільки ж впливу фіговий листок конституційного «одобрямсу» здійснив і на поточні політичні процеси в країні і у Верховній Раді. Навіть якщо він і став додатковим доводом для потенційних перебіжчиків – то саме для тих, хто і без того замислювався – чи «легко жити в опозиції». А, знаючи принциповість народних обранців (нітрохи не меншу, ніж у суддів КС), кінцевий результат цих їх роздумів неважко було передбачити. Інша справа, що дуже невисокою залишається надійність перебіжчиків і «остаточність» їх рішень.

Ціна, яку влада заплатила за названі досягнення, – подальша дискредитація судової системи в цілому, Конституційного суду як інституту, і, конкретно - ось цього вердикту про «тушки».

Повторюся - на нинішньому етапі ані сам вердикт, ані його юридична сумнівність не грають практично ніякої ролі ні в зовнішній, ні у внутрішній політиці. Проте опозиціонери недаремно виступили з осуджуючими заявами. Перш за все, це взагалі корисно - почастіше називати речі своїми іменами. Крім того - адже етапи проходять.
Як писав поет: «Приходять слова, і йдуть слова, за правдою правда вступає в права». Дивишся, пройде небагато час, і вожді опозиції ще сваритися будуть, з`ясовуючи – хто в квітні надто зволікав із заявою про незаконність рішення КС?!

ЕКОНОМІКА І ВИБОРИ: І КОРАБЕЛЬ НЕ ПЛИВЕ

Тут необхідно відзначити ще один суто політичний аспект - важливий настільки, що, цілком можливо, він і зіграв вирішальну роль. Відмашка Конституційному суду на рішення за варіантом №2 (підтвердження легітимності «тушок») означає відмову від варіанту №3 – констатації неконституційності нової коаліції і, як наслідок – призначення дострокових парламентських виборів. Незрозуміло лишеньи – вважати це плюсом чи мінусом.

Плюсів (для Януковича і ПР) два. По-перше, на нову виборчу кампанію не доведеться витрачати кошти - власні, а також бюджетні (які сприймаються вже як майже власні).
Крім того, якщо немає виборів – то немає і ризику програшу (ризикувати «регіонали» не люблять дуже). Міркування ці вагомі. Для вождів ПР, як виявилось, визначальні.

Проте відмова від дострокових виборів «прямо зараз» ніяк не означає, що в перспективі вдасться взагалі відмовитися від всенародного волевиявлення – навіть якщо планами «донів» дійсно передбачається звести вибори до суто ритуального заходу. А значить, неминучі і пов`язані з виборами витрати і ризики.

При цьому якраз швидке проведення кампанії не тільки давало найбільші шанси зміцнити (на хвилі недавньої перемоги) своє парламентське представництво, але додатково обіцяло солідні іміджеві бонуси. «Чистий» вердикт КС демонстрував би «нетиск» на суд, а призначення виборів за рішенням суду – символізувало б законослухняність нової влади. Як висловився кілька років тому поважний представник ПР – «діємо в правовому полі – така тепер фішка».

Парадокс же полягає в тому, що регіонали відмовилися від іміджевих бонусів і від додаткового запасу міцності саме зараз - в умовах, коли і в тому, і в іншому може виникнути якнайгостріша потреба. Оскільки з економікою, з промисловим виробництвом, із ЖКГ, і т.д., і т.п. – зі всім цим все одно доведеться щось робити, а такі реформи ніде і ніколи не проходили зовсім уже безболісно.

Зрозуміло, що ніяким серйозним реформуванням економіки нова влада займатися не планувала і не планує. Демонстративна відмова від можливості зміцнити свої позиції напередодні рішення про заходи, неминуче «непопулярні», - тому лише одне з багатьох підтверджень.

З «реформами» у нас, і справді, весь час виходила якась дурниця (щоб не сказати - «лажа»). Почалося ще з «трастових» декретів «надзвичайного» прем`єр-міністра Л.Д.Кучми і з його ж першої президентської програмної доповіді «Шляхом радикальних ринкових реформ». Так воно і йшло, і нічого путнього на цьому фронті досі не відбувалося. Якось пристосовувалося до нових реалій само собою, самоплив. І, якщо не вважати (я б не вважав) «реформуванням» регулярний перерозподіл власності і потоків, який проводила кожна нова влада, - те реальними системними перетвореннями ніхто у нас не займався. Ніколи.

По-людськи це зрозуміло. Системні реформи – справа непроста і дуже «рейтингоємна» навіть у разі успіху (якщо він ще буде). Втрачати рейтинг, тим більше перед виборами, ніхто не хотів. А стан «перед виборами» у нас постійний, навіть якщо до виборів – 5 років (тим більше що – а раптом все впаде настільки, що опозиція зуміє добитися дострокових!). Зволікання щодо проблем вело, певна річ, до їх посилювання, і кожній новій владі доводилося брати на себе всі великі ризики. Так і замикалося порочне коло.

Нова влада, схоже, над цією проблемою взагалі не замислювалася. З легковажним оптимізмом, взагалі характерним для діячів, що повернулися до державного стерна після багатьох років вимушеної опозиційності, вожді ПР на майбутні державні турботи дивилися геть спрощено і, що називається, в рожевому світлі. Певна річ, вони розуміли, що доведеться (як завжди) латати проломи, які постійно виникатимуть, а в іншому розраховували на тихий, мирний (або не тихий і не мирний – тут вже як вийде) але такий звичний дерибан. (Це ж у голові не вкладається – скільки треба «відбити» за минулі роки, та ще й кризові).

ЕКОНОМІКА І РЕФОРМИ: АЙСБЕРГ ДЛЯ «ТИТАНІКА»

Але робити щось все-таки доведеться. Просто тому, що ресурси країни вже почали вичерпуватися майже фізично відчутно. Складнощі в переговорах з Росією і з МВФ – це тільки верхня частина айсберга проблем.

Виправдання – що країну «довела» попередня команда - з наукової точки зору є справедливим лише частково. Першими популістський маховик соціальних роздач запустили якраз соратники Віктора Федоровича під час президентських виборів 2004 року. Хоча, звичайно, Юлія Володимирівна цю дебютну ідею підхопила і розвивала з нелюдським ентузіазмом. Втім, у практичному плані всі ці історичні екскурси становлять лише академічний інтерес. На «термінових дострокових» виборах ще можна було б звалити провину на попередників (усі так роблять) але тепер таку можливість перекрито. За рік, якщо не раніше, наслідки непопулярних заходів (або, що ще гірше - їх відсутність) ляжуть на рейтинги Януковича і його партії.

Тут доводиться повторитися: рішення КС м`яко підводить нас до думки, що нова влада в ідеалі бачила б таку ситуацію, за якою вибори «легким рухом руки» непомітно перетворилися б на порожню формальність. А рейтинги, отже, втратили би всяке значення. Проте в наших умовах таке «перетворення» виглядає не дуже реальним. Авторитарний режим встановлюється відносно спокійно в двох випадках. По-перше, якщо потенційний «автократ» має в своєму розпорядженні реальну силу, здатну нав`язати суспільству новий порядок. Такої сили в Україні, на щастя, немає. І помилятися тут нікому не варто. Ось Курманбек Салієвіч Бакієв теж був упевнений, що у нього «все схвачено», тому що він же - «не Акаєв» (щоб було зрозуміліше, скажімо, наприклад - не Ющенко).

Друга, стійкіша модель авторитаризму, знаходить масову підтримку, якщо влада в обмін на обмеження свобод може запропонувати суспільству хоч щось натомість. На пострадянському просторі підвищеним попитом користується «стабільність». Перш за все – соціальна і економічна. У «доважок» добре ще йде політична. Але все це теж не наш випадок. Якби Янукович і його уряд могли запропонувати суспільству соціальну і економічну стабільність, то про встановлення «режиму» і мріяти не було би потреби.
Або це вже був би не Янукович і не його уряд.

Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН