Олексій Кошель: рішенням щодо ЧФ РФ влада зробила опозиції подарунок

Ратифікація харківської угоди Януковича-Медведєва - і з огляду на значимість, і за емоційним забарвленням - дасть фору багатьом непересічним подіям у новітній історії України. Для влади - це більш ніж принципова перемога, для розрізненої і незгуртованої української опозиції - це ще і неоціненний урок. Так вважає експерт Школи політичної аналітики при Києво-Могилянській академії, кандидат історичних наук Олексій Кошель. Своїми прогнозами щодо подальших дій влади і опозиції він поділився в інтерв`ю УНІАН

Після інавгурації Президента Януковича минуло більш ніж два місяці, з дня формування уряду Азарова - півтора. Як ви оцінюєте, пане Олексію, діяльність нової влади упродовж цього часу?

Однією з основних проблем, яка характерна для Україні впродовж останніх років є відсутність єдиного бачення розвитку держави, як у влади, так і у політичної еліти. Немає єдиного бачення відповіді на питання, якою має бути Україна за формою, за змістом, за напрямками розвитку.

Власне через цю проблему у нас досі не проведені реформи державного механізму. До кінця не проведена реформа самоврядування, адміністративна, територіальна, судова реформи. Через цю проблему у нас відсутній основний принцип дій влади – принцип спадковості, коли кожен уряд, кожен парламент, кожен президент продовжує генеральну лінію свого попередника.

Тому нова влада обрала найпростіший, я б сказав найпримітивніший шлях – це банальне копіювання російського політичного досвіду, який, на жаль, Янукович і владна команда вважають успішними.

Які, на Вашу думку, будуть наступні кроки Януковича та всієї владної команди?

Для того, щоб прогнозувати дії влади, достатньо подивитись на кілька останніх політичних п’ятирічок Російської федерації. Тому вже найближчим часом ми можемо бути свідками встановлення жорстких рамок для діяльності опозиції, згортання свободи слова, посилення силового апарату.

Крім того, як і в Росії, ми вже сьогодні маємо надзвичайно просту і зрозумілу владну вертикаль, формування якої відбувалося у сумнівному правовому полі.

Ознаками копіювання російської політичної моделі є і формат спілкування між президентом та прем‘єром, які повністю дублюють зустрічі Путіна-Медведєва.

Що саме, на Вашу думку, може робити влада для нейтралізації опозиції?

Сьогодні українська влада має дещо спотворене сприйняття опозиції. Вона розглядає опозиційні політичні сили не як опонентів, а, насамперед, як загрозу власному спокою та власному існуванню.

Іншими словами – сприймає її як суперника у регбі, якого потрібно виштовхати із владного поля, поставити в жорсткі рамки, або ж повністю нейтралізувати.

Я думаю що такий підхід вже найближчим часом може бути застосований і до окремих політичних союзників, а лідер Компартії Симоненко вже за кілька місяців буде із жалем згадувати про те вільнодумство, яке він міг собі дозволити, заявляючи про наміри його політичної сили не підтримати проект державного бюджету.

Однак, позбавляючи опозицію демократичних механізмів впливу на владу, нова команда робить ведмежу послугу і для себе, і для суспільства. По-перше, такі дії неминуче призводять до радикалізації опозиції. По-друге, позбавляють країну альтернативи, адже опозиція – це місце, де можуть народитися нові, більш прогресивні ідеї, які влада могла б з успіхом використовувати.

Водночас, такий спотворений формат підриває і саму опозицію, де на перший план виходять політики, які звикли працювати у мітинговому форматі. За таких умов такий ефективний механізм роботи, як опозиційний уряд, перетворюється на бутафорію.

А що далі? До яких заходів може вдатися опозиція?

Опозиція, втрачаючи парламентський майданчик, буде просто змушена шукати інші ефективні форми ведення політичної боротьби. Для цього у неї є класичний набір методів, які зараз ефективно використовуються європейськими політичними силами.

Так, у Польщі та Німеччині останніми роками відбуваються протестні акції, що об’єднують сотні тисяч громадян. А наприкінці минулого року в акціях протесту проти політики французького президента Ніколя Саркозі взяли участь понад 2 млн. громадян. І це, враховуючи той факт, що ця країна має значно менше соціальних проблем, аніж Україна. Погодьтеся, такі масштаби не можна порівняти із десятитисячною акцією протесту біля українського парламенту чи малочисельними акціями проти політики гуманітарного блоку уряду.

Ці приклади наочно демонструють, що українська опозиція може знайти серйозні аргументи для влади.

Багато розмов про можливість об’єднання опозиційних сил. Є як прихильники цього, так і ті, хто говорить про неможливість такого об’єднання. Як Ви вважаєте, такий розвиток подій можливий і за яких обставин це може статися?

Найгірше, що могла зробити на сьогодні українська опозиція – це розпочати боротьбу за опозиційний трон. І за таких обставин завжди перемагає не опозиція, а влада.

Завдання опозиції на сьогодні є не парадний формат об’єднання, проведення форумів чи розподіл посад. Зараз важливо максимально скоординувати роботу опозиційних політичних сил у парламенті, у місцевих радах при проведенні протестних акцій. Головне показати виборцям, що вона може досягати результату. Без таких дій опозиція не зможе бути сильною.

Об’єднавчий процес не може бути ліками від усіх хвороб. Більше того – спроби підігнати опозиційні сили під одного політика, чи одну ідеологічну базу швидше можуть зашкодити опозиції, ніж принести користь.

Варто згадати, що опозиційний калейдоскоп складається від крайніх правих до лівоцетристських політичних сил. І в багатьох питаннях внутрішньополітичного життя вони мають діаметрально протилежні погляди. До прикладу, не так давно батько економічних реформ у Польщі Лешек Бальцерович порівняв уряд Тимошенко із Святим Миколаєм, через небажання зменшувати соціальні видатки під час кризи. У такій площині уряд критикували і «Фронт змін» Яценюка, «Єдиний Центр» Балоги та «Громадянська платформа» Гриценка, які є прихильниками жорсткого режиму економії державних коштів. Важко уявити, що вони знайдуть своє місце в опозиції імені Тимошенко.

Як, у такому разі, опозиція може працювати разом?

На сьогодні найбільш болючою проблемою для української опозиції є не роз’єднаність, а дуже низька ефективність її роботи.

Опозиційні партії зараз повинні зробити висновки із останньої поразки у парламенті, коли вони не змогли, або не захотіли відстояти свою позицію. Український виборець, який зростав за часів СРСР, має пам’ятати хрестоматійний приклад, коли Фідель Кастро, маючи лише 80 однодумців, змінив хід подій у своїй країні. Тому йому (виборцеві) буде дуже складно пояснити, чому понад двісті опозиційних парламентарів, які закликали людей до непокори владі, самі менш ніж за годину свідомо чи не свідомо програли і питання флоту, і бюджету, і регламенту.

Для того, щоб надалі опозиція не загубилася, вона повинна формувати свою історію успіху. Імпічмент Януковичу і дострокові парламентські вибори – це гасла, які втілити на сьогодні нереально. Тому для опозиції важливо на травневі акції протесту вийти із чітким пакетом вимог до влади та планом дій, який буде зрозумілим для суспільства.

Мітинги 27 квітня можуть стати початком більш масштабних акцій протесту?

Якщо розглянути офіційну статистику опозиційних партій, то лише в столиці вони декларують не менше ста тисяч партійців. Тому та кількість громадян, яка протестувала біля Верховної Ради - це надзвичайно мало. Для того, щоб такі провали не стали системою, опозиції потрібно переглянути підходи до своєї роботи.

Як не цинічно це звучить, своїм рішенням по Чорноморському флоту влада зробила опозиції подарунок. Вона фактично створила ідеологічну основу для опозиційних партій, витягнувши їх із дріб’язкової рутини на кшталт критики методів пересування президентського кортежу.

Зараз влада діє за тактикою бліцкригу, коли сумнівні з моральної та правової точки зору рішення приймаються пакетом, без обговорення. Очевидно, що вона прагне перевести весь можливий негатив на перші місяці своєї роботи. Така тактика передбачає, що вже в найближчі місяці владу у режимі реального часу не буде за що критикувати.

Зараз опозиція повинна продемонструвати свою силу і здатність системно протидіяти владі. В іншому разі вона може повторити долю російської опозиції, або ж український виборець переорієнтується на нові опозиційні обличчя.

Розмовляв Антон Бузун

Чи вдасться опозиції вивести людей на вулиці?

Вчора Верховна Рада ратифікувала Харківські угоди, дозволивши перебувати Чорноморському флоту в Криму ще 25 років. Незважаючи на спокійне інформаційне тло, очевидно, що половина країни не прийняла цієї угоди. Чи здатна буде опозиція об’єднатися? Чи зможе прорвати інформаційну блокаду? Чи зуміє вивести на вулиці зневірене суспільство? Ці запитання УНІАН поставив лідерам опозиційних політичних сил.

Юрій Луценко, лідер “Народної Самооборони”, екс-міністр внутрішніх справ:

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ – МАЛЕНЬКА ВЕРШИНА АЙСБЕРГУ ЗДАЧІ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ

Об’єднання опозиції формально відбулося. Останні дні опозиція демонструвала єдність своїх вимог і дій на вуличних акціях і у парламенті. Але це об’єднання, з моєї точки зору, на жаль, не набуло організаційної форми. Яскравим прикладом цього був вчорашній мітинг, коли активісти того чи іншого партійного вождя більше дбали про скандування його прізвища і потрапляння партійного прапору в екран, ніж про досягнення спільної мети.

Ми сьогодні маємо ситуацію 1999 року, коли різнокольорова, різноідеологічна опозиція не змогла знайти організаційної єдності аж до того часу, поки нікому не відомі на той момент вуличні активісти не встановили наметова містечко “Україна без Кучми”. І лише після цього відбулася певна кристалізація політикуму, яка через декілька років прийшла до переможної Помаранчевої революції. Саме тому найбільшим питанням сьогодні для політиків є припинення взаємопобоювання, а для людей – максимальне об’єднання ,не дивлячись на приналежність або не приналежність до тієї чи іншої партії.

Формула громадського об’єднання була мною запропонована на вчорашньому мітингу. “Самооборона” буде цим займатися всі наступні місяці до Дня Незалежності. Ми, фактично, розпочали громадянську акцію “Я не продаю Україну”. Це значок, це біг-борд, це наліпка на склі автомобіля, це просто жовто-блакитна стрічечка у петлиці одягу для будь-кого, хто не згоден з курсом на розпродаж національних інтересів України. Ми вважаємо, що нас більшість, і до дня Незалежності ця акція може набути масштабного виразу невдоволених нинішнім колоніальним курсом Януковича. Це надпартійна акція. На неї не претендує ні “Самооборона”, ні БЮТ, ні інші політичні партії.

Ми зараз маємо напівтоталітарну владу, яка жорстко регулює телебачення, радіо, інші ЗМІ, яка ламає хребти у парламенті, нищить неугодний бізнес або політиків. Нічого кращого для достатньо замараних політиків усіх мастей, ніж перехід до наметів, до листівок, до прямого спілкування з людьми я запропонувати не можу.

Так само як Табачник є лише відволіканням уваги від загальної політики уряду Януковича, так і питання Чорноморського флоту є лише маленькою вершиною айсбергу здачі національних інтересів. Мені здається, не варто зараз зациклюватися лише на денонсуванні угоди. Варто пам’ятати, що у комплект здачі Януковичем країни входить здача ГТС (щоправда, оренда) з газосховищами, що є основою національної безпеки, інших галузей економіки. Наскільки мені відомо, вже почалися переговори про демаркацію Азовського моря без урахування українського острова Тузла. Чорноморський флот є найбільш психологічно подразливим, але не найбільш економічно нищівним. Варто говорити не про денонсацію тієї чи іншої угоди, а про радикальну зміну курсу на відновлення незалежності України.

Анатолій Гриценко, лідер “Громадянської позиції”, голова Комітету ВР з питань національної безпеки та оборони:

ЧАСТИНУ З ОПОЗИЦІЙНИХ ЛІДЕРІВ КООРДИНУЄ ВЛАДА

Абсолютно зрозуміло, що влада, яка демонструє силу, моноліт і з перших днів робить крупні помилки, треба і можна стримати лише за двох умов. Перше – це сильна опозиція. І друге – це сильна преса.

Як кажуть, “нет худа без добра”. Опозиція отримала від Януковича сильний імпульс до об’єднання. Більшість політичних партій, громадських рухів, які розуміють небезпеку державності і національній безпеці України від дій команди Януковича, почали об’єднуватися, координувати спільні дії. Цей процес вкрай необхідний для країни. Він буде непростим і не швидким, з кількох причин. По-перше, частина партійних вождів дискредитували себе, так само, як і ті ідеї, гасла, заклики, навколо яких раніше гуртувалися люди. Друге – надто багато накопичилося взаємних протиріч, міжособистісних проблем і конфліктів, які також треба здолати. Частину з опозиційних лідерів координує влада і робить кроки на роз’єднання. Ми побачили це вчора на мітингу біля ВР.

Зараз, коли крок за кроком обмежується інформаційний простір і стає більш схожим на російський, важливим є донесення до людей правди. Тому треба йти до людей, пояснювати небезпеку прийняття тих стратегічних рішень, які, на перший погляд, не стосуються кожної окремої сім’ї, але, насправді, впливають і на її сьогоднішній день, і на майбутнє. Робота з людьми – це також непросто. Мільйони людей зневірені, розчаровані і переймаються вирішенням своїх економічних і соціальних питань.

Інформаційної блокади поки немає. Але йде серйозне обмеження інформаційного простору. На перший план виходить роль журналіста, яка зараз важливіша за роль політика. Від журналістів залежить, чи будуть по кровоносним судинам суспільства накачувати кисень – правду, чесну об’єктивну інформацію, чи будуть накачувати угарний газ і отруювати суспільство, зомбувати його.

Вчорашнє досягнення парламенту це те. що і в Україні, і в Росії, і в Європі побачили, що, принаймні, половина України не підтримує цей “пакт Януковича-Медвєдєва” і вважає його зрадницьким.

Олег Тягнибок, лідер Всеукраїнського об’єднання “Свобода”:

МИ БРАТИМЕМО УЧАСТЬ У ВСІХ ВУЛИЧНИХ АКЦІЯХ ПРОТИ НИНІШНЬОЇ ВЛАДИ

Учорашній день показав абсолютну безхребетність парламентської опозиції. Їх там щонайменше 200 осіб. Навіть втративши тушок, яких вони самі свого часу привели до парламенту, вони зобов’язані були чинити опір. Коли кілька чоловік входили у сутички, а всі решта з боку стояли і дивилися на це, то даруйте, що ж це за опозиція?

“Свобода” попередньо давала конкретний “рецепт”, що потрібно було зробити. Їм потрібно було просто не пустити до зали засідання оті тушки, стати на дверях і не пускати. Це є і моральний, і психологічний тиск, коли людина заходить, а їй говорять: “Чому, зрадник, ти йдеш сюди? А ну забирайся геть звідси!” Хіба ті тушки, які зазвичай є безхребетними і політично невизначеними, під об’єктивами телекамер проривалися б у зал, щоб голосувати за Чорноморський флот? Навіть якщо б вони картки завчасно віддали, увесь світ побачив би нелегітимнітсь того голосування. А так здали Україну під димовою завісою.

Ну добре, кинули шашки. Так треба було вже хоча б сльозогінний газ туди запускати, щоб усі повибігали з зали. На превеликий жаль, парламентська опозиція не пройшла тест на свою дієздатність в умовах жорсткого протистояння з українофобськими антиукраїнськими силами.

Я вважаю, ми сьогодні перебуваємо у 1991 році.

Що стосується об’єднання опозиції. Наскільки ненавидять один одного ті, хто сьогодні претендує себе назвати опозицією. Я собі важко уявляю, що ті люди, в принципі, можуть між собою домовитися. Вчора у нас було засідання виконкому і ми ухвалили наступне рішення: ми будемо брати участь у всіх вуличних акціях, протестах, які буде організовувати будь-хто проти цього антинародного режиму. Хоча ми чітко розуміємо, що на порядку денному саме національна і соціальна революція, а не просто боротьба з окремими особистостями при владі. Ми вже побачили, що можна поміняти обличчя при владі, а якщо не змінити систему, фактично все залишається тим самим, тільки під іншим ракурсом і іншими кольорами.

Мене шокувало, що сесія Івано-Франківської облради, яка повністю складається з представників так званих національно-демократичних сил, тричі не зуміла зібрати кворум, щоб проголосувати протест проти ратифікації цієї угоди. Є 14 облрад, де більшість має БЮТ і НУ-НС. Уявіть, який був би тиск, якби вчора не тільки були депутати Львівської облради на чолі з Мирославом Сеником, а на трибуні стояли 14 голів обласних рад та перед ними з десяток тисяч депутатів облрад від так званих опозиційних сил… А чому вони так не зробили? Тому що торгуються за посади.

Опозиція – це не просто обличчя, яке виходить на камеру і каже: “Ми проти”. Це ціла система депутатів, партійних організацій, це пропаганда і агітація, ідеологія, підтримка людей.

Я взагалі маю сумнів, що якби були інші результати виборів, то не були б підписані такі самі угоди, які б тільки подавалося в іншому ракурсі. Вчорашні заяви Путіна це підтверджують. Домовленості ж не нові. Дії нинішньої влади викличуть супротив у будь-якому випадку, рано чи пізно. Але по настроям людей я відчуваю, що цей спротив не буде настільки лагідний, як під час Помаранчевої революції.

ЗМІ мають просто шалений вплив на суспільство. Але, на щастя, ми живемо в іншу епоху, епоху Інтернету. Я розумію, що Інтернет-користувачів є набагато менше, ніж тих, хто дивиться телебачення. Але все таки рушійна сила суспільства, в тому числі і молодь, користується Інтернетом.

Мене дивує, наскільки була впевнена у своєму довгому пануванні Україною Тимошенко і Ющенко, що їм за час свого правління не прийшло у голову створити певні медіа-імперії, щоб опинившись у такій ситуації, як сьогодні, можна було б доносити свою позицію людям. Не маючи контролю над ЗМІ їм доведеться надзвичайно складно.

Звичайно, не можна нехтувати спілкуванням з людьми. Ми це робимо постійно: їздимо по районах, по селах, організовуємо зустрічі і доносимо до людей правдиву інформацію про ситуацію. Люди зараз є набагато політично грамотнішими, правильніше ставлять оцінки подіям, що відбуваються. Навіть дивлячись телебачення, багато хто може “фільтрувати” новини. Якщо прозвучала, скажімо, вчорашня заява Януковича про Голодомор, то що б далі не розказували, які б райдужні перспективи не малювали, людина для себе зробила висновки. Люди не настільки дурні, що їм можна повністю задурманити свідомість брехливою інформацією.

Оскільки парламент вчора показав свою повну неспроможність, треба вимагати його розпуску і денонсації цієї угоди. Треба приводити нову владу.

Національна революція – ось вихід з ситуації.

Вчора мене вразило (і це було незаплановано), коли люди, які стояли біля стін парламенту, самі придумали це гасло і почали кричати: “Революція!”. Революційна ситуація назріває. Хоча її ще немає.

В’ячеслав Кириленко, лідер партії “За Україну!”:

ПРИЙШЛИ ТІ, ХТО ВСТАНОВЛЮЄ ДИКТАТУРУ

Треба творити національний рух опору. І для цього всі опозиційні сили повинні ставати пліч опліч, забуваючи про колишні розбіжності. Як це побажання перетворити на реальність? Поки що є запитання, навіть після вчорашніх подій. Я зі свого боку, зробив відповідний заклик і готовий підписати спільну заяву або спільне звернення з іншими опозиційними силами. Коли вони дозріють до такого рішення – це питання. Бо кожен намагається під свого вождя створити щось своє. Думаю, вождям це до вподоби. Але людям – ні.

Те, що будуть закручуватися гайки і те, що буде закручуватися свобода слова, для мене уже є абсолютною реальністю. Думаю, це є справжній намір влади. Але чи дозволить це робити народ, громадянські активісти, політичні партії і всі небайдужі люди – це поки що неясно. Я сподіваюся, що не дозволять. І буде хоча б альтернативна думка висвітлюватися у ЗМІ. Зараз все менше і менше правдивої інформації, особливо про опозиційні рішення і дії, з’являється у мас-медіа, особливо електронних.

Коли стає менше надії на телебачення, треба повертатися до старих перевірених методів: листівки, летючки, з рук в руки, від дверей до дверей, шляхом народної комунікації. Це завжди у таких обставинах давало свій результат.

Вчорашні події показали, що тепер у нас мордобій і є основа парламентської діяльності. Не треба вміти читати, тим більше писати, закони, а треба бути боксером, який раз на рік приходить до парламенту для виконання своєї роботи. Думаю, цивілізований світ повинен на це зреагувати. І не робити вигляд, що все гаразд: прийшли демократи, тільки інакші. Ні, прийшли ті, хто встановлює диктатуру.

Ми за годину після вчорашніх парламентських подій випустили заяву партії “За Україну!”, в якій чітко кваліфікуємо те, що угода не ратифікована: і за відсутності кворуму, і за порушення процедури і внаслідок багатьох інших обставин нормативно-правового і процедурного характеру. Для нас потреби в денонсації немає, бо ця угода нератифікована. І російський флот завершує своє перебування в Криму 28 травня 2017 року згідно угод від 1997 року. Така позиція партії

Мустафа Джемільов, лідер кримсько-татарського народу, народний депутат:

ДОКЛАВШИ ЗУСИЛЬ, ОПОЗИЦІЯ ЗМОЖЕ МОБІЛІЗУВАТИ ЛЮДЕЙ

Та політика, яка ведеться нинішнім керівництвом, не влаштовує нас, тому ми ще розглядатимемо питання щодо приєднання до опозиції. Я казав, що кримські татари відчувають глибоке розчарування такою політикою. Ми звикли, що з моменту завоювання Криму, на думку корінного народу тут не зважали. Але ми дуже розраховували, що у незалежній Україні, яка сама була у такому ж становищі, буде інше ставлення і інша поведінка щодо корінного народу. І ось так розпоряджатися нашою територією, представляти цю територію іншій країні – це продовження імперської політики, яка проводилася на півострові протягом двадцяти п’яти століть з моменту приєднання Криму до імперії. Ми ще не відчуваємо інформаційної блокади, але я передбачаю, що ми ще відчуємо її. Я не думаю, що опозиція зможе швидко зорганізувати масові протести людей, але вірю, що, доклавши зусиль та зробивши роботу, вона зможе вивести людей на вулиці.

Перебуваючи у Страсбургу, я вчора дізнався, що у парламенті ратифікували харківські угоди. Про те, як це відбувалося, я знаю з преси. А не з преси знаю, що серед тих хто “голосував” за ратифікацію угод були депутати, які перебували тут у Страсбургу. Ці угоди наносять надзвичайно серйозну шкоду не лише кримсько-татарському народу, але й національним інтересам України. І я гадаю, що задля денонсації угод слід вживати всіх заходів, аж до розпуску такого парламенту.

В Україні перебуватиме флот країни, яка періодично втягується у військові авантюри і деколи цей флот бере участь у цих авантюрах. Під час війни Росії із Грузією ЧФ обстрілював береги Грузії. Якби це була не Грузія, а інша країна, по інший бік Чорного моря, яка має ударну силу в три-чотири рази більшу за Чорноморський флот, що б тоді відбулося? Адже тоді гіпотетичний противник мав би право нанести удар у відповідь не лише по кораблях, але й по базах Чорного моря. Чому ми повинні втягуватися у чужі війни? Чому ми повинні надавати базу країні, високопосадовці якої час від часу кажуть, що Крим це територія Росії, що півострів все одно повернеться? Виникає аналогія із Грузією, коли абхазам спочатку надали російські паспорти, а потім вирішили захистити права тих, кому видали паспорти та відшматували територію? А в Крим за такого наміру і військо не потрібно вводити. Якщо Росія захоче влаштувати виставу, як в Грузії, то там вже готова двадцятитисячна армія на території країни. Росія постійно підтримуватиме сепаратистські сили. Вона зможе піти на будь-яку провокацію, щоб дестабілізувати ситуацію. Україна сама повинна мати там військову базу.

Опитувала Анна Ященко

Найяскравіші виразники опозиції – колишні соратники