«Господа, мы считаем необходимым вести нашу дискуссию на русском языке», – зверхньо промовляють пани з московського представництва «провідної світової консалтингової компанії»... Жодна їхня пропозиція в Росії не пройшла...
У жовтні 1994 року Леонід Кучма звернувся до ВР з доповіддю «Шляхом радикальних економічних реформ», яка шокувала і вселила надію. Принаймні стало зрозуміло: самої гордості від того, що ми виплавляли найбільше чавуну в Радянському Союзі на душу населення, замало, і потрібно щось робити, аби Україна вижила. Інша річ, що три чверті корисних тез тієї доповіді так і залишилися на папері. В Україні так і не знайшлося свого Бальцеровича, який би наважився реалізувати заплановане.
Шістнадцять років по тому інший керманич укаже з постаменту на сцені палацу «Україна» той шлях, яким він велітиме торувати державі з однойменною назвою. Однак у залі, як не дивись, знову не буде українського Бальцеровича (у Кучми хоч був Пинзеник).
Програму Януковича аналізуватимемо тоді, коли він її виголосить. Ті чернетки, що циркулюють в експертному середовищі, не заслуговують на серйозне обговорення з трьох причин.
По-перше, корпоративна етика не дозволяє розголошувати те, що тебе просили не розголошувати.
По-друге, існує висока ймовірність того, що Янукович виголосить дещо інше, ніж те, що йому напишуть. Кажуть же, що Олімпіада-2022 в Букове лі (“на Буковині”) була чистої води львівським експромтом.
По-третє, те, що доводилося бачити, навіває настільки сумні думки, що хочеться вірити – публічно зі сцени Янукович скаже щось більш концептуальне. Підготовлені пропозиції начебто й правильні, але занадто вже стерильні й, головне, розтягнуті в часі на роки. Принаймні складається враження, що до 2011 року, до місцевих виборів, чогось суттєвого очікувати не доводиться.
Тож зараз мова не про програму, а про тих, хто її готував. Готував передусім Комітет економічних реформ, високоповажні люди, дехто з них навіть зарекомендував себе ліберальним економістом. Президент не приховував, що до роботи над проектом реформ були причетні й «найкращі іноземні фахівці, які представляють відомі світові консалтингові компанії і мають позитивний досвід роботи в багатьох країнах» (цитата з інтерв’ю Януковича телеканалам від 23 травня).
Що ж, залучення найкращих мізків провідних консалтингових компаній якщо не до аудиту попереднього уряду (вони, подейкують, усі як навідріз відмовилися, із зрозумілих причин), то для розробки плану реформ можна лише вітати.
Традиційно комуністи, з-під пера яких вийшла не одна постанова Верховної Ради, проводили знак рівності між порадами міжнародних фахівців та втручанням у внутрішні справи України. Сьогодні комуністи, члени коаліції, як води в рот набрали, незважаючи на те, що президент публічно визнав залучення іноземців до розробки плану порятунку України.
Напевне, тому, що цього разу, на відміну від попередніх дорадчих ініціатив, ідеться про «правильних» експертів.
І цього разу нюху комуністів потрібно віддати належне. Автору довелося спостерігати «представників провідних світових консалтингових компаній» у їх безпосередній діяльності у справі надання порад на тему «Як Україні жити далі». Комуністи не помилилися – це справді «їхні» експерти.
Уявімо зал для нарад пересічного українського міністерства, у якому чиновники разом із запрошеними іноземними експертами обговорюють одну з глав Червневого звернення до народу президента України. Не так важливо, якій темі присвячено цей «мозковий штурм» – пенсійній реформі (якій, швидше за все, не бувати), адміністративно-територіальній (пахне федералізацією України) чи податковій (чи не лусне ДПА від усе нових і нових повноважень?).
Зараз ми просто спостерігаємо за іноземними експертами, поки українські чиновники висловлюють свої ідеї. Шепотять перекладачі, а хтось за роки перебування в Україні вже розуміє мову країни – реципієнта їхньої допомоги. Лише пани з московського представництва «провідної світової консалтингової компанії» не розуміють і вважають за зайве вникати в мову країни, до якої їх покликав Комітет економічних реформ. Зо три хвилини погойдавшись у своїх кріслах, вони без зайвих сентиментів і вочевидь на правах господарів переривають дискусію на незрозумілому їм «нарєчії»:
– Господа, мы считаем нужным обратить ваше внимание на необходимость вести нашу дискуссию на русском языке. Рассчитываем на ваше понимание ситуации!
Сказано все в безапеляційному тоні ямського указу, наказово і зверхньо. І нашому чиновництву зайвий раз не потрібно нагадувати зраджувати рідну мову – на догоду іноземцям з московського офісу вони наввипередки переходять на єдино правильну «мову реформ». Лише один із присутніх українських молодих технократів обурюється, і в його промові українською мовою чується навіть виклик гостям. Однак він давно вже не працює в уряді.
Годі й казати, що і всі роздані матеріали, і яскраві презентації теж підготовані російською. Там усе правильно і напрочуд ліберально.
Єдина вада – у країні, з якої їх сюди делегували, країні басманного правосуддя і встановлення атракціонів на площах, де має відбутися Марш незгодних, країні правильних телеканалів і парламентського єдиномислія, жодна з цих рекомендацій так і не стала нормою економічного життя.
Станіслав Голубенко
Показаны сообщения с ярлыком реформи. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком реформи. Показать все сообщения
вторник, 1 июня 2010 г.
среда, 7 апреля 2010 г.
Заспокойтеся, ніяких реформ не буде
Люди мали б повірити, що нинішня політична верхівка дорвалася до влади не заради власного збагачення, а заради процвітання країни й підвищення добробуту народу… А хіба це можливо?...
Кожний новий уряд, що приходить до влади, зазвичай розповідає про жахливу спадщину, яку йому залишили попередники, і про те, як нова команда справжніх професіоналів, подолавши всі труднощі, поведе країну до щасливого майбутнього. Така традиція характерна не тільки для України. Колись ВВС створила сатиричні серіали «Так, пане міністре» і «Так, пане прем’єр-міністре», у яких з класичним англійським гумором висміюється діяльність новоспечених урядовців.
Тому чекати чогось надто позитивного, виходячи з самих заяв будь-якого нового уряду, не варто. А якщо вже йдеться про новий уряд Азарова, то тут узагалі слід, напевне, сприймати всі заяви про те, що ось-ось почнуться реформи, з гумором. Так що всі можуть дихати рівно, жодних системних реформ, які конче необхідні Україні, не буде. І причин для такого висновку досить багато.
Для початку необхідно пам’ятати, що проводити реформи може лише легітимна в очах громадян країни влада. Проблеми досягли такої межі, коли проводити реформи без дуже непопулярних заходів, уже неможливо. Тому реформи (якщо йдеться не про окозамилювання), будуть доволі болючими для широких верств населення. І одна справа, коли непопулярні рішення приймає уряд, легітимність якого ніким не ставиться під сумнів, і зовсім інша – коли в щоденному режимі громадянам доноситимуть думку, що боляче їм роблять ті, хто насправді на це не має жодного права.
А як ми всі розуміємо, з легітимністю в уряду Азарова великі проблеми. Урядовці, котрі отримали владу в результаті відвертого нехтування Конституцією України, легітимними апріорі бути не можуть. І навіть якщо уявити, що Конституційний суд приловчиться і всупереч своєму ж рішенню від 2008 року визнає, що уряд Азарова може продовжити свою діяльність, - несприйняття його як законного органу виконавчої влади буде доволі серйозним. Більш того, можна з певністю сказати, що чим далі, тим більше це суспільне несприйняття зростатиме.
Ще важливішим для успішного проведення реформ є суспільна довіра до органів влади, які їх проводять. Підтримка Віктора Януковича з боку усіх виборців, котрі мали право голосу, у першому турі становила лише 23 відсотки. Причому абсолютна більшість цих виборців зосереджена в Південно-Східній Україні. І хоча в уряд Азарова пішов працювати Сергій Тігіпко, що дістав підтримку трохи більш як 9 відсотків від загальної кількості виборців, цього теж недостатньо для підтримки реформ з боку всього українського суспільства.
Ще одним чинником успіху реформ має бути наявність команди, яка складається справді з професіоналів і яка готова працювати злагоджено. Наскільки можна вважати цей уряд командою професіоналів, кожний може оцінити сам. І мова йде не тільки про перших осіб міністерств та відомств. Хоча, як на мене, Василь Цушко на посаді міністра економіки виглядає доволі кумедно. А фраза Сергія Тігіпка, що «нічого страшного в призначенні Цушка не має, бо той зможе уважно слухати фахівців та навчиться якихось речей», - взагалі виглядає як погано приховане публічне глузування.
Проблема навіть не в рішенні призначити Цушка на одну з ключових, з точки зору необхідних економічних реформ, посад. Якщо подивитись на інші призначення – другого-третього владного ешелону, які не менш важливі для практичної реалізації реформ, - то стає зрозумілим, що головним критерієм для обіймання тих чи інших посад у системі органів виконавчої влади є не професіоналізм, а родинні зв’язки та наближеність до політичних постатей у таборі коаліціянтів.
Вважати єдиною командою, спроможною на реформи, проурядову коаліцію, яка складається з ліберально орієнтованої Партії регіонів, лівоцентристського Блоку Литвина та популістсько-лівої Компартії, може лише завершений жартівник. І хоча дехто вважає, що комуністи настільки «легендарно непідкупні», що голосуватимуть за все, що скажуть «регіонали», я б не був настільки категоричним. Зрозуміло, що наші комуністи не мають жодного стосунку до класичного комунізму ленінського зразка. І «Капітал» Маркса, за висловлюванням Юрія Луценка, вони давно продали за капітали Ахметова. Хоча, як на мене, джерело капіталів для наших комуністів не є визначальним, як до речі, і для їхніх попередників. Сьогоднішні комуністи з легкістю находили спільну мову і з Партією регіонів, і з Юлією Тимошенко. Але при всьому цьому принципово важливим для них є позиціонування себе як головних поборників об’єднання з Росією, бо саме це є головним критерієм, за яким оцінюють їхню діяльність їхні потенційні виборці. Але й відкидати ліву фразеологію та позбуватися публічного статусу «захисників» трудящих та соціально-незахищених верств населення вони собі дозволити теж не можуть. Конкуренція на лівому електоральному полі – запекла. Там, окрім комуністів, за електоральну підтримку змагаються ліві СПУ, ПСПУ, «Союзу лівих сил», «Народна влада». А ще на цьому електоральному полі активно пастимуться БЮТ і Блок Литвина. Отже, розраховувати уряду Азарова в разі проведення реформ у економічній сфері на підтримку комуністів, як до речі, і Блоку Литвина, особливо не варто.
Таким чином, якщо навіть припустити, що уряд Азарова хотітиме реформ, то можливості в нього будуть украй обмежені, як з точки зору підтримки суспільства, так і з боку необхідних голосів у парламенті.
До речі, і щодо самого бажання проводити реформи маю великі сумніви.
Пересічні громадяни будуть готові затягувати паски та стоїчно переживати труднощі лише якщо вони віритимуть, що це надалі принесе суттєве підвищення їхнього добробуту. А ще вони мають бути впевнені, що при здійсненні реформ представники бізнесу, державні чиновники й політичні еліти теж поводитимуться відповідально і тягар соціальних труднощів буде покладено й на них. Що ті обмежать свої особисті витрати й що ці реформи не проводитимуться лише за рахунок добробуту мільйонів громадян, за умов збагачення купки олігархів, держчиновників та політиків.
У чомусь сенс будь-яких реформ?
Вони потрібні для того, щоб зробити економіку країни більш ефективною, умови для бізнесу – більш сприятливими. Тільки в цьому разі інвестори вкладатимуть кошти в Україну, а продукція українських товаровиробників буде конкурентоспроможною як на українському, так і міжнародних ринках. Але для цього необхідно максимально ефективно використовувати державні кошти та інші активи, тобто, банально кажучи, перестати їх розкрадати. Потрібно також створити сприятливі умови для підприємницької діяльності, зменшити податки та систему їх адміністрування, максимально спростити механізми ліцензування та надання дозволів для ведення бізнесу.
Але якщо все це зробити, то яким чином представники нинішньої політичної верхівки зможуть забезпечити власне збагачення та збагачення олігархів, котрі її фінансують? При тому що це і є головною реальною причиною їхнього несамовитого бажання отримати владу. Чи багатьох представників сьогоднішньої політичної еліти, котрі справді хочуть зробити Україну розвинутою державою та покращити добробут українських громадян, можемо назвати?
І чи варто за такого стану політичних еліт сподіватися на їхнє щире бажання реформ? Як на мене, підстав для такого оптимізму просто немає. Отже, можна з певністю сказати: реформ не буде. Натомість будуть спроби збалансувати ситуацію з державними фінансами, якось виправити очевидні дурниці в податковій сфері, щось ще здати з національних інтересів Росії та перебити ті вигоди, які отримали Газпром і московські можновладці після підписання торішніх газових контрактів. Бо без зменшення ціни на газ для наших енерговитратних підприємств хімії та особливо енергетичного комплексу сподіватися на стабілізацію економічної ситуації не доводиться. І все це лише заради максимального довгого панування на владному Олімпі, яке без радикальних економічних реформ зумовлюватиме подальшу деградацію науково-технічного, інтелектуального, людського потенціалу України.
Борис Кушнірук, економіст
УНІАН
Кожний новий уряд, що приходить до влади, зазвичай розповідає про жахливу спадщину, яку йому залишили попередники, і про те, як нова команда справжніх професіоналів, подолавши всі труднощі, поведе країну до щасливого майбутнього. Така традиція характерна не тільки для України. Колись ВВС створила сатиричні серіали «Так, пане міністре» і «Так, пане прем’єр-міністре», у яких з класичним англійським гумором висміюється діяльність новоспечених урядовців.
Тому чекати чогось надто позитивного, виходячи з самих заяв будь-якого нового уряду, не варто. А якщо вже йдеться про новий уряд Азарова, то тут узагалі слід, напевне, сприймати всі заяви про те, що ось-ось почнуться реформи, з гумором. Так що всі можуть дихати рівно, жодних системних реформ, які конче необхідні Україні, не буде. І причин для такого висновку досить багато.
Для початку необхідно пам’ятати, що проводити реформи може лише легітимна в очах громадян країни влада. Проблеми досягли такої межі, коли проводити реформи без дуже непопулярних заходів, уже неможливо. Тому реформи (якщо йдеться не про окозамилювання), будуть доволі болючими для широких верств населення. І одна справа, коли непопулярні рішення приймає уряд, легітимність якого ніким не ставиться під сумнів, і зовсім інша – коли в щоденному режимі громадянам доноситимуть думку, що боляче їм роблять ті, хто насправді на це не має жодного права.
А як ми всі розуміємо, з легітимністю в уряду Азарова великі проблеми. Урядовці, котрі отримали владу в результаті відвертого нехтування Конституцією України, легітимними апріорі бути не можуть. І навіть якщо уявити, що Конституційний суд приловчиться і всупереч своєму ж рішенню від 2008 року визнає, що уряд Азарова може продовжити свою діяльність, - несприйняття його як законного органу виконавчої влади буде доволі серйозним. Більш того, можна з певністю сказати, що чим далі, тим більше це суспільне несприйняття зростатиме.
Ще важливішим для успішного проведення реформ є суспільна довіра до органів влади, які їх проводять. Підтримка Віктора Януковича з боку усіх виборців, котрі мали право голосу, у першому турі становила лише 23 відсотки. Причому абсолютна більшість цих виборців зосереджена в Південно-Східній Україні. І хоча в уряд Азарова пішов працювати Сергій Тігіпко, що дістав підтримку трохи більш як 9 відсотків від загальної кількості виборців, цього теж недостатньо для підтримки реформ з боку всього українського суспільства.
Ще одним чинником успіху реформ має бути наявність команди, яка складається справді з професіоналів і яка готова працювати злагоджено. Наскільки можна вважати цей уряд командою професіоналів, кожний може оцінити сам. І мова йде не тільки про перших осіб міністерств та відомств. Хоча, як на мене, Василь Цушко на посаді міністра економіки виглядає доволі кумедно. А фраза Сергія Тігіпка, що «нічого страшного в призначенні Цушка не має, бо той зможе уважно слухати фахівців та навчиться якихось речей», - взагалі виглядає як погано приховане публічне глузування.
Проблема навіть не в рішенні призначити Цушка на одну з ключових, з точки зору необхідних економічних реформ, посад. Якщо подивитись на інші призначення – другого-третього владного ешелону, які не менш важливі для практичної реалізації реформ, - то стає зрозумілим, що головним критерієм для обіймання тих чи інших посад у системі органів виконавчої влади є не професіоналізм, а родинні зв’язки та наближеність до політичних постатей у таборі коаліціянтів.
Вважати єдиною командою, спроможною на реформи, проурядову коаліцію, яка складається з ліберально орієнтованої Партії регіонів, лівоцентристського Блоку Литвина та популістсько-лівої Компартії, може лише завершений жартівник. І хоча дехто вважає, що комуністи настільки «легендарно непідкупні», що голосуватимуть за все, що скажуть «регіонали», я б не був настільки категоричним. Зрозуміло, що наші комуністи не мають жодного стосунку до класичного комунізму ленінського зразка. І «Капітал» Маркса, за висловлюванням Юрія Луценка, вони давно продали за капітали Ахметова. Хоча, як на мене, джерело капіталів для наших комуністів не є визначальним, як до речі, і для їхніх попередників. Сьогоднішні комуністи з легкістю находили спільну мову і з Партією регіонів, і з Юлією Тимошенко. Але при всьому цьому принципово важливим для них є позиціонування себе як головних поборників об’єднання з Росією, бо саме це є головним критерієм, за яким оцінюють їхню діяльність їхні потенційні виборці. Але й відкидати ліву фразеологію та позбуватися публічного статусу «захисників» трудящих та соціально-незахищених верств населення вони собі дозволити теж не можуть. Конкуренція на лівому електоральному полі – запекла. Там, окрім комуністів, за електоральну підтримку змагаються ліві СПУ, ПСПУ, «Союзу лівих сил», «Народна влада». А ще на цьому електоральному полі активно пастимуться БЮТ і Блок Литвина. Отже, розраховувати уряду Азарова в разі проведення реформ у економічній сфері на підтримку комуністів, як до речі, і Блоку Литвина, особливо не варто.
Таким чином, якщо навіть припустити, що уряд Азарова хотітиме реформ, то можливості в нього будуть украй обмежені, як з точки зору підтримки суспільства, так і з боку необхідних голосів у парламенті.
До речі, і щодо самого бажання проводити реформи маю великі сумніви.
Пересічні громадяни будуть готові затягувати паски та стоїчно переживати труднощі лише якщо вони віритимуть, що це надалі принесе суттєве підвищення їхнього добробуту. А ще вони мають бути впевнені, що при здійсненні реформ представники бізнесу, державні чиновники й політичні еліти теж поводитимуться відповідально і тягар соціальних труднощів буде покладено й на них. Що ті обмежать свої особисті витрати й що ці реформи не проводитимуться лише за рахунок добробуту мільйонів громадян, за умов збагачення купки олігархів, держчиновників та політиків.
У чомусь сенс будь-яких реформ?
Вони потрібні для того, щоб зробити економіку країни більш ефективною, умови для бізнесу – більш сприятливими. Тільки в цьому разі інвестори вкладатимуть кошти в Україну, а продукція українських товаровиробників буде конкурентоспроможною як на українському, так і міжнародних ринках. Але для цього необхідно максимально ефективно використовувати державні кошти та інші активи, тобто, банально кажучи, перестати їх розкрадати. Потрібно також створити сприятливі умови для підприємницької діяльності, зменшити податки та систему їх адміністрування, максимально спростити механізми ліцензування та надання дозволів для ведення бізнесу.
Але якщо все це зробити, то яким чином представники нинішньої політичної верхівки зможуть забезпечити власне збагачення та збагачення олігархів, котрі її фінансують? При тому що це і є головною реальною причиною їхнього несамовитого бажання отримати владу. Чи багатьох представників сьогоднішньої політичної еліти, котрі справді хочуть зробити Україну розвинутою державою та покращити добробут українських громадян, можемо назвати?
І чи варто за такого стану політичних еліт сподіватися на їхнє щире бажання реформ? Як на мене, підстав для такого оптимізму просто немає. Отже, можна з певністю сказати: реформ не буде. Натомість будуть спроби збалансувати ситуацію з державними фінансами, якось виправити очевидні дурниці в податковій сфері, щось ще здати з національних інтересів Росії та перебити ті вигоди, які отримали Газпром і московські можновладці після підписання торішніх газових контрактів. Бо без зменшення ціни на газ для наших енерговитратних підприємств хімії та особливо енергетичного комплексу сподіватися на стабілізацію економічної ситуації не доводиться. І все це лише заради максимального довгого панування на владному Олімпі, яке без радикальних економічних реформ зумовлюватиме подальшу деградацію науково-технічного, інтелектуального, людського потенціалу України.
Борис Кушнірук, економіст
УНІАН
воскресенье, 3 января 2010 г.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)