Голодування справедливості

На початку 90-х я опинився на одній масовій акції, організованій вітчизняними націонал-патріотами. Антична бронза в голосах ораторів, якобінський запал у жестах, літургійна ревність в очах. Сила-силенна небесно-сонячних прапорів дбайливо вкутувала юрбу, що випромінювала веселу впевненість у завтрашньому дні. Людей було багато, і вони були різні. Розмаїття вбрання й віку тих, хто зібрався, слугувало наочним підтвердженням того, що переможна ідея незалежності неминуче опанує широкі маси. Чужим на цьому святі полум’яного ідеалізму видавався хіба що неохайно одягнений і неприродно похмурий чоловік середніх років. Він демонстративно не дивився в бік трибуни й докірливо хитав головою після кожного багатоголосого «Слава!» або «Ганьба!». Перехопивши мій здивований погляд і вгледівши в ньому мовчазне запитання, потертий дядько широко розвів руками: «Де були всі ці люди, коли над їхніми земляками, над їхніми братами знущалися в психушках, коли їм ламали кістки в ізоляторах, цькували собаками в таборах? Чому тоді не було чутно ваших голосів?» І чомусь додав: «Це як на футболі. Ми готові вболівати за своїх, якщо це нам нічого не коштує».

«Але ж переважна більшість багато про що просто не знала», — скоріше за інерцією заперечив йому я. «Хто має очі, той побачить...» — стомлено відповів чоловік. І, криво посміхнувшись, поцікавився: «А якби знали, багато чого змінилося б?». Помовчавши, додав: «Та й тепер мало що змінилося, хіба що прапори. А люди?».

Змінилася країна. Знання помножили наші печалі, печалі зцементували невіру. Розкисла впевненість у світлому майбутньому в багатьох породила апатичну тугу за туманним минулим. За відмашкою колишніх у наше життя невблаганно вповзає відмерле. У тому часі не все було поганим. Але в сьогодення чомусь повертається найгірше з учорашнього.

Усупереч відмові Януковича підписати закон про вивішування червоних прапорів (очевидно, з ініціативи надміру заповзятливих чиновників) 9 травня ними де-не-де прикрасили фасади столичних будинків. На одному з будинків цього дня я побачив криваве полотнище, що гордо розвівалося, а під ним, у флагштоку, призначеному для жалобних прапорів, пониклий державний прапор.

Голодовка, оголошена Юрієм Луценком, теж виглядає гірким привітом з минулого. Не намагаюся нав’язати аналогій з дисидентськими часами і паралелей з легендарними постатями. Річ не в тому, хто. Річ у тому, як. Та сама безнадійна боротьба одиночки з нещадною системою. Та ж безкарність можновладців, безпорадність співчутливців і безжалісність байдужих.

Справедливість, порядність, совісність і людяність не можуть мати кольору, партійної належності, ідеологічної спрямованості. Строку давності і строку придатності. Вони або є, або їх немає. Слова, зронені майже двадцять років тому невідомим пом’ятим чоловіком, тоді здавалися крикливством. Нині вони видаються майже пророцтвом. Чи змінилися за два десятиліття незалежності люди? Чи змінилося наше ставлення до влади і батьківщини, свободи і порядку, чесності й зрадництва, справедливості і законності, суду й осуду, кари і милосердя?

Але ж не 80-ті надворі. За всіх ремствувань з приводу стискання рамок свободи слова гласність існує як явище. Вже не скажеш, що не знав, не чув, не бачив. Повідомлення про кримінальні справи, очні ставки й допити оселилися в новинах. Подробиці про казематне життя-буття іменитих арештантів на слуху. Хто має мізки, той помислить. Але в народній реакції на те, що відбувається, рідко знаходиться місце обуренню, ще менше — співчуттю. Мляве співчуття, пуста цікавість, навіть паскудненька зловтіха — ось найчастіші відгуки на «лук’янівські зведення». «Що там Луценко? Ще живий? Ну... Схуд на двадцять кілограмів. Нічого, йому на користь... Панкреатит у нього? Пити треба було менше...» Подібні репліки — не рідкість. Ними забиті форуми сайтів, ними перекидаються в компаніях і чергах на маршрутку. Відмовляюся вірити, що саме такою є в переважній більшості реакція на те, що відбувається з людиною, яка ціною власного здоров’я відвойовує право на чесне ім’я, право на справедливість. Просто з людиною. Але те, що саме так реагують дуже й дуже багато людей, очевидно.

Кожен, хто тримав тюремну голодовку, підтвердить вам, як нелегко зважитися на таке й як важко не здаватися. Якщо голодовка є жестом розпачу, то це свідчення того, що решту методів боротьби вичерпано. Якщо усвідомленим вчинком — то це доказ незвичайної волі й упевненості у своїй правоті.

Так чому ж земляки, співвітчизники, сучасники й одноплемінники, як сторонні, так і залучені в процес, легко відмовляють у повазі до вчинку, у вірі в невинуватість. У милосерді, нарешті?

Чого домагається влада, утримуючи Луценка за гратами, попри різке погіршення стану його здоров’я? Чим викликане обрання відверто неадекватного запобіжного заходу, що з неабиякою сталістю освячується судом? Вбрані в обладунок кремезні бійці в масках виглядають просто знущально поруч зі змарнілим в’язнем. Почесний ескорт спецназівців приставлено не до серійного вбивці і не до терориста міжнародного масштабу. Спецоперації з арешту й взяття під варту до суду був «удостоєний» не глава мафіозної сім’ї, не торговець зброєю, не наркобарон чи маніяк-гвалтівник. А людина, підозрювана в неправовому службовому покровительстві своєму водієві. Невідповідність інкримінованої (але ще не доведеної) провини і, по суті, вже застосовуваного покарання владу не бентежить. Але ця невідповідність мало бентежить і суспільство.


Чому саме «справу Луценка» було вибрано як показово-репресивну? Про це багато розмірковували в експертних колах і в опозиційному середовищі. Сперечалися, хто конкретно і що саме не пробачив колишньому главі МВС. Борис Колесніков проваленої «справи про „Білого лебедя“? Рінат Ахметов появи БТР на його бізнес-подвір’ї? Чи сам Віктор Федорович неодноразових нагадувань про кримінальне минуле та численних жартів? Чи так це важливо. Тим більше що без санкції гаранта арешт Луценка був неможливий. Тим більше що практично ніхто з вельмож не приховував свого задоволення у зв’язку з поселенням Юрія Віталійовича на шконку.

Настільки ж очевидно, що чи не головним спонукальним моментом була помста. Помста за свій колишній страх. Помста за очікування репресій. Помста за Майдан. Помста за нібито вкрадену перемогу 2005-го. Луценко був чи не найпривабливішою мішенню для сатисфакції. «Найгорластіший, от першим і сяде», — похмуро жартував один його давній недруг наприкінці 2009-го. Як згодом з’ясувалося, не жартував.

Безперечно, в діях влади були присутні й цілком прагматичні мотиви. Позбавити опозицію трибуна. Позбавити Тимошенко активного соратника. Позбавити самого Луценка можливості балотуватися в Раду. У тому, що вирок не буде виправдувальним, на Банковій не сумнівалися. І зараз не сумніваються. І в МВС, і в ГПУ майже не приховують свого прагнення передати справу до суду якнайшвидше. Голодовка Луценка їх налякала. Як видно, подібного вчинку від колишнього командира Майдану вони не чекали.

А ще вони не чекали особливо гострої реакції суспільства. Улюбленець народу часів Майдану відчутно розгубив симпатії населення за свої міністерські каденції. Справедливо чи ні, але саме він виявився одним з головних розчарувань помаранчевого електорату в постмайданний період. І тому режим, обравши його як першу значну ціль, вважав, що особливо нічим не ризикує.

Крім того, кримінальне переслідування Луценка влада розглядала як пробне вимірювання температури протестного електорату. Узяття під варту колишнього міністра внутрішніх справ і ряду інших високопоставлених чиновників слугувало лакмусом настрою критично налаштованої частини суспільства. Розгубляться — проковтнуть — звикнуть. Після цього можна було замахнутися і на арешт Тимошенко, котру влада, як і раніше, вважає найбільш небезпечним ворогом. Адже загалом так і вийшло. Розгубилися, проковтнули, звикли. І якщо влада до початку літа 2011-го зважиться узяти під варту і Тимошенко, це викличе значно менший суспільний протест, ніж, скажімо, у грудні 2010-го. А якщо як противага з’явиться ще й кримінальна справа, ну, скажімо, проти Тігіпка, то й Заходу буде що відповісти. Які репресії? Верховенство закону. Не вибіркове.

Чого боятися? Кого боятися? Народу, який стільки всього проковтнув і перетравив — від харківських угод до китайської гречки, від цін на комунальні послуги до горезвісного «Межигір’я»? Масштаб облаштування президентської «дачки» починає лякати навіть соратників Віктора Федоровича. І якщо це — не корупція і не зловживання, то що тоді корупція? Однокімнатна квартира, нібито незаконно отримана водієм Луценка? І якщо суспільство із цим згодне, то справді, чи варто боятися такого суспільства?

До речі, окремі громадяни в силових відомствах вважали Луценка найперспективнішим фігурантом. Мовляв, головне — знайти привід «зачинити». А там накопаємо, попресуємо. Чомусь не накопали. А спроби пресувати обернулися вчинком, який, вірю, в багатьох, пробудив повагу.

Тому що він один з небагатьох, хто показав, що можна не боятися. Показав, як треба боротися. В епоху дефіциту вчинків, у період голодовки справедливості, це було особливо важливим.

Обвинувачення в покровительстві водієві так і залишилися головним гріхом, який інкримінують одному з головних вождів полеглого режиму. Не мав він права призначати свого шофера в розвідку?

Проте якщо це невибіркове верховенство закону, то чому прокуратура не відповість, чи мали право (як нещодавно виявила «Українська правда») оформляти особистого кухаря Януковича помічником-консультантом нардепа? Що дозволяє їй отримувати бюджетну зарплату, соціальний пакет, пільги, вислугу, мати 4-й ранг держслужбовця (рівень заступника начальника управління в міністерстві), входити до складу офіційних делегацій, літаючи нашим з вами коштом за кордон. Мали право оформляти на роботу в Радбез (як писала та ж таки «УП») мало не хатню робітницю і прибиральницю секретаря РНБОУ? Якщо так, то чому Луценко за гратами? Якщо ні, то кількість «зіркових» сидільців Лук’янівки має серйозно зрости. За рахунок персонажів, які, здається, ніколи не зважаться на голодовку...

Сергій Рахманін, «Дзеркало тижня. Україна»