Хто лобіює інтереси російських дистриб’юторів в Україні

Беззаперечне лідерство посідає Вадим Колесніченко, далі йдуть Ірина Бережна, Дмитро Табачник, Олексій Костусєв і, на жаль, віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Володимир Семиноженко...

Здавалось би, тема дублювання іноземних фільмів державною мовою вичерпалася ще кілька років тому, але ж ні, з приходом нового президента та уряду до влади тільки й чуємо, як в Україні щодня хтось береться захищати російське. Тепер вони вирішили, що українське дублювання їм не підходить…

Кіно і «Регіони»

Здорових аргументів проти обов’язкового дублювання іноземних фільмів українською мовою поки що не прозвучало жодного.

Зате критика лунала й лунає з боку невеликої групи людей, яку сміливо можна назвати групою «гуманітарних яструбів» у Партії регіонів. Беззаперечне лідерство посідає король українофобії Вадим Колесніченко, який заявляє про нібито збитки, заподіяні українському прокатові обов’язковим дублюванням, далі йдуть Ірина Бережна – близький друг відомого своїми інтересами в прокатному бізнесі Бориса Фуксмана, «любитель» усього українського Дмитро Табачник, колишній голова антимонопольного комітету Олексій Костусєв, віце-прем’єр міністр з гуманітарних питань Володимир Семиноженко... От, мабуть, і все. Проте ця нечисленна група проявляє надзвичайну активність.

Так, Вадим Колесніченко прославився оприлюдненням “статистики” (складеної явно не в Україні), яку потім, не дуже ревізуючи, ретранслювали й інші учасники цієї групи. Зокрема, за інформацією цього пана, більш як сотня фільмів у 2008 – 2009 роках не потрапили в прокат через дублювання українською, з тієї ж причини нібито закрито 26 кінотеатрів.

Убивчі аргументи, що й казати... Проте виявляється, що більшість фільмів зі списку непоказаних в Україні або таки крутилися в Україні, або їх не показували через украй низьку художню якість, що зрештою призвело до їх повного провалу в прокаті навіть у країнах-виробниках – наприклад, у Росії. Зокрема, демонструвалися в Україні зазначені в списку Колесніченка як такі, що не побачив український глядач, “Зеленый театр в Земфире”, “Качели” й навіть “оскароносний” “Джуно”, який, незважаючи на те, що прокатники протиснули його озвучення російською, повністю провалився в українських кінотеатрах.

Така ж ситуація і щодо 26 кінотеатрів, які закрили начебто через український дубляж. З’ясувалося, що мова йде переважно про занедбані ще з радянських часів комунальні підприємства та звичайні сільські клуби. Згадати з цього списку варто лише одеський кінотеатр “Уточкіно”. Він заслуговує на те, аби бути визнаним історичною пам’яткою – як один із найстаріших наших кінотеатрів України. Його кінозала була збудована на початку ХХ століття – ще під німе кіно...

Водночас сьогодні відкривається багато нових кінотеатрів. Старі – переоснащують новим обладнанням. За останні роки нове обладнання, у тому числі для перегляду фільмів у форматі 3D, було встановлено в 40 кінотеатрах. Планується встановити таке обладнання ще в 90...

Але все це, звичайно, не заважає яструбам від ПР і далі нападати на український дубляж, щоразу даючи до критики нових псевдо-аргументів. То вони прикриваються правами громадян, то правами прокатників – але не українських. Договорилися до фантастичних речей...

Саме зі сфери фантастики (це щоб не сказати інше слово) заява Дмитра Табачника про зменшення через український дубляж глядачів у Львові (!), а також про те, що львівські кінопрокатники збираються в судовому порядку його скасовувати. Нам виявити, хто такі “львівські кінопрокатники”, так і не вдалося... Більш того, такого поняття, як «львівські кінопрокатники», просто не існує, оскільки в Україні немає розділу прокатників за регіональною ознакою. Пізніше, на деяких веб-сайтах поняття “львівські прокатники” почало вживатися в іронічному плані, як і “жертви львівського метро” (у Львів немає метро).

Можемо висловити жаль, що до кола цих лихо-не-гуманітаріїв примкнув такий начебто досвідчений політик, як Володимир Семиноженко. Щойно вступивши на посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань, він одразу кинувся критикувати дублювання українською, сказав, що його «охоплює жах, коли він чує черговий фільм в українському дублюванні».

Якщо ви, пане віце-прем’єр-міністре, вважаєте низькою якість дублювання, то хто заважає вам її покращити?

Та після ще однієї заяви Семиноженка – про те, що його начебто непокоїть дублювання російськомовних фільмів українською, – стало зрозуміло: віце-прем’єр у кінотеатри не ходить. Справа в тім, що їх ніхто не дублює...

– Ні, Боже спаси! – каже голова Служби кінематографії Ганна Чміль, – аби хтось дублював фільми російського виробництва. Таке буває надзвичайно рідко. Якщо це блокбастери, то дистриб’ютори зацікавлені в тому, щоб їх побачило якомога більше людей, тоді вони дублюють. А решта – тільки субтитруються.

Можете не повірити словам пані Ганни й просто навідатися в кінотеатр...

Більше того, пан Семиноженко може увімкнути телебачення й переконатися, що й там російськомовні фільми на наших телеканалах не дублюються і не озвучуються українською.

Переважна більшість розважальних передач, шоу теж ідуть російською мовою...

Семиноженко просить міністра культури й туризму «проаналізувати правове поле виконання закону про кінематографію, що передбачає обов’язкове дублювання фільмів».…

Гріш ціна компетентності гуманітарного віце-прем’єра, який вважає, що міністр має шукати якісь лазівки в законі... Міністерство культури виконує лише те, що прописано в законі про кінематографію, тим більше що тлумачення цьому закону дав Конституційний суд України.

«За», тому що українське

Самі росіяни визнають, що наші фахівці дублюють фільми краще, ніж у Росії, бо в нас немає «конвеєра». Над кожним фільмом, за словами, режисера кінодубляжу Кості Лінартовича, який працював над першим дубляжем в Україні – мультфільмом «Тачки», працює численний колектив – близько 30 чоловік.

Перекладач Федір Сидорук наголошує, що кожен фільм у процесі дубляжу проходить декілька ступенів контролю, бо самі кіновиробники зацікавлені, аби дубляж їхньої продукції був якнайвищої якості, що, у свою чергу, забезпечує стрічці успіх у прокаті. Для контролю виробники фільмів спеціально надсилають свого супервайзера, який тримає під контролем весь дубляж – адже вони самі за це платять гроші. А дубляж одного фільму в середньому коштує близько 25 тисяч доларів.

На думку режисера Андрія Дончика, в умовах, коли в Україні не виробляється фільмів, дублювання українською стало для молодих акторів тією акторською школою, яку в них забрали, зруйнувавши вітчизняний кінематограф. «Не відбирайте хоч це», – сказав він нещодавно на круглому столі в Кабміні, присвяченому проблемам дублювання.

Варто зазначити, що це не лише школа, а й реальні заробітки забутих державою українських акторів. Так, за рік українські актори, дублюючи іноземні фільми, заробляють загалом близько 7 млн. грн.

– Гадаю, усі ті політики, які говорять про дублювання, – каже власник дистриб’юторської кінокомпанії B&H Film Distribution Богдан Батрух, – не розуміють, про що говорять. Насправді кількість глядачів у кінотеатрах зростає, причому саме завдяки тому, що дублювання йде українською мовою. Вони можуть заборонити показувати фільми українською мовою, але це був би черговий один Емський указ... Хай би що вони не робили, українська мова буде в кіно. Бо відвідуваність кінотеатрів і відгуки, які ми маємо від глядачів, розставляє всі крапки на «і». Вони не розуміють одного, що і в Луганську, і в Донецьку – усюди в Україні – люди хочуть дивитися фільми українською мовою. Вони нам – дистриб’юторам – пропонують вибирати… То ми вже вибрали! Ми дублюватимемо фільми виключно українською, бо так хочуть українські глядачі. А проти них ми йти не можемо! Це й відповідь Колесніченку. Можливо, його й засмучує те, що в Донецьку, Луганську, Харкові ходять у кінотеатри, але це факт! Звісно, що Партію регіонів розчаровує те, що свідомість людей у Східному регіоні є не така, як ще три-чотири роки тому. Хочу щоб раз і назавжди всі зрозуміли, що жодна дистриб’юторська компанія в Україні не додаватиме до української якусь іншу мову.

Тож чого хочуть «регіонали»? Щоб і надалі в Україні ввозилися іноземні (неросійські) фільми з Росії, як це було до 2006 року?! Щоб гроші йшли тільки російським компаніям?

Оксана Климончук

Чому російських ветеранів запросили в Кремль, а українських – в колишній музей Леніна?

Я скаржитимуся Суркову. (Владислав Сурков – заступник голови адміністрації російського президента, головний кремлівський ідеолог). Учора по телевізору подивилася кадри параду на Красній площі. Подивилася, поплакала і запишалася. Велич така, краса, Меркель на трибуні, серед усіх військ і українська академія крокує. Краса.

Знаєте, РФ, попри те, що, вони, як і ми, десь там у сьомому десятку за рівнем життя, на відміну від нас, мала право на військовий парад, оскільки їх Генштаб (Газпром, я маю на увазі) має гроші на такі задоволення.

Що стосується нас, то не будемо про сумне. (Симптоматично, що я ніде в пресі не знайшла вартості українського параду). Але серед завершальних кадрів святкування роковин перемоги в Москві, я побачила не менш величний, ніж парад, прийом ветеранів у Кремлі. За столами, все чин чином. Сто відсотків, була осетрина, як без неї рідної. І подумала, а чому наших, українських, ветеранів отак не частували? Я розумію, що Банкова не Кремль, там не розвернешся. Але зняли б Маріїнській палац, Будинок з химерами, ну, врешті запросили б ветеранів до Межигір’я, там, кажуть, наш президент будиночок орендує. Страусів стареньким би показали, накрили столи.

А так... Покликали ветеранів в Український дім, колишній музей Леніна, потім нібито пообіцяли, що за п`ять років всі госпіталі поремонтують, а потім ще протягом якогось часу житло дадуть, і все. Ну, по-перше, їм не потрібні все госпітали за п`ять років. Адже їх залишилося мало, а відпущені їм дні біжать дуже швидко. Хай буде один госпіталь, але добрий, і не за п`ять років, а за рік. І щоб доступ був туди справді ветеранам і щоб під контролем громадськості. Тоді, дивишся, вони зможуть дочекатися обіцяного житла.

Ну, щодо житла, я не надто вірю. Російська Федерація обіцяє своїм уже років так двадцять, і ніхто масової видачі квартир не проводить. Що про нас казати. У нас Газпрому немає, а невдовзі і Нафтогазу може не стати. Тож покамість запросили б ветеранів до Межигір’я або Маріїнського.

Пане Сурков, ви поклопочіть перед українським керівництвом, гаразд? Скажіть йому, що якщо вже парад, як у Росії, то повинен бути і прийом, як у Росії. Ми за це про вас в газету напишемо, а ветерани подякують.

Маша Міщенко

УНІАН

ЧФ ще на 25 років: Україна не контролює ні територію, ні ядерні боєприпаси на російських кораблях

Напевно, якби дослідити прискіпливо, можна було б назвати ті плюси, які могло б дати перебування в Криму Чорноморського Флоту за умов грамотно і продумано складеного договору. Але угоди про продовження перебування в Криму ЧФ ще на 25 років були уклали так з такою швидкістю, без найменшого експертного і громадського обговорення, що це, на наш погляд, лише загострило існуючі виклики. На жаль, сьогодні складно давати комплексну оцінку Харківському договору, доречніше аналізувати загрози і негативи, які несе продовження перебування в Севастополі Чорноморського Флоту.

ЖОДНОГО СПІРНОГО ПИТАННЯ ХАРКІВСЬКІ УГОДИ НЕ ВИРІШИЛИ

Нагадаю, що головним поштовхом до укладення так званих базових угод по Чорноморському флоту – пакету документів, який включає договори «Про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України», «Про параметри поділу Чорноморського флоту» і «Про взаєморозрахунки, пов`язані з поділом Чорноморського флоту і перебуванням його на території України», - послужило підписання в 1997 році Договору про дружбу й співпрацю. Ратифікація вищезазначених договорів дозволила закінчити юридичне оформлення поділу Чорноморського флоту колишнього СРСР, а також ввести в правове поле перебування і діяльність ЧФ Росії на території України.

На жаль, тоді при підписанні угод по Чорноморському флоту договірні сторони значно більше переймалися тим, як би з більшою вигодою для себе поділити радянський Чорноморський флот, ніж питаннями практичної реалізації міжнародно-правових основ базування російського флоту на території України. Крім того, серйозно стояла проблема боргу України за енергоносії. В результаті неврегульовані тринадцять років тому питання продовжують «висіти в повітрі». У 2003 році тодішній перший заступник міністра оборони Росії статс-секретар Микола Михайлов заявив, що для того, щоб угоди по Чорноморському флоту працювали не формально, а системно, необхідно прийняти ще вісімнадцять додаткових спільних російсько-українських документів. На сьогодні, за оцінками експертів, подібних двосторонніх документів необхідно вже більше сорока.

Після підписання і ратифікації харківських угод ці питання, які досі «висять», – найбільш важливий виклик і небезпечний ризик для України. Жодного спірного питання харківські угоди так і не вирішили. Певна річ, російську сторону влаштовує такий стан справ: Севастополь і частина Криму залишаються якщо не російською територією, то, принаймні, підконтрольною Росії зоною. Україну ж не може влаштовувати те, що Російська Федерація де-факто контролює військову інфраструктуру значної частини Криму і при цьому повністю незалежна в питаннях застосування сил флоту з її території.

Необхідно відзначити, що для вирішення військово-політичних питань функціонування Чорноморського флоту Російської Федерації і його перебування на території України 24 квітня 1998 року створена і діє Підкомісія в рамках Змішаної російсько-української комісії зі співпраці. До компетенції підкомісії входять розробка узгоджених підходів, механізмів реалізації міждержавних рішень із функціонування Чорноморського флоту, сприяння в розробці проектів додаткових угод і їх реалізації. Проте питання потрібно ставити не про консультації і взаємодію при вирішенні спірних питань, а про вироблення двосторонніх угод, які регулюють конкретні механізми реалізації базових угод.

РФ НАПОЛЕГЛИВО НЕ БАЖАЄ ВИРОБИТИ ПРОЗОРІ УМОВИ РЕГУЛЯРНОГО КОНТРОЛЮ З БОКУ УКРАЇНИ

Зупинимося детальніше на деяких питаннях, що «висять».

Порядок здійснення українською стороною контролю (верифікації) діяльності військових формувань РФ на території України, особливо сил наступального і дестабілізуючого характеру.

У складі Чорноморського флоту більшість одиниць – носії ядерної зброї. Для прикладу: флагман Чорноморського флоту ракетний крейсер «Москва» має на озброєнні ПКРК «Базальт», боєкомплект якого складає 16 оперативно-тактичних ракет, які оснащуються звичайними або ядерними боєголовками; ракетні кораблі на повітряній подушці типу «Бора» – ПКРК «Москіт», тактичні крилаті ракети якого можуть також нести як звичайну так і спеціальну (ядерну) бойову частку. Не заглиблюючись у подальший перелік, підведемо підсумок: озброєння всіх ракетно-артилерійських кораблів, ракетних катерів і підводних човнів флоту за своїми тактико-технічними характеристиками передбачає використання як звичайних, так і спеціальних (ядерних) боєприпасів.

Носіями тактичної ядерної зброї в авіації ЧФ є літаки Бе-12 і вертольоти Ка-27 (вони можуть нести протичовнові ЯБП), а також фронтові бомбардувальники або, як їх чомусь називають чорноморці, штурмовики Су-24. До речі, в 2000 році при передислокації ескадрильї російських Су-24 до Криму, однією з основних умов української сторони було позбавити літаки можливості застосовувати ядерну зброю – росіяни демонтували на них ланцюги перевірки спецбоєприпасів із бортових систем зброї. Але, за словами колишнього військового інженера, який не один рік експлуатував «сушки», монтаж одного роз`єму ланцюга перевірки спецбоєприпасів триває рівно 30 хвилин.

Таким чином, безперечно, носії ядерної зброї у складі з`єднань і частин Чорноморського флоту, дислокованих на території України, є. Але Росія і не обіцяла, що їх не буде. Інше питання – наявність на них спецбоєприпасів. А ось тут відповідь далеко не однозначна.

На жаль, сьогодні українська сторона не може здійснювати дієвий моніторинг наявності на кораблях Чорноморського флоту ядерних боєприпасів, в першу чергу, через відсутність технічних засобів дистанційного контролю радіоактивних випромінювань. Спеціальний вертоліт Ка-27Е, призначений саме для цих цілей, наскільки відомо, в Криму є тільки у складі того ж таки Чорноморського флоту. Таким чином, єдиний реальний шлях перевірки дотримання Чорноморським флотом прийнятих на себе міждержавних зобов`язань – верифікація відповідних об`єктів українськими фахівцями.

Розуміють це і росіяни. Тому викликає не тільки подив, але й настороженість наполегливе небажання російської сторони виробити прозорі умови регулярної верифікації українськими фахівцями кораблів і частин ЧФ.

Порядок допуску техніки і озброєнь ВМФ РФ на територію України з метою їх заміни (ротації), а також кораблів і суден ЧФ, що базуються на території Росії, і порядок застосування сил Чорноморського флоту під час перебування на території України і в її територіальних водах, особливо в передвоєнний період або при виникненні кризових ситуацій.

Необхідно відзначити, що проблема ротації озброєнь і техніки частин і підрозділів ЧФ, що дислокуються в Криму, тісно пов`язана з питанням діяльності Чорноморського флоту в кризових ситуаціях, або просто кажучи, при веденні бойових дій російським флотом з території України. У серпні 2008 року кораблі Чорноморського флоту брали участь у бойових діях під час російсько-грузинського конфлікту.

З метою недопущення втягування в кризу України нам життєво важливо виробити з Росією двосторонню угоду про механізм дій її військових формувань, дислокованих на території України, у разі виникнення кризової ситуації. Зокрема, така угода повинна включати положення про неможливість бойового застосування сил ЧФ із території України, неможливості використання елементів мобілізаційного ресурсу, транспортної і промислової інфраструктури для забезпечення потреб ЧФ РФ у разі бойового застосування його сил, відмежування України від відповідальності за бойове застосування сил Чорноморського флоту Росії проти третіх країн і тому подібне.

При цьому, російською стороною наполегливо ігноруються пропозиції української частини робочої групи з урегулювання питань про формат повідомлень про загальну чисельність особового складу і основних озброєнь ЧФ РФ, про компенсацію українській стороні за військову техніку і майно, недоотримані Україною в результаті поділу ЧФ СРСР, про передачу українській стороні об`єктів гідрографії, які знаходяться в управлінні ГС ЧФ та інші. Зі свого боку Росія пропонує підписати такі угоди як договори «Про протиповітряну оборону сил Чорноморського флоту РФ, що дислокуються на території України» і «Про комплектування сил Чорноморського флоту РФ в мирний час і на військовий період».

Найважливіша проблема – врегулювання питань власності. 27 серпня 1999 року повноважний представник Генеральної прокуратури РФ в Україні у справах Чорноморського флоту Ігор Лебедь в інтерв`ю газеті «Флаг Родины» визнав: «З юридичної точки зору неправильно говорити про те, що базовий матроський клуб або, наприклад, інші стаціонарні об`єкти, такі як берегові бази або військові частини, є територією Росії. Територією Росії є тільки бойові кораблі (і літаки), все інше знаходиться у Російської сторони лише на правах оренди».

Дійсно, згідно зі статтею 2 договори «Про взаєморозрахунки, пов`язані з поділом Чорноморського флоту і перебуванням його на території України», умови використання Чорноморським флотом РФ об`єктів ЧФ визначені таким чином: «Українська сторона передає Російській стороні в оренду ... Російська сторона використовує орендовані земельні ділянки, розміщені на них об`єкти берегової інфраструктури і акваторії бухт відповідно до чинного законодавства України» (орендні відносини в чинному законодавстві України регламентуються Законом України «Про оренду державного і комунального майна», в статті 12 де, зокрема, сказано: «Договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості щодо всіх основних умов підписаних сторонами тексту договору»).

Таким чином, пакет угод про ЧФ і ЧФ РФ, окрім домовленості про поділ бойової техніки ЧФ, являє собою домовленість про тимчасове перебування ЧФ РФ на території України на правах оренди відповідно до чинного законодавства України. Проте, до нинішнього часу немає жодного договору оренди на жоден об`єкт, на жоден квадратний метр території України, які в даний час використовує ЧФ РФ. Більш того, ЧФ РФ використовує не тільки об`єкти й земельні ділянки, які Українська сторона повинна передати в тимчасове користування Російській стороні, але й ті, яких немає в Угоді про параметри поділу ЧФ.

Наочний приклад двоякого трактування положень базових угод по ЧФ в умовах відсутності інвентаризації об`єктів флоту і чіткого визначення орендних відносин – так звана «маякова війна» або суперечки навколо навігаційно-гідрографічного обладнання. А договорів оренди і до сьогодні немає!

Зазначте, це лише маленька частина неврегульованих питань. Нагадаю, на сьогоднішній день їх близько 40!

СЕВАСТОПОЛЬ ЯК МІШЕНЬ ДЛЯ ТЕРОРИСТІВ

Окрім перерахованих питань загрози національній безпеці України є й загроза здійснення терористичних актів на її території.

Враховуючи існування в Росії незгасаючого вогнища напруженості на Північному Кавказі, потенційним каталізатором терористичної небезпеки в Криму виступає саме базування в Севастополі Чорноморського флоту Російської Федерації. Проведення Російською Федерацією широкомасштабних заходів щодо забезпечення національної безпеки і попередження терористичних актів, а також успіхи федеральних сил у витісненні і блокуванні бойовиків на Північному Кавказі закономірно ведуть до того, що терористи для проведення актів «помсти» і «залякування» шукатимуть менш захищені російські об`єкти, що знаходяться за межами РФ. У цьому сенсі Севастополь є для кавказьких бойовиків доволі привабливим і вразливим у диверсійно-терористичному відношенні місцем.

Місто створювалося як головна військово-морська база флоту. З цією метою зводилися причали, склади, арсенали, підземні споруди, заводи, казарми, аеродроми та інша військова інфраструктура. Після поділу флоту об`єкти Чорноморського флоту Росії і Військово-морських Сил України, розташовані в безпосередній близькості один від одного, виявилися тісно пов`язаними. А це 3,4 тис. га землі, або 4,5% території Севастополя, 90 причалів і причальних споруд з 120 наявних у місті, 3 аеродроми, 300 тис. кв. м підземних споруд, 1,5 млн. кв. м наземних складських приміщень і сховищ, зокрема сховища паливно-мастильних матеріалів на 100 тис. тон (50 тис. тон підземного зберігання), системи навігації, зв`язку, транспорту, управління...

У центральній частині міста, уздовж берегів Севастопольської бухти, знаходяться понад 100 військових частин і установ ЧФ РФ. Це не тільки кадрові частини, але й ракетні, торпедні, мінні, артилерійські арсенали, паливні склади, кораблі з боєзапасом і пальним. На узбережжі бухти зберігається і певна частина сильнодіючих отруйних речовин, розташований дослідницький ядерний реактор ІР-200, що належить Севастопольському інституту ядерної енергетики. При цьому в безпосередній близькості до потенційно небезпечних об`єктів розташовані житлові будинки й елементи інфраструктури, що забезпечують життєдіяльність міста.

До чинників, які підвищують вразливість Севастополя як об`єкту терористичних устремлінь можна віднести наступні обставини:

- участь деяких підрозділів і окремих військовослужбовців Чорноморського флоту Росії в контртерористичних заходах на Північному Кавказі (сьогодні в бригаді морської піхоти Чорноморського флоту проходять службу два Герої Росії, які одержали високе звання за участь у контртерористичній операції в Чечні);

- наявність у Севастополі значної кількості окремих об`єктів ЧФ Росії і місць компактного проживання військовослужбовців Чорноморського флоту, які є потенційними об`єктами терористичного нападу;

- близькість Криму до районів бойових дій, відкритість кордонів і можливість проникнення терористів як сухопутним шляхом через Керченську протоку з Краснодарського краю, так і морським.

Не можна не згадати й про економічну складову. Для ілюстрації наведу вислів командувача Чорноморським флотом віце-адмірала Олександра Кльоцкова, опубліковане в журналі «Морской сборник» : «Отже навіть якщо наші капризні непередбачувані сусіди (мається на увазі Україна – прим. автора) не попросять російський флот залишити Севастополь з політичних міркувань, то очевидна економічна причина: щоб блокувати порт Новоросійськ і зробити його ще менш конкурентноспроможним перед українськими портами. вже зараз на півдні Росії відчувається катастрофічний брак глибоководних причалів зі зручними під`їзними шляхами. Неважко уявити, як Військово-морський Флот у Новоросійську обмежить роботу вантажних терміналів. Один лише термінал Геопорту передали військовим морякам, і вже виникла маса проблем з деякими вантажопотоками». Проаналізуйте цю заяву з точки зору національних інтересів України. Здається, коментарі зайві!

Дмитро Штибліков, Директор міжнародних програм центру «Номос» (м. Севастополь)

Катастрофа в Смоленську: версії польських і російських пілотів

Важко сказати, кого ще з лідерів іноземних держав українці оплакували б так, як Леха Качинського. Мої колеги в день катастрофи абсолютно спонтанно побачилися біля польського посольства, всі прийшли з туди з квітами і свічками. Приятелі – греко-католики – так само спонтанно побачилися в римо-католицькому костьолі на заупокійній службі за загиблими. У Львові до польського консульства стоїть черга з городян, які хочуть залишити записи в книзі жалоби. Втім, я не дивуюся, що цю страшну подію наші співвітчизники переживають саме так.

Польща братів Качинських стала для нас орієнтиром і мрією, яка ніби збулася. Мрією про національну гідність, про самостійну політику, про європейське майбутнє, про реформи, що вдалися, про чесну приватизацію, про можливість успішної боротьби з корупцією. І ще Лех Качинський був другом України, він вірив, у наше європейське майбутнє більше, ніж інші українські «сини вітчизни».

Недивно, що всі мої колеги відловлювали в Інтернеті будь-яку новину, будь-яку версію, що стосується того, як вийшло, що вишколений польський пілот не зумів посадити головний літак країни.

Ось основні чотири причини катастрофи, які назвала російська, польська та інша преса. Складні метеоумови. Поганий, несучасний аеродром, на якому ТУ-154 не міг без ризику здійснити посадку. Ігнорування вказівками пілота, якому нібито кілька разів диспетчери аеродрому не рекомендували сідати і відправляли на запасний аеродром. (Версія про те, що було ускладнено спілкування, оскільки покійний пілот не знав російської, а диспетчери не знали англійської, відпала, пілот володів російською мовою). Серед причин називають упертість покійного президента, який нібито наполягав на негайній посадці, оскільки вважав, що туман – це прийом російської влади, щоб затримати його приліт. В той час, як у Катині зібралися для жалобних заходів поляки.

Ми просканували Інтернет, підсумували висловлювання пілотів, записали версії знайомих авіаконструкторів. Одержані коментарі пропонуємо читачам.

Сигнальні вогні – три прогнилі стовпи з лампочками

Сам аеродром, куди мав приземлитися борт Качинського, описали російські журналісти.

«Аеродром, на якому до 2009 року базувалася військова частина, зараз майже не функціонує.

За словами жителів, з того часу, як припинила своє існування військова частина, «сюди ніхто не літає. Іл-76, які можна побачити на льотному полі, — це просто металобрухт, їх розбирають і розтягують»... Льотчиків і ті машини, що ще придатні для польотів, минулого року перевели в інші військові частини в різних частинах Росії.

Перші сигнальні вогні, які Ту-154 пройшов, стоять серед дрібного чагарника і болотяної купини. Це три прогнилі дерев`яні стовпи з примотаними до них іржавим дротом жовтими склянками, в які вкручено побутові лампочки». (Втім, на думку експертів, у складних метеоумовах льотчик може не побачити посадкові вогні, навіть якщо це лампочки на дерев`яних стовпах).

«На аеродромі відсутня інструментальна система посадки. (Радіонавігаційна система заходу на посадку служить для того, щоб пілот міг приземлитися за приладами, практично всліпу)».

Але цікаво, що за тиждень до приїзду Дональда Туска і Путіна на Сєвєрний приїхав транспортний літак, який привіз усе необхідне для посадки двох прем`єрів. Цікаво, що літак Туска вів той самий пілот Арек Протасюк, який «не зумів» посадити літак Качинського.

Тоді виникає питання: чому те, що привозили для безпечної посадки польського і російського прем`єрів, не привезли для польського президента?

І якщо навіть візит Качинського готувався в поспіху, то невже не можна було підстрахувати його приліт тим самим обладнанням?

Цікаво, що пілоти, які активно висловлювалися в передачі на радіо «Эхо Москвы», не називали своїх імен. Тому ми наводимо їх думки і цитати в такому ось анонімному вигляді.

«На Сєвєрному стоять два приводи (привід – працююча станція, яка передає на літак дані, вказує коридор для виконання маневру на посадку, що зазвичай працює паралельно з іншими системами навігації, підстраховуючи і доповнюючи їх. – Авт.) на віддалі один кілометр і чотири кілометри. Оскільки він заходив тільки по двох приводах, мінімальна погода там повинна бути приблизно 100 на 1500 по видимості. Тобто льотчик не мав права нижче за сто метрів заходити на цей аеродром за такої погоди. Він повинен був іти на запасний однозначно. Диспетчери його попереджали, але він прийняв рішення не слухати диспетчерів. Напевно, вони домовились, що він знижується до свого мінімуму. Можливо, у нього був 30 метрів, 60 метрів. Я думаю, що він використовував супутникову систему по GPS. (Наші експерти припускають, що подібні системи з GPS не синхронізовані зі станціями, що працюють на Сєвєрному). Якщо він заходив по GPS, що є ймовірним, там була сучасна система, але як вона брала проекцію з цього аеродрому – незрозуміло). Мабуть, він спробував зайти. Але оскільки в даний період часу не завжди супутники співпадають у точності заходу на посадку, там може бути різниця 24-32 метри, він не міг точно зайти по супутнику. Щоб точно визначити саме в цей період часу знаходження, необхідно 3-4 супутники. Він повинен був йти на запасний однозначно. Там поряд Вітебськ є, він міг би приземлитися у Вітебську. Там годину-півтори їзди на автобусі. Йому так і рекомендували, здається».

Були льотчики, які припускали, що пілоти могли не знати про недоліки в роботі аеропорту, і що саме «тушкам» у погану погоду туди просто не можна сідати.

Недовіра польського президента?

Ніхто поки не задавався питанням: наскільки професійною була робота диспетчерів. Російські експерти говорять, сто постійних диспетчерів там не було, то фахівці, які працювали там тимчасово, самі могли добре не знати місцевість, і стверджують, що вони могли не знати англійської мови.

Нез’ясованим залишається питання: диспетчери не рекомендували або забороняли екіпажу заходити на посадку. Gazeta wyborcza з посиланням на військові джерела проінформувала, що диспетчер військового аеродрому в Смоленську за 15 хвилин до запланованого приземлення літака президента Польщі заборонив посадку російському вантажному літаку зі співробітниками ФСБ РФ на борту. За даними видання, диспетчер не міг заборонити посадку пілотові літака президента Польщі.

Аналізуючи причини трагедії, з`явилася інформація, що літак заходив на посадку чотири рази, хоча неможливість з другого разу посадити літак – вже сама по собі передумова до льотного інциденту. Цікаво, що польські колеги вважають, що пілот зробив тільки одну спробу посадки, так само, як і не вірять у те, що на нього могли вплинути накази Качинського сісти тут і зараз.

В той же час багато ЗМІ стверджують, що президент Качинський міг наполягати на посадці. При цьому згадують ситуацію з польотом президента до Грузії.

Тоді Качинський сказав: «Я верховний головнокомандуючий». А льотчики – всі військові. Льотчик сказав «ні» і сів у Баку.

На думку російських журналістів Олексія Венедиктова і Юлії Латиніної, Качинський добре знав, що керівництво Росії не бажало його бачити в Катині. За даними журналістів, якщо Туска Путини запросив офіційно, то Качинського ніхто не запрошував. Це був його приватний візит, і ніхто, окрім представника президента, його там не зустрічав.

Польський президент усвідомлював, що його не чекають, його особисті стосунки з керівництвом Росії погані, і в мить, коли він наближається до аеропорту, йому доповідають, що росіяни завертають його або до Мінська, або до Москви. При тій недовірі, яка існувало між персонально російським керівництвом і Лехом Качинським він міг сприйняти все це як витівки Путіна.

Взагалі, наші експерти відзначають, що жоден з перерахованих чинників не є причиною для
аварії, але коли все сходиться разом, то це і може послужити причиною для драми.

Маша Міщенко