http://ungvarec.livejournal.com/183055.html
воскресенье, 28 февраля 2010 г.
Зустрічаймо весну 1 березня свято Мерцешор!
1 березня жителі сусідньої Румунії та Молдови відзначили одна з найбільших національних свят-Мерцишор, зустріч весни. Цього дня люди дарують один одному квіти, пов'язані з червоних і білих ниток. Історично свято сягає корінням часів Римської імперії, коли Новий рік святкували 1 березня, у день бога Марса, який був до всього іншого ще й богом землеробства.
Це свято і для 450 тисяч громадян нашої держави, така приблизна чисельність румунів та молдован в нашій країні. І хоч це становить менше відсотка загального населення України, в деяких місцевостях Закарпаття, Буковини, Одеської області румунські громади дуже значні.
Наприклад, у Герцаївському районі Чернівецької області (Буковини) румуни складають 96% населення, в деяких інших - близько 50%. Сівши в місцеву приміську маршрутку, ви цілком можете потрапити в абсолютно іншомовну середу.
Більшість українських румунів опинилися на нашій території після ультиматуму СРСР боярської Румунії 28 червня 1940. Розділ земель, населених українцями та румунами, був проведений не зовсім коректно, частина українців як і раніше залишилися на території Румунії, а частина румунів стали українськими громадянами. На нинішній території України народився національний поет Румунії Міхай Емінеску, інші видатні діячі румунської культури.
Отже виходить, що Мерцишор - почасти і українське свято, до того ж у багатьох прикордонних селах українське, румунське, молдавське населення грунтовно перемішалося. Грань між молдовською та румунською громадою дуже тонка, значна частина молдавської і велика частина румунської інтелігенції впевнені, що це один народ. І невелика різниця пояснюється різною історичною долею останніх 200 років. Однакові мову, традиції, устремління і, на жаль, проблеми.
Румунська і молдавська громади з радістю зустріли рішення про прийняття Європейської хартії про регіональні мови, сподіваючись, що в регіоні румунської мови буде даний статус офіційного. Складаючи більшість населення в деяких районах, вони не можуть, скажімо, написати вивіску на рідній мові, назва вулиці. Чиновники, що працюють в адміністрації цих районів, можуть не знати румунської. Румунська й український відносяться до мов різних груп, тому можуть виникати труднощі при зверненні до лікаря чи, скажімо, під час судового процесу.
Ігнорування хартії, урізання тих прав, які вона дає в розвитку регіональних мов, не дозволяє відчути, що нова родина піклується про їхній комфорт нарівні з «громадянами титульної нації».
Але все ж свята і будні громади проходять відповідно до національних традицій.
http://stepan53.livejournal.com/96818.html
Це свято і для 450 тисяч громадян нашої держави, така приблизна чисельність румунів та молдован в нашій країні. І хоч це становить менше відсотка загального населення України, в деяких місцевостях Закарпаття, Буковини, Одеської області румунські громади дуже значні.
Наприклад, у Герцаївському районі Чернівецької області (Буковини) румуни складають 96% населення, в деяких інших - близько 50%. Сівши в місцеву приміську маршрутку, ви цілком можете потрапити в абсолютно іншомовну середу.
Більшість українських румунів опинилися на нашій території після ультиматуму СРСР боярської Румунії 28 червня 1940. Розділ земель, населених українцями та румунами, був проведений не зовсім коректно, частина українців як і раніше залишилися на території Румунії, а частина румунів стали українськими громадянами. На нинішній території України народився національний поет Румунії Міхай Емінеску, інші видатні діячі румунської культури.
Отже виходить, що Мерцишор - почасти і українське свято, до того ж у багатьох прикордонних селах українське, румунське, молдавське населення грунтовно перемішалося. Грань між молдовською та румунською громадою дуже тонка, значна частина молдавської і велика частина румунської інтелігенції впевнені, що це один народ. І невелика різниця пояснюється різною історичною долею останніх 200 років. Однакові мову, традиції, устремління і, на жаль, проблеми.
Румунська і молдавська громади з радістю зустріли рішення про прийняття Європейської хартії про регіональні мови, сподіваючись, що в регіоні румунської мови буде даний статус офіційного. Складаючи більшість населення в деяких районах, вони не можуть, скажімо, написати вивіску на рідній мові, назва вулиці. Чиновники, що працюють в адміністрації цих районів, можуть не знати румунської. Румунська й український відносяться до мов різних груп, тому можуть виникати труднощі при зверненні до лікаря чи, скажімо, під час судового процесу.
Ігнорування хартії, урізання тих прав, які вона дає в розвитку регіональних мов, не дозволяє відчути, що нова родина піклується про їхній комфорт нарівні з «громадянами титульної нації».
Але все ж свята і будні громади проходять відповідно до національних традицій.
http://stepan53.livejournal.com/96818.html
Четвертий вимір
Автор: Андрій ЄРМОЛАЄВ (директор центру соціальних досліджень «Софія», філософ)
Щастя й задоволення залежить не від їжі, одягу й даху над головою, а насамперед від того, що людина плекає всередині себе.
Людвіг фон Мізес, «Лібералізм»
Ще одна виборча кампанія залишилася позаду. Контури нової влади поки що розмиті й суперечливі. Скоріше три крапки, ніж завершеність.
Сьогодні багато пишуть і говорять про пустоту виборчої кампанії, ідеологічний вакуум у програмах і позиціях кандидатів. Театралізація політики, перетворення політичної гри на медіаподію давно уже вихолостили зміст і контекст цієї боротьби. І все ж таки варто пам’ятати, що політика — це концентроване вираження економічних процесів.
Теза перша. Ключове політекономічне питання президентських виборів в Україні 2010 р. — зміна моделі капіталізму. Споживчий капіталізм поступився капіталізму продуктивному.
Про глобальну кризу написано й сказано вже чимало. Україна опинилася в «лідерах» серед країн, які найбільше постраждали від рецесії та фінансових катаклізмів. Друга хвиля кризи ще принесе країні й нові спокуси у вигляді дешевих «гарячих грошей» для спекулянтів, і нові випробування для власників активів, і до цього слід готуватися. Привид кризи Євросоюзу — грізний провісник нових потрясінь і поворотів, зокрема й для України.
Але вже зараз очевидно, що крім об’єктивних чинників, які вплинули на українську ситуацію в останні два роки, негативну роль відіграла й цілеспрямована політика неадекватного споживання: від дешевих кредитів і товарів «у борг» для населення до непрорахованих програм корпоративної позики й державних боргів. Тисячі українців на собі відчули спокусу й високу ціну доступних кредитів і кредитних карток, які звалилися на голову, привабливих іпотечних програм і дорогих товарів на виплат, про які ще п’ять-сім років тому можна було лише мріяти. Бум споживання в Україні в останні п’ять років порівнянний хіба що з аналогічним повоєнним бумом у Західній Німеччині.
Психологічно споживчий капіталізм відіграв навіть більшу роль у зміцненні прозахідних настроїв у країні, ніж помаранчеві події 2004 року. Захоплення ідеалами суспільства споживання дало українцям змогу на певний час відвернутися від жорстоких реалій країни світу, що розвивається, і хоча б на якийсь час приміритися до «золотого мільярда». Влада радісно рапортувала про високу динаміку будівництва, статистика свідчила про зростання витрат на товари тривалого користування.
При цьому мало хто звертав увагу на фінансові ігри, які збагачували спекулянтів за рахунок перерозподілу доходів експортної промисловості, на зростаючі втрати реального сектору на користь імпорту, на нові ризики обвальної лібералізації торговельного режиму після вступу України до СОТ. Споживчий капіталізм призвів до різкого збільшення рівня експлуатації, оскільки заліз у кишеню кожного українця на багато років уперед. Через кредитну голку істотно знизився потенціал внутрішніх інвесторів. Підірвано довіру до банків, які швидко втратили надуту ліквідність і довіру вкладників і стали в чергу на розпродаж.
Мільйони розгублених вкладників і боржників; виробники середнього рівня і дрібне підприємництво, які тікають у тінь; серйозно «просілий» індустріальний капітал опинилися в глухій опозиції до політики та моделі споживчого капіталізму, яка стала каталізатором кризи 2008—2009 рр. Тому справді праві ті, хто стверджує, що влада програла вибори тому, що стала жертвою кризи. Але тут важливо додати істотний момент: влада програла вибори, оскільки її політику відкинули інвестори, виробники й пересічні громадяни, які потрапили в пастку незабезпеченого споживання. Вчорашні можливості обернулися для них нинішнім обманом і фінансовим насильством.
Таким чином, боротьба за владу віддзеркалила реальну боротьбу за збереження збанкрутілої моделі споживчого капіталізму в оболонці неопопулізму або за утвердження «підприємницького духу» капіталізму продуктивного, прозаїчно-технократичного.
Неопопулізм проти технократизму. Заклики до віри, гарантії, ідоли та ідеали. Неопопулізм, де замість звичних соціальних «обіцянок» — торгівля образом майбутнього. З цього боку — імпортери і фінансові рантьє, які живуть на відсотки від кредитів глобального фінансового капіталу і доходів від споживчих пірамід; латифундисти та експортери сільгоспсировини (пшениці, рапсу, соняшнику тощо), які чекають умов вигідного розпродажу недооформленої землі й великих контрактів на вирощування монокультур; ряд юристів із менталітетом комісарів-більшовиків, які з допомогою теорії революційної доцільності та рейдерського досвіду готові довести що завгодно й на якому завгодно рівні; нова хвиля бюрократії, яка зробила кар’єру за рахунок постмайданної «зачистки». Цей складний, але консолідований альянс перший серед усіх великих політекономічних гравців усвідомив величезну вартість самої країни як унікального товару і можливості глобальної гри з таким товаром. Геоекономічна рента спокушає їх більше, ніж рутинний порядок повсякденної економічної політики.
Технократизм проти неопопулізму. Пропаганда ефективності, прагматизм, реформи, капіталізація країни та її активів. Але все це добре присмачено новими обіцянками соціальної справедливості та якості життя. А з цього боку — індустріально-фінансова олігархія, яка володіє командними висотами в бюджетоносних експортних галузях і є мало не єдиним великим внутрішнім інвестором, крім держави; витіснювана експортерами група середнього капіталу — виробники кінцевої продукції для внутрішнього ринку та близького експорту (харчові продукти, легка промисловість). А також армія чиновників із центру та регіонів, викинута в політику внаслідок кадрової чехарди й зведення рахунків у 2005—
2006 рр. Ця сила вкрай ревнива до переділів і перепродажу країни, оскільки вміє використовувати її як ресурс і знає всі її внутрішні ресурси й можливості.
Перемогу останніх екс-президент Леонід Кучма уже сприйняв як «обнуління», повернення його старої команди. Та не все так просто. Від влади відлучаються імпортери, спекулянти й фінансові рантьє — тримачі ОВДП. У владу прийшов великий промислово-фінансовий капітал і його менеджмент. Підприємці середньої руки, зализуючи рани від втрат на внутрішньому ринку, очікують змін і про всяк випадок готуються до захоплення влади в регіонах.
Великі соціальні класи (наймана праця в приватному, комунальному та державному сегменті, дрібне підприємництво, величезний за чисельністю клас непрацюючих пенсіонерів) пасивні й не в змозі поки що впливати на владу.
Теза друга. На виборах 2010 року було реабілітовано соціал-ліберальний вектор у політиці.
Особливістю кампанії стала поява і великий успіх когорти нових лідерів (молодих і не дуже), котрі зробили ставку на образ самостійного гравця й активно використовували тезу реформ. Понад 20 відсотків сумарного успіху Тігіпка, Яценюка, Гриценка — це істотний поворот у суспільних настроях, остаточне подолання старого сюжету про боротьбу синьо-білих і помаранчевих. Один — банкір, який не приховує свого фінансового успіху; другий — молодий український «япі», котрий сформував легенду про свою політичну кар’єру як особистий успіх; третій — інтелектуал великого калібру, який зміг протиставити грошам смисли й здобув визнання. За цими успішними одинаками пішло місто, активне підприємництво, амбіційний менеджмент, стомлена інтелігенція. Загалом, із застереженнями, — середній клас у найширшому значенні. Причому в різних регіонах, незалежно від берега Дніпра. Іміджевий та електоральний успіх цих політиків — очевидне закріплення нового образу та нового стилю в політиці, визнання особистого успіху та особистої ініціативи.
У країні, де ідеальною моделлю поведінки був чиновник або абстрактна «заможна людина», але аж ніяк не підприємець, таке зрушення свідчить багато про що.
Очевидно, що сам по собі успіх і увага на виборах для політиків-одинаків швидкоплинні. Вони поки що ще голі королі, соромливо прикриті простирадлом електоральних симпатій і уваги. Та навіть якщо вони не пройдуть випробування на лідерство й розчиняться в нових розкладах влади, 20 відсотків очікувань нікуди не зникнуть. Запит на прогресистське крило в політиці й підприємницький інстинкт виживання лише посилюватимуться й рано чи пізно знайдуть собі політичну відповідь.
Перший тур виборів також продемонстрував: новий стиль виявився сильнішим за старі стереотипи про «розколоту» Україну. Власне, саме голосування 17 січня було знаковим і поворотним для країни. І хоч би як склалася доля старих і нових героїв, виборець продемонстрував своє «фе» будь-якій потенційній тиранії — чи то партійній, чи то вождистській, і зробив заявку на нові ідеї та політичний плюралізм. І не рахуватися тепер із цим не можна. Вже почали рахуватися.
Буквального повторення «двоколірної» країни вже не буде, попри забарвлення карти в другому турі. Країну розколює лише страх, недовіра, стереотипи й очікування порятунку зверху. Впевненість, прогресизм, бажання самому змінювати своє життя й упливати на свою державу змішують всі електоральні барви.
Теза третя. Суспільство знову готове прийняти реформи. Але запитання відкрите: реформа чого й у якому напрямку?
Мабуть, найскладніша теза. Про необхідність змін говорили всі — і опоненти влади, і її представники. Важливо те, що ця ідея — дуже абстрактна й малозмістовна — просувалася як антитеза тому стану речей, який склався в країні. Тим самим, по суті, перекреслено весь потенціал сконалого помаранчевого міфу про нову епоху, яка так і не настала після 2004-го.
Зміна самої моделі капіталізму зі споживчої на продуктивну ще не дає відповіді на запитання про характер прийдешніх реформацій. Історія пострадянського капіталізму в Україні потребує глибокого й усебічного аналізу. Але очевидно, що він несе в собі ті самі пороки, які критикував президент Франції Ніколя Саркозі, коли говорив про необхідність його гуманізації. У нашому випадку — подолання глибокої нерівності, демонтаж «трофейної економіки», відновлення довіри до держави й виведення не тільки економіки, а й громадянського суспільства з тіні держави, перехід від вільностей до свободи і закону. Завдання подібне до того, яке ставив перед собою німецький канцлер-реформатор Людвіг Ерхард. Тільки замість «добробуту» більш точна формула для нинішньої України — «капіталізм для всіх». Ще точніше — політика народного капіталізму в економіці і республіканство в політиці.
Перед новим президентом і майбутнім урядом об’єктивно виникає спокуса провести реформи, які зміцнюють і захищають статус переможців у боротьбі за «трофейну економіку». А перед його опонентами — така ж спокуса зберегти режим війни на виживання, який і реформи перетворить на спосіб самозахисту капіталу від конкурентів.
Надія на те — що Янукович і Тимошенко вже проявили здатність і вміння учитися і змінюватися, а їхні потенційні союзники та політичні конкуренти змушені прогресувати, щоб не зникнути з арени. А отже, хочуть чи не хочуть, а вони враховуватимуть порядок, від якого прямо залежить подальша доля країни.
Ось лише кілька міркувань до формування такого порядку денного.
1. Демонтаж корумпованої державної машини. Україну сприймають у світі як одну з найбільш корумпованих держав, у якій за гроші можна купити все — ліцензію, лояльність силових структур, перемогу на тендері, рішення суду. І все ж таки спрощене розуміння корупції як банального хабарництва не дає змоги вирішити її по суті. Корупція — наслідок монополії бізнесу на державні послуги й одночасно прояв високого рівня тіні, в яку втікають бізнес і пересічні платники податків від держави. Попри декларації та кампанійщину, за всі роки незалежності рівень тіньового сектору в Україні не опускався нижче ніж 30 відсотків (близько третини ВВП). Нинішній пік у 50% ВВП — це відповідь бізнесу й пересічних платників податків на розгубленість і безвідповідальність влади в умовах кризи.
Недовіра до держави, з одного боку, і прагнення «купити» послуги держави — з іншого, призвело до того, що вся державна машина перетворилася на знаряддя організованої економічної злочинності. Подолання корупції пов’язане насамперед із радикальною трансформацією держави і створенням правил, за якими влада, бізнес і громадянське суспільство зможуть жити за правилами, і ці правила будуть взаємовигідні.
Із цією проблемою пов’язане й завдання деолігархізації держави та бізнесу. Перетворення олігархії на відповідальний національний капітал — одне з ключових завдань влади, яка бажає позбутися корупції та бізнес-диктату.
2. «Повторне розкріпачення» громадян. Утвердження республіканського формату та характеру становлення України відбудеться за умови, якщо буде подолано нинішній сурогат демократії для бідних з його імітацією процедур, прямою та опосередкованою скупкою підтримки як унікального товару на політичному ринку. Втягнення більшості в нові форми ринкової діяльності, створення умов для того, щоб максимум людей із мінімальними накопиченнями стали учасниками внутрішнього інвестиційного процесу — комунальних економік, державних проектів, розвитку інфраструктури та нових систем соціального забезпечення. Для економіки це мільярдні ресурси різномасштабних інвестицій (за різними підрахунками, на руках українців приблизно 100 млрд. дол. пасивних накопичень), а для громадян — нові практики, коли вони не тільки отримувачі благ, а й співучасники побудови своєї республіки.
3. Структурна реформа і соціокультурне проектування. Очевидно, що без стимулів та мотивацій українські мільярдери навряд чи реінвестуватимуть прибутки в нові галузі. Адже по суті завдання структурної реформи — створити нову структуру національної економіки, більш конкурентну, з вирівнюванням економічного статусу регіонів, створенням нових галузей із високою доданою вартістю, виробництвом не тільки товарів, а й технологій. Але для того щоб олігарх-металург перетворився раптом на нанохімічного магната або станкороботобудівника, потрібні «коридори гарантій і можливостей». Розраховувати на те, що модернізацією займуться ТНК — велика наївність в епоху технологічного імперіалізму.
Та поряд із вибудовуванням програм і логіки модернізації, в рамках структурної реформи доведеться враховувати й ще один чинник — соціокультурне планування. Простий приклад. Експортоорієнтоване сільське господарство — вигідна справа. І в разі подальшого заохочення сировинного експорту переможуть прибуткові монокультури, експортери відбудують інфраструктуру, а на полях працюватиме сучасна техніка з високооплачуваним робочим місцем. Але згорнеться все складне павутиння поділу праці між підгалузями, стане безперспективною сільська провінція, ще більше зменшиться частка того самого «українського села», яке так люблять захищати доморощені патріоти. Як поєднати реформу землі з модернізацією провінції, зміцненням усіх підгалузей сільського господарства і збільшити частку конкурентної кінцевої продукції, а в підсумку створити нову освічену й забезпечену провінцію — лише одне з багатьох запитань. Або польське сало стане символом української дурості й короткозорості.
Власне, до цього ж — і створення технополісів і «силіконових долин». Такі науково-технологічні центри, як Харків, Дніпропетровськ чи Павлоград, зберігають іще дух і пам’ять гранінських романтиків. Їх треба тільки вміти бачити.
4. Екологізація економіки. З кожним роком Україна стає дедалі дорожчою країною. Втрати перестали бути абстракцією. Умираюче Азовське море, по-варварському використовувані надра Донбасу, тисячі гектарів занапащених сільгоспугідь, засолені й забруднені ресурси прісної води, облисілі Карпати — лише коротка пам’ятка тим, хто досі нарікає на спадщину СРСР. Тому не тільки податкова система й збіднілі за останні роки держпрограми, а й бізнес-програми та проекти місцевих громад повинні враховувати й розраховувати поповнення та відновлення екоресурсів.
5. Нова гуманітарна політика. Про це пишу давно й, здається, без особливого успіху. Наша «пологова травма» — ХХ століття, решта — лише предтеча. Засвоїти історію, прийняти й визнати її — єдиний шлях до сердець і умів наших старших поколінь, до їхнього досвіду й благословення. Але у вітчизняній політиці для одних світ клином зійшовся на Другій світовій, інші досі гарцюють у Гуляйполі у махновках.
Інженерія, освіта, кінематограф, культура управління, історія кібернетики та космонавтики, інфраструктура, краєзнавство і багато чого іншого — який величезний пласт нашого актуального досвіду відкинутий цією безголовою зарозумілою елітою! За свої стереотипи й невивчені уроки вони ладні зіштовхувати лобами й позбавляти історії мільйони живих — людей із покоління 40—70-х, які ще сподіваються на краще. Якщо чого й учитися в Росії, так це їхнього імперського досвіду і вміння привласнювати минуле через його актуалізацію в сьогоденні.
Нова гуманітарна політика дасть нам змогу повернути в освіту такий найважливіший аспект, як виховання, бодай частково відновить комунікації між різними поколіннями.
Соціальні хвороби, низький рівень загальної освіти та кваліфікації, меркантилізація мотивів молодих поколінь доби незалежності можуть у найближчому майбутньому створити якісно нову загрозу — соціальну деградацію.
6. Самоврядування. Адже річ не тільки в конституційній реформі та повноваженнях місцевої влади. Насправді люди оцінюють життя у своїй державі на власному буквальному мікроприкладі. Але ж кожна громада має свій досвід і свої унікальні традиції самоорганізації — у когось іще «магдебурзькі», у когось «козацькі», а в когось і «радянські». Дати поштовх для відродження того, що ще пам’ятається, без шаблонів і лекал для всіх, — це завдання для держави на добре десятиліття.
Звичайно, ми живемо в складній країні. Незаслужено скривджені й ошукані старики, недоучена молодь. Мало успішних і багато розчарованих. Із досвідом війн і відбудов, возз’єднань і розламів, реформ і реставрацій у різних соціальних системах. Із величезною прірвою між купкою надбагатих і більшістю бідних. Із загрозою перетворення частини бідних на декласований люмпен. І все це — в умовах цивілізаційної багатоукладності, з різною історичною пам’яттю і ще радянською наївністю в економіці.
А проте — очевидні багатий досвід виживання та самоорганізації, соціальна толерантність, пристосування навіть до найбільш критичних умов, технологічний побут «лопати і ракети». Ці риси — або займиста суміш у руках авантюристів і каталізатор для деградації, або приголомшливий стартовий соціальний капітал для проектування, фундамент модернізації.
Українці навряд чи зможуть прийняти «протестантську етику», але й великодержавний дух держави-нації їм не до вподоби. Скоріше — вільні хлібороби з кооперованою державою, де замість плуга — сучасні технології і прагнення йти в ногу з Новим Модерном, а держава з жупанного гетьманату перетворюється на повноцінну республіку. Власне, практично про це тепер і змушені говорити і «старі», і «молоді» в політиці, коли провалилися всі гетьманські й олігополістичні версії правління.
Нічого не пишу про завдання економічних реформ. Зовсім нічого — про геополітику. Для цього інший час і інший контекст. А зараз хотів устигнути попередити й поділитися.
Copyright © 1994-2010. «Дзеркало тижня»
Щастя й задоволення залежить не від їжі, одягу й даху над головою, а насамперед від того, що людина плекає всередині себе.
Людвіг фон Мізес, «Лібералізм»
Ще одна виборча кампанія залишилася позаду. Контури нової влади поки що розмиті й суперечливі. Скоріше три крапки, ніж завершеність.
Сьогодні багато пишуть і говорять про пустоту виборчої кампанії, ідеологічний вакуум у програмах і позиціях кандидатів. Театралізація політики, перетворення політичної гри на медіаподію давно уже вихолостили зміст і контекст цієї боротьби. І все ж таки варто пам’ятати, що політика — це концентроване вираження економічних процесів.
Теза перша. Ключове політекономічне питання президентських виборів в Україні 2010 р. — зміна моделі капіталізму. Споживчий капіталізм поступився капіталізму продуктивному.
Про глобальну кризу написано й сказано вже чимало. Україна опинилася в «лідерах» серед країн, які найбільше постраждали від рецесії та фінансових катаклізмів. Друга хвиля кризи ще принесе країні й нові спокуси у вигляді дешевих «гарячих грошей» для спекулянтів, і нові випробування для власників активів, і до цього слід готуватися. Привид кризи Євросоюзу — грізний провісник нових потрясінь і поворотів, зокрема й для України.
Але вже зараз очевидно, що крім об’єктивних чинників, які вплинули на українську ситуацію в останні два роки, негативну роль відіграла й цілеспрямована політика неадекватного споживання: від дешевих кредитів і товарів «у борг» для населення до непрорахованих програм корпоративної позики й державних боргів. Тисячі українців на собі відчули спокусу й високу ціну доступних кредитів і кредитних карток, які звалилися на голову, привабливих іпотечних програм і дорогих товарів на виплат, про які ще п’ять-сім років тому можна було лише мріяти. Бум споживання в Україні в останні п’ять років порівнянний хіба що з аналогічним повоєнним бумом у Західній Німеччині.
Психологічно споживчий капіталізм відіграв навіть більшу роль у зміцненні прозахідних настроїв у країні, ніж помаранчеві події 2004 року. Захоплення ідеалами суспільства споживання дало українцям змогу на певний час відвернутися від жорстоких реалій країни світу, що розвивається, і хоча б на якийсь час приміритися до «золотого мільярда». Влада радісно рапортувала про високу динаміку будівництва, статистика свідчила про зростання витрат на товари тривалого користування.
При цьому мало хто звертав увагу на фінансові ігри, які збагачували спекулянтів за рахунок перерозподілу доходів експортної промисловості, на зростаючі втрати реального сектору на користь імпорту, на нові ризики обвальної лібералізації торговельного режиму після вступу України до СОТ. Споживчий капіталізм призвів до різкого збільшення рівня експлуатації, оскільки заліз у кишеню кожного українця на багато років уперед. Через кредитну голку істотно знизився потенціал внутрішніх інвесторів. Підірвано довіру до банків, які швидко втратили надуту ліквідність і довіру вкладників і стали в чергу на розпродаж.
Мільйони розгублених вкладників і боржників; виробники середнього рівня і дрібне підприємництво, які тікають у тінь; серйозно «просілий» індустріальний капітал опинилися в глухій опозиції до політики та моделі споживчого капіталізму, яка стала каталізатором кризи 2008—2009 рр. Тому справді праві ті, хто стверджує, що влада програла вибори тому, що стала жертвою кризи. Але тут важливо додати істотний момент: влада програла вибори, оскільки її політику відкинули інвестори, виробники й пересічні громадяни, які потрапили в пастку незабезпеченого споживання. Вчорашні можливості обернулися для них нинішнім обманом і фінансовим насильством.
Таким чином, боротьба за владу віддзеркалила реальну боротьбу за збереження збанкрутілої моделі споживчого капіталізму в оболонці неопопулізму або за утвердження «підприємницького духу» капіталізму продуктивного, прозаїчно-технократичного.
Неопопулізм проти технократизму. Заклики до віри, гарантії, ідоли та ідеали. Неопопулізм, де замість звичних соціальних «обіцянок» — торгівля образом майбутнього. З цього боку — імпортери і фінансові рантьє, які живуть на відсотки від кредитів глобального фінансового капіталу і доходів від споживчих пірамід; латифундисти та експортери сільгоспсировини (пшениці, рапсу, соняшнику тощо), які чекають умов вигідного розпродажу недооформленої землі й великих контрактів на вирощування монокультур; ряд юристів із менталітетом комісарів-більшовиків, які з допомогою теорії революційної доцільності та рейдерського досвіду готові довести що завгодно й на якому завгодно рівні; нова хвиля бюрократії, яка зробила кар’єру за рахунок постмайданної «зачистки». Цей складний, але консолідований альянс перший серед усіх великих політекономічних гравців усвідомив величезну вартість самої країни як унікального товару і можливості глобальної гри з таким товаром. Геоекономічна рента спокушає їх більше, ніж рутинний порядок повсякденної економічної політики.
Технократизм проти неопопулізму. Пропаганда ефективності, прагматизм, реформи, капіталізація країни та її активів. Але все це добре присмачено новими обіцянками соціальної справедливості та якості життя. А з цього боку — індустріально-фінансова олігархія, яка володіє командними висотами в бюджетоносних експортних галузях і є мало не єдиним великим внутрішнім інвестором, крім держави; витіснювана експортерами група середнього капіталу — виробники кінцевої продукції для внутрішнього ринку та близького експорту (харчові продукти, легка промисловість). А також армія чиновників із центру та регіонів, викинута в політику внаслідок кадрової чехарди й зведення рахунків у 2005—
2006 рр. Ця сила вкрай ревнива до переділів і перепродажу країни, оскільки вміє використовувати її як ресурс і знає всі її внутрішні ресурси й можливості.
Перемогу останніх екс-президент Леонід Кучма уже сприйняв як «обнуління», повернення його старої команди. Та не все так просто. Від влади відлучаються імпортери, спекулянти й фінансові рантьє — тримачі ОВДП. У владу прийшов великий промислово-фінансовий капітал і його менеджмент. Підприємці середньої руки, зализуючи рани від втрат на внутрішньому ринку, очікують змін і про всяк випадок готуються до захоплення влади в регіонах.
Великі соціальні класи (наймана праця в приватному, комунальному та державному сегменті, дрібне підприємництво, величезний за чисельністю клас непрацюючих пенсіонерів) пасивні й не в змозі поки що впливати на владу.
Теза друга. На виборах 2010 року було реабілітовано соціал-ліберальний вектор у політиці.
Особливістю кампанії стала поява і великий успіх когорти нових лідерів (молодих і не дуже), котрі зробили ставку на образ самостійного гравця й активно використовували тезу реформ. Понад 20 відсотків сумарного успіху Тігіпка, Яценюка, Гриценка — це істотний поворот у суспільних настроях, остаточне подолання старого сюжету про боротьбу синьо-білих і помаранчевих. Один — банкір, який не приховує свого фінансового успіху; другий — молодий український «япі», котрий сформував легенду про свою політичну кар’єру як особистий успіх; третій — інтелектуал великого калібру, який зміг протиставити грошам смисли й здобув визнання. За цими успішними одинаками пішло місто, активне підприємництво, амбіційний менеджмент, стомлена інтелігенція. Загалом, із застереженнями, — середній клас у найширшому значенні. Причому в різних регіонах, незалежно від берега Дніпра. Іміджевий та електоральний успіх цих політиків — очевидне закріплення нового образу та нового стилю в політиці, визнання особистого успіху та особистої ініціативи.
У країні, де ідеальною моделлю поведінки був чиновник або абстрактна «заможна людина», але аж ніяк не підприємець, таке зрушення свідчить багато про що.
Очевидно, що сам по собі успіх і увага на виборах для політиків-одинаків швидкоплинні. Вони поки що ще голі королі, соромливо прикриті простирадлом електоральних симпатій і уваги. Та навіть якщо вони не пройдуть випробування на лідерство й розчиняться в нових розкладах влади, 20 відсотків очікувань нікуди не зникнуть. Запит на прогресистське крило в політиці й підприємницький інстинкт виживання лише посилюватимуться й рано чи пізно знайдуть собі політичну відповідь.
Перший тур виборів також продемонстрував: новий стиль виявився сильнішим за старі стереотипи про «розколоту» Україну. Власне, саме голосування 17 січня було знаковим і поворотним для країни. І хоч би як склалася доля старих і нових героїв, виборець продемонстрував своє «фе» будь-якій потенційній тиранії — чи то партійній, чи то вождистській, і зробив заявку на нові ідеї та політичний плюралізм. І не рахуватися тепер із цим не можна. Вже почали рахуватися.
Буквального повторення «двоколірної» країни вже не буде, попри забарвлення карти в другому турі. Країну розколює лише страх, недовіра, стереотипи й очікування порятунку зверху. Впевненість, прогресизм, бажання самому змінювати своє життя й упливати на свою державу змішують всі електоральні барви.
Теза третя. Суспільство знову готове прийняти реформи. Але запитання відкрите: реформа чого й у якому напрямку?
Мабуть, найскладніша теза. Про необхідність змін говорили всі — і опоненти влади, і її представники. Важливо те, що ця ідея — дуже абстрактна й малозмістовна — просувалася як антитеза тому стану речей, який склався в країні. Тим самим, по суті, перекреслено весь потенціал сконалого помаранчевого міфу про нову епоху, яка так і не настала після 2004-го.
Зміна самої моделі капіталізму зі споживчої на продуктивну ще не дає відповіді на запитання про характер прийдешніх реформацій. Історія пострадянського капіталізму в Україні потребує глибокого й усебічного аналізу. Але очевидно, що він несе в собі ті самі пороки, які критикував президент Франції Ніколя Саркозі, коли говорив про необхідність його гуманізації. У нашому випадку — подолання глибокої нерівності, демонтаж «трофейної економіки», відновлення довіри до держави й виведення не тільки економіки, а й громадянського суспільства з тіні держави, перехід від вільностей до свободи і закону. Завдання подібне до того, яке ставив перед собою німецький канцлер-реформатор Людвіг Ерхард. Тільки замість «добробуту» більш точна формула для нинішньої України — «капіталізм для всіх». Ще точніше — політика народного капіталізму в економіці і республіканство в політиці.
Перед новим президентом і майбутнім урядом об’єктивно виникає спокуса провести реформи, які зміцнюють і захищають статус переможців у боротьбі за «трофейну економіку». А перед його опонентами — така ж спокуса зберегти режим війни на виживання, який і реформи перетворить на спосіб самозахисту капіталу від конкурентів.
Надія на те — що Янукович і Тимошенко вже проявили здатність і вміння учитися і змінюватися, а їхні потенційні союзники та політичні конкуренти змушені прогресувати, щоб не зникнути з арени. А отже, хочуть чи не хочуть, а вони враховуватимуть порядок, від якого прямо залежить подальша доля країни.
Ось лише кілька міркувань до формування такого порядку денного.
1. Демонтаж корумпованої державної машини. Україну сприймають у світі як одну з найбільш корумпованих держав, у якій за гроші можна купити все — ліцензію, лояльність силових структур, перемогу на тендері, рішення суду. І все ж таки спрощене розуміння корупції як банального хабарництва не дає змоги вирішити її по суті. Корупція — наслідок монополії бізнесу на державні послуги й одночасно прояв високого рівня тіні, в яку втікають бізнес і пересічні платники податків від держави. Попри декларації та кампанійщину, за всі роки незалежності рівень тіньового сектору в Україні не опускався нижче ніж 30 відсотків (близько третини ВВП). Нинішній пік у 50% ВВП — це відповідь бізнесу й пересічних платників податків на розгубленість і безвідповідальність влади в умовах кризи.
Недовіра до держави, з одного боку, і прагнення «купити» послуги держави — з іншого, призвело до того, що вся державна машина перетворилася на знаряддя організованої економічної злочинності. Подолання корупції пов’язане насамперед із радикальною трансформацією держави і створенням правил, за якими влада, бізнес і громадянське суспільство зможуть жити за правилами, і ці правила будуть взаємовигідні.
Із цією проблемою пов’язане й завдання деолігархізації держави та бізнесу. Перетворення олігархії на відповідальний національний капітал — одне з ключових завдань влади, яка бажає позбутися корупції та бізнес-диктату.
2. «Повторне розкріпачення» громадян. Утвердження республіканського формату та характеру становлення України відбудеться за умови, якщо буде подолано нинішній сурогат демократії для бідних з його імітацією процедур, прямою та опосередкованою скупкою підтримки як унікального товару на політичному ринку. Втягнення більшості в нові форми ринкової діяльності, створення умов для того, щоб максимум людей із мінімальними накопиченнями стали учасниками внутрішнього інвестиційного процесу — комунальних економік, державних проектів, розвитку інфраструктури та нових систем соціального забезпечення. Для економіки це мільярдні ресурси різномасштабних інвестицій (за різними підрахунками, на руках українців приблизно 100 млрд. дол. пасивних накопичень), а для громадян — нові практики, коли вони не тільки отримувачі благ, а й співучасники побудови своєї республіки.
3. Структурна реформа і соціокультурне проектування. Очевидно, що без стимулів та мотивацій українські мільярдери навряд чи реінвестуватимуть прибутки в нові галузі. Адже по суті завдання структурної реформи — створити нову структуру національної економіки, більш конкурентну, з вирівнюванням економічного статусу регіонів, створенням нових галузей із високою доданою вартістю, виробництвом не тільки товарів, а й технологій. Але для того щоб олігарх-металург перетворився раптом на нанохімічного магната або станкороботобудівника, потрібні «коридори гарантій і можливостей». Розраховувати на те, що модернізацією займуться ТНК — велика наївність в епоху технологічного імперіалізму.
Та поряд із вибудовуванням програм і логіки модернізації, в рамках структурної реформи доведеться враховувати й ще один чинник — соціокультурне планування. Простий приклад. Експортоорієнтоване сільське господарство — вигідна справа. І в разі подальшого заохочення сировинного експорту переможуть прибуткові монокультури, експортери відбудують інфраструктуру, а на полях працюватиме сучасна техніка з високооплачуваним робочим місцем. Але згорнеться все складне павутиння поділу праці між підгалузями, стане безперспективною сільська провінція, ще більше зменшиться частка того самого «українського села», яке так люблять захищати доморощені патріоти. Як поєднати реформу землі з модернізацією провінції, зміцненням усіх підгалузей сільського господарства і збільшити частку конкурентної кінцевої продукції, а в підсумку створити нову освічену й забезпечену провінцію — лише одне з багатьох запитань. Або польське сало стане символом української дурості й короткозорості.
Власне, до цього ж — і створення технополісів і «силіконових долин». Такі науково-технологічні центри, як Харків, Дніпропетровськ чи Павлоград, зберігають іще дух і пам’ять гранінських романтиків. Їх треба тільки вміти бачити.
4. Екологізація економіки. З кожним роком Україна стає дедалі дорожчою країною. Втрати перестали бути абстракцією. Умираюче Азовське море, по-варварському використовувані надра Донбасу, тисячі гектарів занапащених сільгоспугідь, засолені й забруднені ресурси прісної води, облисілі Карпати — лише коротка пам’ятка тим, хто досі нарікає на спадщину СРСР. Тому не тільки податкова система й збіднілі за останні роки держпрограми, а й бізнес-програми та проекти місцевих громад повинні враховувати й розраховувати поповнення та відновлення екоресурсів.
5. Нова гуманітарна політика. Про це пишу давно й, здається, без особливого успіху. Наша «пологова травма» — ХХ століття, решта — лише предтеча. Засвоїти історію, прийняти й визнати її — єдиний шлях до сердець і умів наших старших поколінь, до їхнього досвіду й благословення. Але у вітчизняній політиці для одних світ клином зійшовся на Другій світовій, інші досі гарцюють у Гуляйполі у махновках.
Інженерія, освіта, кінематограф, культура управління, історія кібернетики та космонавтики, інфраструктура, краєзнавство і багато чого іншого — який величезний пласт нашого актуального досвіду відкинутий цією безголовою зарозумілою елітою! За свої стереотипи й невивчені уроки вони ладні зіштовхувати лобами й позбавляти історії мільйони живих — людей із покоління 40—70-х, які ще сподіваються на краще. Якщо чого й учитися в Росії, так це їхнього імперського досвіду і вміння привласнювати минуле через його актуалізацію в сьогоденні.
Нова гуманітарна політика дасть нам змогу повернути в освіту такий найважливіший аспект, як виховання, бодай частково відновить комунікації між різними поколіннями.
Соціальні хвороби, низький рівень загальної освіти та кваліфікації, меркантилізація мотивів молодих поколінь доби незалежності можуть у найближчому майбутньому створити якісно нову загрозу — соціальну деградацію.
6. Самоврядування. Адже річ не тільки в конституційній реформі та повноваженнях місцевої влади. Насправді люди оцінюють життя у своїй державі на власному буквальному мікроприкладі. Але ж кожна громада має свій досвід і свої унікальні традиції самоорганізації — у когось іще «магдебурзькі», у когось «козацькі», а в когось і «радянські». Дати поштовх для відродження того, що ще пам’ятається, без шаблонів і лекал для всіх, — це завдання для держави на добре десятиліття.
Звичайно, ми живемо в складній країні. Незаслужено скривджені й ошукані старики, недоучена молодь. Мало успішних і багато розчарованих. Із досвідом війн і відбудов, возз’єднань і розламів, реформ і реставрацій у різних соціальних системах. Із величезною прірвою між купкою надбагатих і більшістю бідних. Із загрозою перетворення частини бідних на декласований люмпен. І все це — в умовах цивілізаційної багатоукладності, з різною історичною пам’яттю і ще радянською наївністю в економіці.
А проте — очевидні багатий досвід виживання та самоорганізації, соціальна толерантність, пристосування навіть до найбільш критичних умов, технологічний побут «лопати і ракети». Ці риси — або займиста суміш у руках авантюристів і каталізатор для деградації, або приголомшливий стартовий соціальний капітал для проектування, фундамент модернізації.
Українці навряд чи зможуть прийняти «протестантську етику», але й великодержавний дух держави-нації їм не до вподоби. Скоріше — вільні хлібороби з кооперованою державою, де замість плуга — сучасні технології і прагнення йти в ногу з Новим Модерном, а держава з жупанного гетьманату перетворюється на повноцінну республіку. Власне, практично про це тепер і змушені говорити і «старі», і «молоді» в політиці, коли провалилися всі гетьманські й олігополістичні версії правління.
Нічого не пишу про завдання економічних реформ. Зовсім нічого — про геополітику. Для цього інший час і інший контекст. А зараз хотів устигнути попередити й поділитися.
Copyright © 1994-2010. «Дзеркало тижня»
Розбудова нашої відсталості
Євген МАРЧЕНКО
В українському інтелектуальному полі і далі активно живуть та перемагають ідеї, які за кордоном, у «благословенних Європах та Палестинах» давно вже в шафі, вкриті густим шаром нафталіну. Не дивно, що в такій атмосфері українська наука, а за нею й політика, переважно користується ідейним вантажем початку ХХ ст., одним із складових, і провідних, концептів якого – національна держава. У сенсі, як її розуміли ідеологи Великої французької революції.
Світова інтелектуальна атмосфера певним сенсом сприяє цьому явищу. Її значним чином визначає мода на філософію постмодерну. Постмодерніст, особливо вітчизняного розливу, що ґрунтується не на глибокій культурній традиції, а на одній-двох поспіхом переглянутій книжці та повністю відтворює той тип релігійної віри в ніщо, якого Ніцше назвав «петербурзьким нігілістом», принципово налаштований на розмивання системи критеріїв, що відрізняють добро від зла, якісного від неякісного тощо.
Україна проти світу
Але повернемося до історії, яка як відомо, значним чином визначає сучасність та майбутнє. Формування національних держав в Європі розпочалося після Великої французької революції, коли було проголошено принцип національностей. Апофеозом цього процесу стала так звана весна націй (1848 р.). На руїнах легітимності та династичної вірності, котрі Європа успадкувала від феодалізму, поступово, протягом усього ХІХ ст. поставали модерні нації. Значним чином нація («спільнота, що постає в уяві», за сучасними визначеннями), була покликана до життя специфікою спілкування між людьми та їхніми групами (специфікою масовою комунікації), що склалася на той час. Потреби зростання промисловості привели до швидкого збільшення міського населення, насамперед за рахунок колишніх селян. Необхідність зрозумілого вербального спілкування спонукала інтелектуалів до опрацювання та стандартизації літературних мов. Утворені спільноти отримали всі ознаки повноцінного суспільства, від селянства – до інтелектуалів і власної буржуазії. Раніше або пізніше процес мав завершитися формуванням власної держави, що, зрештою, й відбулося. Держава мала бути столповим хребтом масової комунікації, організувати її та замкнути у своїх межах.
Звичайно, процес певним чином схематизовано, не наголошено на економічних та інших чинниках, проте основа була саме такою. Однією з найголовніших функцій держави стало сприяння розвитку нації як такої, насамперед через школу, пресу тощо. Іншими словами, через вплив на засоби масової комунікації.
До певного часу, приблизно до другої третини ХХ ст., засоби, якими володіла національна держава були цілком адекватні завданням, що стояли перед нею. Але в сучасному світі, де широко формується глобальна міжнародна система на чолі з країнами «золотого мільярда», насамперед – США, національна держава поступово втрачає свої переваги. Глобалізація, таке популярне нині поняття, значним чином є процесом становлення у світовому масштабі аналогів структур, раніше властивих лише національному рівню.
Поступово формується світовий панівний прошарок. Йдеться не про міфічний «світовий уряд», а про цілком реальну світову еліту. В цьому сенсі еміграція до розвинених країн виступає як певний аналог соціальної мобільності. Соціальна піраміда в національних державах перестає бути повною, відповідно – досягти найвищих її щаблів можна лише за кордоном. У сучасному світі поступово формується те, що М. Кастеллс назвав «інформаційними номадами (кочівникам)». За цих умов поняття «національна держава» набуває докорінних змін.
Прозорість державних кордонів для інформаційних потоків створює принципово нову ситуацію для функціонування інститутів державної влади. Постсоціалістичні країни стають інформаційними реципієнтами (наприклад, в Україні потужність інформаційного потоку ззовні в 10-12 разів перевищує потужність потоку від нас в світ). У ЗМІ постсоціалістичних країн, окрім, можливо, Росії, домінує іноземний, переважно західний інформаційний продукт. Власне інформаційне виробництво залишається спрямованим на адаптацію вже сформованого продукту. За межами держави формується переважна більшість образів, уявлень тощо, які поступово починають домінувати у масовій свідомості. З-за кордону поступають нові ідеї і символи, накреслюється «велич» наших планів.
Націонал-фатальна несучасність
Фактична неможливість керувати інформаційним простором власної країни, навіть ефективно впливати на нього без застосування політично та етично невиправданих методів спричинює значне обмеження національного суверенітету. Окрім цього – порушує питання про можливість та навіть доцільність подальшого існування держави в її класичній європейській формі нації-держави.
Доктрина «м’якої сили», що певним чином визначає уявлення провідних країн про форми та засоби зовнішньої політики передбачає акцентування на непрямі, перш за все інформаційні, засоби управління. Однією з найважливіших характеристик цих засобів є їхня надзвичайна ефективність стосовно національної держави, насамперед такої, яка перебуває у процесі становлення. Останнє визначається відсутністю сталих інформаційних звичок у населення, його постійне звернення до закордонних джерел та потоків інформації.
За цих чинників державна влада стає напрочуд нестабільною, вкрай чутливою до будь-яких внутрішніх та зовнішніх впливів. Це викликано тим, що вона шукає та знаходить виправдання своєму існуванню, існуючому способу життя не у країні, а за її межами. Саме тому омріяну стабільність (стале функціонування певних, фактично відсутніх за наших умов механізмів) можна найпростіше досягнути у разі відмови від виконання суттєвих функцій національної держави на користь домінуючих міжнародних сил.
Розуміння цих реалій має стимулювати суспільну дискусію задля знаходження виходу із зачарованого кола: «чим більше зусиль спрямовується на розбудову держави-нації, тим далі відкладається досягнення мети». Здається, варто відірватися від підручників 100-річної давнини та замислитися, наприклад, над феноменом формування країни Ізраїль, взагалі звернути нашу вельми освічену увагу на проблематику «держави-проекту».
Проблема національної держави є не єдиною чи навіть найважливішою. Можна скільки завгодно усміхатися, але мова наших політиків, насамперед тих, кого вважають взірцем інтелектуалізму, - часто-густо просто дурнувата, вибачте на слові. Основною проблемою нашого незалежного життя є його майже фатальна несучасність, що однаково чітко проявляється і в характеристиках конкуруючих міфів, і в постатях їх репрезентантів. І поки що найочікуванішим інтелектуальною Україною героєм залишається не Вашингтон, а хлопчик з казки Г.Х. Андерсена «Голий король».
В українському інтелектуальному полі і далі активно живуть та перемагають ідеї, які за кордоном, у «благословенних Європах та Палестинах» давно вже в шафі, вкриті густим шаром нафталіну. Не дивно, що в такій атмосфері українська наука, а за нею й політика, переважно користується ідейним вантажем початку ХХ ст., одним із складових, і провідних, концептів якого – національна держава. У сенсі, як її розуміли ідеологи Великої французької революції.
Світова інтелектуальна атмосфера певним сенсом сприяє цьому явищу. Її значним чином визначає мода на філософію постмодерну. Постмодерніст, особливо вітчизняного розливу, що ґрунтується не на глибокій культурній традиції, а на одній-двох поспіхом переглянутій книжці та повністю відтворює той тип релігійної віри в ніщо, якого Ніцше назвав «петербурзьким нігілістом», принципово налаштований на розмивання системи критеріїв, що відрізняють добро від зла, якісного від неякісного тощо.
Україна проти світу
Але повернемося до історії, яка як відомо, значним чином визначає сучасність та майбутнє. Формування національних держав в Європі розпочалося після Великої французької революції, коли було проголошено принцип національностей. Апофеозом цього процесу стала так звана весна націй (1848 р.). На руїнах легітимності та династичної вірності, котрі Європа успадкувала від феодалізму, поступово, протягом усього ХІХ ст. поставали модерні нації. Значним чином нація («спільнота, що постає в уяві», за сучасними визначеннями), була покликана до життя специфікою спілкування між людьми та їхніми групами (специфікою масовою комунікації), що склалася на той час. Потреби зростання промисловості привели до швидкого збільшення міського населення, насамперед за рахунок колишніх селян. Необхідність зрозумілого вербального спілкування спонукала інтелектуалів до опрацювання та стандартизації літературних мов. Утворені спільноти отримали всі ознаки повноцінного суспільства, від селянства – до інтелектуалів і власної буржуазії. Раніше або пізніше процес мав завершитися формуванням власної держави, що, зрештою, й відбулося. Держава мала бути столповим хребтом масової комунікації, організувати її та замкнути у своїх межах.
Звичайно, процес певним чином схематизовано, не наголошено на економічних та інших чинниках, проте основа була саме такою. Однією з найголовніших функцій держави стало сприяння розвитку нації як такої, насамперед через школу, пресу тощо. Іншими словами, через вплив на засоби масової комунікації.
До певного часу, приблизно до другої третини ХХ ст., засоби, якими володіла національна держава були цілком адекватні завданням, що стояли перед нею. Але в сучасному світі, де широко формується глобальна міжнародна система на чолі з країнами «золотого мільярда», насамперед – США, національна держава поступово втрачає свої переваги. Глобалізація, таке популярне нині поняття, значним чином є процесом становлення у світовому масштабі аналогів структур, раніше властивих лише національному рівню.
Поступово формується світовий панівний прошарок. Йдеться не про міфічний «світовий уряд», а про цілком реальну світову еліту. В цьому сенсі еміграція до розвинених країн виступає як певний аналог соціальної мобільності. Соціальна піраміда в національних державах перестає бути повною, відповідно – досягти найвищих її щаблів можна лише за кордоном. У сучасному світі поступово формується те, що М. Кастеллс назвав «інформаційними номадами (кочівникам)». За цих умов поняття «національна держава» набуває докорінних змін.
Прозорість державних кордонів для інформаційних потоків створює принципово нову ситуацію для функціонування інститутів державної влади. Постсоціалістичні країни стають інформаційними реципієнтами (наприклад, в Україні потужність інформаційного потоку ззовні в 10-12 разів перевищує потужність потоку від нас в світ). У ЗМІ постсоціалістичних країн, окрім, можливо, Росії, домінує іноземний, переважно західний інформаційний продукт. Власне інформаційне виробництво залишається спрямованим на адаптацію вже сформованого продукту. За межами держави формується переважна більшість образів, уявлень тощо, які поступово починають домінувати у масовій свідомості. З-за кордону поступають нові ідеї і символи, накреслюється «велич» наших планів.
Націонал-фатальна несучасність
Фактична неможливість керувати інформаційним простором власної країни, навіть ефективно впливати на нього без застосування політично та етично невиправданих методів спричинює значне обмеження національного суверенітету. Окрім цього – порушує питання про можливість та навіть доцільність подальшого існування держави в її класичній європейській формі нації-держави.
Доктрина «м’якої сили», що певним чином визначає уявлення провідних країн про форми та засоби зовнішньої політики передбачає акцентування на непрямі, перш за все інформаційні, засоби управління. Однією з найважливіших характеристик цих засобів є їхня надзвичайна ефективність стосовно національної держави, насамперед такої, яка перебуває у процесі становлення. Останнє визначається відсутністю сталих інформаційних звичок у населення, його постійне звернення до закордонних джерел та потоків інформації.
За цих чинників державна влада стає напрочуд нестабільною, вкрай чутливою до будь-яких внутрішніх та зовнішніх впливів. Це викликано тим, що вона шукає та знаходить виправдання своєму існуванню, існуючому способу життя не у країні, а за її межами. Саме тому омріяну стабільність (стале функціонування певних, фактично відсутніх за наших умов механізмів) можна найпростіше досягнути у разі відмови від виконання суттєвих функцій національної держави на користь домінуючих міжнародних сил.
Розуміння цих реалій має стимулювати суспільну дискусію задля знаходження виходу із зачарованого кола: «чим більше зусиль спрямовується на розбудову держави-нації, тим далі відкладається досягнення мети». Здається, варто відірватися від підручників 100-річної давнини та замислитися, наприклад, над феноменом формування країни Ізраїль, взагалі звернути нашу вельми освічену увагу на проблематику «держави-проекту».
Проблема національної держави є не єдиною чи навіть найважливішою. Можна скільки завгодно усміхатися, але мова наших політиків, насамперед тих, кого вважають взірцем інтелектуалізму, - часто-густо просто дурнувата, вибачте на слові. Основною проблемою нашого незалежного життя є його майже фатальна несучасність, що однаково чітко проявляється і в характеристиках конкуруючих міфів, і в постатях їх репрезентантів. І поки що найочікуванішим інтелектуальною Україною героєм залишається не Вашингтон, а хлопчик з казки Г.Х. Андерсена «Голий король».
ментальність блокового протистояння
В суспільстві та політиці ще досить сильно пристуня ментальність блокового протистояння. Це особливо виявилось у реакції: мовляв, курс на НАТО – це проти Росії. Це окопна логіка холодної війни. Ламання такої ментальності – складний та довготривалий процес.
Тернистість шляху з безліччю перепон – це ще не аргумент не вирушати в путь.
Тернистість шляху з безліччю перепон – це ще не аргумент не вирушати в путь.
А пісатєлі пішут
У вагоні метро яскрава рекламка: «Телеканалу Інтер 5 років!». Опецькуватий молодик з припухлим обличчям довго вдивляється в текст і спроквола видає вголос: «Мало дали!»
На мові нашої рекламивдячні нащадки, як на виплодах абсурду, певне, захищатимуть колись докторські.
«Відвідайте цю горілку», - читаємо на етикетці 40-градусної. За логікою, тебе запрошують ускочити в пляшку. Той, хто скалькулював російське «отведайте», цілком можливо, перед тим таки вже добряче «навідвідувався», бо при здоровому глузді написав би «скуштуйте».
І ще про рекламу. Патріотича (тютюнова): «Пали вітчизняне».
Ось така чудасія: «суд відмовив у збудженні (замість «у порушенні») справи» - з ласки несумлінних мовців дістала юристів еротика!
«Телефонутйе по тетелефону». А чим же ще можна телефонувати – праскою? Просто «телефонуйте» - і номер.
«Заявка надійшла за факсом» - хіба ж вона могла проскочити попереду? Треба було написати «надійшла факсом» - менше слів, більше смислу.
На мові нашої рекламивдячні нащадки, як на виплодах абсурду, певне, захищатимуть колись докторські.
«Відвідайте цю горілку», - читаємо на етикетці 40-градусної. За логікою, тебе запрошують ускочити в пляшку. Той, хто скалькулював російське «отведайте», цілком можливо, перед тим таки вже добряче «навідвідувався», бо при здоровому глузді написав би «скуштуйте».
І ще про рекламу. Патріотича (тютюнова): «Пали вітчизняне».
Ось така чудасія: «суд відмовив у збудженні (замість «у порушенні») справи» - з ласки несумлінних мовців дістала юристів еротика!
«Телефонутйе по тетелефону». А чим же ще можна телефонувати – праскою? Просто «телефонуйте» - і номер.
«Заявка надійшла за факсом» - хіба ж вона могла проскочити попереду? Треба було написати «надійшла факсом» - менше слів, більше смислу.
Справа Жулинських
Сотні вкладників кредитної спілки «Турбота» втратили свої заощадження. Сюди несли гроші заслужені артисти, видатні художники й скульптори, письменники й поети. Хтось залишив тут усе, що збирав на старість, хтось – кошти, виручені за продане житло. Дехто з митців віддав сюди щойно отриману премію імені Тараса Шевченка. Після майже 15 років стабільної роботи з’ясувалося, що каса кредитної спілки (її активи сягали 20 млн грн) порожня, – гроші роздали позичальникам. Навіть під час побіжного вивчення документів помітно, що в низці випадків кредити отримували підставні особи. Пікантності ситуації додає той факт, що за «Турботою» стоять такі самі митці й елітарії, як і ошукані вкладники – подружжя Жулинських. Кредитну спілку очолює Галина Жулинська, дружина екс-депутата Верховної Ради, який неодноразово обіймав посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань, академіка, директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Миколи Жулинського.
Пастка для гуманітаріїв
«Коли я вирішував, куди вкласти гроші, подумав: замість віддавати їх у якийсь банк, краще віднесу до цієї спілки, бо там же Жулинська, – розповідає В’ячеслав Прилюк, член спостережної ради «Турботи». Стіл у його вітальні завалений паперами кредитної спілки: звернення, заяви, копії ордерів тощо. – Так усі [вкладники] розмірковували. Мене туди загітувала вдова Ярослава Стельмаха Людмила, вона казала: «Ти ж розумієш, це не піраміда, бо там Галя Жулинська, моя подруга. Якщо якийсь банк бандити можуть збанкрутувати, то в «Турботі» люди порядні, ми тут нічим не ризикуємо».
В цій кредитній спілці зібралися вершки української творчої інтелігенції: лауреати міжнародних і державних премій, народні артисти, заслужені діячі культури (див. Імениті жертви «Турботи»). «Деякі вкладники сюди навіть держпремію принесли, – пригадує співрозмовник Тижня. – Адже гроші віддавали під бренд, порядність і моральність, символом якого був перш за все пан Жулинський».
Авторитет Миколи Жулинського, голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка та Національної ради з питань духовності при президентові Ющенку, був гарантією для вкладників кредитної спілки. «Він завжди цікавився спілкою, відвідував спостережну раду, й ніхто не скаже, що він нічого про неї не знав і ні в що не втручався, – говорить пан Прилюк. – Жулинський чудово все знав, бо завжди переймався її («Турботи» – Ред.) справами, це завжди викликало його інтерес».
Зараз в адміністрації кредитної спілки заперечують причетність Миколи Жулинського до фінустанови. «Спілка є кооперативом, і ніякого стосунку до екс-депутата Жулинського не має, – запевнив Тиждень виконувач обов’язків голови правління «Турботи» Віктор Мовчан. – Просто головою її правління була призначена Галина Степанівна Жулинська».
Внески до «Турботи» здійснювали навіть наприкінці 2008 року, коли в країні вже вирувала криза й довіра до вітчизняних фінансових установ зникла. Тільки після того як розгорілися скандали навколо великих банків, вкладники кредитної спілки спробували повернути свої гроші. Виявилося, що забирати немає чого: всі гроші буцімто роздали позичальникам.
Броварська історія
Спостережна рада «Турботи» влітку 2009 року з’ясувала, що в кредитної спілки є філіал у місті Бровари під Києвом, який за підозрілих обставин роздав кредитів на 3,5 млн грн. До того ж порушення виявили не виконавчі органи спілки, а місцева міліція. Втім, до порушення кримінальної справи не дійшло. «В нас з’явилася підозра, що тут нечисто, – каже В’ячеслав Прилюк. – Кредити видавали невеликими сумами, десь до 5 тис. грн в одні руки». Член спостережної ради стверджує: в Броварах позики надавали під паспорти «бомжів і наркоманів, за що останні отримували по 100–150 грн».
«Ні, – заперечує в. о. головного бухгалтера кредитної спілки Світлана Таран. – Бомжів там не було. Може, вони (позичальники – Ред.) і були бомжами, але приходили з довідками, одягнені, з документами, паспортами – не видно було, що це бомжі».
«Вас цікавить, як так сталося [в Броварах]? – долучається до розмови в. о. голови правління «Турботи» Віктор Мовчан. – Особисто я сказати не можу, всі папери на місці, всі довідки з місця роботи, про доходи. І як там що, і хто чим займався, невідомо. Змушений констатувати, що наші правоохоронні органи не те що не зацікавлені, а навіть гальмують роботу. Заяви були ще рік тому подані, й у прокуратуру, й у міліцію. Ми навіть написали звернення до Генеральної Прокуратури. Однак чому «Турботою» не займаються органи прокуратури, то вже велике питання».
Схема Подоляко
Починаючи з 2003 року, правління кредитної спілки «Турбота» роздало дивні кредити кільком громадянам із одним прізвищем – Подоляко – на загальну суму понад 1,6 млн грн. Як потім пояснила Галина Жулинська наглядовій раді (редакція Тижня має копії цих пояснень), у травні 2003-го до неї звернулася така собі Інна Подоляко з пропозицією розмістити на VIP-рахунках у Національному банку України $600 тис. Буцімто на подібні рахунки НБУ залучає кошти політиків і урядовців аж під 5% на місяць, тобто 60% на рік. Пані Подоляко припинила платити спілці за кредитом іще 2005-го. Але вже в червні 2006-го «Турбота» видає кредити іншим Подолякам – Євгену Васильовичу та Ярославу Євгеновичу – на 36 тис. грн і на 100 тис. грн відповідно. Журналісти Тижня, порівнюючи підписи в копіях паспортів Подоляків молодшого та старшого з автографами в начебто їхніх заявах на надання кредитів, схожості не знайшли.
У 2007 році, наскільки відомо, Інна Подоляко опинилася за ґратами за звинуваченням у шахрайстві. $500 тис. із $600 тис. «Турботи», які жіночка нібито поклала на VIP-рахунок у Нацбанку під фантастичні 60% річних, зникли невідомо де. Але на цьому історія не завершується.
У поясненні Галини Жулинської, написаному її рукою, сказано (орфографію і пунктуацію збережено. – Ред.): «Як уже було пояснено в 2008 р. на засіданні правління було вирішено виділити кошти на купівлю землі, для забезпечення кредитів Подоляко (ми вже знали, що вона сидить), для цього було знято кошти з депозитних рахунків М. Жулинського, а також видано кредити О. Жулинській <...>, який вона не отримала, а ми за ці кошти купили близько 2 га землі в с. (нерозбірливо) Бородянського р-ну. Олесю Жулинську (донька Жулинських – Ред.) тепер повідомлено про цей кредит, вона третину вже сплатила».
В іншому поясненні (на ім’я В’ячеслава Прилюка), завіреному печаткою кредитної спілки й підписом пані Жулинської, стверджується таке: «Порушення (зняття з депозитної карточки 534 258 грн 93 коп), пов’язані з купівлею землі за рахунок Вашого внеску визнаю, таке рішення правління було пов’язано з можливістю відшкодування втрат, пов’язаних з кредитами І. Подоляко».
Складається враження, що, потрапивши в тенета шахрайки Інни Подоляко, голова правління «Турботи» намагалася відшкодувати збитки спілки за рахунок залучення коштів вкладників (без їхнього відома і згоди) до ризикованих операцій із землею. І єдине, що завадило їй повернути втрачені кошти – фінансова криза, яка потягнула за собою на дно ринок нерухомості та землі. Однак згідно з актом вибіркової перевірки фінансового стану кредитної спілки, «Подоляко І. В. за договором №1568 від 27.09.06 р. отримала 650 тис. грн, по якому нараховано відсотків лише за 5 днів на суму 2,67 тис. грн і надалі нарахування відсотків припинено». Тож правління «Турботи» не тільки дало позику людині, яка за рік до цього припинила платити за попереднім кредитом, а ще й зупинило нарахування їй відсотків. Тут мимоволі закрадається сумнів щодо того, чи справді керівництво спілки потрапило в тенета аферистів ненавмисно.
Мертві душі
«Ми зараз у дуже тяжкому становищі, бо багато неповернень, однак у цій справі чимало зайвих страхів та перебільшень», – заспокоює голова спостережної ради «Турботи» Марія Драч. При цьому додає: «Ми виграли 86 судів до боржників, але гроші не повертають, бо виконавча служба не працює». Та не виключено, що левова частка позичальників існує лише на папері.
Темна справа з Інною Подоляко та її родичами не єдина в історії «Турботи». В розпорядженні Тижня є копія видаткового касового ордера спілки №710-б від 26 червня 2007 року, за яким 60-річна Клавдія Михайлівна Б. отримала кредит у розмірі 74 тис. грн. Підпис позичальниці в ордері не збігається з її підписом у власному паспорті. Коли з нею зв’язалася ініціативна група вкладників «Турботи», жінка не змогла пригадати, щоб колись у житті тримала в руках таку суму грошей.
Скільки подібних «мертвих душ» кредитували в цій спілці, можна лише здогадуватись. Зокрема, в наведеному вище акті вибіркової перевірки стверджується, що голова правління Галина Жулинська не змогла надати перевіряльникам 98 кредитних договорів на загальну суму 4,102 млн грн. У недавно опублікованому зверненні членів спостережної ради «Турботи» стверджується, що правління спілки завдало збитків загалом на 25 млн грн.
Тим часом Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України призупинила дію ліцензії «Турботи» на залучення коштів. Перший крок до ліквідації кредитної спілки зроблено. Оскільки ані коштів, ані власного майна в неї практично не лишилося, вкладники та пайовики «Турботи» навряд чи повернуть свої гроші. Але чи буде знайдено й покарано винних?
Дійові особи
Жулинська Галина Степанівна
Колишня Голова Всеукраїнської асоціації кредитних спілок, із 19 травня 2007 року – голова Ревізійної комісії ВАКС. Член постійно діючої консультативної групи при Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з питань аналізу тенденцій розвитку кредитних спілок в Україні.
Член робочої групи з розробки законопроекту «Про кооперативні банки».
Нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня.
Жулинський Микола Григорович
Доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, завідувач відділу української літератури ХХ ст., директор Інституту літератури, критик, літературознавець, автор книг «Пафос життєствердження», «Вірю в силу духа» та інших.
Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, голова Національної ради з питань культури і духовності при президентові України, колишній депутат Верховної Ради.
Президент Міжнародного фонду Марії Приймаченко, голова Українсько-польського форуму, почесний голова Конвенту Європейського колегіуму польських і українських університетів, член президії ради Спілки письменників України, президент громадської організації «Фонд Михайла і Ярослава Стельмахів», лауреат премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів.
Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ та І ступенів, Державним орденом Італійської Республіки «Зірка італійської солідарності» з присвоєнням почесного звання «Кавалер з правом користуватися регаліями Ордена» та іншими нагородами.
Імениті жертви «Турботи»
Іван Драч
Поет, перекладач, кінодраматург, громадсько-політичний діяч, організатор і перший голова Народного руху України, голова Української всесвітньої координаційної ради Конгресу української інтелігенції. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка
Олександр Дубовик
Всесвітньо відомий художник, академік, почесний член Академії мистецтв. Його твори зберігаються в Національному художньому музеї України і багатьох престижних зібраннях світу
Олексій Петухов
Народний артист України, актор Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка
Володимир Нечепоренко
Народний артист України, актор Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, лауреат міжнародної премії «Золотий Орфей»
Назар Задніпровський
Заслужений артист України, актор Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка
Валентина Гончар
Дружина видатного українського письменника Олеся Гончара
Галина Семененко
Заслужена артистка України, акторка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка.
Василь Герасим’юк
Поет, лауреат Шевченківської премії (2003). Працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Дніпро» (1978–1992); з 1992 р. – ведучий програм редакції літератури Національної радіокомпанії України
Володимир Соляник
Композитор, оранжувальник, заслужений артист України, викладач Київського державного вищого музичного училища імені Р. Глієра
Олексій Вертинський
Заслужений артист України, провідний актор Молодого театру. На сцені – понад 30 років. Знімався у фільмах «День народження буржуя», «Схід – Захід», «Дух землі», «Орандж лав» та «Помаранчеве небо»
Пастка для гуманітаріїв
«Коли я вирішував, куди вкласти гроші, подумав: замість віддавати їх у якийсь банк, краще віднесу до цієї спілки, бо там же Жулинська, – розповідає В’ячеслав Прилюк, член спостережної ради «Турботи». Стіл у його вітальні завалений паперами кредитної спілки: звернення, заяви, копії ордерів тощо. – Так усі [вкладники] розмірковували. Мене туди загітувала вдова Ярослава Стельмаха Людмила, вона казала: «Ти ж розумієш, це не піраміда, бо там Галя Жулинська, моя подруга. Якщо якийсь банк бандити можуть збанкрутувати, то в «Турботі» люди порядні, ми тут нічим не ризикуємо».
В цій кредитній спілці зібралися вершки української творчої інтелігенції: лауреати міжнародних і державних премій, народні артисти, заслужені діячі культури (див. Імениті жертви «Турботи»). «Деякі вкладники сюди навіть держпремію принесли, – пригадує співрозмовник Тижня. – Адже гроші віддавали під бренд, порядність і моральність, символом якого був перш за все пан Жулинський».
Авторитет Миколи Жулинського, голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка та Національної ради з питань духовності при президентові Ющенку, був гарантією для вкладників кредитної спілки. «Він завжди цікавився спілкою, відвідував спостережну раду, й ніхто не скаже, що він нічого про неї не знав і ні в що не втручався, – говорить пан Прилюк. – Жулинський чудово все знав, бо завжди переймався її («Турботи» – Ред.) справами, це завжди викликало його інтерес».
Зараз в адміністрації кредитної спілки заперечують причетність Миколи Жулинського до фінустанови. «Спілка є кооперативом, і ніякого стосунку до екс-депутата Жулинського не має, – запевнив Тиждень виконувач обов’язків голови правління «Турботи» Віктор Мовчан. – Просто головою її правління була призначена Галина Степанівна Жулинська».
Внески до «Турботи» здійснювали навіть наприкінці 2008 року, коли в країні вже вирувала криза й довіра до вітчизняних фінансових установ зникла. Тільки після того як розгорілися скандали навколо великих банків, вкладники кредитної спілки спробували повернути свої гроші. Виявилося, що забирати немає чого: всі гроші буцімто роздали позичальникам.
Броварська історія
Спостережна рада «Турботи» влітку 2009 року з’ясувала, що в кредитної спілки є філіал у місті Бровари під Києвом, який за підозрілих обставин роздав кредитів на 3,5 млн грн. До того ж порушення виявили не виконавчі органи спілки, а місцева міліція. Втім, до порушення кримінальної справи не дійшло. «В нас з’явилася підозра, що тут нечисто, – каже В’ячеслав Прилюк. – Кредити видавали невеликими сумами, десь до 5 тис. грн в одні руки». Член спостережної ради стверджує: в Броварах позики надавали під паспорти «бомжів і наркоманів, за що останні отримували по 100–150 грн».
«Ні, – заперечує в. о. головного бухгалтера кредитної спілки Світлана Таран. – Бомжів там не було. Може, вони (позичальники – Ред.) і були бомжами, але приходили з довідками, одягнені, з документами, паспортами – не видно було, що це бомжі».
«Вас цікавить, як так сталося [в Броварах]? – долучається до розмови в. о. голови правління «Турботи» Віктор Мовчан. – Особисто я сказати не можу, всі папери на місці, всі довідки з місця роботи, про доходи. І як там що, і хто чим займався, невідомо. Змушений констатувати, що наші правоохоронні органи не те що не зацікавлені, а навіть гальмують роботу. Заяви були ще рік тому подані, й у прокуратуру, й у міліцію. Ми навіть написали звернення до Генеральної Прокуратури. Однак чому «Турботою» не займаються органи прокуратури, то вже велике питання».
Схема Подоляко
Починаючи з 2003 року, правління кредитної спілки «Турбота» роздало дивні кредити кільком громадянам із одним прізвищем – Подоляко – на загальну суму понад 1,6 млн грн. Як потім пояснила Галина Жулинська наглядовій раді (редакція Тижня має копії цих пояснень), у травні 2003-го до неї звернулася така собі Інна Подоляко з пропозицією розмістити на VIP-рахунках у Національному банку України $600 тис. Буцімто на подібні рахунки НБУ залучає кошти політиків і урядовців аж під 5% на місяць, тобто 60% на рік. Пані Подоляко припинила платити спілці за кредитом іще 2005-го. Але вже в червні 2006-го «Турбота» видає кредити іншим Подолякам – Євгену Васильовичу та Ярославу Євгеновичу – на 36 тис. грн і на 100 тис. грн відповідно. Журналісти Тижня, порівнюючи підписи в копіях паспортів Подоляків молодшого та старшого з автографами в начебто їхніх заявах на надання кредитів, схожості не знайшли.
У 2007 році, наскільки відомо, Інна Подоляко опинилася за ґратами за звинуваченням у шахрайстві. $500 тис. із $600 тис. «Турботи», які жіночка нібито поклала на VIP-рахунок у Нацбанку під фантастичні 60% річних, зникли невідомо де. Але на цьому історія не завершується.
У поясненні Галини Жулинської, написаному її рукою, сказано (орфографію і пунктуацію збережено. – Ред.): «Як уже було пояснено в 2008 р. на засіданні правління було вирішено виділити кошти на купівлю землі, для забезпечення кредитів Подоляко (ми вже знали, що вона сидить), для цього було знято кошти з депозитних рахунків М. Жулинського, а також видано кредити О. Жулинській <...>, який вона не отримала, а ми за ці кошти купили близько 2 га землі в с. (нерозбірливо) Бородянського р-ну. Олесю Жулинську (донька Жулинських – Ред.) тепер повідомлено про цей кредит, вона третину вже сплатила».
В іншому поясненні (на ім’я В’ячеслава Прилюка), завіреному печаткою кредитної спілки й підписом пані Жулинської, стверджується таке: «Порушення (зняття з депозитної карточки 534 258 грн 93 коп), пов’язані з купівлею землі за рахунок Вашого внеску визнаю, таке рішення правління було пов’язано з можливістю відшкодування втрат, пов’язаних з кредитами І. Подоляко».
Складається враження, що, потрапивши в тенета шахрайки Інни Подоляко, голова правління «Турботи» намагалася відшкодувати збитки спілки за рахунок залучення коштів вкладників (без їхнього відома і згоди) до ризикованих операцій із землею. І єдине, що завадило їй повернути втрачені кошти – фінансова криза, яка потягнула за собою на дно ринок нерухомості та землі. Однак згідно з актом вибіркової перевірки фінансового стану кредитної спілки, «Подоляко І. В. за договором №1568 від 27.09.06 р. отримала 650 тис. грн, по якому нараховано відсотків лише за 5 днів на суму 2,67 тис. грн і надалі нарахування відсотків припинено». Тож правління «Турботи» не тільки дало позику людині, яка за рік до цього припинила платити за попереднім кредитом, а ще й зупинило нарахування їй відсотків. Тут мимоволі закрадається сумнів щодо того, чи справді керівництво спілки потрапило в тенета аферистів ненавмисно.
Мертві душі
«Ми зараз у дуже тяжкому становищі, бо багато неповернень, однак у цій справі чимало зайвих страхів та перебільшень», – заспокоює голова спостережної ради «Турботи» Марія Драч. При цьому додає: «Ми виграли 86 судів до боржників, але гроші не повертають, бо виконавча служба не працює». Та не виключено, що левова частка позичальників існує лише на папері.
Темна справа з Інною Подоляко та її родичами не єдина в історії «Турботи». В розпорядженні Тижня є копія видаткового касового ордера спілки №710-б від 26 червня 2007 року, за яким 60-річна Клавдія Михайлівна Б. отримала кредит у розмірі 74 тис. грн. Підпис позичальниці в ордері не збігається з її підписом у власному паспорті. Коли з нею зв’язалася ініціативна група вкладників «Турботи», жінка не змогла пригадати, щоб колись у житті тримала в руках таку суму грошей.
Скільки подібних «мертвих душ» кредитували в цій спілці, можна лише здогадуватись. Зокрема, в наведеному вище акті вибіркової перевірки стверджується, що голова правління Галина Жулинська не змогла надати перевіряльникам 98 кредитних договорів на загальну суму 4,102 млн грн. У недавно опублікованому зверненні членів спостережної ради «Турботи» стверджується, що правління спілки завдало збитків загалом на 25 млн грн.
Тим часом Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України призупинила дію ліцензії «Турботи» на залучення коштів. Перший крок до ліквідації кредитної спілки зроблено. Оскільки ані коштів, ані власного майна в неї практично не лишилося, вкладники та пайовики «Турботи» навряд чи повернуть свої гроші. Але чи буде знайдено й покарано винних?
Дійові особи
Жулинська Галина Степанівна
Колишня Голова Всеукраїнської асоціації кредитних спілок, із 19 травня 2007 року – голова Ревізійної комісії ВАКС. Член постійно діючої консультативної групи при Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з питань аналізу тенденцій розвитку кредитних спілок в Україні.
Член робочої групи з розробки законопроекту «Про кооперативні банки».
Нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня.
Жулинський Микола Григорович
Доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, завідувач відділу української літератури ХХ ст., директор Інституту літератури, критик, літературознавець, автор книг «Пафос життєствердження», «Вірю в силу духа» та інших.
Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, голова Національної ради з питань культури і духовності при президентові України, колишній депутат Верховної Ради.
Президент Міжнародного фонду Марії Приймаченко, голова Українсько-польського форуму, почесний голова Конвенту Європейського колегіуму польських і українських університетів, член президії ради Спілки письменників України, президент громадської організації «Фонд Михайла і Ярослава Стельмахів», лауреат премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів.
Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ та І ступенів, Державним орденом Італійської Республіки «Зірка італійської солідарності» з присвоєнням почесного звання «Кавалер з правом користуватися регаліями Ордена» та іншими нагородами.
Імениті жертви «Турботи»
Іван Драч
Поет, перекладач, кінодраматург, громадсько-політичний діяч, організатор і перший голова Народного руху України, голова Української всесвітньої координаційної ради Конгресу української інтелігенції. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка
Олександр Дубовик
Всесвітньо відомий художник, академік, почесний член Академії мистецтв. Його твори зберігаються в Національному художньому музеї України і багатьох престижних зібраннях світу
Олексій Петухов
Народний артист України, актор Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка
Володимир Нечепоренко
Народний артист України, актор Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, лауреат міжнародної премії «Золотий Орфей»
Назар Задніпровський
Заслужений артист України, актор Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка
Валентина Гончар
Дружина видатного українського письменника Олеся Гончара
Галина Семененко
Заслужена артистка України, акторка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка.
Василь Герасим’юк
Поет, лауреат Шевченківської премії (2003). Працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Дніпро» (1978–1992); з 1992 р. – ведучий програм редакції літератури Національної радіокомпанії України
Володимир Соляник
Композитор, оранжувальник, заслужений артист України, викладач Київського державного вищого музичного училища імені Р. Глієра
Олексій Вертинський
Заслужений артист України, провідний актор Молодого театру. На сцені – понад 30 років. Знімався у фільмах «День народження буржуя», «Схід – Захід», «Дух землі», «Орандж лав» та «Помаранчеве небо»
Степан Процюк: "Про Карпатську Україну мені співав тато"
Одні критикують Степана Процюка за надмірний патріотизм, інші навпаки – за його відсутність. Є читачі, які ненавидять його прозу, бо вона "хвора і ненормальна". І водночас у нього є віртуальні фан-клуби в багатьох українських містах. Байдужим до цього автора не залишається ніхто, хто хоч раз тримав у руках його книжки.
-- Пане Степане, кажуть, усі наші комплекси походять із дитинства. Що заклали у вас дитячі роки?
-- Я ще в дитинстві хотів бути письменником. Бородаті класики з антологій мені нерідко снилися. Також у дитинстві я отримав нахил до певної самотності, відчуваючи себе серед гірських школяриків білою вороною. Можливо, саме звідси походить мій стійкий інтерес до надщербленості та неврозів людини.
Коли я був дошкільням, помер спершу один, потім другий, молодші братики. Це була найбільша сімейна трагедія, що морально підкосила маму. Та й батька по-своєму теж. Коли мені було десять літ і ми вже переїхали з гір, народилася моя єдина сестра Оксана.
-- Якою була Галичина у роки вашого формування як особистості?
-- Мені пам′ятається якась поранена енергетика, якась, за Франком, "укрита злість, облудлива покірність" людей, що іноді приходили в гості до мого. Пам′ятаю завішені наглухо штори, тихі бесіди.
Іноді батько, колишній політв’язень, наспівував "Загорілася огнем, запалалася мечем //Закарпатська Україна" чи "З Полтавського бою розбитий гетьман// вертав одинокий Мазепа// кругом тільки поле і дикий туман// і відлиски хижого степу".
Дух спротиву був, це однозначно, але в моїй дитячій пам′яті він пов′язався із мазохістичним культом поразки, навіть безнадії.
Звісно, була катакомбна і підпільна Галичина. Але цих людей було надто мало. Частина галичан починала давати дітей до російських шкіл, посилювався дух розгнузданого радянського атеїзму чи швидше жорстокої комуністичної релігії, підозри і переляк. Лише іноді зблиснуть батькові очі, а в голосі забринить якась надія...
-- Як ви прийшли до літератури?
-- Я змалку навчився читати, знав напам′ять у два роки близько сорока імен і прізвищ письменників. Але вірші почав писати порівняно пізно – десь у двадцять років. Ці поезії були сумними і трафаретними, хоча я одразу відчув внутрішнє полегшення. Можливо, їхньому декадансу сприяли і мої перші болісні любовні переживання. Я не міг провести ні дня без жінки, яку тоді так сильно, аж до хворобливості кохав.
-- Схоже, у житті вам довелося пройти через чимало випробувань?
-- Мені вдалося побороти, принаймні, на нинішній день, низку власних залежностей. Я не вживаю алкоголю. Зрештою, навіть те, що я кілька останніх років регулярно займаюся аматорським спортом, зокрема, бігом, теж не прийшло до мене без значних зусиль...
Найважче було, певне, влітку 2006-ого року. Я потрапив до відділення судинної хірургії із тромбозом артерії. На щастя, обійшлося. Хоч мені зовсім не можна палити, я час до часу покурюю. Особливо, коли пишу.
Особистою трагедією для мене була смерть матері.
Загалом навіть у дитячому віці є свої моторошні відкриття і потрясіння. Коли я був студентом, нам читав лекції викладач, котрого майже всі любили. Я ж боготворив його. Тоді у радянських вузах було негусто талановитих людей. Коли він несподівано помер, я раптом згадав, як кидають у річку каменем: пішли кола, менші, ще менші... все... Вода заспокоїлася. Я пережив тоді одне із своїх найважчих потрясінь, зрозумівши, що смерть будь-якої людини, незалежно від таланту чи харизми, мало впливає на світ. Як у класика: "Закопают, зароют глубоко, бедной холмик травой прорастёт". Але кожен із нас самотужки повинен справлятися із власним страхом смерті, загубленості чи безсенсовості – і нема на те ради.
-- У Прикарпатському університеті ви викладаєте сучасну українську літературу. Це допомагає чи заважає?
-- А Микола Зеров не викладав? Чи Умберто Еко? Милорад Павич? Хіба обов′язково слід бути сторожем або безробітним, щоб писати? Студенти звикли до "професора" без краватки і в кросовках, тобто до мене. Потім я не надто переобтяжений роботою, втім, зарплатнею теж. Свої книги студентам перед заліками не пропоную. Звичайно, в мене є й літературні заробітки. Але вони нагадують параболу. А обов′язки – кожноденні. Двоє синів – Антон і Захар – вчаться у платних школах, хворий немолодий батько...
-- Що думає викладач Степан Процюк про українську літературу?
– Про це треба годинами говорити... Щодо класики, то іншої вже не буде. Лише пасіонарність горстки людей утворила національну класику. У неї не дуже щаслива доля: не перекладали, до прикладу, Коцюбинського чи Стефаника, Лесю Українку чи Кобилянську, хоча їхні твори могли збагатити світову літературу того часу. Але навіть у тих нелюдських умовах українська література все ж відбулася. Нехай із ментальними ранами, нехай не різностороння, але жива. Відбулася наперекір усьому!
Мені багато не подобається в сучасній літературі, незважаючи на її новий ренесанс. Мене лякає засилля легкостравного чтива, попси. Так кричали: "Геть високочолих! Книжка повинна бути зрозумілою для всіх! Нехай читають у метро! Нехай читають будь-що, аби українською!" І що, почали більше читати? За великим рахунком, віз і нині там.
Хоча, звісно, трохи ситуація змінюється. Але мені не подобається, що багато письменників чомусь внутрішньо надто самовпевнені. Іноді амбіції літераторів є смішними. Розумію, що письменник не може займатися безперервним самобичуванням, але ж і не безперервним піаром будь-якою ціною! Література потребує хоч крихту дон-кіхотства та одержимості.
-- Як живеться сучасним українським письменникам?
-- Це запитання радше до податкової. (сміється –авт.). Я заробляю як на роботі, так і гонорарами за книги, колонки у газетах чи на сайтах. Звісно, що грошей бракує завжди. Але мій улюблений Сенека твердив, що однаково, із якої гальби пити: із золотої чи глиняної.
Ясна річ, що у нас є талановиті літератори, які не змогли жодним чином вписатися у ринок, і вони живуть дуже бідно, навіть злиденно... Я знаю таких людей. Бідність руйнує талант більше, ніж заможність.
-- Ви згадали про алкоголь…Чому все-таки багато наших талантів втопилося у чарці?
-- Так, можна назвати чимало відомих письменників, які помирали спитими і нещасними.
Багато людей мають внутрішні психологічні конфлікти. Щоби попустило , часто шукають найпростіших способів. Перехилиш чарку і стає на якийсь час легше, рожеві окуляри обволікають розум. Зловживання спиртним нерідко є лише вершечком айсберга, в основі якого -- внутрішнє невдоволення, а то і розпач, неврози, фобії. Алкоголь лише посилює ці конфлікти, утворюючи зачакловане коло.
-- Тоді чому одні реалізовуються, а інші – ні?
-- А чому одні високі, а інші – низькі зростом? Як на мене, реалізованість таланту пов′язана насамперед із силою духу і бажанням. Адже я знаю немало люду, у яких немає літературного хисту, лише бажання писати, незрідка маніакальне. Також вагому роль відіграє місце народження і походження. Що би хто не казав, а синові міністра, себто "мажорові", набагато легше зреалізувати свої потуги, ніж синові сільського бухгалтера.
Я, приміром, іноді переживав такі ситуації, коли здавалося: все, кришка, не буде жодних книг, бо нікому такої прози чи віршів не потрібно! Ці спустошливі стани сприяли моїй "дружбі" з тим же алкоголем, витворюючи нові проблеми... І лише горсточка людей підтримувала тоді мене. Це стосується кожного, адже невдахи, у ліпшому разі, викликають співчуття.
Я намагаюся, настільки можу, завше допомагати обдарованим молодим літераторам, чудово пам′ятаючи колишнє власне биття головою об стінку...
-- А чи пережили ви вже кризу середнього віку?
-- Нещодавно я вчергове бігав на стадіоні. Людей не було. Раптом дивлюся: якийсь сивуватий чоловік, у шикарному одязі і напідпитку уважно за мною слідкує. Коли я зупинився, він підійшов і почав мову про те, що хотів би тут грати у футбол, навіть ладен платити за це, але він вже застарий. Я спитав, скільки йому років. Він відповів, що сорок чотири. Цей чоловік, ще моложавий зовні, був моїм ровесником! Але від нього повіяло старістю, принаймні, у ту хвилю.
Усе залежить від світосприйняття. Звісно, я не хотів би оточувати себе лише юнаками і юнками, ходити в молодіжному одязі, витворюючи для себе ілюзію вічної молодості. Від віку не втечеш.
І кризу середнього віку я переживав, здається, кілька разів після тридцяти трьох років...
Напевне, вони пов′язані у нас із підсвідомим страхом смерті. Ми бачимо, як відходять люди, яких ми добре знали. У нас потроху гіршає здоров′я, менше хвилює жіноча - або чоловіча - краса, ночами крутять, до прикладу, ноги...
Кризу середнього віку, як на мене, пережити неможливо. Із нею можна лише по-філософськи змиритися.
-- А що вас цікавить у творчості?
-- Як це не банально звучатиме – людська душа. Мене цікавить буквально всі відчуття людини: від найпростіших до найскладніших. Карл-Густав Юнг копався у психіці шизофреніків (напевне ж, не найприємніше заняття?), вичленивши потім звідти різні асоціативні ряди, котрі, на перший погляд, здавалися безглуздям і маячнею. Він зробив висновок, що вся ця нісенітниця мала різні корені у попередньому житті хворих, у житті, ще не спотвореному психозом. Йому вдалося багатьох вилікувати.
Я усвідомлюю, що література не може так впливати, як психіатрія чи психоаналіз, Але хочеться своєю творчістю комусь допомогти, принаймні, більше зрозуміти себе.
-- Що би ви в житті зробили по-інакшому?
-- Я не хотів би перелічувати власні претензії до життя... Загалом, кожна людина, за великим рахунком, має те, на що заслуговує. Є якісь збіги обставин, фарт/не фарт. Але, якщо розглядати людське життя не в рамках місяця-двох, а із панорами багатоліття, то все, що ми маємо, значною мірою залежить лише від нас.
Олександр Гаврош.
http://stepan53.livejournal.com/94988.html
-- Пане Степане, кажуть, усі наші комплекси походять із дитинства. Що заклали у вас дитячі роки?
-- Я ще в дитинстві хотів бути письменником. Бородаті класики з антологій мені нерідко снилися. Також у дитинстві я отримав нахил до певної самотності, відчуваючи себе серед гірських школяриків білою вороною. Можливо, саме звідси походить мій стійкий інтерес до надщербленості та неврозів людини.
Коли я був дошкільням, помер спершу один, потім другий, молодші братики. Це була найбільша сімейна трагедія, що морально підкосила маму. Та й батька по-своєму теж. Коли мені було десять літ і ми вже переїхали з гір, народилася моя єдина сестра Оксана.
-- Якою була Галичина у роки вашого формування як особистості?
-- Мені пам′ятається якась поранена енергетика, якась, за Франком, "укрита злість, облудлива покірність" людей, що іноді приходили в гості до мого. Пам′ятаю завішені наглухо штори, тихі бесіди.
Іноді батько, колишній політв’язень, наспівував "Загорілася огнем, запалалася мечем //Закарпатська Україна" чи "З Полтавського бою розбитий гетьман// вертав одинокий Мазепа// кругом тільки поле і дикий туман// і відлиски хижого степу".
Дух спротиву був, це однозначно, але в моїй дитячій пам′яті він пов′язався із мазохістичним культом поразки, навіть безнадії.
Звісно, була катакомбна і підпільна Галичина. Але цих людей було надто мало. Частина галичан починала давати дітей до російських шкіл, посилювався дух розгнузданого радянського атеїзму чи швидше жорстокої комуністичної релігії, підозри і переляк. Лише іноді зблиснуть батькові очі, а в голосі забринить якась надія...
-- Як ви прийшли до літератури?
-- Я змалку навчився читати, знав напам′ять у два роки близько сорока імен і прізвищ письменників. Але вірші почав писати порівняно пізно – десь у двадцять років. Ці поезії були сумними і трафаретними, хоча я одразу відчув внутрішнє полегшення. Можливо, їхньому декадансу сприяли і мої перші болісні любовні переживання. Я не міг провести ні дня без жінки, яку тоді так сильно, аж до хворобливості кохав.
-- Схоже, у житті вам довелося пройти через чимало випробувань?
-- Мені вдалося побороти, принаймні, на нинішній день, низку власних залежностей. Я не вживаю алкоголю. Зрештою, навіть те, що я кілька останніх років регулярно займаюся аматорським спортом, зокрема, бігом, теж не прийшло до мене без значних зусиль...
Найважче було, певне, влітку 2006-ого року. Я потрапив до відділення судинної хірургії із тромбозом артерії. На щастя, обійшлося. Хоч мені зовсім не можна палити, я час до часу покурюю. Особливо, коли пишу.
Особистою трагедією для мене була смерть матері.
Загалом навіть у дитячому віці є свої моторошні відкриття і потрясіння. Коли я був студентом, нам читав лекції викладач, котрого майже всі любили. Я ж боготворив його. Тоді у радянських вузах було негусто талановитих людей. Коли він несподівано помер, я раптом згадав, як кидають у річку каменем: пішли кола, менші, ще менші... все... Вода заспокоїлася. Я пережив тоді одне із своїх найважчих потрясінь, зрозумівши, що смерть будь-якої людини, незалежно від таланту чи харизми, мало впливає на світ. Як у класика: "Закопают, зароют глубоко, бедной холмик травой прорастёт". Але кожен із нас самотужки повинен справлятися із власним страхом смерті, загубленості чи безсенсовості – і нема на те ради.
-- У Прикарпатському університеті ви викладаєте сучасну українську літературу. Це допомагає чи заважає?
-- А Микола Зеров не викладав? Чи Умберто Еко? Милорад Павич? Хіба обов′язково слід бути сторожем або безробітним, щоб писати? Студенти звикли до "професора" без краватки і в кросовках, тобто до мене. Потім я не надто переобтяжений роботою, втім, зарплатнею теж. Свої книги студентам перед заліками не пропоную. Звичайно, в мене є й літературні заробітки. Але вони нагадують параболу. А обов′язки – кожноденні. Двоє синів – Антон і Захар – вчаться у платних школах, хворий немолодий батько...
-- Що думає викладач Степан Процюк про українську літературу?
– Про це треба годинами говорити... Щодо класики, то іншої вже не буде. Лише пасіонарність горстки людей утворила національну класику. У неї не дуже щаслива доля: не перекладали, до прикладу, Коцюбинського чи Стефаника, Лесю Українку чи Кобилянську, хоча їхні твори могли збагатити світову літературу того часу. Але навіть у тих нелюдських умовах українська література все ж відбулася. Нехай із ментальними ранами, нехай не різностороння, але жива. Відбулася наперекір усьому!
Мені багато не подобається в сучасній літературі, незважаючи на її новий ренесанс. Мене лякає засилля легкостравного чтива, попси. Так кричали: "Геть високочолих! Книжка повинна бути зрозумілою для всіх! Нехай читають у метро! Нехай читають будь-що, аби українською!" І що, почали більше читати? За великим рахунком, віз і нині там.
Хоча, звісно, трохи ситуація змінюється. Але мені не подобається, що багато письменників чомусь внутрішньо надто самовпевнені. Іноді амбіції літераторів є смішними. Розумію, що письменник не може займатися безперервним самобичуванням, але ж і не безперервним піаром будь-якою ціною! Література потребує хоч крихту дон-кіхотства та одержимості.
-- Як живеться сучасним українським письменникам?
-- Це запитання радше до податкової. (сміється –авт.). Я заробляю як на роботі, так і гонорарами за книги, колонки у газетах чи на сайтах. Звісно, що грошей бракує завжди. Але мій улюблений Сенека твердив, що однаково, із якої гальби пити: із золотої чи глиняної.
Ясна річ, що у нас є талановиті літератори, які не змогли жодним чином вписатися у ринок, і вони живуть дуже бідно, навіть злиденно... Я знаю таких людей. Бідність руйнує талант більше, ніж заможність.
-- Ви згадали про алкоголь…Чому все-таки багато наших талантів втопилося у чарці?
-- Так, можна назвати чимало відомих письменників, які помирали спитими і нещасними.
Багато людей мають внутрішні психологічні конфлікти. Щоби попустило , часто шукають найпростіших способів. Перехилиш чарку і стає на якийсь час легше, рожеві окуляри обволікають розум. Зловживання спиртним нерідко є лише вершечком айсберга, в основі якого -- внутрішнє невдоволення, а то і розпач, неврози, фобії. Алкоголь лише посилює ці конфлікти, утворюючи зачакловане коло.
-- Тоді чому одні реалізовуються, а інші – ні?
-- А чому одні високі, а інші – низькі зростом? Як на мене, реалізованість таланту пов′язана насамперед із силою духу і бажанням. Адже я знаю немало люду, у яких немає літературного хисту, лише бажання писати, незрідка маніакальне. Також вагому роль відіграє місце народження і походження. Що би хто не казав, а синові міністра, себто "мажорові", набагато легше зреалізувати свої потуги, ніж синові сільського бухгалтера.
Я, приміром, іноді переживав такі ситуації, коли здавалося: все, кришка, не буде жодних книг, бо нікому такої прози чи віршів не потрібно! Ці спустошливі стани сприяли моїй "дружбі" з тим же алкоголем, витворюючи нові проблеми... І лише горсточка людей підтримувала тоді мене. Це стосується кожного, адже невдахи, у ліпшому разі, викликають співчуття.
Я намагаюся, настільки можу, завше допомагати обдарованим молодим літераторам, чудово пам′ятаючи колишнє власне биття головою об стінку...
-- А чи пережили ви вже кризу середнього віку?
-- Нещодавно я вчергове бігав на стадіоні. Людей не було. Раптом дивлюся: якийсь сивуватий чоловік, у шикарному одязі і напідпитку уважно за мною слідкує. Коли я зупинився, він підійшов і почав мову про те, що хотів би тут грати у футбол, навіть ладен платити за це, але він вже застарий. Я спитав, скільки йому років. Він відповів, що сорок чотири. Цей чоловік, ще моложавий зовні, був моїм ровесником! Але від нього повіяло старістю, принаймні, у ту хвилю.
Усе залежить від світосприйняття. Звісно, я не хотів би оточувати себе лише юнаками і юнками, ходити в молодіжному одязі, витворюючи для себе ілюзію вічної молодості. Від віку не втечеш.
І кризу середнього віку я переживав, здається, кілька разів після тридцяти трьох років...
Напевне, вони пов′язані у нас із підсвідомим страхом смерті. Ми бачимо, як відходять люди, яких ми добре знали. У нас потроху гіршає здоров′я, менше хвилює жіноча - або чоловіча - краса, ночами крутять, до прикладу, ноги...
Кризу середнього віку, як на мене, пережити неможливо. Із нею можна лише по-філософськи змиритися.
-- А що вас цікавить у творчості?
-- Як це не банально звучатиме – людська душа. Мене цікавить буквально всі відчуття людини: від найпростіших до найскладніших. Карл-Густав Юнг копався у психіці шизофреніків (напевне ж, не найприємніше заняття?), вичленивши потім звідти різні асоціативні ряди, котрі, на перший погляд, здавалися безглуздям і маячнею. Він зробив висновок, що вся ця нісенітниця мала різні корені у попередньому житті хворих, у житті, ще не спотвореному психозом. Йому вдалося багатьох вилікувати.
Я усвідомлюю, що література не може так впливати, як психіатрія чи психоаналіз, Але хочеться своєю творчістю комусь допомогти, принаймні, більше зрозуміти себе.
-- Що би ви в житті зробили по-інакшому?
-- Я не хотів би перелічувати власні претензії до життя... Загалом, кожна людина, за великим рахунком, має те, на що заслуговує. Є якісь збіги обставин, фарт/не фарт. Але, якщо розглядати людське життя не в рамках місяця-двох, а із панорами багатоліття, то все, що ми маємо, значною мірою залежить лише від нас.
Олександр Гаврош.
http://stepan53.livejournal.com/94988.html
пятница, 19 февраля 2010 г.
Живопис водою по каменю
Плинність часу завжди і до болю хвилювала людину. Поетичний вигук «зупинися, мить, ти прекрасна» насправді є воланням жаху та відчаю, виявом прагнення залишитися. Бути, а не зникати поволі, нестримно, як пісок у піщаному годиннику. І тому вічно триватимуть наївні та метушливі спроби «зупинити й мить» - у наскельних малюнках, у малярстві, дитячих начерках, у фотографії…
Але просто фіксування певної точки часу-простору людині не цікаво. Вона прагне виявити себе у цій миті з допомогою її фіксації залишитися у ній. Марнославство людське таке ж непереборне, як і страх зникнення. В цій площині і виникає, мабуть, те, що й має наймення – мистецтво. Хоча, ці відверті дитячі спроби зупинити час нагадують живопис водою по каменю – вода висихає, а камінь залишається, вічний та чистий, як полотно для прийдешніх фіксаторів своїх миттєвостей.
Іда ВОРС
Але просто фіксування певної точки часу-простору людині не цікаво. Вона прагне виявити себе у цій миті з допомогою її фіксації залишитися у ній. Марнославство людське таке ж непереборне, як і страх зникнення. В цій площині і виникає, мабуть, те, що й має наймення – мистецтво. Хоча, ці відверті дитячі спроби зупинити час нагадують живопис водою по каменю – вода висихає, а камінь залишається, вічний та чистий, як полотно для прийдешніх фіксаторів своїх миттєвостей.
Іда ВОРС
среда, 17 февраля 2010 г.
Свобода
Недостатньо захисту від різноманітних посадових осіб - потрібен також захист від тиранії панівних думок і настроїв
Візова історія. Про бюрократію та людський чинник. Консульство Німеччини наполегливо не хоче бачити українців у ЄС
Автор: Тарас БИК (координатор проектів ЛММГО «Євроклуб» (Брюссель))
Протягом усього студентського життя разом із друзями з факультету міжнародних відносин ми подорожували Європою — в рамках навчання, участі в різноманітних конференціях та семінарах. Такі поїздки для студента-міжнародника були рівноцінним практичним додатком до теоретичних знань, як і перебування студента-біолога в національному парку чи студента-інженера на заводі. Це стало невід’ємною частиною нашої освіти, вивчення мов, формування світогляду та й, без перебільшення, неабияк вплинуло на майбутнє професійне життя.
Окрім того, такі поїздки в держави ЄС залишаються, мабуть, найбільш ефективним способом досягнення цілей євроінтеграції України. Адже українці мають можливість зрозуміти на практиці, що таке європейська ментальність, європейські стандарти життя і як їх можна впровадити в нашій державі. Зрештою, налагодження міжлюдських контактів є важливим чинником формування міждержавних відносин.
Після закінчення університету разом з проєвропейськи налаштованими друзями ми вирішили самі робити внесок в євроінтеграцію України: в партнерстві з німецькою громадською організацією було вирішено розпочати серію семінарів про роль громад у суспільно-політичному житті Німеччини. Для реалізації проекту представники як української, так і німецької організації доклали надзвичайно багато зусиль — у вільний від роботи час, без будь-якої винагороди.
Хоч як парадоксально, але найбільша перешкода, яка постала на шляху цього проєвропейського проекту, було європейське (а саме — німецьке) консульство, яке, здається, відверто ігнорує Угоду між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз. І йдеться не лише про жорсткі вимоги для отримання візи чи про банальну некомпетентність і хамство клерків консульства, а й про те, що дипломати не вважають обов’язковими абсолютно чіткі статті угоди. Йдеться, для прикладу, про те, що для осіб, які беруть участь у науковій та культурній діяльності, передбачено спрощену процедуру оформлення віз, тобто достатньо письмового запиту організації, що запрошує, взяти участь у такій діяльності, без надання будь-якого іншого підтвердження, запрошення чи обґрунтування мети візиту. Але в нашому випадку варто відзначити, що крім самої присутності всієї групи керівнику групи довелося сім (!) разів бігати в консульство, виконуючи чергові забаганки установи. Хоча раніше, за кілька років до підписання угоди, консульство Німеччини не вимагало присутності групи для отримання віз. Годі вже й говорити про те, що хоча відповідно до угоди, плата за оформлення віз з наведених вище категорій осіб не стягується, одна з найбагатших держав світу не цурається заробляти таким чином гроші в країні, де ВВП на душу населення становить близько 20% від аналогічного її показника.
Проте всі перешкоди вдалося подолати, і перший семінар таки відбувся. Група мала нагоду відвідати органи федеральної та місцевої влади Німеччини і поспілкуватися під час семінарів з німецькими депутатами, лідерами громадського руху, викладачами та студентами.
Здавалося, всі механізми відпрацьовано, і перешкод для подальшої реалізації семінарів не існує. Понад те, було ухвалено рішення розширити проект, залучивши в нього людей з вадами зору, — вже в наступному семінарі мав узяти участь незрячий студент-германіст. Проте не так сталося, як гадалося. Наступного разу консульство просто… відмовилося приймати документи в групи. Причина — група не мала оригіналу запрошення від німецької організації (який з технічних причин не дійшов до української сторони), а відповідний факс не задовольнив німецького дипломата. Це було формальне обґрунтування, бо якщо вчитатися у вимоги консульства, то для відмови цілій групі в отриманні візи достатньо, скажімо, щоб хтось один з учасників групи неправильно транслітерував ім’я матері. Більше того, в цей день мала відбутися співбесіда — організатори залишили достатньо часу між співбесідою та поїздкою для того, щоб донести будь-який додатковий чи виправлений документ, якщо виникне така потреба. При цьому дипломати не завдали собі клопоту сконтактуватися з німецькою організацію, а спроби керівника останньої додзвонитися в Київ для роз’яснення ситуації були марними. Отже, майже 20 людей з різних куточків України, витрачаючи свої кошти і час, прибули в консульство з пакетом документів, анкет, довідок та копій, загальним обсягом близько 200 сторінок (нагадую, це — «спрощена процедура оформлення віз»). Зрештою, студенти-міжнародники, юристи, політологи і лінгвісти з найпрестижніших університетів держави, представники неурядових організацій та молоді, які працюють у сфері євроінтеграції України, провели півтори години під консульством і почули брутальну відмову німецького дипломата. Таким чином плани всієї групи та тривалі зусилля організаторів в одну мить було зруйновано, а доцільність організації проекту в Німеччині в майбутньому поставлено під великий сумнів.
Передбачаю — якщо й буде якась реакція на цю публікацію з боку консульства Німеччини, то виглядатиме вона банально: «не було виконано конкретного пункту вимог консульства»; «громадянам України, які прагнуть потрапити до ЄС, потрібно навчитися європейського порядку та виконувати правові підстави для отримання візи» тощо. Якщо така відповідь і з’явиться, то наперед даю зустрічну відповідь: «Дурниця. Повна дурниця».
Річ у тому, що вже впродовж років мені доводиться мати справу з бюрократією — як в особистому, так і в професійному житті; як в Україні так і в державах ЄС. І будь-де це явище, м’яко кажучи, не викликає особливого задоволення. Проте бюрократія стала невід’ємною частиною державного управління в сучасному демократичному суспільстві. А серед основних цілей бюрократії, нагадаю, — обслуговувати державу з людиною в її центрі.
У цьому контексті наведу приклад з Брюсселя — столиці європейської бюрократії. Під час подачі паперів для отримання дозволу на тимчасове проживання, мені повідомили термін отримання цього документа, який ніяк не узгоджувався з моїм бажанням відвідати на Різдво сім’ю в Україні. Я пояснив ситуацію працівнику адміністрації, після чого він переглянув графік відвідувачів, зробив кілька дзвінків, кудись навіть сходив (!) особисто. Зрештою, я отримав документ значно раніше стандартного графіка. Тих, хто розмірковує, скільки мені це коштувало, — розчарую: таке ні мені, ні чиновникові і на думку не спало б. І це далеко не одиничний випадок — тут не руйнують планів людей, якщо, скажімо, якийсь документ не здано вчасно. Просто, крім виконання своїх бюрократичних обов’язків, держслужбовець залишається людиною, розуміючи, що кожен з його клієнтів також людина. Така собі бюрократія з людським обличчям.
І коли це людське обличчя зникає, бюрократія втрачає свою природну функцію допомагати в налагодженні зв’язку людини і держави, набуваючи натомість функції деструктивної — перешкоджати повноцінній реалізації громадянами своїх прав. І коли чиновник, а надто дипломат, керується бажанням продемонструвати свою вищість громадянам іншої держави, посилаючись при цьому на букву внутрішнього документа установи, проте ігноруючи як букву, так і дух міждержавної угоди, — цей людський чинник, набувши системного характеру, може зіграти вкрай негативну роль для міждержавних відносин. А життя українців за візовою завісою таки часто дає підстави говорити саме про системний характер такого поводження.
На жаль, принцип Europa ohne Grenzen для багатьох європейських дипломатів до цього часу не став наріжним каменем міжнародних відносин на нашому континенті. Через 20 років після відомих подій у Німеччині, ці люди все ще мислять категоріями Berliner Mauer — муру, який, у їхньому уявленні, не був знищений, а лише перемістився на кількасот кілометрів на Схід.
Протягом усього студентського життя разом із друзями з факультету міжнародних відносин ми подорожували Європою — в рамках навчання, участі в різноманітних конференціях та семінарах. Такі поїздки для студента-міжнародника були рівноцінним практичним додатком до теоретичних знань, як і перебування студента-біолога в національному парку чи студента-інженера на заводі. Це стало невід’ємною частиною нашої освіти, вивчення мов, формування світогляду та й, без перебільшення, неабияк вплинуло на майбутнє професійне життя.
Окрім того, такі поїздки в держави ЄС залишаються, мабуть, найбільш ефективним способом досягнення цілей євроінтеграції України. Адже українці мають можливість зрозуміти на практиці, що таке європейська ментальність, європейські стандарти життя і як їх можна впровадити в нашій державі. Зрештою, налагодження міжлюдських контактів є важливим чинником формування міждержавних відносин.
Після закінчення університету разом з проєвропейськи налаштованими друзями ми вирішили самі робити внесок в євроінтеграцію України: в партнерстві з німецькою громадською організацією було вирішено розпочати серію семінарів про роль громад у суспільно-політичному житті Німеччини. Для реалізації проекту представники як української, так і німецької організації доклали надзвичайно багато зусиль — у вільний від роботи час, без будь-якої винагороди.
Хоч як парадоксально, але найбільша перешкода, яка постала на шляху цього проєвропейського проекту, було європейське (а саме — німецьке) консульство, яке, здається, відверто ігнорує Угоду між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз. І йдеться не лише про жорсткі вимоги для отримання візи чи про банальну некомпетентність і хамство клерків консульства, а й про те, що дипломати не вважають обов’язковими абсолютно чіткі статті угоди. Йдеться, для прикладу, про те, що для осіб, які беруть участь у науковій та культурній діяльності, передбачено спрощену процедуру оформлення віз, тобто достатньо письмового запиту організації, що запрошує, взяти участь у такій діяльності, без надання будь-якого іншого підтвердження, запрошення чи обґрунтування мети візиту. Але в нашому випадку варто відзначити, що крім самої присутності всієї групи керівнику групи довелося сім (!) разів бігати в консульство, виконуючи чергові забаганки установи. Хоча раніше, за кілька років до підписання угоди, консульство Німеччини не вимагало присутності групи для отримання віз. Годі вже й говорити про те, що хоча відповідно до угоди, плата за оформлення віз з наведених вище категорій осіб не стягується, одна з найбагатших держав світу не цурається заробляти таким чином гроші в країні, де ВВП на душу населення становить близько 20% від аналогічного її показника.
Проте всі перешкоди вдалося подолати, і перший семінар таки відбувся. Група мала нагоду відвідати органи федеральної та місцевої влади Німеччини і поспілкуватися під час семінарів з німецькими депутатами, лідерами громадського руху, викладачами та студентами.
Здавалося, всі механізми відпрацьовано, і перешкод для подальшої реалізації семінарів не існує. Понад те, було ухвалено рішення розширити проект, залучивши в нього людей з вадами зору, — вже в наступному семінарі мав узяти участь незрячий студент-германіст. Проте не так сталося, як гадалося. Наступного разу консульство просто… відмовилося приймати документи в групи. Причина — група не мала оригіналу запрошення від німецької організації (який з технічних причин не дійшов до української сторони), а відповідний факс не задовольнив німецького дипломата. Це було формальне обґрунтування, бо якщо вчитатися у вимоги консульства, то для відмови цілій групі в отриманні візи достатньо, скажімо, щоб хтось один з учасників групи неправильно транслітерував ім’я матері. Більше того, в цей день мала відбутися співбесіда — організатори залишили достатньо часу між співбесідою та поїздкою для того, щоб донести будь-який додатковий чи виправлений документ, якщо виникне така потреба. При цьому дипломати не завдали собі клопоту сконтактуватися з німецькою організацію, а спроби керівника останньої додзвонитися в Київ для роз’яснення ситуації були марними. Отже, майже 20 людей з різних куточків України, витрачаючи свої кошти і час, прибули в консульство з пакетом документів, анкет, довідок та копій, загальним обсягом близько 200 сторінок (нагадую, це — «спрощена процедура оформлення віз»). Зрештою, студенти-міжнародники, юристи, політологи і лінгвісти з найпрестижніших університетів держави, представники неурядових організацій та молоді, які працюють у сфері євроінтеграції України, провели півтори години під консульством і почули брутальну відмову німецького дипломата. Таким чином плани всієї групи та тривалі зусилля організаторів в одну мить було зруйновано, а доцільність організації проекту в Німеччині в майбутньому поставлено під великий сумнів.
Передбачаю — якщо й буде якась реакція на цю публікацію з боку консульства Німеччини, то виглядатиме вона банально: «не було виконано конкретного пункту вимог консульства»; «громадянам України, які прагнуть потрапити до ЄС, потрібно навчитися європейського порядку та виконувати правові підстави для отримання візи» тощо. Якщо така відповідь і з’явиться, то наперед даю зустрічну відповідь: «Дурниця. Повна дурниця».
Річ у тому, що вже впродовж років мені доводиться мати справу з бюрократією — як в особистому, так і в професійному житті; як в Україні так і в державах ЄС. І будь-де це явище, м’яко кажучи, не викликає особливого задоволення. Проте бюрократія стала невід’ємною частиною державного управління в сучасному демократичному суспільстві. А серед основних цілей бюрократії, нагадаю, — обслуговувати державу з людиною в її центрі.
У цьому контексті наведу приклад з Брюсселя — столиці європейської бюрократії. Під час подачі паперів для отримання дозволу на тимчасове проживання, мені повідомили термін отримання цього документа, який ніяк не узгоджувався з моїм бажанням відвідати на Різдво сім’ю в Україні. Я пояснив ситуацію працівнику адміністрації, після чого він переглянув графік відвідувачів, зробив кілька дзвінків, кудись навіть сходив (!) особисто. Зрештою, я отримав документ значно раніше стандартного графіка. Тих, хто розмірковує, скільки мені це коштувало, — розчарую: таке ні мені, ні чиновникові і на думку не спало б. І це далеко не одиничний випадок — тут не руйнують планів людей, якщо, скажімо, якийсь документ не здано вчасно. Просто, крім виконання своїх бюрократичних обов’язків, держслужбовець залишається людиною, розуміючи, що кожен з його клієнтів також людина. Така собі бюрократія з людським обличчям.
І коли це людське обличчя зникає, бюрократія втрачає свою природну функцію допомагати в налагодженні зв’язку людини і держави, набуваючи натомість функції деструктивної — перешкоджати повноцінній реалізації громадянами своїх прав. І коли чиновник, а надто дипломат, керується бажанням продемонструвати свою вищість громадянам іншої держави, посилаючись при цьому на букву внутрішнього документа установи, проте ігноруючи як букву, так і дух міждержавної угоди, — цей людський чинник, набувши системного характеру, може зіграти вкрай негативну роль для міждержавних відносин. А життя українців за візовою завісою таки часто дає підстави говорити саме про системний характер такого поводження.
На жаль, принцип Europa ohne Grenzen для багатьох європейських дипломатів до цього часу не став наріжним каменем міжнародних відносин на нашому континенті. Через 20 років після відомих подій у Німеччині, ці люди все ще мислять категоріями Berliner Mauer — муру, який, у їхньому уявленні, не був знищений, а лише перемістився на кількасот кілометрів на Схід.
Вічний мандрівник
Ще у п'ятому столітті до нашої ери усім відомий Гіппократ у книзі "Епідемії" описав хворобу, яка своїми симпто¬мами дуже нагадує грип. Називав він її катарсисом, і чомусь вважав "очищенням від скверни світу". У середні віки французькі медики називали грип катаром. А перша зафіксована лікарями пандемія (потужна епідемія з великим числом жертв) розгулялася в XVI столітті. Тоді, у 1588 році, хвороба вразила майже всю Венецію. Потім вірус через Мілан дійшов до Барселони. Далі "східну лихоманку" матроси перевезли у Новий Світ. В середині XVIII століття французи подарували хворобі тепер усім відому назву “грип”, що означає "хапати", "володіти". Хоча в ті часи назві довелося ще конкурувати зі словом латинського походження "інфлюенца".
Людський грип живе лише в людині — доти, доки вона не перехворіє і не виробить проти вірусу імунітет. Після цього грип має шукати інший притулок. Бо після перенесеної хвороби у людини буквально у носі "стоять" вартові — антитіла. Щоб було зрозуміло, уточнимо: віруси грипу людина розпізнає у прямому значенні слова носом. У носоглотці живуть антитіла до поверхневого білка всіх різновидів вірусу, якими людина заражалася. Якщо ніс уже зустрічався з незваним гостем, то раніше вироблені антитіла його не пропустять. Але якщо білок— нерозпізнаний об'єкт, то він прошмигне в організм. І тоді раптово підстрибне температура, "ламатиме" кістки і м'язи, можливо, людина відчує нудоту, у неї зникне апетит. У випадку інфікування вірусом грипу лише після таких проявів інтоксикації організму з'являться звичні для гострих респіраторних захворювань (ГРЗ) відчуття болю у горлі, нежить, катаральні прояви, які в разі просто застуди розвиваються поступово.
Щоби грипом не хворіти, треба добре попотіти
Якщо розколюється голова, температура зростає майже до сорока, тіло ватне і його "ламає", слух подразнює найменший шум і не хочеться їсти, — певно, ви підчепили не один із понад ста різновидів гострих респіраторних інфекцій, а саме грип. Гіппократ прописав би вам давньогрецький засіб, який дуже нагадує глінтвейн: 0,5 склянки червоного виноградного вина з двома дольками помаранчі чи лимона, чайною ложкою цукру, двома штучками гвоздики та дрібкою кориці. Усі ці інгредієнти потрібно закип'ятити і випити на ніч маленькими ковтками. Плутарх порадив би день взагалі поголодувати, а наступного з'їсти кілька зубчиків часнику і запити їх виноградним соком, який перебродив. Європейці у минулому столітті лікувалися коньяком з гарячим молоком. Сьогодні на Заході є популярним інший народний засіб: півголовки часнику розтовкти, залити півлітрою кип'яченого молока і настояти півгодини у темному місці. Потім, не доводячи до кипіння, нагріти і гарячим випити на ніч. Прийом "часникового" молока слід повторити і наступного дня.
На Русі лікарі хворим на грип радили пити молоко, але не з часником, а з цибулиною. Перед цим потрібно було прийняти послаблюючий засіб і, випивши чаю з малиною, добре пропотіти.
Вірус грипу руйнує клітини організму, викликаючи його інтоксикацію. Тому однією з обов'язкових лікувальних процедур є надмірне пиття теплих чаїв. Воно сприяє виведенню через нирки отруйного агента і продуктів розпаду. Не намагайтеся першого ж дня збити температуру (якщо вона, звичайно, не вища за 38 градусів). Бо саме вона стимулює утворення в організмі інтерферону — захисного білка, що пригнічує вірус. Щоправда, таке загальне правило не поширюється на дітей. Бо у них підвищена температура може викликати судоми. Тому найправильніше — порадитися з лікарем, який визначить, чи варто через день-два давати хворій дитині антибіотики. Треба пам'ятати, що на вірус вони не діють, їхнє завдання — запобігти ускладненню, якими небезпечний грип.
Лікарі вважають, що половини застуд могло б не бути, якби організм людей не відчував авітамінозу. Тому вітаміни, щоб не захворіти, найефективніше вживати цілий рік. Хоча безпосередньо у передепідемічний період чи навіть під час хвороби вони також не завадять. Щоправда, деякі експерти вважають, що вітамінний дефіцит зникає лише після двадцятого дня їх вживання.
Найшвидше можна підхопити грип чи ГРЗ, коли в організмі мало "аскорбінки" — вітаміну С. Ним багаті шипшина, обліпиха, солодкий перець, білокачанна та цвітна капуста, чорна смородина, зелень, екзотичні ківі, лимони, апельсини, мандарини, грейпфрути. До речі, сильну половину можна спокусити вживати вітамін С не лише заради протидії застуді та грипу, а й на користь чоловічій силі. Такий висновок зробили спеціалісти із Піттсбурга (США), які вивчали дію на чоловіків різних дієт. Вживання квашеної капусти тричі на день має не лише протигрипозний ефект, а й допоможе в інтимних справах. Загалом, вітамінологи радять для укріплення організму хоча б навесні вживати по 30-60 мг "аскорбінки" щодня. Між іншим, тим, хто курить, потрібна подвійна денна доза.
Людський грип живе лише в людині — доти, доки вона не перехворіє і не виробить проти вірусу імунітет. Після цього грип має шукати інший притулок. Бо після перенесеної хвороби у людини буквально у носі "стоять" вартові — антитіла. Щоб було зрозуміло, уточнимо: віруси грипу людина розпізнає у прямому значенні слова носом. У носоглотці живуть антитіла до поверхневого білка всіх різновидів вірусу, якими людина заражалася. Якщо ніс уже зустрічався з незваним гостем, то раніше вироблені антитіла його не пропустять. Але якщо білок— нерозпізнаний об'єкт, то він прошмигне в організм. І тоді раптово підстрибне температура, "ламатиме" кістки і м'язи, можливо, людина відчує нудоту, у неї зникне апетит. У випадку інфікування вірусом грипу лише після таких проявів інтоксикації організму з'являться звичні для гострих респіраторних захворювань (ГРЗ) відчуття болю у горлі, нежить, катаральні прояви, які в разі просто застуди розвиваються поступово.
Щоби грипом не хворіти, треба добре попотіти
Якщо розколюється голова, температура зростає майже до сорока, тіло ватне і його "ламає", слух подразнює найменший шум і не хочеться їсти, — певно, ви підчепили не один із понад ста різновидів гострих респіраторних інфекцій, а саме грип. Гіппократ прописав би вам давньогрецький засіб, який дуже нагадує глінтвейн: 0,5 склянки червоного виноградного вина з двома дольками помаранчі чи лимона, чайною ложкою цукру, двома штучками гвоздики та дрібкою кориці. Усі ці інгредієнти потрібно закип'ятити і випити на ніч маленькими ковтками. Плутарх порадив би день взагалі поголодувати, а наступного з'їсти кілька зубчиків часнику і запити їх виноградним соком, який перебродив. Європейці у минулому столітті лікувалися коньяком з гарячим молоком. Сьогодні на Заході є популярним інший народний засіб: півголовки часнику розтовкти, залити півлітрою кип'яченого молока і настояти півгодини у темному місці. Потім, не доводячи до кипіння, нагріти і гарячим випити на ніч. Прийом "часникового" молока слід повторити і наступного дня.
На Русі лікарі хворим на грип радили пити молоко, але не з часником, а з цибулиною. Перед цим потрібно було прийняти послаблюючий засіб і, випивши чаю з малиною, добре пропотіти.
Вірус грипу руйнує клітини організму, викликаючи його інтоксикацію. Тому однією з обов'язкових лікувальних процедур є надмірне пиття теплих чаїв. Воно сприяє виведенню через нирки отруйного агента і продуктів розпаду. Не намагайтеся першого ж дня збити температуру (якщо вона, звичайно, не вища за 38 градусів). Бо саме вона стимулює утворення в організмі інтерферону — захисного білка, що пригнічує вірус. Щоправда, таке загальне правило не поширюється на дітей. Бо у них підвищена температура може викликати судоми. Тому найправильніше — порадитися з лікарем, який визначить, чи варто через день-два давати хворій дитині антибіотики. Треба пам'ятати, що на вірус вони не діють, їхнє завдання — запобігти ускладненню, якими небезпечний грип.
Лікарі вважають, що половини застуд могло б не бути, якби організм людей не відчував авітамінозу. Тому вітаміни, щоб не захворіти, найефективніше вживати цілий рік. Хоча безпосередньо у передепідемічний період чи навіть під час хвороби вони також не завадять. Щоправда, деякі експерти вважають, що вітамінний дефіцит зникає лише після двадцятого дня їх вживання.
Найшвидше можна підхопити грип чи ГРЗ, коли в організмі мало "аскорбінки" — вітаміну С. Ним багаті шипшина, обліпиха, солодкий перець, білокачанна та цвітна капуста, чорна смородина, зелень, екзотичні ківі, лимони, апельсини, мандарини, грейпфрути. До речі, сильну половину можна спокусити вживати вітамін С не лише заради протидії застуді та грипу, а й на користь чоловічій силі. Такий висновок зробили спеціалісти із Піттсбурга (США), які вивчали дію на чоловіків різних дієт. Вживання квашеної капусти тричі на день має не лише протигрипозний ефект, а й допоможе в інтимних справах. Загалом, вітамінологи радять для укріплення організму хоча б навесні вживати по 30-60 мг "аскорбінки" щодня. Між іншим, тим, хто курить, потрібна подвійна денна доза.
Країна Базарія
Успіх торгівця залежить від уміння точно сформувати бажання свого розгубленого клієнта
понедельник, 15 февраля 2010 г.
брудних грошей не буває
До вашого відома, брудних грошей взагалі не буває. Це поняття давно вже стало анахронізмом і незабаром остаточно відійде у минуле разом із ностальгійними споминами про_загальну рівність і братерство. Зараз кожен здобуває засоби для існування «у міру своєї зіпсованості» (читай — своїх можливостей). Саме тому збирання вранішнього врожаю пляшок нічим не гірше за літературний переклад з іноземних мов, а вибивання грошей із різного роду підприємців — така ж робота, як і те, чим, власне, ці підприємці займаються. Просто народ хоче "жерти", і задля вгамування цього первинного інстинкту робитиме все, що приносить прибуток. Тому слід звикнути, що немає у нас відморозків, невдах, і покидьків, а є лишень мешканці країни. І умови, цією країною їм нав'язані.
Що робити?
Добре, якщо пощастило працевлаштуватися за фахом і розміри винагороди більш-менш відповідають вашим уявленням про них. Добре, якщо ви маєте підприємницький хист, і гроші так і липнуть до ваших рук. Але що робити людям із середніми здібностями, не обтяженим початковим капіталом, корисними зв’язками і якимись особливими талантами? Тим, кому недорозвинутий капіталізм скрутив велику дулю?
воскресенье, 14 февраля 2010 г.
ЛЬВІВ: У СВІТЛІ РАМПИ Й ЗА ЛАШТУНКАМИ
Олег КОЧЕВИХ
У Львова є свій феномен. Феномен діаметрально протилежний феномену Одеси, що ми його визначили як потужний міф маргінально-масового походження, який вже відтак потрапив і до «високої» кульутри, і до андерграунду, і до маскульту. Натомність феномен Львова постає елітарним літературно-мистецьким міфообарзом, який вже «звідтам», зі сторінок, світлин, касет просякає масову свідомість. Львів створили поети й митці. Одна гравюра Ауреіло Пасаротті (розгорнуте зображення Львова XVII ст.) не просто невтомно тиражується і цілком, і частинами, але вже є стрижневим символом львівської памяті про власну середноьвічність – і наявний у місті комплекс тогочасних памяток за культовістю, схоже, програє цій візії. До витоврення постаті Львова у сучасній масовій уяві фотграфії Василя Пилипюка прислужилися явно більше за власне міські принади, які він знімкує. Те ж можна сказати і про укладачів музейних експозицій.
Пересічний львівянин не те, щоби любить і пишається своєю історією і культурою – це місто, де юрба посеред шедеврів архітектури має найзапрацьованіший, найзаклопотаніший вигляд. Але до зображень, згадок, рефлексій про «старовинний Львів» та його затишну вигоду тут ставляться з надзвичайним пієтетом (чесно кажучи, геть незрозумілим для нетутешнього). Поясню: скажімо простацькі кияни-гопники ніколи не будуть, принципово не зможуть вихвалятися наявністю у Києві уряду чи столиці Давньої Русі, Софійського собору чи там гурту «Брати Карамазови», позаяк саме це їм нецікаво: вони сфокусують весь свій місцевий патріотизм на досягненнях «Динамо» - і досить. Галичани ж, навіть з аполітичних маргіналів, здатні зненацька виголосити наполегливу лекцію про Данила Галицького або про Пємонт української революції з виглядом ображених васалом можновладців. Тут людина може по всіх усюдах оспівувати романтику справжніх львівських кавярень, але насправді хіба раз на місяць похапцем заковтує з пластикового горнятка розчинну каву в украй напханому кафетерії «продуктового» - і таких «романтиків» серед львівян чи не більшість. Тільки львівська душа може патріотично здійнятись від «Я вернувся домів у своє рідне місто Львів» «Братів Гадюкіних», але не ворухнутись при щоденних суєтних шпацерах центральними вулицями свого міста.
Як каже галицький сучасник-класик, «ідилічне й безболісне нашарування кульутр є міфом – і я не певен у тому чи цей міф не шкідливий». До цього постулату лишилося доати головне: у Галичині. Решта території України тримається саме цим міфом – майже безболісно, нешкідливо й ідилічно. Галичина ж назавжди повязала з собою міф про власну агресивність, про плекання тут культурно-унітаристських ідей, вважається, що її варто боятися, відтак упослідкувати, а «допущать» до державних важелів – той назагал «упасі Боже!». Зрештою галичани самі прекрасно усвідомлюють, за що Україна останнім часом їм «виставляє рахунки». Бо справжній сплеск агресії давно пішов у небуття, «Пємонт» провінціалізувався – але міф залишається.
У Львова є свій феномен. Феномен діаметрально протилежний феномену Одеси, що ми його визначили як потужний міф маргінально-масового походження, який вже відтак потрапив і до «високої» кульутри, і до андерграунду, і до маскульту. Натомність феномен Львова постає елітарним літературно-мистецьким міфообарзом, який вже «звідтам», зі сторінок, світлин, касет просякає масову свідомість. Львів створили поети й митці. Одна гравюра Ауреіло Пасаротті (розгорнуте зображення Львова XVII ст.) не просто невтомно тиражується і цілком, і частинами, але вже є стрижневим символом львівської памяті про власну середноьвічність – і наявний у місті комплекс тогочасних памяток за культовістю, схоже, програє цій візії. До витоврення постаті Львова у сучасній масовій уяві фотграфії Василя Пилипюка прислужилися явно більше за власне міські принади, які він знімкує. Те ж можна сказати і про укладачів музейних експозицій.
Пересічний львівянин не те, щоби любить і пишається своєю історією і культурою – це місто, де юрба посеред шедеврів архітектури має найзапрацьованіший, найзаклопотаніший вигляд. Але до зображень, згадок, рефлексій про «старовинний Львів» та його затишну вигоду тут ставляться з надзвичайним пієтетом (чесно кажучи, геть незрозумілим для нетутешнього). Поясню: скажімо простацькі кияни-гопники ніколи не будуть, принципово не зможуть вихвалятися наявністю у Києві уряду чи столиці Давньої Русі, Софійського собору чи там гурту «Брати Карамазови», позаяк саме це їм нецікаво: вони сфокусують весь свій місцевий патріотизм на досягненнях «Динамо» - і досить. Галичани ж, навіть з аполітичних маргіналів, здатні зненацька виголосити наполегливу лекцію про Данила Галицького або про Пємонт української революції з виглядом ображених васалом можновладців. Тут людина може по всіх усюдах оспівувати романтику справжніх львівських кавярень, але насправді хіба раз на місяць похапцем заковтує з пластикового горнятка розчинну каву в украй напханому кафетерії «продуктового» - і таких «романтиків» серед львівян чи не більшість. Тільки львівська душа може патріотично здійнятись від «Я вернувся домів у своє рідне місто Львів» «Братів Гадюкіних», але не ворухнутись при щоденних суєтних шпацерах центральними вулицями свого міста.
Як каже галицький сучасник-класик, «ідилічне й безболісне нашарування кульутр є міфом – і я не певен у тому чи цей міф не шкідливий». До цього постулату лишилося доати головне: у Галичині. Решта території України тримається саме цим міфом – майже безболісно, нешкідливо й ідилічно. Галичина ж назавжди повязала з собою міф про власну агресивність, про плекання тут культурно-унітаристських ідей, вважається, що її варто боятися, відтак упослідкувати, а «допущать» до державних важелів – той назагал «упасі Боже!». Зрештою галичани самі прекрасно усвідомлюють, за що Україна останнім часом їм «виставляє рахунки». Бо справжній сплеск агресії давно пішов у небуття, «Пємонт» провінціалізувався – але міф залишається.
Вчора дивися телек.
Згадав Вуді Алена.
Саме він колись сказав, що «у Лос-Анджелесі сміття вже не викидають. Його переробляють у телевізійні шоу»…
Одразу ж потому, майже миттєво, у свідомості промайнув якийсь 25-й «зомбувальний» кадр та спрацювала генетична пам'ять, видавши на-гора застереження: «хто не схожий на всіх, хто не думає як усі, ризикує, що його усунуть».
Тому знову до телека – до надокучливого патякання недолугих поводирів…, які знову щось обіцяють молоді, ревно запитаючи один одного чому ніхто не забезпечив втілення в життя їх геніальних проектів «Україна-2025» та «Молодь-2030». Мені їх шкода… Молоді шкода ще більше, бо вона молодь сьогодні, а не в 2015 чи в 2030 роках, а тому вимагає уваги до себе в 2010, а не в 2015 чи в 2030. УВАГИ сьогодні й одразу.
Але колишні комсомольці, дуже швидко й філігранно нокаутують мене з моїми думками про молодь та увагу до неї. Хтось з них, втихомирює мою революційну тезу про відсутність сьогочасної уваги до молоді цитатою великого Сервантеса: «Шлях завжди кращий за постій».
Я тамую подих і ледь не кусаю собі губи, відчуваю розпач, бо зопалу не знаю що відповісти цим двом дебелим дядькам, які про молодість можуть вже тільки згадувати та мріяти. Мимоволі ловлю себе на думці, що якби ми з моїм кращим друзякою-кумпаном погодилися повірити цим двом підстаркуватим хлопакам – то до часу вітлення їхніх програм прийшли б точно як найвідоміші герої Сервантеса – дон Кіхот та Санчо Панса.
Я як Панса – бо менший зростом та завжди памятаю про певну опецькуватість мого батька, Юрко – як до Кіхот, хоча сутність певно не в цьому. Бо навіщо нам програми про молодість, коли до часу їх втілення пройде щонайменше 20 років. Може одразу шукати в телеку що-небудь про пенсійну реформу?
Хоча навіщо там взагалі що-небудь шукати? Пригадаю в роки мого буремного дитинства, якимось чином мене прибило на безкоштовний концерт, який на одній з площ давала, здається, ужгородська група з пожежно-модельною назвою «Спалахнув Шифер». Перед самою сценою утворився чималий гурт любителів халяви та кипяткових дівчаток 14-16 років, які у проміжках між ковтанням диму дешевих цигарок та сьорбанням пива вторили приспіви двом хлопакам у кислотних куртках, що стьобалися на сцені та ритмом своїх пісеньок за кілька хвилин юрбу до екстазу. Я дуже хотів бути там попід сценою і злитися з юрбою. Я вже майже рушив, однак мене раптово спинила випадково підслухана розмова двох посоловілих дядьків років 30. «Нумо до сцени», - запитав тверезіший з них. Інший важко сконцентрувавши погляд, гикнув, по тому як приклався до пляшчини, і зауважив: «Нє, там одно га..но».
Це я про телек. В ньому справді одне «га…но», хоча ніби й теми цікаві й ведучі є більш-менш здібні. Однак навіщо туди постійно запрошувати одне й те саме «га…но», якого й так на телеканалах занадто? Методом зіпінга (це так Пелєвін назвав постійне переключення з одного каналу на канал) та оглядаючи обридлі ще з новин пики доводжу себе до стану істерії,а далі зганяю свою злість на пульті від телевізора.
Виходжу на балкон, курю і повертаюся. До «ГА…НА» та надокучливого патякання недолугих поводирів…
Бля, невже я не те курю?
Саме він колись сказав, що «у Лос-Анджелесі сміття вже не викидають. Його переробляють у телевізійні шоу»…
Одразу ж потому, майже миттєво, у свідомості промайнув якийсь 25-й «зомбувальний» кадр та спрацювала генетична пам'ять, видавши на-гора застереження: «хто не схожий на всіх, хто не думає як усі, ризикує, що його усунуть».
Тому знову до телека – до надокучливого патякання недолугих поводирів…, які знову щось обіцяють молоді, ревно запитаючи один одного чому ніхто не забезпечив втілення в життя їх геніальних проектів «Україна-2025» та «Молодь-2030». Мені їх шкода… Молоді шкода ще більше, бо вона молодь сьогодні, а не в 2015 чи в 2030 роках, а тому вимагає уваги до себе в 2010, а не в 2015 чи в 2030. УВАГИ сьогодні й одразу.
Але колишні комсомольці, дуже швидко й філігранно нокаутують мене з моїми думками про молодь та увагу до неї. Хтось з них, втихомирює мою революційну тезу про відсутність сьогочасної уваги до молоді цитатою великого Сервантеса: «Шлях завжди кращий за постій».
Я тамую подих і ледь не кусаю собі губи, відчуваю розпач, бо зопалу не знаю що відповісти цим двом дебелим дядькам, які про молодість можуть вже тільки згадувати та мріяти. Мимоволі ловлю себе на думці, що якби ми з моїм кращим друзякою-кумпаном погодилися повірити цим двом підстаркуватим хлопакам – то до часу вітлення їхніх програм прийшли б точно як найвідоміші герої Сервантеса – дон Кіхот та Санчо Панса.
Я як Панса – бо менший зростом та завжди памятаю про певну опецькуватість мого батька, Юрко – як до Кіхот, хоча сутність певно не в цьому. Бо навіщо нам програми про молодість, коли до часу їх втілення пройде щонайменше 20 років. Може одразу шукати в телеку що-небудь про пенсійну реформу?
Хоча навіщо там взагалі що-небудь шукати? Пригадаю в роки мого буремного дитинства, якимось чином мене прибило на безкоштовний концерт, який на одній з площ давала, здається, ужгородська група з пожежно-модельною назвою «Спалахнув Шифер». Перед самою сценою утворився чималий гурт любителів халяви та кипяткових дівчаток 14-16 років, які у проміжках між ковтанням диму дешевих цигарок та сьорбанням пива вторили приспіви двом хлопакам у кислотних куртках, що стьобалися на сцені та ритмом своїх пісеньок за кілька хвилин юрбу до екстазу. Я дуже хотів бути там попід сценою і злитися з юрбою. Я вже майже рушив, однак мене раптово спинила випадково підслухана розмова двох посоловілих дядьків років 30. «Нумо до сцени», - запитав тверезіший з них. Інший важко сконцентрувавши погляд, гикнув, по тому як приклався до пляшчини, і зауважив: «Нє, там одно га..но».
Це я про телек. В ньому справді одне «га…но», хоча ніби й теми цікаві й ведучі є більш-менш здібні. Однак навіщо туди постійно запрошувати одне й те саме «га…но», якого й так на телеканалах занадто? Методом зіпінга (це так Пелєвін назвав постійне переключення з одного каналу на канал) та оглядаючи обридлі ще з новин пики доводжу себе до стану істерії,а далі зганяю свою злість на пульті від телевізора.
Виходжу на балкон, курю і повертаюся. До «ГА…НА» та надокучливого патякання недолугих поводирів…
Бля, невже я не те курю?
вторник, 9 февраля 2010 г.
Історія одних пологів
Історія одних пологів
Автор: Володимир МАРТИН (Ужгород)
Покликання медиків — лікувати й рятувати людські життя. Але іноді, на жаль, трапляється й навпаки. Щастя народження первістка для молодої сім’ї Салтикових із Воловецького району (Закарпаття) обернулося трагедією — через кілька днів після народження дитина померла. Батьки впевнені, що сталося це через грубу недбалість завідувача акушерсько-гінекологічного відділення, котрий під час складних пологів буквально скрутив немовляті голівку, а тепер списує свою провину на обставини, що склалися…
«Ми з чоловіком уже третій рік працюємо в Чехії, — розповідає Уляна Салтикова із с. Абранка Воловецького району. — Робота офіційна, є всі документи, в тому числі медичне страхування. Коли влітку 2008 року завагітніла, стала на облік у місцевому пологовому відділенні — у м. Тішнов, що неподалік Брно. Регулярно відвідувала лікаря, здавала аналізи, адже це була моя перша вагітність. Мені тридцять років, тому дуже переживала, але лікар завжди заспокоював: «Усе добре — здорова мама, буде здорова й дитина». Спочатку планувала народжувати в Чехії. Коли настав час, лікар виписав довідку, мені виплатили декретні. Але потім ми з чоловіком вирішили — якщо все одно не можу працювати, краще поїхати додому й народжувати там. Я повернулася в рідне село наприкінці грудня 2008 р. й відразу після новорічних свят стала на облік у пологовому відділенні Воловецької райлікарні. Гінеколог у районі тільки один — Михайло Лопіт, отже, вибору не було. Лікар покрутив у руках мою чеську картку, повернув її і завів іншу. Я ходила до нього на консультації спочатку раз на місяць, потім трохи частіше.
12 травня, відчувши наближення пологів, попросила чоловіка відвезти мене до лікарні. М.Лопіт сказав: «Я не маю часу тебе приймати, приходь завтра». Ми приїхали 13 травня. Після огляду лікар повідомив, що народжуватиму після обіду або ввечері, і розпорядився помістити мене в палату. Того дня почалися перейми, але слабкі. В очікуванні минула ніч і перша половина 14 числа, а після обіду відійшли води й почалися сильні перейми. Побачивши це, М.Лопіт наказав: «Зачинись у палаті й сиди там». Перейми посилювалися, біль ставав дедалі сильнішим, а до мене ніхто не підходив. Я відчувала, як рухається дитина, і не знала, що робити — лежати чи сидіти, мені ніхто нічого не пояснив. Часом біль ставав таким сильним, що я хапалася за батарею або в нестямі крутилася в ліжку. Голосно кричала й кликала на допомогу, але ніхто не підходив. Коли біль ущухав, я телефонувала мамі й подрузі в Харків, питала, що робити. Подруга радила: «Лягай у ліжко, тужся й народжуй сама». Я намагалася, але нічого не виходило. Був тільки страшний біль, якого я ніколи доти не відчувала. М.Лопіт зайшов лише ввечері й сердито буркнув: «Ти думаєш, я прийматиму в тебе пологи? Я працював день і ніч, я дуже стомився», після чого зробив мені три уколи, дав попити якоїсь водички й пішов. Я трохи заспокоїлася й заснула. А вночі знову почалися перейми. Вони тривали недовго, але були дуже болісні. Я кричала на весь голос так, що збіглися всі медсестри. Але ніхто нічого не робив, нікого не викликав, просто стояли й дивилися. Лікар прийшов уранці 15 числа й поставив мені крапельницю. Я просила зробити мені кесарів розтин, бо води вже відійшли, а народити сама я не можу. Він відповів: «Добре» й розпорядився відвезти мене в передпологову палату. Там я пробула сама ще кілька годин. Біль накочувався хвилями, але ніхто не підходив полегшити його. Через відчинені двері я побачила М.Лопіта й попросила води. Чула, як він обурювався: «Що вона собі думає? Я іще й воду їй носитиму? Та хто вона така?!». За хвилину зайшла медсестра і, поставивши склянку води, почала вичитувати за те, що я насмілилася відволікати завідувача відділення. Я пояснювала, що не мала на увазі конкретно його, просто просила, щоб мені зробили кесарів розтин, бо не могла більше терпіти. Іноді я думала, що помираю. Лікар зайшов лише після обіду, сказав: «Тужся ще двадцять хвилин» і пішов. Я тужилася, але марно. Він повернувся через півгодини й наказав: «В операційну її». «Операційна зайнята», — відповів хтось. Тоді він почав робити мені щось схоже на масаж. Дитина не виходила, щось їй заважало. В лікаря тремтіли руки, він кричав на медсестер і по черзі прикладав до мене три вакуумні екстрактори, щоразу кажучи: «Вони не працюють». Нарешті схопив ножиці й став різати мене внизу. Далі я все бачила наче крізь пелену — багато крові, але болю вже не було. Відчула, як він із грубою силою витягнув з мене дитину, поклав на стіл і гукнув: «Реаніматора і дитячого лікаря сюди!». Дитячий лікар прийшла хвилин через п’ятнадцять. «Я на пошту ходила», — пояснила свою затримку і стала поправляти перед дзеркалом зачіску. На дитину навіть не подивилася. Нарешті мені зробили укол, і я провалилася в сон».
Чоловік і мама Уляни весь цей час були під пологовим відділенням. З того, як забігав стривожений персонал, вони зрозуміли, що сталося щось непередбачене. До немовляти з Мукачевого викликали реанімаційну бригаду, яка доставила його в обласну дитячу лікарню. Через три дні після виписки з пологового відділення туди поїхала й молода мама.
«Ще у Воловці мукачівські лікарі казали, що дитина в дуже важкому стані, шансів майже немає, — продовжує Уляна. — Я бачила, що в синочка неприродно зміщені ребра, по тілу пробігають судоми. На другий день, коли полегшення не настало, мама запросила в лікарню священика, і він похрестив дитину. Ми назвали сина Кирилком. Я чула, як лікарі говорили між собою: «Як він міг? У нас навіть 600-грамові діти виживають, а тут помирає такий хлопчик. Він же йому голівку відкрутив…»
Через чотири дні після народження дитина померла. Поховали її в рідному селі матері.
«Коли почався похорон, у двір залетів яскравий метелик, — розповідає Улянина мама Ганна Юріївна. — Він був великий, наче пташка, і дуже гарний. Метелик супроводжував процесію до самого кладовища — то сидів на хлопчикові, який ніс розп’яття, то перелітав на подушку до дитини. А коли труну закопали, сів Сергієві, батькові Кирила, спершу на руку, потім на плече, а далі піднявся вгору і зник. Посаджений Сергієм на могилці трояндовий кущ не переставав цвісти кілька місяців. А в Уляни почалася глибока депресія. Вона взяла з лікарні пелюшку, на якій у кювезі лежала дитина, весь час прикладала до обличчя й казала: «Вона так гарно пахне». Пелюшка справді майже два тижні тримала аромат, наче її в церкві окропили миррою. Дочка весь час лежала й повторювала: «Я піду за своїм синочком». Уляна з Сергієм так чекали цю дитинку... Я боялася, що втрачу і доньку, водила її до монахів, бо покладатися тепер залишалося тільки на Бога».
Причиною смерті дитини, як сказано в лікарському висновку, стала краніоспінальна пологова травма. Простими словами — травматичний надрив 2—6-го шийних хребців із крововиливом у мозок. Крім того, на голівці хлопчика залишилася кефалогематома від накладання вакуумного екстрактора.
«Не можу собі пробачити, що ми вирішили повернутися додому, адже в Чехії все було б інакше, — каже Улянин чоловік. — Я просив лікаря на третій день перебування дружини в лікарні: «Уляна не може народити сама, зробіть їй кесарів розтин». Він пообіцяв, але так і не зробив, тільки дитину занапастив. А як поводився під час пологів — кричав, ображав породіллю, матюкався. «Тобі було добре тоді, терпи й тепер. Ти грішна!». Це я дуже м’яко переказав його слова. Розповідають, що він з усіма породіллями так поводиться, а підлеглих може штовхнути і навіть ударити. Там усі залякані. Після наших пологів померла ще одна дитина, теж із нашого села. І немає ніякої управи... Моя дружина перші місяці взагалі не спала, тільки мовчки дивилася у вікно. Це була суцільна мука. Боявся, що Уляна збожеволіє і я з нею теж...»
Сам завідувач акушерсько-гінекологічного відділення Воловецької ЦРЛ свої дії під час пологів вважає правильними.
— У даному випадку травми дитини не можна було уникнути, — каже Михайло Лопіт. — Вона сталася внаслідок затримки плечиків, а це неможливо передбачати. Якби я міг знати, то, звісно, прокесарив би, але показань для кесаревого розтину не було. В цьому конкретному випадку потрібно було плодоруйнуючу операцію робити — живу дитину вбивати, ключиці ламати... І там уже до того й ішло. Плечики не розверталися, бо була вроджена патологія грудної клітини, вона й заважала. Плюс обвиття пуповини навколо шиї. Це могло показати хіба що дуже гарне УЗД — у Львові або Ужгороді. У нас апарат слабкий, обвиття пуповини не бачить. Я не міг цього передбачити. Вважаю, що все робив правильно, згідно з протоколами.
— А як щодо грубого ставлення до породіллі й підлеглих?
— Це все домисли, вона сама не зовсім адекватна жінка. Хіба мені треба таке за 35 років роботи? Просто є недоброзичливці, які підштовхнули її до цього...
У.Салтикова написала на дії гінеколога скаргу до кількох інстанцій, зокрема й Міністерства охорони здоров’я. В управлінні охорони здоров’я Закарпатської облдержадміністрації було створено клініко-експертну комісію, яка, проаналізувавши пологи у Воловці, надала свої висновки.
— Комісія, до складу якої ввійшли, зокрема, співробітники профільних кафедр УжНУ, ретельно вивчила документацію і зустрілася з персоналом, — каже голова комісії, заступник начальника управління охорони здоров’я Тетяна Міцьо. — Єдине, чого нам, на жаль, не вдалося, це зустрітися із заявницею. Є документальне підтвердження, що вона перебуває за кордоном, — розписка її батьків і довідка з сільради. Але якщо заявниця погодиться, ми зустрінемося з нею в будь-якому разі. Дуже співчуваємо жінці, що втратила свого первістка, проте було багато факторів, які призвели до летального результату, — і об’єктивних, і суб’єктивних. Головна претензія заявниці — якби їй зробили кесарів розтин, цього не сталося б. Але треба знати, що кесарів розтин — це не безневинна процедура, яку лікар повинен робити за бажанням породіллі. Можливо, технічно її й простіше зробити, адже операція триває півгодини, а пологи — до доби. Тим більше що М.Лопіт досить досвідчений лікар із відповідною кваліфікацією, він абсолютно володіє методами кесаревого розтину. Однак породілля показань для операції (які регламентовані чіткими протоколами Мінздоров’я) не мала. Якщо уявити, що було б, якби лікар усе-таки зробив кесарів розтин?.. Можливо, дитина й жила б. Проте слід пам’ятати, що це не рутинна процедура, а оперативне втручання. В даному випадку мало місце одне з ускладнень — дистоція плечиків, тобто застрягання плечиків у родових шляхах. Були й інші супутні моменти, наприклад обвиття пуповини навколо шиї. Вивчивши всі матеріали, ми дійшли висновку, що пологова тактика обрана лікарем правильно. За попередніми аналізами, у породіллі все було добре, хоча вона стала на облік у 21—22 тижні. Перед цим жінка нібито спостерігалася в Чехії, але ніяких підтверджуючих документів ми не бачили, принаймні вона не надала їх лікарю. Є й ряд інших моментів. Наприклад, М.Лопіт категорично заперечує, що заявниця приходила до нього 12 травня, а він відмовив їй у госпіталізації. Він також заперечує оперативне втручання у вигляді епізіотомії, тобто ручного розрізання ножицями родових шляхів.
— Отже, дії акушера-гінеколога були правильні?
— Я кажу, що правильною була тактика.
— То який висновок комісії?
— Що смерть дитини була умовно запобіжною за умови менш травматичного вилучення плоду.
— А яке це менш травматичне вилучення крім кесаревого розтину?
— Можливо, якби дитині провели кардіотокографію (але її можна зробити лише в Ужгороді), тоді можна було б ставити питання про кесарів розтин.
— Комісія розглядала факти грубого ставлення лікаря до породіллі й персоналу?
— Можливо, це буде темою окремої розмови. Ми маємо намір звернутися до керівництва Воловецької ЦРЛ, щоб заслухати це питання. Адже грубе ставлення лікаря до пацієнта — це не тільки моральна, а й організаційна проблема, порушення наказів Мінздоров’я, де чітко зазначено, що акушер повинен коректно ставитися до породіллі.
Після спілкування із завідувачем акушерсько-гінекологічного відділення Воловецької ЦРЛ і головою клініко-експертної комісії залишається стійке враження, що обоє вони були, м’яко кажучи, не до кінця щирими. По-перше, вроджену патологію грудної клітини, через яку, за словами М.Лопіта, сталося застрягання плечиків, обов’язково було б виявлено у процесі УЗД. А тим часом усі аналізи, зокрема й результати ультразвукового дослідження, згідно з медичною документацією, були хороші. По-друге, головний акушер-гінеколог Воловецького району некоректно вживає медичну термінологію, коли говорить, що при застряганні плечиків потрібно було «живу дитину вбивати, ключиці ламати». Насправді розсікання ключиць (або клейдотомія) використовується і для порятунку плода — після народження плечики в немовляти легко зростаються без будь-яких наслідків для здоров’я. У даному випадку, очевидно через слабку родову діяльність породіллі, плечики плода застрягли в родових шляхах, не зробивши розвороту. А гінеколог почав силою витягати дитину, скручуючи їй голівку. Абсолютно здоровому малюку Уляни механічним способом (скручуванням голівки) було завдано важкої травми (надрив шийних хребців), внаслідок якої він через чотири дні помер.
Що ж до клініко-експертної комісії, то вона, судячи з усього, намагається вигородити лікаря. Повністю виправдати М.Лопіта, звичайно, неможливо, тому й використовуються двозначні формулювання на зразок «смерть дитини була умовно запобіжною за умови...». Під час інтерв’ю з Т.Міцьо я повідомив, що маю копію чеської медичної картки Уляни, але голова комісії не виявила до цього ніякого інтересу. Та й готовність зустрітися з постраждалою жінкою висловила тільки для галочки. Тим часом «ДТ» знайшло можливість вислухати У.Салтикову. А медичні чиновники обмежилися тим, що послали до неї додому медсестру попросити розписку, що Уляна виїхала за кордон. Мама дала й телефон доньки, однак ніхто й не думав її шукати. Хоча, як сказала в інтерв’ю сама Уляна, якби їй зателефонували, вона обов’язково знайшла б можливість приїхати додому чи в Ужгород, і тоді багато спірних питань, у тому числі й тих, які так категорично заперечує М.Лопіт, можна було б легко прояснити. Комісія зробила свої висновки на підставі пояснень лікаря, показань його ж підлеглих, а також медичної документації, яку вів той-таки лікар. Такий «аналіз» скидається скоріше на фарс, а не на об’єктивне вивчення. «ДТ» неодноразово писало про лікарські помилки, що спричинили летальний результат, вони також були предметом розгляду клініко-експертних комісій. У жодному випадку дії лікаря не були однозначно засуджені, навіть якщо згодом причинно-наслідковий зв’язок між діями лікаря й смертю пацієнта був установлений медичною експертизою. Позицію комісії неважко зрозуміти, адже кожен такий випадок — це пляма на медицині області. Саме тому об’єктивність тут і близько не стояла.
Т.Міцьо називає М.Лопіта досвідченим лікарем із відповідною кваліфікацією. А після уточнюючого запитання з’ясовується, що показник смертності немовлят у Воловецькому районі найвищий на Закарпатті: на 1000 немовлят — 20 смертей. По Україні в останні роки цей показник — 10—11 (для порівняння: у Польщі — 6,4, Франції — 3,6, Японії — 2,8).
Управління охорони здоров’я надіслало свої висновки в прокуратуру Закарпатської області, яка переправила їх у Воловецьку районну прокуратуру для ухвалення рішення. Як і слід було сподіватися, у Воловці вирішили відмовити в порушення кримінальної справи за
п. 2 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України (відсутність у діях лікаря складу злочину).
Автор: Володимир МАРТИН (Ужгород)
Покликання медиків — лікувати й рятувати людські життя. Але іноді, на жаль, трапляється й навпаки. Щастя народження первістка для молодої сім’ї Салтикових із Воловецького району (Закарпаття) обернулося трагедією — через кілька днів після народження дитина померла. Батьки впевнені, що сталося це через грубу недбалість завідувача акушерсько-гінекологічного відділення, котрий під час складних пологів буквально скрутив немовляті голівку, а тепер списує свою провину на обставини, що склалися…
«Ми з чоловіком уже третій рік працюємо в Чехії, — розповідає Уляна Салтикова із с. Абранка Воловецького району. — Робота офіційна, є всі документи, в тому числі медичне страхування. Коли влітку 2008 року завагітніла, стала на облік у місцевому пологовому відділенні — у м. Тішнов, що неподалік Брно. Регулярно відвідувала лікаря, здавала аналізи, адже це була моя перша вагітність. Мені тридцять років, тому дуже переживала, але лікар завжди заспокоював: «Усе добре — здорова мама, буде здорова й дитина». Спочатку планувала народжувати в Чехії. Коли настав час, лікар виписав довідку, мені виплатили декретні. Але потім ми з чоловіком вирішили — якщо все одно не можу працювати, краще поїхати додому й народжувати там. Я повернулася в рідне село наприкінці грудня 2008 р. й відразу після новорічних свят стала на облік у пологовому відділенні Воловецької райлікарні. Гінеколог у районі тільки один — Михайло Лопіт, отже, вибору не було. Лікар покрутив у руках мою чеську картку, повернув її і завів іншу. Я ходила до нього на консультації спочатку раз на місяць, потім трохи частіше.
12 травня, відчувши наближення пологів, попросила чоловіка відвезти мене до лікарні. М.Лопіт сказав: «Я не маю часу тебе приймати, приходь завтра». Ми приїхали 13 травня. Після огляду лікар повідомив, що народжуватиму після обіду або ввечері, і розпорядився помістити мене в палату. Того дня почалися перейми, але слабкі. В очікуванні минула ніч і перша половина 14 числа, а після обіду відійшли води й почалися сильні перейми. Побачивши це, М.Лопіт наказав: «Зачинись у палаті й сиди там». Перейми посилювалися, біль ставав дедалі сильнішим, а до мене ніхто не підходив. Я відчувала, як рухається дитина, і не знала, що робити — лежати чи сидіти, мені ніхто нічого не пояснив. Часом біль ставав таким сильним, що я хапалася за батарею або в нестямі крутилася в ліжку. Голосно кричала й кликала на допомогу, але ніхто не підходив. Коли біль ущухав, я телефонувала мамі й подрузі в Харків, питала, що робити. Подруга радила: «Лягай у ліжко, тужся й народжуй сама». Я намагалася, але нічого не виходило. Був тільки страшний біль, якого я ніколи доти не відчувала. М.Лопіт зайшов лише ввечері й сердито буркнув: «Ти думаєш, я прийматиму в тебе пологи? Я працював день і ніч, я дуже стомився», після чого зробив мені три уколи, дав попити якоїсь водички й пішов. Я трохи заспокоїлася й заснула. А вночі знову почалися перейми. Вони тривали недовго, але були дуже болісні. Я кричала на весь голос так, що збіглися всі медсестри. Але ніхто нічого не робив, нікого не викликав, просто стояли й дивилися. Лікар прийшов уранці 15 числа й поставив мені крапельницю. Я просила зробити мені кесарів розтин, бо води вже відійшли, а народити сама я не можу. Він відповів: «Добре» й розпорядився відвезти мене в передпологову палату. Там я пробула сама ще кілька годин. Біль накочувався хвилями, але ніхто не підходив полегшити його. Через відчинені двері я побачила М.Лопіта й попросила води. Чула, як він обурювався: «Що вона собі думає? Я іще й воду їй носитиму? Та хто вона така?!». За хвилину зайшла медсестра і, поставивши склянку води, почала вичитувати за те, що я насмілилася відволікати завідувача відділення. Я пояснювала, що не мала на увазі конкретно його, просто просила, щоб мені зробили кесарів розтин, бо не могла більше терпіти. Іноді я думала, що помираю. Лікар зайшов лише після обіду, сказав: «Тужся ще двадцять хвилин» і пішов. Я тужилася, але марно. Він повернувся через півгодини й наказав: «В операційну її». «Операційна зайнята», — відповів хтось. Тоді він почав робити мені щось схоже на масаж. Дитина не виходила, щось їй заважало. В лікаря тремтіли руки, він кричав на медсестер і по черзі прикладав до мене три вакуумні екстрактори, щоразу кажучи: «Вони не працюють». Нарешті схопив ножиці й став різати мене внизу. Далі я все бачила наче крізь пелену — багато крові, але болю вже не було. Відчула, як він із грубою силою витягнув з мене дитину, поклав на стіл і гукнув: «Реаніматора і дитячого лікаря сюди!». Дитячий лікар прийшла хвилин через п’ятнадцять. «Я на пошту ходила», — пояснила свою затримку і стала поправляти перед дзеркалом зачіску. На дитину навіть не подивилася. Нарешті мені зробили укол, і я провалилася в сон».
Чоловік і мама Уляни весь цей час були під пологовим відділенням. З того, як забігав стривожений персонал, вони зрозуміли, що сталося щось непередбачене. До немовляти з Мукачевого викликали реанімаційну бригаду, яка доставила його в обласну дитячу лікарню. Через три дні після виписки з пологового відділення туди поїхала й молода мама.
«Ще у Воловці мукачівські лікарі казали, що дитина в дуже важкому стані, шансів майже немає, — продовжує Уляна. — Я бачила, що в синочка неприродно зміщені ребра, по тілу пробігають судоми. На другий день, коли полегшення не настало, мама запросила в лікарню священика, і він похрестив дитину. Ми назвали сина Кирилком. Я чула, як лікарі говорили між собою: «Як він міг? У нас навіть 600-грамові діти виживають, а тут помирає такий хлопчик. Він же йому голівку відкрутив…»
Через чотири дні після народження дитина померла. Поховали її в рідному селі матері.
«Коли почався похорон, у двір залетів яскравий метелик, — розповідає Улянина мама Ганна Юріївна. — Він був великий, наче пташка, і дуже гарний. Метелик супроводжував процесію до самого кладовища — то сидів на хлопчикові, який ніс розп’яття, то перелітав на подушку до дитини. А коли труну закопали, сів Сергієві, батькові Кирила, спершу на руку, потім на плече, а далі піднявся вгору і зник. Посаджений Сергієм на могилці трояндовий кущ не переставав цвісти кілька місяців. А в Уляни почалася глибока депресія. Вона взяла з лікарні пелюшку, на якій у кювезі лежала дитина, весь час прикладала до обличчя й казала: «Вона так гарно пахне». Пелюшка справді майже два тижні тримала аромат, наче її в церкві окропили миррою. Дочка весь час лежала й повторювала: «Я піду за своїм синочком». Уляна з Сергієм так чекали цю дитинку... Я боялася, що втрачу і доньку, водила її до монахів, бо покладатися тепер залишалося тільки на Бога».
Причиною смерті дитини, як сказано в лікарському висновку, стала краніоспінальна пологова травма. Простими словами — травматичний надрив 2—6-го шийних хребців із крововиливом у мозок. Крім того, на голівці хлопчика залишилася кефалогематома від накладання вакуумного екстрактора.
«Не можу собі пробачити, що ми вирішили повернутися додому, адже в Чехії все було б інакше, — каже Улянин чоловік. — Я просив лікаря на третій день перебування дружини в лікарні: «Уляна не може народити сама, зробіть їй кесарів розтин». Він пообіцяв, але так і не зробив, тільки дитину занапастив. А як поводився під час пологів — кричав, ображав породіллю, матюкався. «Тобі було добре тоді, терпи й тепер. Ти грішна!». Це я дуже м’яко переказав його слова. Розповідають, що він з усіма породіллями так поводиться, а підлеглих може штовхнути і навіть ударити. Там усі залякані. Після наших пологів померла ще одна дитина, теж із нашого села. І немає ніякої управи... Моя дружина перші місяці взагалі не спала, тільки мовчки дивилася у вікно. Це була суцільна мука. Боявся, що Уляна збожеволіє і я з нею теж...»
Сам завідувач акушерсько-гінекологічного відділення Воловецької ЦРЛ свої дії під час пологів вважає правильними.
— У даному випадку травми дитини не можна було уникнути, — каже Михайло Лопіт. — Вона сталася внаслідок затримки плечиків, а це неможливо передбачати. Якби я міг знати, то, звісно, прокесарив би, але показань для кесаревого розтину не було. В цьому конкретному випадку потрібно було плодоруйнуючу операцію робити — живу дитину вбивати, ключиці ламати... І там уже до того й ішло. Плечики не розверталися, бо була вроджена патологія грудної клітини, вона й заважала. Плюс обвиття пуповини навколо шиї. Це могло показати хіба що дуже гарне УЗД — у Львові або Ужгороді. У нас апарат слабкий, обвиття пуповини не бачить. Я не міг цього передбачити. Вважаю, що все робив правильно, згідно з протоколами.
— А як щодо грубого ставлення до породіллі й підлеглих?
— Це все домисли, вона сама не зовсім адекватна жінка. Хіба мені треба таке за 35 років роботи? Просто є недоброзичливці, які підштовхнули її до цього...
У.Салтикова написала на дії гінеколога скаргу до кількох інстанцій, зокрема й Міністерства охорони здоров’я. В управлінні охорони здоров’я Закарпатської облдержадміністрації було створено клініко-експертну комісію, яка, проаналізувавши пологи у Воловці, надала свої висновки.
— Комісія, до складу якої ввійшли, зокрема, співробітники профільних кафедр УжНУ, ретельно вивчила документацію і зустрілася з персоналом, — каже голова комісії, заступник начальника управління охорони здоров’я Тетяна Міцьо. — Єдине, чого нам, на жаль, не вдалося, це зустрітися із заявницею. Є документальне підтвердження, що вона перебуває за кордоном, — розписка її батьків і довідка з сільради. Але якщо заявниця погодиться, ми зустрінемося з нею в будь-якому разі. Дуже співчуваємо жінці, що втратила свого первістка, проте було багато факторів, які призвели до летального результату, — і об’єктивних, і суб’єктивних. Головна претензія заявниці — якби їй зробили кесарів розтин, цього не сталося б. Але треба знати, що кесарів розтин — це не безневинна процедура, яку лікар повинен робити за бажанням породіллі. Можливо, технічно її й простіше зробити, адже операція триває півгодини, а пологи — до доби. Тим більше що М.Лопіт досить досвідчений лікар із відповідною кваліфікацією, він абсолютно володіє методами кесаревого розтину. Однак породілля показань для операції (які регламентовані чіткими протоколами Мінздоров’я) не мала. Якщо уявити, що було б, якби лікар усе-таки зробив кесарів розтин?.. Можливо, дитина й жила б. Проте слід пам’ятати, що це не рутинна процедура, а оперативне втручання. В даному випадку мало місце одне з ускладнень — дистоція плечиків, тобто застрягання плечиків у родових шляхах. Були й інші супутні моменти, наприклад обвиття пуповини навколо шиї. Вивчивши всі матеріали, ми дійшли висновку, що пологова тактика обрана лікарем правильно. За попередніми аналізами, у породіллі все було добре, хоча вона стала на облік у 21—22 тижні. Перед цим жінка нібито спостерігалася в Чехії, але ніяких підтверджуючих документів ми не бачили, принаймні вона не надала їх лікарю. Є й ряд інших моментів. Наприклад, М.Лопіт категорично заперечує, що заявниця приходила до нього 12 травня, а він відмовив їй у госпіталізації. Він також заперечує оперативне втручання у вигляді епізіотомії, тобто ручного розрізання ножицями родових шляхів.
— Отже, дії акушера-гінеколога були правильні?
— Я кажу, що правильною була тактика.
— То який висновок комісії?
— Що смерть дитини була умовно запобіжною за умови менш травматичного вилучення плоду.
— А яке це менш травматичне вилучення крім кесаревого розтину?
— Можливо, якби дитині провели кардіотокографію (але її можна зробити лише в Ужгороді), тоді можна було б ставити питання про кесарів розтин.
— Комісія розглядала факти грубого ставлення лікаря до породіллі й персоналу?
— Можливо, це буде темою окремої розмови. Ми маємо намір звернутися до керівництва Воловецької ЦРЛ, щоб заслухати це питання. Адже грубе ставлення лікаря до пацієнта — це не тільки моральна, а й організаційна проблема, порушення наказів Мінздоров’я, де чітко зазначено, що акушер повинен коректно ставитися до породіллі.
Після спілкування із завідувачем акушерсько-гінекологічного відділення Воловецької ЦРЛ і головою клініко-експертної комісії залишається стійке враження, що обоє вони були, м’яко кажучи, не до кінця щирими. По-перше, вроджену патологію грудної клітини, через яку, за словами М.Лопіта, сталося застрягання плечиків, обов’язково було б виявлено у процесі УЗД. А тим часом усі аналізи, зокрема й результати ультразвукового дослідження, згідно з медичною документацією, були хороші. По-друге, головний акушер-гінеколог Воловецького району некоректно вживає медичну термінологію, коли говорить, що при застряганні плечиків потрібно було «живу дитину вбивати, ключиці ламати». Насправді розсікання ключиць (або клейдотомія) використовується і для порятунку плода — після народження плечики в немовляти легко зростаються без будь-яких наслідків для здоров’я. У даному випадку, очевидно через слабку родову діяльність породіллі, плечики плода застрягли в родових шляхах, не зробивши розвороту. А гінеколог почав силою витягати дитину, скручуючи їй голівку. Абсолютно здоровому малюку Уляни механічним способом (скручуванням голівки) було завдано важкої травми (надрив шийних хребців), внаслідок якої він через чотири дні помер.
Що ж до клініко-експертної комісії, то вона, судячи з усього, намагається вигородити лікаря. Повністю виправдати М.Лопіта, звичайно, неможливо, тому й використовуються двозначні формулювання на зразок «смерть дитини була умовно запобіжною за умови...». Під час інтерв’ю з Т.Міцьо я повідомив, що маю копію чеської медичної картки Уляни, але голова комісії не виявила до цього ніякого інтересу. Та й готовність зустрітися з постраждалою жінкою висловила тільки для галочки. Тим часом «ДТ» знайшло можливість вислухати У.Салтикову. А медичні чиновники обмежилися тим, що послали до неї додому медсестру попросити розписку, що Уляна виїхала за кордон. Мама дала й телефон доньки, однак ніхто й не думав її шукати. Хоча, як сказала в інтерв’ю сама Уляна, якби їй зателефонували, вона обов’язково знайшла б можливість приїхати додому чи в Ужгород, і тоді багато спірних питань, у тому числі й тих, які так категорично заперечує М.Лопіт, можна було б легко прояснити. Комісія зробила свої висновки на підставі пояснень лікаря, показань його ж підлеглих, а також медичної документації, яку вів той-таки лікар. Такий «аналіз» скидається скоріше на фарс, а не на об’єктивне вивчення. «ДТ» неодноразово писало про лікарські помилки, що спричинили летальний результат, вони також були предметом розгляду клініко-експертних комісій. У жодному випадку дії лікаря не були однозначно засуджені, навіть якщо згодом причинно-наслідковий зв’язок між діями лікаря й смертю пацієнта був установлений медичною експертизою. Позицію комісії неважко зрозуміти, адже кожен такий випадок — це пляма на медицині області. Саме тому об’єктивність тут і близько не стояла.
Т.Міцьо називає М.Лопіта досвідченим лікарем із відповідною кваліфікацією. А після уточнюючого запитання з’ясовується, що показник смертності немовлят у Воловецькому районі найвищий на Закарпатті: на 1000 немовлят — 20 смертей. По Україні в останні роки цей показник — 10—11 (для порівняння: у Польщі — 6,4, Франції — 3,6, Японії — 2,8).
Управління охорони здоров’я надіслало свої висновки в прокуратуру Закарпатської області, яка переправила їх у Воловецьку районну прокуратуру для ухвалення рішення. Як і слід було сподіватися, у Воловці вирішили відмовити в порушення кримінальної справи за
п. 2 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України (відсутність у діях лікаря складу злочину).
воскресенье, 7 февраля 2010 г.
"Противсіхи" усієї України, єднаймося!
Сергій Пантюк
"Противсіхи" усієї України, єднаймося!
Власне, на заголовку іронія цього допису й закінчується. Можна було написати щось пафосне, на кшталт "Вставай, нова еліто!", але, відчуваю, що мільйонам українців зараз зовсім не до пафосу.
Особисто мене не здивував і не вразив би жоден результат цих виборів. Тому й зараз особливого смутку не відчуваю. А істерика окремих політиків та біляполітичних шнирів викликає лише посмішку. Врешті, ще немає офіційних результатів, тож вважатимемо, що обидва кандидати в Президенти перебувають у стані передфінішного нервового зриву. Така собі ситуативна "нічия".
А от дані щодо позиції "Не підтримую жодного кандидата" – річ серйозна. Коли близько мільйона людей відверто говорить ключовим політикам держави своє "фе", це, погодьтеся, показник. Принаймні того, що ми помаленьку вчимося мислити і діяти за власними переконаннями, а не за нав'язаними технологіями.
Принагідно згадав, скільки разів добродії і щиро, і "за посадою" прагнули мене переконати, що голос "проти обох" автоматично перепадає кандидату Я. І якби я трохи більше піддавався впливам, можливо б і повівся. Але сьогодні, коли побачив географію і соціальний зріз голосування проти обох кандидатів, раптом подумав – а чи не тут лежить початок того нового громадянського та політичного світогляду, якого так не вистачає нашим "примєлькавшимся" лідерам? Чи не тут може вибудуватися підвалина того справжнього, не ситуативно-декларативного (у вустах наших кандидатів) об'єднання України?
Тому я не згоден з твердженням окремих політологів, що усі, хто проголосував проти обох кандидатів, належать до так званого протестного електорату. Думаю, що більшість, голосуючи "проти", водночас голосувала і "за" – в першу чергу, за себе, за реальні зміни і нові обличчя в політиці. І не виключено, що саме з цього середовища й народиться Президент-2015 – такий, за якого переважній більшості українців таки не буде соромно.
Тому проста пропозиція для усіх, хто проти нинішніх політиків – а чи не пора почати знайомитися і спілкуватися? Думаю, усім нам є що сказати один одному. Хай для початку – віртуально, а далі, Бог дасть, і чимось серйознішим займемось...
http://blogs.pravda.com.ua/authors/pantyuk/4b6f71dcd8fab/
"Противсіхи" усієї України, єднаймося!
Власне, на заголовку іронія цього допису й закінчується. Можна було написати щось пафосне, на кшталт "Вставай, нова еліто!", але, відчуваю, що мільйонам українців зараз зовсім не до пафосу.
Особисто мене не здивував і не вразив би жоден результат цих виборів. Тому й зараз особливого смутку не відчуваю. А істерика окремих політиків та біляполітичних шнирів викликає лише посмішку. Врешті, ще немає офіційних результатів, тож вважатимемо, що обидва кандидати в Президенти перебувають у стані передфінішного нервового зриву. Така собі ситуативна "нічия".
А от дані щодо позиції "Не підтримую жодного кандидата" – річ серйозна. Коли близько мільйона людей відверто говорить ключовим політикам держави своє "фе", це, погодьтеся, показник. Принаймні того, що ми помаленьку вчимося мислити і діяти за власними переконаннями, а не за нав'язаними технологіями.
Принагідно згадав, скільки разів добродії і щиро, і "за посадою" прагнули мене переконати, що голос "проти обох" автоматично перепадає кандидату Я. І якби я трохи більше піддавався впливам, можливо б і повівся. Але сьогодні, коли побачив географію і соціальний зріз голосування проти обох кандидатів, раптом подумав – а чи не тут лежить початок того нового громадянського та політичного світогляду, якого так не вистачає нашим "примєлькавшимся" лідерам? Чи не тут може вибудуватися підвалина того справжнього, не ситуативно-декларативного (у вустах наших кандидатів) об'єднання України?
Тому я не згоден з твердженням окремих політологів, що усі, хто проголосував проти обох кандидатів, належать до так званого протестного електорату. Думаю, що більшість, голосуючи "проти", водночас голосувала і "за" – в першу чергу, за себе, за реальні зміни і нові обличчя в політиці. І не виключено, що саме з цього середовища й народиться Президент-2015 – такий, за якого переважній більшості українців таки не буде соромно.
Тому проста пропозиція для усіх, хто проти нинішніх політиків – а чи не пора почати знайомитися і спілкуватися? Думаю, усім нам є що сказати один одному. Хай для початку – віртуально, а далі, Бог дасть, і чимось серйознішим займемось...
http://blogs.pravda.com.ua/authors/pantyuk/4b6f71dcd8fab/
Судний день. Останні приготування
Автор: Олександра ПРИМАЧЕНКО, Дзеркало Тижня
Своєрідна прикмета часу: 20 січня нинішнього року Анатолій Матіос, який провів гучну операцію із затримання знаменитого голови Львівського адмінсуду Ігоря Зварича, став позаштатним радником... голови Вищого адміністративного суду України. Наказ підписаний Олександром Пасенюком, який звик вважати себе головою ВАСУ...
Читачі «ДТ» знають, що ув’язнений Ігор Зварич не забув згадати Олександра Пасенюка у своїх мемуарах. А.Матіосу, зрозуміло, відомо значно більше... У тому числі зі сказаного не під протокол. Однак так уже збіглися на даному етапі інтереси, а залежно від них вигадливо перетасувалися ті, хто начебто стояв по різні боки барикад. Невеличким штрихом яскраво підкреслюючи всю умовність цих «постановочних війн», які нам щодня демонструють і які служать ширмою, котра приховує інтереси справжні.
Що цінного може порекомендувати О.Пасенюку так ексклюзивно поінформований радник? Те саме, що й Заричу, — зробити щиросердне зізнання? Для цього навряд чи варто було оформлятися радником, тим паче що О.Пасенюк таких розмов дуже не любить. Інша річ — самим фактом свого існування нагадувати, як багато цікавого відомо про Пасенюка і що потрібно для того, аби про це раптом недоречно не згадали колеги Матіоса і в Генпрокуратурі, і в СБУ (адже Матіос — прокурор і есбеушник в одній особі, якого добре знають, хоча й не візьмемося стверджувати, що люблять, зокрема на Львівщині та в Одесі).
У зв’язку з такими метаморфозами не можна оминути увагою й інформацію про відкат у справі Зварича, яка просочується з надр прокуратури та спецслужб. Ні, звісно, ніхто не каже, що Зварич хороший. Пізно. Оперативники із задоволенням відзначають, що давно не працювали так ретельно, як у цій справі. В 43 томах справи згадуються близько 40 епізодів, у тому числі не заохочувані Кримінальним кодексом питання статевих стосунків. Вісім епізодів розписані, як поеми. Читати — не перечитати. Отже, зі Зваричем зрозуміло. Але мурижили суддю так довго зовсім не заради цього. Йому особисто давним-давно оприлюдненого правоохоронцями повністю вистачило б у суді. Інтерес становили в основному його високопоставлені соратники. Проте інтерес цей чи то виявився непостійним, чи то з самого початку полягав у накопиченні матеріалів, які б гарантували, зокрема, «правильний» розгляд ВАСУ справ, пов’язаних із виборами, – але що стосується О.Пасенюка, тут ситуація змінюється. Як прогнозувало «ДТ», запитань до нього дедалі менше. Звучать вони вже зовсім не так категорично. І, схоже, незабаром взагалі можуть бути зведені до доброзичливих розпитувань заради пристойності — про здоров’я та враження від останнього вояжу...
Тим часом новий радник у цивільному прибув у ВАСУ не сам, а з ескортом. Кажуть, група підтримки, яка зайшла перед ним до ВАСУ, складається з п’яти-шести таких самих компетентних колег. Начебто про людське око «шерстили» в суді спецчастину — перший відділ. Але це пришестя в часі збіглося з іншими незначними, на перший погляд, подіями. На підставі наказу О.Пасенюка було змінено інструкцію про здійснення держохорони будівлі ВАСУ. Зміни промовисті: не суд — остання лінія оборони. Відтепер навіть спецбатальйон судової міліції «Грифон», який був створений спеціально для судів і завжди мав право безперешкодно входити в адмінсуд, може потрапити туди тільки за особливим дозволом, за спеціальними списками. Виключно у дні судових засідань і за заявкою головуючого у справі, «узгодженою з керівниками апарату суду, з обов’язковим пред’явленням зброї для огляду». Отож мало який «грифон» тепер зможе пробратися у ВАСУ, що в нагальному порядку перетворюється з судового органу на цитадель окремо взятої політичної сили. Підготовча робота до розгляду головної виборчої справи ведеться грунтовно — у плані розпізнавання відвідувачів ВАСУ за принципом «свій-чужий». Про те, що колегія суддів для цієї справи підбиратиметься за тими самими правилам, ЗМІ писали давно й багато. Для цього, власне, політичними та силовими методами й утримується на посаді голови потрібна людина. Як повідомляють поінформовані джерела, така специфічна робота з підготовки розгляду зазначеної справи координується на високому «державному» рівні — одним із перших заступників керівника спецслужби, главою комітету «боротьби з правосуддям» (так його називають у журналістських і суддівських колах) і, природно, самим головою.
Відомо, що в нас в адмінсуді все дуже заплутано: одночасно трудяться і голова, і той, хто виконує його обов’язки. Відповідно, будні їхні почасти наповнені справами, котрі далекі від основних обов’язків, зате становлять готовий матеріал для анекдотів. Наприклад, М.Сірош пише лист начальнику управління держохорони про те, що 20 січня 2010 року ВАСУ ухвалив надати йому, в.о. голови ВАСУ, особисту охорону. Виконання покладене на «Грифон». Але з 22 січня працівники управління держохорони не пропускають представників судової міліції в приміщення суду. На підставі наказу, підписаного самозванцем О.Пасенюком, який головою ВАСУ вже не є, зазначає М.Сірош... Така «здорова робоча атмосфера» у вищому суді в очікуванні результатів президентських виборів.
Перед входом встановили камери відеоспостереження. І, хоча рову з водою по периметру будинку поки що не викопали, зрозуміло: в суді до виборів і дальшого тривожного часу в основному готові. Так-сяк окопалися.
Будь-який юрист із не купленим дипломом розуміє: в О.Пасенюка немає законних підстав називатися головою суду. Ще зовсім недавно усвідомлював це й він сам, але останнім часом із ним, очевидно, щось трапилося. З інтерв’ю О.Пасенюка «Экономическим известиям» від 15 квітня 2009 року: «Запитання: Але ви ж розумієте, що фінал президентських виборів відбудеться у ВАСУ, а суд саме тоді залишиться без голови.
О.Пасенюк: Не виключено, що саме в той період часу в мене закінчаться повноваження. Тоді, відповідно до закону про судоустрій, обов’язки голови виконуватиме перший заступник (Микола Сірош). Це досвідчений, кваліфікований суддя й керівник, отже, трагедії не буде. А справу розглядатиме колегія суддів, яка буде сформована безпосередньо після надходження відповідного позову в суд, отож зараз ми не можемо знати, хто саме розглядатиме справу».
Ніколи ні в кого не виникало сумніву в тому, що закінчення зазначеного в законі строку перебування на посаді означає автоматичне припинення посадових повноважень. У країні були і є тисячі призначених уперше на п’ятирічний строк суддів, у яких «спливав цей строк» і які з наступного дня переставали виконувати службові повноваження в очікуванні того моменту, коли вирішиться їхня подальша професійна доля і їх безстроково оберуть на посаду судді. В ситуації із закінченням строку повноважень голови суду алгоритм дії за законом також чіткий і однозначний. Заступник стає до виконання таких обов’язків і несе цей хрест доти, доки великі люди нагорі кулуарно, а їхні «менші брати» перед телекамерами в жорстокій сутичці визначаться, чия людина сяде у вільне крісло.
Самого О.Пасенюка, котрий усе так чітко розумів і говорив так добре й правильно, швидше за все, спантеличили обставини (можливо, пов’язані з тим-таки Зваричем) і радники, яких у нас — греблю гати. Таку димову завісу влаштували — не прокашлятися. Про стан справ у ВАСУ дають свої глибокодумні навколоюридичні висновки і в ГПУ, і в Мін’юсті, і навіть у МВС. Не залишилася осторонь палких дебатів і Вища рада юстиції. Щоправда, напускає туману акуратно, вустами в.о. секретаря секції з питань підготовки подань для призначення суддів уперше і звільнень їх з посади. Він розповів багато цікавого, але того, що безпосереднього суті справи не стосується. Були й ритуальні танці з печаткою ВАСУ, яка губилася і знаходилася і яку чогось тягали в МВС: чи то на упізнання, чи то на очну ставку. Було ще рішення КС, яке в даному контексті коментувалося багатьма, але воно суті «двовладдя» у ВАСУ не стосувалося, оскільки торкалося інших нюансів, призначення суддів на адмінпосади. Екс-міністр юстиції Олександр Лавринович (сумний приклад того, як разюче іноді змінюються люди) розповідав чомусь про непорушну «безперервність влади» у державі. Як пов’язана ця безперервність із даним клінічним випадком, тільки Лавриновичу самому, напевно, й зрозуміло. Адже ніхто й не казав, що 22 грудня, коли повноваження Пасенюка закінчилися, у ВАСУ треба вікна дошками забити до кращих часів... Проте правильна у принципі, але в цьому випадку за вуха притягнута теза в інтерпретації Лавриновича майже непомітно перетворювалася на аксіому про безперервність влади особисто Пасенюка. Ніби тільки він, єдина в державі людина, Обраний, може цю безперервність забезпечити...
Не можна звинувачувати в нинішній ситуації виключно суди. До всього цього абсурду закономірно призвело те, що нікому з політиків і політсил насправді ніколи не була потрібна незалежна, неупереджена, професійна судова влада. Її і за сприятливіших обставин треба ростити довго й тяжко, плекати, періодично прополюючи і навіть «обрізаючи». У наших же реаліях повноцінній судовій владі категорично нема звідки взятися. Тому можновладці визнають лише одну судову «спеціалізацію»: «наш» суд або «не наш», і одну-єдину вимогу до судді — готовність виносити «правильні» рішення. Їм набагато зручніше мати злиденні суди і суддів-мільйонерів. Злиденному суду завжди можна дорікати за незаконні джерела існування, а небідному судді завжди є чого боятися і що втрачати. Тому постійно недофінансовані з бюджету суди віддано на розтерзання кланам. Тому не виділяються кошти на організацію автоматичного документообігу і не ухвалюється закон, який регламентує призначення суддів на адміністративні посади. Як наслідок — усе це дає можливість поставити під сумнів будь-яке рішення суду. На той випадок, якщо раптом дійде і до юридичних аргументів.
Дуже зручно, поставивши судову систему в нинішнє становище, в одних випадках користуватися її продажністю на повну котушку, в інших, якщо раптом потрібне рішення «перебили» опоненти або, понад сподівання, залишився хтось непідкупний, — вриватися в суд, нахабно, цинічно й цілком безкарно здійснюючи «парламентський контроль», у чому набили руку всі недоторканні з БЮТ і «Регіонами» на чолі. Хоч би хто й з якими гаслами «захоплював» суд, по суті мотивація цих «великих стоянь» незмінна. Якщо самим скористатися відсутністю автоматичної системи розподілу справ не вдається, переходять до жорсткого «парламентському контролю». Коли вдається — на все горло так відчайдушно захищають «незалежність судів» від опонентів, що самі вже майже вірять у це. Така склалася традиція захисту власних інтересів в судах. Будь-яких інтересів, аж ніяк не обов’язково тих, які «охороняються законом».
Ми не говоримо зараз ні про законність останніх рішень, винесених на користь БЮТ, ні про правомірність рішень, винесених на користь «Регіонів». Не тому, що це не важливо для нас. А тому, що, як зазначалося, легітимність цих рішень абсолютно не важлива для двох високих, але сторін, які ніяк не можуть домовитися. Для них має значення тільки одне: на чию користь його винесли. І нерідко це стає єдиним чинником, що визначає подальшу кар’єру судді.
Голова Київського апеляційного адміністративного суду України А.Денисов, наскільки відомо, єдиний суддя, котрий публічно домагався однаковості судової практики у справах, пов’язаних із виборами, про що писало «ДТ». Він поділився з місією ОБСЄ для спостереження за виборами президента України враженнями від відвідання суду парламентськими недоторканними. Події 27 січня голова описав особливо: «Того дня до мого робочого кабінету увійшли народні депутати Бондик В.А. і Мірошниченко Ю.Р., котрі почали схиляти мене як голову суду до співробітництва з ними (треба розуміти, до сприяння у вирішенні «потрібних» їм справ про виборчі спори. — Ред.). Отримавши негативну відповідь, вони погрожували порушенням проти мене кримінальної справи, а також ініціюванням питання про звільнення з посади судді і голови суду». Поки суддя відлучався, щоб повідомити про те, що відбувається, Раді суддів, нардепи пробіглися по кабінетах і влізли в комп’ютерну базу даних. У другій половині дня прибули ще четверо народних депутатів і заступник генпрокурора В.Кудрявцев. Свідком цих подій був міжнародний спостерігач на виборах президента Т.Рахімбек. А.Денисов стверджує, що заступник генпрокурора погрожував порушити проти нього кримінальну справу.
Наступного дня депутати тієї ж політичної сили знову відвідали суд і по черзі, вахтовим методом провели там увесь день. У результаті всіх цих вторгнень депутати змогли переконатися в тому, що й без того було їм добре відомо: автоматизована система документообігу в тому вигляді, як це передбачено в Кодексі адміністративного судочинства, не працює і працювати не може. Причини їм добре відомі. В.Бондик особисто подавав у жовтні минулого року законопроект, покликаний відкласти впровадження цієї системи до 1 січня 2011 року через відсутність фінансування. Крім того, впровадження автоматизованої системи документообігу в суді не належить до обов’язків голови суду. Проте В.Бондик вносить постанову про звільнення голови з одночасною рекомендацією Вищій раді юстиції негайно розглянути і направити в парламент подання про його звільнення й з посади судді.
Так само витончено тепер вгризаються в останній, мабуть, не взятий «Регіонами» форпост — Верховний суд. Вирішили раптом перевірити ще раз законність призначення на посаду голови ВСУ Василя Онопенка. Щоправда, вони це вже робили й отримали відповідь від компетентних органів. Але хто ж заважає поцікавитися ще раз, якщо та відповідь їх не влаштувала? Та й у парламенті нині ситуація начебто сприятлива: раптом вийде, як із Ю.Луценком? Не важливо, що для цього немає ніяких правових підстав, а саму постановку питання про скасування «кадрової» постанови парламенту восьмирічної давності юристи інакше як юридичною дикістю не називають. Щоправда, цей вид юридичного рейдерства було випробувано в секретаріаті президента під час боротьби за дострокові вибори 2007 р., коли для того, щоб паралізувати КС, скасовували укази про призначення суддів КС тощо.
Тисячі суддів, котрі спостерігають ці баталії, продовжують діставати наочні уроки: що буває з тими, хто «не з нами». А зважаючи на те, що така манера спілкування з судами притаманна всім основним політичним силам, для судді очевидне його становище між молотом і ковадлом...
Суспільство може й повинно вимагати від судді чесного виконання свого обов’язку. Але не щоденного героїзму в нерівному бою з кастою знахабнілих недоторканних дикунів.
Сьогодні ж право як таке не важливе взагалі. На найвищому рівні — розмови, як на східняку: не чіпайте Пасенюка, не будемо «рвати» Верховний суд. І байдуже, що говорить закон. Питання вирішується «поверхом вище» — у політичній площині. Також не важлива й дика ситуація в адмінсуді. Країна, яка пережила «двох прокурорів» і безліч інших юридичних оксюморонів, переживе і «двох голів» одного й того ж суду. Щоправда, незрозуміло, що буде з нею, якщо всі ці неподобства породять на наші голови двох президентів?
Своєрідна прикмета часу: 20 січня нинішнього року Анатолій Матіос, який провів гучну операцію із затримання знаменитого голови Львівського адмінсуду Ігоря Зварича, став позаштатним радником... голови Вищого адміністративного суду України. Наказ підписаний Олександром Пасенюком, який звик вважати себе головою ВАСУ...
Читачі «ДТ» знають, що ув’язнений Ігор Зварич не забув згадати Олександра Пасенюка у своїх мемуарах. А.Матіосу, зрозуміло, відомо значно більше... У тому числі зі сказаного не під протокол. Однак так уже збіглися на даному етапі інтереси, а залежно від них вигадливо перетасувалися ті, хто начебто стояв по різні боки барикад. Невеличким штрихом яскраво підкреслюючи всю умовність цих «постановочних війн», які нам щодня демонструють і які служать ширмою, котра приховує інтереси справжні.
Що цінного може порекомендувати О.Пасенюку так ексклюзивно поінформований радник? Те саме, що й Заричу, — зробити щиросердне зізнання? Для цього навряд чи варто було оформлятися радником, тим паче що О.Пасенюк таких розмов дуже не любить. Інша річ — самим фактом свого існування нагадувати, як багато цікавого відомо про Пасенюка і що потрібно для того, аби про це раптом недоречно не згадали колеги Матіоса і в Генпрокуратурі, і в СБУ (адже Матіос — прокурор і есбеушник в одній особі, якого добре знають, хоча й не візьмемося стверджувати, що люблять, зокрема на Львівщині та в Одесі).
У зв’язку з такими метаморфозами не можна оминути увагою й інформацію про відкат у справі Зварича, яка просочується з надр прокуратури та спецслужб. Ні, звісно, ніхто не каже, що Зварич хороший. Пізно. Оперативники із задоволенням відзначають, що давно не працювали так ретельно, як у цій справі. В 43 томах справи згадуються близько 40 епізодів, у тому числі не заохочувані Кримінальним кодексом питання статевих стосунків. Вісім епізодів розписані, як поеми. Читати — не перечитати. Отже, зі Зваричем зрозуміло. Але мурижили суддю так довго зовсім не заради цього. Йому особисто давним-давно оприлюдненого правоохоронцями повністю вистачило б у суді. Інтерес становили в основному його високопоставлені соратники. Проте інтерес цей чи то виявився непостійним, чи то з самого початку полягав у накопиченні матеріалів, які б гарантували, зокрема, «правильний» розгляд ВАСУ справ, пов’язаних із виборами, – але що стосується О.Пасенюка, тут ситуація змінюється. Як прогнозувало «ДТ», запитань до нього дедалі менше. Звучать вони вже зовсім не так категорично. І, схоже, незабаром взагалі можуть бути зведені до доброзичливих розпитувань заради пристойності — про здоров’я та враження від останнього вояжу...
Тим часом новий радник у цивільному прибув у ВАСУ не сам, а з ескортом. Кажуть, група підтримки, яка зайшла перед ним до ВАСУ, складається з п’яти-шести таких самих компетентних колег. Начебто про людське око «шерстили» в суді спецчастину — перший відділ. Але це пришестя в часі збіглося з іншими незначними, на перший погляд, подіями. На підставі наказу О.Пасенюка було змінено інструкцію про здійснення держохорони будівлі ВАСУ. Зміни промовисті: не суд — остання лінія оборони. Відтепер навіть спецбатальйон судової міліції «Грифон», який був створений спеціально для судів і завжди мав право безперешкодно входити в адмінсуд, може потрапити туди тільки за особливим дозволом, за спеціальними списками. Виключно у дні судових засідань і за заявкою головуючого у справі, «узгодженою з керівниками апарату суду, з обов’язковим пред’явленням зброї для огляду». Отож мало який «грифон» тепер зможе пробратися у ВАСУ, що в нагальному порядку перетворюється з судового органу на цитадель окремо взятої політичної сили. Підготовча робота до розгляду головної виборчої справи ведеться грунтовно — у плані розпізнавання відвідувачів ВАСУ за принципом «свій-чужий». Про те, що колегія суддів для цієї справи підбиратиметься за тими самими правилам, ЗМІ писали давно й багато. Для цього, власне, політичними та силовими методами й утримується на посаді голови потрібна людина. Як повідомляють поінформовані джерела, така специфічна робота з підготовки розгляду зазначеної справи координується на високому «державному» рівні — одним із перших заступників керівника спецслужби, главою комітету «боротьби з правосуддям» (так його називають у журналістських і суддівських колах) і, природно, самим головою.
Відомо, що в нас в адмінсуді все дуже заплутано: одночасно трудяться і голова, і той, хто виконує його обов’язки. Відповідно, будні їхні почасти наповнені справами, котрі далекі від основних обов’язків, зате становлять готовий матеріал для анекдотів. Наприклад, М.Сірош пише лист начальнику управління держохорони про те, що 20 січня 2010 року ВАСУ ухвалив надати йому, в.о. голови ВАСУ, особисту охорону. Виконання покладене на «Грифон». Але з 22 січня працівники управління держохорони не пропускають представників судової міліції в приміщення суду. На підставі наказу, підписаного самозванцем О.Пасенюком, який головою ВАСУ вже не є, зазначає М.Сірош... Така «здорова робоча атмосфера» у вищому суді в очікуванні результатів президентських виборів.
Перед входом встановили камери відеоспостереження. І, хоча рову з водою по периметру будинку поки що не викопали, зрозуміло: в суді до виборів і дальшого тривожного часу в основному готові. Так-сяк окопалися.
Будь-який юрист із не купленим дипломом розуміє: в О.Пасенюка немає законних підстав називатися головою суду. Ще зовсім недавно усвідомлював це й він сам, але останнім часом із ним, очевидно, щось трапилося. З інтерв’ю О.Пасенюка «Экономическим известиям» від 15 квітня 2009 року: «Запитання: Але ви ж розумієте, що фінал президентських виборів відбудеться у ВАСУ, а суд саме тоді залишиться без голови.
О.Пасенюк: Не виключено, що саме в той період часу в мене закінчаться повноваження. Тоді, відповідно до закону про судоустрій, обов’язки голови виконуватиме перший заступник (Микола Сірош). Це досвідчений, кваліфікований суддя й керівник, отже, трагедії не буде. А справу розглядатиме колегія суддів, яка буде сформована безпосередньо після надходження відповідного позову в суд, отож зараз ми не можемо знати, хто саме розглядатиме справу».
Ніколи ні в кого не виникало сумніву в тому, що закінчення зазначеного в законі строку перебування на посаді означає автоматичне припинення посадових повноважень. У країні були і є тисячі призначених уперше на п’ятирічний строк суддів, у яких «спливав цей строк» і які з наступного дня переставали виконувати службові повноваження в очікуванні того моменту, коли вирішиться їхня подальша професійна доля і їх безстроково оберуть на посаду судді. В ситуації із закінченням строку повноважень голови суду алгоритм дії за законом також чіткий і однозначний. Заступник стає до виконання таких обов’язків і несе цей хрест доти, доки великі люди нагорі кулуарно, а їхні «менші брати» перед телекамерами в жорстокій сутичці визначаться, чия людина сяде у вільне крісло.
Самого О.Пасенюка, котрий усе так чітко розумів і говорив так добре й правильно, швидше за все, спантеличили обставини (можливо, пов’язані з тим-таки Зваричем) і радники, яких у нас — греблю гати. Таку димову завісу влаштували — не прокашлятися. Про стан справ у ВАСУ дають свої глибокодумні навколоюридичні висновки і в ГПУ, і в Мін’юсті, і навіть у МВС. Не залишилася осторонь палких дебатів і Вища рада юстиції. Щоправда, напускає туману акуратно, вустами в.о. секретаря секції з питань підготовки подань для призначення суддів уперше і звільнень їх з посади. Він розповів багато цікавого, але того, що безпосереднього суті справи не стосується. Були й ритуальні танці з печаткою ВАСУ, яка губилася і знаходилася і яку чогось тягали в МВС: чи то на упізнання, чи то на очну ставку. Було ще рішення КС, яке в даному контексті коментувалося багатьма, але воно суті «двовладдя» у ВАСУ не стосувалося, оскільки торкалося інших нюансів, призначення суддів на адмінпосади. Екс-міністр юстиції Олександр Лавринович (сумний приклад того, як разюче іноді змінюються люди) розповідав чомусь про непорушну «безперервність влади» у державі. Як пов’язана ця безперервність із даним клінічним випадком, тільки Лавриновичу самому, напевно, й зрозуміло. Адже ніхто й не казав, що 22 грудня, коли повноваження Пасенюка закінчилися, у ВАСУ треба вікна дошками забити до кращих часів... Проте правильна у принципі, але в цьому випадку за вуха притягнута теза в інтерпретації Лавриновича майже непомітно перетворювалася на аксіому про безперервність влади особисто Пасенюка. Ніби тільки він, єдина в державі людина, Обраний, може цю безперервність забезпечити...
Не можна звинувачувати в нинішній ситуації виключно суди. До всього цього абсурду закономірно призвело те, що нікому з політиків і політсил насправді ніколи не була потрібна незалежна, неупереджена, професійна судова влада. Її і за сприятливіших обставин треба ростити довго й тяжко, плекати, періодично прополюючи і навіть «обрізаючи». У наших же реаліях повноцінній судовій владі категорично нема звідки взятися. Тому можновладці визнають лише одну судову «спеціалізацію»: «наш» суд або «не наш», і одну-єдину вимогу до судді — готовність виносити «правильні» рішення. Їм набагато зручніше мати злиденні суди і суддів-мільйонерів. Злиденному суду завжди можна дорікати за незаконні джерела існування, а небідному судді завжди є чого боятися і що втрачати. Тому постійно недофінансовані з бюджету суди віддано на розтерзання кланам. Тому не виділяються кошти на організацію автоматичного документообігу і не ухвалюється закон, який регламентує призначення суддів на адміністративні посади. Як наслідок — усе це дає можливість поставити під сумнів будь-яке рішення суду. На той випадок, якщо раптом дійде і до юридичних аргументів.
Дуже зручно, поставивши судову систему в нинішнє становище, в одних випадках користуватися її продажністю на повну котушку, в інших, якщо раптом потрібне рішення «перебили» опоненти або, понад сподівання, залишився хтось непідкупний, — вриватися в суд, нахабно, цинічно й цілком безкарно здійснюючи «парламентський контроль», у чому набили руку всі недоторканні з БЮТ і «Регіонами» на чолі. Хоч би хто й з якими гаслами «захоплював» суд, по суті мотивація цих «великих стоянь» незмінна. Якщо самим скористатися відсутністю автоматичної системи розподілу справ не вдається, переходять до жорсткого «парламентському контролю». Коли вдається — на все горло так відчайдушно захищають «незалежність судів» від опонентів, що самі вже майже вірять у це. Така склалася традиція захисту власних інтересів в судах. Будь-яких інтересів, аж ніяк не обов’язково тих, які «охороняються законом».
Ми не говоримо зараз ні про законність останніх рішень, винесених на користь БЮТ, ні про правомірність рішень, винесених на користь «Регіонів». Не тому, що це не важливо для нас. А тому, що, як зазначалося, легітимність цих рішень абсолютно не важлива для двох високих, але сторін, які ніяк не можуть домовитися. Для них має значення тільки одне: на чию користь його винесли. І нерідко це стає єдиним чинником, що визначає подальшу кар’єру судді.
Голова Київського апеляційного адміністративного суду України А.Денисов, наскільки відомо, єдиний суддя, котрий публічно домагався однаковості судової практики у справах, пов’язаних із виборами, про що писало «ДТ». Він поділився з місією ОБСЄ для спостереження за виборами президента України враженнями від відвідання суду парламентськими недоторканними. Події 27 січня голова описав особливо: «Того дня до мого робочого кабінету увійшли народні депутати Бондик В.А. і Мірошниченко Ю.Р., котрі почали схиляти мене як голову суду до співробітництва з ними (треба розуміти, до сприяння у вирішенні «потрібних» їм справ про виборчі спори. — Ред.). Отримавши негативну відповідь, вони погрожували порушенням проти мене кримінальної справи, а також ініціюванням питання про звільнення з посади судді і голови суду». Поки суддя відлучався, щоб повідомити про те, що відбувається, Раді суддів, нардепи пробіглися по кабінетах і влізли в комп’ютерну базу даних. У другій половині дня прибули ще четверо народних депутатів і заступник генпрокурора В.Кудрявцев. Свідком цих подій був міжнародний спостерігач на виборах президента Т.Рахімбек. А.Денисов стверджує, що заступник генпрокурора погрожував порушити проти нього кримінальну справу.
Наступного дня депутати тієї ж політичної сили знову відвідали суд і по черзі, вахтовим методом провели там увесь день. У результаті всіх цих вторгнень депутати змогли переконатися в тому, що й без того було їм добре відомо: автоматизована система документообігу в тому вигляді, як це передбачено в Кодексі адміністративного судочинства, не працює і працювати не може. Причини їм добре відомі. В.Бондик особисто подавав у жовтні минулого року законопроект, покликаний відкласти впровадження цієї системи до 1 січня 2011 року через відсутність фінансування. Крім того, впровадження автоматизованої системи документообігу в суді не належить до обов’язків голови суду. Проте В.Бондик вносить постанову про звільнення голови з одночасною рекомендацією Вищій раді юстиції негайно розглянути і направити в парламент подання про його звільнення й з посади судді.
Так само витончено тепер вгризаються в останній, мабуть, не взятий «Регіонами» форпост — Верховний суд. Вирішили раптом перевірити ще раз законність призначення на посаду голови ВСУ Василя Онопенка. Щоправда, вони це вже робили й отримали відповідь від компетентних органів. Але хто ж заважає поцікавитися ще раз, якщо та відповідь їх не влаштувала? Та й у парламенті нині ситуація начебто сприятлива: раптом вийде, як із Ю.Луценком? Не важливо, що для цього немає ніяких правових підстав, а саму постановку питання про скасування «кадрової» постанови парламенту восьмирічної давності юристи інакше як юридичною дикістю не називають. Щоправда, цей вид юридичного рейдерства було випробувано в секретаріаті президента під час боротьби за дострокові вибори 2007 р., коли для того, щоб паралізувати КС, скасовували укази про призначення суддів КС тощо.
Тисячі суддів, котрі спостерігають ці баталії, продовжують діставати наочні уроки: що буває з тими, хто «не з нами». А зважаючи на те, що така манера спілкування з судами притаманна всім основним політичним силам, для судді очевидне його становище між молотом і ковадлом...
Суспільство може й повинно вимагати від судді чесного виконання свого обов’язку. Але не щоденного героїзму в нерівному бою з кастою знахабнілих недоторканних дикунів.
Сьогодні ж право як таке не важливе взагалі. На найвищому рівні — розмови, як на східняку: не чіпайте Пасенюка, не будемо «рвати» Верховний суд. І байдуже, що говорить закон. Питання вирішується «поверхом вище» — у політичній площині. Також не важлива й дика ситуація в адмінсуді. Країна, яка пережила «двох прокурорів» і безліч інших юридичних оксюморонів, переживе і «двох голів» одного й того ж суду. Щоправда, незрозуміло, що буде з нею, якщо всі ці неподобства породять на наші голови двох президентів?
Подписаться на:
Сообщения (Atom)