Автор: Тарас БИК (координатор проектів ЛММГО «Євроклуб» (Брюссель))
Протягом усього студентського життя разом із друзями з факультету міжнародних відносин ми подорожували Європою — в рамках навчання, участі в різноманітних конференціях та семінарах. Такі поїздки для студента-міжнародника були рівноцінним практичним додатком до теоретичних знань, як і перебування студента-біолога в національному парку чи студента-інженера на заводі. Це стало невід’ємною частиною нашої освіти, вивчення мов, формування світогляду та й, без перебільшення, неабияк вплинуло на майбутнє професійне життя.
Окрім того, такі поїздки в держави ЄС залишаються, мабуть, найбільш ефективним способом досягнення цілей євроінтеграції України. Адже українці мають можливість зрозуміти на практиці, що таке європейська ментальність, європейські стандарти життя і як їх можна впровадити в нашій державі. Зрештою, налагодження міжлюдських контактів є важливим чинником формування міждержавних відносин.
Після закінчення університету разом з проєвропейськи налаштованими друзями ми вирішили самі робити внесок в євроінтеграцію України: в партнерстві з німецькою громадською організацією було вирішено розпочати серію семінарів про роль громад у суспільно-політичному житті Німеччини. Для реалізації проекту представники як української, так і німецької організації доклали надзвичайно багато зусиль — у вільний від роботи час, без будь-якої винагороди.
Хоч як парадоксально, але найбільша перешкода, яка постала на шляху цього проєвропейського проекту, було європейське (а саме — німецьке) консульство, яке, здається, відверто ігнорує Угоду між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз. І йдеться не лише про жорсткі вимоги для отримання візи чи про банальну некомпетентність і хамство клерків консульства, а й про те, що дипломати не вважають обов’язковими абсолютно чіткі статті угоди. Йдеться, для прикладу, про те, що для осіб, які беруть участь у науковій та культурній діяльності, передбачено спрощену процедуру оформлення віз, тобто достатньо письмового запиту організації, що запрошує, взяти участь у такій діяльності, без надання будь-якого іншого підтвердження, запрошення чи обґрунтування мети візиту. Але в нашому випадку варто відзначити, що крім самої присутності всієї групи керівнику групи довелося сім (!) разів бігати в консульство, виконуючи чергові забаганки установи. Хоча раніше, за кілька років до підписання угоди, консульство Німеччини не вимагало присутності групи для отримання віз. Годі вже й говорити про те, що хоча відповідно до угоди, плата за оформлення віз з наведених вище категорій осіб не стягується, одна з найбагатших держав світу не цурається заробляти таким чином гроші в країні, де ВВП на душу населення становить близько 20% від аналогічного її показника.
Проте всі перешкоди вдалося подолати, і перший семінар таки відбувся. Група мала нагоду відвідати органи федеральної та місцевої влади Німеччини і поспілкуватися під час семінарів з німецькими депутатами, лідерами громадського руху, викладачами та студентами.
Здавалося, всі механізми відпрацьовано, і перешкод для подальшої реалізації семінарів не існує. Понад те, було ухвалено рішення розширити проект, залучивши в нього людей з вадами зору, — вже в наступному семінарі мав узяти участь незрячий студент-германіст. Проте не так сталося, як гадалося. Наступного разу консульство просто… відмовилося приймати документи в групи. Причина — група не мала оригіналу запрошення від німецької організації (який з технічних причин не дійшов до української сторони), а відповідний факс не задовольнив німецького дипломата. Це було формальне обґрунтування, бо якщо вчитатися у вимоги консульства, то для відмови цілій групі в отриманні візи достатньо, скажімо, щоб хтось один з учасників групи неправильно транслітерував ім’я матері. Більше того, в цей день мала відбутися співбесіда — організатори залишили достатньо часу між співбесідою та поїздкою для того, щоб донести будь-який додатковий чи виправлений документ, якщо виникне така потреба. При цьому дипломати не завдали собі клопоту сконтактуватися з німецькою організацію, а спроби керівника останньої додзвонитися в Київ для роз’яснення ситуації були марними. Отже, майже 20 людей з різних куточків України, витрачаючи свої кошти і час, прибули в консульство з пакетом документів, анкет, довідок та копій, загальним обсягом близько 200 сторінок (нагадую, це — «спрощена процедура оформлення віз»). Зрештою, студенти-міжнародники, юристи, політологи і лінгвісти з найпрестижніших університетів держави, представники неурядових організацій та молоді, які працюють у сфері євроінтеграції України, провели півтори години під консульством і почули брутальну відмову німецького дипломата. Таким чином плани всієї групи та тривалі зусилля організаторів в одну мить було зруйновано, а доцільність організації проекту в Німеччині в майбутньому поставлено під великий сумнів.
Передбачаю — якщо й буде якась реакція на цю публікацію з боку консульства Німеччини, то виглядатиме вона банально: «не було виконано конкретного пункту вимог консульства»; «громадянам України, які прагнуть потрапити до ЄС, потрібно навчитися європейського порядку та виконувати правові підстави для отримання візи» тощо. Якщо така відповідь і з’явиться, то наперед даю зустрічну відповідь: «Дурниця. Повна дурниця».
Річ у тому, що вже впродовж років мені доводиться мати справу з бюрократією — як в особистому, так і в професійному житті; як в Україні так і в державах ЄС. І будь-де це явище, м’яко кажучи, не викликає особливого задоволення. Проте бюрократія стала невід’ємною частиною державного управління в сучасному демократичному суспільстві. А серед основних цілей бюрократії, нагадаю, — обслуговувати державу з людиною в її центрі.
У цьому контексті наведу приклад з Брюсселя — столиці європейської бюрократії. Під час подачі паперів для отримання дозволу на тимчасове проживання, мені повідомили термін отримання цього документа, який ніяк не узгоджувався з моїм бажанням відвідати на Різдво сім’ю в Україні. Я пояснив ситуацію працівнику адміністрації, після чого він переглянув графік відвідувачів, зробив кілька дзвінків, кудись навіть сходив (!) особисто. Зрештою, я отримав документ значно раніше стандартного графіка. Тих, хто розмірковує, скільки мені це коштувало, — розчарую: таке ні мені, ні чиновникові і на думку не спало б. І це далеко не одиничний випадок — тут не руйнують планів людей, якщо, скажімо, якийсь документ не здано вчасно. Просто, крім виконання своїх бюрократичних обов’язків, держслужбовець залишається людиною, розуміючи, що кожен з його клієнтів також людина. Така собі бюрократія з людським обличчям.
І коли це людське обличчя зникає, бюрократія втрачає свою природну функцію допомагати в налагодженні зв’язку людини і держави, набуваючи натомість функції деструктивної — перешкоджати повноцінній реалізації громадянами своїх прав. І коли чиновник, а надто дипломат, керується бажанням продемонструвати свою вищість громадянам іншої держави, посилаючись при цьому на букву внутрішнього документа установи, проте ігноруючи як букву, так і дух міждержавної угоди, — цей людський чинник, набувши системного характеру, може зіграти вкрай негативну роль для міждержавних відносин. А життя українців за візовою завісою таки часто дає підстави говорити саме про системний характер такого поводження.
На жаль, принцип Europa ohne Grenzen для багатьох європейських дипломатів до цього часу не став наріжним каменем міжнародних відносин на нашому континенті. Через 20 років після відомих подій у Німеччині, ці люди все ще мислять категоріями Berliner Mauer — муру, який, у їхньому уявленні, не був знищений, а лише перемістився на кількасот кілометрів на Схід.
Комментариев нет:
Отправить комментарий