Розбудова нашої відсталості

Євген МАРЧЕНКО


В українському інтелектуальному полі і далі активно живуть та перемагають ідеї, які за кордоном, у «благословенних Європах та Палестинах» давно вже в шафі, вкриті густим шаром нафталіну. Не дивно, що в такій атмосфері українська наука, а за нею й політика, переважно користується ідейним вантажем початку ХХ ст., одним із складових, і провідних, концептів якого – національна держава. У сенсі, як її розуміли ідеологи Великої французької революції.
Світова інтелектуальна атмосфера певним сенсом сприяє цьому явищу. Її значним чином визначає мода на філософію постмодерну. Постмодерніст, особливо вітчизняного розливу, що ґрунтується не на глибокій культурній традиції, а на одній-двох поспіхом переглянутій книжці та повністю відтворює той тип релігійної віри в ніщо, якого Ніцше назвав «петербурзьким нігілістом», принципово налаштований на розмивання системи критеріїв, що відрізняють добро від зла, якісного від неякісного тощо.
Україна проти світу
Але повернемося до історії, яка як відомо, значним чином визначає сучасність та майбутнє. Формування національних держав в Європі розпочалося після Великої французької революції, коли було проголошено принцип національностей. Апофеозом цього процесу стала так звана весна націй (1848 р.). На руїнах легітимності та династичної вірності, котрі Європа успадкувала від феодалізму, поступово, протягом усього ХІХ ст. поставали модерні нації. Значним чином нація («спільнота, що постає в уяві», за сучасними визначеннями), була покликана до життя специфікою спілкування між людьми та їхніми групами (специфікою масовою комунікації), що склалася на той час. Потреби зростання промисловості привели до швидкого збільшення міського населення, насамперед за рахунок колишніх селян. Необхідність зрозумілого вербального спілкування спонукала інтелектуалів до опрацювання та стандартизації літературних мов. Утворені спільноти отримали всі ознаки повноцінного суспільства, від селянства – до інтелектуалів і власної буржуазії. Раніше або пізніше процес мав завершитися формуванням власної держави, що, зрештою, й відбулося. Держава мала бути столповим хребтом масової комунікації, організувати її та замкнути у своїх межах.
Звичайно, процес певним чином схематизовано, не наголошено на економічних та інших чинниках, проте основа була саме такою. Однією з найголовніших функцій держави стало сприяння розвитку нації як такої, насамперед через школу, пресу тощо. Іншими словами, через вплив на засоби масової комунікації.
До певного часу, приблизно до другої третини ХХ ст., засоби, якими володіла національна держава були цілком адекватні завданням, що стояли перед нею. Але в сучасному світі, де широко формується глобальна міжнародна система на чолі з країнами «золотого мільярда», насамперед – США, національна держава поступово втрачає свої переваги. Глобалізація, таке популярне нині поняття, значним чином є процесом становлення у світовому масштабі аналогів структур, раніше властивих лише національному рівню.
Поступово формується світовий панівний прошарок. Йдеться не про міфічний «світовий уряд», а про цілком реальну світову еліту. В цьому сенсі еміграція до розвинених країн виступає як певний аналог соціальної мобільності. Соціальна піраміда в національних державах перестає бути повною, відповідно – досягти найвищих її щаблів можна лише за кордоном. У сучасному світі поступово формується те, що М. Кастеллс назвав «інформаційними номадами (кочівникам)». За цих умов поняття «національна держава» набуває докорінних змін.
Прозорість державних кордонів для інформаційних потоків створює принципово нову ситуацію для функціонування інститутів державної влади. Постсоціалістичні країни стають інформаційними реципієнтами (наприклад, в Україні потужність інформаційного потоку ззовні в 10-12 разів перевищує потужність потоку від нас в світ). У ЗМІ постсоціалістичних країн, окрім, можливо, Росії, домінує іноземний, переважно західний інформаційний продукт. Власне інформаційне виробництво залишається спрямованим на адаптацію вже сформованого продукту. За межами держави формується переважна більшість образів, уявлень тощо, які поступово починають домінувати у масовій свідомості. З-за кордону поступають нові ідеї і символи, накреслюється «велич» наших планів.
Націонал-фатальна несучасність
Фактична неможливість керувати інформаційним простором власної країни, навіть ефективно впливати на нього без застосування політично та етично невиправданих методів спричинює значне обмеження національного суверенітету. Окрім цього – порушує питання про можливість та навіть доцільність подальшого існування держави в її класичній європейській формі нації-держави.
Доктрина «м’якої сили», що певним чином визначає уявлення провідних країн про форми та засоби зовнішньої політики передбачає акцентування на непрямі, перш за все інформаційні, засоби управління. Однією з найважливіших характеристик цих засобів є їхня надзвичайна ефективність стосовно національної держави, насамперед такої, яка перебуває у процесі становлення. Останнє визначається відсутністю сталих інформаційних звичок у населення, його постійне звернення до закордонних джерел та потоків інформації.
За цих чинників державна влада стає напрочуд нестабільною, вкрай чутливою до будь-яких внутрішніх та зовнішніх впливів. Це викликано тим, що вона шукає та знаходить виправдання своєму існуванню, існуючому способу життя не у країні, а за її межами. Саме тому омріяну стабільність (стале функціонування певних, фактично відсутніх за наших умов механізмів) можна найпростіше досягнути у разі відмови від виконання суттєвих функцій національної держави на користь домінуючих міжнародних сил.
Розуміння цих реалій має стимулювати суспільну дискусію задля знаходження виходу із зачарованого кола: «чим більше зусиль спрямовується на розбудову держави-нації, тим далі відкладається досягнення мети». Здається, варто відірватися від підручників 100-річної давнини та замислитися, наприклад, над феноменом формування країни Ізраїль, взагалі звернути нашу вельми освічену увагу на проблематику «держави-проекту».
Проблема національної держави є не єдиною чи навіть найважливішою. Можна скільки завгодно усміхатися, але мова наших політиків, насамперед тих, кого вважають взірцем інтелектуалізму, - часто-густо просто дурнувата, вибачте на слові. Основною проблемою нашого незалежного життя є його майже фатальна несучасність, що однаково чітко проявляється і в характеристиках конкуруючих міфів, і в постатях їх репрезентантів. І поки що найочікуванішим інтелектуальною Україною героєм залишається не Вашингтон, а хлопчик з казки Г.Х. Андерсена «Голий король».