Вчора дивися телек.

Згадав Вуді Алена.
Саме він колись сказав, що «у Лос-Анджелесі сміття вже не викидають. Його переробляють у телевізійні шоу»…
Одразу ж потому, майже миттєво, у свідомості промайнув якийсь 25-й «зомбувальний» кадр та спрацювала генетична пам'ять, видавши на-гора застереження: «хто не схожий на всіх, хто не думає як усі, ризикує, що його усунуть».
Тому знову до телека – до надокучливого патякання недолугих поводирів…, які знову щось обіцяють молоді, ревно запитаючи один одного чому ніхто не забезпечив втілення в життя їх геніальних проектів «Україна-2025» та «Молодь-2030». Мені їх шкода… Молоді шкода ще більше, бо вона молодь сьогодні, а не в 2015 чи в 2030 роках, а тому вимагає уваги до себе в 2010, а не в 2015 чи в 2030. УВАГИ сьогодні й одразу.
Але колишні комсомольці, дуже швидко й філігранно нокаутують мене з моїми думками про молодь та увагу до неї. Хтось з них, втихомирює мою революційну тезу про відсутність сьогочасної уваги до молоді цитатою великого Сервантеса: «Шлях завжди кращий за постій».
Я тамую подих і ледь не кусаю собі губи, відчуваю розпач, бо зопалу не знаю що відповісти цим двом дебелим дядькам, які про молодість можуть вже тільки згадувати та мріяти. Мимоволі ловлю себе на думці, що якби ми з моїм кращим друзякою-кумпаном погодилися повірити цим двом підстаркуватим хлопакам – то до часу вітлення їхніх програм прийшли б точно як найвідоміші герої Сервантеса – дон Кіхот та Санчо Панса.
Я як Панса – бо менший зростом та завжди памятаю про певну опецькуватість мого батька, Юрко – як до Кіхот, хоча сутність певно не в цьому. Бо навіщо нам програми про молодість, коли до часу їх втілення пройде щонайменше 20 років. Може одразу шукати в телеку що-небудь про пенсійну реформу?
Хоча навіщо там взагалі що-небудь шукати? Пригадаю в роки мого буремного дитинства, якимось чином мене прибило на безкоштовний концерт, який на одній з площ давала, здається, ужгородська група з пожежно-модельною назвою «Спалахнув Шифер». Перед самою сценою утворився чималий гурт любителів халяви та кипяткових дівчаток 14-16 років, які у проміжках між ковтанням диму дешевих цигарок та сьорбанням пива вторили приспіви двом хлопакам у кислотних куртках, що стьобалися на сцені та ритмом своїх пісеньок за кілька хвилин юрбу до екстазу. Я дуже хотів бути там попід сценою і злитися з юрбою. Я вже майже рушив, однак мене раптово спинила випадково підслухана розмова двох посоловілих дядьків років 30. «Нумо до сцени», - запитав тверезіший з них. Інший важко сконцентрувавши погляд, гикнув, по тому як приклався до пляшчини, і зауважив: «Нє, там одно га..но».
Це я про телек. В ньому справді одне «га…но», хоча ніби й теми цікаві й ведучі є більш-менш здібні. Однак навіщо туди постійно запрошувати одне й те саме «га…но», якого й так на телеканалах занадто? Методом зіпінга (це так Пелєвін назвав постійне переключення з одного каналу на канал) та оглядаючи обридлі ще з новин пики доводжу себе до стану істерії,а далі зганяю свою злість на пульті від телевізора.
Виходжу на балкон, курю і повертаюся. До «ГА…НА» та надокучливого патякання недолугих поводирів…
Бля, невже я не те курю?