Олег КОЧЕВИХ
У Львова є свій феномен. Феномен діаметрально протилежний феномену Одеси, що ми його визначили як потужний міф маргінально-масового походження, який вже відтак потрапив і до «високої» кульутри, і до андерграунду, і до маскульту. Натомність феномен Львова постає елітарним літературно-мистецьким міфообарзом, який вже «звідтам», зі сторінок, світлин, касет просякає масову свідомість. Львів створили поети й митці. Одна гравюра Ауреіло Пасаротті (розгорнуте зображення Львова XVII ст.) не просто невтомно тиражується і цілком, і частинами, але вже є стрижневим символом львівської памяті про власну середноьвічність – і наявний у місті комплекс тогочасних памяток за культовістю, схоже, програє цій візії. До витоврення постаті Львова у сучасній масовій уяві фотграфії Василя Пилипюка прислужилися явно більше за власне міські принади, які він знімкує. Те ж можна сказати і про укладачів музейних експозицій.
Пересічний львівянин не те, щоби любить і пишається своєю історією і культурою – це місто, де юрба посеред шедеврів архітектури має найзапрацьованіший, найзаклопотаніший вигляд. Але до зображень, згадок, рефлексій про «старовинний Львів» та його затишну вигоду тут ставляться з надзвичайним пієтетом (чесно кажучи, геть незрозумілим для нетутешнього). Поясню: скажімо простацькі кияни-гопники ніколи не будуть, принципово не зможуть вихвалятися наявністю у Києві уряду чи столиці Давньої Русі, Софійського собору чи там гурту «Брати Карамазови», позаяк саме це їм нецікаво: вони сфокусують весь свій місцевий патріотизм на досягненнях «Динамо» - і досить. Галичани ж, навіть з аполітичних маргіналів, здатні зненацька виголосити наполегливу лекцію про Данила Галицького або про Пємонт української революції з виглядом ображених васалом можновладців. Тут людина може по всіх усюдах оспівувати романтику справжніх львівських кавярень, але насправді хіба раз на місяць похапцем заковтує з пластикового горнятка розчинну каву в украй напханому кафетерії «продуктового» - і таких «романтиків» серед львівян чи не більшість. Тільки львівська душа може патріотично здійнятись від «Я вернувся домів у своє рідне місто Львів» «Братів Гадюкіних», але не ворухнутись при щоденних суєтних шпацерах центральними вулицями свого міста.
Як каже галицький сучасник-класик, «ідилічне й безболісне нашарування кульутр є міфом – і я не певен у тому чи цей міф не шкідливий». До цього постулату лишилося доати головне: у Галичині. Решта території України тримається саме цим міфом – майже безболісно, нешкідливо й ідилічно. Галичина ж назавжди повязала з собою міф про власну агресивність, про плекання тут культурно-унітаристських ідей, вважається, що її варто боятися, відтак упослідкувати, а «допущать» до державних важелів – той назагал «упасі Боже!». Зрештою галичани самі прекрасно усвідомлюють, за що Україна останнім часом їм «виставляє рахунки». Бо справжній сплеск агресії давно пішов у небуття, «Пємонт» провінціалізувався – але міф залишається.
Комментариев нет:
Отправить комментарий