Чи вірить хтось, що Янукович, Азаров, Клюєв, Бойко, Литвин, Симоненко готові розпочати із себе?.. Дивно, що над таким документом працювали фахівці відомої консалтингової компанії...
Під час урочистих заходів, присвячених першим ста дням президентства Віктора Януковича, було офіційно проголошено про розроблену під його керівництвом програму економічних реформ «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», розраховану на 2010-2014 роки. Щоправда, з оприлюдненням програми поспішали, як у радянські часи зі здачею об’єктів під святкові дати. Об’єкт проголошували збудованим, урочисто розрізали червону стрічку, а потім роками доводили його до більш-менш належного стану.
З цією програмою, схоже, буде те саме – її оприлюднили, але потім чесно визнавали, що багато блоків питань потрібно ще доопрацювати.
Тому робити висновки щодо програмного документа Януковича, його цінності та реалістичності досить непросто.
Три моделі: чи готова політична верхівка розпочати із себе?
Та передовсім хочу нагадати про можливі підходи до реформування країни.
Історія знає три основні моделі реформування.
Перша – прискорена авторитарна модернізація. Ця модель передбачає дуже жорстокий, диктаторський чи майже диктаторський режим влади, який спирається на поліцейський контроль, нехтування громадянськими та економічними правами й свободами. Влада готова провести реформи, навіть з використанням фізичного терору, придушуючи будь-який спротив, пов`язаний з реалізацією непопулярних дій насамперед у соціально-економічній сфері. Хрестоматійними прикладами такої моделі можна вважати Чилі, Південну Корею, Тайвань. Певною мірою до них можна віднести повоєнну Німеччину та Японію, де реальна влада контролювалася урядом Сполучених Штатів. До країн, котрі проводили - чи більш-менш успішно проводять - авторитарну модернізацію, можна також віднести Китай і Малайзію.
Друга модель базується на широкій суспільній довірі до уряду та його дій. Такий шлях модернізації свого часу обрали чимало країн. Наприклад, постфранковська Іспанія, Нова Зеландія, Сінгапур, наші сусіди з Центральної Європи – Польща, Чехія, балтійські країни (особливо Естонія).
Третя модель реформ – це неквапливі поступальні зміни, розтягнуті на багато років. Класичним прикладом можна вважати Італію. Таким самим шляхом рухається Індія.
Чи можемо ми сказати, що нинішня влада в Україні має можливості для реалізації першої моделі реформ? Дарма що сьогоднішніх можновладців важко запідозрити в демократичних нахилах, вважати їх спроможними стати таким собі колективним Піночетом аж ніяк не можна. Україна не тільки не Росія, а й не Чилі, не Тайвань і не Південна Корея. Причин цього багато, але не про те мова…
Друга модель передбачає формування уряду загальнонаціональної довіри. Проте Янукович і Партія регіонів відмовилися від такого шляху, вирішивши в не зовсім конституційний спосіб сконцентрувати всю владу у своїх руках. З огляду на особливості української електоральної географії, такий шлях відкидає можливість загальнонаціональної підтримки багатьох об’єктивно непопулярних дій уряду, які той буде змушений робити. Крім того, формування уряду довіри мало б передбачати, що політичні та бізнесові еліти готові розпочати реформи з непопулярних кроків щодо самих себе. Передусім це стосується приборкання корупції шляхом установлення громадського публічного контролю за доходами, витратами й статками чиновників, особливо тих, хто перебуває на владному Олімпі, реального скорочення державних витрат «на себе любих», введення високих податків на дорогу нерухомість і предмети розкоші.
Чи вірить хтось, що Янукович, Азаров, Клюєв, Бойко, та й Литвин з Симоненком, готові до цього? Упевнений, що таких наївних у нашій державі не знайдеться. Отже, ніякої загальнонаціональної довіри до влади, яка намагатиметься проводити реформи лише за рахунок мільйонів громадян, не буде. А реформувати країну без суспільної підтримки й неможливості при цьому встановити диктаторський режим – справа марна.
А третя модель? Вона для нас неприйнятна хоча б із тих міркувань, що в нас немає зайвих 40-50 років для поступового олюднення економіки. За цей час ми або розвалимося на удільні князівства, або будемо поглинуті сусідніми «безпредєльщиками» - теж слабкими, але більш хижими.
Програма економічних реформ: і що це було?
Повернімось до самої програми. З одного боку, у цьому документі викладено багато ідей, що й справді потребують реалізації, але з другого – весь він нагадує дитячий конструктор, з якого можна скласти машинку або кораблик, хоча чи вдасться, - залежатиме від вправності дитини та її батьків, зокрема від розуміння, яким чином та в якій послідовності поєднувати деталі та блоки конструктора одне з одним.
Блоки програми, схоже, писалася різними групами без спільного усвідомлення – чого саме досягне країна в результаті реформ. Її загалом написано так, наче Україна зависла десь у безповітряному просторі, поза контекстом світових подій і тенденцій. Це особливо дивно, оскільки, як стверджують, до підготовки програми запрошували фахівців відомої консалтингової компанії «МакКензі».
Загальновідомо, що підготовка стратегії починається з визначення її мети. Причому мета має бути реалістична і її справді прагнуть досягти. Жоден бізнесмен не ставитиме перед собою мети, яку він насправді не збирається досягти. Саме під досягнення мети будується вся стратегія.
Якщо йдеться про реформи в країні, то не факт, що люди при владі справді бажають досягти те, що вони публічно проголошують. Така суперечність між публічно проголошеною і справжньою метою може з легкістю поховати всі реформи.
З програми неможливо зрозуміти, яку економіку планують сформувати внаслідок реформ. Яке місце України бачать її розробники в глобалізованій міжнародній системі розподілу праці і з якими викликами ми при цьому стикаємося. На чому, як країна, намагатимемося спеціалізуватися… Що буде основою майбутньої реформованої економіки – великі корпорації, котрі вироблятимуть примітивну продукцію з низьким рівнем доданої вартості, чи, може, навпаки – прагнутимуть виготовляти складну наукомістку продукцію? Чи, може, основою економіки буде велика кількість малих та середніх підприємств?
Те саме стосується аграрного сектора. На які компанії уряд планує опертися – на великі агрохолдінги, як у Латинській Америці, чи на малі й середні аграрні підприємства та фермерів-одноосібників? Я не розглядаю зараз, що більш ефективне для України. Але як можна, чітко не визначивши цілі, сформувати завдання, реалізація яких має забезпечити їх досягнення?
Ідемо далі. Після визначення мети в стратегії розглядаються наявні ресурси, сильні й слабкі сторони тієї компанії чи країни, яку хочуть реформувати. Далі описують навколишнє середовище, основні ризики, наявні та потенційні конкуренти, з якими компанія чи держава неминуче зіштовхнеться. І лише потім розписують заходи, яких потрібно вжити, з оцінюванням того, наскільки вони просувають вас до визначеної мети. Але всього цього в програмі Януковича а-ля дитячий конструктор, на жаль, немає...
А отже, їй бракує внутрішньої логіки. Крім того, у ній купа неузгоджень, бракує цілих блоків питань, які потребують вирішення.
Так, в розділі, де описуються кроки з реформування міжбюджетних відносин, зазначається, що «реформа міжбюджетних відносин має бути тісно пов`язана з реформою місцевого самоврядування й адміністративно-територіальною реформою, що забезпечить створення системи адміністративно-територіальних одиниць, спроможних виконувати покладені на них функції». Проте жодного слова щодо цієї реформи в програмі немає. Не встигли, не дописали. Обіцяють восени.
Та, незважаючи на це, нам радісно повідомили, що уряд щойно погодив проект нового Бюджетного кодексу, де виписано нову систему міжбюджетних відносин. Цікаво, а цей новий Бюджетний кодекс підготовлено з урахуванням положень ненаписаного розділу з адміністративно-територіальній реформі?
У програмі взагалі немає блоку щодо адміністративної реформи. Водночас без реформи адміністративної системи та бюрократичного апарату жодні реформи неможливі. Це має бути наріжним каменем реформ, інакше вони будуть неминуче завалені бюрократичною системою. Для прикладу можна навести успішний досвід реформ у Грузії, які проводить президент Саакашвілі. Почали там саме з адміністративного апарату...
З реформуванням адміністративного апарату тісно пов’язані системні заходи з протидії корупції, але цього блоку в програмі теж немає.
У документі не простежується комплексного підходу до проблеми боротьби з бідністю…
І таких пробілів та нероз’яснених місць у ній чимало.
Вона не дає відповідей на ключові питання щодо забезпечення національної безпеки країни в різних її аспектах – продовольчому, енергетичному, фінансовому, інтелектуальному.
Так, ви не знайдете тут розгляду проблем, пов’язаних з диверсифікацією постачань енергоресурсів. І це при тому, що в умовах значного зростання їх споживання, диверсифікація та енергетична незалежність об’єктивно стають одними з найголовніших викликів для більшості країн світу.
Неузгодженості щодо вирішення тих чи інших питань зумовлені, очевидно, поганим розумінням їх авторами програми. Скажімо, нерозуміння нюансів взаємозв’язку між блоками питань з реформ у енергетичному секторі та в ЖКГ породило відверті дурниці. Так, приватизацію теплової генерації планують завершити до 2014 року, а одне з ключових питань реформи ЖКГ – формування в усіх житлових будинках ОСББ планується впровадити теж із 2014-го. Хоча очевидно, що спочатку потрібно реформувати механізми функціонування багатоповерхових житлових будинків, запустивши систему заходів енергозбереження (з відповідними джерелами фінансування) й лише потім проводити приватизацію теплогенерації.
Не менш «логічно» у програмі виписано ідею передачі функції регулювання тарифів на послуги ЖКГ на центральний рівень – з формуванням ще однієї бюрократичної структури, яка визначатиме комунальні тарифи по всій країні. Цікаво, чи хтось із цих типу «ринкових реформаторів» усвідомлює всю абсурдність такого кроку – аби з Києва визначалися всі тарифів по всіх населених пунктах країни? Чи розуміють вони, що собівартість більшості комунальних послуг об’єктивно буде різною в різних населених пунктах, залежно від розташування джерел тепло- й енергопостачання, води, об’єктів сміттєпереробки та сміттєзвалищ? А якщо згадати ще й стан будинків – коли і з чого вони збудовані. Яким чином, сидячи в Києві, планують визначати для них тарифи?
Замість швидких заходів реформуванню ЖКГ, створення конкурентного середовища у сфері комунальних послуг і забезпечення силами Антимонопольного комітету контролю за тарифами природних монополістів (з одночасним формуванням механізмів, котрі дають змогу звузити сферу їхньої діяльності), «розумники» з уряду формують ще одну бюрократичну структуру.
…Якого висновку доходимо? Певні спорадичні реформи з малозрозумілими цілями навіть для самих урядових «реформаторів», напевне, проводитимуться. Просто іншого виходу немає. Ніхто не фінансуватиме українську економіку – з її абсурдно популістською соціальної системою та фантастично неефективним ресурсоспоживанням. Інша справа, що реформи ці матимуть відверто антинародний характер, мільйони громадян будуть змушені затягувати паски, хоча реальної відповідальності за побудову сучасної економічно ефективної держави правляча верхівка брати на себе не бажає.
Борис Кушнірук, економіст
Комментариев нет:
Отправить комментарий