Україно моя латинська

Ростислав ПАВЛЕНКО

У демокартичних країнах силові структури перебувають під політчиним (міністерства очолюють представники партій, що перемогла на виборах), бюджетним, судовим і громадянським контролем. З іншого боку, в комуністичних країнах силовики перебували під котролем партії, і отже, нечасто мали самостійне значення.
Натомність країни ттретього світу займали проміжне становище: у них силові структури були відносно самостійні, але не обмежені парламентським, судовим чи суспільним контролем. Відтак їхній ресурс – можна було вільно використовувати з політичною метою. Армія, поліція, спецслужби у таких країнах – найнадійніші союзники для будь-якої політичної сили і найкращий плацдарм для політичної кар’єри.
Домінуючим у цих країнах є прагнення розвитку і подолання знедоленого становища. Однак керівництву багатьох країн ця парадигма слугує виправданням для придушення опозиції, встановлення військових режимів і забезпечення власної безвідповідальності.
Мабуть, найбільш ємно офіційну версію виправдання такого підходу до здійснення влади сформував генерал Говон, глава Федерального військового уряду Нігерії (1965-1975): він зазначав, що схильність суспільства до встановлення військового режиму визначають прагнення до “відновлення порядку і дисципліни у вирішенні державних питань”. Військові уряди мали забезпечити “швидкі” реформи для створення “справедливого і чесного” уряду. Про “швидкість” реформ говорити здебільшого не доводиться, однак це є достатнім і зручним приводом, аби придушити опозицію.
Велика роль силовиків у політиці накладає дуже своєрідний відбиток і на спосіб спілкування влади із суспільством. Піддається критиці “політиканство”, “метушня партій”, “парламентські процедури”. Проголошене єднання народу безпосередньо з батьком нації, котрий найкраще знає, як убезпечити народ від ворогів зовнішніх і внутрішніх. Змальована картина викликає у свідомості приклади типових країн третього світу: зубожіле, напівписьменне населення, розкішні вілли й обвішані орденами мундири можновладців. Однак у пастку популізму потрапляли й розвинені країни.
Досвід країн третього світу свіжчить, що чим менше осіб бере участь в ухваленні реальних державних рішень, тим неефективнішими стають такі рішення. Наприклад, у латиноамериканських країнах, де провідну роль відіграє президент і його найближче оточення, групам тиску (байдуже, транснаціональні це корпорації, організована злочинність чи місцеві олігархи) порівняно легко здобути вплив на державну політику. Законодавчі органи у таких країнах здебільшого або розпорошені і не здатні виробити спільної позиції або контрольовані поілтичною силою, до якої належить і президент, або їх можна ігнорувати через використання президентом права на видання декретів.
Втручання у систему силовиків лише погішує ситуацію: вони здатні буквально “протискувати” рішення, а тому є надзвичайно спокусливою мішенню для груп тиску.
Тому рано чи пізно уряд силовіків, навіть якщо він прийшов до влади на хвилі боротьби з корупцією і придушення олігархів, заплутується у власних корупційних зв’язках, породжуючи нових олігархів. Влада – розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно.
З іншого боку, правління силовіків означає нестабільність умов. Правила гри й особи, наближені до трону, змінюються швидко – відповідно до поточних уподобань господарів країни. Тому у груп тиску й олігархів з’являється спокуса збагачення “тут і негайно“. Засобами буде демпінговий експорт сировини та товарів низького ступеня переробки (насамперед, чорної і кольорової металургії). Складніша структура експорту і виробництва вимагає довготривалих інвестицій, які малореальні через нестабільність ситуації у країні, корупцію і можливість силового вичавлення ресурсів урядом.
У свою чергу це зменшує конкурентоспроможність, країни на зовнішніх ринках, робить її надміру залежною як від цін на ці товари, так і від примх індустріальних країн щодо відкритості своїх ринків. Наслідок – боргова криза і чергова насильницька зміна влади. І так нескінчено, допоки не сформується досить потужна суспільна сила, здатна обмежити вплив силовиків і встановити стабільні правила гри та порівняно чесні й рівні умови економічного й політичного забарвлення. Так сталося в Аргентині і Бразилії, однак подібне прозріння коштувало цим країнам кількох десятиліть свавілля влади й зубожіння громадян. Україна поки не цілком відповідає таким прикладам. Однак риси популістського режиму латиноамериканського штибу проступають усе виразніше.
Більше третини українського експорту припадає на продукцію металургії, натомність частк машин, устаткування та інших високотехнологічних продуктів скорочується. Довіра населення до силовиків критично перевищує довіру до “цивільних” політиків, силові органи дедалі частіше використовують як знаряддя економічного і політичного змагання, що і зумовлює зростання їхнього впливу. У посиланнях влади – і практично всіх політичних сил – до народу звучать збиті гасла “соціальної справедливості” і необхідності “підтримання суспільного порядку”. Демократичні (зокрема, парламентські) процедури висміюють, виборцям натякають, що депутати не здатні ні на що, крім балаканини. А потрібна натомінсть сильна рука, господар…