Володимир ВОЛОШИН, Дзеркало Тижня
У світлі розсекречених документів, у тому числі і в Румунії, на часі повернення до питання оцінки та визначення ролі у найбільшій військовій конфронтації людства не лише Гітлера, як головного гравця кривавого сценарію 1939—1945 років, а й його вірного союзника, маршала і кондукетора (аналог німецького фюрера та італійського дуче) Румунії Іона Антонеску.
Військову диктатуру генерала (з 21 серпня 1941 р. — маршала) І.Антонеску було встановлено в Румунії 6 вересня 1940 року внаслідок державного перевороту, здійсненого за підтримки нацистської Німеччини легіонерами «Залізної гвардії». Ідеологією фашистського режиму став радикальний румунський націоналізм, істотно посилений теорією расової боротьби гітлерівського ґатунку. Наприкінці січня 1941 р. І.Антонеску сконцентрував у своїх руках цивільну та військово-політичну владу в державі, обіймаючи посади і голови Ради міністрів, і міністра закордонних справ та національної оборони. Саме тоді він чітко заявив: «Ми стали на той шлях, яким має йти румунський рід: тотальний націоналізм».
Расизм, антисемітизм і політика «румунізації»
Першими від імплементації дискримінаційної політики диктатури І.Антонеску постраждали євреї та цигани. З вересня 1940 року пограбування, ізоляція, а згодом — і масове знищення, насамперед єврейського населення, стали невід’ємною складовою державної політики. Забігаючи наперед, скажемо, що в цьому контексті цілком переконливо звучить частина п.14 Рішення Народного трибуналу Румунії від 17 травня 1946 р. щодо засудження І.Антонеску та членів його уряду: «Пограбування єврейського населення, організоване урядом Антонеску протягом фашистсько-гітлерівського періоду, було назване «румунізацією». Її реалізовано згідно з планом, визначеним низкою законів расистського характеру, що ставив за мету експлуатацію євреїв до повного їх зубожіння. З 6 вересня 1940 р. по 6 грудня 1942 р. у євреїв було експропрійовано 486185 га сільськогосподарських угідь, 90625 об’єктів нерухомості та 1471 промисловий комплекс».
На засіданні Ради міністрів 4 лютого 1941 р. І.Антонеску заявив: у євреїв «...відберемо міське майно, як раніше відібрали у них сільське». Вже 7 лютого диктатор ініціював політику «румунізації» — етнічної чистки в країні та суспільстві під виглядом «проникнення послідовним та наростаючим чином румунського елементу в економічне життя держави». «Румунізація» містила кілька напрямів, спрямованих проти конкретних народів, а саме:
— антиєврейський, за словами румунського диктатора, передбачав «очищення атмосфери від іудейських елементів». Кінцевою метою такої політики було «масове видворення поза межі румунської держави єврейського елементу, тобто вигнання євреїв за кордон». На початку 1941 р. кондукетор наказав створити в Бухаресті єврейський район Векерешть-Дудешть. Як зазначав сам генерал, «протягом двох років усе єврейське в столиці має потрапити до цієї жидівської фортеці, а все румунське — має звідти вийти»;
— антициганський; планувалася масова депортація ромів у низини Дунаю або в неосвоєні степи Берегана (південно-східна частина Румунії. — В.В.), де гостро бракувало робочої сили;
— антиугорський, що передбачав видворення за межі столиці угорців. Цікавий аргумент навів І.Антонеску на засіданні уряду на користь проведення цієї ганебної операції: Бухарест нібито виявився «другим містом після Будапешта, де проживала найбільша кількість угорців».
Незабаром диктатор, екстраполюючи відповідну політику фюрера, з яким підтримував активні контакти, зробив наступний жорсткий крок: розпорядився щодо «організації концентраційних таборів для комуністів, циган та іноземців, які нелегальним чином потрапляли до країни (євреї, греки, вірмени)».
Все це відбувалося паралельно з погромами, що організовувалися як профашистським націонал-легіонерським урядом протягом вересня 1940 — січня 1941 рр., так і звільненим від легіонерів врядуванням І.Антонеску, починаючи з 27 січня 1941 р. і, фактично, до кінця його перебування при владі у серпні 1944 року. За даними Е.Мезінческу — відомого румунського дипломата і публіциста, автора книжки «Маршал Антонеску та катастрофа Румунії», у роки війни чисельність єврейського населення в Румунії зменшилася на 50% — зі 760 тис. осіб у 1939 р. до 380 тис. 1944 р. У звинуваченнях Народного трибуналу Румунії від 17 травня 1946 р. зазначається, що лише у Трансністрії (Задністров’ї) — території сучасної Одеської, частини Вінницької, Кіровоградської, Миколаївської та Херсонської областей України і нинішнього Придністровського регіону Республіки Молдова, яка протягом 1941—1944 рр. адміністративно підпорядковувалася Румунії, — було знищено 270 тисяч євреїв. Слід зазначити, що досі не встановлено точної цифри знищених євреїв та представників інших націй під час врядування І.Антонеску; зокрема й тому, що частина відповідних матеріалів перебуває в закритих архівах.
«Вирішення» українського питання
Чітка антиукраїнська складова політики диктатора виявилася під час підготовки Румунії до війни проти СРСР. Більш ніж за півроку до початку війни Румунія стала ретельно готуватися до захоплення Північної Буковини і Бессарабії, про що свідчить планове внесення відповідних питань на розгляд засідань Ради міністрів від 18 та 26 листопада 1940 р., а також від 11 квітня 1941 року. Лише у червні того ж року А.Гітлер особисто повідомив І.Антонеску про наміри атакувати СРСР 22 червня. Якщо на засіданні від 11 квітня диктатор, презентуючи зовнішньополітичні пріоритети країни, зазначав, що «Румунія у жодній формі не втручається в конфлікти на Балканах», завуальовано уточнюючи, що «наші погляди мають бути спрямовані на інший напрямок, а наші сили повинні готуватися до іншої долі», маючи на увазі напад на Північну Буковину та Бессарабію, — то на засіданнях Ради міністрів від 17 і 19 червня 1941 р. вже йшлося про конкретний план підготовки до окупації Північної Буковини і Бессарабії.
Свідомо залишаючи питання розгортання бойових дій на цих територіях протягом перших місяців війни і численних жертв серед українського мирного населення (а також величезних матеріальних втрат) для окремого дослідження, зазначимо, що після масових єврейських погромів та ізоляції циган у тогочасній Румунії настала черга слов’янських народів. Серед слов’ян особливе місце посідали українці як найближчі й найчисленніші сусіди румунів на сході та півночі. Так, призначений 21 червня 1941 р. заступником голови Ради міністрів Міхай Антонеску (однофамілець І.Антонеску, його перший заступник і на той час виконуючий обов’язки голови уряду) уже в перші дні війни офіційно заявив, що виступає «...за насильницьке виселення українського елементу, який не має що тут шукати... Мені байдуже, чи ввійдемо ми в історію як варвари... В історії не було більш вдалого, широкого та вільного моменту для повної етнічної свободи... та для очищення нашого роду... Якщо потрібно, стріляйте з кулеметів».
Усе це вписувалося в попередню діяльність пропагандистського апарату режиму І.Антонеску, який після приходу до влади скасував дію і так недемократичної конституції Румунії 1938 р., ліквідував усі громадянські права, зробивши ставку на шовіністичну ідеологію. Один із авторів «націонал-християнської доктрини» А.Куза — засновник першої фашистської партії в країні, стверджував, що в Румунії повинна бути лише одна нація, що кожен народ «природно і логічно» намагається грабувати інші народи з метою розширення можливостей свого існування. Це дуже скидається на расистську теорію про життєвий простір для німецької нації.
Отже, нове, фашистське керівництво країни повністю поділяло расову концепцію Гітлера. Той-таки М.Антонеcку, вже як посланець румунського кондукеторула під час особистої зустрічі з фюрером, що відбулася 27 листопада 1941 р., відверто зазначив: «Численна і примітивна слов’янська раса становить… не політичну або духовну, а складну біологічну проблему для європейської народжуваності. Цій проблемі треба знайти радикальні й серйозні рішення. Щодо слов’ян потрібно зайняти непохитну позицію, а тому будь-який поділ, будь-яка нейтралізація чи захоплення слов’янської території є законними актами».
Зазначимо, що в меморандумі, відредагованому М.Антонеску й надісланому І.Антонеску до А.Гітлера 11 лютого 1942 р., містилися такі два пункти:
«ІІ. — Російська і більшовицька загроза така велика, особливо через її біологічний тиск, що румунський народ, який століттями страждав через слов’ян, хотів би до останньої жертви допомагати знищенню більшовизму.
ІІІ. — ...Румунський народ у боротьбі на сході виконує анонімну і колективну місію повалення слов’янства, що є великою місією німецького народу».
У цьому контексті не можна не погодитися з думкою Е.Мезінческу, що «таким чином під тиранічним керівництвом Іона Антонеску Румунія, румунський народ були залучені до місії «біологічного» вирішення, точніше — екстермінації слов’янства...».
«Історичні права» на «споконвічно румунські» території
Антислов’янський шовіністичний угар поширювався в Румунії протягом усього періоду її участі у війні як союзниці Німеччини. Правлячі кола намагалися спекулювати на почуттях тієї частини населення, яка перебувала під впливом тривалої шовіністичної, антирадянської та антиукраїнської пропаганди, нав’язуючи їм ідею, що війна Румунії проти СРСР мала справедливий характер і її метою було звільнення «окупованих» ним 28 червня 1940 р. «споконвічних румунських територій». Так, у своєму виступі на румунському радіо о 10 годині вранці 22 червня 1941 р. М.Антонеску, зокрема, зазначив, що розпочата війна проти Радянського Союзу була не агресією з боку Румунії, а справжньою «боротьбою за життя румунського народу, і перемога буде високим актом історичної справедливості».
Привертає до себе увагу той факт, що таку ж позицію поділяють і чимало сучасних румунських дослідників. Прикладом може слугувати твердження К.Сандаке — автора виданої 2007 р. у Бухаресті книжки «Європа диктатур та передумови румунсько-радянської війни», який відверто пише: «Румунія, фактично, вела власну війну — збройний конфлікт, який був виправданий її незаперечними історичними правами на Бессарабію, Північну Буковину та Герцаївський край».
До практичного виправдання й теоретичного обґрунтування загарбницьких дій І.Антонеску та його злочинного оточення щодо українських територій активно підключилися румунські історики 40-х років. На хвилі панівних настроїв і реваншистських планів вони багато зробили, щоб «знайти» докази для обґрунтування претензій Румунії не лише на Бессарабію і Північну Буковину, а й на території, що лежали на схід від Дністра. У грудні 1941 р. у Бухаресті відбулася конференція істориків, присвячена визначенню їхнього бачення минулого цих просторів, під час якої академік К.Джуреску у доповіді «Молдовське населення в гирлі Дніпра і Бугу у ХVІІ—ХVІІІ століттях» стверджував: «Під Україною слід розуміти північну територію з центром у місті Києві... землі, розташовані на схід від Дністра, були заселені сотні років тому румунами, що й дає нам сьогодні незаперечне право на цей регіон».
Особливо наполегливо працював на цьому напрямі професор і один із ректорів Чернівецького університету міжвоєнного періоду І.Ністор. Спекулюючи на окремих географічних та топонімічних назвах, а також на прізвищах молдован-переселенців (які разом із іншими православними народами — болгарами, гагаузами, сербами, православними албанцями тощо, за розпорядженням цариці Катерини ІІ, наприкінці XVII ст. на пільгових умовах освоювали південні регіони України) у Дністровсько-Бузький регіон часів царської Росії, у своїх працях «Історія румунів Трансністрії», «Румуни за Дністром», «Трансністрянські румуни», «Давність румунських поселень за Дністром» тощо він активно просував ідею, що ці українські території належать румунам.
Безпосереднім поштовхом до масової переорієнтації тогочасної румунської історіографії на таке активне обстоювання «національних» інтересів Румунії стала політична ситуація, що виникла на початку війни у зв’язку з можливістю появи незалежної Української держави. Бухарест сприйняв цю новину вкрай негативно. Виконуючий обов’язки голови Ради міністрів Румунії М.Антонеску з тривогою інформував членів уряду про заснування «у Берліні Ради, котра розповсюджує в місті претензійні карти, на яких зафіксовано, що Буковина та Північ Бессарабії мають бути включені до складу Великої України» і що «у Львові створено Український Національний Уряд, який нотами поінформував Уряд Німеччини і представників інших урядів, акредитованих у Берліні... про наміри створити Українську державу». Ці «антирумунські претензії», за словами М.Антонеску, так налякали румунських урядовців , що він «особисто вирішив заборонити діяльність і розформувати будь-яку українську асоціацію на території країни...». Першою жертвою став політично нейтральний Допомоговий комітет для українців-емігрантів у Румунії, заснований 1922 р. українською військово-політичною еміграцією. З перших днів війни багато членів Комітету пішли добровольцями в румунську армію, сподіваючись на звільнення України від більшовиків. Проте румунська влада не взяла цього до уваги, і, на виконання розпорядження М.Антонеску, 20 вересня 1941 р. «у приміщенні однієї з таких асоціацій було проведено обшук, оскільки її діяльність суперечила румунським національним інтересам».
Повертаючись до реалій на Східному фронті періоду серпня 1941 р., слід зазначити, що для виправдання своєї окупаційної політики на південноукраїнських територіях та в Криму, де румунські війська грабували місцеве населення до 1944 року, бухарестська пропаганда створила концепцію «хрестового походу проти комунізму», яка, по суті, виявилася лише ідеологічною ширмою для прикриття загарбницьких дій.
Цікаво, що, за наявними даними, фюрер улітку 1941 р. не примушував кондукеторула окупувати українські землі на схід від Дністра. На основі лише опосередкованої пропозиції А.Гітлера, висловленої ним у листі на адресу І.Антонеску в липні 1941 р., останній, фактично, самостійно прийняв рішення брати участь у подальших військових операціях на території України. Починаючи з серпня, 3-тя румунська армія разом із 11-ю німецькою наступала на схід, і скоро союзники досягли Південного Бугу. 4-та румунська армія самостійно вела бої за Одесу, героїчна оборона якої тривала понад два місяці — до 16 жовтня 1941 року. Тож має рацію румунський історик Е.Мезінческу, який справедливо пише, що ніхто прямо не просив диктатора продовжувати військові дії на території України на схід від Дністра. Це було самостійне рішення І.Антонеску, за яке румуни заплатили дорогу ціну: лише у боях за Одесу вони втратили
17 729 солдатів та офіцерів убитими, 63 345 — пораненими; ще 11 471 вояків пропали безвісти.
З іншого боку, світ добре знає про жорсткі репресивні заходи, до яких вдалися румунські окупанти на виконання особистого наказу І.Антонеску всього через п’ять днів після захоплення Одеси: за кожного румунського або німецького офіцера, який загинув під час вибуху румунсько-німецької комендатури у місті 22 жовтня 1941 р., було страчено 200 мешканців міста, а за кожного солдата — 100 осіб. На кінець березня 1942 р. унаслідок знищення та відправки в табори смерті населення Одеси зменшилося на 400 тисяч осіб.
Мирне населення постраждало й на так званих «історичних румунських землях» — у Бессарабії, Північній Буковині та Герцаївському краї. Лише протягом кількох днів липня 1941 р. у Чернівцях і чотирьох населених пунктах Чернівецької області було розстріляно понад три тисячі мирних громадян. Але це — лише початок. У листопаді 1941 р. 50 тисяч чернівецьких євреїв ув’язнили в гетто, прирікши їх цим на неймовірні страждання.
У наступному листі союзникові, від 29 грудня 1941 р., оцінивши «старанність», із якою маршал орудував на українських землях від Дністра до Бугу, фюрер уже просив, щоб румунські збройні сили взяли участь у військових операціях і 1942 року. Отож знову, за згодою І.Антонеску, румунські частини у складі 11-ї німецької армії воювали на півдні України і в Криму, що завершилося захопленням ними 4 липня 1942 р. Севастополя. Тим часом 3-тя і 4-та румунські армії, до складу яких входили 33 дивізії та інші підрозділи, включені до складу Групи німецьких армій «В», влітку 1942 р. продовжували рухатися на схід, дійшовши восени того ж року до Сталінграда.
Окупаційна румунська влада і етнічні чистки в Україні
Проте румунським окупантам так і не вдалося створити масштабні володіння за рахунок територіальних загарбань на сході, насамперед на півдні України та в Криму, де жило небагато молдован. У серпні 1941 р. фюрер лише дозволив І.Антонеску, в обмін на подальшу участь румунської армії у військових діях проти СРСР за Дністром, створити так звану румунську провінцію Трансністрія (Задністров’я).
Українському читачеві буде цікаво дізнатися, що цю суто українську територію румуни поділили на 13 повітів, 64 райони, до складу яких входили 15 міських, 18 підміських та 1363 сільські комуни із 2568 селами та 72 хуторами. Столицею Трансністрії проголосили Одесу, включивши її до складу новоствореної румунської провінції 17 жовтня 1941 року. Встановили румунську адміністрацію (серпень 1941 — березень 1944 рр.) — так зване «Врядування Трансністрії» на чолі з губернатором Г.Алексяну, яке не лише грабувало українські території, а й намагалося позбавити їх української ідентичності, насамперед шляхом масової депортації в цей регіон румунських євреїв та циган, розселення останніх у середовищі українців, у тому числі в їхніх помешканнях. Таким чином виконувалося чітке завдання: будь-якою ціною позбутися слов’янського етносу в межах новоствореної провінції.
Водночас румунське «Врядування Трансністрії» організувало тотальне знищення примусово переселених у цей регіон євреїв та циган. За даними Е.Мезінческу, протягом румунської окупації у Трансністрії було розстріляно 327 100 євреїв і доведено до штучної смерті не менше 50 500 циган.
Найнебезпечнішим для українців окупованих Румунією Північної Буковини та Південної Бессарабії мав стати план І.Антонеску про проведення протягом 1942 — 1943 рр. етнічної чистки цих територій від українського населення, яким передбачалося тотальне переселення майже мільйона українців на схід від Дністра. Згідно з цим планом, за межі розширеної за рахунок загарбання українських територій Румунії мали бути виселені етнічні українці не лише з приєднаних у 1918 р. територій Бессарабії та Буковини, а й з Дельти Дунаю, де, як відомо, нащадки українських козаків жили з ХVIII століття. Пронизана фашистським духом концепція створення «етнічно однорідної Румунії, яка б охопила всіх румунів» через примусову депортацію інших національностей, належала І.Антонеску. На засіданні Ради міністрів Румунії 5 вересня 1941 р. він заявив: «…українці, греки, гагаузи, євреї — всі поступово, одні за одними, мають бути евакуйовані... Я доручив панові генералу Войкулеску підготувати статистику, над якою наразі працюють, щоб я точно знав, скільки гектарів землі належить рутенцям (читай — українцям) на Півночі Бессарабії, на Півдні Бессарабії та на Буковині... Таким чином, наша політика у цьому плані зводиться до того, щоб створити суцільний румунський простір як у Бессарабії, так і в Молдові».
Невдовзі ідею підхопив директор Центрального інституту статистики С.Мануїле. 15 жовтня 1941 р. він вручив І.Антонеску меморандум, згідно з яким 991 265 етнічних українців та росіян-липован (нащадки вихідців із Росії, які у XVII ст. не сприйняли Ніконовську церковну реформу і через переслідування виїхали за межі Московії, оселившись, зокрема, й на території сучасної Румунії, де їх у 1941 р. налічувалося кілька десятків тисяч осіб) із вище зазначених територій мали бути примусово вислані за Дністер, а звільнені внаслідок синхронно-аналогічної операції території планувалося заселити 800 тисячами румунів (молдован), які тоді жили переважно в межах України. Як визнають румунські автори, «внаслідок примусового обміну населенням Україна мала б втратити після війни будь-яку можливість виставляти територіальні претензії Румунії», оскільки Україна, на їхню думку, як і у 1918 р., після Другої світової війни, знову могла б використовувати етнічний чинник для відстоювання власних національних і територіальних інтересів. Для цього були серйозні підстави, що їх визнавали офіційні органи влади Румунії того часу. Згідно з нововиявленими документами, які зберігаються у фондах румунської Національної ради з питань вивчення державного архіву, 11 грудня 1941 р. керівництву та особовому складу Міністерства внутрішніх справ Румунії було представлено спеціальну закриту доповідь на 40 аркушах під назвою «Українська проблема». У цьому інформаційно-аналітичному матеріалі, зокрема, зазначалося, що на території Румунії того часу, за офіційними даними, мешкало «62 500 українців, згідно з українською статистикою — 1 млн. 200 тис.», а також що «17?264 кв. км української території перебувають у межах Румунії». Це — не що інше, як офіційне визнання Бухарестом факту загарбання Румунією українських територій із численним українським населенням.
Пропозиції С.Мануїле сподобалися І.Антонеску. Він виніс їх на обговорення кількох засідань Ради міністрів Румунії, починаючи з 16 грудня 1941 року. У 1943-му роботу над планом примусового переселення українців завершили. І лише військова поразка нацистів під Курськом влітку того ж року та вимушений прискорений відступ її союзників (у тому числі й Румунії) на захід унеможливили реалізацію одіозних планів етнічної чистки румунської території від автохтонів-українців. Позицію І.Антонеску щодо українців чітко зафіксовано у матеріалах вище згаданого суду над ним у 1946 р. Згідно з його власним визнанням, на початковому етапі війни він виступав «за форсоване виселення українського етносу з Бессарабії та Буковини», і для цього «в історії не існувало вигіднішого моменту», ніж тоді.
У ході Другої світової війни шовіністична політика правлячих кіл Румунії зазнала повного краху. Тверезомислячі сили країни влітку 1943 р. створили Патріотичний антигітлерівський фронт, політична платформа якого вимагала, зокрема, негайного звільнення всіх жертв фашистського терору, які перебували на той час у в’язницях і концентраційних таборах, та припинення гноблення національних меншин. У цьому контексті підкреслювалася необхідність забезпечення рівноправ’я для нацменшин. Вимагалося також покарати військових злочинців на чолі з І.Антонеску.
23 серпня 1944 року, за наказом короля Міхая I, І.Антонеску було заарештовано. А вже наступного дня Румунія підписала перемир’я і згодом завбачливо виступила проти нацистів.
Страта І.Антонеску, М.Антонеску та Г.Алексяну відбулася 1 червня 1946 року. У період соціалізму Румунія в основному замовчувала проблематику, пов’язану з постаттю диктатора, а також обмежувалася мінімальною інформацією про участь румунських збройних сил у військових діях на території України і про експлуатацію населення Трансністрії протягом 1941—1944 рр. Румунські історики того періоду, як правило, лише констатували, що Румунія брала участь у війні на боці Німеччини. У свою чергу, в СРСР також не проводилося серйозних досліджень про участь Румунії у війні на Східному фронті. Що було викликано насамперед ідеологічною солідарністю комуністів, які тоді правили в обох країнах.
Комментариев нет:
Отправить комментарий