Кожна розумна людина рано чи пізно починає замислюватися над особливостями нашого життя. У таких випадках мені найбільше подобається керуватися «принципом матрьошки». Спочатку задумуєшся над тим, наскільки велика країна, у якій ти живеш, потім з’являється думка про мізерність країни в межах планети, після того усвідомлюєш ницість Землі у масштабах Всесвіту, - і приходить відчуття ВІДНОСНОСТІ. Відчуваєш, як губиться твоя особистість у цій Величі, починаєш медитувати.
Досить недавно почав медитувати, усвідомивши власну мізерність у безкінечності української політики. З кожним днем передвиборної кампанії на голову пересічного виборця звалюється усе більше інформації. Хочеш чи не хочеш, а слухай, дивися, сприймай! Нікуди від нас не дінешся, дорогенький! У такий час у голові виникають дві діаметрально протилежні думки. З одного боку, з’являється якесь дивне відчуття, ніби ти й справді комусь потрібний, хтось хоче захистити твої права, поліпшити матеріальне становище. Але інша думка тобі підказує, що насправді все це просто політична гра, насправді всі вони однакові, і їм потрібен лише твій голос. У цих «великих перегонах» ти й іже з тобою чимось нагадують лосося, який поспішає на нерест: коли ікра лежить у зручному і затишному місці, яке ідеально підходить для дозрівання, ти стаєш зайвим, у тебе навіть немає сил жити далі, ти все віддав їм і про тебе забули, ти помер…
Так і виборці в нашій країні: більшість із них помре для політики (і політиків) із закінченням «політичного нересту» до настання наступної кампанії. А потім знову почнеться обробіток свідомості людини, переконування у тому, що «твій голос може стати вирішальним», і люди ловитимуться на ці заклики, бо те, що керує ними, є набагато вищим – одвічне прагнення народжувати і помирати, народжувати і помирати… Прикро тільки, що процес однобічний; ті, хто народжується, мають великий зиск, а ті, хто народжує, продовжують працювати у поті чола, щоб заробити на хліб і до хліба.
А поки що можна лише порадити усім українцям: не робіть нічого просто так для наших політиків, вони «п’ють нашу кров і їдять наше тіло», тож давайте полюбимо їх так, як і вони нас! Пиймо їхню «кров», бо у жилах переважної більшості з них тече суміш із золота, коштовностей, будинків, машин, перемішане все це умовними одиницями. Передвиборна кампанія – прекрасна нагода для нас (іншої найближчим часом може не бути).
Хочеш, щоби за тебе проагітували – плати, хочеш пікет – плати, хочеш наш голос – плати. І вимагати за ці послуги якомога більше, а не погоджуватися на 15-20 гривень. Люди, тероризуйте політиків, пийте їхню «фінансову» кров, ставте ультиматуми і вони рано чи пізно погодяться, бо гроші у них є, але ділитися з нами вони не хочуть. Уже настав час крикнути їм: «Халява закінчилася, панове!» Тільки так ми зможемо перемогти їх, примусити задуматися над нашими нуждами, жити нашим життям, міряти світ нашими мірками.
Post scriptum. Недавно розповіли мені чутку про те, що ніби на Львівщині (Стрийський район) якийсь кандидат у депутати пообіцяв до виборів встановити в одному селі у кожній хаті телефон за те, що село проголосує за потрібного кандидата. Я щиро радий, бо цей факт свідчить, що народ починає мислити позитивно. Хотілось би порадити цим людям, аби перед самими виборами поставили ультиматум депутатові з вимогою заплатити за все село абонплату на 5 років. Повірте, це не так багато за почесне право називатися Президентом.
Тарас ДЯК
Комментариев нет:
Отправить комментарий