Втрата інтелігентності

Навесні 1930 року в Києві відбувся завершальний етап процесу Спілки Визволення України, в результаті чого українська інтелігенція отримала хороший урок "правильної" поведінки. Більшість істориків називають 45 імен жертв київського процесу, але "поза кадром" залишилось ще близько 5 тисяч студентів, учителів, лікарів з усієї України...

Роман КАБАЧІЙ

У вересні 1929 року хвиля "викриттів" досягнула провінційного Херсона. Місцевий відділ ДПУ отримав розпорядження щодо розкриття херсонської філії СВУ на основі свідчень відомого педагога В.Дурдуківського від 7 вересня, згідно з якими здавна існуюча в місті "українська організація" в результаті свого розвитку перетворювалась то у "Просвіту", то в ТУП (Товариство українських поступовців), то в СВУ. Центральною постаттю філії визначе¬но письменника Миколу Чернявського, дарма що Дурдуківський схарактеризував його у національно-політичній роботі млявим і мало енергійним: для "органів" досить було лише прізвища. У Херсоні вже були напохваті люди на роль "філії", розписана система їхніх антирадянських поглядів, націоналістичних переконань і ворожих цілей. Залишилось їх тільки арештувати (що й було зроблено за кілька днів) і довести наявність одного "незначного" моменту — зв'язку з "центром".

Інтелігенція — не клас. Це "прослойка"

Як і слід було сподіватися, удар припав на групу української інтелігенції міста, переважно вчительство та викладацький склад Херсонського інституту народної освіти — ХІНО. При цьому майбутні енкаведисти хотіли забезпечити собі стовідсотковий успіх одразу ж: були арештовані як верхівка старої еліти, так і представники нової генерації українських націонал-комуністів.

В результаті переслідування спеціалістів старого "гарту" та декількох ідеологічних кампаній інтелігенцію змусили піти на компроміс із владою. Першим сигналом про "виступ з позицій" стало "зміновіхівство", яке закликало інтелігенцію не виїздити за межі СРСР. а остаточно своєрідний договір з більшовиками запропонувала до 10-ї річниці Жовтня "Декларація ініціативної групи товариства працівників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву".

В Херсоні заклик підписати цю декларацію подав один з перших ректорів ХІНО Кость Гревезірський, який у 1927 році перебував у Харкові і мав можливість реально пересвідчитись у "перевагах" для інтелігенції "марксового напрямку". Показово, що т. зв. "декларацію 42-х", видрукувану в "Херсонському Комунарі", запропонували до підпису не всім представникам української інтелігенції міста, — треба було залишити "на розтерзання" "реакціонерів", від яких відмежовувались декларанти. До того ж, було відомо, що Микола Чернявський і так не підписав би декларації, зважаючи на її антирелігійний характер. Також не підписав би її й викладач мови в Морському технікумі Кузьма Курінний, котрий заявляв, що "на Україні нема свободи, конституція тільки на папері".

"Соцзмагання"

Останні двоє належали, власне, до старої української громади, зневажливо названої молодими "добродії". Добродії вирішували справи "обов'язків перед Ненькою і трудовим селянством" за чашкою чаю, ходити до автокефальної церкви поплакати під час проповідей і бідкатися, що з кожним роком молодь, котра вступає в ХІНО, все більше підходить до категорії "майже безграмотні". Врешті стара генерація в Херсоні замикалась у собі, відходила від суспільного життя й жила спогадами про розквіт української революції 1917 року.

Молоді українці Херсона, зрощені українізацією радянського зразка, втратили зв'язок з існуючою традицією і являли собою цілком новий ментальний тип: по-перше, процес вихолощування спадкового інтелекту попереднього покоління призвів до девальвації поняття "творча інтелігенція", — від нової інтелігенції вимагалось неухильне дотримання класових принципів та ідеологічних догм. По-друге, в середовищі молодих культивувались доноси, наклепи, загальна підозріливість. Що казати про рядових вчителів чи студентів, якщо з високої трибуни в Москві один із членів організації, яка була ініціатором вищеназваної декларації — ВАРНІТСО — запропонував викликати на змагання ДПУ... у справі викриття шкідництва серед інтелігенції!

На момент арешту "херсонської філії СВУ" багато представників старшого покоління покинули місто або ж взагалі померли. Тому більшість арештованих складали молоді вчителі, які нещодавно закінчили навчання в ХІНО. Саме від них ДПУ черпало основну частину фактажу для справи. Вони спокійно розповідали слідчим про всі дискусії у їхньому середовищі — починаючи від обговорення роману В. Винниченка "Сонячна машина" до обурення з приводу введення до складу Академії наук більшовицьких ватажків. Мало того, деякі з них, відчуваючи присутність серед "своїх" інформаторів ДПУ хіба що "чогось остерігались", але загальне тло тематики розмов, ходу дискусії не змінювалося.

...і всебічний розвиток особистості

Співпраця з "органами" для нового покоління інтелігентів не була чимось гріховним: "що за ганьба в об'єктивній інформації, надісланій за будь-якою адресою, хоч би й за адресою НКВС?" Звичайно, що до таких поглядів людина доходила після тривалого спілкування зі слідчими, котрі переконували у "потрібності для радянської влади цієї роботи", хоч починалось все з більш прозаїчних мотивів вербування особистості з "тягарем" петлюрівської чи денікінської біографії.

Про одного з учасників процесу — Дмитра Проценка — подейкували, що він у рідному селі Благовіщенці видав багатьох петлюрівців, при тому він сам "особливого значення" нібито такій своїй діяльності не надавав. Справді, для нього, дослідника етнографії Таврії, викладача курсів українознавства, без п'яти хвилин члена компартії, більш важливий був цей, світлий бік його життя. Втім, арешт йому першому довів, що людина в СРСР — всього лише "маленький дуже і дуже незначний гвинтик чи коліщатко", відповідно до цього він одразу ж переключився на тональність "суспільних інтересів, інтересів революції, які стоять вище особистих уподобань"...

За "розкаянням" Проценка посипались одкровення й інших молодих вчителів, котрі поступово, з кожним місяцем розуміли: без "зізнань" вони звідси не вийдуть. Лише 61-річний Микола Чернявський не визнавав у своїх діях складу злочину. Він писав на слідстві: "Українці Херсонщини, а в їхньому числі і я, мали дане їм революцією право національно самовизначитись і скористались ним досить лояльно, не приносячи ніякої шкоди..." Принциповість позиції письменника призвела згодом ще до його двох арештів та розстрілу 19 січня 1938 року.

Справа херсонської філії Спілки визволення України завершилась безславно для ДПУ — розклавши на полички всі аспекти українського життя в місті за останні 15 років, все ж таки "повністю виявити зв'язок групи з центром СВУ не знайшлося можливості". Всю вину зіпхнули на Проценка, він, мовляв, дезінформував окружний відділ ДПУ, за те отримав "всього" 3 роки. Більшість "філійців" відпустили, але в майбутньому вони не уникли ні арештів, ні таборів; деякі 3 них і померли в Сибіру.

У 30-ті роки більша частина представників української інтелігенції виступала пасивною, апатичною і байдужою, врешті-решт основна маса втратила чітке політичне обличчя і дійшла до кондиції "матеріалу". На радість більшовикам, на горе нащадкам...