Промови про мови

Віталій ДОВГИЧ
Гадаю, не зайвим було б тим, хто ностальгує за часами єдиної мови масового (міжнаціонального) спілкування, озирнутися на добу не УРСР, а УСРР…
Спочатку трохи цифр. 1926 року в УСРР було проведено перепис населення. На її тодішній території мешкало 29 мільйонів 200 тисяч осіб. Серед них українці явно переважали – 79,9 %. Росіян було лише 9,2%, євреїв – 5,4%, поляків – 1,6%, німців – 1,35%, молдован – 0,9%.
Законодавчий акт, про який піде мова, стосувався Півночі, Центру, Сходу та Півдня, де «історично склалося» так, що панівною до 20-х років ХХ ст. була російська мова. А Львів, Ужгород, Чернівці, Білгород-Дністровський, Ізмаїл – ні. Під впливом національної революції 1917-1921 рр. майже 30-мільйонне українство домагалося реалізації своїх мовно-політичних прав, задекларованих 1924 року в конституціях Союзу Соціалістичних Радянських Республік та УСРР.
Не випадково «українське питання» було в центрі уваги генсека ВКП(б) Йосифа Сталіна. Його непокоїли не лише «петлюрівські недобитки», а й українці – члени КП(б)У. Чого вартий був лише один Микола Хвильовий – талановитий письменник і публіцист, автор популярного гасла «Геть, від Москви!». А нарком освіти Микола Скрипник, котрий дозволяв собі вести переговори у Кремлі за участю перекладача!..
До пори до часу Москва дозволяла Харкову (тодішня столиця України) дуже багато. Уряд час від часу приймав то декрети, то постанови щодо зрівнювання української мови з «великоруською». Але українізація радянських установ, підприємств та, зрештою, й освітніх закладів просувалася надто повільно. А 1927р. Всеукраїнський ЦВК та Рада народних комісарів УСРР прийняли спільний комплексний акт «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури» й ухвалили відповідне Положення. Цей офіційний документ мав усунути фактичну дискримінацію мови більшості. Він був, з одного боку, жорсткішим, а з іншого – демократичнішим за чинний нині «Закон про мови в Українській РСР».
Так стаття 17 Положення 1927 р. гласила: «В усіх держаних установах, підприємствах та організаціях як загальнореспубліканського, так і загальносоюзного значення на території УСРР, за винятком тих, що обслуговують виключно потреби національних меншостей, внутрішнє діловодство та рахівництво належить провадити українською мовою».
Мало того: «Приймати на роботу в державні організації службовців, що не знають української мови, а в національно-територіальних адміністративних одиницях, крім того, і мови місцевої більшості не припускається».
Водночас представникам усіх національностей гарантувалася можливість спілкування їхньою рідною мовою. В разі потреби урядовим установам належало користуватися послугами перекладачів.
Вищі навчальні заклади, за винятком призначених для потреб національних меншин, були зобов’язані провадити свою роботу українською мовою на території всієї республіки – від Харкова до Одеси, від Києва до Херсона. Професорсько-викладацький склад мав перейти на читання українською як гуманітарних, так і природничих та технічних предметів. «Зарахування в аспіранти осіб, що не знають української мови в установленому від НК освіти УСРР обсязі не припускається». Також всі абітурієнти повинні були складати окремий іспит з української мови.
А які мовно-політичні гарантії отримали національні меншини?
Місцевості, де «переважна частина людності не належить до української національності», мали статус національно-територіальних адміністративних одиниць. Таким чином, на теренах УСРР були виокремлені Молдавська Автономна Республіка, 7 національних районів (5 німецьких, 1 болгарський і 1 польський) та 348 національних сільрад (117 німецьких, 69 російських, 64 польських, 28 болгарських, 27 грецьких, 19 єврейських, 13 чеських, навіть 1 шведська тощо).
Стаття 46 містила норму: «Коли до складу району, відокремленого в національно-територіальну одиницю, належить селище з іншим складом людності, то зносини районних виконавчих комітетів з органами цих селищ належить провадити їхньою мовою або українською».
Постанова зобов’язала урядові комісії українізації облікувати рівень лінгвістичних знань співробітників установ, закладів, підприємств та організацій. А в разі потреби – заснувати курси української мови та гуртки українознавства.
Найцікавішим мені видається розділ VII – «Про відповідальність за ламання правил цього Положення винні підлягають кримінальній відповідальності». Крім того: «Співробітників, що не вживали належних заходів до вивчення української мови або мови відповідної місцевості національної більшості, а також тих з них, що виявляють негативне відношення до українізації, керівники відповідних установ і організацій адміністративно звільняють, не надаючи вихідної допомоги й без попереджень». Допоки не розв’яжуть власні мовні проблеми. Своїм коштом.
ЦИТАТИ
«… наявність численних кадрів старих партійних працівників руського походження як у центральних установах партії, так і в організаціях компартій національних республік, не обізнаних зі звичаями і мовою трудових мас цих республік і тому не завжди чуйних до їх запитів, - породила в нашій партії ухил у бік недооцінки національних особливостей і національної мови в партійній роботі, погордливо-зневажливе ставлення до цих особливостей, ухил до великоруського шовінізму».
Йосиф Сталін. Твори. Т.5. С.190.

«Неп розвиває приватну торгівлю і промисловість не тільки в центрі Росії, але й в окремих республіках. Ось якраз цей самий неп і зв’язаний з ним приватний капітал живлять, вирощують націоналізм грузинський, азербайджанський, узбецький та ін. Звичайно, коли б не було великоруського шовінізму, який є наступальним, тому що він сильний, тому що він і раніше був сильний, і навики пригноблювати і принижувати у нього лишилися, - коли б великоруського шовінізму не було, то, можливо, і шовінізм місцевий, як відповідь на шовінізм великоруський, існував би, так би мовити, в мінімальному, в мініатюрному вигляді, тому що кінець кінцем антируський націоналізм є оборонна форма, деяка потворна форма оборони проти націоналізму великоруського, проти шовінізму великоруського.»
Йосиф Сталін. Твори. Т.5. С.245-246.