Сьогодні день якоїсь клоунади правоохоронців та суддів.
Причому і тим, і іншим, схоже, пофігу, що про них думає суспільство, адже роблять заяви, які можуть викликати вже навіть не обурення, а просто регіт.
Читаємо заяву генпрокурора Олександра Медведька про те, що заміна адвоката звинувачуваного в убивстві Гонгадзе Олексія Пукача здійснювалася за особистим рішенням Пукача. "Це була особиста воля Пукача. Я сам читав протокол допиту, де він сказав, що на нього не було ніякого тиску і він прийняв рішення, що з ним буде працювати новий адвокат", - зазначив Медведько.
Чи можна собі уявити існування протоколу допиту, у якому звинувачуваний у вбивстві Пукач повідомляє, що він відмовляється від свого адвоката у зв’язку з тиском на нього слідчих Генпрокуратури? Зрозуміло, що такий протокол ніколи б не побачив світ. Навіщо тоді цей цирк від генерального прокурора? Зрозуміло, що йдеться про намагання Генпрокуратури відмазати певний осіб від звинувачень у замовленні вбивства Георгія Гонгадзе, а тому й забажали відсторонити занадто активного, зараз уже колишнього, адвоката Пукача.
Хоча слід зазначити, що пан Медведько сьогодні просто в ударі: що не заява, то, як кажуть, хоч стій, хоч падай.
Він заявив, що Генпрокуратура визначить, чи є підстави для порушення кримінальної справи щодо колишнього прем`єра Юлії Тимошенко за результатами аудиту.
"У нас матеріалів цього аудита ще немає, але я давав доручення міжнародно-правовому управлінню викласти свою позицію мені", - сказав він.
"І якщо матеріали аудиту будуть спрямовані в Генпрокуратуру для розгляду й проведення дослідчої перевірки, то ми ухвалимо рішення в порядку статті 97-ї кримінально-процесуального кодексу, тобто або буде порушена кримінальна справа, або, якщо для цього не буде підстав, буде постанова про відмову в порушенні", - відзначив Медведько.
Цікаво, на кого розраховані такі заяви? Не секрет, що аудит закордонних фірм узагалі не може бути підставою для відкриття кримінальної справи. Підставою може бути інформація в ЗМІ про вчинення злочину. Але всі факти, що наводяться в аудиті, вже давно оприлюднені в ЗМІ.
Діяльність Генпрокуратури всі роки незалежності була політично мотивованою, тому про право згадувати вже навіть не смішно. Усі наші генеральні прокурори завжди орієнтувалися на інтереси найбільш сильних політичних гравців і аж ніяк не на правові підстави.
Згадаймо, яку клоунаду влаштувала Генпрокуратура, коли торік я надсилав офіційні заяви на ім’я Медведька щодо очевидних порушень бюджетного законодавства з боку уряду Тимошенко. Футболили вони ті заяви, як хотіли, бо не знали, хто виграє президентські перегони. До речі, уже рік минув, а я так і не отримав відповіді від наших прокурорів. Правда, уже цього року побачив, що Генпрокуратура оскаржила в суді одне з торішніх рішень уряду щодо використання бюджетних коштів, про яке я писав. Суд його визнав незаконним, хоча це й так було очевидним. І жодного сенсу в цьому не було, бо бюджетні кошти вже були витрачені. Завдання ж Генпрокуратури полягало в порушенні кримінальної справи ще тоді, коли гроші можна було “врятувати”. Але зась. Тоді прокурори не знали, хто виграє вибори. А у нас прийнято порушувати справи лише проти тих, хто їх програв. А поки порушники при владі, правоохоронці вдають, що вони сліпі, глухі й трохи пришелепуваті.
Очевидно, якщо це буде вигідно Банковій і звідти буде відповідна вказівка, у необхідній для влади послідовності порушуватимуться кримінальні справи проти тих чи інших персон.
Інакше взялися б не тільки за Ігоря Діденка та Анатолія Макаренка, які були виконавцями в справі незаконного відбирання та розмитнення газу “РосУкрЕнерго”, а й за розробника й головного організатора тієї відверто кримінальної схеми, який нині сидить на Банковій у кріслі одного із заступників глави Адміністрації президента. Якби була воля Банкової, то мала б бути порушена кримінальна справа узагалі щодо всіх газових контрактів, котрі були підписані в січні минулого року. Бо там фактів відвертих зловживань владою та халатності (як мінімум), які поставили українську економіку на коліна перед Росією, більше ніж достатньо.
Але ж серед співучасників тих оборудок сам Путін, тому про таке можна навіть не мріяти. Поки що.
Практика політично мотивованих рішень щодо відкриття чи невідкриття кримінальних справ у нас бутриватиме щонайменше доти, доки органи прокуратури виконуватимуть не властиві для них функції ведення слідства.
До речі, про заступників глави Адміністрації президента...
Маю запитання до пана Андрія Портнова, котрий відповідає за правові питання в АП. Тут у нас судді влаштовують цирк, не гірший, ніж прокурори.
Окружний адміністративний суд Києва заборонив партії "За Україну!" проводити акцію з вимогою негайного звільнення міністра освіти та науки Дмитра Табачника. Рішення типове як для сьогоднішнього уявлення влади щодо прав громадян на мирні збори. Тобто нічого дивного. Але погляньмо, з якою аргументацією це рішення суду було прийнято.
Відповідно до рішення суду "проведення масових заходів біля приміщення Адміністрації президента негативно вплине на імідж столиці України, що зумовить негативне враження вищих посадових осіб іноземних держав про країну в цілому".
Так от у мене запитання до пана Портнова як члена Вищої ради юстиції та одного з головних владних правників. Чи може він показати, у якому законі є така аргументація як підстава для заборони для проведення мітингів. І якщо немає, то коли слід очікувати розгляду у Вищій раді юстиції справи щодо відповідності судді займаній посаді та як узагалі довго цей суддя, котрий так відверто нехтує нормами матеріального права, перебуватиме на своїй посаді? Дуже хотілось би почути відповідь Андрія Володимировича...
Борис Кушнірук
пятница, 22 октября 2010 г.
Команда Януковича впросила Європарламент не лаяти її до виборів?
Отже, європейський парламент не став у четвер, 21 жовтня, голосувати по резолюції відносно України і ухвалив рішення про перенесення цього голосування на пленарне засідання в Брюсселі 10-11 листопада.
Такий поворот подій став вельми несподіваним для експертів, оскільки проект резолюції, за який передбачалося голосувати 21 жовтня, був розроблений фракціями Європарламенту, що представляють його більшість. Зокрема, документ готували представники Європейської народної партії (265 депутатів), Альянсу лібералів і демократів (85 депутатів), зелених (55 депутатів) і європейських консерваторів і реформістів (54 депутати). Таким чином, при голосуванні за даний проект резолюції змогло б набратися 459 голоси, що складає більшість від 736 загального складу Європарламенту.
Для того ж, щоб зрозуміти причини такого, на перший погляд, дивного кроку європейських депутатів, потрібно знайти відповіді на два запитання. Перше: кого і чим не влаштовував підготовлений Європарламентом проект резолюції по Україні? Другий: хто конкретно і в який спосіб зумів у четвер добитися перенесення на листопад голосування за цей документ?
Відповідь на перше запитання очевидна для кожного, хто прочитав текст підготовленого на голосування 21 жовтня проекту резолюції Європарламенту відносно України. А зміст цього документа не був ні для кого таємницею, оскільки його оприлюднили за декілька днів до вказаної дати і його широко висвітлювали як українські, так і світові ЗМІ.
Якщо говорити коротко, то цей проект резолюції, незважаючи на всю дипломатичність формулювань, що містяться в ньому, є дуже критичним по відношенню до нинішньої влади в Україні.
Так, хоча у вступній частині документа наголошується, що Україна є європейською країною стратегічної важливості для ЄС, проте потім у ньому пропонувалося взяти до уваги, що були зроблені заяви про те, що демократичні свободи, такі як свобода зборів, свобода висловлення і свобода засобів масової інформації опинилися в недавні місяці під загрозою.
«Після президентських виборів є зростання занепокоєння сигналами ерозії демократії і плюралізму, зокрема, погроз деяким неурядовим організаціям, окремі скарги журналістів відносно тиску, який чинять на них редактори або власники ЗМІ висвітлювати або не висвітлювати певні події, так само як і зростання політично мотивованої діяльності Служби безпеки України», - вказано в проекті резолюції.
Також у документі наголошується, що враховуючи той факт, що Конституційний суд України відновив президентську систему правління, встановлення демократії, ефективної і надійної системи балансу й контролю повинно залишатися пріоритетом, і процес досягнення цього має бути відкритим, всеохоплюючим і має включати всі політичні партії і гравців України.
А ще в проекті резолюції висловлюється жаль з приводу того, що правила проведення виборів залишаються предметом для дискусії і наголошується, що існуюче виборче законодавство, як і поправки від серпня 2009 року, є кроком назад у порівнянні з попереднім законом. Крім того, Європарламент закликає українську владу переглянути і закінчити виборче законодавство.
Певна річ, що такі оцінки Європейського парламенту не припали б до смаку українській владі. Особливо ж не бажаним для адміністрації українського президента і Партії регіонів було ухвалення даного тексту напередодні місцевих виборів, оскільки це стало б досить сильним козирем для опозиційних сил.
Не сподобався згаданий текст проекту резолюції також партнерам Партії регіонів у Європарламенті - в особі європейських соціал-демократів. Їх фракція (184 парламентарії), до речі, була найбільшою з тих, хто не брав участь у розробці проекту резолюції по Україні, запропонованого до голосування 21 жовтня.
З урахуванням вищенаведеної інформації неважко знайти відповідь і на друге запитання. Звичайно, агітували за перенесення голосування резолюції по Україні союзники Партії регіонів в Європарламенті – соціал-демократи. Українська ж влада, як виявилось, висадила могутній дипломатичний десант з метою «обробки» європейських парламентаріїв до ухвалення «потрібного» їй рішення.
Зокрема, в українську делегацію, що проводила бесіди з європейськими депутатами, увійшли Павло Клімкин (заступник глави МЗС), Костянтин Єлісєєв (представник України при ЄС) і Микола Точицький (представник України при Раді Європи). При цьому виконували вони покладену на них місію дуже старанно. «До нас приїхала команда українських дипломатів, які наполегливо лобіювали ідею, що перед місцевими виборами затвердження даної резолюції є неприпустимим», - розповів один з учасників цих подій у Страсбурзі.
Проти перенесення голосування проекту резолюції відносно України виступили, певна річ, представники Європейської народної партії, які є союзниками опозиційної партії «Батьківщина». «Давайте об`єднаємо зусилля в ім`я демократії! Ми повинні висловитися саме зараз, перед виборами. Адже у нас достатньо доказів масових випадків недопущення партій до участі!», - закликав колег представник ЄНП Міхаель Галер.
Проте з невідомих поки причин, ці та інші його напучення не були почуті деякими європейськими парламентаріями. Пропозиція відкласти розгляд документа на 10-11 листопада була підтримана в Європарламенті з мінімальною перевагою – «за» проголосували 317 із 606 присутніх на засіданні.
Таким чином, на Банковій і в Партії регіонів святкують сьогодні перемогу. Проте сам факт використання державних чиновників, якими є працівники МЗС, для лобіювання, зокрема, інтересів правлячої партії напередодні виборів не прикрашають українську владу. «Я думаю, що масивне лобіювання українських посольств відносно нас (євродепутатів - автор), щоб запобігти цій резолюції – це доказ, як ми праві, щоб говорити про це зараз», - висловився із цього приводу Міхаель Галер.
Втім, немає сумнівів, що українська опозиція зараз виступить з різкою критикою у зв`язку з фактом втручання вітчизняних дипломатів за вказівкою з Банкової в роботу Європарламенту. А це може, у свою чергу, стати потужним чинником для зниження рейтингів як президента Януковича, так і Партії регіонів напередодні місцевих виборів.
Олег Литовченко
Такий поворот подій став вельми несподіваним для експертів, оскільки проект резолюції, за який передбачалося голосувати 21 жовтня, був розроблений фракціями Європарламенту, що представляють його більшість. Зокрема, документ готували представники Європейської народної партії (265 депутатів), Альянсу лібералів і демократів (85 депутатів), зелених (55 депутатів) і європейських консерваторів і реформістів (54 депутати). Таким чином, при голосуванні за даний проект резолюції змогло б набратися 459 голоси, що складає більшість від 736 загального складу Європарламенту.
Для того ж, щоб зрозуміти причини такого, на перший погляд, дивного кроку європейських депутатів, потрібно знайти відповіді на два запитання. Перше: кого і чим не влаштовував підготовлений Європарламентом проект резолюції по Україні? Другий: хто конкретно і в який спосіб зумів у четвер добитися перенесення на листопад голосування за цей документ?
Відповідь на перше запитання очевидна для кожного, хто прочитав текст підготовленого на голосування 21 жовтня проекту резолюції Європарламенту відносно України. А зміст цього документа не був ні для кого таємницею, оскільки його оприлюднили за декілька днів до вказаної дати і його широко висвітлювали як українські, так і світові ЗМІ.
Якщо говорити коротко, то цей проект резолюції, незважаючи на всю дипломатичність формулювань, що містяться в ньому, є дуже критичним по відношенню до нинішньої влади в Україні.
Так, хоча у вступній частині документа наголошується, що Україна є європейською країною стратегічної важливості для ЄС, проте потім у ньому пропонувалося взяти до уваги, що були зроблені заяви про те, що демократичні свободи, такі як свобода зборів, свобода висловлення і свобода засобів масової інформації опинилися в недавні місяці під загрозою.
«Після президентських виборів є зростання занепокоєння сигналами ерозії демократії і плюралізму, зокрема, погроз деяким неурядовим організаціям, окремі скарги журналістів відносно тиску, який чинять на них редактори або власники ЗМІ висвітлювати або не висвітлювати певні події, так само як і зростання політично мотивованої діяльності Служби безпеки України», - вказано в проекті резолюції.
Також у документі наголошується, що враховуючи той факт, що Конституційний суд України відновив президентську систему правління, встановлення демократії, ефективної і надійної системи балансу й контролю повинно залишатися пріоритетом, і процес досягнення цього має бути відкритим, всеохоплюючим і має включати всі політичні партії і гравців України.
А ще в проекті резолюції висловлюється жаль з приводу того, що правила проведення виборів залишаються предметом для дискусії і наголошується, що існуюче виборче законодавство, як і поправки від серпня 2009 року, є кроком назад у порівнянні з попереднім законом. Крім того, Європарламент закликає українську владу переглянути і закінчити виборче законодавство.
Певна річ, що такі оцінки Європейського парламенту не припали б до смаку українській владі. Особливо ж не бажаним для адміністрації українського президента і Партії регіонів було ухвалення даного тексту напередодні місцевих виборів, оскільки це стало б досить сильним козирем для опозиційних сил.
Не сподобався згаданий текст проекту резолюції також партнерам Партії регіонів у Європарламенті - в особі європейських соціал-демократів. Їх фракція (184 парламентарії), до речі, була найбільшою з тих, хто не брав участь у розробці проекту резолюції по Україні, запропонованого до голосування 21 жовтня.
З урахуванням вищенаведеної інформації неважко знайти відповідь і на друге запитання. Звичайно, агітували за перенесення голосування резолюції по Україні союзники Партії регіонів в Європарламенті – соціал-демократи. Українська ж влада, як виявилось, висадила могутній дипломатичний десант з метою «обробки» європейських парламентаріїв до ухвалення «потрібного» їй рішення.
Зокрема, в українську делегацію, що проводила бесіди з європейськими депутатами, увійшли Павло Клімкин (заступник глави МЗС), Костянтин Єлісєєв (представник України при ЄС) і Микола Точицький (представник України при Раді Європи). При цьому виконували вони покладену на них місію дуже старанно. «До нас приїхала команда українських дипломатів, які наполегливо лобіювали ідею, що перед місцевими виборами затвердження даної резолюції є неприпустимим», - розповів один з учасників цих подій у Страсбурзі.
Проти перенесення голосування проекту резолюції відносно України виступили, певна річ, представники Європейської народної партії, які є союзниками опозиційної партії «Батьківщина». «Давайте об`єднаємо зусилля в ім`я демократії! Ми повинні висловитися саме зараз, перед виборами. Адже у нас достатньо доказів масових випадків недопущення партій до участі!», - закликав колег представник ЄНП Міхаель Галер.
Проте з невідомих поки причин, ці та інші його напучення не були почуті деякими європейськими парламентаріями. Пропозиція відкласти розгляд документа на 10-11 листопада була підтримана в Європарламенті з мінімальною перевагою – «за» проголосували 317 із 606 присутніх на засіданні.
Таким чином, на Банковій і в Партії регіонів святкують сьогодні перемогу. Проте сам факт використання державних чиновників, якими є працівники МЗС, для лобіювання, зокрема, інтересів правлячої партії напередодні виборів не прикрашають українську владу. «Я думаю, що масивне лобіювання українських посольств відносно нас (євродепутатів - автор), щоб запобігти цій резолюції – це доказ, як ми праві, щоб говорити про це зараз», - висловився із цього приводу Міхаель Галер.
Втім, немає сумнівів, що українська опозиція зараз виступить з різкою критикою у зв`язку з фактом втручання вітчизняних дипломатів за вказівкою з Банкової в роботу Європарламенту. А це може, у свою чергу, стати потужним чинником для зниження рейтингів як президента Януковича, так і Партії регіонів напередодні місцевих виборів.
Олег Литовченко
Населення сходу та півдня України має поважати президента держави й учитися в нього
“Галю, як там твій син у Києві, може, вже начальник?”
“Ні, Маланю, ще не начальник, але по-руськи вже балака.
З розмови двох сусідок на Чернігівщині
Історична довідка
У світі немає країн, яка б за свою історію не була хоча раз кимсь переможена, захоплена чи окупована. Незалежно від періоду окупації, переможець намагався асимілювати підкорене населення через запровадження своїх порядків і мови. Як тільки наставали сприятливі обставини, народ виборював незалежність. І завжди відродження нації, становлення сильної держави починалося з відродження рідної мови.
Приклади
Норвегія. Войовничі вікінги, котрі сторіччями навіювали жах на всю Європу, таки потрапили під зверхність Данії. Норвежці були змушені розмовляти й вести офіційні справи на чужій, хоч і спорідненій мові. Та як тільки отримали спочатку часткову, а потім і повну незалежність, відразу відновили мову причому одночасно у двох модифікаціях – букмол і нюношк. А всього населення Норвегії – 5,5 млн.
Чехія. Понад вісімсот років потерпала від німецької мовної експансії. Уся еліта та її прихвосні розмовляли німецькою. Але коли склалася сприятлива ситуація, націонал-патріоти вольовим рішенням прийняли чеську як державну й стали на шлях процвітання. До речі, іншим закономірним кроком на цьому шляху, уже відносно недавно, була повна люстрація, проведена Вацлавом Гавелом.
Ізраїль. Євреї взагалі відродили свою невживану майже 2000 років мову – іврит. І хто може сказати, що ця нація якась недолуга або бідує?
Список можна продовжити…
Як виняток, є цивілізованих країн з двома чи трьома державними мовами. Але вони або специфічні, або відверто слабкі. Наприклад, двомовна Бельгія дуже нестійка, але географічно фартова. Була б поряд агресивна Москва, а не Париж з Амстердамом, то цю славну країну вже б давно порвали на шматки.
Медичний факт
Новітні дослідження підтвердили давно зафіксований факт, що діти, котрі зростають у двомовному середовищі, мають кращі розумові здібності, вищий коефіцієнт інтелекту IQ і, що цілком закономірно, досягають кращих життєвих результатів.
Економіка
Декілька років тому мій давній знайомий, успішний бізнесмен, віддав своїх дітей до престижного київського ліцею з поглибленим вивченням на української, польської та англійської мов. Коли його запитували: «А як же російська?» - то чули у відповідь: «Русскому і матюкам научатся на улице. Буду я еще бабки платить!» І тут немає жодної зневаги. Є проста констатація загальновідомого факту, що в Україні російська мова вже 350 років є основним знаряддям комунікації між чужими людьми. Між собою говорять по-українськи, а до незнайомців завжди відповідають російською. Тому в іноземців і складається обманливе враження, що всі розмовляють по-російськи. За такого агресивного (на побутовому рівні) російськомовного пресингу немає жодної потреби платити за це гроші. Це все одно що оплачувати постчорнобильську радіацію... Саме собою влізе в найменшу шпаринку. Тобто, з точки зору економіки, фінансова підтримка російської мови в Україні – гроші на вітер.
Прикордонна зона
У всіх країнах уздовж кордонів живе цікава публіка – «подвійного призначення». Будучи формально громадянами своєї держави, вони мають велику кількість родичів і знайомих по той бік, добре знають чужу мову, дуже мобільні й завжди являють собою сферу інтересів та впливу країни-сусіда.
Так, західні поляки добре володіють німецькою, а деякі мають німецькі паспорти, що дає їм можливість безмитного ввезення автомобілів та інших товарів. У невеликих масштабах таке явище терпиме. Але не в Україні. У нас масово роздають паспорти або «карти» Румунія, Угорщина, Польща та інші. Але найбільш загрозливе становище на сході й півдні України. Тут свідомість населення цілих областей перебуває під повним контролем російських медіа.
Самі росіяни з середини 90-х не цікавляться політикою і виробили імунітет на свою пропаганду. Тим же, у кого ще з’являються сумніви щодо адекватності пропаганди з голубого екрана, можуть вийти на вулицю й побачити російські дійсність на власні очі...
Наші ж глядачі такої можливості не мають і тому цілковито ведуться на щоденний кремлівський ТВ-«розвод»-казочку про щасливе життя в Росії та звитяги їхніх керманичів.
Виведення з російськомовної зони перевело б наших громадян у реальний вимір і принесло б їм же безцінну користь, яку вони зможуть оцінити з часом. Для підтвердження цього зробіть експеримент – спробуйте лише один місяць порозмовляти тільки українською мовою, дивитися українськомовні канали й фільми та читати українську пресу й літературу. Коли після цього увімкнете РТР або НТВ, то будете шоковані повною неадекватністю.
Поведінка населення
Звичайні люди прагнуть до кращого життя. А краще – завжди біля влади. Тому йде швидке пристосування: переймаються мова, поведінка, одяг і навіть походження. Так, наприклад, суто українське прізвище Омельченко свого часу трансформувалося в Амельченков. При короткочасній окупації, наприклад у 1941 – 1944 роках, така поведінка трактувалася як пряма зрада батьківщині. При довгостроковій теж засуджується, але вже не так суворо. Але якщо мама розмовляла з тобою рідною українською, а ти перейшов на «руський» суржик, то це все одно зрада.
Дії влади
Коли політики займають найвищі позиції в країні, відбувається трансформація їхньої ментальності. Уже не немає потреби у звичайних методах збагачення, типу «обналічки» тощо. І без того вся країна з її бюджетом – у твоїх руках. Відтепер усі зусилля спрямовуються на втримання в кріслі та посилення влади шляхом укріплення монолітності та однорідності суспільства. І головний інструмент тут – державна мова. У нас вона може бути ТІЛЬКИ УКРАЇНСЬКА! Недарма Янукович категорично вимагає від всіх своїх підлеглих розмовляти по-українськи. Тільки в передвиборчі періоди допускаються тимчасові обманні обіцянки щодо запровадження російської мови. Насправді ніхто її вводити ніколи не збирався і не збирається. Це все одно що рубати, на якому сидиш.
І останнє… Відомий чечебол любить пафосно повторювати про Януковича: «Ето ж всєнародно ізбранний прєзідєнт!» Ну, по-перше, зовсім не всенародно, а по-друге, не зовсім вибраний. Але то в минулому. Зараз головне те, що він легітимний президент України. І хочеш того чи ні – маєш поважати президента своєї країни. Ця людина, попри всі свої вади, змогла в поважному віці досконало вивчити українську мову, чисто говорити й думати на ній.
І тут маємо конфлікт між агресивною проросійськомовною популяцією сходу й півдня, неспроможною вивчити літературну мову країни перебування, і її лідером, котрий чудово володіє цією мовою.
Тобто президент Віктор Федорович Янукович є для сходу й півдня України недосяжною суперзіркою, яка на порядок вища від свого електорату за розумовими здібностями…
Висновок
Громадяни України, якщо хочете, щоб ви і ваші нащадки добре жили в Україні – вивчайте українську, мисліть і розмовляйте по-українськи.
Віктор Малєй, підприємець
“Ні, Маланю, ще не начальник, але по-руськи вже балака.
З розмови двох сусідок на Чернігівщині
Історична довідка
У світі немає країн, яка б за свою історію не була хоча раз кимсь переможена, захоплена чи окупована. Незалежно від періоду окупації, переможець намагався асимілювати підкорене населення через запровадження своїх порядків і мови. Як тільки наставали сприятливі обставини, народ виборював незалежність. І завжди відродження нації, становлення сильної держави починалося з відродження рідної мови.
Приклади
Норвегія. Войовничі вікінги, котрі сторіччями навіювали жах на всю Європу, таки потрапили під зверхність Данії. Норвежці були змушені розмовляти й вести офіційні справи на чужій, хоч і спорідненій мові. Та як тільки отримали спочатку часткову, а потім і повну незалежність, відразу відновили мову причому одночасно у двох модифікаціях – букмол і нюношк. А всього населення Норвегії – 5,5 млн.
Чехія. Понад вісімсот років потерпала від німецької мовної експансії. Уся еліта та її прихвосні розмовляли німецькою. Але коли склалася сприятлива ситуація, націонал-патріоти вольовим рішенням прийняли чеську як державну й стали на шлях процвітання. До речі, іншим закономірним кроком на цьому шляху, уже відносно недавно, була повна люстрація, проведена Вацлавом Гавелом.
Ізраїль. Євреї взагалі відродили свою невживану майже 2000 років мову – іврит. І хто може сказати, що ця нація якась недолуга або бідує?
Список можна продовжити…
Як виняток, є цивілізованих країн з двома чи трьома державними мовами. Але вони або специфічні, або відверто слабкі. Наприклад, двомовна Бельгія дуже нестійка, але географічно фартова. Була б поряд агресивна Москва, а не Париж з Амстердамом, то цю славну країну вже б давно порвали на шматки.
Медичний факт
Новітні дослідження підтвердили давно зафіксований факт, що діти, котрі зростають у двомовному середовищі, мають кращі розумові здібності, вищий коефіцієнт інтелекту IQ і, що цілком закономірно, досягають кращих життєвих результатів.
Економіка
Декілька років тому мій давній знайомий, успішний бізнесмен, віддав своїх дітей до престижного київського ліцею з поглибленим вивченням на української, польської та англійської мов. Коли його запитували: «А як же російська?» - то чули у відповідь: «Русскому і матюкам научатся на улице. Буду я еще бабки платить!» І тут немає жодної зневаги. Є проста констатація загальновідомого факту, що в Україні російська мова вже 350 років є основним знаряддям комунікації між чужими людьми. Між собою говорять по-українськи, а до незнайомців завжди відповідають російською. Тому в іноземців і складається обманливе враження, що всі розмовляють по-російськи. За такого агресивного (на побутовому рівні) російськомовного пресингу немає жодної потреби платити за це гроші. Це все одно що оплачувати постчорнобильську радіацію... Саме собою влізе в найменшу шпаринку. Тобто, з точки зору економіки, фінансова підтримка російської мови в Україні – гроші на вітер.
Прикордонна зона
У всіх країнах уздовж кордонів живе цікава публіка – «подвійного призначення». Будучи формально громадянами своєї держави, вони мають велику кількість родичів і знайомих по той бік, добре знають чужу мову, дуже мобільні й завжди являють собою сферу інтересів та впливу країни-сусіда.
Так, західні поляки добре володіють німецькою, а деякі мають німецькі паспорти, що дає їм можливість безмитного ввезення автомобілів та інших товарів. У невеликих масштабах таке явище терпиме. Але не в Україні. У нас масово роздають паспорти або «карти» Румунія, Угорщина, Польща та інші. Але найбільш загрозливе становище на сході й півдні України. Тут свідомість населення цілих областей перебуває під повним контролем російських медіа.
Самі росіяни з середини 90-х не цікавляться політикою і виробили імунітет на свою пропаганду. Тим же, у кого ще з’являються сумніви щодо адекватності пропаганди з голубого екрана, можуть вийти на вулицю й побачити російські дійсність на власні очі...
Наші ж глядачі такої можливості не мають і тому цілковито ведуться на щоденний кремлівський ТВ-«розвод»-казочку про щасливе життя в Росії та звитяги їхніх керманичів.
Виведення з російськомовної зони перевело б наших громадян у реальний вимір і принесло б їм же безцінну користь, яку вони зможуть оцінити з часом. Для підтвердження цього зробіть експеримент – спробуйте лише один місяць порозмовляти тільки українською мовою, дивитися українськомовні канали й фільми та читати українську пресу й літературу. Коли після цього увімкнете РТР або НТВ, то будете шоковані повною неадекватністю.
Поведінка населення
Звичайні люди прагнуть до кращого життя. А краще – завжди біля влади. Тому йде швидке пристосування: переймаються мова, поведінка, одяг і навіть походження. Так, наприклад, суто українське прізвище Омельченко свого часу трансформувалося в Амельченков. При короткочасній окупації, наприклад у 1941 – 1944 роках, така поведінка трактувалася як пряма зрада батьківщині. При довгостроковій теж засуджується, але вже не так суворо. Але якщо мама розмовляла з тобою рідною українською, а ти перейшов на «руський» суржик, то це все одно зрада.
Дії влади
Коли політики займають найвищі позиції в країні, відбувається трансформація їхньої ментальності. Уже не немає потреби у звичайних методах збагачення, типу «обналічки» тощо. І без того вся країна з її бюджетом – у твоїх руках. Відтепер усі зусилля спрямовуються на втримання в кріслі та посилення влади шляхом укріплення монолітності та однорідності суспільства. І головний інструмент тут – державна мова. У нас вона може бути ТІЛЬКИ УКРАЇНСЬКА! Недарма Янукович категорично вимагає від всіх своїх підлеглих розмовляти по-українськи. Тільки в передвиборчі періоди допускаються тимчасові обманні обіцянки щодо запровадження російської мови. Насправді ніхто її вводити ніколи не збирався і не збирається. Це все одно що рубати, на якому сидиш.
І останнє… Відомий чечебол любить пафосно повторювати про Януковича: «Ето ж всєнародно ізбранний прєзідєнт!» Ну, по-перше, зовсім не всенародно, а по-друге, не зовсім вибраний. Але то в минулому. Зараз головне те, що він легітимний президент України. І хочеш того чи ні – маєш поважати президента своєї країни. Ця людина, попри всі свої вади, змогла в поважному віці досконало вивчити українську мову, чисто говорити й думати на ній.
І тут маємо конфлікт між агресивною проросійськомовною популяцією сходу й півдня, неспроможною вивчити літературну мову країни перебування, і її лідером, котрий чудово володіє цією мовою.
Тобто президент Віктор Федорович Янукович є для сходу й півдня України недосяжною суперзіркою, яка на порядок вища від свого електорату за розумовими здібностями…
Висновок
Громадяни України, якщо хочете, щоб ви і ваші нащадки добре жили в Україні – вивчайте українську, мисліть і розмовляйте по-українськи.
Віктор Малєй, підприємець
ЗАКАРПАТТЯ МІЖВОЄННЕ
ЗаКарпаття_Рахівщина_вид на Піп Іван Мармароський
ЗаКарпаття_Рахівщина_вид на Піп Іван Мармароський
ЗаКарпаття_Ясіня_вид на Піп Іван Мармароський
ЗаКарпаття_в долині Говерли_міжвоєнна доба
ЗаКарпаття_Ясіня_міжвоєнна доба
http://community.livejournal.com/ukr_vintage/48337.html
ЗаКарпаття_Рахівщина_вид на Піп Іван Мармароський
ЗаКарпаття_Ясіня_вид на Піп Іван Мармароський
ЗаКарпаття_в долині Говерли_міжвоєнна доба
ЗаКарпаття_Ясіня_міжвоєнна доба
http://community.livejournal.com/ukr_vintage/48337.html
четверг, 21 октября 2010 г.
БЛАГОДІЙНА АКЦІЯ CОНЦЕ ДЛЯ ВСІХ
Наше життя плине дуже швидко...Інколи не вистачає навіть хвилини для того, щоб зупинитися й замислитись над важливим питанням: хто ми? З якою місією прийшли в цей світ? Чи добре й затишно живеться іншим людям поряд з нами? Саме з метою допомогти людям з особливими потребами відчути турботу про них, розширити свої можливості та отримати радість від спілкування Мукачівське міське товариство «Інваліди дитинства» щороку проводить благодійні акції,
присвячені Міжнародному дню охорони та збереження психічного здоров’я. Не став винятком і цей рік.
Хочемо з радістю відзначити, що цьогорічна акція, яка проходила під назвою «Сонце для всіх» докорінно відрізнялася від минулих. Найкращі умови для всебічного розвитку дитини з особливими потребами є у сім’ї, тому саме в підтримку таких сімей й проводилася дана акція.
Це чудове сімейне свято, на якому були присутні більш ніж 60 сімей, де є діти та дорослі з особливими потребами, було організоване спільними зусиллями п’ятьох організацій, які опікуються дітьми та дорослими людьми з особливими потребами:
- Мукачівське міське товариство «Інваліди дитинства»
- ГО «СТІмул»
- ЦАР «Фенікс»
- ММБО «Суспільство – всім»
- ГО «Суспільство для всіх»
Окрім того, цією акцією було відзначено також і День Білої тростини – день підтримки людей зі слабим зором. Висловлюємо щиру подяку за активну допомогу у проведенні акції «Сонце для всіх» нашим спонсорам – Закарпатській філії Київського славістичного університету, Мукачівська міськрада, Кафе-ресторан «Гавань», Ват «Кондитерська фабрика АВК», КП «Мукачівський центральний ринок», Eduard Bock та вокальна група «Grunbergsigner», ВМБФ Доркас – Ейд Інтернешенел Закарпаття (директор Катко Ференц), Магазину «Максімка» (ПП Дацула Р.Я.), Мукачівській центральній
бібліотеці, Завідуючій кас Мукачівського залізничного вокзалу Львівської залізниці Мангур В.М.
Акція «Сонце для всіх» проходила 8 жовтня 2010 року у приміщенні, люб’язно наданому нам одним із спонсорів – кафе-рестораном «Гавань». На початку свята до присутніх звернулася представниця органів державної влади – керівник відділу сім’ї і молоді Мукачівської міськради, із словом благословення виступив О. Андрій – священник римо-католицької церкви.
На святі люди і діти з особливими потребами мали змогу показати свої таланти - з декількома номерами виступили інтегрований вокальний ансамбль, який складався із здорових дітей та дітей з особливими потребами, ансамбль товариства «СТІмул» з чудовими піснями.
Всі дуже вдячні представникам спонсорів – Закарпатської філії Київського славістичного університету (ректор – Несух Людмила Михайлівна), які активно брали участь у проведенні свята – вели програму, допомагали у проведенні ігор, зробили дітям чудові подарунки. Завідувач кафедри психології та педагогіки Закарпатської філії КСУ Глоба Лідія Григорівна передала дітям футбольний м'яч - подарунок від студентів та викладачів з підписами всіх, хто не лишилися байдужим до проблем людей з особливими потребами і побажала діткам міцного здоров'я, гарних успіхів у навчанні, щоб у майбутньому змогли стати студентами їхнього навчального закладу, де на них завжди чекатимуть.
Особливо раділи діти виступам акробатичного ансамблю та рухливим іграм та конкурсам з клоуном. Ну і, звичайно, радість всім приніс солодкий стіл.
Зворушливо було спостерігати радість батьків, які також брали участь в іграх та конкурсах, за успіхи своїх дітей.
Кожен із присутніх у хвилини цього прекрасного свята міг переосмислити сенс життя і визначити власні пріоритети. А відповідь, перефразовуючи Достоєвського, одна – варто жити, щоб змусити посміхнутись хоча б одну дитину на планеті, адже Сонце для всіх!
присвячені Міжнародному дню охорони та збереження психічного здоров’я. Не став винятком і цей рік.
Хочемо з радістю відзначити, що цьогорічна акція, яка проходила під назвою «Сонце для всіх» докорінно відрізнялася від минулих. Найкращі умови для всебічного розвитку дитини з особливими потребами є у сім’ї, тому саме в підтримку таких сімей й проводилася дана акція.
Це чудове сімейне свято, на якому були присутні більш ніж 60 сімей, де є діти та дорослі з особливими потребами, було організоване спільними зусиллями п’ятьох організацій, які опікуються дітьми та дорослими людьми з особливими потребами:
- Мукачівське міське товариство «Інваліди дитинства»
- ГО «СТІмул»
- ЦАР «Фенікс»
- ММБО «Суспільство – всім»
- ГО «Суспільство для всіх»
Окрім того, цією акцією було відзначено також і День Білої тростини – день підтримки людей зі слабим зором. Висловлюємо щиру подяку за активну допомогу у проведенні акції «Сонце для всіх» нашим спонсорам – Закарпатській філії Київського славістичного університету, Мукачівська міськрада, Кафе-ресторан «Гавань», Ват «Кондитерська фабрика АВК», КП «Мукачівський центральний ринок», Eduard Bock та вокальна група «Grunbergsigner», ВМБФ Доркас – Ейд Інтернешенел Закарпаття (директор Катко Ференц), Магазину «Максімка» (ПП Дацула Р.Я.), Мукачівській центральній
бібліотеці, Завідуючій кас Мукачівського залізничного вокзалу Львівської залізниці Мангур В.М.
Акція «Сонце для всіх» проходила 8 жовтня 2010 року у приміщенні, люб’язно наданому нам одним із спонсорів – кафе-рестораном «Гавань». На початку свята до присутніх звернулася представниця органів державної влади – керівник відділу сім’ї і молоді Мукачівської міськради, із словом благословення виступив О. Андрій – священник римо-католицької церкви.
На святі люди і діти з особливими потребами мали змогу показати свої таланти - з декількома номерами виступили інтегрований вокальний ансамбль, який складався із здорових дітей та дітей з особливими потребами, ансамбль товариства «СТІмул» з чудовими піснями.
Всі дуже вдячні представникам спонсорів – Закарпатської філії Київського славістичного університету (ректор – Несух Людмила Михайлівна), які активно брали участь у проведенні свята – вели програму, допомагали у проведенні ігор, зробили дітям чудові подарунки. Завідувач кафедри психології та педагогіки Закарпатської філії КСУ Глоба Лідія Григорівна передала дітям футбольний м'яч - подарунок від студентів та викладачів з підписами всіх, хто не лишилися байдужим до проблем людей з особливими потребами і побажала діткам міцного здоров'я, гарних успіхів у навчанні, щоб у майбутньому змогли стати студентами їхнього навчального закладу, де на них завжди чекатимуть.
Особливо раділи діти виступам акробатичного ансамблю та рухливим іграм та конкурсам з клоуном. Ну і, звичайно, радість всім приніс солодкий стіл.
Зворушливо було спостерігати радість батьків, які також брали участь в іграх та конкурсах, за успіхи своїх дітей.
Кожен із присутніх у хвилини цього прекрасного свята міг переосмислити сенс життя і визначити власні пріоритети. А відповідь, перефразовуючи Достоєвського, одна – варто жити, щоб змусити посміхнутись хоча б одну дитину на планеті, адже Сонце для всіх!
Загадка Хатині: спалених сіл тисячі, але чому культивували тільки одне?
Навіщо створено культ села Хатинь? Щоб затьмарити і затулити злочин комуністичного режиму в Катині. Це прийом карткових шулерів - перекрутити карту. Ми ставимо питання про одне, а нам дають відповідь про щось зовсім інше...
Уряд Росії передав документи по Катині уряду Польщі.
Проте комуністична партія збунтувалася: документи фальшиві. Комуністи вимагають знайти винних і суворо їх покарати.
Поки йде розгляд, ми звернемося до історії питання.
Правителі Радянського Союзу рішення шукали давно. У 1943 році німці знайшли і розкопали могили. Вони запросили експертів з нейтральних країн і комісію Польського Червоного Хреста. Висновок експертів був однозначним: трупи лежать давно, ніяк не менше трьох років. Отже, це злочин НКВС. Перша реакція Москви була просто ідіотською: німці розкопали стародавні поховання. Після цього була безліч інших пояснень. Кремлівські правителі наполегливо шукали радикальне рішення для проблеми Катині. І вони його знайшли: Хатинь!
Під час Другої світової війни на окупованих територіях, особливо в Білорусі, йшла справжня громадянська війна: нацистські окупанти коїли незліченні лиходійства, народ воював як проти нацистів, так і проти комуністичних партизан, комуністичні партизани воювали, як проти нацистів, так і проти власного народу. Кількість жертв не піддається ніякому обліку. У Білорусі могили минулої війни – скрізь. А по лісах все ще валяються не прибрані кістки вбитих. Було зруйновано десятки й сотні міст, тисячі підприємств, підірвано тисячі мостів і незліченні кілометри залізниць, спалено, часто разом із жителями, сотні й тисячі сіл.
Після війни підбили підсумки. І раптом у списку знищених окупантами населених пунктів промайнула така красива назва: Хатинь!
І було вирішено роздути культ села Хатинь. На це були кинуті величезні кошти. Район знищеного села був оголошений державним заповідником. На місці Хатині був побудований меморіальний комплекс площею 26 гектарів, згодом розширений до 50 гектарів. Граніт поставляла Україна, білий мармур – Сибір. Було споруджено грандіозні монументи і бронзові статуї, запалили вічний вогонь, відкрили музей, кожні 30 секунд дзвонять дзвони. До Хатині почали возити школярів і ветеранів, там почали складати присягу молоді солдати, туди везли туристів зі всього світу, на святі могили женихи приводили наречених і тут присягалися у вірності, священики творили молитви, помахуючи кадилами.
Про Хатинь писали статті і книги. Про Хатинь знімали фільми. Хатинь! Хатинь! Хатинь!
Вершиною прославляння Хатині стала виставка в Мінську "Хлібна і кондитерська справа-2010". На виставці був представлений весільний торт "Хатинь". Кондитер виліпив із шоколаду центральну статую меморіального комплексу – нескорена людина з трупом хлопчика на руках і щасливу пару молодят біля підніжжя обеліска. Майстер шоколадної справи явно розраховував зірвати перших приз. Тому що будь-яка згадка про Хатинь завжди заохочувалася за найвищою шкалою. Труп шоколадного хлопчика, мабуть, слід було з`їсти під час весілля.
Сіл на окупованих територіях Радянського Союзу спалено тисячі. Але нас примушували пам`ятати тільки одну – Хатинь.
Якщо ви сьогодні запитаєте будь-якого російського школяра про Катинь, то він вам швидко і чітко відповість: Хатинь? Як же, як же. Знаю. Це село. Німці її спалили. Але запитаєте його: а чи можеш назвати ім`я хоч ще одного спаленого німцями села?
Цього він зробити не може.
Запитайте будь-яку дорослу російську людину: назвіть села, які спалили німці. Вона непомильно назве Хатинь і... І це все.
Мій комп`ютер працює на російських програмах. Я пишу "Катинь", а він мені відповідає: допущено граматичну помилку, такого слова немає. Питаю: а як треба писати? Розумна машина відповідає: "Хатинь".
У "Радянській військовій енциклопедії" не згадано про Катинь, але є стаття про Хатинь.
Постривайте! Адже це Військова енциклопедія. Чому в ній згадано тільки одне спалене село, якщо їх спалили тисячі? Давайте або всі перерахуємо, або жодне на ймення згадувати не будемо. Чому велика шана одному селу, якщо їх було багато? Навіщо витрачати гроші на зведення монументів саме в Хатині, а не на місці спаленого села Іванівки або Петрівки? Навіщо ліпити шоколадні трупи саме цього села, але не сусіднього?
У народу на це є відповідь: НА ЗЛОДІЄВІ ШАПКА ГОРИТЬ.
Той, хто скоїв злочин, своїми діями видає себе. Навіщо створено культ села Хатинь? Щоб затьмарити і затулити злочин у Катині. Це прийом карткових шулерів – перекрутити карту. Ми ставимо питання про одне, а нам дають відповідь про щось зовсім інше.
Якби польських офіцерів у Катині розстріляли німці, то навіщо радянському керівництву треба було відволікати увагу народу від Катині, виставляючи натомість іншу трагедію в Хатині?
Цікаво прослідкувати в часі процес заміщення Катині Хатинню.
У 1954 році Велика Радянська Енциклопедія на карті в районі Мінська не показує ніякої Хатині.
У 1956 Велика Радянська Енциклопедія дісталася літери "С", на карті Смоленської області показана Катинь.
У 1969 році Головне управління геодезії і картографії при Раді Міністрів СРСР видало грандіозний "Атлас СРСР". У цьому дуже докладному атласі вже немає ніякої Катині. Правда, ще не з`явилася і Хатинь.
З 1971 року Хатинь міцно займає місце на картах.
Витрати на будівництво колосального комплексу в Хатині себе виправдовували. У 1974 році Президент США Річард Ніксон під час офіційного візиту в СРСР відвідав Хатинь у повній впевненості, що вічний вогонь горить на могилі польських офіцерів. Ніхто з радянських офіційних осіб не намагався вивести високого гостя з цієї так бажаної Кремлю помилки.
У той же самий час низка польських організацій у Лондоні намагалися пробити дозвіл на спорудження скромного обеліска жертвам Катині. Відмова влади Лондона була мотивована просто й переконливо: навіщо скромний монумент у Лондоні, якщо є грандіозний у Хатині!
Але впав Радянський Союз, і деякі таємниці прочинилися. І останній президент Радянського Союзу Горбачов, і перший президент Росії Єльцин повністю визнали провину Сталіна, комуністичної партії і НКВС у знищенні польських офіцерів.
Федеральна служба безпеки Російської Федерації (ФСБ РФ, в дівоцтві – КДБ СРСР) опублікувала збірку документів "Органи державної безпеки СРСР у Великій вітчизняній війні" (Москва, 1995) .
Редакційну колегію очолив директор ФСБ генерал-лейтенант Степашин. У складі редакційної комісії – все тодішнє керівництво ФСБ: генерал-полковники Биков і Зорін, віце-адмірал Дубровін, генерал-лейтенанти Краюшкін, Тимофєєв, Степанов, Кравцов, генерал-майор Мануїльський та інші відповідальні товариші.
У збірці документів крім іншого вміщено виписку з протоколу засідання Політбюро ЦК Комуністичної партії від 5 березня 1940 року (стор. 156).
Це офіційне рішення Сталіна і його підручних про знищення польських офіцерів. На наступній сторінці – Наказ НКВС №886/Б начальникові управління у справах військовополонених П.К. Супруненку про складення точних списків польських офіцерів, яких утримують у радянських таборах.
Після цього – доповідь голови КДБ Шелепіна Микиті Хрущову від 3 березня 1959 року: розстріляно в Катині 4431, в Старобельському таборі – 3820, в Осташковському таборі – 6311, в інших таборах і в`язницях – 7305.
Публікація цих документів – офіційне визнання провини вищим керівництвом радянської таємної поліції. Ніхто зі всіх названих товаришів за такі одкровення не був покараний і не був названий фальсифікатором. Навпаки, автори збірки піднялися високо. Голова редакційної комісії С.В.Степашин став міністром юстиції, потім – міністром внутрішніх справ, далі прем`єр-міністром Росії.
Але все змінилося. Розсекречені документи знову стали секретними. Правителі Росії заявили: раз поляки нас не люблять, ми не співпрацюватимемо в справі розслідування злочину в Катині та інших місцях масового знищення полонених офіцерів.
Де логіка?
Якщо поляки вас чомусь не люблять, то навпаки треба терміново відкрити всі свої схованки і показати: ми ні в чому не винні! Або навпаки: так, це провина кривавого режиму! Ви можете нас не любити, але ми нічого не приховуємо, злочини сталінського режиму засуджуємо.
Але все йде прямо навпаки. Центральна газета Міністерства оборони "Красная Звезда" (15 квітня 2006) публікує статтю про те, що в усьому винні німці, а поляки використовують цей злочин, щоб "влаштовувати вакханалії на кістках власних громадян". Так прямо і написано: вакханалії на кістках власних громадян!
Вийшла книга якогось Мухіна про те, що Катинь – це провокація проти Росії. Сталін ні в чому не винен. Це злочин Гітлера, а поляки використовують злочин, щоб дошкулити Москві.
І ось після такої ідеологічної підготовки 22 травня 2008 Головна військова прокуратура відмовилася передавати матеріали по Катині польській стороні. Обгрунтування: більшість із 183 томів мають гриф "Таємно" і "Цілком таємно".
От і все. І це визнання. Офіційне і остаточне.
Давайте на секунду повіримо, що поляків розстріляли німці. Що ж виходить? Злочин скоєно сім десятків років тому. Гітлерівської Німеччини давно немає. Радянського Союзу немає вже два десятки років. Немає ані Гестапо, ані СС, ані НКВС. Але сучасна демократична Росія чомусь зберігає документи про злочини гітлерівців, як велику державну таємницю Росії.
Як відомо, Головна військова прокуратура Росії укомплектована не найрозумнішими людьми. Ви тільки послухайте: злочин скоїли гітлерівці, але ми про це нікому не скажемо, ми навіки це збережемо під грифом "Таємно" і Цілком таємно".
Поясніть же мені, навіщо оберігати секрети гітлерівських злочинців усією міццю Держави Російської?
Закон Росії вимагає відкривати архіви через 30 років. Чому всупереч законам "злочин гітлерівців" не можна розсекретити через 70 років?
Заява про те, що "злочини СС" розкривати не можна, свідчить тільки про те, що Головна військова прокуратура укомплектована прихованими гітлерівцями, які, проте, свого нацистського нутра навіть і не приховують. Головна військова прокуратура готова порушувати закони Росії, лише б світ не дізнався про подробиці кривавих злочинів Гітлера, лише б навіть і через сім десятків років світ не дізнався імена фашистських катів. Але якщо так, то вся Головна військова прокуратура повинна давно сидіти в Лефортові.
І якщо генеральний прокурор Росії покриває підлеглих йому військових прокурорів, то і йому місце на нарах.
Громадяни прокурори, гасіть шапки!
Але все знову змінилося. Документи передають Польщі, але Інтернет вибухнув обуренням: як же можна! Це злочин гітлерівців. Я ж відповідаю: а чому документи до цього дня були секретними? І навіщо Катинь затуляли Хатинню?
Віктор Суворов, з Лондона для УНІАН
Уряд Росії передав документи по Катині уряду Польщі.
Проте комуністична партія збунтувалася: документи фальшиві. Комуністи вимагають знайти винних і суворо їх покарати.
Поки йде розгляд, ми звернемося до історії питання.
Правителі Радянського Союзу рішення шукали давно. У 1943 році німці знайшли і розкопали могили. Вони запросили експертів з нейтральних країн і комісію Польського Червоного Хреста. Висновок експертів був однозначним: трупи лежать давно, ніяк не менше трьох років. Отже, це злочин НКВС. Перша реакція Москви була просто ідіотською: німці розкопали стародавні поховання. Після цього була безліч інших пояснень. Кремлівські правителі наполегливо шукали радикальне рішення для проблеми Катині. І вони його знайшли: Хатинь!
Під час Другої світової війни на окупованих територіях, особливо в Білорусі, йшла справжня громадянська війна: нацистські окупанти коїли незліченні лиходійства, народ воював як проти нацистів, так і проти комуністичних партизан, комуністичні партизани воювали, як проти нацистів, так і проти власного народу. Кількість жертв не піддається ніякому обліку. У Білорусі могили минулої війни – скрізь. А по лісах все ще валяються не прибрані кістки вбитих. Було зруйновано десятки й сотні міст, тисячі підприємств, підірвано тисячі мостів і незліченні кілометри залізниць, спалено, часто разом із жителями, сотні й тисячі сіл.
Після війни підбили підсумки. І раптом у списку знищених окупантами населених пунктів промайнула така красива назва: Хатинь!
І було вирішено роздути культ села Хатинь. На це були кинуті величезні кошти. Район знищеного села був оголошений державним заповідником. На місці Хатині був побудований меморіальний комплекс площею 26 гектарів, згодом розширений до 50 гектарів. Граніт поставляла Україна, білий мармур – Сибір. Було споруджено грандіозні монументи і бронзові статуї, запалили вічний вогонь, відкрили музей, кожні 30 секунд дзвонять дзвони. До Хатині почали возити школярів і ветеранів, там почали складати присягу молоді солдати, туди везли туристів зі всього світу, на святі могили женихи приводили наречених і тут присягалися у вірності, священики творили молитви, помахуючи кадилами.
Про Хатинь писали статті і книги. Про Хатинь знімали фільми. Хатинь! Хатинь! Хатинь!
Вершиною прославляння Хатині стала виставка в Мінську "Хлібна і кондитерська справа-2010". На виставці був представлений весільний торт "Хатинь". Кондитер виліпив із шоколаду центральну статую меморіального комплексу – нескорена людина з трупом хлопчика на руках і щасливу пару молодят біля підніжжя обеліска. Майстер шоколадної справи явно розраховував зірвати перших приз. Тому що будь-яка згадка про Хатинь завжди заохочувалася за найвищою шкалою. Труп шоколадного хлопчика, мабуть, слід було з`їсти під час весілля.
Сіл на окупованих територіях Радянського Союзу спалено тисячі. Але нас примушували пам`ятати тільки одну – Хатинь.
Якщо ви сьогодні запитаєте будь-якого російського школяра про Катинь, то він вам швидко і чітко відповість: Хатинь? Як же, як же. Знаю. Це село. Німці її спалили. Але запитаєте його: а чи можеш назвати ім`я хоч ще одного спаленого німцями села?
Цього він зробити не може.
Запитайте будь-яку дорослу російську людину: назвіть села, які спалили німці. Вона непомильно назве Хатинь і... І це все.
Мій комп`ютер працює на російських програмах. Я пишу "Катинь", а він мені відповідає: допущено граматичну помилку, такого слова немає. Питаю: а як треба писати? Розумна машина відповідає: "Хатинь".
У "Радянській військовій енциклопедії" не згадано про Катинь, але є стаття про Хатинь.
Постривайте! Адже це Військова енциклопедія. Чому в ній згадано тільки одне спалене село, якщо їх спалили тисячі? Давайте або всі перерахуємо, або жодне на ймення згадувати не будемо. Чому велика шана одному селу, якщо їх було багато? Навіщо витрачати гроші на зведення монументів саме в Хатині, а не на місці спаленого села Іванівки або Петрівки? Навіщо ліпити шоколадні трупи саме цього села, але не сусіднього?
У народу на це є відповідь: НА ЗЛОДІЄВІ ШАПКА ГОРИТЬ.
Той, хто скоїв злочин, своїми діями видає себе. Навіщо створено культ села Хатинь? Щоб затьмарити і затулити злочин у Катині. Це прийом карткових шулерів – перекрутити карту. Ми ставимо питання про одне, а нам дають відповідь про щось зовсім інше.
Якби польських офіцерів у Катині розстріляли німці, то навіщо радянському керівництву треба було відволікати увагу народу від Катині, виставляючи натомість іншу трагедію в Хатині?
Цікаво прослідкувати в часі процес заміщення Катині Хатинню.
У 1954 році Велика Радянська Енциклопедія на карті в районі Мінська не показує ніякої Хатині.
У 1956 Велика Радянська Енциклопедія дісталася літери "С", на карті Смоленської області показана Катинь.
У 1969 році Головне управління геодезії і картографії при Раді Міністрів СРСР видало грандіозний "Атлас СРСР". У цьому дуже докладному атласі вже немає ніякої Катині. Правда, ще не з`явилася і Хатинь.
З 1971 року Хатинь міцно займає місце на картах.
Витрати на будівництво колосального комплексу в Хатині себе виправдовували. У 1974 році Президент США Річард Ніксон під час офіційного візиту в СРСР відвідав Хатинь у повній впевненості, що вічний вогонь горить на могилі польських офіцерів. Ніхто з радянських офіційних осіб не намагався вивести високого гостя з цієї так бажаної Кремлю помилки.
У той же самий час низка польських організацій у Лондоні намагалися пробити дозвіл на спорудження скромного обеліска жертвам Катині. Відмова влади Лондона була мотивована просто й переконливо: навіщо скромний монумент у Лондоні, якщо є грандіозний у Хатині!
Але впав Радянський Союз, і деякі таємниці прочинилися. І останній президент Радянського Союзу Горбачов, і перший президент Росії Єльцин повністю визнали провину Сталіна, комуністичної партії і НКВС у знищенні польських офіцерів.
Федеральна служба безпеки Російської Федерації (ФСБ РФ, в дівоцтві – КДБ СРСР) опублікувала збірку документів "Органи державної безпеки СРСР у Великій вітчизняній війні" (Москва, 1995) .
Редакційну колегію очолив директор ФСБ генерал-лейтенант Степашин. У складі редакційної комісії – все тодішнє керівництво ФСБ: генерал-полковники Биков і Зорін, віце-адмірал Дубровін, генерал-лейтенанти Краюшкін, Тимофєєв, Степанов, Кравцов, генерал-майор Мануїльський та інші відповідальні товариші.
У збірці документів крім іншого вміщено виписку з протоколу засідання Політбюро ЦК Комуністичної партії від 5 березня 1940 року (стор. 156).
Це офіційне рішення Сталіна і його підручних про знищення польських офіцерів. На наступній сторінці – Наказ НКВС №886/Б начальникові управління у справах військовополонених П.К. Супруненку про складення точних списків польських офіцерів, яких утримують у радянських таборах.
Після цього – доповідь голови КДБ Шелепіна Микиті Хрущову від 3 березня 1959 року: розстріляно в Катині 4431, в Старобельському таборі – 3820, в Осташковському таборі – 6311, в інших таборах і в`язницях – 7305.
Публікація цих документів – офіційне визнання провини вищим керівництвом радянської таємної поліції. Ніхто зі всіх названих товаришів за такі одкровення не був покараний і не був названий фальсифікатором. Навпаки, автори збірки піднялися високо. Голова редакційної комісії С.В.Степашин став міністром юстиції, потім – міністром внутрішніх справ, далі прем`єр-міністром Росії.
Але все змінилося. Розсекречені документи знову стали секретними. Правителі Росії заявили: раз поляки нас не люблять, ми не співпрацюватимемо в справі розслідування злочину в Катині та інших місцях масового знищення полонених офіцерів.
Де логіка?
Якщо поляки вас чомусь не люблять, то навпаки треба терміново відкрити всі свої схованки і показати: ми ні в чому не винні! Або навпаки: так, це провина кривавого режиму! Ви можете нас не любити, але ми нічого не приховуємо, злочини сталінського режиму засуджуємо.
Але все йде прямо навпаки. Центральна газета Міністерства оборони "Красная Звезда" (15 квітня 2006) публікує статтю про те, що в усьому винні німці, а поляки використовують цей злочин, щоб "влаштовувати вакханалії на кістках власних громадян". Так прямо і написано: вакханалії на кістках власних громадян!
Вийшла книга якогось Мухіна про те, що Катинь – це провокація проти Росії. Сталін ні в чому не винен. Це злочин Гітлера, а поляки використовують злочин, щоб дошкулити Москві.
І ось після такої ідеологічної підготовки 22 травня 2008 Головна військова прокуратура відмовилася передавати матеріали по Катині польській стороні. Обгрунтування: більшість із 183 томів мають гриф "Таємно" і "Цілком таємно".
От і все. І це визнання. Офіційне і остаточне.
Давайте на секунду повіримо, що поляків розстріляли німці. Що ж виходить? Злочин скоєно сім десятків років тому. Гітлерівської Німеччини давно немає. Радянського Союзу немає вже два десятки років. Немає ані Гестапо, ані СС, ані НКВС. Але сучасна демократична Росія чомусь зберігає документи про злочини гітлерівців, як велику державну таємницю Росії.
Як відомо, Головна військова прокуратура Росії укомплектована не найрозумнішими людьми. Ви тільки послухайте: злочин скоїли гітлерівці, але ми про це нікому не скажемо, ми навіки це збережемо під грифом "Таємно" і Цілком таємно".
Поясніть же мені, навіщо оберігати секрети гітлерівських злочинців усією міццю Держави Російської?
Закон Росії вимагає відкривати архіви через 30 років. Чому всупереч законам "злочин гітлерівців" не можна розсекретити через 70 років?
Заява про те, що "злочини СС" розкривати не можна, свідчить тільки про те, що Головна військова прокуратура укомплектована прихованими гітлерівцями, які, проте, свого нацистського нутра навіть і не приховують. Головна військова прокуратура готова порушувати закони Росії, лише б світ не дізнався про подробиці кривавих злочинів Гітлера, лише б навіть і через сім десятків років світ не дізнався імена фашистських катів. Але якщо так, то вся Головна військова прокуратура повинна давно сидіти в Лефортові.
І якщо генеральний прокурор Росії покриває підлеглих йому військових прокурорів, то і йому місце на нарах.
Громадяни прокурори, гасіть шапки!
Але все знову змінилося. Документи передають Польщі, але Інтернет вибухнув обуренням: як же можна! Це злочин гітлерівців. Я ж відповідаю: а чому документи до цього дня були секретними? І навіщо Катинь затуляли Хатинню?
Віктор Суворов, з Лондона для УНІАН
среда, 20 октября 2010 г.
У Севастополі підприємці перекрили центральну вулицю і штурмували міськраду (фоторепортаж)
Підприємців "дістали". До акцій протесту проти проекту Податкового кодексу, що хвилею прокотилися західною Україною, приєднався Крим.
У Севастополі представники малого і середнього бізнесу було спочатку зібралися на мирний пікет, але те, що влада, як видавалось, плювати на них хотіла - і ніхто з чиновників до людей не вийшов, зачепило підприємців за живе. Результат - перекритий рух транспорту по одній з центральних вулиць міста і штурм міськради.
Врешті решт до пікетників таки вийшов голова Севастопольської міської державної адміністрації, депутат міськради Валерій САРАТОВ і пообіцяв довести їх вимоги до керівництва країни.
Проїзд для транспорту по вулиці Леніна був відновлений.
Як передає кореспондент УНІАН, підприємці виступили також проти рішення центральних властей підвищити платежі до Пенсійного фонду України.
Дарина Терещенко
Фото Андрія Любимова, УНІАН
Фінансовий «оракул» Рубіні радить Україні готуватися до зустрічного вітру
На інвестиційний форум, який проходив у Києві і був організований групою компаній "Інвестиційний Капітал Україна", запросили професора економіки Нью-Йоркського універститету Нуріеля Рубіні. Для тих, хто не в курсі, саме Рубіні ще у 2006 році передбачив крах американської фінансової системи. Де б не виступав фінансовий "оракул", від нього чекають одкровень з приводу подальшої долі світової економіки і, звичайно ж, перспектив тієї країни, захід якої Рубіні удостоїв своєю увагою.
Човен, як і раніше, один
Як вважає Рубіні, залежно від міри негативного впливу кризи, країни слід розділити на три категорії. США і велика частина Євросоюзу хоча і серйозно постраждали від кризи, але сьогодні ситуація там не так вже і погана. Економіка відновлюється, хоча і незначними темпами, які ще більше сповільняться до кінця цього року. 2011-ий рік, на думку експерта, також не тішитиме ці країни особливим економічним зростанням. "Є, звичайно, у Європі світла пляма - Німеччина, економіка якої продовжує рости, але надто багато ризиків на периферії Євросоюзу не дозволяють робити однозначно позитивних прогнозів для усієї єврозони", - вважає Рубіні.
До категорії країн, яким запас міцності дозволяє зберегти мінімальне зростання, він також відніс Японію.
Наступна категорія, на думку аналітика, — це країни, у яких, навіть незважаючи на світову фінансову кризу, зберігся високий показник зростання ВВП. Не важко здогадатися, що Нуріель Рубіні має на увазі Китай та дещо менше Індію та Бразилію. "Багато хто сьогодні вважає, що цим країнам не варто звертати увагу на повільно відновлювані економіки США, Європи та Японії, і продовжувати стимулювати власне зростання. Але це неможливо зробити, оскільки подібна політика багата наслідками перегріванням економік, переоцінкою активів і надуванням "власних пухирів", які надалі можуть спровокувати рецесію", - зазначив Рубіні і додав: "Уже зараз видно, що навіть в Китаї почалося уповільнення економічного зростання".
У зв`язку з цим експерт вважає неминучою подальшу глобалізацію економічних процесів у світі. Тобто тим, хто думав, що варто переорієнтовуватися з американо-європейського ринку на китайський — і справи підуть вгору, розраховувати особливо немає на що. Як вже багаторазово зазначали за останні кілька років, у морі світової кризи ми усі - в одному човні.
Але уповільнення відновлення провідних світових економік - це, на думку Рубіні, ще не найстрашніше. Той факт, що зростання економіки США до кінця цього року складе лише близько 1%, свідчить про збереження можливості рецесії у цій країні. "Дуже складна ситуація до кінця року спостерігатиметься в європейській економіці, де висока ймовірність виникнення фіскальної кризи", - сказав він.
Такі прогнози експерта для нас особливо сумні на тлі того, що Україну він зараховує до третьої категорії країн. Тобто тих країн, які, будучи глибоко інтегрованими у світову економіку, постраждали від кризи більше від інших. До таких Рубіні відніс Грецію, Ірландію, деякі країни Східної Європи, у тому числі й Україну. Спираючись на міркування експерта, не важко зробити висновок, що від цих країн практично нічого не залежить. Тобто ростимуть економіка США і провідних країн Європи, не почне стагнувати китайська - значить усе буде добре і з економікою України. Ну а ні, так ні, - і третього немає.
Головне - не захоплюватися
Як зазначає Нуріель Рубіні, останнім часом багато країн, у тому числі і США, прагнуть за допомогою монетарної політики девальвувати свою національну валюту. Це, ймовірно, повинно привести до зростання експорту товарів з цих країн у країни з сильнішою валютою. У результаті, за словами експерта, у світі заговорили про так звані валютні війни. До подібної практики активно долучаються і країни "третьої категорії", намагаючись девальвацією власної грошової одиниці підвищити конкурентоспроможність свого експорту. Те, що в Україні цей метод вже неодноразово випробуваний, напевно, нагадувати зайве.
"Усі хочуть заробляти за допомогою експорту і девальвації своєї валюти, навіть частина країн ЄС. Але так не буває, щоб в усіх була слабка валюта і зростання експорту. Це гра з нульовою ставкою", - переконаний Рубіні.
Узв`язку з цим він порадив українському уряду проводити гнучку валютну політику, не зациклюючись на девальвації гривні, що може призвести до торговельної війни з іншими країнами.
Цікаво, що під час інвестиційного форуму експерт досить негативно оцінив можливість різкого зростання припливу зарубіжних інвестицій в країну. "Останнім часом Україна відчула приплив інвестицій. Проте, багато країн з економіками, які розвиваються, уже сьогодні стурбовані припливом капіталів, що веде до надмірного посилення національної валюти. Припливом капіталів треба правильно керувати", - рекомендує професор Рубіні.
Підсумовуючи, він зазначив, що в принципі усі знають, як боротися з кризою. "Ми усі знаємо, що треба скорочувати дефіцит платіжного балансу. Залучати зарубіжний капітал для створення ефективного виробництва. Реформувати оподаткування, щоб воно сприяло розвитку бізнесу", - сказав Нуріель Рубіні, додавши при цьому: "Якщо на початку року для економіки США і Європи "вітер" був попутним, то у другому півріччі він змінився на зустрічний. Це стосується й економіки України".
Єдине, що експерт беззастережно радить робити Україні, так це "стрімко проводити економічні реформи".
Антон Лосєв
Човен, як і раніше, один
Як вважає Рубіні, залежно від міри негативного впливу кризи, країни слід розділити на три категорії. США і велика частина Євросоюзу хоча і серйозно постраждали від кризи, але сьогодні ситуація там не так вже і погана. Економіка відновлюється, хоча і незначними темпами, які ще більше сповільняться до кінця цього року. 2011-ий рік, на думку експерта, також не тішитиме ці країни особливим економічним зростанням. "Є, звичайно, у Європі світла пляма - Німеччина, економіка якої продовжує рости, але надто багато ризиків на периферії Євросоюзу не дозволяють робити однозначно позитивних прогнозів для усієї єврозони", - вважає Рубіні.
До категорії країн, яким запас міцності дозволяє зберегти мінімальне зростання, він також відніс Японію.
Наступна категорія, на думку аналітика, — це країни, у яких, навіть незважаючи на світову фінансову кризу, зберігся високий показник зростання ВВП. Не важко здогадатися, що Нуріель Рубіні має на увазі Китай та дещо менше Індію та Бразилію. "Багато хто сьогодні вважає, що цим країнам не варто звертати увагу на повільно відновлювані економіки США, Європи та Японії, і продовжувати стимулювати власне зростання. Але це неможливо зробити, оскільки подібна політика багата наслідками перегріванням економік, переоцінкою активів і надуванням "власних пухирів", які надалі можуть спровокувати рецесію", - зазначив Рубіні і додав: "Уже зараз видно, що навіть в Китаї почалося уповільнення економічного зростання".
У зв`язку з цим експерт вважає неминучою подальшу глобалізацію економічних процесів у світі. Тобто тим, хто думав, що варто переорієнтовуватися з американо-європейського ринку на китайський — і справи підуть вгору, розраховувати особливо немає на що. Як вже багаторазово зазначали за останні кілька років, у морі світової кризи ми усі - в одному човні.
Але уповільнення відновлення провідних світових економік - це, на думку Рубіні, ще не найстрашніше. Той факт, що зростання економіки США до кінця цього року складе лише близько 1%, свідчить про збереження можливості рецесії у цій країні. "Дуже складна ситуація до кінця року спостерігатиметься в європейській економіці, де висока ймовірність виникнення фіскальної кризи", - сказав він.
Такі прогнози експерта для нас особливо сумні на тлі того, що Україну він зараховує до третьої категорії країн. Тобто тих країн, які, будучи глибоко інтегрованими у світову економіку, постраждали від кризи більше від інших. До таких Рубіні відніс Грецію, Ірландію, деякі країни Східної Європи, у тому числі й Україну. Спираючись на міркування експерта, не важко зробити висновок, що від цих країн практично нічого не залежить. Тобто ростимуть економіка США і провідних країн Європи, не почне стагнувати китайська - значить усе буде добре і з економікою України. Ну а ні, так ні, - і третього немає.
Головне - не захоплюватися
Як зазначає Нуріель Рубіні, останнім часом багато країн, у тому числі і США, прагнуть за допомогою монетарної політики девальвувати свою національну валюту. Це, ймовірно, повинно привести до зростання експорту товарів з цих країн у країни з сильнішою валютою. У результаті, за словами експерта, у світі заговорили про так звані валютні війни. До подібної практики активно долучаються і країни "третьої категорії", намагаючись девальвацією власної грошової одиниці підвищити конкурентоспроможність свого експорту. Те, що в Україні цей метод вже неодноразово випробуваний, напевно, нагадувати зайве.
"Усі хочуть заробляти за допомогою експорту і девальвації своєї валюти, навіть частина країн ЄС. Але так не буває, щоб в усіх була слабка валюта і зростання експорту. Це гра з нульовою ставкою", - переконаний Рубіні.
Узв`язку з цим він порадив українському уряду проводити гнучку валютну політику, не зациклюючись на девальвації гривні, що може призвести до торговельної війни з іншими країнами.
Цікаво, що під час інвестиційного форуму експерт досить негативно оцінив можливість різкого зростання припливу зарубіжних інвестицій в країну. "Останнім часом Україна відчула приплив інвестицій. Проте, багато країн з економіками, які розвиваються, уже сьогодні стурбовані припливом капіталів, що веде до надмірного посилення національної валюти. Припливом капіталів треба правильно керувати", - рекомендує професор Рубіні.
Підсумовуючи, він зазначив, що в принципі усі знають, як боротися з кризою. "Ми усі знаємо, що треба скорочувати дефіцит платіжного балансу. Залучати зарубіжний капітал для створення ефективного виробництва. Реформувати оподаткування, щоб воно сприяло розвитку бізнесу", - сказав Нуріель Рубіні, додавши при цьому: "Якщо на початку року для економіки США і Європи "вітер" був попутним, то у другому півріччі він змінився на зустрічний. Це стосується й економіки України".
Єдине, що експерт беззастережно радить робити Україні, так це "стрімко проводити економічні реформи".
Антон Лосєв
понедельник, 18 октября 2010 г.
Абсурд і реальність
Автор: Євгеній ЗАХАРОВ
«Абсурд — это реальность, реальность — это абсурд,
В акваланге этого знанья экскурс в историю безопасен».
Інна Захарова
Минув місяць після затримання Руслана Забілого, директора музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», 14-годинного допиту, виїмки в нього носіїв інформації, обшуку та виїмки низки документів із самого музею з метою перевірки, чи містять вони державні таємниці, порушення кримінальної справи «за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст.?328 Кримінального кодексу України». Одночасно на сайті СБУ було повідомлено таке: «Встановлено, що співробітник СБУ Забілий Р. В. з метою передачі третім особам несанкціоновано зібрав відомості, що становлять державну таємницю. 8 вересня 2010 року після прибуття зі Львова до Києва він був затриманий із цими відомостями. Наразі встановлюється коло осіб, яким призначалася зазначена інформація».
У перші десять днів після цього були прес-конференції, заяви керівництва СБУ та архівістів, яких позбавили документів, протестні мітинги по всій країні, колективні листи на захист Забілого істориків, західних і вітчизняних, доручення президента передати музей-меморіал із СБУ до Інституту національної пам’яті... Нічого не змінилося. Музей на чолі зі своїм директором мирно працює з тими документами, які залишилися. Жодної слідчої дії у кримінальній справі, за словами Забілого та його підлеглих, вчинено не було. Нічого з того, що свого часу вилучили, не повернули.
Хоча геть незрозуміло, яку державну таємницю незалежної Української держави можна шукати в таких вилучених документах, як Кримінальний кодекс УРСР в редакції 1940 року, численні документи ІІ Речі Посполитої 30-х років (накази та звіти воєводського управління державної поліції, кримінальні справи членів УВО та ОУН тощо), записи 2009—2010 рр. спогадів вояків УПА та українських дисидентів, зроблені працівниками музею на Лонцького? Ситуація цілком відповідає поетичним рядкам, наведеним в епіграфі. Скільки може тривати експертиза на предмет наявності в цих документах державних таємниць, коли апріорі зрозуміло, що документи радянського періоду про політичні репресії, вочевидь, не можуть містити таємних відомостей відповідно до Закону 1994 року «Про державну таємницю»! Якби у Руслана Забілого серед вилучених документів знайшли, не дай Боже, хоча б один із грифом «таємно» або «цілком таємно», то про це одразу б повідомили, а він би вже був обвинуваченим. Але ж цього не сталося!
Ситуація потребує бодай стислого правового коментарю. Документи радянського періоду, що містяться в архіві СБУ, мають позначки «секретно», «совершенно секретно», «лично» та інші. Згідно зі статтею 34 Конституції України, «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя». Грифи «секретно», «совершенно секретно» та інші грифи обмеження доступу до інформації радянських часів жодним українським законом взагалі не визначені. Свого часу їх ввели в СРСР інструкцією №0186, яка сама була таємною і доступ до якої не можна було отримати. Нормативні акти радянського часу діють в Україні тільки в частині, де вони не суперечать Конституції. Інструкція №0186, вочевидь, Конституції суперечить і не може застосовуватися в Україні.
Слід очікувати, що відомості, які мали залишатися таємними, вже давно отримали такий статус відповідно до Закону «Про державну таємницю» 1994 року. А твердження про таємність радянських документів стосовно політичних репресій — абсурдне. Відмова в доступі до таких документів на підставі наявності цих радянських грифів є, взагалі кажучи, незаконною. А порушена кримінальна справа за статтею 328 ККУ через ч.1 статті 15 ККУ ганьбить не тільки СБУ, а й репутацію всієї Української держави.
На брифінгу 17 вересня голова СБУ Валерій Хорошковський, серед іншого, заявив: «Я маю сказати, що, виходячи з опису цього документа, він на російській мові, тому дозвольте, я там пару слів на мові оригіналу: «Список лиц, проходящих по делу». Так ось, тут 203 особи згадуються, і, можливо, єсть люди, які живі на сьогоднішній день. Єсть їх родичі, вони мають давати на це згоду... Є матеріали... періоду 73, 75, 78 року. Ці люди на сьогоднішній день серед нас. І я не впевнений, що вони мають бажання, щоб зараз публічно хтось володів цією інформацією в незаконний спосіб».
Звернімо увагу — пан Хорошковський говорить про зовсім інше питання: про обмеження доступу до розсекречених архівних документів. Про те ж саме йшлося у виступах на брифінгах інших працівників СБУ, а щодо розголошення державних таємниць — ані слова. То, може, час уже поставити крапку, закрити кримінальну справу про підготовку до розголошення державних таємниць за відсутністю складу злочину, повернути архівістам вилучені носії інформації? І перейти до обговорення справді важливої і складної проблеми — яким має бути баланс між правом громадськості на доступ до архівних документів і правом на приватність фігурантів цих документів, коли ці люди з якихось причин не бажають, аби доступ був відкритий?
Архівні документи про політичні репресії часто містять відомості, яких спецслужби не хочуть розголошувати: імена та інші персональні дані учасників переслідувань — слідчих, експертів, свідків, прокурорів, суддів, адвокатів, уривки інформації про оперативних співробітників та розробки. І тут постає питання: наскільки обґрунтована відмова у доступі до конфіденційної інформації про особу, котра брала участь у репресіях? Адже кожна жертва має право знати імена осіб, які беруть участь у її переслідуваннях, а народ у цілому має право на правду і, зокрема, на максимум інформації про діяльність репресивного режиму. Народ має право на ідентифікацію осіб, винних у порушенні прав людини.
У більшості посткомуністичних країн зазначена колізія між свободою інформації та правом на приватність вирішується в основному на користь свободи інформації. Так вчинили у Німеччині, Польщі, Угорщині, Чехії та інших країнах, але в кожній із них є свої особливості та винятки. Наприклад, Конституційний суд Угорщини ухвалив, що право громадян на доступ до власних досьє «не належить до права жертви знати, хто за нею стежив».
А ось право жертви на обмеження доступу до свого досьє в переважній більшості країн превалює над правом суспільства використовувати дані з досьє для історичних досліджень. У даному випадку колізія вирішується на користь права на приватність жертви. І в нас у країні непоодинокі випадки, коли жертви політичних репресій або їхні спадкоємці забороняли повністю або частково доступ до своїх архівно-кримінальних справ.
Наведемо приклад (мовою оригіналу), що пояснює, звідки може виникнути заборона на поширення розсекреченого архівного документа. Ось фрагмент із такого документа, надрукованого на бланку обласного управління КДБ (всі дані в листі деперсоналізовані).
«13 июня 1989 г. № хххххх
Секретно
Экз.№1
Первому секретарю N-го областного комитета Коммунистической партии Украины
Товарищу ХХХХХХ
О сборище под националистическим флагом
10 июня 1989 г. судимый в прошлом за антисоветcкую деятельность Т., житель города N., реализуя установки закордонных ОУН и националистически настроенных лидеров УХС, в 16 часов в сквере возле исторического музея организовал противозаконное сборище, в процессе которого обсуждались вопросы истории Украины и «национальной» символики. Сборище проходило вокруг скамейки, на спинке которой участниками был установлен желто-голубой флаг, размером 60х40 см.
В данной акции участвовало 12 человек, в основном представители студенческой молодежи, 5 из которых на груди имели значки с изображением «трезубца». Содействие Т. оказали его близкие (по оперативным данным — интимные) связи — студентки С. и Н., находящиеся под его влиянием и во многом разделяющие националистические взгляды Т., что подтверждается их попыткой 3 июня с.г. провести аналогичное провокационное сборище, за что задерживались работниками М-го РОВД.
Т. вынашивает намерение через указанных лиц создать в N. «отделение» «СУМ» («Союз украинской молодежи» — молодежный филиал ЗЧ ОУН). Он также высказал пожелание своим связям проводить подобные «встречи» под желто-голубым флагом каждую субботу в 16 часов на том же месте.
Нами проводятся мероприятия по компрометации Т. перед связями и отсечению от него студенческой молодежи, организовано журналистское расследование антиобщественной деятельности Т. с последующей публикацией в местной газете материалов, раскрывающих политико-нравственный облик объекта. Корреспонденту переданы легализированные сводки радиоперехвата передач радио «Свобода», из которых усматривается информаторская деятельность Т.
Управлению внутренних дел N-го горисполкома для принятия мер административного воздействия направлены заявительские материалы о незаконном сборище 10 июня, организованном Т.
Докладываем в порядке информации.
Начальник Управления КГБ [подпись] [ф., инициалы]»
Читати сьогодні таке було б смішно, якби не було так сумно. Мені здається, цей приклад переконливо доводить, чому право жертви на обмеження доступу до свого досьє повинне превалювати над правом доступу до нього. Ані колишній дисидент, названий нами Т., ані його «зв’язки», мабуть, не хотіли б, щоб цей документ був опублікований і поширювався. Цілком можливо, ще й тому, що «інтимні зв’язки» могли бути брехнею, вигаданою, аби посварити молодих людей: недарма начальник управління КДБ інформував про заходи «з компрометації Т. перед зв’язками». Відомо, що КДБ вдавався до такої потворної практики у своїй оперативній роботі проти правозахисників — фабрикували кримінальні справи, розпускали наклепницькі огидні чутки про подружні зради, про те, що друзі доносять одне на одного тощо. Цим, зокрема, деякі дисиденти пояснюють прохання закрити доступ до своїх архівно-кримінальних справ: «Там дуже багато брехні». Зрозуміти їхню позицію можна, але, на мій погляд, коментарі до архівних документів були би просто необхідні — для відновлення історичної правди. Коли-небудь термін, на який обмежується доступ до цих документів, закінчиться, і нащадки дисидентів матимуть справу з документами, в яких про їхніх предків наговорено гидоти, а захистити їх буде вже нікому.
У сучасній політиці ми постійно зіштовхуємося з типологічно такими ж самими ситуаціями, коли політиків обливають брудом, роздобувши дані про їхнє приватне життя. Останній із таких випадків — публікація документів з архівно-кримінальних справ та відеозапису допиту Олега Ляшка, нині народного депутата України, під час якого він нібито дає згоду на гомосексуальний зв’язок із певним чоловіком. Незалежно від мого ставлення до Ляшка та його політичної прописки, скажу, що це грубе порушення його права на приватність. При цьому не має значення, чи наведені документи й відеозапис правдиві, чи вони — фальшивка. І чому в даному разі СБУ аж ніяк не зацікавилася фактом витікання інформації, яка, можливо, становить таємницю слідства і тому охороняється законом про державну таємницю, але потрапила у публічну сферу?
Україна: роздуми над майбутнім ідеологічним ландшафт-дизайном
Автор: Олег ПРОЦЕНКО (Центр політичного консалтингу)
З перемогою Віктора Януковича ми успішно подолали традиційну для нас політичну дистанцію, знову опинившись за крок до минулого й за два до майбутнього.
Якщо «Нова країна» доживе до 2012 року — у сенсі проведення парламентських виборів (і хоча б не гірших за кампанію 2006 року), — то Україна знову спалахне вогнями політичного протистояння та електоральної активності.
Один крок до «минулого» означатиме щонайменше стримування будь-якого руху вперед. «Майбутнє» ж вимагатиме, по-перше, вирватися за межі усталених політичних традицій, по-друге, артикулювати врешті-решт спільну громадсько-політичну волю. Останні два кроки тісно пов’язані між собою потребою зміни ідеологічного ландшафт-дизайну. Про таку зміну, підстави для неї та її наслідки йтиметься нижче.
Ідейне похмілля
Сучасний ідеологічний ландшафт в Україні природно і прогнозовано строкатий і майже вичерпаний. Це, звісно, з одного боку, є наслідком тоталітарного минулого, з іншого — коріниться частково в ментальності, а частково в особливостях історичного розвитку політичної культури українців.
Не маючи достатньо міцних державницьких і політико-правових традицій, чіпляючись за уламки історичних прецедентів самостійного політичного життя, українська політика доби Незалежності в ідеологічному плані рухалася вперед надто екстенсивно — випиваючи до дна всі келихи власних і світових політико-ідеологічних напоїв, не надто переймаючись при цьому ані букетом, ані культурою споживання. Коктейль, що утворився в результаті, на перший погляд має всі ознаки типового ідеологічного еклектизму, характерного для світової практики ХХ століття. А проте має і свій особливий післясмак.
Разом із цим еклектичним похміллям вивітрилися і суть, і зміст, і методи практичного використання спожитих ідей та ідеологій. Цей феномен особливо яскраво й чітко проявився на вербальному рівні української політики. Для прикладу: народне урядування в античних Афінах проіснувало майже два століття, проте сам термін «демократія» утвердився не одразу, а «виростав» і «конкурував» з такими поняттями, як «ісономія» (рівність перед законом) та «ісегорія» (рівноправність), що відображало еволюцію політичного устрою афінян. Виключно «Демократичні Афіни» — це витвір не лише давньогрецької історії, а й процесу реконструкції уявленого ідеалу ліберально-демократичною думкою ХІХ століття.
Натомість діаметрально протилежний процес спостерігаємо в Україні. Самостійність, суверенітет, демократія, права людини, громадянське суспільство, нація і т.д., усі ці концепти, перетривавши тоталітарне забуття і відразу посівши чільне місце в політичному лексиконі, всього за якихось двадцять років викликали неабияку оскомину і в середовищі політичного класу, і серед широких мас громадськості, не досягнувши при цьому достатнього (задовільного) впровадження на практичному рівні. А найголовніше, спорожніли як сутності політики та ціннісні орієнтири соціально-політичної організації суспільства. І тепер демократія рекламується на рівні прального порошку, автобусні активісти та вуличні прапороносці-заробітчани підміняють собою громадянське суспільство, а закон продається на закритих аукціонах серед найбільш платоспроможних політколекціонерів.
Які ж причини такого стану справ? Які перспективи ідеологічного ренесансу в Україні? Якого ідеологічного ландшафт-дизайну потребує Україна?
Дві України
Передусім слід визнати, що всі політичні та культурні процеси в Україні завжди носили біполярний характер. Бо дві України увібрали в себе найважливіші риси двох світів, і відмінність від кіплінгівського Сходу і Заходу полягає лише в тому, що їм таки судилося бути разом.
Цей культурний і цивілізаційний поділ став підґрунтям і для процесу ідеологічних трансформацій на обох українських полюсах. Надривна за своїм емоційним запалом та ідейним змістом президентська виборча кампанія 2004 року в черговий раз продемонструвала і, мабуть, як ніколи і ніщо інше підтвердила це. Шість років тому, під час голосування на виборчих дільницях, в який уже раз відбулася делімітація історичного кордону. За спостереженням Миколи Рябчука, електоральна карта 2004 року зійшлася з південними кордонами Речі Посполитої та держави Богдана Хмельницького XVII століття. Знову розтятий український світ постав перед проваллям, через яке не до снаги перекинути міст.
На рівні політичних ідей та інтелектуальних традицій ця межа має своє пояснення: території відкритих і закритих суспільств, зони історичного розвитку європейських демократичних держав і східних авторитарних деспотій зустрічаються між собою на українській межі, по один бік якої читали і шанували Арістотеля, а по другий — віддавали перевагу Платону. Це світи здорового глузду Філософа і натхненних пророцтв засновника академії.
Сьогодні політико-ідеологічний status quo відтворює зазначений вище поділ. Дещо спрощено і схематично, але це межа між політично правими та лівими преференціями (у традиційному використанні цих багатофункціональних ярликів). Дві України історично перетворилися на сховища, з одного боку, ідей національного самовизначення та маєстату національної влади, плекання народних традицій та культури, утвердження таких західних політичних концептів, як свобода, демократія та права людини; з іншого — рабського пієтету перед самодержавною волею, сповідування інтернаціонального безбатьківства, культивування анархічної самовпевненості щодо закону і порядку та тяжіння до пасивного підданства на противагу активному громадянству.
Чи буде ліквідована ця межа? Чи, можливо, зазнає м’якої консервації або ж, навпаки, жорсткої радикалізації (аж до мурування Великої української стіни)?
Прогнози і практичні кроки наразі залежать від самих лише мінливих результатів подальшої політичної боротьби. А це, звісно, не гарантує швидких і тривалих змін. Бо очевидним є те, що цей поділ не може бути ані проігнорований, ані тим більше ліквідований однополюсною політичною волею. Його подолання пов’язане з пошуком альтернативи, в основі якої лежатиме ідея примирення протилежностей — як між двома полюсами, так і всередині кожного з них.
Ідеологічний фотосинтез
У другій половині XVIII століття Джозеф Прістлі перший звернув увагу на те, що в герметичній колбі палаюча свічка спричиняє псування повітря, воно втрачає здатність підтримувати горіння, а піддослідні живі істоти починають задихатися. Це були перші кроки до відкриття процесу фотосинтезу. А нам ця історія стане у пригоді для моделювання ідеологічних процесів в Україні.
Обидва полюси українського світу також нагадують дві герметичні колби, де палаючі ідеологічні свічки врешті-решт призвели до псування повітря, а брак кисню і світла смертельно уповільнив горіння.
Неминуче настане час, коли сколихнути електорат по обидва боки межі, змусити горіти свічку ідейного протистояння буде неможливо. Нестачу свіжого повітря компенсують дотриманням чистих ідейних форм, а проявами світла вважатимуть надмірну радикалізацію у власних межах. Такий розвиток подій не можна назвати обнадійливим і рятівним.
Бажана смерть ефірного соціалізму
Ідеологічний фотосинтез однієї частини України тісно пов’язаний з радянським минулим. Схід і Південь з останніх сил чіпляються за міфи соціалістичного минулого. Настільки сильно, що цілковито піддаються маніпуляціям з боку Росії, яка приватизувала це минуле і використовує як важіль проти «вестернізації», що загрожує її власній політичній самобутності та прагненню залишатися європейською імперією.
Соціалістична традиція політичного мислення в одному зі своїх різновидів — історичному, догматичному або консервативному — не лише певний час утримувала суспільство (мов якір корабель) від нестримних коливань національних хвиль і переходу до ліберально-демократичного раю пострадянської епохи, а й по сьогодні як така є противником суспільної модернізації (в будь-якому варіанті). По суті своїй вона суперечить природі речей і суспільно-політичному досвіду людства.
Попри поодинокі історичні досягнення і складний еволюційний шлях (зокрема в західному світі), на українському ґрунті соціалізму так і не вдалося ані теоретично, ані практично здолати арістотелівську тезу про те, що «треба радше урівняти людські бажання, а не власність». «До того, що становить предмет володіння дуже великої кількості осіб, — писав він, — докладається найменше турбот. Люди дбають передусім про те, що належить їм особисто, і меншою мірою про те, що становить предмет спільних інтересів, тобто належить їм усім».
В іншому своєму варіанті — радикальному, суспільно безвідповідальному або політично легковажному — соціалістична традиція виродилася сама і спровокувала на всьому ідеологічному фронті «холеру» популізму. Останній, у свою чергу, набув рис і властивостей Лернейської Гідри: рубаючи одну голову якої, одразу отримуємо дві нові. І саме ця невмирущість і самовідтворюваність популізму призводять до того, що необхідні реформи в країні нищаться при корінні. Стає очевидним, що на шальках терезів народної довіри все нові й нові «голови» завжди переважуватимуть подвиги будь-якого Геракла-реформатора.
Отже, треба покінчити з таким соціалізмом, а заразом і з еталоном популізму, що знайшов прихисток у цій традиції. «Золоту середину» або мотто до такого знищення дуже влучно висловив англійський політичний теоретик Бернард Крік у своєрідній настанові «серцем належати до лівого крила, а розумом — до правого».
У полоні вузької історичної локалізації
Ідеологічний фотосинтез Заходу країни відбувався в межах домінування націоналістичного дискурсу. Безумовно, націоналістична традиція політичного мислення є не лише частиною героїчного епосу державотворення, а й геном самозбереження. Однак за всієї пошани, навіть вицвілий у нинішню націонал-демократію український націоналізм також потребує знищення.
У що виливалися (і продовжують) історично потужні прояви націоналізму? З одного боку, в інтелектуальне шарлатанство Донцова, який плекав активність (якої, безумовно, бракувало) за рахунок культури (яка при цьому нищилася). Це було його власне геніальне паплюження Липинського і персональне суперництво, яке принесло Донцову лаври переможця і за життя їх обох, і впродовж багатьох років поспіль потому.
Пророчою виявилися оцінка Донцова, яку ще шістдесят років тому дав Василь Рудко (Р.Лісовий), зауваживши, що «донцовізм ще довго буде буяти… Результати донцовської діяльності будуть ще йти далі, аж доки в різних катастрофах не вигорять, спалюючи з собою не раз найкращі українські енергії».
З іншого боку — однорядкова рецепція Міхновського з очевидних причин не прийнятна для творення політичної громадянської нації. Більше того, найпалкіші прихильники «України для українців» стають найвіддаленішими істотами від самого автора гасла.
Засновуючись на цьому в часи Незалежності, один різновид націоналізму (або націонал-демократії), прагнучи вийти за власні межі, наражався на звинувачення у зрадництві. Другий, залишаючись річчю в собі (як в ідейній, так і в географічній площині), викликав більше відторгнення і ворожості, а інколи й зневіри серед власних прихильників.
Очевидно, що нинішня націонал-демократія дуже легко впізнає себе в образі головного героя «казок та оповідань з недійсного життя» авторства того ж таки Міхновського під назвою Spirillum particianum Ukrainofilicum («Дисертація на доктора Патріотизму»). Цей твір піонера українського націоналізму не надто відомий широкому загалу, тож радимо звернутися до нього та отримати неабияку насолоду від порівняння.
Киснем для обох охарактеризованих вище традицій мали би стати дві інші традиції політичного мислення, які самостійно не досягли успішної самореалізації.
Вроджене каліцтво українського лібералізму
Тріумфальна хода ліберальної демократії на початку 90-х років (аж до фукуямівського «кінця історії») не спровокувала справжнього процвітання ліберальної теорії в Україні. З одного боку, український лібералізм так і не виплутався з густої бороди Драгоманова, залишаючись передусім ідейною протиотрутою від націоналістичного самодурства. З іншого, західноєвропейська ідея ліберального ринку не породила ані капіталістичного прориву, ані економічних звитяг «шокової терапії».
Натомість завдяки процесу приватизації та низці інших обставин, успадкованих від «перестройки» тоталітаризму, лібералізм виродився передусім у вдаваний олігархічний ринок, державний контрольований капіталізм як принцип і прикриття нового класового розшарування та олігархії (в якому до того ж держава, замість позбутися не притаманних їй функцій, міцно закріпила їх за численним корумпованим чиновницьким апаратом). Для ковбойського запалу лібералізму не вистачило вільних прерій Дикого Заходу. Джунглі виплеканого радянською добою патерналізму, ментальні особливості і, зрештою, конкретна культурно-економічна і демографічна ситуації не дозволили йому розправити крила.
А відтак стає очевидно, що такий лібералізм не може бути рятівним навіть для самого себе. Тож його краще добити, а разом з ним знищити нарешті численні рудименти радянської системи (і в способах господарювання, і в засадах адміністративного та територіального устрою, і у формулюваннях принципів соціального співжиття).
Химерна утопічність українського консерватизму
Химерна, бо в одному зі своїх варіантів (до того ж найкращому) консерватизм існував та інтелектуально зростав як утопія, нереалізований історичний шанс. На відмінну від Авраама, консерватизм приніс свою «жертву», бо Ангел Нації не зрозумів і не зупинив його. Тому й не дивно, що до сьогодні поодинокий системний політичний мислитель — В’ячеслав Липинський — так і не дочекався, окрім вузького кола фахівців, запитів і попиту від сучасників.
У другому (не найкращому, ба навіть більше — шкідливому) варіанті консерватизм самотужки і цілеспрямовано маргіналізує себе, жонглюючи ідеями з арсеналу або крайньо правих, або антисемітських, або авторитарних за духом течій. У переважній більшості своїх мотивів така консервативна традиція виявляється не придатною для застосування.
Проте водночас очевидно, що саме в консерватизмі і в лібералізмі криється найбільша критична маса нереалізованих можливостей та продуктивних ідей, спроможних відновити дихання українського політичного організму.
Примирення протилежностей
Якщо відкинути поклоніння чистим привидам Маркса і Сміта, Донцова і Липинського, подолати ідеологічну заскорузлість та закомплексованість, ми повернемося до ідей примирення протилежностей (які провокують удавані конфлікти) та синтезу (здатного їх подолати) як у межах розділених українських світів, так і поміж ними.
Ідеологічний ландшафт-дизайн майбутньої України мають скласти такі доктрини, які спроможні не увиразнювати ідеальні типи чотирьох провідних концепцій політичного мислення, а силою (світлом) здорового глузду поєднати комплементарні політичні цінності на спільній незаперечній основі. Це мають бути ідеологічні системи, які мислять і діють людиною: з одного боку, в її прагненні справедливості, як ексклюзивній здатності серед усіх живих істот сприймати такі поняття, як добро і зло (Арістотель), з іншого — у природності її самоорганізації в межах національної спільноти. Адже у світі немає людини як такої. Є французи, італійці, росіяни і т. д. «Завдяки Монтеск’є, — писав Жозеф де Местр, — я знаю, що можна бути навіть персом, але я рішуче вам заявляю, що витвореної вами людини [абстрактної] я не зустрічав ні разу в житті».
При використанні звичних політичних ярликів перед нами постане політико-ідеологічний ландшафт, у якому домінуючі форми і фарби матимуть соціал-демократичне та християнсько-демократичне походження.
Соціал-демократична парадигма в цьому ландшафті спроможна нівелювати внутрішній конфлікт по один бік українського розлому, врівноважуючи прагнення соціальної справедливості та рівності рамками конкурентоспроможності та соціальної ефективності.
Християнсько-демократична парадигма покликана примирити проекти етнічної та громадянської (політичної) нації. Крім того, звернення до християнської антропології дає шанс посилити боротьбу з етичним релятивізмом і аморальністю; збагнути, що суть проблем не лише (і не стільки) в інституціях та їх упорядкуванні, не в конституціях і скрупульозно виписаних (на будь-який випадок) законах і правових нормах, не в конкретній партійності урядів… Коріння зла і паростки добра криються в кожній окремій людині.
Водночас два такі різні і такі однакові ідеологічні світи мають спільне фундаментальне підґрунтя — боротьбу за утвердження традиційних цінностей у змінюваному світі та прагнення вивести за межі дискусій і політичного протистояння політичні основи доброго життя, придатні для будь-якого варіанта конституційного устрою чи команди політичних переможців, а саме: (1) демократію як легітимність політичної дії; (2) права людини як запоруку індивідуальності; (3) громадянську спільноту як довершеність людського існування; (4) свободу і відповідальність як засоби співіснування; (5) рівність перед законом як рівність перед Богом; (6) приватну власність як запоруку добробуту.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)