Автор: Олег ПРОЦЕНКО (Центр політичного консалтингу)
З перемогою Віктора Януковича ми успішно подолали традиційну для нас політичну дистанцію, знову опинившись за крок до минулого й за два до майбутнього.
Якщо «Нова країна» доживе до 2012 року — у сенсі проведення парламентських виборів (і хоча б не гірших за кампанію 2006 року), — то Україна знову спалахне вогнями політичного протистояння та електоральної активності.
Один крок до «минулого» означатиме щонайменше стримування будь-якого руху вперед. «Майбутнє» ж вимагатиме, по-перше, вирватися за межі усталених політичних традицій, по-друге, артикулювати врешті-решт спільну громадсько-політичну волю. Останні два кроки тісно пов’язані між собою потребою зміни ідеологічного ландшафт-дизайну. Про таку зміну, підстави для неї та її наслідки йтиметься нижче.
Ідейне похмілля
Сучасний ідеологічний ландшафт в Україні природно і прогнозовано строкатий і майже вичерпаний. Це, звісно, з одного боку, є наслідком тоталітарного минулого, з іншого — коріниться частково в ментальності, а частково в особливостях історичного розвитку політичної культури українців.
Не маючи достатньо міцних державницьких і політико-правових традицій, чіпляючись за уламки історичних прецедентів самостійного політичного життя, українська політика доби Незалежності в ідеологічному плані рухалася вперед надто екстенсивно — випиваючи до дна всі келихи власних і світових політико-ідеологічних напоїв, не надто переймаючись при цьому ані букетом, ані культурою споживання. Коктейль, що утворився в результаті, на перший погляд має всі ознаки типового ідеологічного еклектизму, характерного для світової практики ХХ століття. А проте має і свій особливий післясмак.
Разом із цим еклектичним похміллям вивітрилися і суть, і зміст, і методи практичного використання спожитих ідей та ідеологій. Цей феномен особливо яскраво й чітко проявився на вербальному рівні української політики. Для прикладу: народне урядування в античних Афінах проіснувало майже два століття, проте сам термін «демократія» утвердився не одразу, а «виростав» і «конкурував» з такими поняттями, як «ісономія» (рівність перед законом) та «ісегорія» (рівноправність), що відображало еволюцію політичного устрою афінян. Виключно «Демократичні Афіни» — це витвір не лише давньогрецької історії, а й процесу реконструкції уявленого ідеалу ліберально-демократичною думкою ХІХ століття.
Натомість діаметрально протилежний процес спостерігаємо в Україні. Самостійність, суверенітет, демократія, права людини, громадянське суспільство, нація і т.д., усі ці концепти, перетривавши тоталітарне забуття і відразу посівши чільне місце в політичному лексиконі, всього за якихось двадцять років викликали неабияку оскомину і в середовищі політичного класу, і серед широких мас громадськості, не досягнувши при цьому достатнього (задовільного) впровадження на практичному рівні. А найголовніше, спорожніли як сутності політики та ціннісні орієнтири соціально-політичної організації суспільства. І тепер демократія рекламується на рівні прального порошку, автобусні активісти та вуличні прапороносці-заробітчани підміняють собою громадянське суспільство, а закон продається на закритих аукціонах серед найбільш платоспроможних політколекціонерів.
Які ж причини такого стану справ? Які перспективи ідеологічного ренесансу в Україні? Якого ідеологічного ландшафт-дизайну потребує Україна?
Дві України
Передусім слід визнати, що всі політичні та культурні процеси в Україні завжди носили біполярний характер. Бо дві України увібрали в себе найважливіші риси двох світів, і відмінність від кіплінгівського Сходу і Заходу полягає лише в тому, що їм таки судилося бути разом.
Цей культурний і цивілізаційний поділ став підґрунтям і для процесу ідеологічних трансформацій на обох українських полюсах. Надривна за своїм емоційним запалом та ідейним змістом президентська виборча кампанія 2004 року в черговий раз продемонструвала і, мабуть, як ніколи і ніщо інше підтвердила це. Шість років тому, під час голосування на виборчих дільницях, в який уже раз відбулася делімітація історичного кордону. За спостереженням Миколи Рябчука, електоральна карта 2004 року зійшлася з південними кордонами Речі Посполитої та держави Богдана Хмельницького XVII століття. Знову розтятий український світ постав перед проваллям, через яке не до снаги перекинути міст.
На рівні політичних ідей та інтелектуальних традицій ця межа має своє пояснення: території відкритих і закритих суспільств, зони історичного розвитку європейських демократичних держав і східних авторитарних деспотій зустрічаються між собою на українській межі, по один бік якої читали і шанували Арістотеля, а по другий — віддавали перевагу Платону. Це світи здорового глузду Філософа і натхненних пророцтв засновника академії.
Сьогодні політико-ідеологічний status quo відтворює зазначений вище поділ. Дещо спрощено і схематично, але це межа між політично правими та лівими преференціями (у традиційному використанні цих багатофункціональних ярликів). Дві України історично перетворилися на сховища, з одного боку, ідей національного самовизначення та маєстату національної влади, плекання народних традицій та культури, утвердження таких західних політичних концептів, як свобода, демократія та права людини; з іншого — рабського пієтету перед самодержавною волею, сповідування інтернаціонального безбатьківства, культивування анархічної самовпевненості щодо закону і порядку та тяжіння до пасивного підданства на противагу активному громадянству.
Чи буде ліквідована ця межа? Чи, можливо, зазнає м’якої консервації або ж, навпаки, жорсткої радикалізації (аж до мурування Великої української стіни)?
Прогнози і практичні кроки наразі залежать від самих лише мінливих результатів подальшої політичної боротьби. А це, звісно, не гарантує швидких і тривалих змін. Бо очевидним є те, що цей поділ не може бути ані проігнорований, ані тим більше ліквідований однополюсною політичною волею. Його подолання пов’язане з пошуком альтернативи, в основі якої лежатиме ідея примирення протилежностей — як між двома полюсами, так і всередині кожного з них.
Ідеологічний фотосинтез
У другій половині XVIII століття Джозеф Прістлі перший звернув увагу на те, що в герметичній колбі палаюча свічка спричиняє псування повітря, воно втрачає здатність підтримувати горіння, а піддослідні живі істоти починають задихатися. Це були перші кроки до відкриття процесу фотосинтезу. А нам ця історія стане у пригоді для моделювання ідеологічних процесів в Україні.
Обидва полюси українського світу також нагадують дві герметичні колби, де палаючі ідеологічні свічки врешті-решт призвели до псування повітря, а брак кисню і світла смертельно уповільнив горіння.
Неминуче настане час, коли сколихнути електорат по обидва боки межі, змусити горіти свічку ідейного протистояння буде неможливо. Нестачу свіжого повітря компенсують дотриманням чистих ідейних форм, а проявами світла вважатимуть надмірну радикалізацію у власних межах. Такий розвиток подій не можна назвати обнадійливим і рятівним.
Бажана смерть ефірного соціалізму
Ідеологічний фотосинтез однієї частини України тісно пов’язаний з радянським минулим. Схід і Південь з останніх сил чіпляються за міфи соціалістичного минулого. Настільки сильно, що цілковито піддаються маніпуляціям з боку Росії, яка приватизувала це минуле і використовує як важіль проти «вестернізації», що загрожує її власній політичній самобутності та прагненню залишатися європейською імперією.
Соціалістична традиція політичного мислення в одному зі своїх різновидів — історичному, догматичному або консервативному — не лише певний час утримувала суспільство (мов якір корабель) від нестримних коливань національних хвиль і переходу до ліберально-демократичного раю пострадянської епохи, а й по сьогодні як така є противником суспільної модернізації (в будь-якому варіанті). По суті своїй вона суперечить природі речей і суспільно-політичному досвіду людства.
Попри поодинокі історичні досягнення і складний еволюційний шлях (зокрема в західному світі), на українському ґрунті соціалізму так і не вдалося ані теоретично, ані практично здолати арістотелівську тезу про те, що «треба радше урівняти людські бажання, а не власність». «До того, що становить предмет володіння дуже великої кількості осіб, — писав він, — докладається найменше турбот. Люди дбають передусім про те, що належить їм особисто, і меншою мірою про те, що становить предмет спільних інтересів, тобто належить їм усім».
В іншому своєму варіанті — радикальному, суспільно безвідповідальному або політично легковажному — соціалістична традиція виродилася сама і спровокувала на всьому ідеологічному фронті «холеру» популізму. Останній, у свою чергу, набув рис і властивостей Лернейської Гідри: рубаючи одну голову якої, одразу отримуємо дві нові. І саме ця невмирущість і самовідтворюваність популізму призводять до того, що необхідні реформи в країні нищаться при корінні. Стає очевидним, що на шальках терезів народної довіри все нові й нові «голови» завжди переважуватимуть подвиги будь-якого Геракла-реформатора.
Отже, треба покінчити з таким соціалізмом, а заразом і з еталоном популізму, що знайшов прихисток у цій традиції. «Золоту середину» або мотто до такого знищення дуже влучно висловив англійський політичний теоретик Бернард Крік у своєрідній настанові «серцем належати до лівого крила, а розумом — до правого».
У полоні вузької історичної локалізації
Ідеологічний фотосинтез Заходу країни відбувався в межах домінування націоналістичного дискурсу. Безумовно, націоналістична традиція політичного мислення є не лише частиною героїчного епосу державотворення, а й геном самозбереження. Однак за всієї пошани, навіть вицвілий у нинішню націонал-демократію український націоналізм також потребує знищення.
У що виливалися (і продовжують) історично потужні прояви націоналізму? З одного боку, в інтелектуальне шарлатанство Донцова, який плекав активність (якої, безумовно, бракувало) за рахунок культури (яка при цьому нищилася). Це було його власне геніальне паплюження Липинського і персональне суперництво, яке принесло Донцову лаври переможця і за життя їх обох, і впродовж багатьох років поспіль потому.
Пророчою виявилися оцінка Донцова, яку ще шістдесят років тому дав Василь Рудко (Р.Лісовий), зауваживши, що «донцовізм ще довго буде буяти… Результати донцовської діяльності будуть ще йти далі, аж доки в різних катастрофах не вигорять, спалюючи з собою не раз найкращі українські енергії».
З іншого боку — однорядкова рецепція Міхновського з очевидних причин не прийнятна для творення політичної громадянської нації. Більше того, найпалкіші прихильники «України для українців» стають найвіддаленішими істотами від самого автора гасла.
Засновуючись на цьому в часи Незалежності, один різновид націоналізму (або націонал-демократії), прагнучи вийти за власні межі, наражався на звинувачення у зрадництві. Другий, залишаючись річчю в собі (як в ідейній, так і в географічній площині), викликав більше відторгнення і ворожості, а інколи й зневіри серед власних прихильників.
Очевидно, що нинішня націонал-демократія дуже легко впізнає себе в образі головного героя «казок та оповідань з недійсного життя» авторства того ж таки Міхновського під назвою Spirillum particianum Ukrainofilicum («Дисертація на доктора Патріотизму»). Цей твір піонера українського націоналізму не надто відомий широкому загалу, тож радимо звернутися до нього та отримати неабияку насолоду від порівняння.
Киснем для обох охарактеризованих вище традицій мали би стати дві інші традиції політичного мислення, які самостійно не досягли успішної самореалізації.
Вроджене каліцтво українського лібералізму
Тріумфальна хода ліберальної демократії на початку 90-х років (аж до фукуямівського «кінця історії») не спровокувала справжнього процвітання ліберальної теорії в Україні. З одного боку, український лібералізм так і не виплутався з густої бороди Драгоманова, залишаючись передусім ідейною протиотрутою від націоналістичного самодурства. З іншого, західноєвропейська ідея ліберального ринку не породила ані капіталістичного прориву, ані економічних звитяг «шокової терапії».
Натомість завдяки процесу приватизації та низці інших обставин, успадкованих від «перестройки» тоталітаризму, лібералізм виродився передусім у вдаваний олігархічний ринок, державний контрольований капіталізм як принцип і прикриття нового класового розшарування та олігархії (в якому до того ж держава, замість позбутися не притаманних їй функцій, міцно закріпила їх за численним корумпованим чиновницьким апаратом). Для ковбойського запалу лібералізму не вистачило вільних прерій Дикого Заходу. Джунглі виплеканого радянською добою патерналізму, ментальні особливості і, зрештою, конкретна культурно-економічна і демографічна ситуації не дозволили йому розправити крила.
А відтак стає очевидно, що такий лібералізм не може бути рятівним навіть для самого себе. Тож його краще добити, а разом з ним знищити нарешті численні рудименти радянської системи (і в способах господарювання, і в засадах адміністративного та територіального устрою, і у формулюваннях принципів соціального співжиття).
Химерна утопічність українського консерватизму
Химерна, бо в одному зі своїх варіантів (до того ж найкращому) консерватизм існував та інтелектуально зростав як утопія, нереалізований історичний шанс. На відмінну від Авраама, консерватизм приніс свою «жертву», бо Ангел Нації не зрозумів і не зупинив його. Тому й не дивно, що до сьогодні поодинокий системний політичний мислитель — В’ячеслав Липинський — так і не дочекався, окрім вузького кола фахівців, запитів і попиту від сучасників.
У другому (не найкращому, ба навіть більше — шкідливому) варіанті консерватизм самотужки і цілеспрямовано маргіналізує себе, жонглюючи ідеями з арсеналу або крайньо правих, або антисемітських, або авторитарних за духом течій. У переважній більшості своїх мотивів така консервативна традиція виявляється не придатною для застосування.
Проте водночас очевидно, що саме в консерватизмі і в лібералізмі криється найбільша критична маса нереалізованих можливостей та продуктивних ідей, спроможних відновити дихання українського політичного організму.
Примирення протилежностей
Якщо відкинути поклоніння чистим привидам Маркса і Сміта, Донцова і Липинського, подолати ідеологічну заскорузлість та закомплексованість, ми повернемося до ідей примирення протилежностей (які провокують удавані конфлікти) та синтезу (здатного їх подолати) як у межах розділених українських світів, так і поміж ними.
Ідеологічний ландшафт-дизайн майбутньої України мають скласти такі доктрини, які спроможні не увиразнювати ідеальні типи чотирьох провідних концепцій політичного мислення, а силою (світлом) здорового глузду поєднати комплементарні політичні цінності на спільній незаперечній основі. Це мають бути ідеологічні системи, які мислять і діють людиною: з одного боку, в її прагненні справедливості, як ексклюзивній здатності серед усіх живих істот сприймати такі поняття, як добро і зло (Арістотель), з іншого — у природності її самоорганізації в межах національної спільноти. Адже у світі немає людини як такої. Є французи, італійці, росіяни і т. д. «Завдяки Монтеск’є, — писав Жозеф де Местр, — я знаю, що можна бути навіть персом, але я рішуче вам заявляю, що витвореної вами людини [абстрактної] я не зустрічав ні разу в житті».
При використанні звичних політичних ярликів перед нами постане політико-ідеологічний ландшафт, у якому домінуючі форми і фарби матимуть соціал-демократичне та християнсько-демократичне походження.
Соціал-демократична парадигма в цьому ландшафті спроможна нівелювати внутрішній конфлікт по один бік українського розлому, врівноважуючи прагнення соціальної справедливості та рівності рамками конкурентоспроможності та соціальної ефективності.
Християнсько-демократична парадигма покликана примирити проекти етнічної та громадянської (політичної) нації. Крім того, звернення до християнської антропології дає шанс посилити боротьбу з етичним релятивізмом і аморальністю; збагнути, що суть проблем не лише (і не стільки) в інституціях та їх упорядкуванні, не в конституціях і скрупульозно виписаних (на будь-який випадок) законах і правових нормах, не в конкретній партійності урядів… Коріння зла і паростки добра криються в кожній окремій людині.
Водночас два такі різні і такі однакові ідеологічні світи мають спільне фундаментальне підґрунтя — боротьбу за утвердження традиційних цінностей у змінюваному світі та прагнення вивести за межі дискусій і політичного протистояння політичні основи доброго життя, придатні для будь-якого варіанта конституційного устрою чи команди політичних переможців, а саме: (1) демократію як легітимність політичної дії; (2) права людини як запоруку індивідуальності; (3) громадянську спільноту як довершеність людського існування; (4) свободу і відповідальність як засоби співіснування; (5) рівність перед законом як рівність перед Богом; (6) приватну власність як запоруку добробуту.
Комментариев нет:
Отправить комментарий