Панове політики, скільки можна піарится на темі Голодомору?!

Україна відзначила День пам’яті жертв Голодомору, а політики вкотре пропіарилися на цій трагедії.

У п’ятницю ввечері дивився два політичні ток-шоу - «Шустер Live» і «Велику політику» з Євгеном Кисельовим. Те, що побачив і почув, дуже засмутило. Вітчизняна історична наука XX століття стала повністю заполітизована. Тим більше коли йдеться про Голодомор.

Давньоримський політичний діяч Марк Ціцерон казав: «Перше завдання історії – утриматися від брехні, друге – не приховувати правди, третє – не давати приводу запідозрити себе в пристрасності чи в упередженій ворожості». Саме упередженої ворожості з обох сторін на згаданих телепрограмах було вдосталь.

Розумію редакторів ток-шоу: чим скандальніший ефір, тим більший його рейтинг. Зрозумілою також є поведінка нинішніх політиків, для яких, на жаль, немає різниці, про що сперечатися зі своїми опонентами.

Не розумію тільки, чому вони вдавали, що нібито не піаряться на історичних темах, адже як сучасні провладні сили, так і опозиція, активно використовують найбільш гострі проблеми вітчизняної історії у своїх політичних технологіях. При цьому майже всі наголошують, що слід припинити спекуляції на історичну тематику – нібито хтось, окрім них, може це за них зробити.

Наведу кілька прикладів. “Регіоналка” пані Богословська в ефірі програми “Шустер Live” звинуватила своїх опонентів з “Нашої України” в тому, що вони піаряться на історії, бо “більше немає на чому”, і тим самим посилюють протистояння в суспільстві. Справді, НУ занадто відкрито й безцеремонно використовує Голодомор у своїх політичних іграх. Теперішній голова партії Наливайченко говорить про надання компенсацій українським родинам, постраждалим від Голодомору, але не вказує, звідки взяти кошти, адже сума, мабуть, має бути чималенька. Ще не забулася епопея з видачею радянських заощаджень в «Ощадбанку»...

Як на мене, найбільшим проявом блюзнірства з боку багатьох політичних сил було помпезне оголошення, від якої партії запалено свічку біля пам’ятника. Для чого? Щоб “засвітитися” перед потенційним виборцем?

Водночас запитання до Богословської: чи має вона моральне право когось звинувачувати, коли її політична сила щодо Голодомору взагалі перейшла всілякі межі. Чому тоді ця пані, яка начебто виступає проти розколу України в питаннях історії, не поставить на місце свого однопартійця Колесніченка, який зі своєю українофобською виставкою «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН-УПА» мандрує по всій країні, викликаючи в українців щире обурення її організатором. У м. Рівному облрада навіть ухвалила постанову про заборону цієї «об’єднавчої історичної виставки». Чому Богословська не виступить на політраді партії з пропозицією заборонити однопартійцям використовувати в політичних цілях історичні питання, що неоднозначно сприймаються в суспільстві? Чому вона мовчить щодо антиукраїнських випадів міністра освіти Табачника?

Якщо Богословській так болить проблема розколу українського суспільства, то чому б їй не виступити з законодавчою ініціативою заборонити політикам використовувати історичні дати і свята для свого піару? У них же більшість у Верховній Раді, яка з легкістю проводить практично всі урядові законопроекти.

Як на мене, відповідь на ці питання лежить на поверхні. ПР не хоче такої заборони, бо сама підживлює свій рейтинг серед населення південного сходу “історичними” питаннями. Причому про їхню достовірність абсолютно не турбуються.

Наприклад, Табачник (до речі, “доктор історичних наук”) дозволяє собі висловлювання про те, що бійці УПА стріляли по воїнах Червоної армії в спину під час війни, тероризували мирне населення, забуваючи при цьому, що цим займалися саме представники радянської влади в Західній Україні (партизани, енкавидисти, солдати регулярної армії).

Справжній український політик сказав би, що це одна з трагічних сторінок нашого народу, коли під час громадянського протистояння українці через різні політичні погляди фізично знищували одне одного і нам варто не спекулювати на цьому, а зробити правильні висновки, аби в майбутньому не допустити до такого. Але хіба таке може сказати Табачник?

Екс-президент Ющенко теж використовував питання історії досить кон’юнктурно. Інакше б він присвоїв звання Героя України Степанові Бандері не тоді, коли стало зрозуміло, що програв президентські перегони, а під час відзначення його столітнього ювілею. Але тоді це було політично невигідно – ще жевріла надія на другу президентську каденцію.

Нашоукраїнці виступають за надання воїнам УПА статусу ветеранів, але чому вони не зробили цього, коли в парламенті демократичні сили мали більшість?

Найгірше те, що практично ніхто не прислухається до думок професійних дослідників. А для чого це робити, якщо кожен український політик відчуває себе істориком? Той же Колісніченко, маючи дві спеціальності «вчений агроном» і “правознавець” у статусі Заслуженого юриста України, може, не моргнувши оком, заявити дослідниці Голодомору Гриневич, як це було в прямому ефірі «Великої політики», що він насправді “історик”. Коли так, то має пам’ятати слова французького філософа П’єра Буаста: «Щоб писати історію гідним чином, потрібно забути про свою віру, свою вітчизну, свою партію».

Якщо так триватиме й надалі, українська історія ризикує втратити статус науки і обслуговуватиме різні політичні сили, а не суспільство. Такий стан речей вигідний передусім політичній верхівці країни, а не суспільству, яке дедалі більше розколюється тією самою верхівкою.

Хотілось би, щоб на телебаченні з’являлося більше історичних програм, де гостями були б не політики, а професійні дослідники різних періодів вітчизняної історії, котрі б на документальних прикладах доводили свою позицію суспільству. Адже те, що зараз пересічний українець чує з вуст політиків, історією назвати не можна. Це типова політична пропаганда.

Володимир Гінда, історик

Чечетов: За те, що я махаю рукою у ВР, грошей не одержую, це на громадських засадах

Найактивніший член Партії регіонів Михайло Чечетов останнім часом не сходить із телевізійних екранів і роздає коментарі на будь-яку тему. Його вмілі руки диригують голосуванням у Верховній Раді, його пронизливий голос, який називають «золотим голосом» ПР, знає вся країна.

Наша бесіда проходила досить незвично. Михайло Васильович на мої питання реагував мляво, не слухав їх зовсім або чув у них те, чого я не питала.

Нашу бесіду пан Чечетов почав з компліментів, адресованих своїй політичній силі.

ПАРТІЯ РЕГІОНІВ СКРОМНА, ГРОШЕЙ У НАС НЕМАЄ

Кабінет у вас досить скромний...

Партія регіонів – це скромний народ. Грошей у нас немає, це не те, що БЮТ.

Ну що ви так прибіднюєтеся на рівному місці?

А що, зайдіть до пана Турчинова, побачите, який у нього кабінет. Там тільки одних самого приладдя (столового? – Авт.) на п`ять тисяч доларів.

ЗАКОРДОНОМ НАВІТЬ НЕ ЗНАЮТЬ, ЯК ПРИЙМАТИ ЯНУКОВИЧА, ДАЮТЬ ЙОМУ НАЙКРАЩЕ КРІСЛО

Михайле Васильовичу, не вводьте мене, а заразом і наших читачів в оману. Кабінет – це ще не показник. Але перейдемо до запитань. Днями Ющенко заявив, що Віктор Янукович повинен обов`язково ветувати Податковий кодекс. Може, Вікторові Федоровичу варто прислухатися до свого попередника?

Знаєте, в чому відмінність Партії регіонів і Віктора Януковича від решти всіх політиків? Що ми вміємо слухати, ми чуємо, ми дякуємо за розумні підказки, але живемо ми своїм розумом і виходимо тільки з національних інтересів України. На відміну від Віктора Ющенка, якого ви назвали. Вони чітко жили за вазівкою Вашингтона. Ми не живемо ні за чиїми вказівками. Ми не проводимо ні проамериканську, ні проросійську політику, а проукраїнську.

Ми сьогодні абсолютно по-іншому почали позиціонувати себе в світі. Минула влада поділила весь світ на своїх і ворогів. Америка – друг, на прапор Російської Федерації помараранчеві начепили клеймо ворога. У результаті, коли поділили світ на своїх і ворогів, Україна мало не потрапила в ізоляцію. І в кінці своєї каденції Віктор Андрійович їздив тільки в дві країни – Польща і Грузія. А після того, як він присвоїв звання Героя Бандері і Шухевічу, його і до Польщі не хотіли пускати.

Ми це все поламали. Ми зі всіма добре живемо. І перед Януковичем світ відкрився. Країни навіть не знають, як його приймати. Коли він приїжджає, йому дають найкраще крісло. З ним усі розмовляють, укладають договори. Ось вже майже узгоджено безвізовий режим з Європою.

Коли Янукович виступав у Вашингтоні, йому аплодував весь світ.

Ви розповідаєте якісь казки. По-перше, Віктор Ющенко присвоїв Героя Бандері після першого туру президентських виборів, тому Польща не могла вже його приймати або не приймати. А у Вашингтоні Янукович виступав у порожньому залі. Тому йому ніхто не міг особливо аплодувати, окрім української делегації.

Можна аплодувати й по-іншому. Люди аплодували, коли читали статті про нього.

УКРАЇНЦІ МОЖУТЬ ТЕРПІТИ ВСЕ, БУЛА Б ДРУЖБА З РОСІЄЮ

Я зовсім не захищаю попередню владу, але це суто хохляцька позиція, коли, наприклад, Росія розповідає, що робити, яку історію вивчати, кого вважати своїми героями, а ми як собачки біжимо і слухаємося. Ось, наприклад, Верховний Суд РФ ліквідував найбільшу і майже єдину громадську організацію українців у Росії перед візитом Януковича. Це такий ляпас, що далі нікуди. Україна промовчала у відповідь. Це як по-вашому називається?

Позиція хохляцька – це у вас. У чому відмінність у нас від вас? Ми бачимо в Росії не тільки своїх друзів, але й братів. Ми вийшли з одного черева – матері Русі, в нас тече одна кров.

Можливо, у вас з росіянами щось там тече, тому що ви народилися в Росії. Не треба нав`язувати цю, так би мовити, думку, всім...

Тому ми робимо все, щоб наші відносини були дружніми і братніми. І якщо якийсь дурень намагається вбити клин, ми говоримо: ніколи не вийде. Нікому не дозволено скоїти замах на святе – на дружбу Росії і України. І коли Ющенко підняв руку на дружбу між нашими народами, народ його змів.

Народ терпів усе, зарплати, пенсії, але коли замахнулися на святе – дружбу двох братніх народів, – народ його просто змів раз і назавжди.

Та не дуріть себе і народ – добре відомо, чому Ющенко не став другий раз президентом, і «святе» до цього не має анінайменшого стосунку...

Ніколи в Україні не буде президентом та людина, яка робитиме замах на святе! Ніколи!

В іншому мене ніхто ніколи не переконає.

Ви народилися в Росії, живете в Україні. Ким ви себе вважаєте – українцем чи росіянином?

Громадянином України.

В Україні живуть різні національності, і я не хочу будувати Україну тільки для титульної нації. У Німеччині в тридцяті роки вже будували, черепи міряли.

Так, ми не прихильники будувати рай для титульної нації в Україні. Ми будуватимемо рай для українського народу.

Як я відчуваю, так і говорю. Що я фальшивитиму?

...На відміну від помаранчевої влади, яка тільки декларувала європейські цінності, а робила все навпаки. Ющенко дав звання Героя Бандері, і його ніде не хотіли вже приймати.

Знов здоров... Навіщо ви повторюєте цю неправду?

У нас є мета – увійти в Європу. І для реалізації цієї мети йдемо крок за кроком.

НА МАЙДАНІ ПРОТЕСТУЮТЬ ТІЛЬКИ ТІ, У КТО В ГАМАНЦІ ЩОСЬ ШЕЛЕСТИТЬ

Тільки чомусь ні Європа, ні український народ не побачили жодного кроку.

Це ж треба мізки мати, щоб зрозуміти, якщо ти з американцями дружитимеш, то Європа для тебе буде закрита, а Росія буде ворогом. А помаранчеві вожді цього не розуміли.

А зараз ми з Росією дружимо, і з Америкою дружимо, і Європа нам двері відкрила. Всі вітають дружбу з Росією.

Звичайно, коли більше половини нашої економіки в тіні, нас до Європи не візьмуть. А що потрібно зробити? Я скажу як. Чому ось частина бізнесу виявилася незадоволеною Податковим кодексом? Хочу підкреслити, що незадоволені не ті, в кого в гаманцях порожньо, а як раз ті, у кого в гаманцях гроші шелестять. Я ще раз повторюю, що протестують тільки ті, у кого в гаманцях щось є – і шелестить, і добре шелестить.

І чому ось вони повстали, обурилися? Ні, не тому, що податки підняли.

А тому що у них зможуть без суду і слідства відбирати майно. І ще тому, що гроші, як ви чомусь критично висловилися, шелестіти не будуть.

Ні. Послухайте головне – Податковий кодекс направлений проти одного: на зменшення тіньового бізнесу. Зараз я скажу ключову фразу – потрібно засвітити обороти кожного. А вони проти! Янукович правильно сказав, що податки повинні платити всі. Інакше нас до Європи ніхто не прийме. А як же пенсіонери?

Це хто ж готовий з Партії регіонів засвітити свої обороти?.. Дивно, що ви мовчите про те, як потрібно великий (а не дрібний) бізнес виводити з тіні. З тією корупцією, з якою Янукович обіцяв боротися, нас до Європи і так ніхто не прийме. Про це ви теж мовчите.

Потрібен грунт для компромісу. Ми не ідеалізуємо кодекс, але його ідеологія правильна – скорочення тіньового бізнесу. Головна філософія закону – податки повинні платити всі. Ті, хто протестують, повинні розглядати кодекс в інтересах цілої країни. І вони почали це розуміти, тому на Майдані вже нікого немає. Подивіться, все порозходились! А спочатку бізнес бачив тільки свою нішу. Коли я зустрічався з пенсіонерами, я вимушений був захищати малий бізнес. Вони на мене нападали.

Підприємці говорять, що їх задовольнить тільки вето Януковича, тому, про який компроміс ви говорите, незрозуміло.

Є одні підприємці, а є й інші.

Це ті підставні, про які писалося в ЗМІ?

Ще раз говорю, що протестувальникиі вже бачать свою проблему в контексті всієї країни.

У чому відмінність вас від нас – ви весь час ділите, а ми – об`єднуємо. То ви Україну ділите, то про якийсь патріотичний дух говорите!.. Тепер ви підприємців ділите. А це ж один народ. І як тільки позиція підприємців не співпала з вашою, ви говорите: це не ті.

ПР БУДУЄ ДЕМОКРАТИЧНЕ СУСПІЛЬСТВО – МАЙЖЕ ЯК В ІТАЛІЇ

Здається, ви мене сприймаєте не як журналістку, а як якусь політичну партію...

І те, що люди мітингують у нас, свідчить про те, що Партія регіонів будує демократичне суспільство. Майже як в Італії.

ЯНУКОВИЧУ ВЖЕ ВДАЛОСЯ СФОРМУВАТИ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Але тільки в Україні судом забороняють протести, а в Італії – ні!

Я недавно зрозумів, що ми на правильному шляху – Вікторові Федоровичу за останні місяці навіть вдалося сформувати громадянське суспільство в Україні.

Ну, щодо цього є великі сумніви, хоча дійсно, з кожним днем протестні настрої в суспільстві ростуть.

Я б усім хотів сказати, що не треба паразитувати на тимчасових наших труднощах. Ми самі розберемося з людьми. Ці політичні трутні, паразити, яких народ вигнав, нехай мовчать.

ЛЮДЯМ ВСЕ ОДНО, ЯКА КОНСТИТУЦІЯ – ВОНИ ЇЇ НЕ ЧИТАЛИ

Може, вам би не варто було розкидатися такими словами? А раптом і вас чекає така доля? Адже якби ви не боялися парламентських виборів, то провели б їх відповідно до Конституції 1996 року, яка дивним чином відновила свою силу. Це ж та Конституція, за якою ви самі захотіли жити.

А ми ніколи не паразитуємо! Ви ось мене не перебивайте, мені з вами цікаво, і час у нас є.

Щодо Конституції. Джерело влади – народ. Можна міняти все що завгодно, але НІХТО НЕ МАЄ права поміняти і змінити святу волю народу, окрім нього самого. Так от, коли народ прийшов на дострокові вибори в 2007 році, то він ВИМІВ помаранчевих на політичний смітник, а мандат довіри на п`ять років – до жовтня 2012 року виписав Партії регіонів. Те ж саме і з президентом. Тому сьогодні ми просто привели у відповідність окремі норми Конституції зі святою волею народу.

Було б краще, якщо б ви не маніпулювали такими поняттями, як «свята воля народу». Народ своєю «святою волею» вибирав вас не за цією Конституцією. Чи це для вас не має значення? Де тут святе?

Давайте я вам видам такі чоботи гумові, і поїдемо в село. Ви ж звикли ходити тільки по асфальту. І люди вам всі скажуть. Ви ж спілкуєтеся з тими, хто по асфальту ходить, а я з тими, хто багно місить. А вони не читали цю Конституцію, їм усе одно. Головне, що народ вибрав свого президента на п`ять років. Люди не дивилися, яка там Конституція, вони голосували за Януковича, за вольову людину, яка врятує країну.

Ну навіщо так принижувати народ?..

У чому позитив останніх виборів – вони об`єднали країну. Народ проголосував за ПР у всій Україні. Залишилися тільки дві області, де голосували за «Свободу». БЮТу вже немає ніде. Думаю, на наступних виборах БЮТу потрібно буде шукати голоси десь у канадській діаспорі, й те якщо добре проплатять.

МИ ЗАВЕДЕМО 300 ОСІБ У ВР: 100 – ЗА ПАРТІЙНИМИ СПИСКАМИ, 200 – ПО МАЖОРИТАРЦІ

Даруйте, але канадська діаспора сповідує інші цінності...

Думаю, Тягнибок не пустить БЮТ на Західну Україну.

А ми не боїмося виборів. Ми сто відсотків заведемо триста осіб до парламенту від Партії регіонів. Вибори будуть за змішаною системою. 100 людей заведемо за партійними списками, і двісті – по мажоритарці.

Але у нас немає часу займатися зараз виборами. Ми ж повинні виконувати свої обіцянки людям.

А чому ви так сміливо за Тягнибока відповідаєте? Ви з ним співпрацюєте, щоб відібрати голоси у БЮТ?

Ну, ви ж бачите, який у мене кабінет, у нас же грошей немає.

У Верховній Раді вас називають «диригент». Ви неначе стоїте на посту і махаєте рукою, показуючи соратникам, як голосувати... Самі депутати від ПР ніколи не знають, як вони проголосують за те або інше рішення, всі чекають вашого сигналу. А звідки ви отримуєте інформацію, як потрібно голосувати, хто цей центр, який роздає команди?

Я вам зараз розкрию технологію ухвалення рішення.

(Пан Чечетов розповів довгу історію, як Партія регіонів залучає безліч експертів, які аналізують ті або інші рішення).

У нас завжди позиція суто професійна. Ніякої політики не немає! Потім, коли позицію вироблено, свої пропозиції можуть давати народні депутати.

Потім я доповідаю позицію на засіданні фракції.

Далі – ми працюємо в єдиному тандемі з Кабміном. Там ухвалюють своє рішення. Далі – Адміністрація президента. Там теж ухвалюється своє рішення.

Тоді всі разом ми сідаємо і ще раз виходимо на спільне позиціонування з усіх питань, де буде єдина позиція, – фракції, Кабміну і президента, оскільки це не Ющенко і Тимошенко, у нас влада єдина. Ми ж сповідуємо демократичні цінності – коли влада єдина і могутня.

У ВР дуже погана акустика, і не кожен депутат може почути, про що йдеться під час обговорення, хтось депутатові може подзвонити або ще щось, тому хтось повинен контролювати синхронність голосування. І я виступаю в цій ролі просто як координатор.

Але такого немає в жодній цивілізованій країні.

Ні, це нормально. Так виробляється єдина позиція. Ми ж реалізуємо свою програму.

Важко керувати сірою масою. А в Партії регіонів усі особистості. Ви вдумайтеся тільки – п`ятнадцять героїв України, чотири олімпійські чемпіони, колишні губернатори, екс-міністри, доктори наук, академіки. Тобто всі неординарні особи.

За те, що ви махаєте рукою, ви отримуєте окрему платню?

Ні, я отримую як народний депутат. І все. Це на громадських засадах.

Один з українських телеканалів зробив сюжет про те, як голосують наші нардепи, і показали його євродепутатам. Коли вони бачили, як ви махайте рукою, хапалися за голову: «Такого не може бути. І український народ це бачить?» Тобто для них це дикість...

Ну, є різні країни. Наприклад, у парламенті Канади присутні не більше двох депутатів, тобто тільки ті, хто доповідає.

Чи лестить вам, коли вас називають «златоустом», «солов`єм» ПР?

Ну, мене по-різному називають. Я дуже публічна людина, дуже відкрита, дуже люблю зустрічатися з аудиторією, з якою можна подискутувати. Я вчений, професор, доктор наук, політик.

Мене народ питає: «Коли ми будемо жити краще?» Я відповідаю: «Тоді, коли політики перестануть лізти у ваше життя». Ось, наприклад, Ющенко заганяє всіх у єдину помісну церкву, всі повинні говорити тільки українською мовою і ходити у вишиванках. Ти ось мені скажи, навіщо ти в церкву лізеш?

Я НЕ ЗАПАЛЮЮ СВІЧКИ У ДЕНЬ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ, ОСКІЛЬКИ Я ЛЮДИНА НЕВІРУЮЧА

А що поганого в єдиній церкві? Принаймні, Ющенко не давав ніяких преференцій жодній із церков. А Янукович робить усе для Московського патріархату. Але Україна ж багатоконфесійна країна.

Я не знаю, про що ви говорите. Я такого не бачу. Я взагалі не віруючий, я атеїст. Янукович – так, він віруючий, але в нас є багато кон`юнктурників.

Я не ходжу в церкву, хоча іноді можу відзначити Великдень. (Сміється. – Авт.).

Які з українських пісень вам найбільше подобаються?

(Співає). «Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала...» Я багато знаю українських пісень.

А як ви зазвичай вшановуєте пам`ять жертв Голодомору?

Знаєте, у нас обов`язково потрібно зробити кон`юнктурну політику навіть на найсвятішому. Це політика з душком.

Не розумію, про що ви. Я вас просто запитала, як ви особисто вшановуєте пам`ять жертв Голодомору?

Була трагедія, яка торкнулася всіх національностей. Путін пропонував варіант – давайте ми сьогодні зробимо один день пам`яті, пам`яті тієї трагедії. Один день в усіх країнах: Росії, Україні, Білорусі. Цим днем ми б ушанували пам`ять і в той же час об’єднали наші народи. Правильно? Правильно. Але ніі, кажуть, так не буде. Це ж, мовляв, не голод був, це був геноцид.

Висмоктали з пальця, коли росіяни умисне вбивали українців.

Ніколи такого не чула... Хіба сталінський режим – це російський народ?

Робилося це тільки з однією метою – зліпити з Росії образ ворога. Але народ цього не сприйняв. І коли замахнулися на святе – дружбу Росії і України – і коли братів намагалися зробити ворогами – росіянина і українця – народ змів цих політиків з політичних підмостків.

Думаю, якби пропозицію Путіна прийняли, ми б об’єднали народи.

А навіщо нам «спільні дні», якщо в Україні є день, коли впродовж багатьох років весь український народ у всьому світі вшановує пам`ять жертв геноциду, – це остання субота листопада? То ви можете сказати, як віддаєте дань пошани жертвам Голодомору? Може, запалюєте свічки?

Я не запалюю свічки, оскільки я людина невіруюча.

Знаєте, ще чому Віктор Андрійович канув у лету? Тому що не можна жити весь час у минулому! Треба жити майбутнім. Були трагічні події. Ну і що тепер? Що тепер ми повинні робити?

Помаранчеві з голоду зробили геноцид тільки з однією метою – зробити з Росії ворога. А лідер держави завжди повинен об`єднувати народ, а не роз`єднувати. Ось намагалися зомбувати людей геноцидом. І що, ця політика об`єднувала людей?

Ось я росіянин, моя дружина українка. То що, я повинен визнати, що мій дід убивав українців?

Я ось коли виступаю перед учителями, говорю їм: «Я вас Христом Богом благаю, ось ті зерна зла, ненависті, які намагаються сіяти помаранчеві, не допускайте до дітей! Ось ті зерна зла-геноциду!»

Це була трагедія системи, система винна, а не росіяни. У тому уряді тільки один росіянин був. (Далі пан Чечетов детально розклав учасників Жовтневого перевороту 1917 року за національною ознакою, проте, на його прохання, ми опускаємо цей момент).

Отже причому тут росіяни?! Не було росіян. (Переходить на крик. – Авт.).

Та я нічого про росіян і не говорила. Здається ніхто про це не говорить. Є й рішення суду, в якому названі винуватці Голодомору. Таких як ви, вашого колегу, теж «златоуста», Колесніченка називають найбільш маргінальним крилом Партії регіонів. Вас це не ображає?

Ні. Я ніколи ні під кого не підлаштовуюся. Мене по-різному називають. Я знаю собі ціну. Мені дуже комфортно в партії. І взагалі. Я знаходжуся в науковому середовищі, член докторської ради із захисту дисертації, веду аспірантів. Почуваюся комфортно в будь-якому середовищі. На мене скрізь дивляться, як на тверезомислячого політика.

Розмовляла Оксана Климончук

Міжнародні експерти: з таким станом демократії Україна ніколи не стане членом ЄС

Днями Європарламент прийняв резолюцію, в якій оцінив політичну ситуацію України. Депутати у цьому документі кажуть про ерозію демократії в Україні, про порушення свободи слова, мирних зібрань, про недемократичне поводження влади з неурядовими організаціями та “політично вмотивовану” діяльність СБУ.

Опозиція назвала резолюцію “ляпасом владі”. Влада у свою чергу - “зваженим рішенням”. Якою є резолюція?

Як кореспондується ця резолюція із наданим нам на останньому самміті Україна – ЄС “Планом дій щодо надання Україні безвізового режиму?”

Ми попросили прокоментувати ці питання експертів-міжнародників, людей, які не працюють на українські політичні команди, втім розуміються на таких документах.

Володимир Посельський, віце-президент міжнародної неурядової організації “Україна в Європі” (Париж):

З ТАКИМ СТАНОМ ДЕМОКРАТІЇ УКРАЇНА НІКОЛИ НЕ СТАНЕ ЧЛЕНОМ ЄС

Європарламент прийняв зважений документ, який, може, не настільки критичний, як можна було сподіватися українській опозиції. Але з іншого боку, він вказує на всі порушення демократії. Сам вислів “ерозія демократії” констатує нинішній перехідний етап української демократії.

В Європі остаточних висновків щодо України не зроблено. Втім зауважень відносно “крену в бік авторитаризму”, як це роблять в документах по Росії, не зафіксовано. Європейські документи щодо Росії в принципі класично негативні. Україні дається шанс та висловлюються сподівання, що ситуація виправиться. Європейські політики висловлюють нерозуміння та тривогу з приводу того, як розвиваються події в Україні, втім, вони не хочуть відштовхувати нинішню українську владу остаточно. Вони сподіваються, що ситуація буде втримуватися в рамках європейського поняття демократії, хоч і з українським виміром. Підкреслю, це не перша і не остання резолюція. Це – резолюція перехідного етапу. Я читав гіршу резолюцію щодо України періоду Кучми перед тим, як вперше відправили у відставку прем’єр-міністра Ющенка. Це було давно, вона була більш критичною. Йшлося навіть про те, щоб виключити Україну з Ради Європи. Нинішня резолюція - серйозне попередження. Щодо “Плану дій щодо надання безвізового режиму”, який прийняли двома днями раніше, то тут немає однозначної оцінки. З одного боку, це – крок вперед. Вперше європейці чорним по білому написали, які кроки нам слід зробити, щоб отримувати право без віз відвідувати країни ЄС бодай на короткий час. З іншого боку, на відміну від подібних документів, ухвалених раніше для інших країн, тут немає ніякої часової перспективи, передбачено двоетапний підготовчий період, тобто цей процес можна заблокувати. Гадаю, що безвізовий режим - перспектива трьох- п’яти років. Резолюція по Україні - це об’єктивна реальність. Але якщо пан Янукович сформує такий імідж, який випливає з резолюції, він влаштує певні сили у ЄС. Але всі розуміють, що Україна з таким станом демократії ніколи не вступить у ЄС.

Аркадій Мошес, дослідник пострадянського простору Фінського інституту міжнародних відносин:

НА НАЙБЛИЖЧІ ДВА РОКИ ПАРАДИГМА ВІДНОСИН ЗАХОДУ ІЗ УКРАЇНОЮ ВИЗНАЧЕНА

Я вважаю, що резолюція - зважено написаний текст, звичайно, він – результат компромісу з тими, хто вимагав більш жорсткої позиції. Це поміркований текст, я бачив й гостріші оцінки Європарламенту. Я безумовно, вважаю, ще цей документ зважений і з точки зору філології і з точки зору дипломатії, втім там є все необхідне. Позиція щодо процесів, які відбуваються в Україні останні сім-вісім місяців, виражена досить чітко. Це негативна позиція. Та, як мені здається, позиція Європарламенту цілком збігається із позицією європейських інститутів: Єврокомісії та Європейської Ради. Дуже часто буває, що Європарламент у своїй критиці висловлюється більш жорстко, ніж ті люди, які приймають прагматичні адміністративні політичні рішення. І в цій резолюції присутня абсолютно та ж сама ідеологія, яка була присутня у позиції ЄС на понеділковому саміті. На саміті, у “Плані дій щодо надання безвізового режиму” Україні висувають вимоги. Європа не приймає позиції української влади, згідно якої Україні можна трохи відійти від демократичних стандартів в ім’я, скажімо, підвищення керованості та стабільності. Це цілком однозначно. Це помітно в документі, вони вказують на конкретні речі. Гадаю, що на найближчі два роки парадигма відносин Заходу із Україною визначена. Це парадигма жорсткого обумовлення будь-яких кроків назустріч Україні, у тому числі й надання фінансової допомоги, збереженням рівня демократії в Україні.

Добре, що “План щодо надання безвізового режиму” був наданий. Журналісти кажуть про шістдесят важко виконуваних умов. Але цей план – краще, ніж те, що коли-небудь пропонувалося Росії. Так, це не обіцянка безвізового режиму. Хочете серйозно безвізовий режим – виконуйте. Але якщо ви виконаєте ці умови, приходьте, поговоримо. Так, там шістдесят пунктів, а коли мова буде йти про зону вільної торгівлі, то там буде шістсот пунктів. Але країни, які хотіли йти до ЄС, через це проходили. Стандарти стають жорсткішими, світ не спрощується. Але якщо влада все виконає, то Європі важко буде сказати “ні”. Планом зазначені чіткий набір технічно дрібних вимог та серйозне, ретельне відстеження ситуації в галузі демократичних стандартів. Може, Європа не надто успішно просуває демократичні стандарти в інших країнах. Але там, де вони є, вона намагається не допустити відступу. Це дуже добре.

Павел Коваль, депутат Європарламенту:

МИ НЕ ХОЧЕМО ЗАКРИВАТИ ДВЕРІ ДЛЯ УКРАЇНИ В ЄВРОСОЮЗ

Багато політиків сприймають цю резолюцію як лист українській владі. Я гадаю, що її варто розцінювати, як лист, комунікат до громадян України. Звісно, ми побачили, що були проблеми з виборами, але ми не хочемо закривати двері для України в Євросоюз. Ми б хотіли, як євродепутати, передати вашій владі, щоб вона найближчим часом привела до стандартів виборче законодавство, що дуже важлива адміністративна реформа. Водночас ми хочемо дати сигнал, що це не повинно впливати на входження України в ЄС. Тому ми прийняли план дій щодо безвізового режиму.

Але в основному це був месидж для громадян України, що ми готові відкривати для них двері в ЄС.

Деякі політики в Україні сприймають цю резолюцію, як свій успіх…

Коли я голосував за неї, я передусім мав на увазі інтереси громадян України, які для себе повинні зрозуміти, потрібно чи не потрібно Україні робити дуже сильні реформи.

Українським урядовцям, які вирішують зовнішню політику України, я особисто сказав, що ці вибори пройшли не за демократичними стандартами, до яких ми вже були звикли в Україні.

Я б не хотів наразі порівнювати Україну з Казахстаном, Узбекистаном чи якоюсь іншою країною пострадянського минулого, тому що рівень виборів в Україні в останні роки був дуже високий. Тому мій підхід до України не такий самий, як до когось іншого.

У своїх рапортах я сказав усе, що міг сказати. Внутрішню політику України коментувати не хочу. Так само я б не хотів, аби хтось коментував внутрішню політику Польщі.

Маша Міщенко, Оксана Климончук

День пам’яті Голодомору скасувати не вдалося

Українські православні обох патріархатів та греко-католики біля «Свічки» разом поминали своїх померлих

Як добре, що Ющенко збудував за свого президентства меморіал пам’яті жертв Голодомору. Нехай навіть це було дорого. Якою б коректною до російської влади не була українська влада, як би вона не мінімізувала торжества річниці Голодомору, цей меморіал вже не зруйнують, людям є де збиратися в останню суботу листопада. Вчора біля «Свічки» (так називають Національний меморіал пам’яті жертв Голодомору) в сам музей стояла черга.

Вже зараз, коли людей, здається, більше цікавить хліб, аніж історія, ми чуємо думку: залиште, ви цей Голодомор, не треба жити із головою повернутою в минуле. Опоненти гаряче заперечують, що держава не повинна програвати своє минуле, бо вона не матиме майбутнього. Минуле, майбутнє, боротьба, поразка… В православній церкві є більше десяти днів вселенського поминання померлих, батьківські суботи. Окрім того, після кожної літургії священики служать панахиду. Якщо поминання померлих – святий обов’язок християн, то про що ми сперечаємося? Все, що потребують від нас наші померлі – згадувати їх та бажати спокою їхнім душам, в церкві, вдома, серед друзів. Тим більше, життя та смерть тих, хто загинув в 32-33 роках були страшні. Ні, комусь знадобилося політизувати цю трагедію.

Наступ на Голодомор відбувався поступово. То екс-арматурниця, а нині очільницяДержархіву бовкнула щось на кшталт, що фотографії Голодомору несправжні, змонтовані із фото зі Сталінградської битви. То хтось з українських лідерів сказав, що це спільна біда, а не саме геноцид українців, то провладний канал, якось обмовився та сказав, що під час Голодомору загинуло два з половиною мільйони людей. Не сім, як зазначає представництво ООН в Україні, два.

Наступ відбувався. Але скасувати це поминання було неможливо. Це підтвердили торжества біля Свічки, там було багато людей, там знову роздавали свічки та жалобні стрічки, були політикі, які не розгортали своїх прапорів, були Кравчук, Ющенко. Два президенти – державники прийшли до свого народу. «Ми знаємо, що це був геноцид, – казав Леонід Кравчук, – Ми знаємо винуватців. Ми знаємо, що мусимо робити, щоб це страхіття не повторилося. Держава повинна берегти національну пам’ять». Ющенко повторював те, що казав раніше, що правди не потрібно боятися, що слід заглянути у безодню минулого й усвідомити, що наш захист - ми самі.

До Свічки прийшло багато симпатичних людей. Ніна Матвієнко, Сергій Квіт, Євген Сверстюк.

Біля пам’ятнику дівчинці, почула діалог молодого подружжя.

– Бачиш, цю дівчинку, це моя бабуся така сама була. Як Голодомор згадувала все життя плакала, – розповідала жіночка.

– А моїх вислали. Вони в Сибіру, прадіди на лісоповалі загинули, а дід повернувся, – ділився він.

– А мої дід та баба…

– А у моєї сестри в родині загинули…, чулося то тут, то там.

У Комплексі на проекторі виводилися вирізки радянських газет тих часів. Диктор начитував історію того, як створювався Голодомор. Начитував ті матеріали про три колоски та чорну дошку, які видалили із сайту президента, коли президент змінився.

Свічки та сльози… Влада не поворухнула пальцем, щоб підтримати традицію, втім на площі біля Лаври зібралося три тисячі людей. До пам’ятника під’їжджали та під’їжджали машини. Більше машин біля Лаври (сам меморіал розташований в двох хвилинах від головного входу Києво-Печерської Лаври) буває тільки на Паску. Знаєте, скільки можна висловити у спільному мовчанні? Навіть якщо це лише одна хвилина мовчання? Коли ми розходилися із заходу кожен, напевно, йшов до своєї церкви. Хтось на Аскольдову могилу до греко-католицького храму, хтось до Михайлівського собору (Київського патріархату), а хтось з нами на вечірню до Трапезної (храм Києво-Печерської Лаври). Одні несли із собою свічки. Інші викладали їх на алеї. І вже було неважливо, хто до якого храму йде. Ми спільно, незважаючи на церковні юрисдикції, помолилися за наших співвітчизників. Пам’ятати їх та згадувати. Це все, що зараз потрібно їм. І це те, що потрібно нам.

Маша Міщенко

Голодомор: 23 докази геноциду й жодного спростування

Кількість українців з 1926 по 1939 рр. скоротилася з 31,195 до 28,111 млн., тобто на 11%. За цей же час кількість росіян зросла з 77,791 до 99,591 млн., або на 28%. Населення СРСР загалом зросло на 16%…

Янукович змінив позицію щодо Митного союзу на 180 градусів

Напередодні відзначення роковин Голодомору 1932-1933 років президент Янукович сенсаційно змінив позицію щодо вступу України до Митного союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном. "Коли мені ставлять, наприклад, питання, чи зможе Україна вступити до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану, - це можливо. Але в нас є процедури, які ми маємо пройти в Україні, наприклад, (внести) зміни до Конституції, які можливі, і їх можна вирішити як в парламенті, так і, наприклад, на всеукраїнському референдумі", - сказав Янукович.

Між тим, ще 27 квітня він заявляв таке: "Україна зробила свій вибір на користь вступу до Світової організації торгівлі кілька років тому... Україна інтегрована в СОТ... і, безумовно, входження до Митного союзу Росії, Білорусі, Казахстану сьогодні є неможливим". Ця фраза неодноразово повторювалася самим Януковичем та його оточенням. "Віктор Федорович і у своїй інавгураційній промові, і під час передвиборчої кампанії чітко і ясно показав, що будь-які нові кроки в міжнародному співробітництві з будь-якими країнами можуть будуватися тільки за умови не порушення вже укладених договорів... Митний союз прямо суперечить і буде дуже сильно ускладнювати членство України у Світовій організації торгівлі. На сьогоднішній день, та й у завтрашньому, післязавтрашньому дні, це питання стояти не може", - заявляла перша заступниця голови Адміністрації Ірина Акімова.

Аж ні, виявляється, тут „порожняк”. Москва задіяла до Януковича такі аргументи, що відмовитися виявилося неможливим: президент з грацією бегемота змінив свою позицію на 180 градусів. Де гарантія, що завтра він не змінить свою позицію в питаннях територіальної цілісності й незалежності країни?

І це при тому, що кілька днів тому на самміті ЄС українська влада запевняла, що орієнтир на ЄС – незмінний. Між тим у самому ЄС чітко кажуть, що зона вільної торгівлі з ЄС (не кажучи про членство) і Митний союз – речі несумісні.

Інше питання: навіщо президент каже про зміну Конституції як умову вступу до Митного союзу, тим більше через референдум? Як відомо, референдумом змінюється розділ "Загальні засади" Конституції, у якому, зокрема, стверджується, що Україна є суверенною і незалежною державою, що суверенітет України поширюється на всю її територію, що територія України в межах нинішнього кордону є цілісною і недоторканною.

На тлі таких загроз той факт, що Віктор Янукович цілком прогінорував демонстративну ліквідацію Росією останньої української організації в РФ, яка займалася питаннями висвітлення Голодомору, виглядає як дрібна деталь, хоча й показова.

Може, варто згадати тих, хто зберігав людське обличчя?

Зрозуміло, що не сам Янукович писав розповсюджену від його імені заяву з нагоди роковин Голодомору. Однак від того її „посили” не менш значущі.

„То був справжній Армагедон, коли люди од голоду втрачали людське", - говориться від імені президента. Може, варто було згадати не лише тих, хто з горя збожеволів, а й тих, хто, помираючи, зберігав людське, рятуючи дітей і близьких?

За Януковичем, це „горе вселюдське”. У Януковича і його голів адміністрацій, які розродилися коментарями з приводу Голодомору (Кіровоградської і Донецької ОДА) горе може бути чиє завгодно – вселюдське, народів СНД, СРСР, навіть Космосу, але тільки не українське.

Президент значно більш різкими словами, ніж режим Сталіна, затаврував істориків, котрі вивчають Голодомор: „З дозволу сказати, "вчених", які „легко перекидаються мільйонами загиблих з голоду". Від 3 мільйонів - до 5 мільйонів - до 7 мільйонів, а то й більше - то це вже кощунство... Це - непростимий гріх".

23 докази геноциду й жодного спростування

Янукович закликає вивчати факти. А факти, такі, що навіть 7 мільйонів жертв може виявитися мінімальною оцінкою.

Якщо Голодомор – не Геноцид, а "спільна трагедія", то як так сталося, що між переписами 1926 і 1937-го років населення СРСР, без урахування українців і казахів, зросло на 119,4%? За цей же час чисельність українців зменшилася на 15,3% від чисельності українців у 1926-му році. Тобто станом на 1937 рік число українців, у разі поширення на них загальносоюзних тенденцій, мало б становити 37,246 мільйона.

А СТАНОВИЛО 26,421 МІЛЬЙОНІВ, ТОБТО НА 10,825 МІЛЬЙОНІВ МЕНШЕ.

Звичайно, можна сказати, що перепис 1937 року організували шкідники троцькісти-бухарінці, за що їх було жорстко, але справедливо покарано радянським правосуддям.

Але як тоді з даними офіційно визнаного в СРСР радянського перепису 1939 року?

За цими даними, кількість українців з 1926-го по 1939-ий роки скоротилася з 31,195 до 28,111 мільйона, тобто на 11 відсотків. За цей же час, приміром, кількість росіян зросла з 77,791 до 99,591 мільйонів, тобто на 28%. Населення СРСР загалом зросло на 16% - зі 147,028 до 170,557 мільйона.

Якби на Україну поширити хоча б середньосоюзні темпи зростання населення, навіть з урахуванням показників України, то тоді кількість українців у 1939 році мала б становити 36,186 мільйона, тобто на 8,075 мільйона більше, ніж їх виявилося насправді.

І це при тому, що ще на початку ХХ століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. А сьогодні Україна - №1 у світі за швидкістю зменшення населення.

Можна було б поставити Януковичу, який заперечив геноцидний характер Голодомору, ще чимало запитань. Наприклад, такі:

· Чому в селах України, які проводили відповідні обрахунки, кількість загиблих у результаті Голодомору більша, ніж у Другій світовій війні? У ній загинуло щонайменше шість з половиною мільйона мешканців України.

· Чому з усього СРСР в 1932-1933 роках лише в Україні застосовувалися військові операції з огородження, з тим щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті?

· Області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР у 1932-1933 роках були оточені військовими загонами, у сутичках з якими загинуло багато втікачів. Цьому є маса доказів та свідчень досі живих людей.

· Чому нічого схожого в інших регіонах СРСР не було?

· Чому єдиним регіоном, крім України, де в 1932-1933 роках були застосовані збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань - єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення?

· Чому по всьому периметру кордону України, від Житомирщини до Луганщини, розташовано численні українські села, які вимирали з голоду, а за кілька кілометрів, за кордоном України, населення інших республік - Росії та Білорусії - не згадує жертв голодомору?

· Чому тільки щодо населення України було ухвалено постанову, яка запровадила вилучення в селян не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів?

· Чому в розпал голоду 22 січня 1933 року Кремль спеціальною директивою наказав не допускати виїзду селян із території України й Кубані в інші райони, а "тих, хто пробрався на північ" негайно заарештовувати, і, після того, як були виявлені "контрреволюційні елементи", висилати на місця попереднього проживання?

· Чому в розпал голодомору, 17 березня 1933 року, було прийнято постанову, згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили?

· Чому поселенців і червоноармійців, які заселялися на місце вимерлих селян, влада забезпечувала харчами, а місцеве населення - ні?

· Чому Голодомор проводився паралельно з відновленням масштабних репресій проти культурної еліти України та згортанням українізації в Україні й на Кубані?

· Чому про Голод у Поволжі 1921-1922 років у СРСР можна було вільно писати, а про просту згадку про Голодомор в Україні ще в 1980-х роках можна було потрапити за ґрати? Чому в розпал Голодомору в Україні СРСР називав повідомлення про нього у світі "брудними наклепами" йпродовжував так робити ще десятиліття?

· Чому під час Голодомору в Україні в 1932-1933 роках СРСР експортував за кордон мільйони тонн зерна та значні обсяги інших харчів, чому є маса підтверджень в офіційній біржовій статистиці?

· Убивство мільйонів українців завдало значної шкоди економіці СРСР. Найбільш вразливими до голоду є діти. Вони мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на їхнє вбивство. В українських селах постійно народжувалися люди, виховані українською мовою в українських традиціях. Врятувати їх від голодної смерті коштувало б копійки в порівнянні з тим, що ці люди щороку заробляли для країни. Однак керівництво СРСР їх не врятувало. Чому?

· Невже в такій країні, як СРСР, де люди часто боялися говорити пошепки під ковдрою, могли вмирати від голоду мільйонами протягом майже двох років без відома й схвалення цього в Москві?

· Чому іноземні дипломати повідомляли про приватні заяви радянських керівників про те, що в Україні в результаті голоду "етнографічний матеріал буде змінено"?

· Радянський Союз здійснив геноцидні дії у вигляді виселення проти низки народів Криму й Кавказу. Невже Сталін більше любив українців?

· Чому свідки розмови Сталіна за участі Постишева і Косіора, заявляли, як Сталін похвалив їх за звіти в Москву про кількість померлих від голоду в Україні і сказав Постишеву: "Ты, Паша, назначен нами туда в роли главгола (главнокомандующего голодом), и этим оружием сделаешь там больше, чем Семен конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука и воля железные"?

· Чи довіряє Віктор Янукович матеріалам з`їзду КПРС і самому Генеральному секретареві Комуністичної партії про те, що Сталін вирішив виселити всіх українців з України: "Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив".

· Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру.

· У своїх спогадах радянські генерали зізналися в існуванні такого наказу та готовності його виконати. Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з`їзді КПРС у 1956 році зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов.

· Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті в 1945 році Сталін скаржився на "ненадійне" становище в Україні, та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.

· Якщо в 1944 році керівництво СРСР було готове на геноцид українців посеред війни, то чому вони не могли цього хотіти в 1933?

Якби президенту була важливіша правда і повага до земляків (якщо не співвітчизників) за окрик з Москви, то він би дав логічну відповідь на ці питання.

А найголовнішу відповідь мають дати собі українці. До таких катастрофічних наслідків призвела втрата державності у Визвольних змаганнях 1917-1923 рр. І зараз наміром вступити до Митного союзу, змінивши Конституцію, „українська” влада в особі Януковича фактично створює передумову для чергової трагедії. Бо ж ніхто з ідеологів „руского міра” й не збирається приховувати, що для цього „міра” український народ є помилкою, яку треба виправити (викорінити).

Суспільство поділено на тих, хто солідаризується з жертвами Голодомору й тими, хто його організував

У заявах щодо Голодомору, так само як і в інших заявах, котрі стосуються питань історії, українське керівництво стає однозначно на бік Росії, а не на бік української національної ідентичності, яка є постгеноцидною і формується в дуже складних умовах. Це означає, що для нинішнього керівництва Україна є, по суті, чужою - з нею поводяться як із засобом для отримання коштів, а не як із Батьківщиною

Сьогодні слід усідомити, що наше суспільство поділене не на Схід і Захід, а на тих, хто солідаризується з жертвами геноциду 1932-1933 років, і тих, хто з тими, хто організовував і здійснював геноцид. Останніх – незначна меншість. Але вони добре розставлені.

У Партії регіонів є багато людей, які тут не народилися і які не мають родичів в Україні. І звичайно, їм не так близька наша історія. Але коли ти приходиш на чужу землю, твоя цивілізованість визначається тим, чи шануєш ти могили цієї країни. Власне, людська цивілізація почалася з ушанування могил. Так власне історики та археологи визначають початок людської цивілізації. До того, як люди почали вшановувати могили, вони були дикунами.

Судячи з дій влади, не можна виключати, що поставлено й виконується завдання ліквідації Української держави, із забезпеченням матеріальної винагороди її ліквідаторам.

Очевидно, що постгеноцидний характер України послаблює нашу країну, дає можливість робити з нею те, що влада робить сьогодні. Може, ще й тому влада не бажає чесно думати й говорити про Голодомор?

Олександр Палій, історик

ГПУ: Рішення Закарпатської облради про передачу 19,5 тис. га лісу оскаржено у суді (ДОКУМЕНТИ)

Днями на адресу голови Рахівської районної організації партії «ВО «Батьківщина» та депутата Закарпатської обласної ради минулого скликання Миколи Кокіш-Мельника надійшов лист з Генеральної прокуратури України.

У ньому начальник відділу нагляду за додержанням природоохоронного законодавства Генпрокуратури М. Куликовський повідомляє про оскарження в господарському суді Києва рішення Закарпатської обласної ради про передачу близько 19,5 тис. гектарів лісу ТМР «Грінвуд» та порушення кількох кримінальних справ за цим фактом.

У листі зокрема зазначено: «Установлено, що рішенням Закарпатської обласної ради від 07.08.2009 товариству надано мисливські угіддя площею 19,5 тис. га у межах ДП «Рахівське ЛДГ». На підставі цього рішення 17.09.2009 між Закарпатським обласним управлінням лісового та мисливського господарства і ТМР «Грінвуд» укладено договір про умови ведення мисливського господарства.

У зв‘язку з тим, що рішення обласною радою прийняте всупереч вимогам Закону України «Про мисливське господарство та полювання» без відповідного подання Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства, прокуратурою області 08. 11. 2010 до господарського суду міста Києва заявлено позов про його скасування та визнання не дійсним договору про умови ведення мисливського господарства.

Крім того, слідчим управлінням УМВС у Закарпатській області 09.10.2009 порушено кримінальну справу за фактом підроблення Богданською сільською радою Рахівського району погодження при наданні ТМР «Грінвуд» мисливських угідь за ч. 1 ст. 358 КК України. Прокуратурою області стосовно службових осіб Богданської та Лугівської сільських рад цього району 28.10.2009 порушено кримінальну справу за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 365 КК України, та направлено для об‘єднання з вищевказаною кримінальною справою. Надалі 13.05.2010 цю справу направлено для провадження досудового слідства у Рахівський РВ УМВС в області.

Вивченням у прокуратурі області кримінальної справи встановлено, що органом досудового слідства не вжито усіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об‘єктивного дослідження обставин справи.

За неналежне провадження досудового слідства у кримінальній справі щодо слідчого СВ Рахівського райвідділу міліції прокуратурою області порушено дисциплінарне провадження. У справі надано письмові вказівки та з метою активізації досудового слідства її направлено для подальшого провадження до СУ УМВС України в Закарпатській області».

Як повідомив депутат обласної ради з фракції «Батьківщина» минулого скликання Микола Кокіш-Мельник, він близько півтора року звертався до усіх можливих інстанцій з проханням вжити заходів, щоб перешкодити незаконному захопленню лісу та мисливських угідь й нарешті вдалося домогтися якогось результату.

Перспективи Майдану-2: прийнявши «кістку» від уряду, підприємці програють майбутнє

Багато хто щиро підтримує підприємців, хоча б за те, що вони виступили з протестами проти політики цього уряду. Дехто в них бачить ту силу, яка спроможна організувати Майдан-2. Але очевидно, що боротьба підприємців насправді приречена на поразку.

Підприємці, захищаючи лише власні інтереси і намагаючись домогтись певних поступок з боку уряду щодо тих чи інших норм Податкового кодексу, ймовірно програють своє майбутнє. Підприємців можна зрозуміти, але їх вимоги об`єктивно не можуть бути рушійною силою загальнонаціонального протесту.

Довгий час підприємці жили в своєму окремому світі. В ньому можна розраховувати лише на себе, не задумуючись серйозно про своє майбутнє, натомість не платити податки, хоча і сплачувати корупційний податок у вигляді хабарів митникам та великій кількості різних місцевих чиновників за право відкрити крамничку, здійснювати якусь підприємницьку діяльність, що виходить за межі примітивної торгівлі на ринку. При цьому вони залишались доволі пасивною частиною суспільства. Їм було все рівно, хто там при владі, і що вони там роблять. Бо, на їхню думку, всі вони там однакові. З чим, зрештою, важко не погодитись.

Таке відношення підприємців до політики та можновладців повністю влаштовувало останніх. Криза державних фінансів порушила цю негласну домовленість по взаємний ненапад.

Сьогоднішнє керівництво держави об’єктивно неготове до проведення реформ, які по суті своїй в першу чергу мають обмежити права чиновництва та політичної еліти на корупцію та розкрадання національних багатств. Не для того ж вони отримували владу, а зараз намагаються її повністю монополізувати. Тому в них виникло зрозуміле бажання спробувати знайти гроші, які закриватимуть дірки в бюджеті, в тому окремому світі малого бізнесу, який вони протягом багатьох років майже не чіпали.

Показово, що наважились на цей крок саме представники Партії регіонів, які репрезентують в основі своїй інтереси великого олігархічного капіталу. Сьогоднішніх урядовців майбутнє малого бізнесу взагалі не цікавить. Головне, чого вони намагались досягти, це перекрити дірки, через які середній та великий бізнес намагається ухилитись від сплати податків. І тому ми побачимо, як урядовці намагатимуться зараз кинути підприємцям кістку у вигляді тих чи інших поступок. І це з радістю більшість з них оголосить своєю перемогою, бо вони отримають те, що хотіли. Але проблема полягає в тому, що ця «перемога» неминуче обернеться поразкою в довгостроковому вимірі.

На жаль, поки що підприємці не усвідомлюють, що головною їх вимогою до влади може і повинна бути не удавана, а реальна боротьба з корупцією на всіх щаблях влади. Причому, ця боротьба має починатись та стосуватись в першу чергу вищих державних осіб, які в нашій державі і є головними корупціонерами та казнокрадами. Бо поки корупція на вищому рівні є нормою, яку навіть не намагаються особливо приховати, до того часу всі заяви з тих високих кабінетів про боротьбу з корупцією не сприйматимуться інакше як фарс.

Допоки підприємці будуть змушені платити корупційний податок, якого неможливо уникнути, всі розмови про розмір офіційного податкового навантаження є безглуздими. І вето Президента України на проект Податкового кодексу, насправді, жодним чином не покращить ситуацію.

На підтвердження цієї тези можу навести особисті спостереження та розмови з представниками того самого малого бізнесу. Зараз всі вони майже в один голос стверджують, що головною проблемою для них є навіть не цей Кодекс. В кінці кінців вони знайдуть спосіб, як продовжувати ухилятись від сплати податків. Наприклад, створюючи додаткових спрощенців чи просто тікаючи повністю в «тінь». Найбільше їх турбує суттєве падіння в останні місяці продажів та відповідно доходів. Ситуація, за їх свідченнями, гірша навіть ніж у минулому році. Причому, враховуючи, що більшість їх бізнесу і так знаходиться в «тіні», офіційна статистика цього падіння не бачить. Але воно є і, за оцінками підприємців, ситуація щонайменше наступні півроку буде продовжувати погіршуватись. І це відбувається на фоні значних кредитних зобов’язань, у більшості своїй валютних, що висять надзвичайним тягарем саме на представниках малого бізнесу, які були протягом 2004-2008 років головними позичальниками іпотечних, споживчих кредитів, та кредитів, які направлялись на розвиток бізнесу.

На жаль, малі підприємці, в більшості своїй не розуміють, у чому мають полягати їх фундаментальні інтереси і чого насправді вони повинні вимагати. Вони не розуміють, що їх зусилля повинні сконцентруватись зараз не стільки на тому, щоби Президент Янукович наклав вето на ці податкові правила або пройшли дострокові парламентські вибори, в яких зацікавлені в більшій мірі лише деякі сьогоднішні опозиціонери, які опинились без урядових крісел та депутатських "корочок". Вони повинні вимагати негайного впровадження публічного контролю за всіма доходами та витратами державних службовців, негайного прийняття нового закону про прокуратуру, яким її буде позбавлено слідчих функцій, негайного законодавчого затвердження процедури оприлюднення повної інформації щодо всіх витрат з державного та місцевих бюджетів вище певної суми.

Важко не звернути увагу, що зараз навколо мітингувальників найбільшу активність проявляють ті політики, які ще зовсім нещодавно знаходилися при владі, але ніч;ого не зробили, щоб на законодавчому рівні зламати основні механізми, що забезпечують функціонування корупції та розкрадання державного майна. Більш того, розмах корупції та нахабного публічного розкрадання державних коштів при них набув нечуваного розміру. Тому, лаючи Податковий кодекс і урядовців та вимагаючи парламентських виборів, вони не хочуть пояснювати, якими мали б бути вимоги підприємців.

І якщо з ними все зрозуміло, то питання до громадських діячів та нового покоління політиків залишаються. Чому вони не намагаються йти до підприємців та пояснювати їм, чого вони повинні вимагати, якщо хочуть жити в нормальній країні? Чому вони не поширюють цю думку всіма можливими способами? Хоча ж є Інтернет, ЗМІ, соціальні мережі. Невже вони не розуміють, що зараз протести підприємців намагаються у власних цілях використати політики, яких потрібно було б за все, що вони накоїли протягом останніх декількох років, якщо не посадити за грати, то принаймні відправити в політичне небуття? Пасивність громадських діячів та нового покоління політиків призводить до того, що підприємців у власних інтересах використають «нанайські політичні хлопчики», що зараз в опозиції та при владі. Підприємцям лише дадуть певні податкові послаблення, натомість відправивши їх продовжувати жити в тому своєму окремому світі, у той час як можновладці продовжуватимуть грабувати державу, що надалі деградуватиме.

Борис Кушнірук

Ані Росії, ані Україні не буде щастя, поки не ліквідуємо стукачів як клас

За останні півроку Служба зовнішньої розвідки Росії прославилася на весь світ. То влітку США звинуватили в шпигунстві 11 росіян, яких без зайвого шуму обміняли на чотирьох осіб, звинувачених у шпигунстві в Росії. То телеканали повідомили, що ФБР узяла під захист полковника служби Зовнішньої розвідки Щербакова, який нібито і розсекретив одинадцятьох російських шпигунів і вивіз цінне досьє.

Свої роздуми про (не) ефективність російських спецслужб і про живучість луб`янських звичаїв на пострадянському просторі агентству УНІАН надіслав колишній розвідник з Головного Розвідуправління – відомства, що конкурувало, і досить успішно, з КДБ -письменник Віктор Суворов.

Не наполягатиму на тому, що Росія – батьківщина слонів. У цьому питанні можуть бути різні думки. Але я твердо знаю, що Росія – батьківщина зовнішньої розвідки. Тут різних думок бути не може. Кинемо наш проникливий погляд на головний бастіон світового імперіалізму: чи є в Сполучених Штатах Америки зовнішня розвідка? Кожному відомо, що зовнішньої розвідки в Америці немає. Принаймні, на сучасному етапі розвитку. І жодна країна світу, яку можна, нехай навіть з натяжкою, вважати нормальною, не має зовнішньої розвідки. Такої служби немає ані у Франції, ані Греції, ні у Фінляндії, ні в Канаді. Я спеціально проводив розслідування у Великій Британії: чи є в країні Джеймса Бонда зовнішня розвідка? Відповідь одержав категоричну: зовнішньої розвідки у Великої Британії немає, ніколи не було і, дасть Бог, ніколи не буде.

Потрібно сказати, що і в Росії до ХХ століття зовнішньої розвідки теж не було. Держава Російська цілком обходилася без зовнішньої розвідки. Зовнішню розвідку придумали більшовики в 1917 році. Вони взагалі придумали багато такого, чого немає ніде в світі, до чого ніхто іншій додуматися не зумів. Колгоспи, політруки, закриті розподільники, парткоми, перехідні червоні прапори, туфта, трудодні, зовнішня розвідка, – це суто наше, рідне, самобутнє, доморощене. Якщо розповісти іноземцеві про колгосп або про зовнішню розвідку, то немає упевненості в тому, що він нас правильно зрозуміє. Аж надто екзотично, незрозуміло й незвично.

Можуть заперечити, що все-таки ми в світі не одні такі, що є або були держави, які, як і ми, зовнішню розвідку мають або мали. Це дійсно так, проте може йтися тільки про ті держави і режими, які створені нами, за нашими стандартами, за нашим зразком, на наших багнетах, на наших багатомільярдних вливаннях, під заспокійливий брязкіт наших танкових гусениць. Добровільно без нашого натиску ніхто зовнішню розвідку в нормальній країні створювати б не став. Але якщо її і створили з примусу, за нашою братньою порадою, то все одно вона довго не жила. Як тільки скорені нами країни вириваються з-під теплого крила Москви, як тільки знаходять свободу, вони насамперед ліквідовують колгоспи, парткоми і зовнішню розвідку. Судіть самі: ні в Польщі, ні в Чехії, ні в Угорщині зовнішньої розвідки більше немає. Але ж була. Але більше не буде. Досить, наїлися. А ось приклади ще ближчі: Естонія, Литва, Латвія – ні колгоспів, ні парткомів, ні зовнішньої розвідки!

Якщо нікому в світі зовнішня розвідка не потрібна, навіщо вона Росії?

Щоб це зрозуміти, повернемося до витоків.

Що є розвідка? Розвідка – це збір і обробка інформації про супротивника. Кожна держава, яка поважає себе, має розвідку. Проте нікому в голову не приходить ділити розвідку на зовнішню і внутрішню. У нормальній країні уряд служить своєму народу. Уряд не вважає народ своїм ворогом, тому не веде війну проти свого народу, отже, не веде і розвідку проти нього.

А у нас інакше. Влада комуністів – влада антинародна. Комуніст – ворог народу. Комуністи захопили владу всупереч волі народу і, дорвавшись до влади, розвернули війну проти власної країни. Комуністи винищили дворянство, купецтво, духівництво, інтелігенцію, генералітет, офіцерство, козацтво. Вони вирізали всіх російських підприємців, всіх адміністраторів і дипломатів, всі політичні партії, знищили всіх, хто в них був, вони перестріляли або в прямому тюремному сенсі «опустили» найкращих поетів, композиторів, письменників, інженерів, художників. Вони оголосили найтямущіших, найпрацьовитіших мужиків кулаками, кинувши гасло: ліквідуємо куркульство як клас! І ліквідували. Вони починали війну проти свого народу зовсім не з буржуїв, а з робітників, від імені яких правили країною. Вони почали з кулеметного розстрілу робочої демонстрації на Літєйному проспекті. Ближче до занепаду вони на вулицях рубали своїх громадян лопатами, чавили танками на площах. Під самий кінець вони, уподібнившись Гітлеру, кинули танкові армади на захоплення Москви. На тому, як і Гітлер, зламали шию.

Війна проти народу тривала десятиліттями. Це була війна на винищення. Це війна з десятками мільйонів безневинних жертв. Жодна держава світу в ході двох світових воєн разом узятих не зазнала таких втрат, яких зазнали народи Радянського Союзу в «мирний час» від влади марксистів-ленінців. Комуністичні кати знищували свій народ, але вони знали його силу, вони боялися народу. Комуністи вважали народ своїм ворогом і вели розвідку проти нього за всіма правилами цього найдавнішого з мистецтв. Вже з листопада 1917 року вулицями Пітера і Москви шастали комуністичні розвідники, придивлялися, прислухалися, принюхувалися. Якщо вам до рук потраплять документи ВЧК-ГПУ-НКВС, зверніть увагу на термінологію, на офіційні назви їхніх посад: лінійний розвідник на Володимирській, внутрішньоцеховий розвідник, маршрутний розвідник на лінії Єропкіно-Понирі, внутрішньокамерний розвідник, розвідник-вістовий на шостій платформі Київського вокзалу, розвідник-спостерігач на кладовищі Донського монастиря, внутрівідомчий розвідник, позавідомчий розвідник і так далі і т.п. Практично миттєво в країні розвелася неймовірна кількість розвідників найромантичніших різновидів і мастей, від складських і портових до ресторанних і привокзальних включно. Їх ставало дедалі більше. На утримання полчищ шпигунів, які вели розвідку проти свого народу, комуністи витрачали суми, ніяк не менші, ніж на утримання армії і флоту. Народний комісар внутрішніх справ, Генеральний комісар державної безпеки Єжов Микола Іванович вважав себе розвідником, хоча бував за кордоном тільки одного разу, причому з метою вельми не розвідувальною – для лікування від алкоголізму та інших напастей. Своє Луб’янське відомство Єжов вважав розвідувальною організацією. Прочитайте промови Єжова, він доповідає, скільки ворогів викрив і винищив, і тут же додає: ми і далі зміцнюватимемо нашу славну радянську розвідку! У своєму останньому листі до Сталіна від 23 листопада 1938 року Микола Іванович Єжов вписав витончену формулу: «Головний важіль розвідки – агентурно-інформаційна робота». Іншими словами: стукачі – основа основ.

Але давайте погодимося: організувати агентурне проникнення в шифрувальний відділ Генерального штабу сусідньої держави – це одне, а вести розвідку на кладовищі Донського монастиря або в кілометровій черзі за смердючою ковбасою – це щось інше. Тому і з`явилася настійна необхідність розділити розвідку наших славних луб’янских органів на зовнішню і внутрішню. Ось вона суть: існування зовнішньої розвідки свідчить про існування розвідки внутрішньої.

У нормальних країнах контррозвідка ловить шпигунів і терористів, поліція ловить злодіїв і вбивць, а розвідка веде збір і обробку інформації про супротивника, який завжди є зовнішнім. Коли громадянин будь-якої нормальної країни говорить про розвідку, він має на увазі тільки боротьбу із зовнішнім ворогом. Йому не треба особливо підкреслювати, проти кого ведеться розвідка, це й так зрозуміло. Так було і в тій Росії, яку ми втратили. Розвідка Росії працювала проти німецького кайзера, проти турецького султана, проти супостата, який завжди був зовні. Тому розвідка називалася розвідкою, без уточнення, проти кого саме вона ведеться.

Заперечать: але ж були в нас стукачі і за Петра, за Катерин, Микол і Олександрів! Правильно, були. Але справедливості ради відзначимо, що доносили не тільки на Русі, стукали як в бубон і у Франції, і в Німеччині, і в Туреччині, і на острові Пасхи. Тільки треба розрізняти дві речі. Одна справа - так би мовити, природні, нехай навіть і масові, стихійні, такі, що йдуть знизу доноси. Інша справа – війна проти свого народу, війна за всіма правилами, війна з десятками мільйонів винищених, війна, потреби якої забезпечує організована за єдиним задумом і планом багатомільйонна армія високооплачуваних «розвідників». Ці орди шпигунів ведуть тотальне стеження за всім населенням країни. Над цими стадами «розвідників» підноситься титанічна піраміда ієрархічної підлеглості, що сягає вершиною недосяжних сяючих висот державної влади. Глава держави, – він же і головний «розвідник». Такого не було навіть у Гітлера.


Колись, у восьмидесятих роках минулого століття, в США вийшла книга під помітним заголовком: «КДБ – очі Росії». Назва яскрава, помітна, але явно безглузда. Проти Заходу працювало трохи більше десяти тисяч розвідників КДБ, а проти народів СРСР – мільйони «розвідників» того самого КДБ. Тому, якщо вважати, що КДБ – очі Росії, то доведеться визнати, що ці очі вивернуті всередину черепа.

З особливою силою ця внутрішня спрямованість славних чекістських органів проявилася в роки війни. Подивіться на армію в мирний або у військовий час. Армія існує для боротьби із зовнішнім ворогом. Армія має розвідувальні відділення, взводи, роти, батальйони, полки, бригади, є розвідувальні пункти, центри, відділи і управління. На самому верху - ГРУ ГШ – Головне розвідувальне управління Генерального штабу. Нікому в голову не приходило уточнювати: Головне розвідувальне управління у боротьбі із зовнішніми ворогами. Це й так зрозуміло. З військовими розвідниками все просто. Завжди зрозуміло, проти кого вони працюють.

А в чекістів інакше. Вони працюють на два фронти: трохи проти зовнішнього ворога і дуже багато – проти свого народу. Тому на війні у чекістів були зафронтові розвідники. Цей дивний термін довелося ввести для того, щоб відрізняти відносно невелику кількість розвідників НКВС, які працювали проти зовнішнього ворога, від основної маси «розвідників», яка проти зовнішнього ворога не працювала, а виконувала якісь інші вельми туманні функції. Фронтовий люд їх називав не інакше як - «теж розвідники», з додаванням специфічних термінів російської словесності досить високої концентрації.

Через багато років після війни мені довелося зіткнутися з одним із таких «теж розвідників». У мобілізаційних відділах і управліннях штабів зберігаються картки на все чоловіче населення країни, бо при мобілізації всі чоловіки до досить поважного віку включно підлягають призову. Кожен стройовий офіцер у мирний час зобов`язаний вивчати свій приписний склад, тобто знати тих, хто у разі мобілізації потрапить під його командування. І ось сиджу у величезному підвалі, сортую папери, і потрапляє мені в руки облікова картка розвідника-фронтовика. Бойових нагород – повні груди. Призивати його вже явно не будуть, і виходить, що його бойовий досвід пропаде дарма. Дай, думаю, фронтовика-розвідника приведу в гості до солдатиків 808-ої окремої розвідувальної роти СпН. Хай досвідом поділиться. Благо, що живе поруч. Знайшов я того фронтовика, запрошую: так, мовляв, і так, свята справа – фронтовий досвід молодому поколінню передати. А він уперся: не можна. Чим більше він відмовляється-віднікується, тим більше в мені інтерес розпалює: війна давно кінчилася, а він якісь великі таємниці береже! Історія довга, але я його розколов. Зрозуміло, закусили добре, і випили добряче. Доповідає дядько, що був він на війні розвідником, але не зафронтовим, а куди важливішим. Розвідником він був внутрішнім. Війну свою він відвоював у районі Саратова і Куйбишева, там, куди війна не докотилася. Він усю війну протрубив у нашому фільтраційному таборі. Бездарна комуністична влада здала мільйони своїх солдатів у гітлерівський полон. Тих, хто вижив, повертали з полону і гнали крізь фільтраційні табори. Прикинемо, скільки потрібно мати таких таборів, щоб пропустити через них хоч би один мільйон солдатів. Адже крізь фільтраційні табори пропускали не тільки тих, хто був у полоні, але й тих, хто в полоні не був, але був в оточенні. А це теж мільйони. У кожному таборі ціла комісія слідчих: де був, що робив, кого зустрічав, що про них скажеш? Кожен розповідає про себе і про всіх, кого знав і бачив. Ти розповідаєш про багатьох, і про тебе багато хто розповідає. Мільйони протоколів зіставляються. Крім того, в кожному фільтраційному таборі – цілий штат «теж розвідників». Вони не в кабінетах. Вони за дротом сидять. Вони прикидаються оточенцями або такими, що побували в полоні. Вони іменуються внутрішньотабірними або внутрікамерними розвідниками. Вони і махоркою поділяться, і кусник хліба дадуть, у них і фляжка спирту може виявитися (у санчастині нібито вкрали), з ними на нарах можна закусити-випити, вони свою гірку історію розкажуть і уважно вислухають чужу. І донесуть. І отримають орден. За мужність, відвагу і героїзм.

У листопаді 1970 року такий «теж розвідник» сидів переді мною. Чотири роки війни він відмотав у глибокому тилу, за тисячу кілометрів від фронту. Але йому йшов фронтовий стаж: рік за три. Як усіх, його викликали на допити. Але це були не допити, а доноси. Під час доповідей його годували смаженою картоплею і американським тушкованим м`ясом. Йому відводилася така сама норма, як і тим розвідникам, які ходили в німецький тил. З шоколадом і згущеним молоком. І на його ощадну книжку лягали неабиякі тисячі рублів. І військові звання йшли. І орденів додавалося. І він вважав себе фронтовиком. І він вважав, що його робота внутрішнього розвідника НКВС була важливішою за роботу зафронтових розвідників. І він хвалився орденами Червоного прапора і Червоної зірки, бойовою солдатською медаллю «За відвагу». Після його доповідей комусь давали строк, а когось виводили в ярок за зону. Можливо, він сам туди і виводив тих, з ким учора на нарах байками обмінювався... А якщо не виводив, звідки ордени? Танків німецьких не зупиняв, літаків не збивав.

Пройшло сорок років, а я собі пробачити не можу: адже була ж можливість розбити пляшку об лисий череп «теж розвідника»! І рука свербіла. Стримався. Шкода. Доброта нас губить. Не мене одного. Весь наш народ теж. У 1991 році була можливість якщо не винищити, то хоч би нейтралізувати таємну армію ворогів народу. Ситуація: прогнив їх режим і рушиться. Всі знають, що живе в тілі суспільства мільйоноголовий паразит, який смокче народну кров і отруює все навколо своєю гнилизною. Що ж із ним робити? Вирішили: та хай живе! Ніхто не пропонує стукачів винищувати. Пропонували стукачів, тобто внутрішню розвідку, легалізувати, оголосити всіх по іменах і все. Щоб надалі іншим не кортіло до лав стукачів записуватися. Орди стукачів були б виведені з їх підлого стану простим розкриттям імен. Але наш добрий народ на це не пішов, бо то ж стукачам ненароком незручність заподіяти можна. Вважалося, що в стукачах совість прокинеться, і вони самі престануть стукати. Перевиховаються. Перекуються. А луб’янскі товариші, вважалося, самі від своєї роботи відмовляться, від получок своїх, від дач, від бюджетних вливань і перекваліфікуються в управдоми.

Чекісти в той історичний момент швидко зорієнтувалися. Самі скинули пам`ятник Мідному Феліксу і змінили вивіски на Луб`янці. Було таке враження, що отруйний бур`ян вони самі і вирвали. Але корінь залишився.

На чому стояв комунізм?

На страху.

А страх?

На стукачах. На внутрішній розвідці.

Комунізм нібито закінчився, а механізм управління суспільством залишився. На кожного з нас у луб’янских підвалах течка пилом припадає. Поряд з кожним з нас завжди «теж розвідник» треться. Як раніше прислухається, придивляється, принюхується. Суспільство роз`єднане віковим страхом, а у них – централізована, дисциплінована армія професійних злочинців, готових продовжувати війну проти народу з тією ж люттю, що й за товариша Дзержинського. Так от, із цього отруйного кореня не міг не прорости такий самий отруйний паросток, вертикаль-вертухаль. І проріс. І обплів державність російську звичними своїми обіймами. І встав на чолі держави Російського нацлідер, «теж розвідник», за ним - незчисленне невидиме військо внутрівідомчих, внутрішньотабірних, внутрішньокамерних, привокзальних та інших добувачів. Порядки луб’янські не змінилися.

Корінь чекізму треба вирвати. Ані Росії, ані Україні не буде щастя, поки не втілиться в життя велике гасло: ЛІКВІДУЄМО СТУКАЧІВ ЯК КЛАС!

Віктор Суворов з Лондона спеціально для УНІАН

Голодомор 1932-1933: забуттю не підлягає

Хтось з мудрих сказав, що людська цивілізація – це вдосконалення засобів знищення собі подібних. Людина вигадала спочатку меч, потім порох, ще пізніше – ядерну бомбу. Попри це, найстрашнішим залишається голод, особливо, коли використовується в якості зброї. Він не просто вбиває людину фізично, він вбиває її гідність, розум, людяність, він робить з людини тварину…

У радянські будні 20-х років неможливо було й гадати, що в 30-х роках українське селянство, після буржуазії, стане для радянської влади ворогом № 1. Хто тоді глибоко осмислював ідеологію марксизму-ленінізму, а тим більше її непрогнозоване практичне втілення?

За теорією впровадження комунізму у практику, головним соціальним прошарком, що зобов’язувався провадити у життя ідеї „революції” був „пролетаріат”. Під цією верствою розуміли робітників, оскільки вони були вільнонайманими, пригнобленими та задіяними у сфері виробництва із застосуванням передових технологій. Вони у своїй діяльності не володіли приватною власністю, і, таким чином, мали реальне місце в суспільстві з одержавленою економікою. Тобто, держава володіла всіма заводами та фабриками, і стаючи роботодавцем для робітників, забезпечувала їх добробут.

Інша ситуація була з селянами. Їх також трактували як „пролетаріат”, оскільки вони заробляли на хліб фізичною працею. Але ріст продуктивності сільського господарства забезпечується при наявності приватного сектора у цій галузі виробництва (власність на землю та вільний доступ до ринку збуту). А приватна власність суперечила принципам побудови „справедливого комуністичного суспільства”. Для залагодження цього питання створили колгоспи та радгоспи. Але це докорінно не вирішило питання: залишалися присадибні ділянки – городи. От і виходить, що селянство такий собі «недопролетаріат», тобто – гірше за буржуя.

Крім того українське селянство було найбільшою верствою в УРСР та й відзначалося антирадянськими настроями, про що свідчать події Української Революції 1917-1920 та численні антирадянські повстання протягом 1920-х років. Ідея побудови комуністичного суспільства була ворожою для селян апріорі. Беручи до уваги той факт, що населення України – на 80% селяни, комунізм став ворожим для українців загалом. Головним ворогом радянської влади було заможне та середнє селянство, адже завдяки своїм економічним можливостям та духовним традиціям, саме воно було головним “матеріалом” розбудови національного українського суспільства.

У кінці 1920-х владою оголошено курс на індустріалізацію (читай - мілітаризацію), що означало посилення промислового комплексу країни. Село зобов’язувалося постачати містові всі необхідні сільськогосподарські продукти. Для цього проводилася колективізація (одержавлення сільськогосподарського комплексу - формування державних с/г підприємств: колгоспів та радгоспів).

Політика НЕПу на початку 20-х, базована на принципах ринкової економіки (приватна власність на землю та вільний збут товарів на ринку), дещо змінила ставлення до нещодавно ворожої радянської влади та покращила економічний стан. Тому припинення НЕПу та курс на колективізацію Україна сприйняла вкрай негативно.

Колективізація передбачала: конфіскацію „надлишків” землі та передачу їх до колгоспів, конфіскацію худоби та тяглової сили, конфіскацію „надлишків” с/г продуктів та передачу їх на колгоспні склади, звідки частина передавалася у міста, а частина залишалася на посів.

Радянська влада влаштувала акцію на підтримку найбіднішого населення села для створення соціальної бази ліквідації противника колективізації – багатого та середнього селянина, котрі першими чинили опір. Багатим вважався той, хто багато працює, а бідняками переважно були ледарі та п’яниці, адже село завжди могло забезпечити роботою людей. А неповносправних та сиріт переважно утримували родичі в силу традиційних поглядів на єдність сім’ї.

Цей план (ліквідація господарств заможного селянства) проводився у два етапи: 1-й - 1928-1929, та 2-й – 1930-1931 рр. Під час першого етапу влада застосовувала економічний тиск: підвищення податків, сталі ціни на збут продуктів, що часто не виправдовувало витрат на їх виробництво. Під час другого етапу відбувалася „ліквідація куркульства як класу”, спрямована проти всього заможного та середнього селянства. Селян звинувачували у куркульстві (контрреволюції, державній зраді, нелегальному здобутті багатств, приховуванні продуктів) та репресували.

Застосовували три форми репресій:

- арешт, конфіскація майна, розстріл;

- арешт, конфіскація майна, виселення на „особые поселения”;

-арешт, конфіскація майна, виселення за межі району.

У результаті такої політики станом на 1930 рік продуктивність сільського господарства зменшилася на 16%, станом на 1931 рік було знищене заможне селянство. Такими кроками від виробництва усунуто професіоналів (реально депортовано та розстріляно), а нове керівництво колгоспів та радгоспів (бідняки – читай ледарі та п’яниці) не мали кваліфікації та досвіду роботи.

Весною 1932 р. розпочато посилені хлібозаготівлі. Відповідальними були генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, другий секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев та секретар ВКП(б) Лазар Каганович. За цією програмою проводилася конфіскація лише надлишку зерна, проте через неврожаї зерна бракувало, тому конфісковували все. Почав відчуватися Голод, оскільки частину зерна віддали на посів.

Через маловрожайні роки люди почали повертатися у колгоспи, оскільки їм пропонували оплату праці хлібом. Але влада штучно підвищила ціни на хліб (в Україні хліб коштував у 8 разів дорожче, ніж у Росії), та й давали його мало.

Така політика обурила населення і подекуди відбувалися повстання: щоб вижити, у відчаї селяни грабували колгоспні склади. Проте ҐПУ швидко ліквідовувала такі бунти. Більшість голодуючих щиро сподівалися та вірили, що влада швидко владнає проблему Голоду і до ЦК посипалися листи. Проте влада залишилися сліпа до проблем українського села: хліб продовжували вивозити з країни: в 1932 р. -1,72 млн. тонн хліба.

У червні 1932 року зафіксовано перші випадки людоїдства у с. Тарасівка Звенигородського р-ну Київської області. Доведені голодом до відчаю, люди втрачали глузд та й вдавалися до подібного звірства. Тут зникало все цивілізоване, людське, а запановували тваринні інстинкти - право сильнішого, отож жертвами й ставали слабші, часто – діти.

Надходив час жнив. Селяни сподівалися, що врожай вирішить проблему з Голодом. Проте 7 серпня 1932 року було прийнято закон „про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності” (сумнозвісний „закон про 5 колосків”): крадіжка хліба у малих кількостях каралася розстрілом. На полях стояли вежі з кулеметами та сторожа з гвинтівками.

Паралельно почалося „полювання на відьом”: вистежували „куркулів” – злісних порушників планів хлібозаготівлі (а реально – людей, що боронили залишки хліба, щоб прогодувати свої сім’ї). На них доносили у органи ҐПУ. Для влади вони були „кулацкие элементы и их пособники, расхищающие и утаивающие хлеб в колхозах, а также срывающие заготовки в единоличном секторе”, а їх діяльність розцінювали як „террористические акты”. Заходи проти них були наступними: ”Быстрый разбор дел, быстрое проведение приговоров в исполнение”.

Наступний крок „захисників трудящих” - 27 грудня 1932 року – впроваджено єдину паспортну систему, що закріплювала людей за їх місцем народження. Це означало, що селяни повинні повернутися з міста у голодуюче село (на початку Голодомору багато селян рятувалися у містах, де Голод не так відчувався).

Люди опинилися у смертельній пастці… у себе вдома, на плодючих чорноземах. Здавалося б, що логічним вирішенням було повстати проти влади. Але український народ на той час вже не мав національно свідомої еліти, котру розстріляли чи депортували до білих ведмедів. Ми були тілом без голови, безпорадним організмом, котрий жив лише насущними проблемами. Відповідно, штучно організований Голодомор набув таких страшних масштабів і забезпечив радянській владі “імунітет” від українських повстань на Великій Україні на довгі роки.

А хліб вивозили з України і в 1933-ому – 1,68 млн. тон…

З березня 1933 року Голод посилився. Саме в цей період смертність збільшується у геометричній прогресії. Села вимирали, на їх околицях було виставлено чорні прапорці, що означало, що вони покинуті. Починався посівний період, проте сіяти було нічого й нікому…

У сукупності ці події призвели до загибелі мільйонів людей, за деякими підрахунками близько чверті населення тодішньої України. Така кількість жертв означала знищення національного генофонду на кілька поколінь. Нікого згадувати, нікому згадувати - це те, що мав Голодомор принести на нашу землю. Але те, що сьогодні, коли від трагедії проминуло сімдесят сім років, після десятиліть замовчування, брехні та перекручувань, ми вшановуємо пам`ять мільйонів відомих та безіменних жертв геноциду, є незаперечним доказом незнищенності українського національного духу. Головним уроком цієї трагедії має стати усвідомлення цінності національної держави як запоруки того, що ані завтра, ані ніколи ніхто не увірветься в нашу оселю забрати останню крихту хліба у наших дітей, останню надію - у матерів.

І на завершення. Україна пережила Голодомор тому, що у тяжкі часи диявольського плану, коли долає зневіра, ми не втрачали надії на Всевишнього та його провидіння. Тому 27 листопада запалімо на вікнах наших осель свічу в пам`ять померлих і ненароджених українців.

Ігор Дерев`яний, науковий співробітник Національного меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (у Львові)

Саміт Україна – ЄС: прорив чи дипломатична необхідність?

Нова влада півроку обіцяє українцям безвізовий режим на найвищому рівні. Президент Янукович в травні говорив, що угода про безвізовий режим може бути підписана до кінця року.

У липні віце-прем`єр України з Євро-2012 Борис Колесніков відсунув дату, але пообіцяв, що безвізовий режим буде підписаний до 2012 року. Цю саму обіцянку вже восени повторив ще один віце-прем`єр Сергій Тігіпко. У ці обіцянки вірилося мало, але ми в редакції вирішили не озвучувати сумніву, мотивувавши для себе це тим, що, глава МЗС Костянтин Грищенко знає, що робить. І за всіх неуспіхів влади, розраховували, що він зуміє слідувати євробюрократичній процедурі, правильно проводити переговори і наблизити країну до документів, що окреслюють нашу європерспективу. Найбільші оптимісти з моїх колег вірили, що ми може навіть «проскочимо в Шенген» в числі щасливчиків зі Східного партнерства. Правда, трохи пізніше різні європарламентарії в тих або інших інтерв`ю просили країни Східного партнерства даремно «не хвилюватися», стверджуючи, що жодних дорожніх карт з точним розкладом отримання безвізового режиму не буде. Потім зменшився й оптимізм української влади. У МЗС почали говорити про те, що на осінньому саміті буде прийнято якийсь план дій з отримання безвізового режиму. За цей час безвізовий режим одержала Албанія і Боснія. А Україна не зуміла провести переговорів щодо зони вільної торгівлі, міцно поглибилася на схід, уклавши Харківські угоди, прийняла позаблоковий статус, стала об`єктом міжнародної критики за порушення на місцевих виборах, скотилася в рейтингу свободи слова й інвестиційної привабливості, і проголосувала за податковий кодекс, який трактують як однозначне згортання економічних свобод. Можна не бути знавцем у процедурних моментах, але будь-який єврочиновник і європарламентарій вам скаже: країні, де згортаються політичні і економічні свободи, не дадуть безвізового режиму. Це залізна закономірність. Звідти, де небезпечно жити, люди прагнуть виїхати. А Європі не потрібні мігранти. Проте, План дій з отримання безвізового режиму на вчорашньому саміті Україна – ЄС таки прийнятий. Як розуміти цей документ? Він – реальний прорив українського МЗС чи убоге дитя дипломатичної необхідності?

Олександр Сушко, директор Інституту євроатлантичної співпраці:

НА ВІДНОСИНАХ УКРАЇНИ З ЄС МОЖЕ ВІДБИТИСЯ РІЗКА ЗМІНА БАЗОВИХ ЦІННОСТЕЙ В УКРАЇНІ

Ейфорія влади від підписання сьогодні на саміті Україна-ЄС у Брюсселі Плану дій щодо відміни візового режиму дуже скоро закінчиться. Через декілька тижнів, можливо, місяців, коли почнеться моніторинг, ейфорія спаде. Вважаю безпрецедентним той факт, що за один робочий день до саміту Україна-ЄС не було остаточних даних щодо одного з ключових документів, який мав бути представлений. Влада закономірно зробить усе можливе, щоб видати підписання цього документа за “великий дипломатичний успіх”. Виконати План дій з відміни візового режиму можна тільки за наявності “істотної політичної волі” до виконання критеріїв, частина з яких стосується ціннісних речей, а не суто технічних.

У самому Європейському Союзі проходить жорстка дискусія відносно України. Напруга усередині самого ЄС очевидна, і індикатором цих жорстких дискусій стала полеміка між двома найбільшими фракціями у Європарламенті. У Євросоюзі є визнання того, що з погляду ефективності і працездатності нинішній уряд України є кращим партнером, ніж попередній, він має більше інституційної можливості. На відміну від попереднього, цей уряд може провести через парламент необхідні закони, добитися їх виконання і виконувати ту частину зобов`язань перед ЄС, яка не суперечить його інтересам. Але на відносинах України з Євросоюзом може відбитися різка зміна базових цінностей в Україні. Україна переживає безпрецедентно різкі зміни, якщо говорити про світовий і європейський простір. Це не може не позначитися на порядку денному відносин Україна-ЄС. Про істотне поліпшення відносин України з Євросоюзом говорити сьогодні не можна. Йдеться лише про те, що ЄС сьогодні не має наміру гальмувати процеси, які були запущені раніше.

Іван Попеску, народний депутат України (ПР):

Результати саміту оцінюю абсолютно позитивно. Нам у ЄС надали план дій, позначивши, що ми повинні ввести технічні умови, паспорти з біометричними даними, вирішити питання щодо захисту персональних даних, питання по міграційній політиці і безпеці на кордоні. Узявши ці пункти і виконавши на рівні парламенту - якщо це стосується законодавчої влади, на рівні уряду - якщо це питання виконавчої влади. Президент України заявив, що впродовж першої половини 2011 року можливо виконати ці моменти. І якщо ми це зробимо, то в кінці в 2011, або в 2012 році до початку Євро–2012 абсолютно реальними стане відміна віз у країни ЄС для короткострокових поїздок. Це перший великий крок для того, щоб було вільне пересування людей. Після цього буде підготовлено угоду про зону вільної торгівлі. І все це дасть можливість підписати Договір про Асоціацію. Роботи багато, але те, що зроблено, це великий позитив діючої влади з президентом Януковичем.

Григорій Перепелиця, директор Інституту міжнародних відносин:


Подібний план – це крок уперед. Я оцінюю це як позитив, але і як початок довгого шляху Нам дали формально зелене світло для підготовки безвізового режиму.

Петро Порошенко, міністр закордонних справ в 2009-2010 рр

ПЛАН ДІЙ, ЯКИЙ ПІДГОТУВАЛА НОВА ВЛАДА, НЕ МІСТИТЬ КОНКРЕТИКИ, НІЯКИХ ЗОБОВ`ЯЗАНЬ ЄС

– Я, будучи міністром закордонних справ, 23 лютого 2010 року забезпечив прийняття двох дуже важливих документів. Перший – резолюція Ради міністрів закордонних справ Євросоюзу, яка давала європейську перспективу Україні і резолюцію Європарламенту. Цей документ давав можливість Україні вийти до 2010 року на підписання «Дорожньої карти безвізового режиму для України». На відміну від документів, що підписуються в Брюсселі, вони містили чіткий і винятковий перелік реформ і законів, підзаконних, нормативно-правових актів, прийняти які брала на себе зобов`язання Україна для того, щоб ЄС брав на себе гарантоване зобов`язання надати право безвізового в`їзду громадян України до країн Шенгенської зони. І вони б містили чіткий графік отримання Україною такого режиму.

До чого ми прийшли за останній рік? План дій, який підготувала нова влада, не містить конкретики, там немає зобов`язань ЄС, коли громадяни зможуть їздити до Європи. До тих пір, поки ми так вихолощуємо раніше підготовлені документи, ми ставитимемо питання про ефективність влади (з виступу в ефірі на телеканалі "Україна").

Володимир Огризко, міністр закордонних справ України в 2007-2009 роках:

ЯКЩО ВЛАДА ВИЯВИТЬСЯ ЗДАТНОЮ ВИКОНАТИ ЗОБОВ`ЯЗАННЯ, ТО ДО 2012 РОКУ МИ ОДЕРЖИМО БЕЗВІЗОВИЙ РЕЖИМ

Нагадаю, що ще в жовтні 2008 року Україна почала так званий «безвізовий діалог», я тоді керував міністерством і ми почали цей процес з головою Єврокомісії. Ми проводили зустрічі, консультації експертів і, нарешті, тільки через два роки і, прямо скажемо, з вини наших європейських колег ми підійшли до того, що План дій прийнятий. Цим Планом (наскільки я поінформований, поки його не бачив) нам запропоновано виконання якихось дуже конкретних речей, щоб безвізовий режим було надано. Вони стосуються приведення нашого законодавства у відповідність з європейським, забезпечення високого ступеня захисту наших документів, удосконалення контролю на кордоні. У цьому списку немає нічого надзвичайного. Це те, що виконують усі країни, які претендують на такий режим. І лише від влади залежатиме, чи здатна вона реально їх виконати. Багато з цих вимог технічні, деякі спричинять фінансові витрати, але вони не будуть критичними. І якщо влада виявиться здатною все це виконати, то в 2012 році ми одержимо цей статус. «Договір про асоціацію» ще не підписано. Але «договір про асоціацію» - це те, що прийде на зміну договору «Про партнерство і співпрацю», протокол до якого був підписаний. Документ «Про партнерство і співпрацю» вже завершує свою каденцію. «Договір про асоціацію» ділиться на дві частини. Політична його частина була підготовлена ще за мого перебування міністром. Над економічною частиною робота продовжується. Деякі дипломати говорять, що до кінця літа наступного року її можуть підписати. Але якщо продовжуватиметься відхід від європейських цінностей, від свободи слова, права на збори, у мене великі сумніви, що такі документи будуть підписані.

Мене журналісти питають сьогодні, чи можлива швидка асоціація для країни, керівництво якої за день до європейського саміту відмовилося від участі в саміті НАТО? Багато хто вважає, що євроатлантична перспектива - перший крок до євроінтеграції. Тут немає традиції, що склалася, і не можна говорити про закономірність, але практика наших найближчих західних сусідів (поляків, словаків, чехів, естонців, усіх, хто був у совково-соціалістичному таборі) свідчить, що такий шлях був оптимальним. Таким шляхом пішли наші сусіди і вирішили і питання безпеки, і питання економіки. Але ми замість того, щоб йти торованим шляхом, ми, як завжди віддаємо перевагу обхідним. Але я не думаю, що неприїзд до Лісабона українського керівництва є істотним для України. Рішення Лісабонського саміту визначене: всі опції відкриті. НАТО тримає двері відкритим для нас, і я думаю, що ми, змінивши цю політичну команду, в майбутньому скористаємося цим шансом. Шкода, що нинішнє керівництво не відвідало саміту і не довело свою позицію навіть в односторонньому плані. Це завжди зручний майданчик для зустрічей керівників держав, де обговорюється, окрім питань саміту, багато інших, і нехтувати можливістю не варто.

Борис Тарасюк, міністр закордонних справ у 1998-2000, 2005-2006 рр., народний депутат

ЩЕ В 2005 РОЦІ, СКАСУВАВШИ ВІЗИ ДЛЯ ГРОМАДЯН ЄС, МИ ЗРОБИЛИ КРОК НАЗУСТРІЧ ЄВРОСОЮЗУ


План дій щодо впровадження безвізового режиму з країнами ЄС, на мою думку, є позитивним, проте очікуваним результатом цього саміту. Але навряд чи його можна назвати проривом, адже цьому передувало кілька років ретельної дипломатичної і законодавчої роботи. Ще в 2005 році, скасувавши візи для громадян ЄС, ми зробили крок назустріч ЄС. Таким чином, ми дали сигнал, що хочемо вільного руху громадян між Україною і державами ЄС. Пізніше, уклавши Угоду щодо спрощеного візового режиму з ЄС в 2007 році, стало очевидним, що наступним кроком має стати повна відміна віз. Для отримання Плану дій щодо набуття безвізового режиму з ЄС для короткострокових поїздок Україна виконала низку завдань у сфері управління кордонами, захисту персональних даних і ратифікувала декілька необхідних Конвенцій Ради Європи. Звичайно, надалі для виконання самого Плану дій роботу в цих сферах, особливо щодо антикорупційної політики, необхідно продовжити і реалізувати.

Питання назви документа, на мій погляд, не дуже важливе. Дорожньою картою, зокрема, називалася програма щодо отримання безвізового режиму, яка була впроваджена для Балканських країн, зокрема, Сербії в минулі роки. Ті дорожні карти розроблялися відповідно до конкретної ситуації і згідно з вимогами до цих країн. На мою думку, назвавши програму для України Планом дій, ЄС вирішив не ототожнювати ці процеси.

Очевидно, що дата впровадження безвізового режиму не може бути чітко встановлена, оскільки Євросоюзу важко передбачити терміни виконання Україною всіх пунктів Плану дій. Зокрема, це стосується впровадження єдиного міграційного органу, ухвалення низки конвенцій Ради Європи, серед іншого, дієвої антикорупційної політики. Наприклад, набуття чинності пакету антикорупційних законів, прийнятих Парламентом 11 червня 2009 року, вже двічі переносилося. Сьогодні цей термін 1 січня 2011 року. Це означає також, що так само переноситься термін набуття чинності Законом України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об`єднаних Націй проти корупції», прийнятого ще в 2006 році.

Також Європейський Союз дав чітко зрозуміти, що не закриватиме очі на порушення принципів демократії, верховенства права і поваги до прав людини в Україні. Згідно із заявою Президента Ради ЄС Хермана Ван Ромпея, саме на питаннях демократії, поваги до свободи слова, свободи зборів, також поваги до правозахисників був зроблений особливий акцент під час зустрічі з Віктором Януковичем.

Тому термін впровадження Плану дій залежатиме від дотримання демократичних принципів, належної принциповості і послідовності з боку української влади. Саме від її дій залежатиме дата введення безвізового режиму з ЄС для громадян України.

Опитувала Олена Мігачова