Свої роздуми про (не) ефективність російських спецслужб і про живучість луб`янських звичаїв на пострадянському просторі агентству УНІАН надіслав колишній розвідник з Головного Розвідуправління – відомства, що конкурувало, і досить успішно, з КДБ -письменник Віктор Суворов.
Не наполягатиму на тому, що Росія – батьківщина слонів. У цьому питанні можуть бути різні думки. Але я твердо знаю, що Росія – батьківщина зовнішньої розвідки. Тут різних думок бути не може. Кинемо наш проникливий погляд на головний бастіон світового імперіалізму: чи є в Сполучених Штатах Америки зовнішня розвідка? Кожному відомо, що зовнішньої розвідки в Америці немає. Принаймні, на сучасному етапі розвитку. І жодна країна світу, яку можна, нехай навіть з натяжкою, вважати нормальною, не має зовнішньої розвідки. Такої служби немає ані у Франції, ані Греції, ні у Фінляндії, ні в Канаді. Я спеціально проводив розслідування у Великій Британії: чи є в країні Джеймса Бонда зовнішня розвідка? Відповідь одержав категоричну: зовнішньої розвідки у Великої Британії немає, ніколи не було і, дасть Бог, ніколи не буде.
Потрібно сказати, що і в Росії до ХХ століття зовнішньої розвідки теж не було. Держава Російська цілком обходилася без зовнішньої розвідки. Зовнішню розвідку придумали більшовики в 1917 році. Вони взагалі придумали багато такого, чого немає ніде в світі, до чого ніхто іншій додуматися не зумів. Колгоспи, політруки, закриті розподільники, парткоми, перехідні червоні прапори, туфта, трудодні, зовнішня розвідка, – це суто наше, рідне, самобутнє, доморощене. Якщо розповісти іноземцеві про колгосп або про зовнішню розвідку, то немає упевненості в тому, що він нас правильно зрозуміє. Аж надто екзотично, незрозуміло й незвично.
Можуть заперечити, що все-таки ми в світі не одні такі, що є або були держави, які, як і ми, зовнішню розвідку мають або мали. Це дійсно так, проте може йтися тільки про ті держави і режими, які створені нами, за нашими стандартами, за нашим зразком, на наших багнетах, на наших багатомільярдних вливаннях, під заспокійливий брязкіт наших танкових гусениць. Добровільно без нашого натиску ніхто зовнішню розвідку в нормальній країні створювати б не став. Але якщо її і створили з примусу, за нашою братньою порадою, то все одно вона довго не жила. Як тільки скорені нами країни вириваються з-під теплого крила Москви, як тільки знаходять свободу, вони насамперед ліквідовують колгоспи, парткоми і зовнішню розвідку. Судіть самі: ні в Польщі, ні в Чехії, ні в Угорщині зовнішньої розвідки більше немає. Але ж була. Але більше не буде. Досить, наїлися. А ось приклади ще ближчі: Естонія, Литва, Латвія – ні колгоспів, ні парткомів, ні зовнішньої розвідки!
Якщо нікому в світі зовнішня розвідка не потрібна, навіщо вона Росії?
Щоб це зрозуміти, повернемося до витоків.
Що є розвідка? Розвідка – це збір і обробка інформації про супротивника. Кожна держава, яка поважає себе, має розвідку. Проте нікому в голову не приходить ділити розвідку на зовнішню і внутрішню. У нормальній країні уряд служить своєму народу. Уряд не вважає народ своїм ворогом, тому не веде війну проти свого народу, отже, не веде і розвідку проти нього.
А у нас інакше. Влада комуністів – влада антинародна. Комуніст – ворог народу. Комуністи захопили владу всупереч волі народу і, дорвавшись до влади, розвернули війну проти власної країни. Комуністи винищили дворянство, купецтво, духівництво, інтелігенцію, генералітет, офіцерство, козацтво. Вони вирізали всіх російських підприємців, всіх адміністраторів і дипломатів, всі політичні партії, знищили всіх, хто в них був, вони перестріляли або в прямому тюремному сенсі «опустили» найкращих поетів, композиторів, письменників, інженерів, художників. Вони оголосили найтямущіших, найпрацьовитіших мужиків кулаками, кинувши гасло: ліквідуємо куркульство як клас! І ліквідували. Вони починали війну проти свого народу зовсім не з буржуїв, а з робітників, від імені яких правили країною. Вони почали з кулеметного розстрілу робочої демонстрації на Літєйному проспекті. Ближче до занепаду вони на вулицях рубали своїх громадян лопатами, чавили танками на площах. Під самий кінець вони, уподібнившись Гітлеру, кинули танкові армади на захоплення Москви. На тому, як і Гітлер, зламали шию.
Війна проти народу тривала десятиліттями. Це була війна на винищення. Це війна з десятками мільйонів безневинних жертв. Жодна держава світу в ході двох світових воєн разом узятих не зазнала таких втрат, яких зазнали народи Радянського Союзу в «мирний час» від влади марксистів-ленінців. Комуністичні кати знищували свій народ, але вони знали його силу, вони боялися народу. Комуністи вважали народ своїм ворогом і вели розвідку проти нього за всіма правилами цього найдавнішого з мистецтв. Вже з листопада 1917 року вулицями Пітера і Москви шастали комуністичні розвідники, придивлялися, прислухалися, принюхувалися. Якщо вам до рук потраплять документи ВЧК-ГПУ-НКВС, зверніть увагу на термінологію, на офіційні назви їхніх посад: лінійний розвідник на Володимирській, внутрішньоцеховий розвідник, маршрутний розвідник на лінії Єропкіно-Понирі, внутрішньокамерний розвідник, розвідник-вістовий на шостій платформі Київського вокзалу, розвідник-спостерігач на кладовищі Донського монастиря, внутрівідомчий розвідник, позавідомчий розвідник і так далі і т.п. Практично миттєво в країні розвелася неймовірна кількість розвідників найромантичніших різновидів і мастей, від складських і портових до ресторанних і привокзальних включно. Їх ставало дедалі більше. На утримання полчищ шпигунів, які вели розвідку проти свого народу, комуністи витрачали суми, ніяк не менші, ніж на утримання армії і флоту. Народний комісар внутрішніх справ, Генеральний комісар державної безпеки Єжов Микола Іванович вважав себе розвідником, хоча бував за кордоном тільки одного разу, причому з метою вельми не розвідувальною – для лікування від алкоголізму та інших напастей. Своє Луб’янське відомство Єжов вважав розвідувальною організацією. Прочитайте промови Єжова, він доповідає, скільки ворогів викрив і винищив, і тут же додає: ми і далі зміцнюватимемо нашу славну радянську розвідку! У своєму останньому листі до Сталіна від 23 листопада 1938 року Микола Іванович Єжов вписав витончену формулу: «Головний важіль розвідки – агентурно-інформаційна робота». Іншими словами: стукачі – основа основ.
Але давайте погодимося: організувати агентурне проникнення в шифрувальний відділ Генерального штабу сусідньої держави – це одне, а вести розвідку на кладовищі Донського монастиря або в кілометровій черзі за смердючою ковбасою – це щось інше. Тому і з`явилася настійна необхідність розділити розвідку наших славних луб’янских органів на зовнішню і внутрішню. Ось вона суть: існування зовнішньої розвідки свідчить про існування розвідки внутрішньої.
У нормальних країнах контррозвідка ловить шпигунів і терористів, поліція ловить злодіїв і вбивць, а розвідка веде збір і обробку інформації про супротивника, який завжди є зовнішнім. Коли громадянин будь-якої нормальної країни говорить про розвідку, він має на увазі тільки боротьбу із зовнішнім ворогом. Йому не треба особливо підкреслювати, проти кого ведеться розвідка, це й так зрозуміло. Так було і в тій Росії, яку ми втратили. Розвідка Росії працювала проти німецького кайзера, проти турецького султана, проти супостата, який завжди був зовні. Тому розвідка називалася розвідкою, без уточнення, проти кого саме вона ведеться.
Заперечать: але ж були в нас стукачі і за Петра, за Катерин, Микол і Олександрів! Правильно, були. Але справедливості ради відзначимо, що доносили не тільки на Русі, стукали як в бубон і у Франції, і в Німеччині, і в Туреччині, і на острові Пасхи. Тільки треба розрізняти дві речі. Одна справа - так би мовити, природні, нехай навіть і масові, стихійні, такі, що йдуть знизу доноси. Інша справа – війна проти свого народу, війна за всіма правилами, війна з десятками мільйонів винищених, війна, потреби якої забезпечує організована за єдиним задумом і планом багатомільйонна армія високооплачуваних «розвідників». Ці орди шпигунів ведуть тотальне стеження за всім населенням країни. Над цими стадами «розвідників» підноситься титанічна піраміда ієрархічної підлеглості, що сягає вершиною недосяжних сяючих висот державної влади. Глава держави, – він же і головний «розвідник». Такого не було навіть у Гітлера.
Колись, у восьмидесятих роках минулого століття, в США вийшла книга під помітним заголовком: «КДБ – очі Росії». Назва яскрава, помітна, але явно безглузда. Проти Заходу працювало трохи більше десяти тисяч розвідників КДБ, а проти народів СРСР – мільйони «розвідників» того самого КДБ. Тому, якщо вважати, що КДБ – очі Росії, то доведеться визнати, що ці очі вивернуті всередину черепа.
З особливою силою ця внутрішня спрямованість славних чекістських органів проявилася в роки війни. Подивіться на армію в мирний або у військовий час. Армія існує для боротьби із зовнішнім ворогом. Армія має розвідувальні відділення, взводи, роти, батальйони, полки, бригади, є розвідувальні пункти, центри, відділи і управління. На самому верху - ГРУ ГШ – Головне розвідувальне управління Генерального штабу. Нікому в голову не приходило уточнювати: Головне розвідувальне управління у боротьбі із зовнішніми ворогами. Це й так зрозуміло. З військовими розвідниками все просто. Завжди зрозуміло, проти кого вони працюють.
А в чекістів інакше. Вони працюють на два фронти: трохи проти зовнішнього ворога і дуже багато – проти свого народу. Тому на війні у чекістів були зафронтові розвідники. Цей дивний термін довелося ввести для того, щоб відрізняти відносно невелику кількість розвідників НКВС, які працювали проти зовнішнього ворога, від основної маси «розвідників», яка проти зовнішнього ворога не працювала, а виконувала якісь інші вельми туманні функції. Фронтовий люд їх називав не інакше як - «теж розвідники», з додаванням специфічних термінів російської словесності досить високої концентрації.
Через багато років після війни мені довелося зіткнутися з одним із таких «теж розвідників». У мобілізаційних відділах і управліннях штабів зберігаються картки на все чоловіче населення країни, бо при мобілізації всі чоловіки до досить поважного віку включно підлягають призову. Кожен стройовий офіцер у мирний час зобов`язаний вивчати свій приписний склад, тобто знати тих, хто у разі мобілізації потрапить під його командування. І ось сиджу у величезному підвалі, сортую папери, і потрапляє мені в руки облікова картка розвідника-фронтовика. Бойових нагород – повні груди. Призивати його вже явно не будуть, і виходить, що його бойовий досвід пропаде дарма. Дай, думаю, фронтовика-розвідника приведу в гості до солдатиків 808-ої окремої розвідувальної роти СпН. Хай досвідом поділиться. Благо, що живе поруч. Знайшов я того фронтовика, запрошую: так, мовляв, і так, свята справа – фронтовий досвід молодому поколінню передати. А він уперся: не можна. Чим більше він відмовляється-віднікується, тим більше в мені інтерес розпалює: війна давно кінчилася, а він якісь великі таємниці береже! Історія довга, але я його розколов. Зрозуміло, закусили добре, і випили добряче. Доповідає дядько, що був він на війні розвідником, але не зафронтовим, а куди важливішим. Розвідником він був внутрішнім. Війну свою він відвоював у районі Саратова і Куйбишева, там, куди війна не докотилася. Він усю війну протрубив у нашому фільтраційному таборі. Бездарна комуністична влада здала мільйони своїх солдатів у гітлерівський полон. Тих, хто вижив, повертали з полону і гнали крізь фільтраційні табори. Прикинемо, скільки потрібно мати таких таборів, щоб пропустити через них хоч би один мільйон солдатів. Адже крізь фільтраційні табори пропускали не тільки тих, хто був у полоні, але й тих, хто в полоні не був, але був в оточенні. А це теж мільйони. У кожному таборі ціла комісія слідчих: де був, що робив, кого зустрічав, що про них скажеш? Кожен розповідає про себе і про всіх, кого знав і бачив. Ти розповідаєш про багатьох, і про тебе багато хто розповідає. Мільйони протоколів зіставляються. Крім того, в кожному фільтраційному таборі – цілий штат «теж розвідників». Вони не в кабінетах. Вони за дротом сидять. Вони прикидаються оточенцями або такими, що побували в полоні. Вони іменуються внутрішньотабірними або внутрікамерними розвідниками. Вони і махоркою поділяться, і кусник хліба дадуть, у них і фляжка спирту може виявитися (у санчастині нібито вкрали), з ними на нарах можна закусити-випити, вони свою гірку історію розкажуть і уважно вислухають чужу. І донесуть. І отримають орден. За мужність, відвагу і героїзм.
У листопаді 1970 року такий «теж розвідник» сидів переді мною. Чотири роки війни він відмотав у глибокому тилу, за тисячу кілометрів від фронту. Але йому йшов фронтовий стаж: рік за три. Як усіх, його викликали на допити. Але це були не допити, а доноси. Під час доповідей його годували смаженою картоплею і американським тушкованим м`ясом. Йому відводилася така сама норма, як і тим розвідникам, які ходили в німецький тил. З шоколадом і згущеним молоком. І на його ощадну книжку лягали неабиякі тисячі рублів. І військові звання йшли. І орденів додавалося. І він вважав себе фронтовиком. І він вважав, що його робота внутрішнього розвідника НКВС була важливішою за роботу зафронтових розвідників. І він хвалився орденами Червоного прапора і Червоної зірки, бойовою солдатською медаллю «За відвагу». Після його доповідей комусь давали строк, а когось виводили в ярок за зону. Можливо, він сам туди і виводив тих, з ким учора на нарах байками обмінювався... А якщо не виводив, звідки ордени? Танків німецьких не зупиняв, літаків не збивав.
Пройшло сорок років, а я собі пробачити не можу: адже була ж можливість розбити пляшку об лисий череп «теж розвідника»! І рука свербіла. Стримався. Шкода. Доброта нас губить. Не мене одного. Весь наш народ теж. У 1991 році була можливість якщо не винищити, то хоч би нейтралізувати таємну армію ворогів народу. Ситуація: прогнив їх режим і рушиться. Всі знають, що живе в тілі суспільства мільйоноголовий паразит, який смокче народну кров і отруює все навколо своєю гнилизною. Що ж із ним робити? Вирішили: та хай живе! Ніхто не пропонує стукачів винищувати. Пропонували стукачів, тобто внутрішню розвідку, легалізувати, оголосити всіх по іменах і все. Щоб надалі іншим не кортіло до лав стукачів записуватися. Орди стукачів були б виведені з їх підлого стану простим розкриттям імен. Але наш добрий народ на це не пішов, бо то ж стукачам ненароком незручність заподіяти можна. Вважалося, що в стукачах совість прокинеться, і вони самі престануть стукати. Перевиховаються. Перекуються. А луб’янскі товариші, вважалося, самі від своєї роботи відмовляться, від получок своїх, від дач, від бюджетних вливань і перекваліфікуються в управдоми.
Чекісти в той історичний момент швидко зорієнтувалися. Самі скинули пам`ятник Мідному Феліксу і змінили вивіски на Луб`янці. Було таке враження, що отруйний бур`ян вони самі і вирвали. Але корінь залишився.
На чому стояв комунізм?
На страху.
А страх?
На стукачах. На внутрішній розвідці.
Комунізм нібито закінчився, а механізм управління суспільством залишився. На кожного з нас у луб’янских підвалах течка пилом припадає. Поряд з кожним з нас завжди «теж розвідник» треться. Як раніше прислухається, придивляється, принюхується. Суспільство роз`єднане віковим страхом, а у них – централізована, дисциплінована армія професійних злочинців, готових продовжувати війну проти народу з тією ж люттю, що й за товариша Дзержинського. Так от, із цього отруйного кореня не міг не прорости такий самий отруйний паросток, вертикаль-вертухаль. І проріс. І обплів державність російську звичними своїми обіймами. І встав на чолі держави Російського нацлідер, «теж розвідник», за ним - незчисленне невидиме військо внутрівідомчих, внутрішньотабірних, внутрішньокамерних, привокзальних та інших добувачів. Порядки луб’янські не змінилися.
Корінь чекізму треба вирвати. Ані Росії, ані Україні не буде щастя, поки не втілиться в життя велике гасло: ЛІКВІДУЄМО СТУКАЧІВ ЯК КЛАС!
Віктор Суворов з Лондона спеціально для УНІАН
Комментариев нет:
Отправить комментарий