Проект головного кошторису країни було прийнято в першому читанні рекордно швидко – без традиційної колотнечі і ритуальних торгів. Разом із не менш рекордною кількістю недоречностей і прорахунків, на тлі яких добрі наміри Кабміну набули відверто гротескного вигляду. На кшталт, зменшення фінансування освіти й науки на 1,5 млрд. гривень в 2011 році, офіційно оголошеного роком «освіти й інформаційного суспільства».
«І нести важко, і викинути шкода…»
Насправді, штовханина навколо поділу бюджетного пирога на «справедливі» частки почалася не вчора. Так само не вчора визначилася і тенденція щодо недофінансування потреб «сіячів доброго і вічного». Принаймні в нашій державі освіта впродовж років незалежності набула статусу вантажу – який нести важко і викинути шкода. Попри неміряний інноваційний потенціал, що мав би надати владі привід побачити врешті-решт в освіті прискорювача, рушія та каталізатора економічного поступу. Так само у калюжі дехто бачить зірки, а хтось – винятково бруд.
Не стала винятком і видаткова частина проекту Держбюджету-2011. Вона звично продемонструвала вчителю й науковцю місце науки й освіти серед урядових пріоритетів, пропонуючи на тлі традиційного зменшення освітніх видатків збільшити фінансування потреб силових відомств. Найбільше в абсолютних цифрах має виграти МВС – його видатки заплановано збільшити на 1,7 млрд. гривень, а в пропорціях до минулого року – прокуратура: з 1,2 до 2,2 мільярдів гривень.
У підсумку видатки на потреби освіти сплановано на рівні 6% ВВП – проти відповідних 12% у ФРН та 15% у США.
Іншими словами, настільки звично пораховано – що й уваги не варте. Якби не кілька «але». Якби не пряма вимога статті 61 Закону України «Про освіту» щодо забезпечення державою асигнувань на освіту в обсязі, не меншому 10% національного доходу. І якби не цілком адекватне рішення влади щодо проголошення 2011 року – роком «освіти й інформаційного суспільства.
У межах чверті бюджету Єльського Університету
Очевидно, з огляду на виняткову роль науки й освіти у розбудові нашої національної безпеки влада з гордістю відрапортувала на засіданні парламентського Комітету з питань науки освіти про зростання видатків на науку в порівнянні з попереднім роком на 3% – до 4,8 млрд. гривень.
Довелося порахувати: 3,85 млрд. – за рахунок бюджету, 0,9 млрд. – за рахунок власних надходжень. «Мінус» очікуване зростання цін на 9%. Не дуже і схоже на збільшення. Але ще більше сумнівів додалося, коли подумки конвертувала ці кошти в традиційні для порівняння «умовні одиниці». $600 млн. – чверть бюджету Єльського університету. На цьому ж тлі пригадалося, як на тому ж засіданні профільного комітету представник Аграрної академії скаржився на те, що не може знайти 48 млн. грн. на виплату заробітної плати, що в середньому складає 1980 грн. на викладача.
При цьому за низкою принципових напрямків наука навіть формально недоотримає в порівнянні з минулим роком. До прикладу, за статтею «фінансова підтримка розвитку інфраструктури науково-технічної, інноваційної діяльності та інформатизації» наука матиме в 2011 році на 1,5 млн. менше ніж торік, а на «фінансову підтримку наукових об’єктів, що становлять національне надбання» – на 0, 43 млн. гривень.
«Не кочегары мы, не плотники»
Втім, найбільш гостро рік «освіти й інформаційного суспільства», судячи з усього, відчує професійно-технічна освіта. Кабмін із легкістю «викреслив» із проекту Держбюджету близько 3 млрд. гривень порівняно з минулим роком на потреби професійного навчання української молоді.
Дисбаланс виник у зв’язку з наміром Дмитра Табачника перекласти тягар фінансування ПТУ на місцеві бюджети. Саме так розтлумачив міністр заклик Президента країни до «модернізації системи професійно-технічної освіти, дистанційної освіти, системи професійної перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників». Але в Раді з «модернізаційними» планами трапився конфуз – чергову «компетентну» реформу від «фахового» адміністратора не підтримали навіть депутати від Партії Регіонів.
А в підсумку уряд поставив освітян і парламентарів перед фактом: хоча закон і не прийнято – все одно профосвіту фінансуватимуть місцеві громади. Навіть якщо проблему й «розрулять» на рівні міжбюджетних трансфертів, як відтепер запевнює Мінфін, важко чекати від завжди дірявих і вкрай політизованих місцевих бюджетів обіцяної главою держави «модернізації» галузі. Бодай би вижити…
У цьому зв’язку пригадалося ще й одне з недавніх «відкриттів» прем’єра, який закликав невідкладно щось робити в сфері освіти. «У нас з вами випускників шкіл 450 тис., а кількість місць у ВНЗ – 560 тис. Ми що, й далі будемо так жити? Чи ні?», – поцікавився керівник уряду в чиновників, що зібралися з нагоди Дня місцевого самоврядування. І при цьому наголосив, що в Україні досі не вистачає, зокрема, зварювальників, будівельників і бетонників.
А може, нам, Миколо Яновичу, взагалі не готувати оцих бетонярів, слюсарів і складальників? Уявляєте, скільки коштів це дозволить зекономити для більш важливих і стратегічних потреб?
Сільські школи, клуби, ФАПи …. – хто далі?
Не менш парадоксальним заходом із підготовки країни до відзначення року «освіти й інформаційного суспільства» можна вважати проект одного з урядових розпоряджень, винесених півтора тижні тому на розгляд урядового комітету. Ледь не підпільно – без попереднього громадського й експертного обговорення. Під грифом «для службового користування». Витік інформації стався завдяки профспілкам, яких було запрошено на засідання комітету.
Якщо вірити наведеній ними інформації, йдеться про масштабні порушення прав освітян, учнів, студентів і решти громадян. Адже проектом «Плану заходів з підготовки та внесення змін до деяких нормативно-правових актів щодо удосконалення надання бюджетними установами якісних послуг, гарантованих державою» передбачено підготовку таких змін до нормативних актів (законів, постанов, наказів і т.д.), що дозволять «оптимізувати» (читай: «зекономити») видатки на утримання закладів освіти, охорони здоров’я і культури.
Зокрема, це загрожує закриттям сільських бібліотек, клубів, фельдшерсько-акушерських пунктів, ліквідацією харчування за держаний кошт дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, збільшенням норми наповнюваності класів шкіл та груп дошкільних і позашкільних установ, збільшенням педнавантаження і зменшенням зарплати вчителів, підвищенням нормативів кількості студентів на одного викладача тощо.
«Первым делом самолеты…»
На цьому тлі привертає увагу масштабне скорочення видатків за освітянськими статтями, котрі звично фінансуються з батьківських гаманців. До прикладу, на друк підручників у першому читанні затверджено виділити 80 млн. гривень – при потребі в 188 млн. Не треба довго сушити голову над запитанням, хто платитиме наступного року решту 110 мільйонів? Хоча найбільший головний біль впродовж «року освіти» все ж таки матимуть батьки сільських шкіл – їм ще «кров з носа» доведеться віднайти чверть мільярда гривень на придбання 2 тис. автобусів до тих 50 млн. грн., що наразі передбачено в бюджеті.
Не легше й освітянам – їх вимоги щодо поширення 20% надбавки на всіх педагогічних працівників та узгодження нинішньої тарифної сітки з вимогами мінімальної заробітної плати проект Держбюджету цілком очікувано проігнорував.
Наразі важко припустити, з яких джерел і хто компенсуватиме зменшення вдвічі видатків на «заходи щодо модернізації загальної середньої освіти» – з 140 до 63 млн. грн. Так само невідомо, хто фінансуватиме (і чи фінансуватиме взагалі) відкриття нових ставок у дошкільних установах у зв’язку із впровадженням «примусового» навчання 5-річок у дитсадках.
Ще в жовтні 2009 року в новому штатному розписі було передбачено впровадження з 1 вересня 2011 року (в усіх державних дошкільних установах) посад медсестри із дієтичного харчування, керівника гуртка (секції, студії, інших форм гурткової роботи), практичного психолога та соціального педагога. А рік потому – новими штатними нормативами дошкільних установ – ще й дозволили «в разі виробничої необхідності» вводити додаткові (!) посади. Радіти б освітянам і тішитися, якби не одне «але» – геть забули в проекті Держбюджету про ці новації.
На засіданні профільного комітету ця проблема залишила байдужими навіть авторів нововведення на чолі Максимом Луцьким – колишнім проректором Національного авіаційного університету. Головуючий взагалі помітно збудився лише при розгляді питання про необхідність додаткового фінансування потреб Льотної академії із придбання «сучасних навчальних повітряних суден» на суму в 73 млн. гривень, із якою більшість членів профільного комітету не менш дружно погодилася. За статтею КПКВ 2201240 «Методичне забезпечення діяльності навчальних закладів».
Схоже, парламентарі справедливо розсудили, що батьки не подужають складчини на придбання літаків – бодай би на підручники й автобуси назбирати.
Окремим рядком…
Фінансування потреб вищих навчальних закладів окремим рядком завжди містило чималу інтригу. Цьогоріч їх п’ятеро: НТУ «Київський політехнічний інститут» (686 млн. грн.), КНУ ім. Тараса Шевченка (789 млн. грн.) Національний авіаційний університет (500,7 млн. грн.), Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого (218 млн. грн.) і Національний університет «Острозька Академія» (38,1 млн. грн.).
Насправді, з логікою цільового фінансування деяких навчальних закладів можна погодитися. Особливо в зв’язку із курсом глави держави на «попадання» кращих з них до світових університетських рейтингів. Принаймні перші з названих вище вузів – КПІ і КНУ – очолюють Український рейтинг вузів КОМПАС 2010. А от що роблять у тому списку НАУ пана Луцького й Академія імені Я. Мудрого, котрі ділять у національному університетському рейтингу сьоме місце разом зі ще десятьма іншими вузами?
При цьому Києво-Могилянська академія, що виборола цьогоріч третій результат у рейтингу, може сподіватися хіба що на збереження минулорічного обсягу держзамовлення. Зважаючи на роздратування, яке викликає в Дмитра Табачника незалежність ректора Могилянки, а також її успіхи в реалізації міжнародних проектів.
Не випадково в проекті Держбюджету видатки на «міжнародні проекти ВНЗ та наукових установ» зменшено на 91% (з 40 млн. до 3,6 млн.). Але натомість передбачено витратити 44 млн. гривень за новою статтею: «навчання й стажування за кордоном».
Секрет подібної пертурбації простий – якщо «проектні» кошти звично порядкувалися вузами і насамперед тими, що мають досвід міжнародної співпраці, то нову статтю відтепер контролюватиме керівник Міносвіти приблизно за такими ж критеріями, за яким «окремо» фінансуватимуть ВНЗ із Держбюджету.
І насамкінець
Насправді найбільше наука й освіта втрачають не в зв’язку з їх недофінансуванням, а завдяки деяким особливостям нашої практики їх розподілу. Саме на цьому рівні і починаються дива.
Кошти втрачаються на рівні адміністрування, розкрадання, проїдання або навіть інфляційних стрибків. А далі освіта починає жебракувати, випрошуючи гроші в управлінців і батьків. Отут напрошуються прості й очевидні запитання: чому досі таке триває і хто найбільше виграє від такої системи? І не менш проста відповідь: чиновник. І справді – навіщо йому ринкові і прозорі механізми фінансування навчальних закладів, якщо практика адміністративного розподілу коштів робить його всевладним?
Леся Оробець , спеціально для УНІАН
Комментариев нет:
Отправить комментарий