Українці завжди відзначалися лагідністю. Але коли їм починають наступати на всі мозолі, вони можуть відповісти так, як відповіли за часів Гайдамаччини, Хмельниччини, УНР, УПА...
Дмитро Степовик – доктор богословських наук і філософії, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАНУ, професор історії мистецтва Київської духовної академії. В інтерв’ю УНІАН Дмитро Власович розповів, чому предстоятель Російської православної церкви Кирило так зачастив в Україну і коли чекати на створення української помісної церкви.
ЧОМУ ОЛЕКСІЙ ІІ НЕ ПРИЇЗДИВ В УКРАЇНУ
Дмитре Власовичу, патріарх московський і всієї Росії Олексій II побував в Україні лише двічі. Його наступник, предстоятель РПЦ Кирило приїздив до Києва вже чотири рази. Чим викликана така зацікавленість нинішнього російського патріарха Україною?
Олексій II Рідігер так рідко був в Україні, тому що він був досить хворий, старий. Але це все ж таки не основна причина.
1990 року, коли він вперше приїхав і хотів довести нам, що ми частина російського народу (я не знаю, чому він – естонський єврей – раптом вирішив робити нас частиною російського народу), йому влаштували тут велику обструкцію, ледве пустили в Софійський собор, але він якось з чорного ходу пробрався...
Другий раз він приїхав уже перед своїм відходом у вічність. Це було святкування 1020-ї річниці Хрещення Русі – України. Чомусь наше політичне керівництво тоді вирішило, що наше Хрещення мають відзначати чужі патріархи. А нашим було заборонено брати участь. Зокрема греко-католицькій церкві, автокефальній церкві й церкві Київського патріархату. А Вселенський патріарх Константинопольський і Російський в Києві правили бал разом з нашими урядовцями.
Що стосується другого патріарха – Кирила – він молодший, але теж хворий.
Чому? Він же навіть у космос збирається летіти...
Він є старою людиною, він є сивий, а такі люди ніколи не бувають гренадерського здоров’я, значить, хвороби в нього якісь є.
А взагалі-то я мав на увазі, що в нього проблеми з психічним здоров’ям. Будучи серйозною людиною, патріархом великої церкви, видавати такі авантюрні новини, що він хоче в іншій державі мати свою резиденцію (у нашій Лаврі), хоче летіти в космос...
Коли його обрали патріархом, у нього вже “от радости в зобу дыхание сперло”, він хоче мислити глобальними процесами, хоче подивитися на земну кулю з космосу, бути православним Папою Римським. Він може оголосити себе ким завгодно, і імператором пекінським, бухарестським і варшавським, хай каже що завгодно, стає великим, але великим без України.
Кирило приїздить сюди в Україну, делегований Кремлем. Це ж традиція Російської церкви бути речником раніше царів, великих князів, імператорів, потім генсеків і тепер президентів і прем’єрів. Мінялася влада, але суть російського імперіалізму й шовінізму не міняється.
Він приїхав сюди з тією самою метою, з якою приїздив Олексій II. Кирило (Гундяєв) приїздить пропагувати російський шовінізм та імперіалізм у новій паперовій обкладинці під виглядом “русского мира”, до якого він відніс не тільки слов’янські держави, такі, як Україна і Білорусь, а чомусь і Молдову, хоч це народ романської групи. Йому очевидно самому не ясно, що мається на увазі під “русским миром”. Якщо йдеться про те, що люди розмовляють російською, так, скажімо, англійською мовою сьогодні говорить цілий світ, отже, архієпископ Кентерберійський, глава англіканської церкви, повинен сказати, що вся Європа і Америка, де говорять англійською, – це англійський світ. Логіки тут нема ніякої.
Звичайно, все це загорнуто в благочестиві розмови про єдність віри, що православ’я одне. І тут він, як православний ієрарх, мав би знати, що є велика різниця в канонічному праві між католицькою церквою, яка є церквою монархічною, там є один предстоятель Папа Римський, і православ’ям, де є принцип помісності, закладений у священному писанні. Зокрема, у перших главах останньої книги Біблії “Об’явлення Івана Богослова”, усі її знають під назвою “Апокаліпсис”, є послання ангела до семи церков Малої Азії. І ніде не написано, щоб ці церкви залежали одна від одної або щоб одна церква давала право на існування, автокефалію, незалежність іншій.
У так званих апостольських правилах зафіксовано, що кожний народ знає свого першого єпископа. Де є предстоятель церкви, там є церква незалежна. Вони можуть спілкуватися у молитовному відношенні з іншими церквами, але не повинні виконувати волю чи підлягати іншій церкві.
Водночас Гундяєв придумав правило, яке, по суті, є не православним, а католицьким. Він вважає, що Московський патріархат має давати право іншим церквам на існування. Це є вигадка, причому єретична.
За традицією у православ’ї, документ про визнання церкви надає Константинопольський патріархат. Тому що це є одна з помісних церков світової православної спільноти. І то це не є обов’язковим. Тому всі церкви Балканського півострова – сербська, болгарська, грецька, кіпрська та інші – самі проголосили свою незалежність, хоча була боротьба, і Константинополь їх довгий час не визнавав. Як 141 рік не визнавав незалежності Московської церкви. Але в кінці XVI століття тодішнього Константинопольського патріарха заманили в Москву і звідки не випускали, поки він не дав їм права на незалежне існування. Він дав. І з того часу вони вважають, що вже Москва має давати такі ярлики, що називаються грецькою мовою “томоси”.
Відколи Україна стала незалежною державою, у ній має бути незалежна церква. Це підтверджується 34-м апостольським правилом: кожна незалежна церква повинна знати свого першого єпископа. У нас першим єпископом у православ’ї є Святійший патріарх Київський і всієї Русі – України. Їх за роки незалежності було три: Мстислав (Скрипник), Володимир (Романюк) і нинішній Філарет (Денисенко).
Але це не влаштовує Кремль і, відповідно, його речника по церковній лінії Гундяєва, тому він зачастив сюди. Але з чим він приїжджав, з тим і поїхав – він своєї мети не добився і завдання Кремля поки що не виконав. Але він робить кроки. Навіть заявив, що хоче змінити свій титул: бути не Московським патріархом і всія Русі, тобто РФ, а Московським і Київським патріархом всія Русі. Ні з державницької, ні з канонічної, ні з православної, ні з християнської точки зору він не має рації.
КОЛИ ГОВОРЯТЬ ПРО ОБ’ЄДНАННЯ ЦЕРКОВ, ТО МАЮТЬ НАМІР НЕ ОБ’ЄДНАННЯ, А ПРИЄДНАННЯ ДО СЕБЕ
Навіть в оточенні патріарха кажуть, що українська помісна церква – це питання часу. Як ви вважаєте, скільки потрібно часу на об’єднання?
Вони правильно кажуть, що для цього потрібний час.
Як уже казав, Російська церква не визнавалася 141 рік. З українською церквою буде по-іншому.
Скільки Господь захоче дати нам випробувань і перевірити нашу стійкість як окремої автокефальної незалежної помісної церкви, знає тільки він один. Але я на сто відсотків переконаний, що це станеться. І вірю, що це буде скоро. Зараз усі політичні, економічні, церковні події розвиваються в прискореному темпі. Думаю, визнання може бути досить швидко – за життя нинішнього покоління середнього віку.
Незважаючи на формальну віддільність держави від церкви, зараз можна спостерігати тенденцію зближення церковної і політичної верхівки. Які наслідки такого зближення?
Я слабо вірю в те, що на верхівках можна про щось домовитися. Тут діє гріховність людей, навіть одягнутих у митрополичі, архієпископські чи єпископські ризи з митрою на голові. Заперечуючи свою причетність до гордині (то є великий гріх, і він іде від диявола) вони десь таємно її мають, і коли говорять про об’єднання, то мають намір не об’єднання, а приєднання до себе.
У нас є автокефальна церква яка має свого предстоятеля Мефодія Кудрякова. Церкви Київського патріархату і автокефальна – одного напрямку. Вони декларують свою демократичну лінію, свою незалежність, але коли дійшла справа до об’єднання, вони захотіли кадрових змін, захотіли у верхівку, хоча їх набагато менше ніж КП, у 5-6 разів за кількістю єпархій, парафій, священиків, дияконів. Їм обіцяють збереження тих самих місць. Але їм не подобається Філарет. Хочу іншого. Але й інший може не сподобатися. Вони себе бачать на чолі.
Московський патріархат постійно наголошує, що вони канонічні, а ми неканонічні, тому повинні каятися і приєднуватися.
Приїжджав до нас Вселенський патріарх Константинопольський Варфоломій. І вони зондували через Адміністрацію президента, як налаштований Київський патріарх. Були навіть пропозиції зректися патріаршого управління й стати митрополією, залежною від Константинополя, а тоді вони будуть думати, коли нам дати незалежність. Коли ми спитали, скільки вони будуть думати, то вони не дали відповіді. Може, рік, два, може, десять чи більше. То ми сказали: ми готові піти на такий хірургічний крок, але щоб упродовж календарного року одержати незалежність, і тоді ми знов повернемось до патріаршого управління. Вони не погодилися.
Тому я не дуже вірю у можливість домовленості на верхах. У цих домовляннях є плекання якихось особистих інтересів у церков, які оточують Україну.
Нещодавно в РФ прийняли закон про церковну реституцію. Частково власність церквам повертають і в Україні, хоча це законодавчо не закріплено. Взяти ту саму ситуацію з Лаврою, звідки зараз виселяють музеї. До чого призведе цей процес?
Цього не потрібно. Це є провокація, хоча в багатьох країнах нерухоме майно, храми, церковні будинки, єпископські резиденції є власністю церкви.
Нещодавно в Софії Київській відбувся українсько-французький семінар. Я брав у ньому участь. Там, зокрема, було двоє доповідачів – кваліфіковані французькі чиновники, які займаються майновими питаннями: що належить церкві, а що французькій державі.
Франція – демократична країна з давніми традиціями. Практично всі найцінніші храми, у тому числі Собор Паризької Богоматері, старовинні собори в Шартрі, у Реймсі та інші, збудовані ще в середні віки, – є власністю Французької держави, але даються в довічне користування церкві, за умови збереження архітектури й усього мистецтва, вітражів, скульптур. З одного боку, церква повністю опановує цей собор. Але з іншого, знає, що це державна власність і пошкоджувати, зносити чи робити якісь перебудови вона не може.
У нас є такий самий досвід. Цілий ряд церков, збудованих ще за Київської Русі, у Чернігові, Києві, є національними заповідниками. Та ж сама Лавра, Софія – пам’ятки світового мистецтва ЮНЕСКО. І ці французи кажуть, коли це буде повністю передано церкві, то церква там поводитиметься, як слон у посудній лавці.
А цього добивається МП, який сьогодні заволодів Нижньою Лаврою і хоче досягти того самого у Верхній Лаврі, виселивши звідти численні музеї з десятками тисяч експонатів. Якщо почнуться виселення, це закінчиться Національною історичною бібліотекою, де зберігаються мільйони томів надзвичайно цінної літератури. Це буде їхня власність і вони в будь-який час можуть викинути ці книги на вулицю.
Нещодавно історик Станіслав Кульчицький побував у Росії на записі нового історичного телевізійного шоу, де знову ведеться пропаганда: якщо Україна без Росії – значить, вона проти Росії. Деякі українські ЗМІ вдаються до контрпропаганди, з’являються матеріали, які трактують у Росії Як русофобські. Як правильно вибудовувати політику, щоб росіяни, які проживають в Україні, не мріяли про воскресіння померлого Радянського Союзу, а почувалися українцями?
Росіяни, які живуть в Україні, можуть думати про що завгодно, навіть про переселення на місяць...
Але ж їх не так мало...
Скільки б їх не було – вони не є більшістю Титульна нація – українці. І хоч їх багато зараз виїжджає на заробітки або на постійне проживання на Захід, українці залишатимуться титульною нацією, і нас завжди буде більшість. І є російська національна меншина, і такою вона завжди буде. Про що б вона не міряла, Україна вже ніколи не буде російською. Хоча нинішнє керівництво дуже старається.
Обніматися з людиною, яка плює тобі в обличчя, ніхто не буде. Українці завжди відзначалися лагідністю. Але коли їм починають наступати на всі мозолі і всі пальці на ногах притискують іншою ногою, вони можуть відповісти так, як відповіли за часів Гайдамаччини, Хмельниччини, УНР, УПА...
Уже давно ведуться розмови про побудову храму на місці решток фундаменту Десятинної церкви в Києві. Нещодавно з’явилася новина, що на руїнах таки постане храм Московського патріархату. На вашу думку, яка будівля мала б з’явитися на тому місці?
На цьому українсько-французькому семінарі виступав заступник директора Інституту археології НАНУ Гліб Івакін, який доводив, що там ніякого монастиря насправді не було.
Я за те, щоб храм там був побудований. Кожний побудований храм – то є діло Боже. У храмі завжди буде лунати молитва.
Земля там була освячена і поставлений хрест у 2004 році Київським патріархатом під будівництво саме храму КП, але МП перехопив ініціативу рейдерськими методами.
Уже є кілька проектів майбутнього храму. Один з них викликає в мене схвалення і симпатію. Він розроблений покійним архітектором та істориком архітектури Юрієм Асєєвим. Але побудова такого храму обійдеться державі в 100 мільйонів гривень.
Кому він належатиме? Може, на той час уже буде об’єднання церков в Україні... Думати, що він буде належати Москві, неправильно. Україна його будуватиме, і Україні він належатиме.
Розмовляла Любов Ліщина
Комментариев нет:
Отправить комментарий