Імені Харкова не раз судилося прозвучати у зв`язку із знаковими для України подіями. У Харкові було проголошено утворення УРСР, чию територію успадкувала сучасна незалежна Українська держава. Тут вирішувалася доля українського православ`я під час архієрейського собору 1992 року. У Харкові 21 квітня 2010 року почався відлік нової історії України як суб`єкта великої європейської політики.
Підписання в Харкові комплексу угод щодо продовження перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі, зниження ціни російського газу для України на третину на 10 років і забезпечення його стабільного транзиту до Європи через територію України поклало початок стратегічній співпраці з Російською Федерацією, проте значення досягнутих домовленостей виходить далеко за рамки лінійних двосторонніх відносин наших країн. По суті, можна говорити про якісне оновлення змісту геополітичного коду України - набору установок, які визначають місце держави в світовій системі координат і зрештою формують ставлення потенційних партнерів до нашої країни.
ЕКОНОМІЧНА СКЛАДОВА
Після п`ятирічної невизначеності Україна, нарешті, знову дала чітко зрозуміти, на які саме роль і спеціалізацію в системі світового господарства вона претендує. Це - виробництво промислових товарів для ринків, що розвиваються.
На 2005 рік економіка України набула статусу найдинамічнішої в Європі щодо розвитку. Темпи зростання в реальному секторі, перш за все в машинобудуванні й інших стратегічних галузях промисловості, робили нашу країну привабливою як для російських партнерів, так і для європейських інвесторів, відкривали українським товарам з високою доданою вартістю перспективи на зовнішніх ринках.
На жаль, за останні п`ять років ситуація змінилася. Виходячи з помилкового посилу політичних сил, що були при владі, про цивілізаційну несумісність Євросоюзу і Росії та перекручено протиставляючи процес євроінтеграції розвиткові стратегічного партнерства з Російською Федерацією, Україна втратила відповіді на ключові запитання: яку економіку ми будуємо, на які ринки ми претендуємо і з якою продукцією, за рахунок чого збираємося освоювати ці невизначені ринки в умовах тісної міжнародної конкуренції.
Глобальні (США, ЄС, Китай) і регіональні (АСЕАН, МЕРКОСУР, Росія, Індія) економічні центри, що склалися, використовують схожі моделі розвитку, які можна звести до формули: «захищеність ринку - відкритість виробництва». Акцент переноситься з прямої конкуренції на кооперацію для отримання безперечних переваг при входженні в нові зростаючі ринки. Це дає змогу диверсифікувати виробництво і позбутися непрофільних активів, сконцентрувати ресурси на інноваціях, скоротити транспортні й сировинні витрати.
Україна останні роки йшла протилежним шляхом. Максимально відкривши внутрішній ринок для імпорту готової продукції, політичне керівництво країни зробило все, щоб звести до мінімуму кооперацію підприємств промислового сектора, що історично склалася, з російськими партнерами. Тим самим була знижена конкурентоспроможність продукції вітчизняного машинобудування на внутрішньому ринку, а основа для нової кооперації з європейськими партнерами так і не була створена. Причина - не тільки у внутрішньополітичній нестабільності, а й у глибокому технологічному розриві, який не дозволяє спільно проводити конкурентоздатні товари.
Створивши умови для лавиноподібного збільшення імпорту і самоусунувшись від системного розвитку реального сектора, здатного наповнити бюджет і забезпечити зайнятість населення, держава не тільки гранично знизила привабливість української економіки, змістивши її на периферію, а й в цілому поставила під загрозу економічну безпеку країни.
В основі реформ, здатних якісно і в стислі терміни змінити ситуацію, лежить повернення наукомісткої промисловості функції каталізатора розвитку економіки країни. У цьому сенсі, ті політики й експерти, які намагаються звести «Харківські угоди» президентів України і Росії і переговори, що послідували за ними, на рівні голів урядів до якогось «пакту» чи «бартеру», або прагнуть маніпулювати громадською думкою, або не бачать за деревами лісу. Насправді, йдеться про запуск масштабного скоординованого плану реформ з виведення економік України і Росії на принципово нові рубежі.
Перший крок - формування фінансової бази для модернізації української промисловості.
Можна скільки завгодно жонглювати цифрами, намагаючись показати, що Україна нічого не набула порівняно з попереднім роком, але реальність така: в результаті розірвання довгострокового контракту на постачання російського газу за ціною $50 за 1 тис. кубометрів, а також укладення контракту на 2009-2019 роки з базовою ставкою $450 за 1 тис. кубометрів, з економіки України штучно вимивалися кошти, які могли і повинні були піти на розвиток власного виробництва. Досягнуті в Харкові домовленості дозволяють повернути цей втрачений інвестиційний ресурс.
За контрактами, підписаними минулим урядом, в 2010 році підприємства промислового комплексу Харківської області повинні були б заплатити за газ більше 1 млрд. 335 млн. грн. Тепер - менше 970 млн. грн. Різниця в 366 млн. грн. - це власні кошти підприємств, що вивільняються для зниження собівартості і підвищення конкурентоспроможності продукції, модернізації виробництва, зокрема зниження енергоспоживання.
Це цифри, які лежать на поверхні. Насправді укладення десятирічного контракту з 30-процентною знижкою містить в собі набагато масштабніший, системніший ефект для економіки промислово розвинених областей і країни в цілому. Підприємства здобувають можливість складання довгострокових стратегічних планів розвитку і відкриття під них нових вигідних кредитних ліній. Створюються умови для зростання доходів населення і стимулювання внутрішнього платоспроможного попиту. У регіонах залишаються кошти для технічного переозброєння ЖКГ, вирішення транспортно-інфраструктурних проблем. В цілому можна говорити про появу нового самостійного фінансового чинника в соціально-економічному розвитку областей.
Другий крок - максимально тісна взаємодія України і Російської Федерації в стратегічних галузях.
Усвідомлення неминучості кооперації з Росією в промисловій сфері було вистраждане ще в перше десятиліття незалежності України. Відмова харківського заводу «Серп і Молот» від організації спільного виробництва з російським підприємством «ЯМЗ» призвела до того, що в Харкові - батьківщині вітчизняного дизельного двигунобудування - дизель більше не випускається. Спроби організувати замкнутий цикл виробництва бронетехніки і самостійно просувати її на ринок, конкуруючи з Росією, призвели до того, що в цехах Харківського заводу імені Малишева тепер розташовані склади супермаркетів. Це не поодинокі приклади втрачених можливостей, які обернулися прямими економічними і соціальними втратами.
Найбільш кричущим наслідком розриву виробничих зв`язків з Росією міг стати вихід України з клубу держав, що мають макротехнології, такі, як літакобудування, ракетобудування, суднобудування, атомне машинобудування тощо.
У свою чергу, відновлення коопераційних зв`язків з Росією в цих галузях на новій ринковій основі дозволяє закумулювати як економічний, так і загальний політичний ресурс для просування спільної високотехнологічної продукції на нові місткі ринки БРІК і ШОС, в цілому закріпити за Україною імідж солідної держави-партнера.
Такий підхід відкриває принципово нові перспективи і перед успішно працюючими підприємствами, такими, як харківський «Турбоатом», і перед підприємствами, які за останні роки втратили ринки збуту і перебувають у системній кризі. Для Харкова це, перш за все, авіазавод - колись флагман вітчизняної промисловості, який з 2006 по 2008 рік включно не випустив жодного літака. У 2009 році був випущений один Ан-140 для Єгипту, плюс проведена модифікація VIP-салонів двох Ан-74 для Лівії і Лаосу. При цьому збиток від ведення господарської діяльності за підсумками минулого року склав 200 млн. грн., і щоб відвернути публічні акції протесту перед виборами минулий уряд був вимушений гасити заборгованість по зарплаті на цьому підприємстві за рахунок коштів Стабілізаційного фонду Держбюджету.
Український і російські авіапром нерозривно інтегровані. Спроби - чи то з боку України, чи з боку Росії - поодинці підняти цю галузь неминуче призведуть до її втрати. Натомість цілеспрямоване об`єднання зусиль для серійного виробництва і продажу партій літаків дозволить зайняти і з кожним роком нарощувати свою частку світового ринку.
Таким шляхом пішли авіабудівники країн Європейського Союзу, які в умовах практично монопольного домінування американської корпорації Boeing на світовому ринку комерційних літаків об`єдналися в загальноєвропейську компанію Airbus. В результаті, вони не тільки істотно потіснили конкурента, а й протягом останніх років перевершують Boeing за обсягами продажів: зокрема, за 2009 рік Airbus поставила замовникам 498 комерційних літаків, тоді як Boeing – 481.
Таким чином, навіть побіжний аналіз дозволяє стверджувати, що за своїми наслідками для розвитку України підписані в Харкові документи співставні з тією роллю, яку зіграв знаменитий «план Маршалла» в економічному відродженні Європи. Вливання Сполученими Штатами Америки за три роки $17 млрд. в економіку європейських держав і створення єдиної ресурсно-енергетичної бази у вигляді «Європейського об`єднання вугілля і сталі» дозволило уникнути обвалу системотворних галузей, сформувати і наповнити загальноєвропейський ринок промислової продукції і дати тим самим потужний імпульс інфраструктурному, соціальному розвитку, який рухає Європу до цього дня. $40 млрд. непрямих вливань в економіку України за десятирічний період і співпраця з Росією в енергетичній, авіабудівній, військово-технічній і інших сферах, з одного боку, дозволяють уберегти Україну від дефолту, зберігши тим самим економічну стабільність в європейському регіоні, а з іншого боку, дають можливість Україні і Росії вийти на вищі технологічні устрої, які визначать їх місце і нову роль в світовій економіці на десятиліття вперед.
Такий державний підхід до проблем модернізації та подальшого розвитку економіки України створює основи і для формування європейської моделі регіональної політики. Харківський і інші регіони, чий валовий регіональний продукт (ВРП) формується машинобудуванням і високотехнологічними галузями сучасного матеріального і інтелектуального виробництва, ще вчора не відчували, що вони потрібні державі. Тепер же вони набувають статусу центрів випереджаючого розвитку і покликані виступити як локомотивами для областей з менш прогресивною структурою ВРП.
ПОЛІТИЧНА СКЛАДОВА
Україна включилася в об`єктивний процес формування нової європейської системи колективної безпеки не як «піднощик цегли», а як один з його архітекторів.
З одного боку, можна багато сперечатися про те, чи здатна Україна самостійно забезпечити безпеку своїх південних рубежів силами власного військово-морського флоту - це питання дискусійне навіть в середовищі профільних експертів, і на нього поки немає однозначної відповіді. Але те, що на сьогодні наша країна не має в своєму розпорядженні сил і засобів, які дають змогу чинити істотний вплив на забезпечення безпеки в Причорноморському регіоні, - факт. Цю стратегічну функцію виконує Чорноморський флот Росії.
Якщо відставити у бік емоції і оцінити проблему тверезо в усій її повноті, то стає очевидним, що, ініціювавши продовження терміну його базування в Криму, Україна зняла болісне для всіх зацікавлених сторін питання про необхідність пошуку адекватного компенсатора, яке донедавна стояло перед Європою, Росією і самою Україною.
З іншого боку, знайшовши рецепт зниження ціни російського газу для українського споживача, наша країна спільно з Росією змогла надати гарантії стабільного транзиту газу до Європи на довгостроковий період. Тим самим було знято гостроту з проблеми забезпечення як власної, так і європейської енергетичної безпеки, як мінімум, на найближчі 10 років.
Недвозначний сигнал України про підпорядкування зовнішньополітичної доктрини завданням загальноєвропейського економічного розвитку, готовність нашої країни виступати надійним транзитером енергоносіїв і одним з гарантів безпеки на Європейському континенті дозволяє говорити про те, що Україна набуває статусу самостійного гравця на міжнародній арені і постає світові в новій ролі, в якій її раніше ще ніхто не бачив.
На зміну аморфній «багатовекторності» і войовничій русофобії, які віддаляли нашу країну від зв`язки, що зміцнювалася, «Росія - Євросоюз», з боку України прийшов давно очікуваний нашими партнерами відгук на прагнення сформувати взаємовигідні відносини в трикутнику «Україна - Росія - ЄС». А якщо звернутися до Вашингтонських ініціатив Президента, то стає очевидним, що Україна розраховує знайти своє місце не тільки в європейському регіоні, а й у глобальній системі відносин ЄС, Росії і США. Такий алгоритм робить абсолютно реалістичним входження України протягом найближчих десяти років до Організації економічної співпраці і розвитку (ОЕСР), а потім і в G-20.
Треба визнати, що частина українського суспільства чи ментально, чи психологічно, або ж просто за браком інформації виявилася не готова до того високого темпу і рішучого стилю роботи, які задав Віктор Янукович, знаходячи прості рішення складних, роками не вирішуваних проблем.
Багато опонентів і прихильники Президента не могли чекати, що перший же візит до Брюсселя закінчиться заявою керівництва Євросоюзу про реальність відміни візового режиму з Україною вже цього року за умови виконання нашою державою ряду взятих на себе зобов`язань. Українці ще не звикли до того, що перша ж ініціатива Президента під час візиту до Вашингтона за загальним визнанням міжнародного експертного співтовариства і лідерів провідних держав стає головною подією саміту з ядерної безпеки. Людям поки складно усвідомити, що за відмову від високозбагаченого урану, який мало що давав вітчизняній науці і енергетиці, Україна одержує більше, ніж за відмову від ядерного арсеналу.
Усе це є результатом того, що попередня влада привчила людей до думки: вони живуть у слабкій державі, доля якої - слідувати у фарватері чужих геополітичних інтересів. Насправді Україна - це найбільша в Європі, 46-мільйонна країна, яка була опорою економічної потужності колишнього СРСР і відігравала одну з провідних ролей в світовому науково-технічному прогресі. Цей потенціал не втрачений безповоротно. Щоб його реалізувати, потрібно, перш за все, змінити ставлення до самих себе - почати поважати свою країну і знову навчитися ставити надзавдання, рішення яких українцям до снаги.
Михайло Добкін, голова Харківської обласної державної адміністрації
понедельник, 31 мая 2010 г.
УПА проти гітлерівців: брехня чи політичні маніпуляції?
Російські спецслужби «розкопали» у своїх фондах «суперсекретний» документ, ще й вивісили його на своєму сайті… Звідки їм знати, що в Україні цей документ давно розсекречено й відкрито…
У вітчизняній історії чимало сторінок, які сприймаються українцями неоднозначно. На жаль, до них належить і боротьба Української повстанської армії за незалежність. Останнім часом ця тема стала надто політизованою, в результаті чого одні вважають вояків УПА героями, інша – «колабораціоністами», «фашистськими союзниками», «зрадниками». Особливо це загострилося напередодні святкування річниці створення Повстанської армії. У ці дні політики лівого спрямування виливають масу бруду на упівців, звинувачуючи їх у різних гріхах. Найпоширеніші серед них – мирне співіснування з гітлерівцями й підписання договору про співпрацю з Вермахтом.
Але ті, хто так каже, не читають архівних документів…
Спробуємо розглянути кожне зі звинувачень окремо, спираючись виключно на документи, а не політичну пропаганду чи «найщиріші» радянські дослідження. Комуністи не втомлюються повторювати, що вояки УПА не вбили жодного німецького солдата. Як докази використовують листи, отримані від Дослідницького інституту історії в Потсдамі й науково-дослідницького інституту в Мюнхені, де йдеться про відсутність у їхньому розпорядженні літератури, яка б підтвердила втрати німецької армії від повстанців. Маючи у своєму розпорядженні такі «незаперечні» докази, вони оголосили на всю країну, що УПА ніколи не воювала проти окупантів і досі активно пропагують цей міф.
Не полініться, панове політики, і сходіть до архіву
Очевидно, починати пошук таких матеріалів потрібно було не в німецьких наукових установах, а у вітчизняних архівосховищах, адже тут відповідних документів удосталь. Я свідомо не використовую націоналістичні джерела, через їх непереконливість, а тільки звіти німецького СД і партизанських з’єднань. Думаю в неправдивості цих документів годі сумніватися. Ці дані можна отримати в Центральному архіві вищих органів влади та управління України, що на Солом’янській площі в Києві, та в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (вул. Кутузова, 8). У першому, у фонді 4628, містяться німецькі документи, котрі проливають світло на цю проблему. У другому – потрібні дані знайдете у фонді 1, опис 22, де зберігаються звіти радянських партизанів перед Українським штабом партизанського руху (далі – УШПР).
Невже радянські партизани «брешуть»?
Отже, розпочнемо з партизанських звітів, адже партизанів як представників радянської влади лідерові КПУ Петру Симоненку, представникам Партії регіонів та їхнім прихильникам важче буде звинувачувати в брехні.
Про бойові дії українських повстанців проти Вермахту в УШПР повідомляв 1 червня 1943 року штаб партизанських загонів Житомирської області: «20.5.43 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, у результаті було вбито 30 німців». Командир Рівненського партизанського з’єднання №1 Василь Бегма у своєму черговому звіті писав: «26.6.43р. в с. Хараїмівка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами. Убито 4 німці й 19 націоналістів. При виїзді з Хараїмівки націоналісти влаштували засідку та вбили 7 німців».
Українсько-німецьке протистояння підтверджує у власному щоденнику відомий комісар Сумського партизанського з’єднання Семен Руднєв: «Наконец мы попали в район действия так называемых «бульбовцев», это одна разновидность украинских националистов, которые дерутся против немцев и партизан. Здесь же в этих районах находятся «бандеровцы», тоже националисты, которые дерутся против немцев, «бульбовцев» и партизан». У наступному записі від 24 червня 1943 року він ще раз наголошує на збройній боротьбі УПА з німцями: «За эти дни… нервы настолько напряжены, что я вторые сутки почти ничего не кушаю. Так как здесь такое политическое переплетение, что надо крепко думать, убить – это очень простая вещь… Националисты – наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй, и думай».
Свідчення німецьких документів
А ось що з цього приводу пишеться в німецьких документах. У звіті СД за 19 березня 1943 року йдеться: «У генеральному окрузі Волинь-Поділля націоналістично-українська… банда розвиває власну активність. Численні напади на територію східніше від шосе Рівне – Луцьк проводять переважно члени цієї банди». В липні 1943 року занепокоєність ситуацією з УПА висловив керівник генерального округу Волинь – Поділля Шене в записці на ім’я А.Розенберга: «На Волині немає жодної області не зараженої націоналістичними бандами. Особливо в західних областях – Любомль, Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Крем’янець – діяльність банд прийняла такі форми, що вже декілька тижнів можна говорити про збройне повстання».
Шеф СД в Галичині телеграфував 22 квітня 1944 року керівникові СС Г.Мюллеру: « УПА виступає в регіоні як переконлива дестабілізуюча сила, вона має намір посилити цю діяльність надалі й намагається захопити всю українську молодь так званою «лісовою ідеєю»… Окремі групи, особливо в південній частині регіону, не бояться навіть нападати на підрозділи німецького». У свою чергу, керівник охоронної поліції і СД в Тернополі у звіті за 22 травня 1944 року писав: «10 травня 1944 р. УПА знищила обоз жандармського пост Бучача, коли він перебував у Річиці, округ Дрогобуж».
Колківська республіка
У результаті боротьби УПА з німцями в Західній Україні виникали цілі повстанські партизанські краї, де гітлерівці боялися навіть з’являтися. Один із таких було створено в травні 1943 року на територіях Колківського, Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів, у його межах проголосили так звану Колківську республіку. Як відомо, вона проіснувала до жовтня 1943 року й була знищена саме німецькими військами.
До речі, аналогічні утворення виникали на звільнених від окупантів землях радянськими партизанами. Командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. Ковпака П.Вершигора, описуючи це явище, зазначав: «Усе Полісся, за винятком великих комунікацій Сарни – Ковель, Ковель – Брест і Сарни – Лунинець, було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарн до Буга було поділена між УПА і з’єднаннями радянських партизанів, виштовхнутих з-за Горині… Західний берег р. Горинь, райони Стиндень, Степань, Домбровиця, район Колки – Рафалівка були в руках УПА, за ними до Стохода – радянські партизани, і від річки Стоход на Захід – повністю націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані, – якась біла пляма на карті Полісся».
«Суперсекретний» документ російських спецслужб
Зовсім інша ситуація щодо співпраці УПА з Вермахтом. Справа в тому, що в архівах є безліч документів, котрі підтверджують наявність відповідних договорів, на них і спираються відповідні політичні сили. Однак вони свідчать про підписання з кінця 1943 року лише локальних домовленостей, на окремо взятих територіях, але не було загальної угоди між вищим керівництвом Рейху та ОУН (б), про що говорять комуністи й окремі представники партії регіонів, явно маніпулюючи даними.
До цього питання варто підходи не з позицій сьогодення, а тогочасної ситуації, яка склалася в західноукраїнських землях. Наступ Червоної Армії поставив українських повстанців перед необхідністю вести боротьбу на два фронти. Розуміючи її безперспективність, націоналісти шукають контактів із Вермахтом. І справа не в прихильності до нацистського режиму – командири окремих загонів УПА намагалися в такий спосіб убезпечити себе від повного розгрому радянськими військами, адже розуміли, що в недалекому майбутньому саме з цією силою доведеться вести боротьбу за незалежність, тому й прагли отримати від німців зброю, звільнити своїх бійців із в’язниць та захистити місцеве населення від свавілля німецьких солдатів. Відповідні угоди підписувалися на тих територіях, де повстанці не мали змоги вести боротьбу з переважаючими силами противника. У свою чергу, радянські партизани, що перебували в таких районах, робили суперечливі звіти щодо діяльності УПА.
Наприклад, у змісті одного з договорів, укладеного з німецьким керівництвом Володимирського округу 5 грудня 1943 року, ішлося про те, що нацисти зобов’язуються не нападати на українські села з боку залізничних доріг (окупанти проводили каральні акції як відплату за диверсії червоних партизан на залізниці. – Авт.), відпускати полонених, відмовитися від практики переслідування сімей повстанців, вести спільні військові дії проти радянських партизан. У свою чергу, українці, мали проводити диверсійну та розвідувальну роботу в тилу радянських військ. З такою ж метою використовував УПА в районах Постойно, Кременець, Верба, Кохін, Бережанце, Подкамень, Деражне керівник відділу розвідки бойової групи «Прюцман» штурбанфюрер СС Шмітц.
Варто визнати, що була спроба підписати загальну угоду щодо спільних дій. Такі переговори велися з січня 1944 року, проте безрезультатно. Обидві сторони зрозуміли, що не в змозі виконати вимог один одного. Упівці – не нападати на німецькі частини, не вести пропагандистку роботу серед поліції та солдат дивізії СС «Галичина», припинити терор проти польського населення. Німці – не проводити продуктові та каральні операції, не відправляти українців на роботи до Німеччини. Уже в ході цих перемовин нацисти дійшли висновку, що українські повстанці їх використовують. «Незважаючи на те, що контакти з Герасимівським (уповноважений для проведення переговорів зі сторони ОУН(б). – Авт.) і командирами УПА більш низького рангу підтримуються доволі довго, видається, що всі ці старання охоронної поліції залишаються безрезультатними, – писалося в одному зі звітів СД. – Хоча Герасимівський запевняє, що будуть негайно віддані накази про заборону завдання збитків німецьким інтересам… За діями загонів УПА в регіоні Галичина не помітно, що вони отримали від свого керівництва накази, що виходять із домовленостей… І надалі… українська сторона знищує німецьких поліційних чинів…Дезертири й перебіжчики з дивізії СС «Галичина» приймаються в загони, посилюється терор української сторони проти польських населених пунктів. Ці факти підтверджують припущення, що для бандерівської групи неважливо дотримуватися вимог німецької сторони та зміцнення співпраці. Поставши перед необхідністю боротьби на два фронти, вона, використовуючи тактику затримок та обіцянок, намагається опертися на німецьку сторону й дочекатися, доки остаточно проясниться військова ситуація».
До речі, саме цей документ наводять противники УПА, говорячи про підписання договору як про доконаний факт. А російські спецслужби, після того як у СБУ почали розсекречувати документи тих часів, навіть вивісили його на своєму сайті, «відкопавши» його у своїх фондах, і піднесли як суперсекретний. Звідки ж їм знати, що в Україні кожен дослідник може безперешкодно ознайомитися з його змістом у Центральному архіві вищих органів влади.
Німецькі документи доводять, що для окупантів ці переговори були вигідні з декількох причин: по-перше, зменшувалися напади українців на тилові продуктові склади; по-друге, з’являлася можливість у ймовірному збройному конфлікті з поляками отримати в особі повстанців якщо не союзників, то принаймні помічників для забезпечення порядку в тилу; по-третє, давали можливість отримати розвіддані про ворогів Вермахту від УПА, що полегшувало роботу німецьких спецслужб; по-четверте, зустрічі з представниками різних течій українського націоналістичного руху сприяли поглибленню розколу в ОУН; по-п’яте, знайомство з ватажками повстанської армії давало змогу ретельно її контролювати, а в майбутньому, за необхідності, ліквідувати.
Співпраця УПА і партизанів
Варто зазначити, що аналогічні угоди в 1943 році підрозділи УПА укоадали з радянськими партизанськими з’єднаннями. Щоправда, умови в них відрізнялися: як правило, партизани прохали повстанців пропустити їх через свою територію, націоналісти – не розповсюджувати більшовицьку пропаганду. Нерідко і ті, й інші, відзначали, що роблять спільну справу – б’ють гітлерівців.
Коли партизани тільки з’явилися в західноукраїнських землях, то воліли не конфліктувати з націоналістами через слабкість своїх позицій у регіоні, відсутність підтримки населення та утримування повстанцями кращих вогневих рубежів, що могло призвести до непотрібних втрат серед особового складу. Причому підписання угоди про ненапад у одній області не убезпечувало від бойових дій в іншій.
Деталі одного з таких договорів описав у своєму щоденнику вже згадуваний Руднєв: «Нам сегодня предстоит задача форсировать Горынь, переправ нет, за исключением Яновой Долины, но там немецкий гарнизон… Решили делать наплавной мост через Горынь между селами Крчин – Здвиждже, но националисты, человек 500, заняли Здвиждже и заявили, что переправу строить не дадут. Ковпак решил раз так, то дать бой и смести это село, чему я решительно воспротивился; это просто не требуется большого ума, но жертвы с одной и другой стороны, жертвы мирного населения, детей и женщин. Я решил пойти на дипломатические переговоры… Договорились не трогать друг друга. Наша бескровная дипломатическая победа является блестящим маневром… Оказывается, здесь надо быть не только хорошо грамотным в военном и политическом отношении, но и применять «дипломатию». Бойцы смеются, что придется писать 3-й том дипломатии» (напередодні війни було написано тільки 2 томи. – Авт.).
Аналогічний договір уклали «народні месники» Григорія Балицького. Під час переговорів з повстанцями під командуванням Карпенка в листі до нього вони писали: «Шановний Карпенку! Одержавши Вашого листа, повідомляємо Вас і Ваших друзів у тім, що ми загін Червоних Українських партизан: наше головне завдання, як нам відомо, і Ваше, вести боротьбу з німецькими загарбниками. А тому зрозумійте Ви, що ми не ведемо боротьби проти Вас і мирного населення, а навпаки разом з Вами воліємо знищувати спільного ворога – німця». Після підписання договору партизани Балицького безперешкодно пройшли необхідною їм територією.
Утім, партизанські ватажки не завжди притримувалися визначеної тактики.
Невдоволення з цього приводу висловлював в своєму звіті секретар Рівненського підпільного обкому Василь Бегма: «Отдельные командиры партизанских отрядов стали на путь переговоров с полевыми командирами УПА и даже заключали с ними договоры о нейтралитете».
Балицький у своєму щоденнику за 1 серпня 1943 року з цього приводу зробив ще більш гнівний запис: «Вечером приехал полковник Медведев со своей свитой. Поставил мне несколько вопросов, обвиняя меня в том, что я беспощадно бью националистическую сволочь. Я ему ответил, дипломатически: «Пошел ты к х-м, ты можешь вести дипломатические переговоры с этой сволочью, но я буду вести разъяснительную работу из автоматов и пулеметов». І це незважаючи на те, його з’єднання також підписувало мирні домовленості.
З наближенням до регіону Радянської армії дипломатія партизан змінилася, вони відмовилися від підписання будь-яких домовленостей і розпочали активні воєнні дії проти УПА, чим, власне, і підштовхнули упівців до пошуку союзника в особі німецького Вермахту. Неабияку роль у цьому відіграв і той факт, що радянська влада засуджувала й не сприймала дії українських націоналістів, спрямовані на відновлення української державності.
…Як бачимо, у той час договори про неведення військових дій з УПА укладали не тільки німці, а й радянські партизани. Причому кожен із партизанських загонів чи німецьких військових гарнізонів переслідував власні цілі – у конкретний момент і в окремо взятому регіоні. Тому говорити в такій ситуації про співпрацю УПА з Вермахтом одночасно на всій території Західної України, на нашу думку, є абсурдним і некоректним. Мову можна вести про підписання локальних домовленостей, при цьому не варто забувати, що аналогічні угоди укладалися між українськими повстанцями й радянськими партизанами.
Володимир Гінда, історик
У вітчизняній історії чимало сторінок, які сприймаються українцями неоднозначно. На жаль, до них належить і боротьба Української повстанської армії за незалежність. Останнім часом ця тема стала надто політизованою, в результаті чого одні вважають вояків УПА героями, інша – «колабораціоністами», «фашистськими союзниками», «зрадниками». Особливо це загострилося напередодні святкування річниці створення Повстанської армії. У ці дні політики лівого спрямування виливають масу бруду на упівців, звинувачуючи їх у різних гріхах. Найпоширеніші серед них – мирне співіснування з гітлерівцями й підписання договору про співпрацю з Вермахтом.
Але ті, хто так каже, не читають архівних документів…
Спробуємо розглянути кожне зі звинувачень окремо, спираючись виключно на документи, а не політичну пропаганду чи «найщиріші» радянські дослідження. Комуністи не втомлюються повторювати, що вояки УПА не вбили жодного німецького солдата. Як докази використовують листи, отримані від Дослідницького інституту історії в Потсдамі й науково-дослідницького інституту в Мюнхені, де йдеться про відсутність у їхньому розпорядженні літератури, яка б підтвердила втрати німецької армії від повстанців. Маючи у своєму розпорядженні такі «незаперечні» докази, вони оголосили на всю країну, що УПА ніколи не воювала проти окупантів і досі активно пропагують цей міф.
Не полініться, панове політики, і сходіть до архіву
Очевидно, починати пошук таких матеріалів потрібно було не в німецьких наукових установах, а у вітчизняних архівосховищах, адже тут відповідних документів удосталь. Я свідомо не використовую націоналістичні джерела, через їх непереконливість, а тільки звіти німецького СД і партизанських з’єднань. Думаю в неправдивості цих документів годі сумніватися. Ці дані можна отримати в Центральному архіві вищих органів влади та управління України, що на Солом’янській площі в Києві, та в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (вул. Кутузова, 8). У першому, у фонді 4628, містяться німецькі документи, котрі проливають світло на цю проблему. У другому – потрібні дані знайдете у фонді 1, опис 22, де зберігаються звіти радянських партизанів перед Українським штабом партизанського руху (далі – УШПР).
Невже радянські партизани «брешуть»?
Отже, розпочнемо з партизанських звітів, адже партизанів як представників радянської влади лідерові КПУ Петру Симоненку, представникам Партії регіонів та їхнім прихильникам важче буде звинувачувати в брехні.
Про бойові дії українських повстанців проти Вермахту в УШПР повідомляв 1 червня 1943 року штаб партизанських загонів Житомирської області: «20.5.43 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, у результаті було вбито 30 німців». Командир Рівненського партизанського з’єднання №1 Василь Бегма у своєму черговому звіті писав: «26.6.43р. в с. Хараїмівка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами. Убито 4 німці й 19 націоналістів. При виїзді з Хараїмівки націоналісти влаштували засідку та вбили 7 німців».
Українсько-німецьке протистояння підтверджує у власному щоденнику відомий комісар Сумського партизанського з’єднання Семен Руднєв: «Наконец мы попали в район действия так называемых «бульбовцев», это одна разновидность украинских националистов, которые дерутся против немцев и партизан. Здесь же в этих районах находятся «бандеровцы», тоже националисты, которые дерутся против немцев, «бульбовцев» и партизан». У наступному записі від 24 червня 1943 року він ще раз наголошує на збройній боротьбі УПА з німцями: «За эти дни… нервы настолько напряжены, что я вторые сутки почти ничего не кушаю. Так как здесь такое политическое переплетение, что надо крепко думать, убить – это очень простая вещь… Националисты – наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй, и думай».
Свідчення німецьких документів
А ось що з цього приводу пишеться в німецьких документах. У звіті СД за 19 березня 1943 року йдеться: «У генеральному окрузі Волинь-Поділля націоналістично-українська… банда розвиває власну активність. Численні напади на територію східніше від шосе Рівне – Луцьк проводять переважно члени цієї банди». В липні 1943 року занепокоєність ситуацією з УПА висловив керівник генерального округу Волинь – Поділля Шене в записці на ім’я А.Розенберга: «На Волині немає жодної області не зараженої націоналістичними бандами. Особливо в західних областях – Любомль, Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Крем’янець – діяльність банд прийняла такі форми, що вже декілька тижнів можна говорити про збройне повстання».
Шеф СД в Галичині телеграфував 22 квітня 1944 року керівникові СС Г.Мюллеру: « УПА виступає в регіоні як переконлива дестабілізуюча сила, вона має намір посилити цю діяльність надалі й намагається захопити всю українську молодь так званою «лісовою ідеєю»… Окремі групи, особливо в південній частині регіону, не бояться навіть нападати на підрозділи німецького». У свою чергу, керівник охоронної поліції і СД в Тернополі у звіті за 22 травня 1944 року писав: «10 травня 1944 р. УПА знищила обоз жандармського пост Бучача, коли він перебував у Річиці, округ Дрогобуж».
Колківська республіка
У результаті боротьби УПА з німцями в Західній Україні виникали цілі повстанські партизанські краї, де гітлерівці боялися навіть з’являтися. Один із таких було створено в травні 1943 року на територіях Колківського, Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів, у його межах проголосили так звану Колківську республіку. Як відомо, вона проіснувала до жовтня 1943 року й була знищена саме німецькими військами.
До речі, аналогічні утворення виникали на звільнених від окупантів землях радянськими партизанами. Командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. Ковпака П.Вершигора, описуючи це явище, зазначав: «Усе Полісся, за винятком великих комунікацій Сарни – Ковель, Ковель – Брест і Сарни – Лунинець, було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарн до Буга було поділена між УПА і з’єднаннями радянських партизанів, виштовхнутих з-за Горині… Західний берег р. Горинь, райони Стиндень, Степань, Домбровиця, район Колки – Рафалівка були в руках УПА, за ними до Стохода – радянські партизани, і від річки Стоход на Захід – повністю націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані, – якась біла пляма на карті Полісся».
«Суперсекретний» документ російських спецслужб
Зовсім інша ситуація щодо співпраці УПА з Вермахтом. Справа в тому, що в архівах є безліч документів, котрі підтверджують наявність відповідних договорів, на них і спираються відповідні політичні сили. Однак вони свідчать про підписання з кінця 1943 року лише локальних домовленостей, на окремо взятих територіях, але не було загальної угоди між вищим керівництвом Рейху та ОУН (б), про що говорять комуністи й окремі представники партії регіонів, явно маніпулюючи даними.
До цього питання варто підходи не з позицій сьогодення, а тогочасної ситуації, яка склалася в західноукраїнських землях. Наступ Червоної Армії поставив українських повстанців перед необхідністю вести боротьбу на два фронти. Розуміючи її безперспективність, націоналісти шукають контактів із Вермахтом. І справа не в прихильності до нацистського режиму – командири окремих загонів УПА намагалися в такий спосіб убезпечити себе від повного розгрому радянськими військами, адже розуміли, що в недалекому майбутньому саме з цією силою доведеться вести боротьбу за незалежність, тому й прагли отримати від німців зброю, звільнити своїх бійців із в’язниць та захистити місцеве населення від свавілля німецьких солдатів. Відповідні угоди підписувалися на тих територіях, де повстанці не мали змоги вести боротьбу з переважаючими силами противника. У свою чергу, радянські партизани, що перебували в таких районах, робили суперечливі звіти щодо діяльності УПА.
Наприклад, у змісті одного з договорів, укладеного з німецьким керівництвом Володимирського округу 5 грудня 1943 року, ішлося про те, що нацисти зобов’язуються не нападати на українські села з боку залізничних доріг (окупанти проводили каральні акції як відплату за диверсії червоних партизан на залізниці. – Авт.), відпускати полонених, відмовитися від практики переслідування сімей повстанців, вести спільні військові дії проти радянських партизан. У свою чергу, українці, мали проводити диверсійну та розвідувальну роботу в тилу радянських військ. З такою ж метою використовував УПА в районах Постойно, Кременець, Верба, Кохін, Бережанце, Подкамень, Деражне керівник відділу розвідки бойової групи «Прюцман» штурбанфюрер СС Шмітц.
Варто визнати, що була спроба підписати загальну угоду щодо спільних дій. Такі переговори велися з січня 1944 року, проте безрезультатно. Обидві сторони зрозуміли, що не в змозі виконати вимог один одного. Упівці – не нападати на німецькі частини, не вести пропагандистку роботу серед поліції та солдат дивізії СС «Галичина», припинити терор проти польського населення. Німці – не проводити продуктові та каральні операції, не відправляти українців на роботи до Німеччини. Уже в ході цих перемовин нацисти дійшли висновку, що українські повстанці їх використовують. «Незважаючи на те, що контакти з Герасимівським (уповноважений для проведення переговорів зі сторони ОУН(б). – Авт.) і командирами УПА більш низького рангу підтримуються доволі довго, видається, що всі ці старання охоронної поліції залишаються безрезультатними, – писалося в одному зі звітів СД. – Хоча Герасимівський запевняє, що будуть негайно віддані накази про заборону завдання збитків німецьким інтересам… За діями загонів УПА в регіоні Галичина не помітно, що вони отримали від свого керівництва накази, що виходять із домовленостей… І надалі… українська сторона знищує німецьких поліційних чинів…Дезертири й перебіжчики з дивізії СС «Галичина» приймаються в загони, посилюється терор української сторони проти польських населених пунктів. Ці факти підтверджують припущення, що для бандерівської групи неважливо дотримуватися вимог німецької сторони та зміцнення співпраці. Поставши перед необхідністю боротьби на два фронти, вона, використовуючи тактику затримок та обіцянок, намагається опертися на німецьку сторону й дочекатися, доки остаточно проясниться військова ситуація».
До речі, саме цей документ наводять противники УПА, говорячи про підписання договору як про доконаний факт. А російські спецслужби, після того як у СБУ почали розсекречувати документи тих часів, навіть вивісили його на своєму сайті, «відкопавши» його у своїх фондах, і піднесли як суперсекретний. Звідки ж їм знати, що в Україні кожен дослідник може безперешкодно ознайомитися з його змістом у Центральному архіві вищих органів влади.
Німецькі документи доводять, що для окупантів ці переговори були вигідні з декількох причин: по-перше, зменшувалися напади українців на тилові продуктові склади; по-друге, з’являлася можливість у ймовірному збройному конфлікті з поляками отримати в особі повстанців якщо не союзників, то принаймні помічників для забезпечення порядку в тилу; по-третє, давали можливість отримати розвіддані про ворогів Вермахту від УПА, що полегшувало роботу німецьких спецслужб; по-четверте, зустрічі з представниками різних течій українського націоналістичного руху сприяли поглибленню розколу в ОУН; по-п’яте, знайомство з ватажками повстанської армії давало змогу ретельно її контролювати, а в майбутньому, за необхідності, ліквідувати.
Співпраця УПА і партизанів
Варто зазначити, що аналогічні угоди в 1943 році підрозділи УПА укоадали з радянськими партизанськими з’єднаннями. Щоправда, умови в них відрізнялися: як правило, партизани прохали повстанців пропустити їх через свою територію, націоналісти – не розповсюджувати більшовицьку пропаганду. Нерідко і ті, й інші, відзначали, що роблять спільну справу – б’ють гітлерівців.
Коли партизани тільки з’явилися в західноукраїнських землях, то воліли не конфліктувати з націоналістами через слабкість своїх позицій у регіоні, відсутність підтримки населення та утримування повстанцями кращих вогневих рубежів, що могло призвести до непотрібних втрат серед особового складу. Причому підписання угоди про ненапад у одній області не убезпечувало від бойових дій в іншій.
Деталі одного з таких договорів описав у своєму щоденнику вже згадуваний Руднєв: «Нам сегодня предстоит задача форсировать Горынь, переправ нет, за исключением Яновой Долины, но там немецкий гарнизон… Решили делать наплавной мост через Горынь между селами Крчин – Здвиждже, но националисты, человек 500, заняли Здвиждже и заявили, что переправу строить не дадут. Ковпак решил раз так, то дать бой и смести это село, чему я решительно воспротивился; это просто не требуется большого ума, но жертвы с одной и другой стороны, жертвы мирного населения, детей и женщин. Я решил пойти на дипломатические переговоры… Договорились не трогать друг друга. Наша бескровная дипломатическая победа является блестящим маневром… Оказывается, здесь надо быть не только хорошо грамотным в военном и политическом отношении, но и применять «дипломатию». Бойцы смеются, что придется писать 3-й том дипломатии» (напередодні війни було написано тільки 2 томи. – Авт.).
Аналогічний договір уклали «народні месники» Григорія Балицького. Під час переговорів з повстанцями під командуванням Карпенка в листі до нього вони писали: «Шановний Карпенку! Одержавши Вашого листа, повідомляємо Вас і Ваших друзів у тім, що ми загін Червоних Українських партизан: наше головне завдання, як нам відомо, і Ваше, вести боротьбу з німецькими загарбниками. А тому зрозумійте Ви, що ми не ведемо боротьби проти Вас і мирного населення, а навпаки разом з Вами воліємо знищувати спільного ворога – німця». Після підписання договору партизани Балицького безперешкодно пройшли необхідною їм територією.
Утім, партизанські ватажки не завжди притримувалися визначеної тактики.
Невдоволення з цього приводу висловлював в своєму звіті секретар Рівненського підпільного обкому Василь Бегма: «Отдельные командиры партизанских отрядов стали на путь переговоров с полевыми командирами УПА и даже заключали с ними договоры о нейтралитете».
Балицький у своєму щоденнику за 1 серпня 1943 року з цього приводу зробив ще більш гнівний запис: «Вечером приехал полковник Медведев со своей свитой. Поставил мне несколько вопросов, обвиняя меня в том, что я беспощадно бью националистическую сволочь. Я ему ответил, дипломатически: «Пошел ты к х-м, ты можешь вести дипломатические переговоры с этой сволочью, но я буду вести разъяснительную работу из автоматов и пулеметов». І це незважаючи на те, його з’єднання також підписувало мирні домовленості.
З наближенням до регіону Радянської армії дипломатія партизан змінилася, вони відмовилися від підписання будь-яких домовленостей і розпочали активні воєнні дії проти УПА, чим, власне, і підштовхнули упівців до пошуку союзника в особі німецького Вермахту. Неабияку роль у цьому відіграв і той факт, що радянська влада засуджувала й не сприймала дії українських націоналістів, спрямовані на відновлення української державності.
…Як бачимо, у той час договори про неведення військових дій з УПА укладали не тільки німці, а й радянські партизани. Причому кожен із партизанських загонів чи німецьких військових гарнізонів переслідував власні цілі – у конкретний момент і в окремо взятому регіоні. Тому говорити в такій ситуації про співпрацю УПА з Вермахтом одночасно на всій території Західної України, на нашу думку, є абсурдним і некоректним. Мову можна вести про підписання локальних домовленостей, при цьому не варто забувати, що аналогічні угоди укладалися між українськими повстанцями й радянськими партизанами.
Володимир Гінда, історик
Поліцейська держава
"У Німеччині вони спочатку прийшли за комуністами, але я не сказав нічого, тому що не був комуністом. Потім вони прийшли за євреями, але я промовчав, тому що не був євреєм... Потім вони прийшли за членами профспілки, але я не був членом профспілки. Потім прийшли за католиками, але я, будучи протестантом, не сказав нічого. А коли вони прийшли за мною - за мене вже не було кому заступитися".
Мартін Німеллер
Із грецької "politeja" - це "державне мистецтво". Проте першоосновою вказаного терміна є слово polis - місто-держава. Тобто "поліція" - це управління загальними міськими, державними справами в широкому розумінні.
У часи абсолютизму у Франції внаслідок боротьби буржуазії проти феодалів зароджується так звана "поліцейська" держава.
Основні риси такої держави - урядова опіка та втручання в усі сфери життя, відсторонення громадян від участі в держуправлінні, підпорядкування економіки інтересам збільшення державної скарбниці, наявність дуже розгалуженої бюрократії.
Органи держави мали право безмежного втручання в приватне життя з метою ощасливлення громадян. Тож державний примус застосовувався не лише для гарантування безпеки, а й створення умов для добробуту громадян.
Демократія - це порядок
Ця фраза Януковича вже стала крилатою. Однак повернемось в українські будні та звернемо увагу на риси "поліцейської" держави на прикладі української міліції.
Міліція в Україні, згідно першій частині закону - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
"Наявність дуже розгалуженої бюрократії"
11 березня новим міністром Внутрішніх справ став сумно відомий своїми фашистськими та шовіністськими заявами Анатолій Могильов.
Відомо, що для контролю над будь-яким органом, а тим паче над органом, який у "поліцейській" державі виконує функції, що не притаманні сучасній міліції, потрібна людина, на яку завжди можна знайти компромат.
І, здається, такий компромат на міністра, за словами Юрія Луценка є: "Могильов причетний до організованого злочинного угрупування в Криму. Могильов сліпо виконує антилюдські накази".
Не погоджусь з думкою Луценка. Адже Могильов тільки діє по чіткій схемі, яку випробував на кінці своєї каденції президент Кучма, коли почав впроваджувати "поліцейську" державу.
Натомість Янукович кар'єру президента розпочав саме із цього. Найбільш "неблагонадійні" області Галичини очолили люди, які були фігурантами в кримінальних справах. За три місяці, була створена, чи скоріше відновлена, чітка бюрократична система МВС із кадрів епохи Кучми, які повинні "бути професіоналами та сприяти покращенню добробуту людей".
Особливо цинічно це виглядає з точки зору 17-ї статті того ж закону "Про міліцію": "На службу приймаються громадяни, здатні за своїми особистими, діловими і моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров'я виконувати покладені на міліцію завдання.
Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувались за вчинення злочину".
"Відсторонення громадян від участі в державному управлінні"
Цієї неділі повинні були пройти чергові вибори до місцевих органів влади. Але 16 лютого вибори відмінили, мотивуючи це відсутністю в бюджеті коштів.
Сьогодні, після створення розгалуженої бюрократичної структури, ще до настання зими, влада хоче якнайшвидше провести вибори. Бо після зими хто знає, як люди прореагують на ймовірне підвищення житлово-комунальних послуг?
"У нас найближчим часом, в 2011 році будуть вибори в місцеві ради". Віктор Янукович, 28 квітня. "Можна готуватися до виборів восени". Янукович, 23 травня.
"Урядова опіка та втручання в усі сфери життя"
Для покращення добробуту громадян необхідно підпорядкувати суспільство собі. Це найбільш небезпечна риса "поліцейської" держави. Адже нехтується будь-якими громадянськими та суспільними правами громадян, заради покращення чи то економіки, чи то стабільності розвитку держави.
Сьогодні режим Януковича, який узурпував законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, хоче керувати всіма сферами суспільства.
Остання ланка, яку "поліцейській" державі необхідно захопити, є місцеве самоврядування.
Розглядається можливість проведення місцевих виборів за мажоритарною системою, яка може спричинити підконтрольність мажоритарщиків діючій системі. А без зміни законодавства, люди так і не зможуть відкликати депутатів.
Хоча про яку політичну відповідальність можна казати? Коли, приміром, єдиною облрадою, яка підтримала харківські угоди, є Київська, де у 2006 році більше 50% отримав БЮТ, лідерка якого, Юлія Тимошенко, різко висловилась проти угод, та спільно з ВО "Свобода" та іншими політичними силами влаштувала цілу "антиугодівську кампанію" за допомогою мітингів та ЗМІ?
Власне, якраз ЗМІ для сучасної "поліцейської" держави є ворогом № 1.
З цією метою була розгорнута ціла кампанія з побиття журналістів, перешкоджанню професійній діяльності та цензурі на телеканалах. При чому це все робилось настільки "пафосно" та нахабно, щоб показати всьому суспільству: вони прийшли надовго, і будь-який спротив буде каратись!
По цих посиланнях наведено тільки найбільш гучні приклади реального впливу з боку "поліцейської" держави на ЗМІ.
А скільки ще є прикладів, коли ЗМІ не допускають на прес-конференції Януковича, коли на телебаченні вводяться усники, коли б'ють та перешкоджають діяльності журналістів.
Все ж, ми покладаємось на журналістів, які є нашою останньою надією.
Наступним етапом у становленні "поліцейської" держави є безпосередній вплив та залякування людей. Завдання репресивного апарату - знайти та покарати найактивніших та найбільш "неблагонадійних", які не згідні з офіційною позицією влади.
Так, під час мітингу опозиції 27 квітня під ВР, міліція б'є мітингувальників, затримує голову Тернопільської обласної ради Олексія Кайду, а в самій Раді фракція ПР б'є кілька незгідних депутатів.
Уже через кілька днів після мітингу, 1 травня, міліція порушує кримінальну справу та викликає на допит організаторів акції від ВО "Свобода.
Цікаво, що правоохоронні органи беруть на себе ще одну функцію.
У постанові про примусовий привід йдеться про те, що затримані "через гучномовці та інші звукові прилади викрикували образливі брутальні вислови загального характеру, спрямовані на адресу посадових осіб органів державної влади з настійливими вимогами виконати їхні безпідставні бажання, у наслідок чого порушено спокій місцевих жителів та нормальну узгодженість їхньої життєдіяльності".
Тобто міліція вже сьогодні визначає які бажання є підставними, а які безпідставними.
Згодом на допит викликають і Олега Тягнибока, від якого вимагають списки всіх членів партії та присутніх на мітингу людей. Цього ж вимагали і від керівництва БЮТ.
Таких прикладів діяльності міліції по всій Україні безліч. А скільки тих випадків, що українці про них не знають, безпідставно затримують та б'ють усіх незгідних із політикою влади!
"А взагалі я б виділив для мітингів яке-небудь велике поле на околиці Києва, де ніхто нікому не заважає. І там кричіть, скільки хочете, як у Гайд-парку в Лондоні. Туди прийдуть ті, кого цікавлять ваші ідеї, будете нарощувати прихильників, не перешкоджаючи життю інших". Анатолій Могильов, 11 травня.
Та політичними переслідуваннями "поліцейська" держава не обмежується.
Тут достатньо одного прикладу, який підтверджує слова Мартіна Німеллера про те, що в "поліцейській" державі ти завжди можеш виявитись винним, та на тебе очікуватиме сумна доля.
Не пройшло ще ста днів цієї "нео-поліцейської" держави, а 27 травня в Шевченківському районному відділенні міліції м. Києва загадковим чином загинув студент! Студент, якому щойно виповнилось 19 років, за словами міліції, загинув від того що "кілька раз упав, через що одержав черепно-мозкову травму".
Приклад більш ніж кричущий.
Адже наступного дня, батькам заборонили забрати тіло сина з моргу, а на сусідів студента по гуртожитку тиснуть правоохоронці з вимогами визнати те, чого не було.
* * *
Сьогоднішня Україна набуває рис "поліцейської" держави.
Міліцією керують кримінальні авторитети. Громадян позбавляють права обирати владу. Здійснюється тотальний тиск на всі сфери суспільного життя, включаючи ЗМІ, політичні партії та простих людей.
Тих самих людей, для яких і була складена передвиборча програма кандидата в президенти Януковича "Україна для людей".
Різниця між українською "поліцейською" державою та французькою доби абсолютизму не значна.
У Франції "поліцейська" держава зародилась внаслідок боротьби буржуазії проти феодалів. В Україні - внаслідок боротьби українців проти промосковського антидержавного режиму олігархічних кланів.
Біда в тому, що якщо вчасно не прокинутись, не розплющити очі, то завтра за нас вже не буде кому заступитись!
Олександр Аронець, юрист, випускник "Києво-Могилянської академії", спеціально для УП
Мартін Німеллер
Із грецької "politeja" - це "державне мистецтво". Проте першоосновою вказаного терміна є слово polis - місто-держава. Тобто "поліція" - це управління загальними міськими, державними справами в широкому розумінні.
У часи абсолютизму у Франції внаслідок боротьби буржуазії проти феодалів зароджується так звана "поліцейська" держава.
Основні риси такої держави - урядова опіка та втручання в усі сфери життя, відсторонення громадян від участі в держуправлінні, підпорядкування економіки інтересам збільшення державної скарбниці, наявність дуже розгалуженої бюрократії.
Органи держави мали право безмежного втручання в приватне життя з метою ощасливлення громадян. Тож державний примус застосовувався не лише для гарантування безпеки, а й створення умов для добробуту громадян.
Демократія - це порядок
Ця фраза Януковича вже стала крилатою. Однак повернемось в українські будні та звернемо увагу на риси "поліцейської" держави на прикладі української міліції.
Міліція в Україні, згідно першій частині закону - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
"Наявність дуже розгалуженої бюрократії"
11 березня новим міністром Внутрішніх справ став сумно відомий своїми фашистськими та шовіністськими заявами Анатолій Могильов.
Відомо, що для контролю над будь-яким органом, а тим паче над органом, який у "поліцейській" державі виконує функції, що не притаманні сучасній міліції, потрібна людина, на яку завжди можна знайти компромат.
І, здається, такий компромат на міністра, за словами Юрія Луценка є: "Могильов причетний до організованого злочинного угрупування в Криму. Могильов сліпо виконує антилюдські накази".
Не погоджусь з думкою Луценка. Адже Могильов тільки діє по чіткій схемі, яку випробував на кінці своєї каденції президент Кучма, коли почав впроваджувати "поліцейську" державу.
Натомість Янукович кар'єру президента розпочав саме із цього. Найбільш "неблагонадійні" області Галичини очолили люди, які були фігурантами в кримінальних справах. За три місяці, була створена, чи скоріше відновлена, чітка бюрократична система МВС із кадрів епохи Кучми, які повинні "бути професіоналами та сприяти покращенню добробуту людей".
Особливо цинічно це виглядає з точки зору 17-ї статті того ж закону "Про міліцію": "На службу приймаються громадяни, здатні за своїми особистими, діловими і моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров'я виконувати покладені на міліцію завдання.
Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувались за вчинення злочину".
"Відсторонення громадян від участі в державному управлінні"
Цієї неділі повинні були пройти чергові вибори до місцевих органів влади. Але 16 лютого вибори відмінили, мотивуючи це відсутністю в бюджеті коштів.
Сьогодні, після створення розгалуженої бюрократичної структури, ще до настання зими, влада хоче якнайшвидше провести вибори. Бо після зими хто знає, як люди прореагують на ймовірне підвищення житлово-комунальних послуг?
"У нас найближчим часом, в 2011 році будуть вибори в місцеві ради". Віктор Янукович, 28 квітня. "Можна готуватися до виборів восени". Янукович, 23 травня.
"Урядова опіка та втручання в усі сфери життя"
Для покращення добробуту громадян необхідно підпорядкувати суспільство собі. Це найбільш небезпечна риса "поліцейської" держави. Адже нехтується будь-якими громадянськими та суспільними правами громадян, заради покращення чи то економіки, чи то стабільності розвитку держави.
Сьогодні режим Януковича, який узурпував законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, хоче керувати всіма сферами суспільства.
Остання ланка, яку "поліцейській" державі необхідно захопити, є місцеве самоврядування.
Розглядається можливість проведення місцевих виборів за мажоритарною системою, яка може спричинити підконтрольність мажоритарщиків діючій системі. А без зміни законодавства, люди так і не зможуть відкликати депутатів.
Хоча про яку політичну відповідальність можна казати? Коли, приміром, єдиною облрадою, яка підтримала харківські угоди, є Київська, де у 2006 році більше 50% отримав БЮТ, лідерка якого, Юлія Тимошенко, різко висловилась проти угод, та спільно з ВО "Свобода" та іншими політичними силами влаштувала цілу "антиугодівську кампанію" за допомогою мітингів та ЗМІ?
Власне, якраз ЗМІ для сучасної "поліцейської" держави є ворогом № 1.
З цією метою була розгорнута ціла кампанія з побиття журналістів, перешкоджанню професійній діяльності та цензурі на телеканалах. При чому це все робилось настільки "пафосно" та нахабно, щоб показати всьому суспільству: вони прийшли надовго, і будь-який спротив буде каратись!
По цих посиланнях наведено тільки найбільш гучні приклади реального впливу з боку "поліцейської" держави на ЗМІ.
А скільки ще є прикладів, коли ЗМІ не допускають на прес-конференції Януковича, коли на телебаченні вводяться усники, коли б'ють та перешкоджають діяльності журналістів.
Все ж, ми покладаємось на журналістів, які є нашою останньою надією.
Наступним етапом у становленні "поліцейської" держави є безпосередній вплив та залякування людей. Завдання репресивного апарату - знайти та покарати найактивніших та найбільш "неблагонадійних", які не згідні з офіційною позицією влади.
Так, під час мітингу опозиції 27 квітня під ВР, міліція б'є мітингувальників, затримує голову Тернопільської обласної ради Олексія Кайду, а в самій Раді фракція ПР б'є кілька незгідних депутатів.
Уже через кілька днів після мітингу, 1 травня, міліція порушує кримінальну справу та викликає на допит організаторів акції від ВО "Свобода.
Цікаво, що правоохоронні органи беруть на себе ще одну функцію.
У постанові про примусовий привід йдеться про те, що затримані "через гучномовці та інші звукові прилади викрикували образливі брутальні вислови загального характеру, спрямовані на адресу посадових осіб органів державної влади з настійливими вимогами виконати їхні безпідставні бажання, у наслідок чого порушено спокій місцевих жителів та нормальну узгодженість їхньої життєдіяльності".
Тобто міліція вже сьогодні визначає які бажання є підставними, а які безпідставними.
Згодом на допит викликають і Олега Тягнибока, від якого вимагають списки всіх членів партії та присутніх на мітингу людей. Цього ж вимагали і від керівництва БЮТ.
Таких прикладів діяльності міліції по всій Україні безліч. А скільки тих випадків, що українці про них не знають, безпідставно затримують та б'ють усіх незгідних із політикою влади!
"А взагалі я б виділив для мітингів яке-небудь велике поле на околиці Києва, де ніхто нікому не заважає. І там кричіть, скільки хочете, як у Гайд-парку в Лондоні. Туди прийдуть ті, кого цікавлять ваші ідеї, будете нарощувати прихильників, не перешкоджаючи життю інших". Анатолій Могильов, 11 травня.
Та політичними переслідуваннями "поліцейська" держава не обмежується.
Тут достатньо одного прикладу, який підтверджує слова Мартіна Німеллера про те, що в "поліцейській" державі ти завжди можеш виявитись винним, та на тебе очікуватиме сумна доля.
Не пройшло ще ста днів цієї "нео-поліцейської" держави, а 27 травня в Шевченківському районному відділенні міліції м. Києва загадковим чином загинув студент! Студент, якому щойно виповнилось 19 років, за словами міліції, загинув від того що "кілька раз упав, через що одержав черепно-мозкову травму".
Приклад більш ніж кричущий.
Адже наступного дня, батькам заборонили забрати тіло сина з моргу, а на сусідів студента по гуртожитку тиснуть правоохоронці з вимогами визнати те, чого не було.
* * *
Сьогоднішня Україна набуває рис "поліцейської" держави.
Міліцією керують кримінальні авторитети. Громадян позбавляють права обирати владу. Здійснюється тотальний тиск на всі сфери суспільного життя, включаючи ЗМІ, політичні партії та простих людей.
Тих самих людей, для яких і була складена передвиборча програма кандидата в президенти Януковича "Україна для людей".
Різниця між українською "поліцейською" державою та французькою доби абсолютизму не значна.
У Франції "поліцейська" держава зародилась внаслідок боротьби буржуазії проти феодалів. В Україні - внаслідок боротьби українців проти промосковського антидержавного режиму олігархічних кланів.
Біда в тому, що якщо вчасно не прокинутись, не розплющити очі, то завтра за нас вже не буде кому заступитись!
Олександр Аронець, юрист, випускник "Києво-Могилянської академії", спеціально для УП
Не такий страшний чорт
З репутацією Григорію Юхимовичу Распутіну явно не поталанило. На довгі роки його ім'я стало синонімом дикої розпусти і мракобісся. Негативне ставлення до нього об'єднало зовсім різних людей — імператрицю Марію Федорівну і більшовицького вождя Володимира Ульянова, царського прем'єр-міністра Петра Столипіна і прем'єра Тимчасового уряду Олександра Керенського, священика Іліодора і радянського письменника Валентина Пікуля...
Проте у цьому нарисі Распутін постане перед читачами в інших "іпостасях" — як глибоко релігійна людина і паломник, як справжній провидець і лікар, як духовний наставник царської сімї та врешті як людина, життя якої так чи інакше було пов'язане з Києвом. Саме сюди у травні 191Б року Распутін надіслав телеграму на ім'я Миколи II з духовною настановою до останнього російського самодержця
Григорій Распутін: київські сторінки життя
Володимир ГОРАК
Як селянин до Бога навернувся
Значну частину свого життя (близько тридцяти років), мешканець села Покровське Тюменського повіту Тобольської губернії Григорій Распутін мало відрізнявся від своїх земляків. Молодий селянин працював у полі, вів дрібну торгівлю, рибалив, був візником і добряче випивав, маючи далеко не залізне здоров'я. А доленосну роль у його житті відіграв випадок. Якогось дня візникові Григорію випало відвезти до Тюмені Мелентія Заборовського — майбутнього ректора духовної семінарії. Спілкування з "божою людиною", очевидно, зачепило щось потаємне у распутінській душі: незабаром Григорій відвідав широковідомий у Сибіру Верхотурський монастир, а повернувся звідти до рідного села людиною, яка добре усвідомила свою земну місію. А саме — служіння Богові.
Нові життєві орієнтири Распутіна, м'яко кажучи, не знайшли схвалення у його найближчих родичів. Навпаки, такі незвичайні для вчорашнього п'янички слова про місце Бога у житті людини викликали у них відверте глузування. Зрештою, не витримавши принижень, Распутін покинув рідну домівку та пішов у далеку подорож по святих місцях. Причому є серйозні підстави думати, що першим із далеких міст, які стали об'єктом його паломництва, був саме Київ...
До київських святинь
Відомо, що майбутню столицю України Григорій Юхимович відвідував не раз. Однак з огляду на брак конкретних відомостей дуже непросто визначити, скільки разів і коли саме бував Распутін у Києві. Найвірогіднішим часом його візитів сюди були 1897, 1903, 1905 і 1911 роки, причому остання дата, на відміну від трьох попередніх, є абсолютно точною (вона зафіксована у низці історичних праць). Підкреслимо, що саме тоді (у 1911 році) Распутін прибув до Києва поїздом із Санкт-Петербурга. В усі ж попередні роки він приходив сюди... пішки зі свого рідного села Покровського, від якого до Києва — близько 3-х тисяч верст. За один день своєї подорожі селянин з Сибіру долав близько 50 кілометрів, і це значить, що його шлях до Києва тривав... півроку!
Немає сумнівів, що мандрівник-паломник відвідав у Києві всі святі місця. Але найбільше полонила його увагу Свята лавра, яку він ласкаво називав матінкою... Распутін міг годинами дивитись на лаврські бані, думати про таємничий світ стародавніх печер. З часом він навіть перестав розрізняти різні яскраві кольори, сприймаючи все як один дивовижний божий світ. Саме так, суто релігійно, він сприймав Київ у 1911 році, під час візиту до міста царської сім'ї. Усе злилося в його очах у єдине світле ціле — нескінченний людський потік, урочисті дзвони церков, російський цар — божий помазаник на землі і його "янголи-солдати".
...Слід зазначити, що довге паломництво мало позитивний вплив на здоров'я Распутіна. Пізніше він говорив, що Верхотурський монастир у Сибіру і святі місця в Києві позбавили його хвороб.
Шлях до царської родини розпочався в Києві
Чорногорські принцеси Анастасія і Міліца — дружини великих князів Миколи Миколайовича і Петра Миколайовича, якось побачили на подвір'ї Золотоверхого Михайлівського собору у Києві чоловіка у вбранні мандрівника, який рубав дрова. Це був Григорій Распутін, який іноді під час своїх паломництв працював поденно. Мандрівник із далекого Сибіру чимось при¬вабив молодих жінок з вищого світу. Відбулося знайомство, і за деякий час чорногорські принцеси вже знали про Распутіна майже все. У тому числі, те, що дивовижний сибіряк, окрім проповідування слова Божого, має здатність лікувати людей — як би зараз сказали, за допомогою нетрадиційної медицини. Як члени імператорського Дому Романових, принцеси знали жахливу таємницю царської родини: довгоочікуваний спадкоємець трону хворів на гемофілію. Принцеси прямо запитали Распутіна, чи може він допомогти маленькому Олексієві Миколайовичу. Распутін погодився, про що одна із сестер негайно повідомила у Петроград.
Пізніше, ставши близьким другом імператорської родини, він неодноразово рятував царського сина від неминучої смерті. Рятував у ситуаціях, коли висококваліфіковані придворні лікарі не могли нічого зробити....
Распутін ледь не врятував Столипіна
4 вересня 1911 року в Києві помер царський прем'єр-міністр Петро Столипін, смертельно поранений революціонером-терористом Богровим....
Стосунки друга царської родини Распутіна і прем'єра Столипіна виявилися неоднозначними. Спочатку вони були досить теплими: Григорій Юхимович зумів вилікувати важко поранену революціонерами доньку Петра Аркадійовича. Однак пізніше, отримавши сумнівні відомості про темні справи Распутіна, Столипін спробував переконати царя, що дружба з такою людиною є небажаною... Тим самим в одну мить Петро Аркадійович перетворився на запеклого ворога "сибірського мужика"...
У кінці серпня 1911 року цар Микола II збирався разом із родиною відвідати Київ, аби взяти участь в урочистостях, присвячених 50-літтю скасування кріпацтва. Супроводжувати найяснішу родину мав і Петро Столипін. Однак за кілька днів до поїздки Распутін, який володів даром провидіння, попередив імператора: Столипіну їхати до Києва не можна, його там вб'ють. Але імператор проігнорував цю пораду, і 1 вересня 1911 року у Київському оперному театрі пролунали фатальні для Столипіна постріли.
Зв'язок на відстані
Очевидно, у 1911 році Распутін востаннє побував у нашому місті. Однак на цьому його зв'язки з Києвом не припинилися. Про цікавий епізод із власного життя розповідала одна із прихильниць царського фаворита Олена Джанумова. У листопаді 1915 року вона отримала тривожну телеграму з Києва про те, що її племінниця Аліса помирає від важкої хвороби. Джанумова негайно повідомила про це "старця", і він одразу ж вирішив допомогти. "Святий чорт" — так часто називали Распутіна його вороги — міцно стиснув у своїх долонях руку Олени, обличчя його напружилося і стало блідо-жовтим, і він, наче заклинання, весь час повторював: "Вона не помре!" Відчувалося, що у цей лікувальний сеанс на відстані Распутін вклав усі свої сили. Незабаром Джанумова дізналась, що життя племінниці у безпеці.
Менш ніж через рік, у травні 1916 року, цар Микола II, який перебував тоді в Києві, отримав телеграму від Григорія Юхимовича. Той закликав імператора бути сильним у боротьбі із силами темряви. Очевидно, малося на увазі, що у цій боротьбі головною духовною опорою царської родини має бути саме Григорій Распутін...
(Відомо, що незадовго до смерті, відчуваючи, що коло стискається, старець зробив своє останнє, найстрашніше пророцтво: у разі його смерті, а надто, якщо до неї буде причетний бодай далекий родич Романових, увесь їхній рід, починаючи з імператора та його сім'ї, невдовзі загине. Так воно і сталося: Фелікс Юсупов "со товаріщі" зробив свою справу, а через кілька років у підвалі будинку Іпатьєва пророцтво справдилося. Проте цей трагічний факт не додає зловісності до загадкової постаті нещасного старця, а лише підтверджує його незвичайний дар.)
...Між іншим, серйозні дослідження таких російських істориків, як Платонов і Боханов, доводять, що всі так звані темні сторони життя Распутіна — не більш як витвір фантазії ворогів царської влади, котрі намагалися будь-якими методами дискредитувати її (владу) і все, що з нею пов'язано. Тобто святим — у прямому розумінні цього слова — старець, звичайно, не був, але й образ чорта з ріжками, який зберегла для нас історія, насправді має мало спільного з реальною людиною.
Проте у цьому нарисі Распутін постане перед читачами в інших "іпостасях" — як глибоко релігійна людина і паломник, як справжній провидець і лікар, як духовний наставник царської сімї та врешті як людина, життя якої так чи інакше було пов'язане з Києвом. Саме сюди у травні 191Б року Распутін надіслав телеграму на ім'я Миколи II з духовною настановою до останнього російського самодержця
Григорій Распутін: київські сторінки життя
Володимир ГОРАК
Як селянин до Бога навернувся
Значну частину свого життя (близько тридцяти років), мешканець села Покровське Тюменського повіту Тобольської губернії Григорій Распутін мало відрізнявся від своїх земляків. Молодий селянин працював у полі, вів дрібну торгівлю, рибалив, був візником і добряче випивав, маючи далеко не залізне здоров'я. А доленосну роль у його житті відіграв випадок. Якогось дня візникові Григорію випало відвезти до Тюмені Мелентія Заборовського — майбутнього ректора духовної семінарії. Спілкування з "божою людиною", очевидно, зачепило щось потаємне у распутінській душі: незабаром Григорій відвідав широковідомий у Сибіру Верхотурський монастир, а повернувся звідти до рідного села людиною, яка добре усвідомила свою земну місію. А саме — служіння Богові.
Нові життєві орієнтири Распутіна, м'яко кажучи, не знайшли схвалення у його найближчих родичів. Навпаки, такі незвичайні для вчорашнього п'янички слова про місце Бога у житті людини викликали у них відверте глузування. Зрештою, не витримавши принижень, Распутін покинув рідну домівку та пішов у далеку подорож по святих місцях. Причому є серйозні підстави думати, що першим із далеких міст, які стали об'єктом його паломництва, був саме Київ...
До київських святинь
Відомо, що майбутню столицю України Григорій Юхимович відвідував не раз. Однак з огляду на брак конкретних відомостей дуже непросто визначити, скільки разів і коли саме бував Распутін у Києві. Найвірогіднішим часом його візитів сюди були 1897, 1903, 1905 і 1911 роки, причому остання дата, на відміну від трьох попередніх, є абсолютно точною (вона зафіксована у низці історичних праць). Підкреслимо, що саме тоді (у 1911 році) Распутін прибув до Києва поїздом із Санкт-Петербурга. В усі ж попередні роки він приходив сюди... пішки зі свого рідного села Покровського, від якого до Києва — близько 3-х тисяч верст. За один день своєї подорожі селянин з Сибіру долав близько 50 кілометрів, і це значить, що його шлях до Києва тривав... півроку!
Немає сумнівів, що мандрівник-паломник відвідав у Києві всі святі місця. Але найбільше полонила його увагу Свята лавра, яку він ласкаво називав матінкою... Распутін міг годинами дивитись на лаврські бані, думати про таємничий світ стародавніх печер. З часом він навіть перестав розрізняти різні яскраві кольори, сприймаючи все як один дивовижний божий світ. Саме так, суто релігійно, він сприймав Київ у 1911 році, під час візиту до міста царської сім'ї. Усе злилося в його очах у єдине світле ціле — нескінченний людський потік, урочисті дзвони церков, російський цар — божий помазаник на землі і його "янголи-солдати".
...Слід зазначити, що довге паломництво мало позитивний вплив на здоров'я Распутіна. Пізніше він говорив, що Верхотурський монастир у Сибіру і святі місця в Києві позбавили його хвороб.
Шлях до царської родини розпочався в Києві
Чорногорські принцеси Анастасія і Міліца — дружини великих князів Миколи Миколайовича і Петра Миколайовича, якось побачили на подвір'ї Золотоверхого Михайлівського собору у Києві чоловіка у вбранні мандрівника, який рубав дрова. Це був Григорій Распутін, який іноді під час своїх паломництв працював поденно. Мандрівник із далекого Сибіру чимось при¬вабив молодих жінок з вищого світу. Відбулося знайомство, і за деякий час чорногорські принцеси вже знали про Распутіна майже все. У тому числі, те, що дивовижний сибіряк, окрім проповідування слова Божого, має здатність лікувати людей — як би зараз сказали, за допомогою нетрадиційної медицини. Як члени імператорського Дому Романових, принцеси знали жахливу таємницю царської родини: довгоочікуваний спадкоємець трону хворів на гемофілію. Принцеси прямо запитали Распутіна, чи може він допомогти маленькому Олексієві Миколайовичу. Распутін погодився, про що одна із сестер негайно повідомила у Петроград.
Пізніше, ставши близьким другом імператорської родини, він неодноразово рятував царського сина від неминучої смерті. Рятував у ситуаціях, коли висококваліфіковані придворні лікарі не могли нічого зробити....
Распутін ледь не врятував Столипіна
4 вересня 1911 року в Києві помер царський прем'єр-міністр Петро Столипін, смертельно поранений революціонером-терористом Богровим....
Стосунки друга царської родини Распутіна і прем'єра Столипіна виявилися неоднозначними. Спочатку вони були досить теплими: Григорій Юхимович зумів вилікувати важко поранену революціонерами доньку Петра Аркадійовича. Однак пізніше, отримавши сумнівні відомості про темні справи Распутіна, Столипін спробував переконати царя, що дружба з такою людиною є небажаною... Тим самим в одну мить Петро Аркадійович перетворився на запеклого ворога "сибірського мужика"...
У кінці серпня 1911 року цар Микола II збирався разом із родиною відвідати Київ, аби взяти участь в урочистостях, присвячених 50-літтю скасування кріпацтва. Супроводжувати найяснішу родину мав і Петро Столипін. Однак за кілька днів до поїздки Распутін, який володів даром провидіння, попередив імператора: Столипіну їхати до Києва не можна, його там вб'ють. Але імператор проігнорував цю пораду, і 1 вересня 1911 року у Київському оперному театрі пролунали фатальні для Столипіна постріли.
Зв'язок на відстані
Очевидно, у 1911 році Распутін востаннє побував у нашому місті. Однак на цьому його зв'язки з Києвом не припинилися. Про цікавий епізод із власного життя розповідала одна із прихильниць царського фаворита Олена Джанумова. У листопаді 1915 року вона отримала тривожну телеграму з Києва про те, що її племінниця Аліса помирає від важкої хвороби. Джанумова негайно повідомила про це "старця", і він одразу ж вирішив допомогти. "Святий чорт" — так часто називали Распутіна його вороги — міцно стиснув у своїх долонях руку Олени, обличчя його напружилося і стало блідо-жовтим, і він, наче заклинання, весь час повторював: "Вона не помре!" Відчувалося, що у цей лікувальний сеанс на відстані Распутін вклав усі свої сили. Незабаром Джанумова дізналась, що життя племінниці у безпеці.
Менш ніж через рік, у травні 1916 року, цар Микола II, який перебував тоді в Києві, отримав телеграму від Григорія Юхимовича. Той закликав імператора бути сильним у боротьбі із силами темряви. Очевидно, малося на увазі, що у цій боротьбі головною духовною опорою царської родини має бути саме Григорій Распутін...
(Відомо, що незадовго до смерті, відчуваючи, що коло стискається, старець зробив своє останнє, найстрашніше пророцтво: у разі його смерті, а надто, якщо до неї буде причетний бодай далекий родич Романових, увесь їхній рід, починаючи з імператора та його сім'ї, невдовзі загине. Так воно і сталося: Фелікс Юсупов "со товаріщі" зробив свою справу, а через кілька років у підвалі будинку Іпатьєва пророцтво справдилося. Проте цей трагічний факт не додає зловісності до загадкової постаті нещасного старця, а лише підтверджує його незвичайний дар.)
...Між іншим, серйозні дослідження таких російських істориків, як Платонов і Боханов, доводять, що всі так звані темні сторони життя Распутіна — не більш як витвір фантазії ворогів царської влади, котрі намагалися будь-якими методами дискредитувати її (владу) і все, що з нею пов'язано. Тобто святим — у прямому розумінні цього слова — старець, звичайно, не був, але й образ чорта з ріжками, який зберегла для нас історія, насправді має мало спільного з реальною людиною.
Труба в Мексиканській затоці вибухнула через 10 днів після загибелі Качинського. Випадково?
20 квітня 2010 року біля самого дна Мексиканської затоки раптово розірвалася нафтовидобувна труба платформи Deepwater Horizon. Нафта ринула в чисті води, зупинити бурхливий потік мільйонів барелів не вдавалося більше місяця. Такої катастрофи ще не було в практиці нафтовидобування. Нафтова пляма в Мексиканській затоці поширилася до небувалих розмірів.
Фахівці дивувалися. Робота найсучаснішої платформи в 2009 році була удостоєна премією за безпеку експлуатації. І ось американці починають підозрювати, що це була не техногенна катастрофа, а теракт з метою підриву економіки США.
Куба запросила Росію для бурильних робіт у пошуках нафти в своїй зоні Мексиканської затоки. Конкуренція не бажана. Американське видання Dakota Voice («Голос Дакоти») у статті під заголовком «Чи був вибух платформи свідомим терактом проти Америки?», відзначає: «Є міжнародні «підозрювані», які могли підірвати платформу. Не можна забувати, що в цьому районі веде нафтобурові роботи Росія, і вона виграє, якщо США скоротять власне буріння».
Злочини століття завжди тотожні злочинам політичним. Як правило, не залишають слідству істотних зачіпок на їх розкриття.
Сучасні досягнення криміналістики дозволяють визначити злочинця вже не за відбитками пальців, навіть не за хімічним складом поту, а за одним лише запахом лиходія. Якщо злочин був запланований професіоналами з неодмінною умовою – не залишати навіть щонайменших слідів – тоді слідчі задаються два тисячолітній давності питанням з римського права: Кому це вигідно?
...У січні 1933 року Адольф Гітлер став канцлером і одночасно главою уряду. Для всевладдя фюрерові не вистачало більшості в Рейхстагу. Канцлер Гітлер добився призначення позачергових виборів на березень 1933 року. За прогнозованими результатами витіснити комуністів із Рейхстагу було проблематично.
Хтось підпалює Рейхстаг, і будівля німецького парламенту згорає дотла. Гітлер заявляє, підпал зробили комуністи як сигнал для початку комуністичного перевороту. У справі про підпал парламенту було п`ятеро обвинувачених. На суді змогли довести провину комуніста з Голландії.
За вироком суду з відрубаної голови Марінуса Ван дер Люббе почалася ера націонал-соціалістів. Видано декрет, що відміняв свободу особи, зборів, союзів, слова, друку. Тисячі опозиціонерів арештовані, закрито опозиційні газети. Мандати комуністів у Рейхстагу переходять націонал-соціалістам, і відразу ж приймається закон, що забезпечує Гітлеру необмежену владу.
Тоді європейська преса в коментарях до підпалу Рейхстагу намагалася делікатно запитати: «кому це вигідно?» Але далі припущень, які висловлювалися пошепки на дипломатичних кухнях, нічого не було. Марно було шукати в гітлерівській Німеччині докази, що викривали справжніх злочинців.
Щоб гітлерівський злочин століття був розкритий, знадобилося 14 років. Передувала цьому Друга світова війна і нищівна поразка Німеччини. Зі свідчень очевидців на Нюрнберзькому процесі прояснилося: провокацію з підпалом Рейхстагу в 33-му році здійснили націонал-соціалісти, що рвалися до влади.
Півстоліттям проіснувала офіційна версія: польські офіцери були розстріляні гітлерівцями в 1941 році. На тлі розкриття масових військових злочинів націонал-соціалістів ця версія всіх задовольнила на Нюрнберзькому процесі.
Через 50 років після Катинського лиходійства Михайло Горбачов відповідно до духу своїх реформ і політики гласності – за лічені дні перед ліквідацією СРСР – передав польським керівникам ящик з архівними документами та іншими доказами, що полонених поляків були розстріляв НКВС. Пройшло ще 20 років. Президент Росії Дмитро Медведєв передає полякам решту архівних документів. Радянського Союзу давно немає. Кісточки Сталіна з його підручними лежать у землі. Відповідати перед судом нікому. А керівники незалежної Росії вмивають руки: ми тут ні при чім.
Названі лиходійства ХХ століття змогли бути розкриті лише після ліквідації відповідальних за них країн. Третій Рейх і Радянський Союз канули в Лету. Є ще один резонансний злочин – чекає не дочекається свого розкриття. Вбивство в 1963 році у Далласі президента США Джона Фіцджеральда Кенеді.
Серед версій замаху найбільш екстравагантною виглядає та, що пов`язує вбивство Кенеді зі змовою всередині вищого керівництва США. І слідство, яке тут зайшло в безвихідь, питало: кому це вигідно? За аналогією зі злочинами Гітлера і Сталіна, дочекатися розкриття вбивства президента США, найімовірніше, можна буде лише після ліквідації Сполучених Штатів. А оскільки така перспектива не є видимою навіть у далекому майбутньому, не тільки нашому, але й подальшим поколінням не дізнатися, хто підіслав вбивцю Кенеді.
Переходимо в ХХI століття. Тут уже цілий букет злочинів і версій, що суперечать офіційним.
Напередодні президентських виборів у Росії підривають житлові будинки. Кремль заявляє: це справа рук чеченських терористів. Підполковник Литвиненко говорить інше, видає в Лондоні книгу «ФСБ підриває Росію».
Далі - отруєння в Лондоні політемігранта Литвиненка радіоактивним полонієм. Кремль заявляє: «Це справа рук Березовського, щоб кинути тінь на Путіна». Після розслідування на Британських островах і в Європі з`явилася інша версія. Юстиція Англії вимагає від Росії видачі можливого отруйника. Справа зависає.
Питаємо, коли ж світ дізнається правду? Відповідаємо, коли Росія перестане існувати як держава в її нинішньому вигляді.
Катастрофа літака під Смоленськом, загибель президента Польщі Леха Качинського і великої групи цивільних і військових керівників країни. Лакмусовий папірець слідства, питання – кому це вигідно? – відразу ж заглушається замовними матеріалами в медіа-ресурсах, які так чи інакше, залежать від Москви. Ураган версій, від недотепи-льотчика – до підступів кровожерних моджахедів із Кавказу.
Неждано-негадано з`являється відео, що стало підставою для версії про черговий злочин століття. Катастрофа літака і загибель пасажирів із його екіпажем спланована акція – «справа рук росіян». Відео пропускають через комп`ютерні програми, щоб упевнитися в його достовірності. І версія «злодійства Росії» обростає десятками непрямих доказів.
Запитання. Чи зможуть знайти і юридично зафіксовані прямі докази лиходійського вбивства польського президента? Питання зависає. Хочеш, не хочеш, а погоджуйся з менш сенсаційними версіями катастрофи літака.
...Катастрофа з нафтовою платформою Deepwater Horizon у Мексиканській затоці і подальше масштабне забруднення узбережжя США, дуже ймовірно, знадобилися, щоб відвернути увагу від десятків непрямих доказів, що загибель польського літака з президентом Качинським була спланованою російськими спецслужбами терористичною акцією. Платформу підірвали через 10 днів після загибелі (вбивства?) президента Польщі.
Георгій Бурсов
Фахівці дивувалися. Робота найсучаснішої платформи в 2009 році була удостоєна премією за безпеку експлуатації. І ось американці починають підозрювати, що це була не техногенна катастрофа, а теракт з метою підриву економіки США.
Куба запросила Росію для бурильних робіт у пошуках нафти в своїй зоні Мексиканської затоки. Конкуренція не бажана. Американське видання Dakota Voice («Голос Дакоти») у статті під заголовком «Чи був вибух платформи свідомим терактом проти Америки?», відзначає: «Є міжнародні «підозрювані», які могли підірвати платформу. Не можна забувати, що в цьому районі веде нафтобурові роботи Росія, і вона виграє, якщо США скоротять власне буріння».
Злочини століття завжди тотожні злочинам політичним. Як правило, не залишають слідству істотних зачіпок на їх розкриття.
Сучасні досягнення криміналістики дозволяють визначити злочинця вже не за відбитками пальців, навіть не за хімічним складом поту, а за одним лише запахом лиходія. Якщо злочин був запланований професіоналами з неодмінною умовою – не залишати навіть щонайменших слідів – тоді слідчі задаються два тисячолітній давності питанням з римського права: Кому це вигідно?
...У січні 1933 року Адольф Гітлер став канцлером і одночасно главою уряду. Для всевладдя фюрерові не вистачало більшості в Рейхстагу. Канцлер Гітлер добився призначення позачергових виборів на березень 1933 року. За прогнозованими результатами витіснити комуністів із Рейхстагу було проблематично.
Хтось підпалює Рейхстаг, і будівля німецького парламенту згорає дотла. Гітлер заявляє, підпал зробили комуністи як сигнал для початку комуністичного перевороту. У справі про підпал парламенту було п`ятеро обвинувачених. На суді змогли довести провину комуніста з Голландії.
За вироком суду з відрубаної голови Марінуса Ван дер Люббе почалася ера націонал-соціалістів. Видано декрет, що відміняв свободу особи, зборів, союзів, слова, друку. Тисячі опозиціонерів арештовані, закрито опозиційні газети. Мандати комуністів у Рейхстагу переходять націонал-соціалістам, і відразу ж приймається закон, що забезпечує Гітлеру необмежену владу.
Тоді європейська преса в коментарях до підпалу Рейхстагу намагалася делікатно запитати: «кому це вигідно?» Але далі припущень, які висловлювалися пошепки на дипломатичних кухнях, нічого не було. Марно було шукати в гітлерівській Німеччині докази, що викривали справжніх злочинців.
Щоб гітлерівський злочин століття був розкритий, знадобилося 14 років. Передувала цьому Друга світова війна і нищівна поразка Німеччини. Зі свідчень очевидців на Нюрнберзькому процесі прояснилося: провокацію з підпалом Рейхстагу в 33-му році здійснили націонал-соціалісти, що рвалися до влади.
Півстоліттям проіснувала офіційна версія: польські офіцери були розстріляні гітлерівцями в 1941 році. На тлі розкриття масових військових злочинів націонал-соціалістів ця версія всіх задовольнила на Нюрнберзькому процесі.
Через 50 років після Катинського лиходійства Михайло Горбачов відповідно до духу своїх реформ і політики гласності – за лічені дні перед ліквідацією СРСР – передав польським керівникам ящик з архівними документами та іншими доказами, що полонених поляків були розстріляв НКВС. Пройшло ще 20 років. Президент Росії Дмитро Медведєв передає полякам решту архівних документів. Радянського Союзу давно немає. Кісточки Сталіна з його підручними лежать у землі. Відповідати перед судом нікому. А керівники незалежної Росії вмивають руки: ми тут ні при чім.
Названі лиходійства ХХ століття змогли бути розкриті лише після ліквідації відповідальних за них країн. Третій Рейх і Радянський Союз канули в Лету. Є ще один резонансний злочин – чекає не дочекається свого розкриття. Вбивство в 1963 році у Далласі президента США Джона Фіцджеральда Кенеді.
Серед версій замаху найбільш екстравагантною виглядає та, що пов`язує вбивство Кенеді зі змовою всередині вищого керівництва США. І слідство, яке тут зайшло в безвихідь, питало: кому це вигідно? За аналогією зі злочинами Гітлера і Сталіна, дочекатися розкриття вбивства президента США, найімовірніше, можна буде лише після ліквідації Сполучених Штатів. А оскільки така перспектива не є видимою навіть у далекому майбутньому, не тільки нашому, але й подальшим поколінням не дізнатися, хто підіслав вбивцю Кенеді.
Переходимо в ХХI століття. Тут уже цілий букет злочинів і версій, що суперечать офіційним.
Напередодні президентських виборів у Росії підривають житлові будинки. Кремль заявляє: це справа рук чеченських терористів. Підполковник Литвиненко говорить інше, видає в Лондоні книгу «ФСБ підриває Росію».
Далі - отруєння в Лондоні політемігранта Литвиненка радіоактивним полонієм. Кремль заявляє: «Це справа рук Березовського, щоб кинути тінь на Путіна». Після розслідування на Британських островах і в Європі з`явилася інша версія. Юстиція Англії вимагає від Росії видачі можливого отруйника. Справа зависає.
Питаємо, коли ж світ дізнається правду? Відповідаємо, коли Росія перестане існувати як держава в її нинішньому вигляді.
Катастрофа літака під Смоленськом, загибель президента Польщі Леха Качинського і великої групи цивільних і військових керівників країни. Лакмусовий папірець слідства, питання – кому це вигідно? – відразу ж заглушається замовними матеріалами в медіа-ресурсах, які так чи інакше, залежать від Москви. Ураган версій, від недотепи-льотчика – до підступів кровожерних моджахедів із Кавказу.
Неждано-негадано з`являється відео, що стало підставою для версії про черговий злочин століття. Катастрофа літака і загибель пасажирів із його екіпажем спланована акція – «справа рук росіян». Відео пропускають через комп`ютерні програми, щоб упевнитися в його достовірності. І версія «злодійства Росії» обростає десятками непрямих доказів.
Запитання. Чи зможуть знайти і юридично зафіксовані прямі докази лиходійського вбивства польського президента? Питання зависає. Хочеш, не хочеш, а погоджуйся з менш сенсаційними версіями катастрофи літака.
...Катастрофа з нафтовою платформою Deepwater Horizon у Мексиканській затоці і подальше масштабне забруднення узбережжя США, дуже ймовірно, знадобилися, щоб відвернути увагу від десятків непрямих доказів, що загибель польського літака з президентом Качинським була спланованою російськими спецслужбами терористичною акцією. Платформу підірвали через 10 днів після загибелі (вбивства?) президента Польщі.
Георгій Бурсов
Ющенко забув, що вже не Президент, і продовжує «валити» Тимошенко
Авторитетні політики, політологи та публіцисти схильні були вважати, що Віктор Андрійович Ющенко після всього, що він натворив — „політичний покійник” . І тут раптом диво, про яке писав поет — „врізав дуба, а ходить і їсть”.
Як ще інакше можна прокоментувати виступ Віктора Ющенка на засіданні Ради "Нашої України”?
29 травня у на засіданні ради „Нашої України” він дав своїм однопартійцям серед інших настанов “цінну вказівку” не підтримувати жодних ідей, що вимагатимуть консолідації „Нашої України” з БЮТ. При цьому, екс-Президент, як водиться, наголосив, що не бачить особливих відмінностей між ідеологією БЮТ та Партії регіонів.
Після таких заяв-настанов можна в кращому випадку знизати плечима. Здавалося б, сиди собі у Мюнхені, попивай пиво, після того, як віддав Україну на відкуп Януковичу. Але, як бачимо, ні, тягне Віктора Андрійовича й далі на політичні “подвиги”.
Черговий „подвиг” полягає в тому, щоб валити свою вину на інших.
Згадаємо, що свого часу після створення штучного політичного витвору — „Нашої України”, який мав стати постаментом під щойно виструганим зацікавленими технологами ідолом, Віктор Андрійович, аби зміцнити трухлявий фундамент, поставив вимогу всім політичним силам відмовитися від своєї партійної приналежності і влитися до „Нашої України”. У числі перших — була вимога до НРУ: розпуститись й усім складом ввійти до „Нашої України”.
Нагадую: це вимога Ющенка, а не Тимошенко. Ющенків ультиматум таки на декого подіяв. Покликав він у свій кабінет керівників найбільших обласних рухівських організацій, пообіцяв їм „золоті гори”, аби тільки боролися з лідером БЮТ. Під впливом завчених лекцій Віктора Андрійовича деякі лідери обласних організацій почали воювати з Рухом, адже такою була воля покровителя. І продовжили розвалювати Рух, щоб про нього й згадка пропала.
Тепер народ закликає до єдності опозиційних сил, щоб разом вирватися з безодні. І от виходить перед люди той, хто, очевидно, продовжує вважати себе месією, і з маніакальною наполегливістю запевнює зневірених, що „не підтримуватиме жодної ідеї, яка вимагатиме консолідації „Нашої України” з БЮТ”. Знову на думку приходять слова поета: „Їй право, не страшно вмерти, а страшно мертвому жить”.
Богдан Горинь, член політради Народного Руху України
Як ще інакше можна прокоментувати виступ Віктора Ющенка на засіданні Ради "Нашої України”?
29 травня у на засіданні ради „Нашої України” він дав своїм однопартійцям серед інших настанов “цінну вказівку” не підтримувати жодних ідей, що вимагатимуть консолідації „Нашої України” з БЮТ. При цьому, екс-Президент, як водиться, наголосив, що не бачить особливих відмінностей між ідеологією БЮТ та Партії регіонів.
Після таких заяв-настанов можна в кращому випадку знизати плечима. Здавалося б, сиди собі у Мюнхені, попивай пиво, після того, як віддав Україну на відкуп Януковичу. Але, як бачимо, ні, тягне Віктора Андрійовича й далі на політичні “подвиги”.
Черговий „подвиг” полягає в тому, щоб валити свою вину на інших.
Згадаємо, що свого часу після створення штучного політичного витвору — „Нашої України”, який мав стати постаментом під щойно виструганим зацікавленими технологами ідолом, Віктор Андрійович, аби зміцнити трухлявий фундамент, поставив вимогу всім політичним силам відмовитися від своєї партійної приналежності і влитися до „Нашої України”. У числі перших — була вимога до НРУ: розпуститись й усім складом ввійти до „Нашої України”.
Нагадую: це вимога Ющенка, а не Тимошенко. Ющенків ультиматум таки на декого подіяв. Покликав він у свій кабінет керівників найбільших обласних рухівських організацій, пообіцяв їм „золоті гори”, аби тільки боролися з лідером БЮТ. Під впливом завчених лекцій Віктора Андрійовича деякі лідери обласних організацій почали воювати з Рухом, адже такою була воля покровителя. І продовжили розвалювати Рух, щоб про нього й згадка пропала.
Тепер народ закликає до єдності опозиційних сил, щоб разом вирватися з безодні. І от виходить перед люди той, хто, очевидно, продовжує вважати себе месією, і з маніакальною наполегливістю запевнює зневірених, що „не підтримуватиме жодної ідеї, яка вимагатиме консолідації „Нашої України” з БЮТ”. Знову на думку приходять слова поета: „Їй право, не страшно вмерти, а страшно мертвому жить”.
Богдан Горинь, член політради Народного Руху України
Віхи тижня. Україна без НАТО, Ющенко без Тимошенко, Литвин без вибору
Віктор Янукович не без задоволення оголосив, що вступ до НАТО для України виглядає нереальним. Віктор Ющенко з`явився на раді партії «Наша Україна», щоб піддати критиці Юлію Тимошенко. Володимир Литвин розраховує, що з питання проведення місцевих виборів буде прийнято зважене рішення.
Перший візит у президентській якості в столицю Галичини став для Віктора Януковича показовим. Опозиційні сили не змогли завадити проведенню Ради регіонів за участю президента і численних чиновників. Глава держави закликав Національний банк здешевити кредити для реального сектора економіки і привести комунальні тарифи в масштабах країни до спільного знаменника. Проте головною стала заява з сфери зовнішньої політики: у Львові Віктор Федорович підкреслив, що на сьогоднішній момент вступ до НАТО для України є нереальним. При цьому він запевнив, що наша країна продовжить масштабну співпрацю з Альянсом. Янукович зробив різкий зовнішньополітичний кульбіт. Хоча свій реальний шанс на швидкий вступ до Північноатлантичного альянсу Україна втратила ще в квітні 2008 року, під час Бухарестського саміту НАТО. Наші масштабні внутрішньополітичні суперечності настільки втомили натівських функціонерів, що заяву Віктора Януковича вони сприйняли без здивування і засмучення.
Віктор Ющенко, який послідовно заявляв про необхідність вступу України до Альянсу, не став різко критикувати свого тезку-президента за зміну зовнішньополітичного курсу. У Віктора Андрійовича є інший об`єкт для критики – Юлія Тимошенко. Засідання ради партії «Наша Україна» фактично перетворилося на проголошення анафеми лідера БЮТ за розкольницьку діяльність в націонал-демократичному середовищі і численні іміджеві втрати «Нашої України». Екс-президент щодо перспектив співпраці з колишнім прем`єром налаштований різко негативно. Втім, подібне ставлення до колишнього соратника по Майдану для Ющенка не новина. Лідер «Нашої України» заразом продемонстрував, що тримає руку на пульсі подій країни і закликав однопартійців готуватися до місцевих виборів і укріплювати парламентське представництво партії. У той же час важко уявити, що ефективним реаніматором фракції НУ–НС виявиться Віктор Андрійович, який свого часу благословив створення політичного альянсу, що виявився недовговічним.
Тема місцевих виборів гостро болить і Володимирові Литвину, який несподівано чітко усвідомив, що за абонемент на перебування в спікерському кріслі доведеться розраховуватися втратою політичної перспективи. Поки Володимир Михайлович акуратно закликає до прийняття зваженого рішення щодо проведення місцевих виборів, але це лише прелюдія до «арії самотнього спікера». Якщо Литвина і далі заганятимуть в кут, він спробує довести, що в житомирських вирах водяться біси з хорошою апаратною підготовкою, здатні ламати через коліно масштабні плани правлячої коаліції.
Не виключено, що Володимира Михайловича надихнула заява його давнього знайомця, а зараз колеги Сергія Льовочкіна. Глава президентської адміністрації не без підстав вважає, що пакет реформ, який Віктор Янукович планує оприлюднити на початку червня, може стати серйозним випробуванням для коаліції. Сергій Володимирович, зокрема, згадав про плани Банкової щодо створення повноцінного і прозорого ринку землі. Видно, це не єдиний резонансний момент у реформах Януковича. Але Льовочкін упевнений, що коаліція витримає випробування. Напевно, щоб підтвердити цю впевненість, на минулому тижні поповзли чутки про входження 15 членів фракції НУ–НС до складу коаліції. Лідер «Народної самооборони» Юрій Луценко прокоментував їх сакраментальним «Не дочекаєтеся!» Ех, Юрію Віталійовичу, в тому то й справа, що дочекаються – хай не відразу 15, хай не «тушками», а «опудалами», але дрейф депутатської маси з опозиційних лав у тихий коаліційний затон став постійним процесом.
Юлії Тимошенко, яка гастролює обласними центрами, саме час подумати про дієвіший, ніж процедура перереєстрації «сердечних» фракцій у радах різних рівнів, механізм впливу на ситуацію в середовищі однодумців. Справа в тому, що Юлія Володимирівна виглядає серйозно відірваною від реальності. Незмінні заклики до дострокових парламентських виборів укупі із закликами до місцевих рад голосувати проти «зрадницьких угод» із Росією демонструють, що у лідера БЮТ серйозна криза жанру. Парадокс ситуації полягає в тому, що «залишити країну» Тимошенко ні на кого – роль самопризначеного лідера опозиції вимагає постійної присутності в інформаційному полі.
Втім, проблеми знаходяться і в коаліції. Не виключено, що її у прямому розумінні можуть зіпсувати дороги. Уряду вже довелося перекинути вінницького губернатора Володимира Демішкана на керівництво «Укравтодором», оскільки ситуація у відомстві опинилася настільки далекою від ідеальної, що дії колишнього керівництва привернули підвищену увагу правоохоронців. У результаті звільнилася вакансія у Вінниці, яку по ідеї повинен заповнювати Блок Литвина. Не виключено, що зайняти крісло тамтешнього губернатора запропонують Петрові Порошенку, який не хоче випадати з великої політики.
Євген Магда
Перший візит у президентській якості в столицю Галичини став для Віктора Януковича показовим. Опозиційні сили не змогли завадити проведенню Ради регіонів за участю президента і численних чиновників. Глава держави закликав Національний банк здешевити кредити для реального сектора економіки і привести комунальні тарифи в масштабах країни до спільного знаменника. Проте головною стала заява з сфери зовнішньої політики: у Львові Віктор Федорович підкреслив, що на сьогоднішній момент вступ до НАТО для України є нереальним. При цьому він запевнив, що наша країна продовжить масштабну співпрацю з Альянсом. Янукович зробив різкий зовнішньополітичний кульбіт. Хоча свій реальний шанс на швидкий вступ до Північноатлантичного альянсу Україна втратила ще в квітні 2008 року, під час Бухарестського саміту НАТО. Наші масштабні внутрішньополітичні суперечності настільки втомили натівських функціонерів, що заяву Віктора Януковича вони сприйняли без здивування і засмучення.
Віктор Ющенко, який послідовно заявляв про необхідність вступу України до Альянсу, не став різко критикувати свого тезку-президента за зміну зовнішньополітичного курсу. У Віктора Андрійовича є інший об`єкт для критики – Юлія Тимошенко. Засідання ради партії «Наша Україна» фактично перетворилося на проголошення анафеми лідера БЮТ за розкольницьку діяльність в націонал-демократичному середовищі і численні іміджеві втрати «Нашої України». Екс-президент щодо перспектив співпраці з колишнім прем`єром налаштований різко негативно. Втім, подібне ставлення до колишнього соратника по Майдану для Ющенка не новина. Лідер «Нашої України» заразом продемонстрував, що тримає руку на пульсі подій країни і закликав однопартійців готуватися до місцевих виборів і укріплювати парламентське представництво партії. У той же час важко уявити, що ефективним реаніматором фракції НУ–НС виявиться Віктор Андрійович, який свого часу благословив створення політичного альянсу, що виявився недовговічним.
Тема місцевих виборів гостро болить і Володимирові Литвину, який несподівано чітко усвідомив, що за абонемент на перебування в спікерському кріслі доведеться розраховуватися втратою політичної перспективи. Поки Володимир Михайлович акуратно закликає до прийняття зваженого рішення щодо проведення місцевих виборів, але це лише прелюдія до «арії самотнього спікера». Якщо Литвина і далі заганятимуть в кут, він спробує довести, що в житомирських вирах водяться біси з хорошою апаратною підготовкою, здатні ламати через коліно масштабні плани правлячої коаліції.
Не виключено, що Володимира Михайловича надихнула заява його давнього знайомця, а зараз колеги Сергія Льовочкіна. Глава президентської адміністрації не без підстав вважає, що пакет реформ, який Віктор Янукович планує оприлюднити на початку червня, може стати серйозним випробуванням для коаліції. Сергій Володимирович, зокрема, згадав про плани Банкової щодо створення повноцінного і прозорого ринку землі. Видно, це не єдиний резонансний момент у реформах Януковича. Але Льовочкін упевнений, що коаліція витримає випробування. Напевно, щоб підтвердити цю впевненість, на минулому тижні поповзли чутки про входження 15 членів фракції НУ–НС до складу коаліції. Лідер «Народної самооборони» Юрій Луценко прокоментував їх сакраментальним «Не дочекаєтеся!» Ех, Юрію Віталійовичу, в тому то й справа, що дочекаються – хай не відразу 15, хай не «тушками», а «опудалами», але дрейф депутатської маси з опозиційних лав у тихий коаліційний затон став постійним процесом.
Юлії Тимошенко, яка гастролює обласними центрами, саме час подумати про дієвіший, ніж процедура перереєстрації «сердечних» фракцій у радах різних рівнів, механізм впливу на ситуацію в середовищі однодумців. Справа в тому, що Юлія Володимирівна виглядає серйозно відірваною від реальності. Незмінні заклики до дострокових парламентських виборів укупі із закликами до місцевих рад голосувати проти «зрадницьких угод» із Росією демонструють, що у лідера БЮТ серйозна криза жанру. Парадокс ситуації полягає в тому, що «залишити країну» Тимошенко ні на кого – роль самопризначеного лідера опозиції вимагає постійної присутності в інформаційному полі.
Втім, проблеми знаходяться і в коаліції. Не виключено, що її у прямому розумінні можуть зіпсувати дороги. Уряду вже довелося перекинути вінницького губернатора Володимира Демішкана на керівництво «Укравтодором», оскільки ситуація у відомстві опинилася настільки далекою від ідеальної, що дії колишнього керівництва привернули підвищену увагу правоохоронців. У результаті звільнилася вакансія у Вінниці, яку по ідеї повинен заповнювати Блок Литвина. Не виключено, що зайняти крісло тамтешнього губернатора запропонують Петрові Порошенку, який не хоче випадати з великої політики.
Євген Магда
Ректор Католицького університету: Спроби СБУ тиснути на нас свідчать про страх влади
Мої західні колеги були вражені: такі наступи на університетську автономію немислимі в Європі... Українці їдуть на заробітки, щоб оплачувати хабарі у вузах, які можуть повернутися за Табачника...
Днями ректор Українського католицького університету у Львові отець Борис Ґудзяк заявив про спроби працівників Служби безпеки України “схилити його до співпраці”. У своєму меморандумі-зверненні ректор УКУ розповів про зустріч з працівником СБУ, під час якої йому запропонували підписати відповідного листа. Коли ж виявилося, що лист у нього не залишиться, а стане власністю спецслужб, ректор відмовився його навіть читати. Такий “лист” він розцінив як згоду на співпрацю, або простіше – “вербування”. Водночас речниця СБУ Марина Остапенко підтвердила факт зустрічі працівника СБУ з ректором католицького університету, зазначивши, що все відбувалося в рамках чинного законодавства. Чому служба безпеки зацікавилася отцем Борисом і Католицьким університетом? чи з іншими ректорами теж “працюють”? Якою була реакція СБУ після оприлюднення меморандуму ректора? І чому спецслужби взялися за студентів і освітян? Ці питання ми поставили отцеві Борису Ґудзяку.
БАТЬКИ БОЯТЬСЯ, ЩО ТЕПЕР В УКУ ВІДБЕРУТЬ ЛІЦЕНЗІЮ
Отче, чи вперше вами зацікавилася Служба безпеки, чи вам і раніше вже доводилося бувати на “очній ставці” з представниками спецслужб?
Я мав подібну зустріч у 2001 році. Тоді було побоїще студентів під час Шевченківських днів у Києві 9 березня – після убивства Гонгадзе. Саме розпочиналася хвиля протестних акцій у зв’язку з загрозою авторитаризму в державі. У Києві застосували силу до студентів, у тому чисті й до львівських. Це була п’ятниця. У понеділок зранку студенти у Львові оголосили страйк – на підтримку арештованих і побитих колег.
Під Львівським університетом було багато студентів з нашого закладу. І пополудні прийшли до нашого університету двоє працівників СБУ. Ми з Мирославом Мариновичем (перший проректор УКУ, відомий правозахисник. – Авт.) і ще однією співробітницею, яка тоді очолювала навчальну частину, мали з ними зустріч. Вони просили нас інформувати їх про те, як студенти організувалися. Ми відповіли: “Це справа студентів, це питання їхньої свободи, ми в це не втручаємося”. Тоді працівники СБУ попросили: “Добре, ви не пояснили, як вони сьогодні організували свою акцію, але якщо знатимете, що студенти планують робити завтра, чи можете подзвонити й поінформувати нас?” На що Мирослав Маринович відповів: “Панове, ви прийшли слабо підготовлені. Ви не знаєте, у якому ви закладі і не розумієте, з ким говорите. Мене було позбавлено волі на 10 років у радянські часи за те, що я відмовився бути сексотом у Радянському Союзі. У незалежній Україні я не збираюся ним стати”.
На другий день звучали щодо нас якісь погрози на одному з телеканалів. Потім до нас приїхав тодішній віце-прем’єр з гуманітарних питань Микола Жулинський, щоб заспокоювати студентів. Варто згадати цю жінку, нашу співробітницю (я не хочу її називати, щоб не чинити їй зараз зайвого клопоту), яка організовувала студентську роботу. Їй потім більш як рік телефонували з СБУ. На Різдво, на Пасху о 9.00 ранку її вітали зі святами, натякали на співробітництво.
То було ще за часів президента Кучми. За президентства Ющенка такого не траплялося. Було якесь спілкування з СБУ, коли Ющенко до нас приїжджав в університет, але воно стосувалося організаційних моментів і безпеки приїзду президента.
Якою була реакція СБУ на оприлюднення вашого меморандуму?
Останніми днями було кілька дзвінків до наших працівників. Днями одного викладача випитували – яка його думка про меморандум ректора... Наші працівники молоді. Дуже переживають. Деякі студенти діляться між собою: “Ми не оприлюднюємо на блогах нашу позицію, бо хвилюємося, щоб наші батьки не втратили роботу, якщо служби відстежать, хто це писав”. Один батько прийшов з донькою-студенткою, бо родина боїться, що в УКУ відберуть ліцензію. З’являється страх... Ми просили, щоб наші працівники й студенти повідомляли, якщо з ними контактують із СБУ. Але я не маю повної інформації. У нас немає контррозвідки (сміється).
ГЕРМАН НАЗВАЛА ГАНЕБНИМ ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ
А до вас особисто були якісь дзвінки чи звернення вже після меморандуму?
Від СБУ не було. Але днями мені зателефонувала пані Ганна Герман. Вона назвала ганебним те, що сталося. Сказала, що це дике непорозуміння, що ніхто не давав такого розпорядження займатися Католицьким університетом. Мовляв, невідомо, що вони там роблять у Львові. І вона повідомила, що голова СБУ пан Хорошковський готовий прилетіти на зустріч зі мною. Але я був поза Львовом, у монастирі. І сказав, що мене не буде. Вона відповіла, що зідзвонимося. Але зв’язку не було.
Тут важливими є дві речі. Перше – те, що пані Герман називає ганебним і недопустимим, речник СБУ вважає нормальним, рутинною профілактикою. Це взаємовиключні позиції офіційних осіб владних структур. Котра позиція офіційна? Друге – відповідальність спихається на місцеві структури. Я не можу сказати, що команда пішла з найвищого рівня. Але в країні створена така атмосфера, яка спонукає служби чинити в недемократичний спосіб. Це застрашує населення, повертає відчуття радянщини. Це не є відповідальність і провина того молодого працівника, який приходив до мене.
А як він з вам поводився?
Він був коректний. Дещо збентежений моєю реакцію. Ми вирішили ректоратом, якщо робитимуть його винним і будуть якісь репресії щодо нього, бо пішла така широка реакція, – то ми почнемо кампанію захисту цього молодого співпрацівника СБУ. Адже він робив те, що йому наказали “згори”.
А під час розмови він попереджав, що чекає на студентів, які братимуть участь у акціях протесту?
Він казав, що студенти, котрі братимуть участь у акціях, що можуть супроводжуватися провокаціями, як наприклад, блокуваннями входу до приміщень, – будуть за це відповідати перед законом.
Ви так і не прочитали того листа?
Не прочитав.
Але ви встигли побачити, що там були підписи. Що вам ще запам’яталося? Як виглядав цей лист?
Лист був надрукований на бланку. Виглядало так, що під ним стояло два підписи. Я побачив жирним шрифтом звернення до мене: ректору Борису Ґудзяку... Але, передаючи мені цей лист, працівник висловив умову (прочитати, підписати й віддати), і я відразу відмовився його дивитися. Тоді молодий співробітник СБУ подзвонив до начальства і спитав, чи можу я залишити собі копію чи оригінал листа. Відповідь була негативна. Тому я й відмовився читати, попросивши поставитися до цього з розумінням. Він не перечив, що лист, адресований мені, логічно мав би бути моїм.
А як ви гадаєте, який був зміст цього листа?
Думаю, що там були такі самі попередження. Не відомо, як висловлені, можливо, у каверзний спосіб. Могло бути, що підписавши його, я б узяв на себе моральне, а може і юридичне зобов’язання. За певних умов такий лист міг би легко стати предметом морального торгу, а то й шантажу.
Відомо, що в Польщі упродовж останніх кількох років гостро критикували духовних осіб, котрі підписали документи про співпрацю з органами. Чотири роки тому був призначений архієпископ Варшави – Станіслав Вельґус, дуже поважаний професор Католицького університету в Любліні, який був ректором три терміни. Він свого часу підписав якийсь документ на вимогу служб безпеки. Про це дізналася преса. Врешті він мусив подати у відставку. Це був гучний скандал міжнародного масштабу. Багато священиків зазнали гострої критики в суспільстві за те, що підписували якісь документи від служби безпеки.
СХОЖЕ, В УНІВЕРСИТЕТАХ Є СЕКРЕТНІ СПІВРОБІТНИКИ СПЕЦСЛУЖБ
Деякі впливові європейські видання цитували ваш меморандум. У який спосіб ви оприлюднили інформацію про цей інцидент?
Сьогодні Інтернет відкриває багато можливостей. Наш університет активно підтримує міжнародні відносини. У ці дні в нас якраз відбувалася генеральна асамблея федерації католицьких університетів Європи. Візит представника СБУ мав місце у вівторок. До середи вечора я написав свій меморандум англійською мовою, щоб мати змогу поділитися цією інформацією з ректорами, які з четверга розпочинали свою працю у Львові. У середу вже ректори приїздили, і деякі були аж до понеділка. Тоді ж меморандум почав швидко поширюватися поза Україною. Щойно після завершення асамблеї я зміг взятися за українську версію.
І яка була перша реакція західного освітянського духовенства на ваші заяви?
Вони були вражені. Такі наступи на університетську автономію немислимі у європейських країнах.
У квітні студенти провели акцію під СБУ в Києві проти присутності їхніх працівників у вузах і збору ними інформації. В університетах справді працюють агенти спецслужб?
Я думаю, що йде збір інформації. Така практика була загальною в Радянському Союзі. Схоже, що сьогодні в університетах є секретні співробітники спецслужб. Але я особисто стараюся не надто звертати увагу на такі питання. По-перше, нам нема, що ховати. По-друге, нездорово думати й гадати, хто є агентом спецслужб. Так можна легко створити атмосферу параної.
ХАБАРНИЦТВО ПРИ ВСТУПІ ДО УНІВЕРСИТЕТУ МАЄ КОЛОСАЛЬНІ СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ
А ви не пов’язуєте підвищення до вас уваги з боку спецслужб зі своєю відкритою критикою призначення Табачника міністром освіти?
Важко це не пов’язувати. Ми виступали не лише у справі Табачника. Для нас прикро, що відбувся відступ щодо зовнішнього незалежного оцінювання. Два роки вступники практично не платили хабарів. І зараз можливе повернення до цього. Отже, якщо щороку сотні тисяч молодих людей стають студентами (я не кажу, що кожен платить хабар у кожному вузі), то можемо говорити про десятки мільйонів доларів, які обертаються у цій тіньовій системі.
Населення в Україні за останні 20 років зменшилося приблизно на 6 мільйонів. Є дві основні причини, чому мільйони українців, батьків, виїхали закордон на заробітки, зокрема, із Західної України. Заробітчани хочуть купити житло й заплатити за навчання дітей, думаючи не лише про кошти для оплати, а й про хабарі. Хабарництво при вступі до університету має колосальні соціальні наслідки. Люди залишають малих дітей, щоб заробити на той хабар і відкрити їм дорогу до вищої освіти.
ЗНО не було досконале. Але крок екс-міністра освіти Вакарчука відрубав медузі голову. Тепер вона відросла. ЗНО було ліками проти недуги, якої в нашому університеті не було. Ми створили свою систему тестування вступників. І за 16 років не було нарікань на непрозорий вступ чи хабарі. І все ж таки ми підтримували ЗНО, бо талановита, але бідна молодь отримувала шанс у житті.
В УКРАЇНУ ПОВЕРНУВСЯ СТРАХ
А чому так сталося, що тільки ви і ректор Києво-Могилянської академії Сергій Квіт висловилися проти призначення Табачника. Решта керівників вузів на останніх зборах у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка всіляко засвідчували новому керівництву свою підтримку? Ректори так печуться про свої портфелі?
Я не знаю. Важко сказати. Мені здається, в Україну повернувся страх. Мені кажуть про це студенти. І реакція ректорів є свідченням цього. Я бачу, як деякі особи не можуть уявити себе поза владою, байдуже якого кольору, міняють для цього партію. Люди або дуже бояться або хочуть триматися доходів, які пов’язані з посадою чи владою, або і одне, і друге. Я не думаю, що за такими кроками стоять щирі глибокі ідейні переконання чи зміни політичної ідеології.
Як гадаєте, СБУ зацікавилося тільки вашим університетом чи з іншими ректорами теж “працюють”?
СБУ – дуже велика структура. Ми ж дуже малі. Не думаю, що до нашого університету прикута ексклюзивна увага. Певно, що є така зацікавленість іншими університетами. І очевидною є зацікавленість нової Львівської облдержадміністрації студентською активністю. Секретарка з ОДА телефонувала й запитувала наших секретарів: скільки наших студентів 11 травня брали участь у демонстрації у Львові й Києві. Якщо вони дзвонили до нас, то я переконаний, дзвонили й до інших вузів.
Отче, а як ви ставитеся до студентських акцій протесту? Вільно відпускаєте своїх вихованців?
Студенти – вільні люди. Вони організовують свої акції. Ми не стежимо за їхньою діяльністю поза університетом. Ми не розвідка. Наші студенти традиційно гідно поводяться в кризових ситуаціях. Вони спонукають людей до спільної молитви, говорять про етичні принципи й закликають людей бути вільними – вільними від страху. Я пишаюся студентами УКУ. І вони знають, що репресій проти них у цьому університеті ніколи не буде.
БІЗНЕС-ПЛАН ІСУСА З НАЗАРЕТА БУВ СЛАБЕНЬКИЙ
А чи здатен студентський рух щось змінити?
Невідомо. Ми покликані працювати, жити, свідчити, не лише сподіваючись на результат. Якби результат був єдиним критерієм, можна було б багато речей навіть не пробувати. Християнин покликаний бути свідком. Якщо дивитися суто світськими очима, то що змінив Ісус Христос? Дуже мало, практично нічого. Якщо так подивитися, то бізнес-план Ісуса з Назарета був слабенький. Після Його праці навіть найближчі повтікали від нього. Але Він усе одно за них віддав своє життя. Христос свідчив до кінця, до хресної смерті. Християнство й правдива етика ніколи не міняє свою поставу через складність чи неперспективність результату.
Мирославу Мариновичу було 27 років, коли йому КДБ казав: “Ви вже покінчіть зі своїм захопленням людськими правами або сядете. Ви або з нами – або проти нас”. Він сказав: “У такому разі я проти вас”. І сів. Його заарештували. Він не був певний, чи залишиться живим, але все одно діяв, свідчив. Я заохочую всіх людей в Україні, які змагаються за правову, вільну, горду, щасливу, багату Українську державу, щоб вони не падали у відчай, щоб не знеохочувалися, а щоб свідчили, сповідували правдиві ідеали, щоб вони єднали людей, а не ділили їх.
ВЛАДА БОЇТЬСЯ СВОГО НАРОДУ
Отче, а взагалі що це за сигнал, що Служба безпеки взялася за студентів і освітян?
Це свідчить про страх влади. Подібні прийоми – це є прийоми людей, які бояться свого народу. Прикро, що у влади немає довіри до народу.
А чи можна протистояти шпигунству?
Треба про це говорити. Боротися відкритістю. Тому я написав цей меморандум.
До Львова приїжджав президент Янукович. Його зустрічали акціями протесту. Ваші студенти брали в них участь?
Я про це не знаю.
Ви навчалися в Гарварді й Римі, мали безліч можливостей зробити собі кар’єру на Заході. Чому ви все таки вирішили повернутися в Україну?
Я українець. Мої предки віддали своє життя за волю України. Я вважав, що служити Україні, яка в той час виходила з дуже складних тоталітарних обставин та історичних травм, – велика честь і великий привілей. Я ні про що не жалкую. А дуже тішуся, що з нашого університету вже вийшло 700 випускників, які є не тільки добрими спеціалістами, моральними людьми. Вони особистості, щасливі й хочуть служити Богові та Україні. Це мене надихає.
Розмовляла Анна Ященко
Днями ректор Українського католицького університету у Львові отець Борис Ґудзяк заявив про спроби працівників Служби безпеки України “схилити його до співпраці”. У своєму меморандумі-зверненні ректор УКУ розповів про зустріч з працівником СБУ, під час якої йому запропонували підписати відповідного листа. Коли ж виявилося, що лист у нього не залишиться, а стане власністю спецслужб, ректор відмовився його навіть читати. Такий “лист” він розцінив як згоду на співпрацю, або простіше – “вербування”. Водночас речниця СБУ Марина Остапенко підтвердила факт зустрічі працівника СБУ з ректором католицького університету, зазначивши, що все відбувалося в рамках чинного законодавства. Чому служба безпеки зацікавилася отцем Борисом і Католицьким університетом? чи з іншими ректорами теж “працюють”? Якою була реакція СБУ після оприлюднення меморандуму ректора? І чому спецслужби взялися за студентів і освітян? Ці питання ми поставили отцеві Борису Ґудзяку.
БАТЬКИ БОЯТЬСЯ, ЩО ТЕПЕР В УКУ ВІДБЕРУТЬ ЛІЦЕНЗІЮ
Отче, чи вперше вами зацікавилася Служба безпеки, чи вам і раніше вже доводилося бувати на “очній ставці” з представниками спецслужб?
Я мав подібну зустріч у 2001 році. Тоді було побоїще студентів під час Шевченківських днів у Києві 9 березня – після убивства Гонгадзе. Саме розпочиналася хвиля протестних акцій у зв’язку з загрозою авторитаризму в державі. У Києві застосували силу до студентів, у тому чисті й до львівських. Це була п’ятниця. У понеділок зранку студенти у Львові оголосили страйк – на підтримку арештованих і побитих колег.
Під Львівським університетом було багато студентів з нашого закладу. І пополудні прийшли до нашого університету двоє працівників СБУ. Ми з Мирославом Мариновичем (перший проректор УКУ, відомий правозахисник. – Авт.) і ще однією співробітницею, яка тоді очолювала навчальну частину, мали з ними зустріч. Вони просили нас інформувати їх про те, як студенти організувалися. Ми відповіли: “Це справа студентів, це питання їхньої свободи, ми в це не втручаємося”. Тоді працівники СБУ попросили: “Добре, ви не пояснили, як вони сьогодні організували свою акцію, але якщо знатимете, що студенти планують робити завтра, чи можете подзвонити й поінформувати нас?” На що Мирослав Маринович відповів: “Панове, ви прийшли слабо підготовлені. Ви не знаєте, у якому ви закладі і не розумієте, з ким говорите. Мене було позбавлено волі на 10 років у радянські часи за те, що я відмовився бути сексотом у Радянському Союзі. У незалежній Україні я не збираюся ним стати”.
На другий день звучали щодо нас якісь погрози на одному з телеканалів. Потім до нас приїхав тодішній віце-прем’єр з гуманітарних питань Микола Жулинський, щоб заспокоювати студентів. Варто згадати цю жінку, нашу співробітницю (я не хочу її називати, щоб не чинити їй зараз зайвого клопоту), яка організовувала студентську роботу. Їй потім більш як рік телефонували з СБУ. На Різдво, на Пасху о 9.00 ранку її вітали зі святами, натякали на співробітництво.
То було ще за часів президента Кучми. За президентства Ющенка такого не траплялося. Було якесь спілкування з СБУ, коли Ющенко до нас приїжджав в університет, але воно стосувалося організаційних моментів і безпеки приїзду президента.
Якою була реакція СБУ на оприлюднення вашого меморандуму?
Останніми днями було кілька дзвінків до наших працівників. Днями одного викладача випитували – яка його думка про меморандум ректора... Наші працівники молоді. Дуже переживають. Деякі студенти діляться між собою: “Ми не оприлюднюємо на блогах нашу позицію, бо хвилюємося, щоб наші батьки не втратили роботу, якщо служби відстежать, хто це писав”. Один батько прийшов з донькою-студенткою, бо родина боїться, що в УКУ відберуть ліцензію. З’являється страх... Ми просили, щоб наші працівники й студенти повідомляли, якщо з ними контактують із СБУ. Але я не маю повної інформації. У нас немає контррозвідки (сміється).
ГЕРМАН НАЗВАЛА ГАНЕБНИМ ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ
А до вас особисто були якісь дзвінки чи звернення вже після меморандуму?
Від СБУ не було. Але днями мені зателефонувала пані Ганна Герман. Вона назвала ганебним те, що сталося. Сказала, що це дике непорозуміння, що ніхто не давав такого розпорядження займатися Католицьким університетом. Мовляв, невідомо, що вони там роблять у Львові. І вона повідомила, що голова СБУ пан Хорошковський готовий прилетіти на зустріч зі мною. Але я був поза Львовом, у монастирі. І сказав, що мене не буде. Вона відповіла, що зідзвонимося. Але зв’язку не було.
Тут важливими є дві речі. Перше – те, що пані Герман називає ганебним і недопустимим, речник СБУ вважає нормальним, рутинною профілактикою. Це взаємовиключні позиції офіційних осіб владних структур. Котра позиція офіційна? Друге – відповідальність спихається на місцеві структури. Я не можу сказати, що команда пішла з найвищого рівня. Але в країні створена така атмосфера, яка спонукає служби чинити в недемократичний спосіб. Це застрашує населення, повертає відчуття радянщини. Це не є відповідальність і провина того молодого працівника, який приходив до мене.
А як він з вам поводився?
Він був коректний. Дещо збентежений моєю реакцію. Ми вирішили ректоратом, якщо робитимуть його винним і будуть якісь репресії щодо нього, бо пішла така широка реакція, – то ми почнемо кампанію захисту цього молодого співпрацівника СБУ. Адже він робив те, що йому наказали “згори”.
А під час розмови він попереджав, що чекає на студентів, які братимуть участь у акціях протесту?
Він казав, що студенти, котрі братимуть участь у акціях, що можуть супроводжуватися провокаціями, як наприклад, блокуваннями входу до приміщень, – будуть за це відповідати перед законом.
Ви так і не прочитали того листа?
Не прочитав.
Але ви встигли побачити, що там були підписи. Що вам ще запам’яталося? Як виглядав цей лист?
Лист був надрукований на бланку. Виглядало так, що під ним стояло два підписи. Я побачив жирним шрифтом звернення до мене: ректору Борису Ґудзяку... Але, передаючи мені цей лист, працівник висловив умову (прочитати, підписати й віддати), і я відразу відмовився його дивитися. Тоді молодий співробітник СБУ подзвонив до начальства і спитав, чи можу я залишити собі копію чи оригінал листа. Відповідь була негативна. Тому я й відмовився читати, попросивши поставитися до цього з розумінням. Він не перечив, що лист, адресований мені, логічно мав би бути моїм.
А як ви гадаєте, який був зміст цього листа?
Думаю, що там були такі самі попередження. Не відомо, як висловлені, можливо, у каверзний спосіб. Могло бути, що підписавши його, я б узяв на себе моральне, а може і юридичне зобов’язання. За певних умов такий лист міг би легко стати предметом морального торгу, а то й шантажу.
Відомо, що в Польщі упродовж останніх кількох років гостро критикували духовних осіб, котрі підписали документи про співпрацю з органами. Чотири роки тому був призначений архієпископ Варшави – Станіслав Вельґус, дуже поважаний професор Католицького університету в Любліні, який був ректором три терміни. Він свого часу підписав якийсь документ на вимогу служб безпеки. Про це дізналася преса. Врешті він мусив подати у відставку. Це був гучний скандал міжнародного масштабу. Багато священиків зазнали гострої критики в суспільстві за те, що підписували якісь документи від служби безпеки.
СХОЖЕ, В УНІВЕРСИТЕТАХ Є СЕКРЕТНІ СПІВРОБІТНИКИ СПЕЦСЛУЖБ
Деякі впливові європейські видання цитували ваш меморандум. У який спосіб ви оприлюднили інформацію про цей інцидент?
Сьогодні Інтернет відкриває багато можливостей. Наш університет активно підтримує міжнародні відносини. У ці дні в нас якраз відбувалася генеральна асамблея федерації католицьких університетів Європи. Візит представника СБУ мав місце у вівторок. До середи вечора я написав свій меморандум англійською мовою, щоб мати змогу поділитися цією інформацією з ректорами, які з четверга розпочинали свою працю у Львові. У середу вже ректори приїздили, і деякі були аж до понеділка. Тоді ж меморандум почав швидко поширюватися поза Україною. Щойно після завершення асамблеї я зміг взятися за українську версію.
І яка була перша реакція західного освітянського духовенства на ваші заяви?
Вони були вражені. Такі наступи на університетську автономію немислимі у європейських країнах.
У квітні студенти провели акцію під СБУ в Києві проти присутності їхніх працівників у вузах і збору ними інформації. В університетах справді працюють агенти спецслужб?
Я думаю, що йде збір інформації. Така практика була загальною в Радянському Союзі. Схоже, що сьогодні в університетах є секретні співробітники спецслужб. Але я особисто стараюся не надто звертати увагу на такі питання. По-перше, нам нема, що ховати. По-друге, нездорово думати й гадати, хто є агентом спецслужб. Так можна легко створити атмосферу параної.
ХАБАРНИЦТВО ПРИ ВСТУПІ ДО УНІВЕРСИТЕТУ МАЄ КОЛОСАЛЬНІ СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ
А ви не пов’язуєте підвищення до вас уваги з боку спецслужб зі своєю відкритою критикою призначення Табачника міністром освіти?
Важко це не пов’язувати. Ми виступали не лише у справі Табачника. Для нас прикро, що відбувся відступ щодо зовнішнього незалежного оцінювання. Два роки вступники практично не платили хабарів. І зараз можливе повернення до цього. Отже, якщо щороку сотні тисяч молодих людей стають студентами (я не кажу, що кожен платить хабар у кожному вузі), то можемо говорити про десятки мільйонів доларів, які обертаються у цій тіньовій системі.
Населення в Україні за останні 20 років зменшилося приблизно на 6 мільйонів. Є дві основні причини, чому мільйони українців, батьків, виїхали закордон на заробітки, зокрема, із Західної України. Заробітчани хочуть купити житло й заплатити за навчання дітей, думаючи не лише про кошти для оплати, а й про хабарі. Хабарництво при вступі до університету має колосальні соціальні наслідки. Люди залишають малих дітей, щоб заробити на той хабар і відкрити їм дорогу до вищої освіти.
ЗНО не було досконале. Але крок екс-міністра освіти Вакарчука відрубав медузі голову. Тепер вона відросла. ЗНО було ліками проти недуги, якої в нашому університеті не було. Ми створили свою систему тестування вступників. І за 16 років не було нарікань на непрозорий вступ чи хабарі. І все ж таки ми підтримували ЗНО, бо талановита, але бідна молодь отримувала шанс у житті.
В УКРАЇНУ ПОВЕРНУВСЯ СТРАХ
А чому так сталося, що тільки ви і ректор Києво-Могилянської академії Сергій Квіт висловилися проти призначення Табачника. Решта керівників вузів на останніх зборах у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка всіляко засвідчували новому керівництву свою підтримку? Ректори так печуться про свої портфелі?
Я не знаю. Важко сказати. Мені здається, в Україну повернувся страх. Мені кажуть про це студенти. І реакція ректорів є свідченням цього. Я бачу, як деякі особи не можуть уявити себе поза владою, байдуже якого кольору, міняють для цього партію. Люди або дуже бояться або хочуть триматися доходів, які пов’язані з посадою чи владою, або і одне, і друге. Я не думаю, що за такими кроками стоять щирі глибокі ідейні переконання чи зміни політичної ідеології.
Як гадаєте, СБУ зацікавилося тільки вашим університетом чи з іншими ректорами теж “працюють”?
СБУ – дуже велика структура. Ми ж дуже малі. Не думаю, що до нашого університету прикута ексклюзивна увага. Певно, що є така зацікавленість іншими університетами. І очевидною є зацікавленість нової Львівської облдержадміністрації студентською активністю. Секретарка з ОДА телефонувала й запитувала наших секретарів: скільки наших студентів 11 травня брали участь у демонстрації у Львові й Києві. Якщо вони дзвонили до нас, то я переконаний, дзвонили й до інших вузів.
Отче, а як ви ставитеся до студентських акцій протесту? Вільно відпускаєте своїх вихованців?
Студенти – вільні люди. Вони організовують свої акції. Ми не стежимо за їхньою діяльністю поза університетом. Ми не розвідка. Наші студенти традиційно гідно поводяться в кризових ситуаціях. Вони спонукають людей до спільної молитви, говорять про етичні принципи й закликають людей бути вільними – вільними від страху. Я пишаюся студентами УКУ. І вони знають, що репресій проти них у цьому університеті ніколи не буде.
БІЗНЕС-ПЛАН ІСУСА З НАЗАРЕТА БУВ СЛАБЕНЬКИЙ
А чи здатен студентський рух щось змінити?
Невідомо. Ми покликані працювати, жити, свідчити, не лише сподіваючись на результат. Якби результат був єдиним критерієм, можна було б багато речей навіть не пробувати. Християнин покликаний бути свідком. Якщо дивитися суто світськими очима, то що змінив Ісус Христос? Дуже мало, практично нічого. Якщо так подивитися, то бізнес-план Ісуса з Назарета був слабенький. Після Його праці навіть найближчі повтікали від нього. Але Він усе одно за них віддав своє життя. Христос свідчив до кінця, до хресної смерті. Християнство й правдива етика ніколи не міняє свою поставу через складність чи неперспективність результату.
Мирославу Мариновичу було 27 років, коли йому КДБ казав: “Ви вже покінчіть зі своїм захопленням людськими правами або сядете. Ви або з нами – або проти нас”. Він сказав: “У такому разі я проти вас”. І сів. Його заарештували. Він не був певний, чи залишиться живим, але все одно діяв, свідчив. Я заохочую всіх людей в Україні, які змагаються за правову, вільну, горду, щасливу, багату Українську державу, щоб вони не падали у відчай, щоб не знеохочувалися, а щоб свідчили, сповідували правдиві ідеали, щоб вони єднали людей, а не ділили їх.
ВЛАДА БОЇТЬСЯ СВОГО НАРОДУ
Отче, а взагалі що це за сигнал, що Служба безпеки взялася за студентів і освітян?
Це свідчить про страх влади. Подібні прийоми – це є прийоми людей, які бояться свого народу. Прикро, що у влади немає довіри до народу.
А чи можна протистояти шпигунству?
Треба про це говорити. Боротися відкритістю. Тому я написав цей меморандум.
До Львова приїжджав президент Янукович. Його зустрічали акціями протесту. Ваші студенти брали в них участь?
Я про це не знаю.
Ви навчалися в Гарварді й Римі, мали безліч можливостей зробити собі кар’єру на Заході. Чому ви все таки вирішили повернутися в Україну?
Я українець. Мої предки віддали своє життя за волю України. Я вважав, що служити Україні, яка в той час виходила з дуже складних тоталітарних обставин та історичних травм, – велика честь і великий привілей. Я ні про що не жалкую. А дуже тішуся, що з нашого університету вже вийшло 700 випускників, які є не тільки добрими спеціалістами, моральними людьми. Вони особистості, щасливі й хочуть служити Богові та Україні. Це мене надихає.
Розмовляла Анна Ященко
среда, 26 мая 2010 г.
Чи стане українська труба купою металобрухту, або Чому нервує Газпром
Днями на одному з російських бізнес-каналів почула цікаву дискусію на газову тему. Російські експерти міркували про вигоди і невигоди поглинання Газпромом української кампанії НАК Нафтогаз. Один з них казав, що тільки-но Росія прокладе першу трубу для обхідного газогоноу Південний потік, то Україна може розпрощатись із своїм транзитним статусом, а її труба стане купою металобрухту. Натомість, на думку експерта, злиття Газпрому і НАКу не тільки збереже транзитний статус України, а й зробить її акціонером Газпрому, і дасть не тільки стабільні надходження від транзиту, а й півтора мільярди доларів дивідендів. Нагадаємо, що Кремль вже колись пропонував своє бачення спільного володіння української ГТС. Торік у листопаді Газпром запропонував переписати газові контракти, прописавши в новій угоді таке: Українська Сторона гарантує недоторканність власності Російської Сторони і господарюючих суб`єктів Російської Федерації, зокрема природного газу і об`єктів газотранспортної системи, які належать їм і розташовані на території України. Українська Сторона також гарантує, що ця власність має повний і безумовний правовий захист і не може бути піддана примусовому вилученню.
Питання злиття НАК і Газпрому, що його активно дискутують російські й українські медіа, породжує додаткові питання. Хто модернізуватиме наші магістральні газопроводи: Москва чи Брюссель? Якщо Москва, то на які гроші, враховуючи плачевний стан Газпрому? Якщо Брюссель, то навіщо ЄС потрібно витрачатися на модернізацію труби, враховуючи, що контролювати її захоче Москва? Симптомом чого є розтиражовані в російських ЗМІ «просочування інформації», що ГТС України Росія готова модернізувати без участі Європи? Що означає, туманна напівобіцянка допустити Україну в разі такого злиття до російських родовищ? Чи збереже Україна транзитний статус, якщо головним власником її ГТС стане Газпром, і охоронятимуть її об`єкти, відповідно, воєнізовані підрозділи Газпрому? Чи вартий в принципі транзитний статус того, щоб втрачати в таких випадках контроль над об`єктами ГТС? Що, врешті-решт, страшніше втратити: транзитний статус чи контроль над територією, де розташовані об`єкти ГТС?
Усі ці питання ми адресували експертам.
Михайло Гончар, директор енергетичних програм центру Номос:
РЕМ ВЯХІРЄВ ЛЯКАВ НАС ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ ТИМ САМИМ, ЧИМ СЬОГОДНІ ЛЯКАЄ ПУТІН
Вислови на тему втрати нами транзитного статусу дуже нагадують мені вислови майже аналогічного змісту кінця 90–х років, коли тодішній глава Газпрому, відомий Рем Вяхірєв заявляв, що будівництво газопроводу «Ямал – Європа» вирубає Україну по транзиту». «Ямал–Європа» експлуатується на повну потужність з 2005 року, і Україна свій транзитний статус не втратила. Не бажаючи применшити небезпеку через російські обхідні проекти, хочу наголосити, що збереження або втрата Україною транзитного статусу по газу через фундаментальні зміни, що відбуваються на газовому ринку в Європі, залежить не тільки, і не стільки від Газпрому. Втрата транзитного статусу залежить також не тільки і не стільки від бажання української влади віддатися Газпромові, скільки залежить від того, наскільки і в яких об`ємах будуть готові європейські споживачі купувати російський газ надалі. Тому Газпром і нервує. За нинішніх обставин підвищених ризиків для постачання газу зі сходу (маю на увазі дві газові кризи), при тих змінах, які відбуваються на ринках газу, плюс революція сланцевого газу і розширення ніші скрапленого природного газу на європейських ринках, стоїть питання перспективи трубопровідних постачань в цілому. І тому питання транзиту через Україну є за великим рахунком заручником того, наскільки європейські споживачі будуть готові зберігати нинішні об`єми купівлі російського газу. І, звісно, із збільшенням об`єму пропускних потужностей, Газпром дістає можливість маніпулювати об`ємами, напрямками, цінами. Але при цьому «Південний потік», поза сумнівом, виявиться проектом, за експлуатацію якого державному бюджету Росії доведеться доплачувати. При тих кошторисах вартості газопроводу, з урахуванням його морської компоненти тариф за цим напрямком буде не на скількись відсотків, а по суті в кілька разів вище, ніж сухопутними маршрутах через Україну чи Білорусь. Відповідно, щоб постачання російського газу із Західного Сибіру, Ямалу чи Центральної Азії навколо Каспія через Росію і Чорне море до Європи були рентабельними, російському уряду доведеться зняти митний збір. А зняття митного збору означатиме субсидування Газпрому і цілком конкретні втрати для російського бюджету у вигляді недоотриманих доходів від експорту російського газу цим маршрутом. Не факт, що російська сторона в особі російської держави буде готова йти на такі витрати.
Таким чином, наш транзитний статус залежить не стільки від Росії, скільки від того, наскільки газові потоки будуть збережені.
Що означають обіцянки Газпрому зберегти потоки, якщо з боку європейського споживача немає обіцянок, що він візьме газ Газпрому, а не віддасть перевагу норвезькому або катарському?! Тому, сигнали Газпрому "хлопці, віддайтеся нам, і ви все збережете" - це просто гра. Більше того, як показує практика злиття і поглинань, далі відбувається оптимізація видатків і податкових відрахувань отакої уявної кампанії. За рахунок кого йде скорочення? За рахунок слабкішого партнера, який зіллється з таким монстром, як Газпром, і матиме аж 7-8% відсотків акцій, і ні на що не впливатиме. Це означатиме втрату суверенітету Україна в газовому секторі. Тому що активи Нафтогазу - це не тільки ГТС, є компанія Укргазвидобуток, Чорноморнафтогаз, Укрнафта, які сукупно, ні мало ні багато, ще 21 мільярд кубічних метрів власного газовидобутку за рік... І до речі, Газпром чітко дає зрозуміти, що інтеграція в нафтогазовій сфері з Україною не знімає з порядку денного будівництво обхідних газопроводів. Але Росія продовжує лінію на злиття, намагаючись одержати, крім обхідних маршрутів, і повний контроль над українською ГТС, і побудувати обхідні проекти, реалізація яких в повному обсязі призведе до банкрутства НАКу.
Що стосується заявок про нібито модернізацію нашої ГТС без Європи, то в цьому немає нічого дивного. Росія не хоче, щоб ЄС якоюсь мірою був би учасником проекту модернізації. Пам`ятайте, коли в 2002 році було підписано заяву про спільну модернізацію України, Росії і Німеччини? А незабаром з ініціативи російської сторони Німеччину виштовхнули з цього процесу.
Щодо нібито доступу України до російських добувних активів у Західному Сибіру. Це потенційно обіцяється Україні з 1992 року, але ніколи не матеріалізовувалося. А якщо воно і матеріалізується, то скоріше нас допустять до якихось виснажених родовищ. Навряд чи Газпром зважиться передати родовища, що містять великі об`єми газу. Є проблеми із забороною в російському законодавстві на передачу стратегічних родовищ, і постає питання, на яких умовах газ постачатиметься до України. Якщо хтось думає, що газ передаватиметься за ціною собівартості, то він сильно помиляється.
Постановку питання, що страшніше втратити: транзитний статус чи в разі поглинання НАКу контроль над територіями, де є об`єкти ГТС, я вважаю дещо екстремальною. Така постановка питання має право на життя, але крайні сценарії реалізуються рідко. Швидше за все, йтиметься про зниження транзитної ролі України, але навряд чи йдеться про втрату газотранзитного статусу, як такого. Тому що ГТС - це не тільки труба, це ще і системи підземного зберігання газу. На тих обхідних маршрутах, які будує Росія, вона не має серйозних потужностей для зберігання газу. Отже, українські системи зберігання при постачаннях російського газу на експорт матимуть важливе балансуюче значення. Звідси і такий інтерес Росії до нашої ГТС і підземних сховищ – хоч би що казали російські офіційні особи на тих чи інших етапах, хоч би як швидко змінювалися їх настрої. То їм нецікавий консорціум, то вони пропонують повну інтеграцію. Хоча, якщо вам нецікаво, навіщо інтегруватися з тим, що нецікаво?
Іван Плачков, в 2005–2006 роках міністр палива і енергетики України:
РОСІЯ НЕ ТІЛЬКИ НЕ ПОКЛАДЕ ПЕРШОЇ ТРУБИ ПІВДЕННОГО ПОТОКУ, ВОНА І ПІВНІЧНИЙ НЕ ЗАВЕРШИТЬ
Україна ніколи не втратить транзитний статус щодо газу. Дискусія про поглинання НАК Газпромом може тривати, але це виключено. Цього не може бути, тому що не може бути в принципі. У разі так званого об`єднання, Нафтогаз просто розчиниться в Газпромі, його не буде. Про таку перспективу можна говорити тільки, як про перспективу того, що великий ведмідь зайде до України, як до посудної крамниці, і від НАКу не залишається навіть осколків. Якщо глава НАК Бакулін каже, що російські родовища нам цікаві і розраховує, що Росія туди пустить Україну, це дурість. Дурість розраховувати на Газпром у питаннях модернізації української ГТС, тому що наша ГТС в кращому стані, ніж російська. Принаймні, вона не гірша. Хай вони спочатку модернізують свою ГТС, а потім беруться до нашої. Я, наприклад, виключаю, що Росія спочатку модернізуватиме українську ГТС, раніше, ніж приведе в порядок свою.
А що стосується їх спроб залякати нас тим, що «як тільки ми покладемо трубу Південного потоку, то ви втратите статус», то... Вони не покладуть трубу Південного потоку, не факт, що вони покладуть всі обіцяні труби Північного потоку. Після розливу нафти в Мексиканській затоці навіть країни, що дали свої дозволи на будівництво обхідних потоків, швидше за все, їх відкличуть. Усі, нарешті, зрозуміли, наскільки екологічно небезпечно прокладати труби через дно моря, і оцінили, наскільки складно ремонтувати труби під водою.
У України багато дуже серйозних аргументів, щоб протистояти спробам розчинити НАК Нафтогаз у Газпромі. У разі такого розчинення Газпром навіть колір не змінить. Думаю, що російській стороні варто нагадати, що Україна продовжує залишатися одним з найбільших покупців їх газу, і Росії варто бути зацікавленою. По-друге, ми продовжуємо залишатися транзитерем, і об`єми транзиту можуть бути збільшені з 120 до 150 мільярдів кубометрів газу. І врешті-решт, у нас є сховища, які дуже потрібні і нам, і Росії, і Європі. Оскільки не може ланцюжок видобуток – транспортування – споживання без українських сховищ. Ці аргументи треба дуже чітко використовувати. Україна ніколи не втратить транзитний статус, пропускні спроможності обхідних газопроводів - 30 і 25 мільярдів кубометрів за рік - лише компенсують зростання споживання газу в Європі.
Можна дати росіянам добудувати ділянку газопроводу Богородчани – Ужгород. Чого вони відмовляються? Їх потрібно запитати чітко? Хай ця ділянка буде їх. У Газпрому повно газу. Думаю, що вони не показують реальної статистики, скільки вони готові транспортувати газу. Але він у них є. І їм завжди будуть потрібні додаткові транзитні потужності. Цим потрібно користуватися, а не просторікувати.
Мені важко коментувати кроки в енергетиці, як колишнього керівництва галуззю, так і нинішнього. Але я чітко бачу роботу пропагандистської машини Росії. Ми повинні все чітко пояснювати людям, не буде ніякого злиття, у нас є труба, а у них немає особливого вибору. І ми ніколи не втратимо транзитний статус.
Олександр Гудима, народний депутат України:
Я Б НЕ РОБИВ ТРАГЕДІЇ З ВКЛЮЧЕННЯ ОБХІДНИХ ПОТОКІВ
Давайте реально порахуємо, що нам дає статус транзитної держави сьогодні, коли ми перестали грати в європейську політику і готові віддатися Росії. Транзитний статус дає нам умовно 100 мільярдів кубометрів в рік до включення Північного потоку. Менше, коли він почне діяти на повну силу, і ще менше, коли працюватиме Південний потік. Давайте скажемо, що Північний потік почне діяти за два роки, і ми можемо сподіватися, що через нашу ГТС проходитиме близько 100 мільярдів кубометрів газу. Якщо розраховувати на той транзит, який ми одержуємо, а сьогодні це 2,6 доларів на 100 кілометрів прокачування, то ми одержуватимемо лише 2,5–2,6 мільярда доларів США в рік. Вас вражає цифра? Ні. Не так багато. То що дає нам статус транзитної держави? Статус транзитною держави дає нам лише 2,5 мільярда американських доларів і більше ніяких переваг, тому що ми не хочемо грати, не прагнемо стати гравцем на ринку газу. Тому я не робив би проблем ні з включення Північного потоку, ні з включення Південного потоку, розуміючи, що так чи інакше Україна прокачуватиме менше газу. Це Європа повинна переживати за транзит газу, який піде по трубах Північного і Південного потоків, а не по українських трубах.
Немає жодної проблеми від того, що Росія пустить газ обхідними потоками. Не треба благати Газпром на колінах віддати все, що ми можемо і не можемо, щоб вони відмовилися від будівництва обхідних потоків. Вони не відмовляться. Для них це геополітика. Вони самі не знають, навіщо вони це все будують, але вони будують. Здавати свою незалежність за уявні гасла типу "ми змусимо Росію відмовитися від будівництва Південного потоку" не варто. Що робити? Жертвувати незалежністю? Створювати якісь СП в енергетиці 50 на 50 з Росією? Але назвіть мені хоч би одне спільне з Росією підприємство 50 на 50, де Росія не керує? Гіпотетичним російсько-українським СП теж рулитиме Газпром.
Я не бачу особливих загроз в тому, якби у нас була своя стратегія розвитку власного видобутку і зменшення споживання імпортованого газу. Ми могли б звести імпорт російського газу до мінімуму. Споживаючи, наприклад, 10 мільярдів російського газу, такої залежності б і в заводі не було б. Якби зробили надзусилля, звівши до мінімуму споживання, ми стали б незалежною державою. Але нове керівництво ці сценарії не розглядає. Воно розпускає всілякі там чутки. То припускають, що нас можуть допустити до російських родовищ газу. Припустімо, нас туди пустять. Але ніякого доступу до російської труби не буде. Росіяни є монополістами на свою ГТС. Який нам сенс в їх родовищах, якщо ми не зможемо цей газ транспортувати на нормальних умовах по їх трубі? Вже як вони з Німеччиною дружать, але умовно даючи їх доступ до своїх родовищ, вони кажуть: але транзитувати видобутий вами газ ми будемо самі, а для цього ми у вас відразу купимо цей за тією ціною, по якій самі скажемо.
Не шукайте філософський камінь. Росіяни вже десять років не підписують Європейську хартію, оскільки не хочуть лібералізовувати свій газовий ринок. Вони пускатимуть туди іноземні компанії тільки на російських умовах. Тому росіяни не можуть запропонувати нічого такого, щоб відповідало нашим інтересам. Вони можуть тільки нас шантажувати, щоб забрати наш внутрішній газовий ринок. Від цього пан Фірташ починає давати панічні інтерв`ю, а пан Бойко починає його схиляти до того, що потрібно виділити з НАК магістральну трубу з підземними сховищами. Тобто внутрішні газові мережі вони залишать собі, і на маленьких мережах робитимуть великі гроші. А стратегічні, магістральні, ті, які можуть робити Україну гравцем, будуть віддані Росії. Отакою є ціна цих переговорів.
Опитувала Маша Міщенко
Питання злиття НАК і Газпрому, що його активно дискутують російські й українські медіа, породжує додаткові питання. Хто модернізуватиме наші магістральні газопроводи: Москва чи Брюссель? Якщо Москва, то на які гроші, враховуючи плачевний стан Газпрому? Якщо Брюссель, то навіщо ЄС потрібно витрачатися на модернізацію труби, враховуючи, що контролювати її захоче Москва? Симптомом чого є розтиражовані в російських ЗМІ «просочування інформації», що ГТС України Росія готова модернізувати без участі Європи? Що означає, туманна напівобіцянка допустити Україну в разі такого злиття до російських родовищ? Чи збереже Україна транзитний статус, якщо головним власником її ГТС стане Газпром, і охоронятимуть її об`єкти, відповідно, воєнізовані підрозділи Газпрому? Чи вартий в принципі транзитний статус того, щоб втрачати в таких випадках контроль над об`єктами ГТС? Що, врешті-решт, страшніше втратити: транзитний статус чи контроль над територією, де розташовані об`єкти ГТС?
Усі ці питання ми адресували експертам.
Михайло Гончар, директор енергетичних програм центру Номос:
РЕМ ВЯХІРЄВ ЛЯКАВ НАС ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ ТИМ САМИМ, ЧИМ СЬОГОДНІ ЛЯКАЄ ПУТІН
Вислови на тему втрати нами транзитного статусу дуже нагадують мені вислови майже аналогічного змісту кінця 90–х років, коли тодішній глава Газпрому, відомий Рем Вяхірєв заявляв, що будівництво газопроводу «Ямал – Європа» вирубає Україну по транзиту». «Ямал–Європа» експлуатується на повну потужність з 2005 року, і Україна свій транзитний статус не втратила. Не бажаючи применшити небезпеку через російські обхідні проекти, хочу наголосити, що збереження або втрата Україною транзитного статусу по газу через фундаментальні зміни, що відбуваються на газовому ринку в Європі, залежить не тільки, і не стільки від Газпрому. Втрата транзитного статусу залежить також не тільки і не стільки від бажання української влади віддатися Газпромові, скільки залежить від того, наскільки і в яких об`ємах будуть готові європейські споживачі купувати російський газ надалі. Тому Газпром і нервує. За нинішніх обставин підвищених ризиків для постачання газу зі сходу (маю на увазі дві газові кризи), при тих змінах, які відбуваються на ринках газу, плюс революція сланцевого газу і розширення ніші скрапленого природного газу на європейських ринках, стоїть питання перспективи трубопровідних постачань в цілому. І тому питання транзиту через Україну є за великим рахунком заручником того, наскільки європейські споживачі будуть готові зберігати нинішні об`єми купівлі російського газу. І, звісно, із збільшенням об`єму пропускних потужностей, Газпром дістає можливість маніпулювати об`ємами, напрямками, цінами. Але при цьому «Південний потік», поза сумнівом, виявиться проектом, за експлуатацію якого державному бюджету Росії доведеться доплачувати. При тих кошторисах вартості газопроводу, з урахуванням його морської компоненти тариф за цим напрямком буде не на скількись відсотків, а по суті в кілька разів вище, ніж сухопутними маршрутах через Україну чи Білорусь. Відповідно, щоб постачання російського газу із Західного Сибіру, Ямалу чи Центральної Азії навколо Каспія через Росію і Чорне море до Європи були рентабельними, російському уряду доведеться зняти митний збір. А зняття митного збору означатиме субсидування Газпрому і цілком конкретні втрати для російського бюджету у вигляді недоотриманих доходів від експорту російського газу цим маршрутом. Не факт, що російська сторона в особі російської держави буде готова йти на такі витрати.
Таким чином, наш транзитний статус залежить не стільки від Росії, скільки від того, наскільки газові потоки будуть збережені.
Що означають обіцянки Газпрому зберегти потоки, якщо з боку європейського споживача немає обіцянок, що він візьме газ Газпрому, а не віддасть перевагу норвезькому або катарському?! Тому, сигнали Газпрому "хлопці, віддайтеся нам, і ви все збережете" - це просто гра. Більше того, як показує практика злиття і поглинань, далі відбувається оптимізація видатків і податкових відрахувань отакої уявної кампанії. За рахунок кого йде скорочення? За рахунок слабкішого партнера, який зіллється з таким монстром, як Газпром, і матиме аж 7-8% відсотків акцій, і ні на що не впливатиме. Це означатиме втрату суверенітету Україна в газовому секторі. Тому що активи Нафтогазу - це не тільки ГТС, є компанія Укргазвидобуток, Чорноморнафтогаз, Укрнафта, які сукупно, ні мало ні багато, ще 21 мільярд кубічних метрів власного газовидобутку за рік... І до речі, Газпром чітко дає зрозуміти, що інтеграція в нафтогазовій сфері з Україною не знімає з порядку денного будівництво обхідних газопроводів. Але Росія продовжує лінію на злиття, намагаючись одержати, крім обхідних маршрутів, і повний контроль над українською ГТС, і побудувати обхідні проекти, реалізація яких в повному обсязі призведе до банкрутства НАКу.
Що стосується заявок про нібито модернізацію нашої ГТС без Європи, то в цьому немає нічого дивного. Росія не хоче, щоб ЄС якоюсь мірою був би учасником проекту модернізації. Пам`ятайте, коли в 2002 році було підписано заяву про спільну модернізацію України, Росії і Німеччини? А незабаром з ініціативи російської сторони Німеччину виштовхнули з цього процесу.
Щодо нібито доступу України до російських добувних активів у Західному Сибіру. Це потенційно обіцяється Україні з 1992 року, але ніколи не матеріалізовувалося. А якщо воно і матеріалізується, то скоріше нас допустять до якихось виснажених родовищ. Навряд чи Газпром зважиться передати родовища, що містять великі об`єми газу. Є проблеми із забороною в російському законодавстві на передачу стратегічних родовищ, і постає питання, на яких умовах газ постачатиметься до України. Якщо хтось думає, що газ передаватиметься за ціною собівартості, то він сильно помиляється.
Постановку питання, що страшніше втратити: транзитний статус чи в разі поглинання НАКу контроль над територіями, де є об`єкти ГТС, я вважаю дещо екстремальною. Така постановка питання має право на життя, але крайні сценарії реалізуються рідко. Швидше за все, йтиметься про зниження транзитної ролі України, але навряд чи йдеться про втрату газотранзитного статусу, як такого. Тому що ГТС - це не тільки труба, це ще і системи підземного зберігання газу. На тих обхідних маршрутах, які будує Росія, вона не має серйозних потужностей для зберігання газу. Отже, українські системи зберігання при постачаннях російського газу на експорт матимуть важливе балансуюче значення. Звідси і такий інтерес Росії до нашої ГТС і підземних сховищ – хоч би що казали російські офіційні особи на тих чи інших етапах, хоч би як швидко змінювалися їх настрої. То їм нецікавий консорціум, то вони пропонують повну інтеграцію. Хоча, якщо вам нецікаво, навіщо інтегруватися з тим, що нецікаво?
Іван Плачков, в 2005–2006 роках міністр палива і енергетики України:
РОСІЯ НЕ ТІЛЬКИ НЕ ПОКЛАДЕ ПЕРШОЇ ТРУБИ ПІВДЕННОГО ПОТОКУ, ВОНА І ПІВНІЧНИЙ НЕ ЗАВЕРШИТЬ
Україна ніколи не втратить транзитний статус щодо газу. Дискусія про поглинання НАК Газпромом може тривати, але це виключено. Цього не може бути, тому що не може бути в принципі. У разі так званого об`єднання, Нафтогаз просто розчиниться в Газпромі, його не буде. Про таку перспективу можна говорити тільки, як про перспективу того, що великий ведмідь зайде до України, як до посудної крамниці, і від НАКу не залишається навіть осколків. Якщо глава НАК Бакулін каже, що російські родовища нам цікаві і розраховує, що Росія туди пустить Україну, це дурість. Дурість розраховувати на Газпром у питаннях модернізації української ГТС, тому що наша ГТС в кращому стані, ніж російська. Принаймні, вона не гірша. Хай вони спочатку модернізують свою ГТС, а потім беруться до нашої. Я, наприклад, виключаю, що Росія спочатку модернізуватиме українську ГТС, раніше, ніж приведе в порядок свою.
А що стосується їх спроб залякати нас тим, що «як тільки ми покладемо трубу Південного потоку, то ви втратите статус», то... Вони не покладуть трубу Південного потоку, не факт, що вони покладуть всі обіцяні труби Північного потоку. Після розливу нафти в Мексиканській затоці навіть країни, що дали свої дозволи на будівництво обхідних потоків, швидше за все, їх відкличуть. Усі, нарешті, зрозуміли, наскільки екологічно небезпечно прокладати труби через дно моря, і оцінили, наскільки складно ремонтувати труби під водою.
У України багато дуже серйозних аргументів, щоб протистояти спробам розчинити НАК Нафтогаз у Газпромі. У разі такого розчинення Газпром навіть колір не змінить. Думаю, що російській стороні варто нагадати, що Україна продовжує залишатися одним з найбільших покупців їх газу, і Росії варто бути зацікавленою. По-друге, ми продовжуємо залишатися транзитерем, і об`єми транзиту можуть бути збільшені з 120 до 150 мільярдів кубометрів газу. І врешті-решт, у нас є сховища, які дуже потрібні і нам, і Росії, і Європі. Оскільки не може ланцюжок видобуток – транспортування – споживання без українських сховищ. Ці аргументи треба дуже чітко використовувати. Україна ніколи не втратить транзитний статус, пропускні спроможності обхідних газопроводів - 30 і 25 мільярдів кубометрів за рік - лише компенсують зростання споживання газу в Європі.
Можна дати росіянам добудувати ділянку газопроводу Богородчани – Ужгород. Чого вони відмовляються? Їх потрібно запитати чітко? Хай ця ділянка буде їх. У Газпрому повно газу. Думаю, що вони не показують реальної статистики, скільки вони готові транспортувати газу. Але він у них є. І їм завжди будуть потрібні додаткові транзитні потужності. Цим потрібно користуватися, а не просторікувати.
Мені важко коментувати кроки в енергетиці, як колишнього керівництва галуззю, так і нинішнього. Але я чітко бачу роботу пропагандистської машини Росії. Ми повинні все чітко пояснювати людям, не буде ніякого злиття, у нас є труба, а у них немає особливого вибору. І ми ніколи не втратимо транзитний статус.
Олександр Гудима, народний депутат України:
Я Б НЕ РОБИВ ТРАГЕДІЇ З ВКЛЮЧЕННЯ ОБХІДНИХ ПОТОКІВ
Давайте реально порахуємо, що нам дає статус транзитної держави сьогодні, коли ми перестали грати в європейську політику і готові віддатися Росії. Транзитний статус дає нам умовно 100 мільярдів кубометрів в рік до включення Північного потоку. Менше, коли він почне діяти на повну силу, і ще менше, коли працюватиме Південний потік. Давайте скажемо, що Північний потік почне діяти за два роки, і ми можемо сподіватися, що через нашу ГТС проходитиме близько 100 мільярдів кубометрів газу. Якщо розраховувати на той транзит, який ми одержуємо, а сьогодні це 2,6 доларів на 100 кілометрів прокачування, то ми одержуватимемо лише 2,5–2,6 мільярда доларів США в рік. Вас вражає цифра? Ні. Не так багато. То що дає нам статус транзитної держави? Статус транзитною держави дає нам лише 2,5 мільярда американських доларів і більше ніяких переваг, тому що ми не хочемо грати, не прагнемо стати гравцем на ринку газу. Тому я не робив би проблем ні з включення Північного потоку, ні з включення Південного потоку, розуміючи, що так чи інакше Україна прокачуватиме менше газу. Це Європа повинна переживати за транзит газу, який піде по трубах Північного і Південного потоків, а не по українських трубах.
Немає жодної проблеми від того, що Росія пустить газ обхідними потоками. Не треба благати Газпром на колінах віддати все, що ми можемо і не можемо, щоб вони відмовилися від будівництва обхідних потоків. Вони не відмовляться. Для них це геополітика. Вони самі не знають, навіщо вони це все будують, але вони будують. Здавати свою незалежність за уявні гасла типу "ми змусимо Росію відмовитися від будівництва Південного потоку" не варто. Що робити? Жертвувати незалежністю? Створювати якісь СП в енергетиці 50 на 50 з Росією? Але назвіть мені хоч би одне спільне з Росією підприємство 50 на 50, де Росія не керує? Гіпотетичним російсько-українським СП теж рулитиме Газпром.
Я не бачу особливих загроз в тому, якби у нас була своя стратегія розвитку власного видобутку і зменшення споживання імпортованого газу. Ми могли б звести імпорт російського газу до мінімуму. Споживаючи, наприклад, 10 мільярдів російського газу, такої залежності б і в заводі не було б. Якби зробили надзусилля, звівши до мінімуму споживання, ми стали б незалежною державою. Але нове керівництво ці сценарії не розглядає. Воно розпускає всілякі там чутки. То припускають, що нас можуть допустити до російських родовищ газу. Припустімо, нас туди пустять. Але ніякого доступу до російської труби не буде. Росіяни є монополістами на свою ГТС. Який нам сенс в їх родовищах, якщо ми не зможемо цей газ транспортувати на нормальних умовах по їх трубі? Вже як вони з Німеччиною дружать, але умовно даючи їх доступ до своїх родовищ, вони кажуть: але транзитувати видобутий вами газ ми будемо самі, а для цього ми у вас відразу купимо цей за тією ціною, по якій самі скажемо.
Не шукайте філософський камінь. Росіяни вже десять років не підписують Європейську хартію, оскільки не хочуть лібералізовувати свій газовий ринок. Вони пускатимуть туди іноземні компанії тільки на російських умовах. Тому росіяни не можуть запропонувати нічого такого, щоб відповідало нашим інтересам. Вони можуть тільки нас шантажувати, щоб забрати наш внутрішній газовий ринок. Від цього пан Фірташ починає давати панічні інтерв`ю, а пан Бойко починає його схиляти до того, що потрібно виділити з НАК магістральну трубу з підземними сховищами. Тобто внутрішні газові мережі вони залишать собі, і на маленьких мережах робитимуть великі гроші. А стратегічні, магістральні, ті, які можуть робити Україну гравцем, будуть віддані Росії. Отакою є ціна цих переговорів.
Опитувала Маша Міщенко
Подписаться на:
Сообщения (Atom)