Прочитав на сайті «Хроники и комментарии» звернення депутатів Запорізької міської ради до Президента України з проханням щодо перегляду Указу Президента України від 28 січня 2010 року №75/2010 «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті».
Перша думка, яка виникла при ознайомленні, це та, що як треба не любити народ, серед якого живеш, його мову, культуру та історію, щоб отаке написати.
Інша думка випливає з першої – що якщо шановні добродії депутати не мають зовсім усталених поглядів на питання пов`язаних із цариною культури та історії українського народу, то в них не може бути і розуміння, що відбувається в суспільстві українському в царині економіки. Бо тупцювання на місці в економічному житті в країні (Україна), чи в окремо взятому регіоні (Запоріжжя) не можна кваліфікувати, як розуміння ситуації і поступ кудись уперед до реалій кращих надбань європейської спільноти в царинах економіки, культури, виховання чи політики.
Саме це звернення народних обранців показує, що сучасні спільноти народних депутатів на місцевому чи державному рівні не можуть вирішити наболілі питання розвитку держави, якщо вони користуються старими схемами, які залишилися у спадок від тоталітарної системи.
Дивно, що серед депутатів Запорізької міської ради не знайшлося ні одного кваліфікованого історика, який би сказав, що «добрі люди, на дворі вже ХХI століття і писати на рівні «Короткого курсу історії ВКП(б)» вже неможливо, бо засміють». На жаль, не знайшлося…
Для того, щоб намагатися писати подібне звернення, потрібно знати кілька доконаних фактів, які вивчає на історичному факультеті кожний сумлінний студент, незалежно від своєї партійної приналежності.
Україна чи не одна з найстаріших колоній у Європі. Вона втратила свою незалежність у 1240 році, коли на наші землі прийшли монголо-татари і повалили державність київських князів. Щоб не переповідати події на Україні в ХIII – ХVII століттях, які є у кожному вузівському підручнику з історії, скажемо, що коли на землях України встановилась влада польських королів, почалося ополячення українського люду, нищення її культури та введення кріпосного ладу.
Взагалі, треба підкреслити, що Україна опинилася між двох вогнів – найбільш відсталих у Європі державах – Польщею та Московською державою, де кріпацтво набуло найбільш відсталих зразків. Так от, в кінці ХVI століття – першою половиною ХVII століття Україною прокотилося хвиля повстань проти польського гноблення, яке закінчилося Визвольною війною Богдана Хмельницького за відновлення власної держави. І в 1657 році, коли Богдан Хмельницький раптово помер, така держава фактично існувала.
Тут треба звернути увагу на те, що коли у 1654 році була підписана Переяславська угода між Богданом Хмельницьким і московським боярином Бутурліним, то мова тоді йшла тільки про військовий союз на якийсь час. Про об`єднання не йшлося. Про це стали писати тільки у сталінські часи (мабуть тому деякі політичні діячі хочуть встановити пам’ятник Сталіну у нас, в Запоріжжі, як символ дружби між грузинським і українським народами).
А в 1654 році в межах України ніде не було російської мови. Навпаки, більшість освіченого люду знали польську мову, бо вона була мовою документів і розпоряджень магнатів польських та самого короля польського. І в 1654 році, коли московський цар Олексій Михайлович мав вже дотичність до України, він видав перший свій указ про переведення навчання Києво – Могилянської Академії (єдиного вищого навчального закладу в Східній Європі) на російську мову, не дуже переймаючись тим, що на російській мові тоді не були розроблені спеціальні терміни в усіх точних і не тільки науках.
Треба ще додати до цього, що польські шовіністи придумали для своїх східних земель гарну, як для них, назву Млада Польща. Тобто, не Україна, а саме Млада Польща!
Це Вам, шановний читачу, нічого не нагадує? Дійсно, паралель із новою назвою, яка виникне пізніше на тих же землях, але тепер вже буде Малоросія. Бачите, як західні сусіди, так і східні відносилися до нашого народу зверхньо, мовляв, це ті ж самі поляки чи росіяни, тільки розмовляють на «наречії». Хоча, як показує досвід, вони так і не навчилися розмовляти на «наречії». Ні ті, ні інші!
Хотів би тут ще підкреслити, що Україна за часів Богдана Хмельницького була єдина. Майже всі етнічні українські землі були у складі гетьманської держави. Тільки Закарпаття на той час та українські землі в Литви (як тоді називалася Білорусь) були окремі. І те що потім Україна розділилася на Західну та Східну Україну, це «заслуга» в першу чергу наших сусідів. Про що вони теж навмисне забувають, розповідаючи усім, що є окремі польський український народ та російський український народ. Але політики приходять на якийсь час і йдуть, з Богом, а народ наш залишається єдиний, щоб про нього не казали і не писали у зверненнях.
Тому події на нашій землі в першу чергу треба розглядати саме через призму боротьби за незалежність наших земель і за встановлення незалежної української держави.
Це і 1709 рік, коли Мазепа намагався відстояти автономію України і 1768 рік, коли народ знову піднявся відновити на Україні гетьманський Устрій, і ХIX століття, коли і на Україні були люди (Шевченко з товаришами), які стояли на чолі суспільства і озброєні ідеями революцій у Європі намагалися і в Україні знищити кріпосний лад і відновити автономію.
Таке саме відбувалося і в палаючому ХХ столітті, починаючи від 1917 року і закінчуючи 1991 роком.
Тому треба не обзивати цих політичних діячів ХХ століття, які в невимовно тяжких обставинах, жертвуючи своїм життям і особистим добробутом, піднімалися на боротьбу за державу Україну, а докладно вивчити їхню діяльність і визначити внесок кожного з них в історичні події.
Історію треба добре знати, бо тоді людей важко збити на манівці. На жаль, знання власної історії у нашого народу ще досить поверхове і тому багато політичних діячів різних партійних відтінків цим постійно користуються. Використовуючи відсталі уявлення, які наукою вже давно відкинуті, вони продовжують борсатися у вирі каламутної течії сучасності.
Причому, є партії, які відверто стоять на проти державницьких позиціях, не визнаючи взагалі історичний шлях українського народу та його боротьбу за відновлення української державності.
Наприклад, відомо, що на Україні в 20–30-х роках ХХ століття було чотири українських комуністичних партій. Так вже склалося. Це УКП (Українська комуністична партія), Українська Партія Соціалістів – Революціонерів – боротьбистів (комуністів), Комуністична партія Західної України та всім відома КП(б)У. Троє перших партій стояли на позиціях незалежності або автономії української держави, тому і були знищені органами НКВС.
Залишилась єдина КП(б)У, яка повністю підтримувала КПСС, і тому збереглася. Традиції КПСС та КП(б)У тепер продовжує сучасна Комуністична партія України на чолі з Симоненком. Але ви де-небудь чули, що Симоненко згадує своїх загиблих у ХХ столітті ідейних однодумців? Звичайно, ні! Навпаки, парадокс, людині, яка знищила три комуністичні партії на Україні, запорізькі комуністи збираються поставити пам`ятника!
Вже не кажу про вкрай заполітизоване питання про воїнів ОУН – УПА. Галасливі звернення, або статті та книги, писані на замовлення, – оце і все, що є в розпорядженні деяких діячів. Та кожне явище в історії, і не тільки, можна спокійно дослідити, як це робиться в науці.
В науці є так званий оксфордський стандарт, тобто найвищий рівень науки. В його основі лежить хроніка, тобто перелік фактів, які справді мали місце. Спочатку потрібно встановити факти, незаперечні і реальні, а вже потім рухатись далі, робити наступний крок – інтерпретацію цих фактів. Це робиться у всьому світі, бо без цього наука, в тому числі і історія, не може рухатися вперед.
А нам постійно розповідають про те, що воїни ОУН – УПА були фашистськими прихвоснями, забуваючи слова нашого генія – Тараса Шевченка:
«Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний…»
Найбільше пишуть про батальйон «Нахтігаль», ось і в зверненні не обминули це, але ще в 1959 році була створена Міжнародна комісія в Гаазі в Нідерландах, щоб провести незалежну перевірку. Членами цієї комісії були протигітлерівські активісти: норвезький адвокат Ганс Кап пелен, колишній міністр закордонних справ Данії Олє Бйорн Крафт, датський соціаліст Карель Ван Стал, професор права з Бельгії Флор Пітерс, і правник, член парламенту Швейцарії Курт Скоч. Після чотирьох місяців опитувань і перегляду 232 доказів свідками з усіх сторін Міжнародна комісія зробила висновок, що звинувачення проти батальйону «Нахтігаль» безпідставні. І так по всіх пунктах звинувачень. Але що політикам до науки! Вони продовжують своє.
Та історична наука поступово рухається вперед. І нічого з цим не поробиш. Колись, у середньовіччі, люди вірили, що земля лежить на трьох китах і плаває в неозорому океані, а якщо дуже захотіти, то можна дійти до краю землі і зазирнути униз, а сьогодні вже людство полетіло на Місяць і збирається полетіти на інші планети.
Так що не за горами час, коли історичні істина прийде і в наш дім. А облудні твердження зникнуть, як роса на сонці.
В. Шевченко, історик, Запоріжжя
Комментариев нет:
Отправить комментарий