або Гомосексуалізм у мистецтві
На зламі тисячоліть багато чого змінилося. Все втаємничене рано чи пізно стане загальнодоступним і очевидним. Ставлення до гомосексуалізму як до соціального явища, а також до його проявів у мистецтві теж зазнало змін…
Норма ДЖИН, ПіК
У різні часи та в різних народів питання щодо гомосексуалізму коливалося від різкого несприйняття до поблажливого ігнорування. Серед видатних людей багатьох країн зовсім нерідко траплялися такі, хто надавав перевагу близьким контактам із представниками своєї статі, починаючи від давньогрецьких філософів Сократа, Платона або Сафо, поетеси з острова Лесбос.
Особливо помітно простежувался схильність до гомосексуалізма у великих поетів, художників, музикантів, акторів, танцюристів. Чому? Можливо, причина в тому, що творчі люди завжди незадоволені встановленими правилами, тому й вигадують особисті канони… Їм стає нудно переживати під час творчих пошуків лише примхи різностатевого кохання, тому вони прагнуть осягнути інші грані бутя – через пізнання того, що є табу для «нормальних» людей…
Портрет Уайльда у блакитних тонах
Серед письменників-гомосексуалістів можна виділити Сергія Єсеніна, Марселя Пруста, Андре Жида та багатьох інших, але особливе місце посідає, без сумніву, Оскар Уайльд.
Саме в нього головні герої романів та оповідань є відвертими геями.
Ні, спочатку Оскар Уайльд мав, так би мовити, «нормальну орієнтацію». Але після 39 років він закохався у чоловіка на ім'я Бозі. Світоч англійської літератури покинув сім'ю, винайняв квартиру на Сент-Джеймс-Плейс, де проводив більшість свого часу, а в перерві писав п'єси, оповідання та романи. Так, наприклад, п'єси «Ідеальний чоловік» та «Сфінкс» були присвячені сааме Бозі. Але зв'язок з ним тривав недовго: молодий коханець виявився надто егоїстичним та істеричним, весь час влаштовував скандали, вимагаючи, аби Уайльд частіше водив його у кіно, бари, паби та ресторани. Надмірні вимоги і примхи Бозі почали гальмувати роботу письменника, що призводило до постійних суперечок між ними.
Зрештою, замість істеричного Бозі з'явився новий коханець – лорд Альфред Дуглас. На відміну від «колишнього», новий «пасій» був закоханий в Оскара до нестями! До того ж мав непередбачуваний характер. Заради письменника лорд Дуглас покинув усе.
Тому не дивно, що особливе місце у романах Оскара Уайльда («Портрет Доріана Грея», «Соломія», «Жінка, яка не варта уваги») посідає одностатеве кохання між чоловіками. Зокрема у «Портреті…» головним спокушувачем головного героя є Лорд Генрі, котрий навчає молодого Доріана Грея, як треба житии: зробити все, що в його силах, для надання форми будь-якій пристрасті, будь-якій ідеї, що спаде на думку. А отже, коли в душі з'явиться потяг до своєї статі – це теж потрібно «оформити»…
Чехов терпіти не міг лесбіянок
Особливе місце у культурі російського Срібного століття посідає лесбійська любов. Звичайно, цей феномен був відомий у Росії й раніше. Історики підозрюють у такій схильності знамениту подругу Катерини ІІ княгиню Катерину Дашкову (1743-1809 рр.)
Ставлення суспільства Російської імперії до лесбіянок та геїв завжди було трохи поблажливим, та все ж негативним. Зокрема, деякі обставини смерті геніального композитора Петра Чайковського змушують запідозрити, що він помер не від інфекційної хвороби, а випив отруту, бо компроментував своє світле ім'я «негідною» поведінкою.
Але щодо лесбіянок, то в уяві переважної більшості обивателів вони асоціювалися насамперед з повіями. І не тільки в обивательській уяві, до речі, теж. Харкатерним у цьому сенсі був відгук Антона Чехова: «Погода в Москве хорошая, холеры нет, лесбосской любви тоже нет… Бррр!!! Воспоминание о тех особах, о которых Вы пишете мне, вызывает во мне тошноту, как будто я съел гнилую сардинку. В Москве их нет – и чудесно».
Але лесбіянки, ясна річ, «вижили» завдяки тому, що стали обережнішими і не афішували «незручних» стосунків. Так, нікому не здавалася дивною жіноча дружба, яку проявляли одна до одної учениці інституту шляхетних дівчат…
З розвитком фемінізму суспільство все лояльніше ставилося до «ніжного лесбосу». Досить спокійно довколишні сприймали Анну Євреїнову, котра очолювала літературний гурток. Вона чимало років прожила разом зі своєю подругою Марією Федоровою. А Наталія Манасеїна, дружина відомого вченого, навіть покинула чоловіка заради поетеси-символістки Поліксени Соловйової. Що зробиш, ось такі вони жінки – загадковий народ…
Під захистом Мельпомени
Серед акторів гомосексуалізм набув особливого розмаху. В цьому є навіть історичний підтекст: адже в традиційних театрах давніх народів (Давня Греція, Японія, Китай) грали лише чоловіки, а після вистав їхні значно інтимніші «таланти» оцінювали відвідувачі спектаклів…
Ну, то було надто давно. А от акторка Софі Уорд повела себе «не стандартно» як для жінки: 1996 р. вона покинула чоловіка не заради коханця, а… коханки! Її поява на прем’єрі фільму «Evita» за руку зі своєю пасією Рене затьмарив навіть появу виконавиці головної ролі фільму – самої Мадонни! За 2 роки до «відставки» Софі Уорд знялася у лесбійській драмі «Селянський роман», чим спричинила хвилю пліток. Як виявилося пізніше, вони виникли не на порожньому місці… Символом лесбійської кіноміфології стала Катрін Деньов – особливо після того, як зіграла декілька лесбійських ролей.
Одним із найсміливіших акторів-геїв можна вважати Яна МакКеллена, який 1998 р. публічно визнав свою гомосексуальність. Для консервативної Англії такий крок став просто революційним. Через три роки МакКеллен став одним з перших борців за права геїв. Зате голлівудська зірка Рок Хадсон під вдало створеним амплуа героя-коханця все життя вдало приховував, що він – гей. Тільки заразившись СНІДом, він розкрився пресі.
Втім, для багатьох людей не надто важливий «колір» кохання чи статевої орієнтації митців. Значно суттєвішим є їхній внесок у розвиток світового мистецтва.
ДОВІДКА
Слова «гомосексуалізм» (нім. Homosexualitat) не існувало до 1869 р. Вперше воно з’явилося у памфлеті, адресованому міністру юстиції Німеччини. Коли приймали новий кримінальний кодекс Північно-Німецького Союзу, виникли певні суперечки з приводу збереження в ньому статті з кримінального кодексу Прусії, згідно з якою сексуальний контакт між особами однієї статі вважався злочином, автором памфлету був Карл Марія Кертбені.
КОМЕНТАР
Станіслав НАУМЕНКО, головний редактор часопису «Один з нас»
Серед видатних українських митців минулого, хто би більш-менш відверто змальовував одностатеві уподобання в своїх творах, можу назвати лише Агатангела Кримського з його романом «Андрій Лаговський». Навіть зараз, коли гомосексуальні стосунки декриміналізовані – навіть більше! – майже зрівняні в правах з традиційними, мало хто в рідній державі наважується на розголошення своїх таємниць. Правда, декілька наших «діячів мистецтва» зробили собі непоганий піар, заперечуючи чутки про свою гомосексуальність, але я не допомагатиму їм у розкрутці й імен не називатиму. Тож простіше згадати класиків – вони жили в той період, коли було відсутнє це новітнє слівце – піар – та й заробити дивідендів на нетрадиційній орієнтації було неможливо.
Видатний український філософ і гуманіст Григорій Савич Сковорода, з 1759 року викладаючи у Харківському колегіумі, познайомився і на все життя подружився з учнем колегіуму Михайлом Ковалинським. Почуття до Михайла були настільки глибокими, що вчитель майже щодня писав йому листи.
«До Михайла Ковалинського, Харків, 26 травня 1762 року.
Здрастуй, найприємніший з усіх юначе, мій дорогоцінний Михайле! Як тільки ми розійшлися після зібрання, мою душу раптом охопив жаль за тобою і сильне бажання тебе бачити, і я став жалкувати, що не запросив тебе… Але я не здивуюсь, що ти юначе, утримуєшся від відвідування мене іноді через страх, а завжди через скромність… О, якби ти міг заглянути в моє серце! Але коли мені вдасться переконати тебе, що я готовий знехтувати всім, усе перемогти і знести, тоді те, що іноді я виявляю слабість, постараюсь зрівноважити мудрістю…»
«До Петербурга із Ольшанської Іванівки, 1790 року, вересня 26-го.
Улюблена більше всіх людино, Михайле!
Мир тобі, муже божественних бажань!
… Я ж тебе, раніше юнака, тепер же мужа, знайшов за серцем моїм, Вся моя душа твоя є, а твоя – моя.
Ось єдність! Любов! Дружба!»
Чимало поезій Тараса Григоровича Шевченка кінця сорокових років писано від імені жінки або дівчини. Більшість учених, які писали про пісенну або так звану жіночу лірику поета, намагалися не вдаватися в подробиці його сексуальної орієнтації, хоча така проблема неодмінно поставала перед читачами.
Багато в чому суперечлива, епатажна , а тому і скандально відома праця сучасного американського дослідника Г. Грабовича «Шевченко, якого не знаємо» в одній із приміток містить буквально таке: «… З погляду психоаналітичної теорії… ототожнення з жінкою часто вказує на гомосексуальну орієнтацію». Але нижче автор одразу ж застерігається: «Йдеться про психологічну орієнтацію, а не стиль життя». Що ж, уточнення справді суттєве, інакше Г. Грабовичу ніхто б не гарантував би безпеку в академічних інституціях. Таке можна безперешкодно писати тільки в Гарварді. Однак дослідника це не спиняє – він обіцяє у наступній монографії детально розглянути проблему гомосексуальності Шевченка.
Хоча опубліковано безліч досліджень про захоплення письменника жінками, але жодного разу не йшлося про інтимний зв’язок. До того ж, ще сучасники звернули увагу на надмірне захоплення Шевченка чорношкірим актором Айрою Олдриджем: були і дружні потиски, й обійми. Шевченко навіть намалював із власної ініціативи його портрет. Та й загалом письменник часто віддав перевагу чоловічому товариству.
Усе це дозволяє говорити про певну хибність поширених нині уявлень, відповідно з якими статева роль індивіду суворо визначена статевими рамками, а будь-який відступ від цього стереотипу оголошується відхиленням, а то й збоченням.
Тема стосунків Ольги Кобилянської та Лесі Українки обговорювалася більше ніж досить. Йшлося і про лесбійське кохання, і про жіночий платонічний роман як вищий тип спілкування… Переглянувши добірку цитат із листів Лесі Українки, що виходили друком у журналі «Один з нас», можна скласти свою точку зору. Наразі – лише декілька з них:
«Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, огонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові».
«… І хтось когось любить і ніколи на когось не гнівається, і не буде гніватись. Хтось кланяється св. Анні і всій шанованій родині, а когось цілує і гладить і так, і так… і ще так…»
Ось так.
Можна було б згадати ще когось, але я б обмежився порадою перечитати декілька книжок, наприклад «Femina melancholica» Тамари Гундорової чи «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського» Соломії Павличко. Хоча ці книжки не мають відблиску сенсаційності, вважаю, що кожен, хто зацікавився цією тематикою має звернутися до них.
Комментариев нет:
Отправить комментарий