Сльози Долини

У серпні 1690 року … у закарпатському селі Нанково на місцевості, що тепер має назву "Полянки" з’явився образ Діви Марії. Віруючі звернулись до господаря поля, на якому відбулося чудесне явлення, з пропозицією побудувати на цьому місці храм або каплицю, як цього вимагала християнська традиція. Землевласник відмовив громаді, ікону (чи за іншим переказом – статую) поставили на підводу, запряжену волами і спробували вивести. Але воли не рушили з місця, оскільки ікона не хотіла покидати вибраного місця. Господарю прийшлося підганяти волів батогами, і мимохіть він влучив батогом у ікону. Від удару на лику Богородиці з’явився шрам, а з очей потекли сльози. За святотатство рід землевласника був покараний, а ікону все ж вивезли по долині. Та уздовж шляху, яким вивозили ікону, «чудесним чином зростали білі квіти… які мали цвісти тут навесні...»



Там же - У травні 1965 р.

Провідник розгорнув гілля....

Від краю до краю поля буяло біле море. Вітер ганяв по ньому хвилі.

Та лише він стихав, повітря перетворювалось на важку подушку, яка м’яла голову і душила за горло.

Страшно навіть було ступити на цей величезний килим. Проте побіч паслися коні і корови, палили вогнища.

Вечоріло. Хазяї з ближніх хат села замикали двері.

“Куда они идут?” “До родичів. Переночувати” “Почему???”

“Коли “воно” вночі цвіте...” - провідник щось незрозуміло помахав руками в повітрі... «Воно може убити».





«Долина нарциciв» — заповідний масив, що знаходиться в урочищі Кіреші в 4 км від м. Хуст Закарпатської області. З 1992 р. у складі Карпатського біосферного заповідника входить до міжнародної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО.

Заповідник розміщений на висоті 180—200 м. над рівнем моря в західній частині Хустсько-Солотвинської долини на стародавній тераci Тиси. Заповідна територія площею 257 га займає рівнинну ділянку в заплаві річки Хустець. Поряд з природніми водотоками на території масиву знаходяться i штучні — канали меліоративноі системи.

Поява закарпатської реліктової Долини нарцисів пов'язана з льодовиковим періодом на Землі. Деякі вчені вважають, що тоді сталися певні геологічні катаклізми і з гір сповз величезний шмат землі разом з унікальними рослинами. Після сходу льоду з гір стікало багато води, що сприяло акліматизації, цвітінню і розповсюдженню нарциса вузьколистого. З часом в низовині від сучасного Мукачева до Хуста, де росли нарциси, з'явилися дубові ліси. Після того, як на землях стали здійснювати господарську діяльність, площа долини нарцисів зменшувалася.

За часів Австро - Угорщини урочище Кіреші належало до лісництва і пильно охоронялося. Було тут багато лікарських рослин, якими місцеві медики лікували хворих. Коли територія відійшла до Чехословаччини, частину цих земель продали жителям Хуста.

За радянських часів долину хотіли переорати, щоб вирощувати сільськогосподарські культури. У 1980-х рр. на території заповіднику здійснювалися осушувальні роботи, внаслідок яких суттєво змінився рослинний покрив. Після того, як було знищено 50 га нарцисів, оранку припинили і передали територію з нарцисами заповідному масиву Карпатського біосферного заповідника. Значний особистий внесок у справу збереження та відтворення «Долини нарцисів» зробив професор В.І. Комендар (який, власне, і дав цю назву долині).

«Долина нарциciв» — унікальний ботанічний об'єкт, в якому охороняється найбільший в Середній Європі осередок нарцису вузьколистого (Narcissus angustifolius). Цей середньоевропейський високогірний вид поширений в Альпах, на Балканах i в Карпатах на висотах 1100—2060 м. Популяція в цьому рівнинному локалітеті збереглася з післяльодовикового періоду i має реліктовий характер. У 1980 р. нарцис вузьколистий занесено до Червоної книги України.

Станом на 2007 рік на території заповідного масиву знаходиться 164 га справжніх лук, 54 га болотних лук, 32 га боліт. Решту площі займають адміністративні будівлі, русло р. Хустець, канави, дороги тощо. Рельєф лівобережної частини території переважно рівнинний з окремими грядово-горбистими підвищеннями та зниженнями різноманітних форм, правобережної — грядово-горбистий з рівнинними ділянками у прирусловій частині.



В цілому в «Долині нарцисів» представлено 498 видів різних рослин, зокрема 15 видів квітів, які занесені в Червону Книгу, 16 видів орхідей. Серед рiдкicних рослин заповіднику: деревій верболистий (Achillea salicifolia), пальчатокорінник Фукса (Dactylorhiza fuchsii), пальчатокорінник травневий (Dactylorhiza majalis), еритроній собачий зуб (Erythrronium dens-canis), тирлич звичайний (Gentiana pneumonanthe), билинець найзапашніший (Gymnadenia odoratissima), півник сибірський (Iris sibirica), зозулинець шоломоносний (Orchis militaris), зозулинець рідкоквітковий (Orchis laxiflora), перстач білий (Potentilla alba) та ін.

Унікальною особливістю цієї заповідної ділянки є місцезнаходження тут однієї з найбільших рівнинних популяцій рідкісного виду нарцису вузьколистого (загальна площа - 85 га). У період свого масового цвітіння (друга половина травня) Narcissus angustifolius Curt. співдомінує, а на третині його площ домінує у травостої.





“Долина нарцисів” власне не є долиною. Це окреме підвищення вздовж верхів’я річки Хустець. Втім, з усіх боків височать гори – гора Тупий на півдні (теж дуже цікавий туристичний об’єкт), засніжений Менчул з півночі.



Панорама гори Менчул (1501 м.)

Невеликий видолинок не пускав воду з гір і тому ця смуга під горами перезволожилась, не ставши болотом. Існують декілька версій походження цього резервату. Найпоширеніша (в науковій та популярній літературі – див. вище) стверджує що нарцисове поле – це льодовиковий “емігрант” з Карпатських гір. Під час льодовикового періоду цю квітку витіснено звідти суворим холодним кліматом. Інша версія - колись це був масовий вид, який був звичайним для природи минулих років. Але зміна екологічного середовища, в першу чергу – загальне осушення земель Закарпаття в 20-60 роки швидко знищило поля нарцисів.

Важко розібратись. Скоріше друга версія більш правильна. В 60 - 70 – ті роки щезли інші нарцисові поля поблизу Хуста , сіл Дерцен і Форнош Мукачівського району, в долині р. Латориця. Останні квіти перекочували на подвір’я ґаздівських господарств. Де і втратили свій знаменитий запах.

Цілком імовірно, що й ці нарциси приречені на загибель в своєму природному середовищі.

Спостереження екологів вказують на активне витіснення нарциса іншими видами рослин.

Щодо власне самого Хуста, то відношення людей до цієї квітки неоднозначне, незважаючи на гарну легенду. Є й уявлення що ця квітка - символ смерті. Можливо справа в тому, що землі, де росте нарцис і інші вологолюбні рослини (часто отруйні), непридатні до господарської діяльності. Тварини його теж не їдять.

Спірним є повір’я, що запах багатьох квітів нарцису (чи навіть букету) викликає галюцинації та може вбити людину, навернувши її в гіпнотичний сон. Науковці всерйоз радять не жартувати, особливо людям з серцево-судинними захворюваннями.

Характерно що на багатьох середньовічних кам’яних хрестах ( і так до поч. 20 ст.) вибиті квіти, які можна визначити як нарциси (див. легенду). Квітка зустрічається і в ряді феодальних гербів.



У літературі вказується що звичайно Долина зацвітає в другій половині травня. Проте перші галявини з’являються вже у перших числах. Часто строки варіюють. Якщо цвітіння пізнє, то долина відцвітає дуже швидко. Передбачається, що цього року перші квіти будуть 1-2 травня, на 9-12 буде від 20 до 30 % цвітіння, 12-16 – максимум.

Об’їзна траса довкола міста Хуст. Покручена місцевими лобуряками металева абстракція – типу квіточка нарцису і погнутий напис “Долина нарцисів”.

Каса. Шлагбаум. П’ять гривень дорослим. Три – дітям, студентам, пенсіонерам. По понеділкам – вихідний.

Потік туристів не спиняється.

Спочатку це була популярна подорож для санаторників з “Шаяну”. Потім потяглись автомобілісти, які часто не дуже криючись, просто викопували квіти для свого двору. Років десять тому “Долину” ніби заново відкрили. Почали їздити екскурсії з усіх санаторіїв і Закарпаття і Прикарпаття. Маса галасливих студентів і дітей, що лишають після себе гори сміття ( власне на території заповідника). Всі лізуть фотографуватись серед квітів, ламаючи і витоптуючи їх. В пору цвітіння ясно видні стихійно витоптані доріжки, розчавлені квіти буріють в пилюці. Тільки таке –сяке болото, де бояться забруднити ноги, врятувало останні ділянки нарцису.



Ділянка абсолютної охорони (порівняйте з фото нижче)



Фото 60-70 х років

Заповідник стрічає народ не важким “шанельним” ароматом, а димом шашличних мангалів, морозивом, і всюдисущим пивцем на розлив і в пляшках (все по високих цінах, звісно). Натомлений турист сідає, дудлить пиво (діти – морозиво), і себе питає – “Ну і шо? Що там такого? Клумба.”

Угу... Весь розвиток туризму по – українськи. Якесь там японське споглядання цвіту сакури чи “саду каміння” не для нашої буйної натури.




У період масового цвітіння квітів «Долина нарцисiв» приймає, в середньому, по 4-5 тис. відвідувачів на добу. На території масиву прокладені дороги, збудовані спеціальні майданчики для спостереження за квітами; у період цвітіння нарцисів охорона заповідної ділянки підсилюється лісниками з інших масивів області, але все одно цінні квіти масово зриваються та витоптуються.

І саме село –«хранитель» – Верхні Кіреші. Всюди видна проста логіка – “на нас хватить, а не заробити – гріх”.

Сільські городи наступають на заповідник. Висушується земля, ставлячи хрест на останніх нарцисових галявинах. Діти продають квіти оберемками туристам. Нарцис швидко в’яне, після чого його викидають у придорожні канави. Багато хто ще й безуспішно пробує розсадити квіти по клумбах і городах.

Екологи дивуються, як ще щось залишилось.

Два роки тому дирекція заповідника, розуміючи що ще пару років – і охороняти не буде що, взялась за рішучі дії. Встановлено штраф за зірвану квітку, який, зважаючи на не дуже велику суму, з задоволенням здирають. З’явились ділянки особливої охорони, де доступ заборонено. Інші огородили парканом з колодиць. Навіть стежать за рівнем грунтових вод, які необхідні для нормального життя нарцису.



Скептики стверджують, що ці заходи - як мертвому припарки. Вчені відзначають значні зміни рослинного покрову впродовж останніх 25 років, зокрема, зменшення площ справжніх непорушених лук і галявин. Колись гостролистий нарцис вкривав сотні гектарів землі, тепер щороку площа заповідника меншає.

І необхідно повністю заборонити на територію доступ туристів і місцевих. Питання про заборону доступу висить у повітрі. На одному боці – великі прибутки з плати за вхід, діяльність комерційних структур, екскурсії санаторіїв. З іншого – заповідник просто вмре, він і так поділений на невеликі ізольовані ділянки та асфальтованою дорогою посередині. Нарцисоманія автоматично призводить до масового браконьєрства.

Часто багато рослин просто не цвітуть, залишаючи по собі зелене листя. Для стимуляції цвітіння на наступний рік, окремі ділянки ... скошують. Є пропозиція на яку не можуть зважитись - для того щоб поновився суцільний нарцисовий покрив, треба пустити корів чи овець! Вони виїдять звичайну польову траву, що почала наступати на нарциси. І підтвердження тому є. Старики згадують, що в давні часи, худоба, неохоче пасучись в цих місцях, з’їдала пашу, лишаючи шкодний нарцис. Наступної весни буяло біле море квітів, вивільнених від своїх конкурентів.

Також пропонують заборонити сюди проїжджати автомобілями, зняти довкола асфальт, насадити дерева і зволожити землю (навіть - збудувати шлюзи і воду штучно підняти). Нарцисам можливо буде добре, але знову проблема — від підвищення вологості розростаються верби.



Логічно. Правильно. Та все ж…

- хто бачив «Долину» в пору повного цвітіння, не забуває її ніколи



Буря

http://blog.i.ua/user/2717999/457999/

Олексій Кошель: рішенням щодо ЧФ РФ влада зробила опозиції подарунок

Ратифікація харківської угоди Януковича-Медведєва - і з огляду на значимість, і за емоційним забарвленням - дасть фору багатьом непересічним подіям у новітній історії України. Для влади - це більш ніж принципова перемога, для розрізненої і незгуртованої української опозиції - це ще і неоціненний урок. Так вважає експерт Школи політичної аналітики при Києво-Могилянській академії, кандидат історичних наук Олексій Кошель. Своїми прогнозами щодо подальших дій влади і опозиції він поділився в інтерв`ю УНІАН

Після інавгурації Президента Януковича минуло більш ніж два місяці, з дня формування уряду Азарова - півтора. Як ви оцінюєте, пане Олексію, діяльність нової влади упродовж цього часу?

Однією з основних проблем, яка характерна для Україні впродовж останніх років є відсутність єдиного бачення розвитку держави, як у влади, так і у політичної еліти. Немає єдиного бачення відповіді на питання, якою має бути Україна за формою, за змістом, за напрямками розвитку.

Власне через цю проблему у нас досі не проведені реформи державного механізму. До кінця не проведена реформа самоврядування, адміністративна, територіальна, судова реформи. Через цю проблему у нас відсутній основний принцип дій влади – принцип спадковості, коли кожен уряд, кожен парламент, кожен президент продовжує генеральну лінію свого попередника.

Тому нова влада обрала найпростіший, я б сказав найпримітивніший шлях – це банальне копіювання російського політичного досвіду, який, на жаль, Янукович і владна команда вважають успішними.

Які, на Вашу думку, будуть наступні кроки Януковича та всієї владної команди?

Для того, щоб прогнозувати дії влади, достатньо подивитись на кілька останніх політичних п’ятирічок Російської федерації. Тому вже найближчим часом ми можемо бути свідками встановлення жорстких рамок для діяльності опозиції, згортання свободи слова, посилення силового апарату.

Крім того, як і в Росії, ми вже сьогодні маємо надзвичайно просту і зрозумілу владну вертикаль, формування якої відбувалося у сумнівному правовому полі.

Ознаками копіювання російської політичної моделі є і формат спілкування між президентом та прем‘єром, які повністю дублюють зустрічі Путіна-Медведєва.

Що саме, на Вашу думку, може робити влада для нейтралізації опозиції?

Сьогодні українська влада має дещо спотворене сприйняття опозиції. Вона розглядає опозиційні політичні сили не як опонентів, а, насамперед, як загрозу власному спокою та власному існуванню.

Іншими словами – сприймає її як суперника у регбі, якого потрібно виштовхати із владного поля, поставити в жорсткі рамки, або ж повністю нейтралізувати.

Я думаю що такий підхід вже найближчим часом може бути застосований і до окремих політичних союзників, а лідер Компартії Симоненко вже за кілька місяців буде із жалем згадувати про те вільнодумство, яке він міг собі дозволити, заявляючи про наміри його політичної сили не підтримати проект державного бюджету.

Однак, позбавляючи опозицію демократичних механізмів впливу на владу, нова команда робить ведмежу послугу і для себе, і для суспільства. По-перше, такі дії неминуче призводять до радикалізації опозиції. По-друге, позбавляють країну альтернативи, адже опозиція – це місце, де можуть народитися нові, більш прогресивні ідеї, які влада могла б з успіхом використовувати.

Водночас, такий спотворений формат підриває і саму опозицію, де на перший план виходять політики, які звикли працювати у мітинговому форматі. За таких умов такий ефективний механізм роботи, як опозиційний уряд, перетворюється на бутафорію.

А що далі? До яких заходів може вдатися опозиція?

Опозиція, втрачаючи парламентський майданчик, буде просто змушена шукати інші ефективні форми ведення політичної боротьби. Для цього у неї є класичний набір методів, які зараз ефективно використовуються європейськими політичними силами.

Так, у Польщі та Німеччині останніми роками відбуваються протестні акції, що об’єднують сотні тисяч громадян. А наприкінці минулого року в акціях протесту проти політики французького президента Ніколя Саркозі взяли участь понад 2 млн. громадян. І це, враховуючи той факт, що ця країна має значно менше соціальних проблем, аніж Україна. Погодьтеся, такі масштаби не можна порівняти із десятитисячною акцією протесту біля українського парламенту чи малочисельними акціями проти політики гуманітарного блоку уряду.

Ці приклади наочно демонструють, що українська опозиція може знайти серйозні аргументи для влади.

Багато розмов про можливість об’єднання опозиційних сил. Є як прихильники цього, так і ті, хто говорить про неможливість такого об’єднання. Як Ви вважаєте, такий розвиток подій можливий і за яких обставин це може статися?

Найгірше, що могла зробити на сьогодні українська опозиція – це розпочати боротьбу за опозиційний трон. І за таких обставин завжди перемагає не опозиція, а влада.

Завдання опозиції на сьогодні є не парадний формат об’єднання, проведення форумів чи розподіл посад. Зараз важливо максимально скоординувати роботу опозиційних політичних сил у парламенті, у місцевих радах при проведенні протестних акцій. Головне показати виборцям, що вона може досягати результату. Без таких дій опозиція не зможе бути сильною.

Об’єднавчий процес не може бути ліками від усіх хвороб. Більше того – спроби підігнати опозиційні сили під одного політика, чи одну ідеологічну базу швидше можуть зашкодити опозиції, ніж принести користь.

Варто згадати, що опозиційний калейдоскоп складається від крайніх правих до лівоцетристських політичних сил. І в багатьох питаннях внутрішньополітичного життя вони мають діаметрально протилежні погляди. До прикладу, не так давно батько економічних реформ у Польщі Лешек Бальцерович порівняв уряд Тимошенко із Святим Миколаєм, через небажання зменшувати соціальні видатки під час кризи. У такій площині уряд критикували і «Фронт змін» Яценюка, «Єдиний Центр» Балоги та «Громадянська платформа» Гриценка, які є прихильниками жорсткого режиму економії державних коштів. Важко уявити, що вони знайдуть своє місце в опозиції імені Тимошенко.

Як, у такому разі, опозиція може працювати разом?

На сьогодні найбільш болючою проблемою для української опозиції є не роз’єднаність, а дуже низька ефективність її роботи.

Опозиційні партії зараз повинні зробити висновки із останньої поразки у парламенті, коли вони не змогли, або не захотіли відстояти свою позицію. Український виборець, який зростав за часів СРСР, має пам’ятати хрестоматійний приклад, коли Фідель Кастро, маючи лише 80 однодумців, змінив хід подій у своїй країні. Тому йому (виборцеві) буде дуже складно пояснити, чому понад двісті опозиційних парламентарів, які закликали людей до непокори владі, самі менш ніж за годину свідомо чи не свідомо програли і питання флоту, і бюджету, і регламенту.

Для того, щоб надалі опозиція не загубилася, вона повинна формувати свою історію успіху. Імпічмент Януковичу і дострокові парламентські вибори – це гасла, які втілити на сьогодні нереально. Тому для опозиції важливо на травневі акції протесту вийти із чітким пакетом вимог до влади та планом дій, який буде зрозумілим для суспільства.

Мітинги 27 квітня можуть стати початком більш масштабних акцій протесту?

Якщо розглянути офіційну статистику опозиційних партій, то лише в столиці вони декларують не менше ста тисяч партійців. Тому та кількість громадян, яка протестувала біля Верховної Ради - це надзвичайно мало. Для того, щоб такі провали не стали системою, опозиції потрібно переглянути підходи до своєї роботи.

Як не цинічно це звучить, своїм рішенням по Чорноморському флоту влада зробила опозиції подарунок. Вона фактично створила ідеологічну основу для опозиційних партій, витягнувши їх із дріб’язкової рутини на кшталт критики методів пересування президентського кортежу.

Зараз влада діє за тактикою бліцкригу, коли сумнівні з моральної та правової точки зору рішення приймаються пакетом, без обговорення. Очевидно, що вона прагне перевести весь можливий негатив на перші місяці своєї роботи. Така тактика передбачає, що вже в найближчі місяці владу у режимі реального часу не буде за що критикувати.

Зараз опозиція повинна продемонструвати свою силу і здатність системно протидіяти владі. В іншому разі вона може повторити долю російської опозиції, або ж український виборець переорієнтується на нові опозиційні обличчя.

Розмовляв Антон Бузун

Ти їм - пальця, а вони руку відкусять...

Події у Верховній Раді сколихнули добру половину нашого села. Більша частина моїх земляків нічого не розуміє й, навіть, не хоче розуміти.

Кажуть, то добре, що Чорноморський флот охоронятиме й надалі Крим і Україну від турків. Ще кажуть: Вам що, Чорного моря жаль? Хто як схоче, то й поїде собі відпочивати до моря. Аби на те гроші були.

Я пояснюю своїм сельчанам, що Чорноморський флот і не думає захищати вас. В першу чергу, цей флот на Чорному морі потрібен російському генералітету з адміралами, разом узятим. Їм усе мало!

Потрібно нам будувати свій флот, своє вояцтво! Ніякі братєлі нас не виручать в чорну годину. Читайте Тараса Шевченка про москаликів, про їхню «добру справу» в Україні, що продовжувалась триста років.

А коли кажуть, що це ніякий не військовий флот, а так собі, купа металобрухту, тим балачкам не вірте. Росія налаштувалася у Франції придбати якийсь корабель незвичайний. Вартістю неймовірною грошей. От він і буде Чорним морем плавати, не доведи господи, лякати туристів, ще й по грузинах стріляти. А швартуватися буде у Криму, у Севастополі.

Вже кілька разів фіксувалися викиди в море сміття і мазуту з військових кораблів Чорноморського флоту. На пляжах керосином тхне, риба дохне, дельфіни тікають, куди подалі. Якщо Росія надалі буде впевнена у своїй недоторканості українським правосуддям, за дельфінами доведеться тікати і українцям з півострова на материк.

Або взяти чорноморські маяки. Кілька років тому нарешті і я поїхав до моря. Відпочивав в Криму в містечку Гаспра. А там стоїть один з кримських маяків. Брат хазяйки, де я зупинився, працював на тому маяку, і провів мене показати. За багато років там зібрали велику колекцію морських якорів, починаючи ще з грецької колонізації півострова. Показав мені місце, де стояв найстаріший за віком якір, знайдений у водах Чорного моря.

–Дивись, постамент порожній. Морячки російські вивезли цього якоря до Севастополя, а звідти, кажуть, що до музея в Петербург забрали.

Оце маємо в себе такого дбайливого орендаря! Дивитися треба в оба, бо квартирант отой, "чесніше не буває", потай вигрібатиме з Криму усе найцінніше. Як і робилося досі, ще з часів Катерини-цариці.

Якщо думаєте, уся справа у Чорноморському флоті, то даремно. Ви подивіться, не встиг наш президент з російським домовитися за базування Чорноморськиого флоту разом з газом, як ба-бах! На другий день Путін до Києва прилітає. Давно не бачились! Росіяни кажуть: «Пусти козла в огород, так он всю капусту сожрет». Бачить Путін, діло пішло з хохлами як по маслу, пропонує атомну енергетику разом будувати. А чому разом? Тому, що Путін такий добрий і хороший? Ні! На Україні величезні поклади урану, унікальні поклади, таких в Росії нема. Ось де собака заритий! От вам і хоче Путін лапу свою на український уран накласти. Все путьом!

А згодом якийсь олігарх московський приватизує наші уранові рудники, а українці стоятимуть у черзі за своїм же ураном, щоб в нього прикупити.

Люблю я російські прислів`я: «Лиха беда начало!» А ще хочуть росіяни інженерні креслення наші забрати. Ті, що заводу нашому літаковому належать. Тут мудрість пригадалася: «Понадився журавель до бабиних конопель». Без креслень антоновських Росія не може налагодити випуск літаків на своєму заводі. Ми їм - креслення, а вони нам «большое вам спасиба», і кілька процентів з мільйонних валютних прибутків від продажу літаків по всьому світові. Креслення в будь-якій справі – головна штука! Ви дивіться, які розумні! Пропонують нам: давайте спільне підприємство організуємо! Спільне, воно, звичайно, це добра річ. Тільки, чомусь, головними на цьому підприємстві знов росіяни себе призначають. Директор їхній, і гроші ділитимуть, як циган на базарі ділить: це тобі, а це усе мені! Раз директор їхній, то й прибуток буде їхній. «А вам, брати українці, велика подяка наша!» Як велика дуля від Панька. Несправедливо! В літаках головне не алюміній, його і в Африці дістати можна. І не оббивка крісел з клtйонки. А інженерні креслення!

А наш президент вуха розвісив, й взаправду думає, що росіяни його за товариша мають, за такого собі братєлю одної крові. Дружба дружбою, а пильнувати треба! Не так, звичайно, сваритися, як Ющенко, а брати їх розумом, хитрістю нашою, українською.

Розказують нам по телевізору, і в газетах, що росіяни, як скуплять наші заводи й фабрики головні, одразу зарплати виростуть, і безробітних по пальцях можна буде тоді лічити. Чого оте дурням слухать? Погляньте на саму Росію, що там коїться. З нафти та газу гроші гребуть лопатою, а народ не так вже добре живе, як кажуть, хоч дешеву водку п`ють, і пенсії в них такі ж маленькі, як і в нас. Так само, як і українці, на своїх олігархів ішачать. Так ви думаєте, що російські олігархи свій народ погано годують, а до нас прийдуть, щоб ми щасливі були? Ой, не віриться!

Одне не розумію, куди наші українські олігархи дивляться? Адже голови мають, грошенят стільки нагребли, може, накрали, так все одно ж розум потрібен! Невже наші пінчуки, ахметови і коломойські так їм довіряють, думають, що росіяни з ними ділитися будуть, як рідний брат з рідним братом? Не треба для того університетів закінчувати, щоб розуміти – не буде цього ніколи, як і не було ніколи.

Якщо думають наші мільйонери, що годочків зо п`ять ще зможуть смоктати соки з української землі, а там – на острови в теплі океани подадуться, і будуть жити в своє задоволення, залишивши нам руїни розгрібати, так вони, ріднесенькі, помиляються. Не встигнуть! Росіяни прийдуть і заберуть усе дуже-дуже швидко, можете не сумніватися. Янукович, бачте, як щедро почав нарізати, скоро й віддавати нічого в країні не залишиться. А ви кажете, Чорноморського флоту Росії не жаль нам тримати у Криму.

В нашому селі є інтернет лише в кількох домах. Може, земляки прочитають, які слухати від мене правду не дуже то й хочуть. Таке враження, що їм байдуже, що там коїться у Севастополі, у Криму. Аби сало своє було у коморі, і сонячне та в міру дощове літо для свого ж таки городу. Таких українців, як наші, один класик української літератури називав чухраїнцями. Чухраїнець, зазвичай, свою потилицю чухає майже до дірки в голові, коли поїзд вже пішов, і нічого не можна вдіяти навздогін.

Федір Дмитрович Лимар, вчитель-пенсіонер, село Андріївка Полтавської області

Що залишилося за кадром севастопольської кризи

Таємниці і дійсність «Севастопольської» дипломатії

Участь в акціях протесту проти угод про продовження перебування Чорноморського Флоту РФ в Севастополі зуміла, хай ненадовго, об`єднати розрізнені сили української опозиції. Що й казати, Севастополь – куди масштабніший об`єкт, ніж, наприклад, міністр освіти й науки Дмитро Табачник зі всіма своїми ініціативами. Об`єднання опозиції – безперечний плюс, але протрималося воно, на жаль, недовго.

Дуже вже різні мотиви рухали опозиційними вождями. Не обійшлося й без порядної дози лицемірства. Коли Володимир Путін нагадує, що ще недавно, будучи прем`єром, Юлія Володимирівна анітрохи не заперечувала проти обговорення різних варіантів збереження ЧФ у Криму, а Юлія Тимошенко запевняє, що нічого подібного не було і бути не могло, то в ситуації «слово проти слова» конкретно з цього питання дещо більше довіри особисто в мене викликає Путін.

Зовсім не тому, що Володимир Володимирович – такий вже непохитний правдолюб, або Юлія Володимирівна – вже така невиправна брехуха. У жодному випадку! Але саме в питанні про передвиборчі переговори путінська версія куди точніше вкладається в загальний контекст подій минулого року.

Ще восени, наводячи численні свідоцтва того, що Москва і конкретно Путін на виборах Президента України підтримують кандидата Тимошенко, автор цих рядків констатував: «нинішня неймовірна лояльність з боку московських ‘дуумвірів’ і російських ЗМІ чимось компенсується. Причому на умовах не тільки досить жорстких, але – враховуючи всі попередні взаємні ‘розводки’ – і якимсь чином серйозно гарантованих. І ми знову-таки не маємо анінайменшого уявлення – чим саме».

Одкровення Путіна підіймають (можливо, лише частково) завісу над предметом переговорів. А хитровивернутий і зав`язаний вузлом, що не розплітається, подвійний формат угоди «флот на газ» – дає уявлення про моделі вирішення проблеми гарантій.

Немає сенсу особливо поширюватися про суть і характер харківських угод щодо ЧФ. За тиждень усі доводи сторін були сказані і переказані багато разів. Що дійсно дивно – це вдавати, що угоди ці пролунали раптово, як грім серед ясного неба. Юридично харківська змова стала не бездоганним і не неминучим, але, однак, цілком закономірним наслідком «пакту Лазаренка-Черномирдіна» від 28 травня 1997 року, і газового «пакту Путіна-Тимошенко» від 19 січня 2009 – підсумку зимової «газової війни».

Від обох цих документів магістральні шляхи майже невідворотно вели до «Харкова», і рух лише прискорювала бурхлива активність наших видатних підприємців і влади в особі Кучми, Марчука, Лазаренка, Пустовойтенка, Ющенка, Кінаха, Януковича, Тимошенко та інших. Зазначте: останні двоє прем`єрствували, змінюючи один одного, сім останніх вирішальних років.

Севастополь - як дзеркало «еліт»

Біда – не в тому, що Чорноморський Флот залишається в Севастополі. Флот там базувався з моменту заснування міста в 1783 році, у тому числі й усі 19 років незалежності України. І хоча регулярні спроби якось його там потіснити (зокрема, «маячня» 2005-2006 рр. і далі) ніякого ефекту не мали, але навряд чи завдана ЧФ шкода набагато перевершує політичну, економічну, фінансову і навіть екологічну шкоду, якої країна тоді ж зазнала від нашої власної політичної і бізнес-еліти.

Справжня біда - в наслідках, що виникають з обставин і механізму появи цього рішення. Перш за все, мова якраз про них – про «еліти». Справа в тому, що головне завдання і влади, й опозиції, і взагалі всього «політичного класу» країни - полягає зовсім не в тому, щоб ЧФ неодмінно залишив севастопольські бухти – в 2017, 2042 або в будь-якому іншому році. І не в тому, щоб він залишився там навіки.

Головне завдання «еліт» – така організація економічної діяльності держави і політичного розвитку суспільства, щоб:

а) ЧФ залишив Севастополь або залишився там – залежно ВИКЛЮЧНО від того, яким буде чітко висловлене рішення народу України – безпосередньо (на референдумі), або в особі своїх представників (депутатів, Президента) – які чітко артикулюють при балотуванні свою позицію з даного питання.

б) щоб БУДЬ-ЯКЕ рішення народу України було виконане.

Уточнюю: щоб воно могло бути виконане практично. Тому що за нинішнього стану наших справ, рішення, наприклад, про виведення ЧФ, виконане не було б, причому без жодних наслідків для тих, хто його не виконав.

Практично все, що відбувалося і відбувається навколо обговорення угод щодо ЧФ і протестів проти цих угод, - не наближає названу мету, але, навпаки, її віддаляє.

Перше, що викликає неприйняття – кулуарність УСІХ рішень, що ухвалювалися по Севастополю. Вони ВСІ були «пактами» і «змовами». Народ – як у широкому загальнонаціональному аспекті, так і в аспекті вузькому – власне, жителів міста-героя Севастополя ніхто і ніколи нічого не питав. І те, що нинішнє рішення севастопольцями всіляко вітається – випадковий збіг. Рішення могли бути якими завгодно, у тому числі й прямо протилежними. З іншого боку, Тимошенко у разі своєї перемоги запросто могла б реалізувати договір хоч би й про безстрокове продовження перебування ЧФ у Криму, причому набагато спокійніше – оскільки лідерові регіоналів, у разі його програшу, було б «не по іміджу» проти такого договору виступати.

Так само - і владу й опозицію рівною мірою - не цікавить думка з питання про ЧФ і народу України в цілому. Що, до речі, є зрозумілим – так набагато простіше й набагато спокійніше віщати від його, народу, імені.

Севастополь - як каталізатор «векторності» та рейтингів

Не стільки угода щодо флоту і продавлювання її ратифікації у ВР, скільки те, як це відбувалося, а також супутні обставини, що визначилися по ходу, – все це стало свого роду демонстрацією залежності нової влади від московських «дуумвірів». Всупереч поширеним кліше, сам по собі цей факт зовсім не означає автоматично загрози незалежності й суверенітету країни. Варто пригадати білоруського «бацьку» Лукашенка, який уже стільки років балансує на дроті «єдиної союзної держави», викликаючи страшне роздратування вже третього російського президента.

Ставати «губернатором Малоросії» і т.п. Янукович не хотів і не хоче. Ще в 2003-2004 рр. в середовищі регіоналів існував жарт про прийдешнє перетворення Росії на «сировинний придаток при Януковичі». Проте в ході подій навколо севастопольської угоди з`ясувалася одна принципово важлива річ.

Була продемонстрована не тільки залежність Януковича від Кремля, але також і його незалежність від інших зовнішніх чинників. У перші ж години американські і європейські політичні інституції, з НАТО включно, гранично ясно дали зрозуміти, що ця проблема їх на цьому етапі не цікавить.

Це вже саме по собі означає багато поганого. І не дарма «вірні соратники» по опозиції який місяць поспіль не втомлюються переводити стрілки: «ось, мовляв, до якої ганьби ‘країну Майдану’ довів Ющенко!!! – і як він розчарував Європу і Штати!». Робилося це так наполегливо і настирливо, що навіть Віктор Андрійович, який не розуміється на піарі й апаратних іграх, помітив і образився. Як сказано, єднання не протрималося й кількох годин.

У всій цій бурі і в усьому цьому балагані акцій протесту й імітації протестних акцій, Юлія Тимошенко вирішувала свої особисті політичні проблеми. Пристрасність її філіпік «зрадникам», так само як і яєчні залпи її соратників у залі засідань Ради, аніскільки не завадили ратифікації угоди (чи було це взагалі завданням?), зате небезуспішно мікшували і персональну відповідальність Юлії Володимирівни за січневі контракти, і спогади про Павла Івановича, який підписав «пакт» 1997 року.

І Бог би з ними – і з сан-франциським в`язнем, і з його ученицею, і з рейтинговими й іміджевими ігрищами. Коли Сімон де Монфор у 1265 році вперше призвав до Лондона виборних представників від міст і п`яти портів, - він і не думав, що увійде до історії, як засновник найдавнішого європейського парламенту. Монфор намагався (до речі, невдало) вирішити свої тактичні завдання - не дуже пристойні і не цілком законні. Отже непристойність і очевидна корисливість лютих атак леді Ю в історичній перспективі може, суто гіпотетично, виявитися чим-небудь доленосним або хоч би корисним. А може і не виявитися.

Але що абсолютно точно – так це те, що тут і зараз реальні наслідки конвульсійних метань що нашої Пасіонарії, яка програла вибори, не корисні і шкідливі, при тому, що її мотиви прості й очевидні. Мета: підім`яти під себе все, що претендує хоч на дещицю рейтингу (до Тягнибока й Гриценка включно), а потім «не києм, то палицею» добиватися виборів або хоч би референдуму – в ілюзорному сподіванні, що вже за ним уже точно будуть вибори.

Про цілі в цьому випадку ще можна сперечатися, а ось методи порочні, хоч би тому, що не дають результатів узагалі, або дають результати негативні.

Небезпеки позиціонування «останньої битви»

У перших рядках огляду Табачник згадувався не випадково. Саме постійні атаки на нього (навіть постанова ВР з вимогою відставки!) дозволили главі АП утриматися на посаді в 1994-1996 рр. Так і зараз нападки загрожують Табачнику тим менше, чим вони регулярніші й лютіші. Зате вони стимулюють появу все нових і все більш радикальних ініціатив міністра освіти й науки, до чого сам Дмитро Володимирович і за характером, і через різноманітні зигзаги своєї кар`єри був категорично не схильний.

На наступному рівні той самй механізм діє й відносно Віктора Януковича. Лють опонентів (хай хоч і тільки вербальна) не сприяє бажанню шукати компроміси, але служить поясненням, якщо не виправданням дрейфу зовнішньої політики нової влади у прямо зворотному напрямку. Крім того – що вже зовсім погано – все це розв`язує владі руки в політиці внутрішній. Вожді опозиції декларують своє ставлення до Януковича практично так само, як свого часу описували взаємини «людей похилого віку» у МХАТі: вони не хочуть один одному ніяких дрібних побутових неприємностей, а хочуть вони один одному тільки одного – смерті. У нашому випадку, зрозуміло, політичної. Але якщо жодне інше рішення, окрім відставки Януковича, вождів опозиції не влаштує, то йому тим більше немає ніякого сенсу ці «інші рішення» шукати.

Особливо враховуючи, що у вирішальний день 27 квітня опозиція продемонструвала лише здатність влаштовувати балаган і «брати на понт», - а не силу, яка примусила б із нею рахуватися. Гротескові форми протесту, які підходять скоріше для теле-піар-шоу, ніж для реальної протидії, могли б іще отримати суспільне схвалення, якби принесли перемогу. Проте цього не сталося і, таким чином, у підсумку опозиція дискредитує себе набагато більше, ніж влада. Це дуже погано.

Крім того, - повторюся, - наші справи, як виявилось, на нинішньому етапі абсолютно не цікавлять ключових гравців Заходу. Дуже характерно у цьому відношенні, що на спільній з Путіним прес-конференції (26.04) італійський прем`єр Берлусконі вже у вступному слові заявив про необхідність продовжити роботу над «Південним потоком» саме для того, щоб Європа не залежала більше від «України - країни, де немає достатньої політичної стабільності». Крім економічних і енергетичних проблем у майбутньому, це означає, що на якийсь час фактично відпали і «західні» стримуючі чинники.

Наслідки політики, яку провадить Янукович його команда в умовах відсутності як внутрішніх, так і зовнішніх стримуючих чинників, видаються по-справжньому тривожними. Проте, дуже помиляється Віктор Федорович, висловивши (у ПАРЄ) надію, що тепер почнеться заспокоєння.

Це взагалі їх загальна помилка – і влади, й опозиції. Вони поводяться так, наче «все це» може «ось-ось закінчитися». І цей настрій значною мірою визначає радикалізм методів і прийомів. Наче всі пішли в «останній і рішучий бій».

Влада – сподіваючись, що ще одне, ну, два зусилля, - ще з кимось про щось домовитися, і продавити це «щось» через Раду і припиниться, нарешті, вся ця морока, яка відволікає солідних людей від серйозних справ. Опозиція – в аналогічному сподіванні, що ще можна все якось переграти. Що ще один мітинг, ще один, ну – два дотепні заходи - і трагічна помилка (програш на виборах) нарешті, виправиться.

Ці розрахунки і ці надії невірні й ілюзорні. Але хоча вожді опозиції зараз абсолютно марно розтрачують сили й рейтинги в надії чи то наздогнати, чи то втримати потяг, що пішов, проте з цього зовсім не випливає, що ті з них, хто раніше інших усвідомить, що нинішній етап уже завершився, не зможуть на новому етапі завдати владі багато нового клопоту.

Насправді все тільки-тільки починається. За всієї умовності історичних паралелей, становлення нашої партійно-політичної системи знаходиться десь на рівні Британії епохи реставрації Стюартів після першої англійської революції 1640-1660 рр. І це дуже круто. За 20 років ми пройшли шлях, на який британцям з часів першого парламенту Сімона де Монфора знадобилося цілих чотири століття!

Отже попереду не такий уже й довгий шлях. Я ж кажу, - все найцікавіше тільки починається.

Валерій Зайцев, «Новые Грани», спеціально для УНІАН

Посол України в Польщі Моцик: Польща ще досі усвідомлює, наскільки величезною є трагедія

Надзвичайний і Повноважний Посол України в Польщі Олександр Моцик відповів на запитання УНІАН

Пане Посол, я знаю, що в авіакатастрофі під Смоленськом загинули і особисті ваші друзі - дозвольте висловити з цього приводу вам співчуття.

Дякую.

Як на вашу думку, зміниться Польща, її громадяни після цієї трагедії?

Трагедія величезна. Гадаю, Польща ще досі усвідомлює, наскільки величезною вона є.

Весь жалобний тиждень засвідчив, наскільки польський народ взяв до серця цю трагедію, горе родин, власне – горе всієї країни.

Звісно, трагедія сконсолідувала поляків і змусила задуматися про такі речі, як батьківщина, про відчуття втрати близьких, своїх політиків, свого глави держави. А також переосмислити своє життя.

Для мене авіакатастрофа під Смоленськом — це, дійсно, ще і особиста трагедія, оскільки втратив багатьох вірних друзів, з якими тісно співпрацював на щодень, і які зробили дуже багато для добра українсько-польських відносин.

Що буде далі? Відбудуться президентські вибори. Той, хто стане новим президентом, переконаний, вестиме Польщу до подальшої інтеграції в самому Європейському Союзі і зміцнення позицій країни у Європі і на міжнародній арені.

Звісно, Польща й надалі активно розвиватиме відносини зі своїми сусідами, у тому числі й з Україною. Впевнений, вони надалі йтимуть по висхідній.

Про політичні настрої наразі ще ніхто не береться говорити, оскільки не так давно завершилася жалоба. Через кілька днів, гадаю, активно розпочнеться передвиборча кампанія, тоді буде трохи більше ясності.

Як вам працюється як Послу з міністром закордонних справ Костянтином Грищенком при президенті Вікторові Януковичу?

Дуже добре. Власне так, як працювалося під час попередньої каденції Костянтина Івановича, коли я був його першим заступником.

Як вам, дипломату, пояснили сьогоднішню зовнішню політику України, куди країна рухається?

Президент і міністр закордонних справ чітко заявили, що основним пріоритетом зовнішньої політики України є європейська інтеграція. І ми рухаємося в цьому напрямку.

Після смерті Президента Качинського, міжнародні експерти заговорили, що тепер польсько-українські відносини стануть більш прагматичними… Що вони мають на увазі, на вашу думку?

Мені здається, що українсько-польські відносини, принаймні протягом тих років, коли я в них є певним гравцем, були постійно прагматичними.

Україна і Польща – сусіди, дуже добрі сусіди. Ми маємо величезний обсяг відносин. Назву деякі цифри. У середньому щорічно українсько-польський кордон перетинають п`ятнадцять мільйонів осіб, більше ніж чотири мільйони транспортних засобів. А були роки, коли ця цифра доходила до вісімнадцяти мільйонів осіб і шести мільйонів транспортних засобів.

До кризи Польща була нашим третім найбільшим торговельним партнером у світі, після Росії і Німеччини. Зараз вона трохки поступилася своїми позиціями, але в п’ятірку входить точно.

Важливо, що найбільші закордонні інвестиції України знаходяться у Польщі – більше ніж мільярд доларів.

А в що українці тут інвестують?

Найкрупніші українські інвестиції у Польщі – це металургійний комбінат у Ченстохові, який належить Індустріальному союзу Донбасу, суднобудівний завод у Гданську, той самий, на якому починалася історія польської “Солідарності”. Це – теж Індустріальний союз Донбасу. І автомобільний завод «Фабрика самоходова ФСО» у Варшаві, який належить «Автозазу». І ще — «Центростальбидогощ» — компанія, що торгує металом.

Також важливо, що Україна з Польщею має найбільш активні, у порівнянні з іншими країнами, відносини на регіональному рівні. Маємо більше чотирьохсот підписаних угод про співпрацю між регіонами України й Польщі: областями – воєводствами, районам – повітами, окремими містами.

Чи у зв’язку з кризою відійшли якісь польські інвестори з України?

Ні, ніхто. Слава Богу, усі працюють. Більше того, у минулому складному році польські інвестиції зросли в Україні на 24 відсотки.

Чи новий віце-прем’єр з питань Євро-2012 Борис Колесников уже налагодив роботу з поляками?

Колесников дуже активно і професійно працює. Стало більше порядку, більше прогнозованості. Тому переконаний, що Україна частину своєї праці виконає.

З польської сторони співпраця теж належно налагоджена і зараз на порядку денному стоїть питання про візит до Польщі віце-прем’єр-міністра України, а також проведення чергового засідання українсько-польського Міжурядового комітету з питань підготовки до Євро-2012.

Гадаю, це буде чи не найкращий чемпіонат за всю історію. Європейський футбольний турнір вперше пішов на Схід Європи. Наші країни його прийматимуть уперше, це теж плюс. А також той ентузіазм, який існує і в Україні, і в Польщі...

Незабаром закінчується ваша каденція Посла в Польщі. Яка, за вашим відчуттям, найбільша заслуга на цій посаді?

Завдання Посла полягає в тому, щоб належним чином, професійно представляти свою країну, захищати її інтереси та інтереси її громадян. Я завжди працював на те, щоб наші відносини розвивалися лише по висхідній, були тільки конструктивними.

Але Посол не зобов’язаний робити якісь героїчні вчинки. (Сміється).

Сьогодні у двосторонніх відносинах не можна зробити один гігантський крок і все за один раз вирішити, треба робити гігантську кількість кроків, які б і рухали відносини вперед. Треба працювати системно і на конкретні результати, що я старався робити.

Що останнім часом вдалося зробити на кордоні?

Звісно, сьогоднішня ситуація на кордоні не може задовольняти ні польську, ні українську сторони, бо є нарікання громадян з обох боків.

На 542 кілометрах спільного кордону сьогодні ми маємо лише шість автомобільних пунктів пропуску і шість залізничних. Це дуже мало. Для прикладу, польсько-німецький кордон до приєднання Польщі до Шенгену мав 38 пунктів пропуску, з яких 19 автомобільних.

Тому є нагальна потреба у будівництві нових пунктів пропуску. Останнім часом було домовлено побудувати два нових пункти: Будомєж – Грушів і Угринів – Долгобичів на польському боці, але для здійснення спільного контролю. Тобто, передбачається, що на згаданих пунктах пропуску разом працюватимуть українські і польські прикордонники та митники. Планується, що ці пункти запрацюють ще до Євро-2012.

Паралельно ведуться переговори щодо будівництва ще кількох пунктів пропуску, як на польському, так і на українському боці кордону, щоби їх загальна кількість була паритетною. Мета цієї роботи — зняти черги, створити комфортні умови для громадян, які перетинають кордон. Бо кордон повинен не ділити, а об’єднувати.

Коли їду в Польщу, їду потягом. Потяг жахливий у всіх відношеннях, тим не менше, квиток коштує майже як на літак. Та найбільше обурює те, що митники посеред ночі виганяють тебе напівроздягнену з купе, бо вони шукають контрабандні сигарети, які перевозять наші провідники. Скажіть, будь ласка, чи порушується десь це питання?

Звичайно, так. Мета обох країн — створити комфортні умови для громадян, що перетинають кордон, в тому числі, також під час прикордонно-митного контролю у поїздах.

Пане Посол, і на закінчення розмови - у ЗМІ з’явилася інформація, що ви їдете послом у США. Зізнайтеся, чи це правда?

Давайте зробимо паузу в цьому питанні. (Сміється).

Моя каденція, як ми говорили, закінчується, я тут уже попрацював чотири роки, почався п’ятий. Тому природно, що місце роботи треба міняти.

Та поки я працюю тут. Коли поїду з Польщі, тоді точно буде відомо, чим далі займатимуся.

Розмовляла Оксана Климончук

Огризко: Влада розглядає Україну як територію для заробляння грошей, і все українське їй непотрібне

Екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко відповів на запитання УНІАН.

ВОНИ ПЕРЕТВОРЮЮТЬ УКРАЇНУ НА БАНТУСТАН

Пане Володимире, як би ви оцінили заяви Януковича в Страсбурзі: Голодомор – не геноцид, ратифікація харківських угод пройшла нормально?..

Уся зовнішня політика України як незалежної держави кудись зникла. Є лише неоковирні кроки, які в підсумку призводять до того, що Україна програє повсюдно. Починаючи з Вашингтона, закінчуючи Харковом, Страсбургом. Далі буде ще щось подібне, це лише питання часу. Тому що немає української стратегії зовнішньої політики. Є стратегія холопська. Коли держава перетворюється в бантустан.

І те, що ми зараз спостерігаємо, є підтвердженням планомірного переведення України з позиції держави на позицію бантустану.

Тому не дивуйтеся жодним наступним крокам. Це просто логічне продовження того, що задумано для виконання.

А що таке «бантустан»?

У Південній Африці, у період апартеїду, були такі собі напівдержавні утворення, керовані центральною адміністрацією при певних елементах самоуправління. Зараз у своїй зовнішній політиці ми й опускатимемося до рівня бантустану.

ЛЮДИ ВЖЕ ГОТОВІ БРАТИ В РУКИ ВИЛА

Ви гадаєте, їм удасться довести Україну до такого напівдержавного утворення?

Якщо суспільство дозволить, то вдасться. Але знаєте, я був під Верховною Радою, коли там цей сором відбувався, до мене підходили люди й запитували, що треба робити, бо вони вже готові йти на все, навіть брати вила в руки.

Звісно, я їх застеріг від такого. Бо кожна людська доля, яка, не дай Боже, буде загублена, є непоправною втратою. Такого не можна допустити.

Але громадськість повинна сказати своє слово, як це було у 2004-му чи в 1991 році.

У 2004 році міліцію не налаштовували на силові методи щодо своїх громадян, на відміну від сьогоднішньої ситуації…

У своїй переважній більшості люди, які приходять висловлювати свою громадянську позицію, не хочуть крові, протистоянь. Тому не думаю, що українська міліція стрілятиме у своїх громадян чи битиме їх. Переконаний, що в сьогоднішньому українському суспільстві це просто вже неможливо.

ВЛАДА РОЗГЛЯДАЄ УКРАЇНУ ЯК ТЕРИТОРІЮ, ДЕ МОЖНА ЗАРОБЛЯТИ ГРОШІ, І ВСЕ УКРАЇНСЬКЕ ЇЙ НЕПОТРІБНЕ

Бажання Росії отримати все зрозумілі, а ось навіщо це все сьогоднішній українській владі?

Знаєте, для мене це теж питання. Кажу відверто.

Приклад нашого сусіда (Білорусі. – Авт.) показує, що ніхто не хоче бути отим «керівником області».

Відповідь може бути одна – сьогоднішній владі все національне просто не потрібне. Воно для них не є цінністю.

Наприклад, для мене цінність, що я громадянин своєї вільної держави. Для мене це якась особлива гордість, радість, як і для будь-якого нормального українця. Але, виявляється, в Україні є люди - на жаль, їх доволі багато, - для яких це не є цінністю. Вони розглядають Україну як певну територію, де можна заробляти гроші. Тому для таких людей, мабуть, не має значення, як їх назвуть - «генерал-губернатором» чи «першим секретарем». Їм головне швидко й ефективно „вирішити” свої питання.

В одному виданні прочитав дуже глибоку, водночас сумну статтю Євгена Сверстюка, де він пише про сором… Так от у сьогоднішньої влади нема сорому…

БЕРУ НА СЕБЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ТЕ, ЧОГО НЕ ВДАЛОСЯ ЗРОБИТИ

Ви раніше працювали з Володимиром Литвином у Адміністрації Кучми. Як би ви пояснили його мотивацію щодо ратифікації харківських угод? Досі ж він позиціонував себе як українець…

Останні вибори дуже добре показали, кому потрібен Литвин. Україні він точно не потрібен, бо отримав лише два відсотки з хвостиком. Це власне і є оцінка.

Хоча, нам усім треба дати самим собі оцінку. На мітингу я стільки наслухався від людей критики минулої влади, до якої я і себе відношу. Багато в чому з ними згоден. Як і інші беру на себе відповідальність за те, чого не вдалося зробити. Хоча не всі мали для цього однакові можливості.

27 КВІТНЯ – ДЕНЬ ПОЧАТКУ ВІДЛІКУ КІНЦЯ ЦІЄЇ ВЛАДИ

Ви зараз в опозиції. А яке ви місце там займаєте? З ким ви?

Я подав у відставку з посади в РНБО в передостанній день закінчення повноважень президента Ющенка.

Сьогодні я серед тих людей, які в опозиції до цієї влади. Тому що ця влада за 50 днів довела, що робить антиукраїнські речі. Ви бачили чи чули в передвиборній програмі кандидата в президенти Януковича про здачу ЧФ ще на 25 років? Тому до влади, яка заявляє одне, а робить інше, немає довіри. Вона приречена.

Одна з лідерів опозиції назвала 27 квітня «чорним днем». Вона помилилася, бо це день початку відліку кінця цієї влади. Бо люди за п’ять останніх років відкрили очі, навчилися аналізувати.

Сподіваюся, що дуже швидко вони скажуть: «Дорогі керманичі, червона картка вже над вашою головою».

Ви це прогнозуєте?

Не думаю, що люди готові знову стати рабами.

Днями бачив сюжет по телебаченню: йшлося про те, що люди вдалися до рішучих дій (може, й занадто) проти забруднювачів території їхнього села… Їх відразу почули, з ними одразу заговорили, почали щось пропонувати. Ось так треба діяти…

Ви хочете сказати, що боротися з владою треба шляхом революції?

Ні, легальним методом спротиву антидемократичним та протиправним діям влади, методом громадської непокори, гуртуванням людей, а також парламентської боротьби.

Якщо негативних оцінок буде багато, влада буде змушена реагувати. А своє останнє слово скажуть наші громадяни. Незабаром місцеві вибори, дасть Бог, і парламентські. Усе стане на своє місце

Гадаю, владі треба подякувати, що вона так активно, швидко, настирно зліплює опозицію. Чи стане опозиція єдиною і об’єднаною, у мене є глибокі сумніви, але з точки зору тактики, коли йтиметься про якісь конкретні речі, то такі дії влади є просто подарунком.

На мітингу люди підходили до представників «Нашої України» й казали: «Це ви нас зрадили, це через вас усе сьогодні так відбувається. Це Ющенко привів Януковича до влади»…

Це дуже спрощено. Так не можна говорити. Це прямі лінії, які насправді не є такими.

Ви чули висловлювання Путіна, що в декого (Тимошенко. – Авт.) теж були плани щодо ЧФ.

У ЄВРОПІ ТЕЖ Є ЛЮДИ ПРИМІТИВНОГО МИСЛЕННЯ

Ми це знаємо лише зі слів Путіна…

Звісно, він міг сказати неправду , а міг сказати й правду. Я не стверджую.

Але, знаєте, давайте не звалювати все до однієї купи. На жаль, ми досі живемо в полоні уявлень, що прийде якийсь добрий цар і все за нас вирішить, а ми почекаємо. Слід усім зрозуміти, що в нас уже нема царя-президента ще з 2006 року. У нас парламентська республіка. Тому звинувачувати лише Ющенка – нечесно. Винні всі! Усі, хто були при владі.

За час свого президентства Янукович уже побував і Брюсселі, і в Страсбурзі, і в Америці. Як, на вашу думку, сприймають нас у світі? Чи правда, що Захід махнув на нас рукою?

Там є дві тенденції – одна, про яку кажете. Але так поводяться очевидні егоїсти, люди примітивного мислення. Такі в Європі, на жаль, теж є.

Але є й інші, які мислять стратегічно. Які бачать на кілька кроків уперед, і для них останні події в Україні – це драма. Бо вони щиро підтримували європейський вибір України.

ЧОМУ Б НЕ ПОЄДНАТИ ЧФ З ПІДГОТОВКОЮ ПОЛЬОТІВ НА МАРС?

Але ж Янукович начебто не відмовляється від європейського вибору. Чи це просто риторика?

Давайте оцінювати заяви, а справи. Назвіть мені хоча б одну справу за 50 днів влади, яка б наблизила нас до ЄС.

Теперішня влада повторює лише те, що напрацьовувалося раніше. Те, що було зроблено попередньою владою, зокрема мною і моїм наступником – Петром Порошенком, у контексті просування України до ЄС. Це угода про Асоціацію, започаткування безвізового діалогу… Я особисто вручав ці документи в штаб-квартирі ЄС. Я особисто наполягав на тому, що до безвізового режиму маємо прийти до Євро-2012… А що з’явилося нове в риториці теперішніх керівників у європейському напрямку?

Ви проаналізуйте саму формулу : «Ми настільки глибоко підемо до Європейського Союзу, наскільки він нас може прийняти». Що це за формула? Тобто приймете – добре, не приймете – теж добре? Чи як?

Розумієте, ви зараз питаєте про Страсбург, а через якийсь час буде Київ, Москва чи ще щось.

Несподіванок буде багато, будьте певні. Вони поєднали ЧФ з газом, а чому не з польотами на Марс? І справді, чому б їм не поєднати ЧФ з підготовкою польотів на Марс? У нас же є космічна галузь. Могли б домовитися, що через 50 років спільно з росіянами полетимо на Марс і прихопимо з собою Чорноморський флот. Тоді було б зрозуміло. А то вигадують бозна-що – якісь фантастичні формули розрахунків. Я так і не зрозумів, про які додаткові зобов’язання України йдеться у статті 2 Угоди.

Я запитав про це Костянтина Грищенка. Але він мені не зміг дати відповідь.

ДИПЛОМАТИ КАЖУТЬ: «НАМ СОРОМНО ЩОСЬ ПОЯСНЮВАТИ, БО МИ В ЦЕ НЕ ВІРИМО»

Ви спілкуєтеся зі своїми колегами, і як дипкорпус сприймає сьогоднішні процеси?

Не можу сказати про весь наш дипкорпус. У мене є коло людей, з якими я спілкуюся, звісно, тепер інкогніто, вони просто приголомшені тим, що відбувається.

Не хочу якось себе вихваляти, але мій стиль міністрування вирізнявся колегіальністю, відкритістю.

Не знаю, чи наші дипломати отримували якісь письмові вказівки, але багато хто каже: «Мені соромно йти і щось пояснювати, бо я в це не вірю». І це факт, бо ці люди переконані в інших цінностях, а їх змушують говорити про якусь позаблоковість – з російським флотом.

Є в Європі країни, як Австрія, Швеція, Норвегія, що досі не приєдналися до НАТО. Скажіть, будь ласка, чи є на територіях цих країн іноземні військові бази? Нема і не може бути.

А що кажуть ваші знайомі європейці кулуарно?

У мене є інформація щодо експертних оцінок того, що відбувається. Вони приголомшують, відверто кажучи. Не називатиму людей, але це інформація зі щонайменше трьох європейських країн.

Сьогоднішні події в України для них – шок, шок для європейської громадськості.

Проте, як на мене, це з одного боку, навіть добре, бо, можливо, до деяких провладних егоїстів у Західній Європі нарешті дійдуть наші застереження, які ми висловлювали рік-два тому. Якщо вони хочуть відновлення СРСР, то дуже швидко його отримають. Але цей СРСР буде їм не другом, а ворогом.

Росія у своїй концепції безпеки написала, що НАТО – це їхній головний ворог. Що ще треба пояснювати членам НАТО?

У ДІЯХ РОСІЇ НЕМАЄ ЛОГІКИ, БО РОСІЙСЬКА СИСТЕМА БЕЗ ОБРАЗУ ВОРОГА НЕ МОЖЕ ІСНУВАТИ

Але ж вони співпрацюють з НАТО, причому дуже щільно?

Генсек НАТО Расмуссен якраз і запитує: «Я не можу збагнути. З одного боку, ви нас проголошуєте ворогом, з іншого – ви з нами співпрацюєте. Де ж логіка?»

А логіки немає. Її давно немає. Бо російська система без образу ворога не може існувати.

Член Європарламенту Павел Коваль каже, що Америка і Європа зараз грають роль із Росією, бо вона їм потрібна для деяких цілей в Афганістані, Ірані…

Не знаю, чи так вже у цих справах їм потрібна Росія. Є інше, глибше питання. Це питання цінностей. Й особливо для американців воно завжди було номером один. Якщо цими цінностями відверто нехтують, тоді слід говорити, що деякі західні лідери ведуть подвійну гру, і це дуже погано.

Днями бачив сюжет по телебаченню: йшлося про те, що люди вдалися до рішучих дій( може й занадто) проти забруднювачів території їхнього села… Їх відразу почули, з ними одразу заговорили, почали щось пропонувати Ось так треба діяти.

Ви хочете сказати, що боротися з владою треба шляхом революції?

Ні, легальним методом спротиву антидемократичним та протиправним діям влади, методом громадської непокори, гуртуванням людей, а також парламентської боротьби.

Якщо негативних оцінок буде багато, влада буде змушена реагувати. А своє останнє слово скажуть наші громадяни. Незабаром місцеві вибори, дасть Бог, і парламентські. Усе стане на своє місце

Гадаю, владі треба подякувати, що вона так активно, швидко, настирно зліплює опозицію. Чи стане опозиція єдиною і об’єднаною, у мене є глибокі сумніви, але з точки зору тактики, коли йтиметься про якісь конкретні речі, то такі дії влади є просто подарунком.

ФЛОТ – ЦЕ ТЯГАР, ЕКОНОМІЧНЕ ЗЛО ДЛЯ САМИХ ЖЕ СЕВАСТОПОЛЬЦІВ

Поясніть, будь ласка, для громадян, які ще до кінця не розуміють, які загрози несе для України подальше базування ЧФ на території України.

Уявімо собі, що ви живете в невеличкому містечку і по ньому раптом, без дозволу міської влади, представників МНС тощо, починають возити вибухонебезпечні предмети. От їде тягач і тягне за собою п’ятиметрову ракету - бомбу, яка в будь-який момент може вибухнути. Як мають нормальні люди на таке реагувати?

На жаль, це те, що сьогодні відбувається в Криму. Тобто ЧФ без будь-якого узгодження з місцевою владою, з міністерствами, які за це відповідають робить усе, що йому заманеться.

Кораблі виходять з України, заходять в Україну в абсолютно довільний спосіб. Вони не інформують українську владу, куди вони пішли, що вони робитимуть. Ми мали приклад подій 2008 року, коли ЧФ узяв участь у бойових діях. Анатолій Гриценко недавно правильно сказав: «Нема гарантій, що відповідь флоту не дадуть на місці події, вона не виключена й там, звідки цей флот прийшов, – у Севастополі». Тобто виникає загроза терористичних актів на території базування цього флоту – на нашій території. Нам це потрібно?

У Севастополі накопичена величезна кількість боєприпасів, термін придатності яких уже вийшов. Їх треба терміново знищувати, бо вони загрожують людям. Але це коштує шалених грошей. Можна й вивозити. Проте нічого не робиться.

ЧФ постійно забруднює севастопольську бухту, неефективно використовує ті об’єкти, які орендує. Ми щороку втрачаємо сотні мільйонів доларів через присутність там ЧФ.

Усі розмови про те, що ЧФ піде і Севастополь пропаде, є справді лише байками. Це абсолютна брехня. Балаклава була найбільшою закритою частиною бази, де ремонтувалися підводні човни. А зараз там є бари, готелі, бухти для яхт, причому недешевих. Там ожила вся територія. Дуже швидко ожив би й весь Севастополь, якби Чорноморський флот звідти пішов. Тим більше, що є програми його розвитку, заміщення робочих місць.

Тобто флот – це тягар, економічне зло для самих же севастопольців. Вони є першими, хто програє.

А візьміть військовий аспект. Там реально боєздатних кораблів можна порахувати на пальцях однієї руки. Усе інше іржаве, несправне або просто не може вийти в море.

Самі росіяни ситуацію з ЧФ чудово розуміють, тому є план перетворення флоту на флотилію. Військово-стратегічного значення він не має, бо з усіх боків затиснутий у Чорному морі. Він потрібне лише для того, щоб тримати під контролем Крим та південь України. Щоб казати, що Севастополь – «город рускіх моряков» і насаджувати цю брехню з покоління в покоління.

НАСТУПНА ЗДАЧА – КЕРЧЕНСЬКА ПРОТОКА

Зараз росіяни з українцями готують демаркацію кордону. І вже з’являються побоювання, що ми можемо втратити Керченську протоку. Як правильно має проходити там кордон?

Гадаю, це буде чергове, що здасть влада.

Лавров недарма заявив про те, що зараз почнеться демаркація… Гадаю, ми повністю віддамо їм Керченську протоку.

Правильно кордон має проходити таким чином, що Керч – Єнікальський хід, по якому йде основний рух кораблів, належить Україні. Як це визначено на всіх картах. Тобто за все, що там відбувається, відповідає українська сторона. Росіяни ж ображаються, як це ми, мовляв, запитуватимемо в українського лоцмана право на захід у Азовське море. Такого бути не може в принципі.

Для них міжнародне право цікаве лише тоді, коли відповідає їхнім інтересам. В іншому випадку вони на нього просто не звертають уваги.

ЯКЩО ВИЗНАЄМО АБХАЗІЮ І ПІВДЕННУ ОСЕТІЮ, ПРОТИСТАВИМО СЕБЕ ВСІЙ СВІТОВІЙ СПІЛЬНОТІ

Як на вашу думку, зміниться політика Польщі щодо України?

Якраз тут діє стратегічна лінія, яка не зміниться навіть з утратою польської еліти, що справді була адвокатом України в Європі. Я багатьох із них знав особисто. Також мав честь кілька разів спілкуватися з покійним президентом. У нас із багатьма були дуже дружні, щирі відносини. Ці люди були мотором, нашим промоутером у Європі.

Не думаю, що стратегічно щось зміниться, але, звісно, з сьогоднішньою владою ніхто з поляків за Україну сорочку на собі не рватиме.

Що б змінилося, якби Україна визнала незалежність Південної Осетії і Абхазії?

Це означало б протипоставити себе абсолютно всій світовій спільноті. Подивіться, хто в цій компашці, яка вже визнала ці неіснуючі країни: Нікарагуа, Венесуела, Хезболла, ще хтось. Якщо ще й ми станемо в цей ряд, тоді, як кажуть, вибачайте – приїхали.

Розмовляли Оксана Климончук, Володимир Ільченко, УНІАН

Чи став дурнішим Пинзеник відтоді, як Чечетов назвав його «блискучим економістом»?..

Після підписання минулого тижня у Харкові скандальної угоди по газу і Чорноморському флотові Кабмін квапливо перерахував показники проекту бюджету-2010 і передав його у понеділок до Верховної Ради (№6000). Вже у вівторок цей законопроект був без жодного обговорення проголосований 245 парламентаріями в першому читанні і в цілому, а сьогодні під ним уже з`явився і підпис Президента.

Доходи бюджету на цей рік згідно зі згаданим законопроектом заплановано на рівні 267,452 млрд. грн., зокрема доходи загального фонду – 218,691 млрд. грн. Витрати держбюджету заплановані на рівні 323,556 млрд. грн., в т.ч. витрати загального фонду – 244,027 млрд. грн. Дефіцит держбюджету пропонується встановити на рівні 57,745 млрд. грн., або 5,33% валового внутрішнього продукту (ВВП), зокрема по загальному фонду – 25,2 млрд. грн., або 2,3% ВВП.

Уряд розробив проект держбюджету-2010 виходячи з прогнозу зростання ВВП у 2010 році на рівні 3,7% (номінальне значення 1083,1 млрд. грн.), інфляції - 13,1% (грудень до грудня попереднього року).

Але не встигли, як то кажуть, ще висохнути чорнила на цьому, підправленому Кабміном, документі, як відразу ж прозвучала гостра критика на його адресу з вуст, зокрема, експерта, в авторитеті якого на фінансовому терені мало хто сумнівається – екс-міністра фінансів Віктора Пинзеника. Віктор Михайлович розгромив ущент показники проекту бюджету-2010 у виконанні нинішнього уряду.

Пинзеник заявив, що потенційний дефіцит державного бюджету України на 2010 року з урахуванням проблем НАК «Нафтогаз України» складає 170 млрд. грн., або 15,7% ВВП, а з урахуванням державних гарантій – понад 200 млрд. грн., або 20% ВВП.

Як бачимо, відмінність двох прогнозів величезна – приблизно, як у зрості між віслюком і слоном. При цьому екс-міністр фінансів виділив чотири способи, за допомогою яких уряд Азарова намагається запудрити мізки, в першу чергу, МВФ, старанно зменшуючи розміри реальної дірки в бюджеті-2010.

По-перше, дефіцит потрібно збільшити із задекларованих в урядовому законопроекті 57,7 млрд. грн. (5,1% ВВП) до 88,2 млрд. грн. (8,1% ВВП), вважає Пинзеник. Оскільки 30,5 млрд. грн., заплановані на відновлення банківського сектора, також слід відносити до бюджетного дефіциту.

По-друге, в проекті Кабміну очікується збільшення надходжень до загального фонду держбюджету аж на 40% в порівнянні з 2009 роком, а такого зростання бути не може, впевнений фінансист, який знає свою справу. Завищення показника складає, на його думку, близько 30 млрд. грн.

По-третє, як вважає Пинзеник, в українських реаліях на дефіцит перетворюються державні гарантії по кредитах. А вони передбачені на суму 45 млрд. грн.

По-четверте, замало, переконаний екс-міністр, передбачено в бюджеті грошей на дотації «Нафтогазу». Минулого року середньорічна ціна газу складала 230 доларів США (приблизно, як і на цей рік – автор), а об`єм дотацій «Нафтогазу» з бюджету досягав майже 30 млрд. грн. У бюджеті ж закладено реальних джерел для покриття різниці в цінах на 2010 рік всього 0,7 млрд. грн., пише Пинзеник.

Звичайно, уряд Януковича-Азарова може не визнавати розрахунків Пинзеника, проте є таки серйозні сумніви в реальності запропонованого Кабміном розміру дефіциту бюджету.

Наприклад, є підстави припускати, що завдяки вдалій теперішній зовнішній кон`юнктурі збільшать відрахування податків до бюджету провідні українські експортні галузі – металургія і хімія. Але якщо пригадати, як ще недавно плакали власники хімічних і металургійних підприємств, які добивались і таки домоглись від Кабміну пролонгації пільг на другий квартал, то в таку перспективу не дуже й віриться. До того ж, важко собі уявити, яким чином податківці вибиватимуть належні податки з Ахметова, Фірташа й інших крупних бізнесменів із Партії регіонів (або тих, хто «співчуває» новій владі), якщо вони фінансували останню виборчу кампанію Януковича, а зараз розраховують відшкодувати свої матеріальні «втрати».

На збільшення податкових надходжень від малого бізнесу розраховувати також дуже необачно. Наприклад, згідно з недавно презентованою урядом «Концепцією проекту закону України «Про спрощену систему оподаткування, облік і звітність суб`єктів малого підприємництва» жодного послаблення податкового пресу, зокрема, для «спрощенців» не очікується. Навпаки, навіть найдрібнішим підприємцям належить платити значно більше – хай, не до бюджету, а до соціальних фондів.

Крім того, планується значно підвищити ставку єдиного податку для підприємців, чий оборот вище 300 тис. грн. на рік. Так, якщо оборот буде в діапазоні від 300 до 600 тис. грн., то ставка єдиного податку складе від 200 до 1000 грн.

А для юридичних осіб уряд узагалі хоче ввести прогресивну шкалу оподаткування. Якщо оборот складає від 1 до 2 млн. грн. на рік - 9% (при сплаті ПДВ) і 12% (без ПДВ), з 2 до 3 млн. грн. - 12% (з ПДВ) і 15% (без ПДВ).

Навряд чи в таких умовах підприємці дадуть якусь бюджетну надбавку. Скоріше, навпаки, багато хто з них піде в «тінь». У цьому ракурсі не зайве буде пригадати, що вперше в Україні відбулося скорочення кількості працівників, зайнятих у малому бізнесі, саме за часів першого прем`єрства Януковича: у 2003 році їх було 2 052,2 тис. осіб, а в 2004 році – 1 978,8 тис. (до цього спостерігалося щорічне зростання, починаючи з 1992 року). А головною причиною згортання своєї діяльності самі ж підприємці з подачі Інни Богословської назвали «азаровщину», яка розбушувалася тоді в країні.

Але, можливо, якщо не виходить з великим і малим бізнесом, то нова влада сподівається на поліпшення ситуації в бюджетній сфері хоч би внаслідок посилення боротьби з корупцією і, зокрема, з припиненням розкрадання десятків мільярдів у системі держзакупівель?

На жаль, ні! Нічого хорошого не слід чекати і в цій сфері. Як стало недавно відомо, система держзакупівель перетворюється нині на опричне володіння Петра Симоненка з товаришами. Причому роль опричників виконують депутати і чиновники, яких журналісти давно охрестили «тендерною мафією», а на командні пости системно розставляються особи, які так чи інакше причетні до функціонування сумнівних тендерних схем. Кадрова зачистка виходить з єдиного принципу — безумовної лояльності до патрона.

Ось такі сумні вимальовувалися перспективи з бюджетом нинішнього року. І кому, питається, повинне сьогодні повірити керівництво МВФ – Азарову з його плануванням 5%-го дефіциту чи великодосвідченому Пинзенику з прогнозом дірки в 15-20%?

Питання, звичайно, не просте. Проте варто нагадати, що самі ж представники команди Януковича-Азарова ще недавно щосили нахвалювали Віктора Михайловича, називаючи його після відставки на початку минулого року з поста міністра фінансів уряду Тимошенко мало не світочем і генієм економічної науки.

«Я знаю Віктора Михайловича Пинзеника і як політика, і як ученого дуже давно. Він – блискучий, професійний економіст. І коли на одну шальку терезів поклали його політичну репутацію, а на іншу – професійну, він не зміг пожертвувати другим і закрити очі на те беззаконня, яке робить уряд, перш за все, в економіці. У нього професійна честь і гордість стали вище, ніж політична перспектива», - красномовно щебетав рік тому, наприклад, депутат із Партії регіонів Михайло Чечетов. І йому вторили потім багато інших регіоналів.

Виходить із цих оцінок, вірити в цьому випадку потрібно таки Пинзенику? Адже навряд чи він раптом різко став дурніший за останній час, та й у команду Тимошенко Віктор Михайлович, начебто, так і не досі вступив?..

Юрій Глухов

Казка про податки: 29-те квітня для підприємців - все одно що опівніч для Попелюшки

Сьогодні незвичайний і дуже відповідальний день для тих підприємців, кому держава заборгувала ПДВ. Кінах стверджує, що обсяг заявок на відшкодування на сьогодні складає вже 31 мільярд гривень, і навіть якщо взяти до увагу частку непідтверджених, то все рівно легітимні заявки складатимуть до 25 мільярдів гривень.

Що ж особливого у 29 квітні? Це день, коли ті платники ПДВ, які все ще розраховують на відшкодування ПДВ, уподібнюються Попелюшкам. Їм терміново потрібен результативний зв`язок зі своєю персональною феєю у податковій.

І ось чому. Закон про Державний бюджет України на 2010 рік, який сьогодні був підписаний Президентом, завтра буде опублікований, а отже, набере чинності з дня його оприлюднення, себто 30 квітня 2010 року. В тому числі і його стаття 25, яка діаметрально змінює правила гри на ринку відшкодування ПДВ:

«Стаття 25. Здійснити відшкодування податку на додану вартість платникам, у яких суми податку задекларовані до відшкодування до 1 травня 2010 року, підтверджені перевірками та не відшкодовані на дату набуття чинності цим Законом, шляхом її оформлення облігаціями внутрішньої державної позики понад обсяги, встановлені додатком N 2 до цього Закону, з відповідним коригуванням граничного обсягу державного боргу, визначеного статтею 10 цього Закону, з терміном обігу п`ять років.

На обсяг випущених державних облігацій України Міністерство фінансів України збільшує відповідні показники фінансування державного бюджету понад обсяги, затверджені у додатку N 2 до цього Закону та зменшує доходи, визначені у додатку N 1 до цього Закону.

Порядок випуску, обігу, погашення зазначених облігацій внутрішньої державної позики, а також нарахування процентів на них затверджується Кабінетом Міністрів України, при цьому має бути забезпечено рівність умов для всіх платників податку щодо визначення способу відшкодування податку на додану вартість, добровільність здійснення такого відшкодування та зацікавленість усіх платників податку».

Дата першого травня виділена навмисне, оскільки вона створює щілину, в яку конче необхідно втиснутися тим підприємцям, яких судомить від усвідомлення того, що вони втрачають гроші. Що сьогодні – по п`ять і відразу, а завтра – по одній з дисконтом і частинами на п`ять років.

Якщо не встигнути залагодити справу з належним тобі і підтвердженим аудитом відшкодуванням сьогодні, 29-го квітня, до завершення банківського дня, то після травневих свят доведеться спостегігати, як невідшкодовані мільйони з готівки перетворюються на електронний запис у реєстрі тримачів облігацій державної позики з п`ятирічним терміном погашення, неоприлюдненою ще ставкою і дисконтом не менше 20 відсотків. Заряджені по зав`язку надлишковою ліквідністю банки вже сьогодні ласо облизуються на ці папери, розраховуючи придбати їх задарма у експортерів.

Звісно, підприємці, які почули про намір уряду сек`юритузувати відшкодування ПДВ не з 1 січня, як передбачалося раніше, а саме з 1 травня, не чекали останнього дня і намагалися будь-що і за будь-яку ціну встигнути залагодити справу зі своїм відшкодуванням.

Вдалося далеко не всім. Тож сьогодні в усіх податкових інспекціях найспекотніший день, коли попелюшки намагаються переконати своїй фей не перетворювати борг, що завинила їм держава, на гарбуза. Інша річ, що феї обмежені в своїх можливостях, скуті очікуванням кадрових змін; до того ж поіменний список тих, кого за їх діяння можна помилувати від облігацій, на місця доведено з Києва.

Якби перелік компаній, яким ПДВ був відшкодований в останню передконвертаційну декаду квітня, а надто 29-го квітня, був би якимось дивом опублікований, ця податкова історія була би гідна пера Шарля Перо.

В очікуванні свого Шарля Перо поки що податківці пишуть про себе устами дітей власні казки і вірші, як ось цей, який з часу свого написання засяяв новою актуальністю - його розміщено на сайті Податкової інспекції у місті Вінниця.

Хто ж врятує нам рідну країну ?

Хто покращить життєвий сюжет ?

Хто здолає страшенну руїну ?

Хто наповнить грошима бюджет?

Станіслав Голубенко

Мазохізм двох братніх народів і “російська слава” в Севастополі

Брати-росіяни не відстають від нас у мазохізмі. Навіщо їм Севастополь? Правильно – як символ, «місто російської слави». От тут і виникає питаннячко: а яка «російська слава» була у Севастополі?..

Уся історія з Харківським пактом, його ратифікацією і всіма супутніми ґешефтами між Януковичем і Путіним–Медведєвим насправді доводить, що українці та росіяни є істинно спорідненими народами. Їх поріднив Леопольд. Не той, за словами Януковича, «шкодливий» кіт, який закликав «давайте жити дружно». А Леопольд фон Захер-Мазох, який народився під Львовом, від прізвища якого й утворили слово «мазохізм», – «насолода від фізичного чи душевного болю».

Українці мучаться, але віддають

Для українців мазохізм – абсолютно звичний стан душі. Чи не головне питання української культури та ментальності карбовано висловив Тарас Шевченко: «О, Боже мій милий! За що ти караєш її молоду?»

В одному з посібників з історії авторові зустрів просто архетипічні слова: «Нападники зусібіч приходили на нашу рідну українську землю, гнали українців у полон і гнобили їх. Але національний дух все одно продовжував жевріти під сподом».

Українці обпікали п’яти тими жевріючими жаринами, мучилися – і в страшних муках жертвували незалежністю, державністю та іншими святими речами.

Уявляю, як ридав останній гетьман України Кирило Разумовський, уклінно благаючи матушку-імператрицю скасувати гетьманство як інститут. Бо придворна кар’єра була під загрозою.

Страшенно мучилися Грушевський, Винниченко, Петлюра, Скоропадський, у міжусобицях профукуючи нетривкі державні утворення в Україні і втікаючи потім (майже всі) за кордон.

Мучилися уже за новітнього часу наші можновладці, віддаючи сусідові ядерне озброєння та ріжучи на металобрухт стратегічні бомбардувальники.

Не знаю, чи мучилися Янукович з Азаровим, віддаючи збагачений уран, фактично даруючи Росії десятки тисяч гектарів узбережжя в Севастополі, ставлячи по суті хрест на повноцінній європейській інтеграції (про євроатлантичну й казати поготів), готуючись до здачі ядерної, авіаційної та інших галузей промисловості? Навряд.

Зате мучиться як мінімум пів-України – та вдіяти поки що нічого не може.

Хто бачив ту “російську славу” в Севастополі?

Але і брати-росіяни не відстають від нас у мазохізмі. Їм навіщо Севастополь потрібен? Правильно – як символ, «місто російських моряків і російської слави».

От тут і виникає питаннячко: а яка «російська слава» була у Севастополі?

У 1854–1855 роках англо-франко-турецькі війська жорстоко бомбардували Севастополь, а в сутичках далекобійною нарізною стрілецькою зброєю здалеку вистрілювали захисників і 30 серпня 1855 року вступили у димучі руїни Севастополя. Кораблі Чорноморського флоту були затоплені біля входу в Севастопольську бухту.

У 1856 році був підписаний кабальний для Росії Паризький мирний договір, за яким вона позбулася Південної Бессарабії, гирла річки Дунай і фортеці Карс у Закавказзі.

У 1918 році «місто російської слави» захопили німці. І на початку літа зажадали, щоб ескадра бойових кораблів, яка знаходилася в Новоросійському порту, згідно з умовами Брестського мирного договору, повернулася до Севастополя. Російські судна встигли втекти з Севастополя перед самим приходом кайзерівців. Інакше німці погрожували захопити й Новоросійськ.

Половина колишнього імператорського Чорноморського флоту Росії, який довгі роки був окрасою Севастополя, була затоплена 18 червня 1918 року на рейді Новоросійська... До речі, залишки тодішнього ЧФ у листопаді 1920 року пішли до міста Бізерту (Туніс).

Окупували німці Севастополь і в 1942 році, щоправда після справді героїчної оборони.

Сьогоднішня сторінка «слави» Севастополя і його флоту – це набір напівіржавих бляшанок, переважна більшість із яких експлуатується по 25–30 років і ризикувала просто не дійти до Новоросійська, який начебто планували новою базою ЧФ. Як зазначають військові експерти, цей, з дозволу сказати, флот і поряд не стоїть з нинішнім турецьким.

За кількістю "крилатих ракет у першому залпі" турецькі ВМС перевершують ЧФ майже в три рази, "двом російським човнам протистоять одинадцять турецьких", "ВМС Туреччини на сьогодні мають 72 бойових кораблі й підводні човни, 52 катери; Чорноморський флот Росії – 39 бойових кораблів і підводних човнів, 9 катерів".

Так що споглядання і минулої, і нинішньої «слави» ЧФ у Севастополі здатне принести росіянам-патріотам хіба що тяжкі моральні муки. Так само, як споглядання текстів Харківського пакту та супутніх угод викликає яскраві мазохістичні почуття в патріота-українця.

Невже Захер-Мазох поріднив нас навіки?

Микола Писарчук

Чи вдасться опозиції вивести людей на вулиці?

Вчора Верховна Рада ратифікувала Харківські угоди, дозволивши перебувати Чорноморському флоту в Криму ще 25 років. Незважаючи на спокійне інформаційне тло, очевидно, що половина країни не прийняла цієї угоди. Чи здатна буде опозиція об’єднатися? Чи зможе прорвати інформаційну блокаду? Чи зуміє вивести на вулиці зневірене суспільство? Ці запитання УНІАН поставив лідерам опозиційних політичних сил.

Юрій Луценко, лідер “Народної Самооборони”, екс-міністр внутрішніх справ:

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ – МАЛЕНЬКА ВЕРШИНА АЙСБЕРГУ ЗДАЧІ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ

Об’єднання опозиції формально відбулося. Останні дні опозиція демонструвала єдність своїх вимог і дій на вуличних акціях і у парламенті. Але це об’єднання, з моєї точки зору, на жаль, не набуло організаційної форми. Яскравим прикладом цього був вчорашній мітинг, коли активісти того чи іншого партійного вождя більше дбали про скандування його прізвища і потрапляння партійного прапору в екран, ніж про досягнення спільної мети.

Ми сьогодні маємо ситуацію 1999 року, коли різнокольорова, різноідеологічна опозиція не змогла знайти організаційної єдності аж до того часу, поки нікому не відомі на той момент вуличні активісти не встановили наметова містечко “Україна без Кучми”. І лише після цього відбулася певна кристалізація політикуму, яка через декілька років прийшла до переможної Помаранчевої революції. Саме тому найбільшим питанням сьогодні для політиків є припинення взаємопобоювання, а для людей – максимальне об’єднання ,не дивлячись на приналежність або не приналежність до тієї чи іншої партії.

Формула громадського об’єднання була мною запропонована на вчорашньому мітингу. “Самооборона” буде цим займатися всі наступні місяці до Дня Незалежності. Ми, фактично, розпочали громадянську акцію “Я не продаю Україну”. Це значок, це біг-борд, це наліпка на склі автомобіля, це просто жовто-блакитна стрічечка у петлиці одягу для будь-кого, хто не згоден з курсом на розпродаж національних інтересів України. Ми вважаємо, що нас більшість, і до дня Незалежності ця акція може набути масштабного виразу невдоволених нинішнім колоніальним курсом Януковича. Це надпартійна акція. На неї не претендує ні “Самооборона”, ні БЮТ, ні інші політичні партії.

Ми зараз маємо напівтоталітарну владу, яка жорстко регулює телебачення, радіо, інші ЗМІ, яка ламає хребти у парламенті, нищить неугодний бізнес або політиків. Нічого кращого для достатньо замараних політиків усіх мастей, ніж перехід до наметів, до листівок, до прямого спілкування з людьми я запропонувати не можу.

Так само як Табачник є лише відволіканням уваги від загальної політики уряду Януковича, так і питання Чорноморського флоту є лише маленькою вершиною айсбергу здачі національних інтересів. Мені здається, не варто зараз зациклюватися лише на денонсуванні угоди. Варто пам’ятати, що у комплект здачі Януковичем країни входить здача ГТС (щоправда, оренда) з газосховищами, що є основою національної безпеки, інших галузей економіки. Наскільки мені відомо, вже почалися переговори про демаркацію Азовського моря без урахування українського острова Тузла. Чорноморський флот є найбільш психологічно подразливим, але не найбільш економічно нищівним. Варто говорити не про денонсацію тієї чи іншої угоди, а про радикальну зміну курсу на відновлення незалежності України.

Анатолій Гриценко, лідер “Громадянської позиції”, голова Комітету ВР з питань національної безпеки та оборони:

ЧАСТИНУ З ОПОЗИЦІЙНИХ ЛІДЕРІВ КООРДИНУЄ ВЛАДА

Абсолютно зрозуміло, що влада, яка демонструє силу, моноліт і з перших днів робить крупні помилки, треба і можна стримати лише за двох умов. Перше – це сильна опозиція. І друге – це сильна преса.

Як кажуть, “нет худа без добра”. Опозиція отримала від Януковича сильний імпульс до об’єднання. Більшість політичних партій, громадських рухів, які розуміють небезпеку державності і національній безпеці України від дій команди Януковича, почали об’єднуватися, координувати спільні дії. Цей процес вкрай необхідний для країни. Він буде непростим і не швидким, з кількох причин. По-перше, частина партійних вождів дискредитували себе, так само, як і ті ідеї, гасла, заклики, навколо яких раніше гуртувалися люди. Друге – надто багато накопичилося взаємних протиріч, міжособистісних проблем і конфліктів, які також треба здолати. Частину з опозиційних лідерів координує влада і робить кроки на роз’єднання. Ми побачили це вчора на мітингу біля ВР.

Зараз, коли крок за кроком обмежується інформаційний простір і стає більш схожим на російський, важливим є донесення до людей правди. Тому треба йти до людей, пояснювати небезпеку прийняття тих стратегічних рішень, які, на перший погляд, не стосуються кожної окремої сім’ї, але, насправді, впливають і на її сьогоднішній день, і на майбутнє. Робота з людьми – це також непросто. Мільйони людей зневірені, розчаровані і переймаються вирішенням своїх економічних і соціальних питань.

Інформаційної блокади поки немає. Але йде серйозне обмеження інформаційного простору. На перший план виходить роль журналіста, яка зараз важливіша за роль політика. Від журналістів залежить, чи будуть по кровоносним судинам суспільства накачувати кисень – правду, чесну об’єктивну інформацію, чи будуть накачувати угарний газ і отруювати суспільство, зомбувати його.

Вчорашнє досягнення парламенту це те. що і в Україні, і в Росії, і в Європі побачили, що, принаймні, половина України не підтримує цей “пакт Януковича-Медвєдєва” і вважає його зрадницьким.

Олег Тягнибок, лідер Всеукраїнського об’єднання “Свобода”:

МИ БРАТИМЕМО УЧАСТЬ У ВСІХ ВУЛИЧНИХ АКЦІЯХ ПРОТИ НИНІШНЬОЇ ВЛАДИ

Учорашній день показав абсолютну безхребетність парламентської опозиції. Їх там щонайменше 200 осіб. Навіть втративши тушок, яких вони самі свого часу привели до парламенту, вони зобов’язані були чинити опір. Коли кілька чоловік входили у сутички, а всі решта з боку стояли і дивилися на це, то даруйте, що ж це за опозиція?

“Свобода” попередньо давала конкретний “рецепт”, що потрібно було зробити. Їм потрібно було просто не пустити до зали засідання оті тушки, стати на дверях і не пускати. Це є і моральний, і психологічний тиск, коли людина заходить, а їй говорять: “Чому, зрадник, ти йдеш сюди? А ну забирайся геть звідси!” Хіба ті тушки, які зазвичай є безхребетними і політично невизначеними, під об’єктивами телекамер проривалися б у зал, щоб голосувати за Чорноморський флот? Навіть якщо б вони картки завчасно віддали, увесь світ побачив би нелегітимнітсь того голосування. А так здали Україну під димовою завісою.

Ну добре, кинули шашки. Так треба було вже хоча б сльозогінний газ туди запускати, щоб усі повибігали з зали. На превеликий жаль, парламентська опозиція не пройшла тест на свою дієздатність в умовах жорсткого протистояння з українофобськими антиукраїнськими силами.

Я вважаю, ми сьогодні перебуваємо у 1991 році.

Що стосується об’єднання опозиції. Наскільки ненавидять один одного ті, хто сьогодні претендує себе назвати опозицією. Я собі важко уявляю, що ті люди, в принципі, можуть між собою домовитися. Вчора у нас було засідання виконкому і ми ухвалили наступне рішення: ми будемо брати участь у всіх вуличних акціях, протестах, які буде організовувати будь-хто проти цього антинародного режиму. Хоча ми чітко розуміємо, що на порядку денному саме національна і соціальна революція, а не просто боротьба з окремими особистостями при владі. Ми вже побачили, що можна поміняти обличчя при владі, а якщо не змінити систему, фактично все залишається тим самим, тільки під іншим ракурсом і іншими кольорами.

Мене шокувало, що сесія Івано-Франківської облради, яка повністю складається з представників так званих національно-демократичних сил, тричі не зуміла зібрати кворум, щоб проголосувати протест проти ратифікації цієї угоди. Є 14 облрад, де більшість має БЮТ і НУ-НС. Уявіть, який був би тиск, якби вчора не тільки були депутати Львівської облради на чолі з Мирославом Сеником, а на трибуні стояли 14 голів обласних рад та перед ними з десяток тисяч депутатів облрад від так званих опозиційних сил… А чому вони так не зробили? Тому що торгуються за посади.

Опозиція – це не просто обличчя, яке виходить на камеру і каже: “Ми проти”. Це ціла система депутатів, партійних організацій, це пропаганда і агітація, ідеологія, підтримка людей.

Я взагалі маю сумнів, що якби були інші результати виборів, то не були б підписані такі самі угоди, які б тільки подавалося в іншому ракурсі. Вчорашні заяви Путіна це підтверджують. Домовленості ж не нові. Дії нинішньої влади викличуть супротив у будь-якому випадку, рано чи пізно. Але по настроям людей я відчуваю, що цей спротив не буде настільки лагідний, як під час Помаранчевої революції.

ЗМІ мають просто шалений вплив на суспільство. Але, на щастя, ми живемо в іншу епоху, епоху Інтернету. Я розумію, що Інтернет-користувачів є набагато менше, ніж тих, хто дивиться телебачення. Але все таки рушійна сила суспільства, в тому числі і молодь, користується Інтернетом.

Мене дивує, наскільки була впевнена у своєму довгому пануванні Україною Тимошенко і Ющенко, що їм за час свого правління не прийшло у голову створити певні медіа-імперії, щоб опинившись у такій ситуації, як сьогодні, можна було б доносити свою позицію людям. Не маючи контролю над ЗМІ їм доведеться надзвичайно складно.

Звичайно, не можна нехтувати спілкуванням з людьми. Ми це робимо постійно: їздимо по районах, по селах, організовуємо зустрічі і доносимо до людей правдиву інформацію про ситуацію. Люди зараз є набагато політично грамотнішими, правильніше ставлять оцінки подіям, що відбуваються. Навіть дивлячись телебачення, багато хто може “фільтрувати” новини. Якщо прозвучала, скажімо, вчорашня заява Януковича про Голодомор, то що б далі не розказували, які б райдужні перспективи не малювали, людина для себе зробила висновки. Люди не настільки дурні, що їм можна повністю задурманити свідомість брехливою інформацією.

Оскільки парламент вчора показав свою повну неспроможність, треба вимагати його розпуску і денонсації цієї угоди. Треба приводити нову владу.

Національна революція – ось вихід з ситуації.

Вчора мене вразило (і це було незаплановано), коли люди, які стояли біля стін парламенту, самі придумали це гасло і почали кричати: “Революція!”. Революційна ситуація назріває. Хоча її ще немає.

В’ячеслав Кириленко, лідер партії “За Україну!”:

ПРИЙШЛИ ТІ, ХТО ВСТАНОВЛЮЄ ДИКТАТУРУ

Треба творити національний рух опору. І для цього всі опозиційні сили повинні ставати пліч опліч, забуваючи про колишні розбіжності. Як це побажання перетворити на реальність? Поки що є запитання, навіть після вчорашніх подій. Я зі свого боку, зробив відповідний заклик і готовий підписати спільну заяву або спільне звернення з іншими опозиційними силами. Коли вони дозріють до такого рішення – це питання. Бо кожен намагається під свого вождя створити щось своє. Думаю, вождям це до вподоби. Але людям – ні.

Те, що будуть закручуватися гайки і те, що буде закручуватися свобода слова, для мене уже є абсолютною реальністю. Думаю, це є справжній намір влади. Але чи дозволить це робити народ, громадянські активісти, політичні партії і всі небайдужі люди – це поки що неясно. Я сподіваюся, що не дозволять. І буде хоча б альтернативна думка висвітлюватися у ЗМІ. Зараз все менше і менше правдивої інформації, особливо про опозиційні рішення і дії, з’являється у мас-медіа, особливо електронних.

Коли стає менше надії на телебачення, треба повертатися до старих перевірених методів: листівки, летючки, з рук в руки, від дверей до дверей, шляхом народної комунікації. Це завжди у таких обставинах давало свій результат.

Вчорашні події показали, що тепер у нас мордобій і є основа парламентської діяльності. Не треба вміти читати, тим більше писати, закони, а треба бути боксером, який раз на рік приходить до парламенту для виконання своєї роботи. Думаю, цивілізований світ повинен на це зреагувати. І не робити вигляд, що все гаразд: прийшли демократи, тільки інакші. Ні, прийшли ті, хто встановлює диктатуру.

Ми за годину після вчорашніх парламентських подій випустили заяву партії “За Україну!”, в якій чітко кваліфікуємо те, що угода не ратифікована: і за відсутності кворуму, і за порушення процедури і внаслідок багатьох інших обставин нормативно-правового і процедурного характеру. Для нас потреби в денонсації немає, бо ця угода нератифікована. І російський флот завершує своє перебування в Криму 28 травня 2017 року згідно угод від 1997 року. Така позиція партії

Мустафа Джемільов, лідер кримсько-татарського народу, народний депутат:

ДОКЛАВШИ ЗУСИЛЬ, ОПОЗИЦІЯ ЗМОЖЕ МОБІЛІЗУВАТИ ЛЮДЕЙ

Та політика, яка ведеться нинішнім керівництвом, не влаштовує нас, тому ми ще розглядатимемо питання щодо приєднання до опозиції. Я казав, що кримські татари відчувають глибоке розчарування такою політикою. Ми звикли, що з моменту завоювання Криму, на думку корінного народу тут не зважали. Але ми дуже розраховували, що у незалежній Україні, яка сама була у такому ж становищі, буде інше ставлення і інша поведінка щодо корінного народу. І ось так розпоряджатися нашою територією, представляти цю територію іншій країні – це продовження імперської політики, яка проводилася на півострові протягом двадцяти п’яти століть з моменту приєднання Криму до імперії. Ми ще не відчуваємо інформаційної блокади, але я передбачаю, що ми ще відчуємо її. Я не думаю, що опозиція зможе швидко зорганізувати масові протести людей, але вірю, що, доклавши зусиль та зробивши роботу, вона зможе вивести людей на вулиці.

Перебуваючи у Страсбургу, я вчора дізнався, що у парламенті ратифікували харківські угоди. Про те, як це відбувалося, я знаю з преси. А не з преси знаю, що серед тих хто “голосував” за ратифікацію угод були депутати, які перебували тут у Страсбургу. Ці угоди наносять надзвичайно серйозну шкоду не лише кримсько-татарському народу, але й національним інтересам України. І я гадаю, що задля денонсації угод слід вживати всіх заходів, аж до розпуску такого парламенту.

В Україні перебуватиме флот країни, яка періодично втягується у військові авантюри і деколи цей флот бере участь у цих авантюрах. Під час війни Росії із Грузією ЧФ обстрілював береги Грузії. Якби це була не Грузія, а інша країна, по інший бік Чорного моря, яка має ударну силу в три-чотири рази більшу за Чорноморський флот, що б тоді відбулося? Адже тоді гіпотетичний противник мав би право нанести удар у відповідь не лише по кораблях, але й по базах Чорного моря. Чому ми повинні втягуватися у чужі війни? Чому ми повинні надавати базу країні, високопосадовці якої час від часу кажуть, що Крим це територія Росії, що півострів все одно повернеться? Виникає аналогія із Грузією, коли абхазам спочатку надали російські паспорти, а потім вирішили захистити права тих, кому видали паспорти та відшматували територію? А в Крим за такого наміру і військо не потрібно вводити. Якщо Росія захоче влаштувати виставу, як в Грузії, то там вже готова двадцятитисячна армія на території країни. Росія постійно підтримуватиме сепаратистські сили. Вона зможе піти на будь-яку провокацію, щоб дестабілізувати ситуацію. Україна сама повинна мати там військову базу.

Опитувала Анна Ященко