Одного разу я себе запитав про таке: яка історична подія могла б виявитися найфатальнішою в моєму житті, якби поточилась і завершилась по-іншому? Відповідь я шукав недовго: гекачепівський путч у серпні 1991-го. Не знаю, що зі мною відбувалося б упродовж подальших років, але впевнений, що не відбулося б нічого хорошого. І це, напевно, ще м’яко сказано – нічого хорошого.
Але чомусь мені думається, що навіть у цьому випадку, навіть якби переміг путч, мені все одно не довелося б жити у країні, де ставлять пам’ятники Сталіну. Аж так далеко навіть вони б не пішли.
І от я живу в країні, де це невдовзі має статися. Чи можна вигадати для цієї країни знущання цинічніше і нелюдськіше? Що це за орда така прийшла, щоб так над нею поглумитися? Чи це якісь інопланетяни, зомбі, мутанти?
Звичайно, ми різні в різних регіонах. І наші герої (на жаль, така історія бездержавної країни) можуть бути різними. Якби в Запоріжжі ставили пам`ятник Махнові, я поважав би це рішення. Але Сталіну?! Мені це приснилося? Нам усім – приснилося? Коли ж ми вирвемося з лабет цього божевільного сну?
Невже найфатальніша в моєму житті подія все-таки сталася? Починаючи з 11 березня 2010 року ми живемо на окупованій території. Загарбник сидить у столиці і називає себе керівництвом нашої країни. Загарбану щойно територію він мітить власними ідолами. Він приголомшує нас блискавичністю та брутальністю.
Залишається повторювати тривіальності, на жаль, так нашим суспільством і не засвоєні: народ з атрофованою історичної пам`яттю не виживе. Це надто важливий орган, без історичної пам`яті не живуть. Народ, який допускає у своєму домі пам`ятники своїх катів, демонструє цілковиту втрату будь-яких рефлексів самозбереження і стає співучасником наруги над власними предками. Це вже остання межа звиродніння.
Як цього не допустити? Як зупинити цей ворожий блітцкріґ?
Здається, нам не лишили варіантів. Є тільки один, і починати слід негайно.
Юрій Андрухович
Комментариев нет:
Отправить комментарий