Про критичний рівень заангажованості судової системи в Україні не говорив лише лінивий. Це явище вже увійшло у народну творчість, породивши афоризми на зразок злого побажання «щоб тобі довелося шукати справедливості у Печерському суді». І винуватити у такій ситуації владу, яка завжди зацікавлена у прийнятті потрібних їй судових рішень, можна лише частково, бо й судді своїми діями лише посилюють таке сприйняття. Яскравий приклад – рішення Конституційного Суду України щодо коаліції у парламенті.
При розгляді справи про легітимність формування нової більшості у Верховній Раді Конституційний Суд припустився низки системних методологічних помилок, які й визначили зміст остаточного рішення.
Помилка перша. Частина 6 статті 83 чинної Конституції України після рішення від 17 вересня 2008 року (яким було дано тлумачення цієї статті Основного Закону) не зазнавала жодних змін – ані за змістом, ані бодай за орфографією. Тому немає жодних причин для її повторного тлумачення. Тобто відсутні підстави для тлумачення Конституційним Судом цієї норми, оскільки він раніше вже приймав вичерпне рішення, як її вірно трактувати.
Таким чином, якщо Суд вважає своє перше рішення з цього питання помилковим, то потрібно юридично врегулювати можливість його перегляду – через зміни до закону про КС та зміну його регламенту. Така процедура передбачена, наприклад, у сусідній Росії, де Конституційний Суд може переглядати свої ж рішення, що, насправді, є логічним, адже життєві обставини змінюються вкрай динамічно.
Наведу приклад. Свого часу Конституційний Суд прийняв рішення про те, що Леонід Кучма має право балотуватися на третій термін. Всі розуміють, що воно було абсурдним. То чому б не передбачити можливість перегляду подібних дивних (і з правової точки зору, і з міркувань здорового глузду) рішень?
Хоча у випадку з легітимністю коаліції у ВРУ навіть поява можливості переглядати попередні рішення не змогла б виправити ситуацію. Бо у цій справі суд припустився ще кількох суттєвих помилок
Помилка друга. Конституційний Суд тлумачив норму Основного Закону, виходячи із норми Регламенту Верховної Ради, а не виходячи із змісту норми самої Конституції. Іншими словами, Суд не тлумачив норму Конституції, а просто легалізував норму Регламенту на начебто її відповідність Основному Закону. Хоча тут варто було б чітко роз’яснити застосовані в Конституції дефініції «за результатами виборів», «на основі узгодження політичних позицій», «більшість народних депутатів». Тобто ті визначення, які мають розкрити суть порядку формування більшості.
Крім того, вказана стаття Основного Закону не регулює права і обов’язки окремого депутата, на що зараз звертають особливу увагу ті, хто намагається надати бездоганності вердикту КС. Тому посилатися на неї, щонайменше, некоректно з юридичної точки зору.
Помилка третя. Суд мав зважити, що Регламент, хоч і затверджений законом, не може змінювати норму Конституції. Тобто, розглядаючи цю справу, Суд мав вийти за межі подання, або долучити до нього інші суміжні подання щодо цього питання.
Варто нагадати, що Регламент сам собою є процедурним нормативним актом, який покликаний врегулювати діяльність Верховної Ради як одного з інститутів влади. І не більше. Звичайно, у ньому можуть мати місце норми, які об’єктивно залишилися поза безпосереднім конституційним регулюванням, тобто ті, що деталізують окремі аспекти роботи парламенту. Але ці норми не можуть виходити за межі, які задані Основним Законом, тим більше підміняти його норми.
Як приклад – процедура формування парламентської більшості. Конституція, згідно частини 3 статті 83, чітко вказує дві підстави для формування коаліції: по-перше, коаліцію формують фракції; по-друге, число депутатів, які входять до цих фракцій, не може бути меншим 226. У свою чергу, Регламент вже деталізує саму процедуру оформлення коаліції. До прикладу, через голосування – підняттям рук, вставанням, підстрибуванням на місці чи підписами.
Особисто я, як громадянин і як юрист, не є прихильником пропорційної виборчої системи із закритими списками, яка наділяє фракції більшими повноваженнями, ніж окремих депутатів. Але є Конституція, яка встановила цю систему, і її приписів повинні дотримуватися усі, а, насамперед, судді Конституційного Суду.
Помилка четверта. Резолютивна частина рішення Конституційного Суду не відповідає мотивувальній, тобто рішення не випливає з наведених обґрунтувань. Простіше кажучи, втрачено причинно-наслідковий зв’язок.
Це майже те саме, якби людину засудили до позбавлення волі на 5 чи 10 років, і в мотивувальній частині вироку не вказали: за який злочин, коли він був вчинений, за яких обставин тощо.
Помилка п’ята. У мотивувальній частині Суд посилається на свої ж рішення, які були винесені до січня 2006 року, тобто до вступу в силу змін до Конституції України. Йдеться про рішення від 07.07.1998 року та від 03.12.1998 року, в яких прописується роль Верховної Ради.
Таким чином, ці рішення не тільки застарілі, але й не дають підстав на їхній основі робити будь-які висновки при розгляді нинішнього питання.
Помилка шоста. За суддівською професійною лексикою, мотивувальна частина рішення Конституційного Суду «не тримається купи». Є набір тез, які між собою логічно не в’яжуться, є мішанина абстрактних фраз, і відірване від них остаточне рішення.
Така кількість помилок у одному рішенні для суддівського корпусу найвищого рівня, якими за визначенням мають бути судді Конституційного Суду, є «двійкою» усій судовій системі України. Іншими словами, вірус Печерського суду поширюється і прогресує, і протистояти йому, як виявилося, вже не може навіть Конституційний Суд. А без незалежного та неупередженого органу, який стежить за дотриманням Конституції, перспектива розвитку Української держави як демократичної та правової викликає дуже серйозні занепокоєння.
Ігор Пукшин, юрист
Комментариев нет:
Отправить комментарий