Як усе змінилося за півтора місяці. Ще на інавгурації Януковича здавалося, що дві політичні сили (спільний табір націонал-демократів і регіонали) приречені на мирне співіснування. Здавалося, що попри міжфракційні чвари, наш заплив в хай далеке, але мирне майбутнє буде успішним. Тоді на приведенні до присяги нового Президента журналісти різних поглядів могли разом випити по п`ять крапель в парламентському буфеті, при цьому одні пили за перемогу свого лідера, другі за те, щоб його царство було недовгим. Ми тоді сперечалися, жартували одне над одним, але ліниво і загалом якось миролюбно. Тепер це здається минулим життям...





Скільки можна зламати за якихось півтора місяці. Сьогодні вранці Верховна Рада Україна мала ратифікувати Харківську угоду, за якою флот Російської Федерації повинен був залишитися в Україні майже до середини століття. Вранці половина місць у сесійному залі парламенту була накрита національним прапором України. Як виявилося пізніше, опозиція, боячись фальсифікації при голосуванні, зламала пристрої для голосування. Частина сесійного залу була заблокована зведеним загоном НУ-НС і БЮТу. Депутати – регіонали почепили на лацкани піджаків смугасті стрічки, такі, як одягають на 9 травня ветерани.



Комуніст Євген Царьков прийшов у смугастому тільнику під піджак. Хотів виглядати як морпех Російської Федерації, але був схожий на Попандополо. Утім, ця роль є органічною для нинішньої коаліції та її історичної місії. О 10.02 Владимир Литвин відкрив засідання, і в нього полетіли яйця.



Якісь хлопці і "Попандополо" розкрили перед спікером чорні парасольки. Так Литвин і вів засідання. А потім в зал полетіли димові шашки. Усі три пари дверей сесійного залу прочинили навстіж для провітрювання, депутати виходили із залу ковтнути свіжого повітря.

Регіонал Володимир Макєєнко давав якомусь телеканалові коментар про «терористичні витівки опозиції».

– Володимире Володимировичу, а ви, буваючи в Севастополі, відвідуєте дачі російських адміралів на території маяків, які використовуються підрозділами російського флоту? – перервали ми філіппіки регіонала.

– Ні, не бував.

– А навіщо ж вам тоді Харківські угоди? Просто з любові до Росії Севастополь віддаєте? – продовжили ми запитання.

– Та ви, ваша ця з косою і цей ваш (пролунав мат) пастор-пасічник країну загробили, - вибухнув регіонал і пішов у зал.

Підійшла до Володимира Рибака, одного із засновників Партії Регіонів.

– Ви задоволені тим, яку Україну будуєте? – звернулася я до нього.

– Зараз проголосуємо угоди і подивимося, - відповів мені колишній віце-прем`єр.

– А перед нащадками не буде соромно?

– А я бачу наше майбутнє в дружбі з Росією. Я за те, щоб будувати і відроджувати економіку.

– Як в одній союзній державі? Дружбі настільки міцній, що віддаємо їй на відкуп всю енергетику? Ви, напевно, в душі росіянин?

– Ні, я – українець. І мама була українка, і батько. Я взагалі за Україну, - підсумував регіонал і теж пішов.


Я заглядала у розчахнені двері сесійного залу, було видно, що відбувається бійка, але добре розглянути хто кого б`є, не вдалося. Вирішила спробувати подивитися за подіями з ложі преси. Мій приятель-американець з англомовної газети, переконував, що в ложі преси дуже багато диму і маленьке приміщення, і радив мені одягти марлеву маску. «Дым отечества мне сладок и приятен», - відповіла я. За всього свого знання російського, він цитату Грибоєдова не знав. «Але ж небезпечно», - скрушно сказав він услід.

До речі, журналісти телебачення одягали маски на своїх операторів, оскільки ті з камерами стояли дуже близько до сесійного залу. Дорогою на третій поверх побачила литвинівця Сергія Гриневецького.

– Сергію Рафаїловичу, ви ж ніби порядна людина. Не шкодуєте про те, що ви серед тих, хто голосує за Харківські угоди? – цікавлюся у нього. - Адже і губернатором Одещини не стали, як вам обіцяли, і батьківщину продали. Навіщо вам цей дешевий газ? Що ви з цього матимете?

– Він не мені потрібний, він вам потрібний.

– Особисто мені вистачить газ українського видобутку. Я думаю, що він потрібний Фірташу і Бойку.

– А коли шельф Зміїного віддавали, чому ви не писали? – повернув мені питання Гриневецький.

– Я писала і дуже критично. А ви “назло кондукторові” на додачу до Зміїного вирішили і Севастополь віддати!?

– А ви розумієте, що без Чорноморського флоту Україна ніколи не стане морською державою?

– Я й не знала, що морською державою нас робить флот Російської Федерації...

– А ви вивчайте матчастину, - Сергій Гриневецький махнув рукою і поспішив у зал.



Не встигла ввійти до ложі преси, як динамік сповістив результати голосування за ратифікацію. 236 – за. Як було можливо проголосувати в такому бедламі? Як змогли набрати 236 голосів, якщо депутати групками стояли хто де в залі? Як це голосування в принципі набрало 236, якщо при відкритті було зареєстровано лише 211? Поки це питання зависне серед таємниць українського парламентаризму. Стояти в ложі преси було безглуздо. Я знову спустилася до кулуарів.

Дістала з своєї теки копії російсько-українських угод, оприлюднені в одній впливовій газеті. Подумала, що час говорити з членами Партії Регіонів по суті. На прес-пункті давав прес-конференцію прем`єр-міністр Микола Азаров. Розповідав, що іноземні військові бази є на території всіх європейських держав, що Європа дуже доброзичливо поставилася до Харківських угод. Він говорив про цинізм Тимошенко, яка теж нібито збиралася продовжити перебування Чорноморського флоту в Криму. А я, слухаючи Азарова, укотре подумала про те, що, напевно, є речі, які ну не здатний зрозуміти навіть сильний фінансовий аналітик, якщо він народився в Калузі, до 1976 року працював на комбінаті Тула-вугілля, а до 1984 року - в Підмосковному вугільному НДІ. Так, він говоритиме про наше спільне майбутнє з Росією, про наш правічний зв`язок, бо він формувався в той час, коли не було інших варіантів для дружби і співпраці. Цей варіант щонайтіснішої і ексклюзивної кооперації - його плоть і кров. Якби я вірила в реінкарнацію, я б знала, що в будь-якому житті я була і залишуся етнічною росіянкою. Але якщо ти народилася в Україні, жила, вчилася і формувалася в Україні, то гостро відчуваєш, що це твоя земля, в яку ти закохана назавжди, незалежно від того, де живуть твої одноплемінники. Я не стала ставити свої питання Азарову. Вирішила підійти до регіоналів, інших спікерів партії.

– Олександре Сергійовичу, - запитала я у нардепа Єфремова. - Ви б не могли дати нам розбиття по галузях, скільки відкатів у процентному виразі одержать члени уряду за те, що забули слово “диверсифікація”?

– Навіщо такий тон? – здається, у Олександра Сергійовича зіпсувався настрій.

– Пробачте, - вибачилася я. - Скажіть, чому в проекті міжурядової угоди передбачається, що плюс до Чорноморського флоту від нас вимагають дати доступ російським компаніям на внутрішній ринок газу? Чому плюс до Севастополя ми повинні віддати контроль над ГТС? Чому ми повинні ділитися з Росією експортом електроенергії? Чому ми повинні розміщувати свої замовлення, що стосуються заходів з реконструкції ТЕС і ГЕС, тільки на російських підприємствах?

І, нарешті, чому у нас не передбачається інших партнерів, окрім Росії в атомній енергетиці?

Я поставила всі ці питання, і приготувала як доказ роздруковані копії проекту угод.

– Ви б трохи краще познайомилися з розрахунками, - відповів мені Олександр Єфремов і пішов.

Але тут з`явився ще один регіонал Вадим Колесніченко. І я подумала, що для порядку всі ці питання можна поставити і йому.

– Вадиме Васильовичу, а ви в Росії часто буваєте? – запитала я, і тут же наказала собі не підколювати, а питати тільки по суті.

– Двічі на рік. У Європі – частіше, - відповів Колесніченко.

– Ну, це зрозуміло, що в Європі частіше. Декларований політичний вектор регіоналів ніколи не заважав їх персональної європейської інтеграції, - відповіла я.

– Що ви маєте на увазі? – спохмурнів Колесніченко.

– Те, що вам там затишніше, - знову не витримала я.

– Хіба це затишно, відповідати в європейських міжнародних організаціях за колабораціонізм? За порушення прав людини?

Я поставила всі перелічені запитання, раніше адресовані Єфремову, Вадиму Колесніченку.

– Скажіть, а хто заважав помаранчевим укладати всі ці договори? Адже економіка гине.

– Так, помаранчеві б не запропонували Росії буквально що все, - погодилася я.

– А як на мене хай буде хто завгодно в галузі, аби вона працювала. Якщо ця співпраця врятує галузь, чому не Росія?

– Але чому віддається все без проведення міжнародних тендерів? Чому Росія стає ексклюзивним «рятівником» всіх сфер енергетики?

– А чому помаранчеві, яких ви захищаєте, не провели ці тендери? Може, нікому воно не треба було, крім Росії?

– Скажіть, американська компанія Вестінгауз залишиться на українському ринку?

Я не одержала відповідь.

– Адже ви хочете, щоб російський флот залишився в Криму назавжди? – знову запитала я.

– А він вам що заважає? Яка різниця, якщо вони платитимуть? – відповів запитанням на запитання політик, який двічі на рік справно відвідує Росію.

Парламент розходився. У кулуарах пахло димом і висіла тяжка емоційна втома. Погана втома. Мені здавалося, що ніколи раніше атмосфера тут не була такою ворожою. То тут то там звучали слова "Бішкек”, “нова революція”, “громадянське протистояння".




Члени опозиції (нунсівці В’ячеслав Кириленко і Тарас Стецьків) розповідали, як заради ратифікації регіонали, не зумівши прорвати оборону в залі, стрибали їм на голови з другого поверху з ложі помічників, як били, як захоплювали за шиї ззаду. Говорили, що голосування за харківські угоди є нелегітимним. Серед постраждалих нашоукраїнців і самооборонців називали Олеся Донія, Володимира Карпука, Андрія Парубія, Володимира В’язівського. Депутати - нунсівці, одержавши першу медичну допомогу, вийшли проте на мітинг, що проходив тут же поряд.

Останнє що я почула, це слова Тараса Стецьківа:

– Ми програли битву, але не програли війну. Все тільки починається.

Маша Міщенко