Геополітичні реалії у світлі нових угод між Вашингтоном і Москвою

Підписання у Празі нової угоди між Сполученими Штатами та Російською Федерацією про стратегічні наступальні озброєння (СНО) та скорочення ракетно-ядерних арсеналів означило черговий етап перебудови світової архітектури безпеки. На відміну від першого подібного договору, підписаного 1994 року, що узаконив ядерне роззброєння України, Казахстану та Білорусі, цього разу угода стала суто двостороннім документом, який закріпив ядерний паритет між США та РФ на наступні роки.

Обама та Мєдвєдєв домовилися за 7 років скоротити кількість розгорнутих стратегічних носіїв – міжконтинентальних балістичних ракет, балістичних ракет підводних човнів, а також важких стратегічних бомбардувальників до 700 одиниць. Сумарна кількість розгорнутих і нерозгорнутих носіїв боєзарядів у кожної зі сторін не має перевищувати 800 одиниць, а максимальна загальна кількість боєзарядів визначена у 1550 одиниць. При цьому слід наголосити, що з огляду на теперішній стан російської економіки та військово-промислового комплексу, об'єктивна реальність змушувала Російську Федерацію невідворотно скоротити свої арсенали принаймні на третину – з новим договором, чи без нього, просто відповідно до законів фізики.

Тому згода США на одночасне скорочення є проявом доброї волі Вашингтона, і, швидше за все, її треба трактувати як прояв потепління російсько-американських відносин. Можливо – за умови одночасних неформалізованих домовленостей щодо розмежування сфер впливу та взаємного невтручання в зони геополітичних інтересів. Наприклад, мова може йти про невтручання Росії в американський план упокорення Ірану або ж нейтралітет в гіпотетичному американсько-китайському конфлікті в обмін на усунення США від впливу на політичні процеси в Центрально-Східній Європі (включно з Україною) та Кавказькому регіоні. Про розширення НАТО на схід, яке протягом останніх 5 років пропагували українцям, замість переозброєння українського війська сучасною технікою, можна забути – незалежно від того, хто став президентом України, просто за самим фактом втрати інтересу США до цього процесу.

А тим часом, якщо вірити українському МЗС, Україна з вдячністю відзначає, що її внесок у справу ядерного роззброєння не залишається поза полем зору американських і російських партнерів, які включили відповідне положення до тексту нового Договору і тим самим визнали роль Києва у становленні сучасної світової системи безпеки. При цьому чомусь ніхто не поспішає вказати на поглиблення вакууму безпеки навколо нашої держави та її практичну ізоляцію стратегічними партнерами.

Наразі Україні пропонують втішатися спільною заявою президентів США та РФ від 4 грудня 2009 року про "незмінність ґарантій безпеки, зафіксованих в будапештських меморандумах" та заявою російського МЗС від 6 квітня цього року про чинність теперішніх ґарантій. Під останніми слід розуміти запевнення США, Росії та Сполученого Королівства п'ятнадцятирічної давнини, доповнені ґарантіями безпеки від інших двох членів ядерного клубу – Китаю та Франції, після яких жодних дієвих механізмів міжнародної безпеки Україна так і не надбала. Схоже, квазідемократична українська держава цілком втратила повагу до себе на Заході та на Сході, як тільки висохло чорнило під Будапештським меморандумом, і остання міжконтинентальна ракета зникла з арсеналу українського війська. Бо ж ніяких реальних міжнародних ґарантій безпеки Україна як не мала, так і не отримала через віртуальність Будапештського меморандуму, який не є міжнародним договором і ніколи не був ратифікований парламентом жодної країни.

Про що можна вести мову, коли з боку одного з ключових ґарантів безпеки України – Російської Федерації – протягом багатьох років систематично порушувався пункт 3 Меморандуму: утримуватися від економічного тиску проти Української держави? Газові війни 2006 та 2009 років стали красномовним прикладом використання Кремлем економічного пресингу для досягнення геополітичних цілей. При цьому жоден з інших горе-ґарантів української незалежності не розпочав навіть двосторонніх консультацій з Україною, хоча це й передбачено Меморандумом! Про пряме посягання на територіальну цілісність України через невизнання морських кордонів у Керченській протоці, а до того спробу захоплення острова Тузла годі й говорити, як і про навимсне затягування Москвою питання щодо міждержавних кордонів.

Красномовне й багаторічне мовчання держав-ґарантів української безпеки стало промовистим тлом угодовства та безпорадності Заходу перед російською загрозою, логічним продовженнмя якої стала Празька угода між Обамою та Мєдвєдєвим. Серйозну ціну за політичну короткозорість заокеанських фахівців з декмократії, на жаль, сплачувати доведеться Європі та Україні. Адже незабаром може трапитись так, що європейські політичні еліти виявляться розділеними на тих, хто розважається на саммітах у товаристві Мєдвєдєва і Путіна, та тих, кому, можливо, доведеться познайомитись з миролюбністю російських генералів. Після грузинської авантюри у серпні 2008 року брюссельські мудреці "грізно" помахали пальчиком у бік своїх московських колег. Ті показово закопилили губу, і "конструктивний діалог" на цьому відновився через кілька місяців декоративних "дипломатичних санкцій". Тим часом Росія вперто й послідовно продовжує власну гру.

Наприклад, минулої осені на спільних широкомасштабних російсько-білоруських військових маневрах відпрацьовувався сценарій "оборони" від "вторгнення" військ "ймовірного супротивника". Занепокоєння і протест з цього приводу висловили лише Польща та Латвія, на чиїх кордонах запахло порохом, і куди добре долинав рев російських танкових двигунів. Тим більше, їхню землю свого часу неодноразово топтали чоботи російських окупантів, які приносили з собою терор, голод, геноцид і смерть. До речі, це може стати додатковим фактором на користь консолідації націй і держав Балто-Чорноморського регіону, які на відміну від брюссельських мрійників і небезкорисливих москвофілів шрьодерівського штибу, тверезо оцінюють небезпеку від сусідства з російським монстром. Адже вони не на словах знають, що таке відстоювати свою незалежність і свободу до останнього подиху і до останнього набою – так само, як і українці, які зі свого гіркого досвіду переконались, що воля ціни не має.

А проте, як і в світі, мало хто в Україні говорить, що кульмінацією минулорічних російських маневрів стали командно-штабні навчання ракетних військ стратегічного призначення, які здійснювали умовні (поки що) пуски ракет по території Польщі. Але про це вам не розкажуть виважені й помірковані торгівці Батьківщиною гуртом і вроздріб, які з 1991 року працювали проти національних інтересів України, а тепер зачудовано розводять руками і просять вкотре переобрати їх – тепер уже в статусі "опозиції". А свіжоспечена влада тим часом продовжує вперті реверанси у сторону Москви, додаючи до них плутані просторікування про "позаблоковість" та участь в "оновленій архітектурі європейської безпеки", і при цьому жодним словом не згадуючи про ґарантування нашої незалежності власними силами.

Кожен, хто вивчав історію, пригадає, що дві світові війни, які практично зруйнували класичну європейську цивілізацію, стали наслідком створення систем "колективної безпеки", учасники яких, врешті-решт, почали з задоволенням знищувати одне одного. ХХІ століття, на
жаль, має всі шанси підтвердити, що історія повторюється.

Олег Тягнибок