Про ідеологію української держави

Автор: Олександр ШВИРКОВ (кандидат філософських наук)

Знаю, що за цю статтю мене битимуть і зліва і справа, проте, як мовиться, істина дорожча.

Йтиметься про ситуацію в галузі державної ідеології, що склалася в нашій країні. Під ідеологією я розумію не фіксований набір штампів, а комплекс концепцій та ідей, які озвучуються представниками влади і якими вони так чи інакше керуються при визначенні зовнішньої та внутрішньої політики.

Після несподіваної смерті Радянського Союзу і, відповідно, радянської ідеології, в усіх державах, які утворилися на його території, почалося активне формування власних державних ідеологій. Більшість мали за взірець західну ліберальну демократію — з істотним націоналістичним компонентом, як, наприклад, в Україні.

Чому в нас усе вийшло саме так, як вийшло, а не інакше? Гадаю, одне з можливих пояснень може бути таким. 1991 рік став своєрідною точкою біфуркації, тобто точкою, при проходженні якої реалізація того чи іншого можливого сценарію розвитку суспільства може багато в чому визначатися абсолютно випадковими обставинами. Саме так вийшло в Україні з націоналізмом: просто певна кількість людей певного складу виявилася в потрібному місці в потрібний час.

А після того як точку біфуркації було пройдено, такий розвиток подій стали пояснювати одвічним прагненням українського народу до самовизначення, незалежності тощо. Насправді ж усе це було, повторю, не чим іншим, як випадковістю.

Але це ще не все. Річ у тім, що випадковість ця задала новий тренд, тобто той загальний напрям, у якому наше суспільство рухатиметься протягом досить тривалого проміжку часу. Відтоді (з 1991 р.) і донині цей тренд визначає контекст будь-яких політичних дискусій, «коридор», у якому вони відбуваються. Будь-яка і будь-чия теза сприймається або як теза на підтримку тренда, або як його антитеза. Саме «анти», а не «просто» теза — в цьому «дія» тренда. По суті, тренд — це та вісь, навколо якої все крутиться — або відцентрово, або доцентрово, і той, хто не дотримується тренда, автоматично опиняється на периферії — як у політиці, так і в академічній діяльності.

Що допомогло у формуванні сьогоднішнього українського тренда? Передусім, мабуть, існування більш-менш сформованої традиції українського націоналізму, визначеної більш-менш стрункою його концепцією. Проте наявність такої концепції водночас аж ніяк не означає, що саме її адепти і носії призвели до цього розпаду — це потрібно чітко розуміти.

Конкретно започаткований 1991 р. тренд виявляється, наприклад, у тому, яка мова в нас є державною, яку літературу вивчають у школі, яку історію. А також у тому, що певні концепції, ідеї і поняття, певною мірою не відповідаючи тренду, автоматично відносяться до маргінальних. Про них стає ніби незручно говорити, незручно вживати. Відповідно «маргіналізуються» носії таких концепцій та ідей. Причому річ тут зовсім не в тому, що ці носії — маргінали в економічному чи соціальному сенсі, а в тому, що вони є носіями концепцій, котрі не відповідають тренду. До таких можуть відноситися і відомі впливові політики, і цілі регіони.

Сказане дає можливість прояснити питання з державною ідеологією. Деякі автори вважають, що вона в нас відсутня. Чесно кажучи, я й сам так вважав. Насправді державна ідеологія в нас є, у нас є офіційний дискурс, досить чіткі рамки, за які більшість публічних політиків не виходять. Просто в нас при всьому цьому забагато маргіналів.

Одна з основних властивостей тренда полягає в тому, що ті, хто не відповідає йому, самі починають відчувати свою маргінальність. Вони можуть у цьому не зізнаватися самим собі, але сам хід суспільного процесу змушує їх відчувати власну відстороненість і «відсунутість». По суті, вони починають розмовляти іншою концептуальною мовою, користуватися іншими словами. Причому саме в силу цієї своєї відстороненості (а не, наприклад, недостатньої освіченості).

Хочу підкреслити ще раз, що в аналізованому випадку маргінальність — аж ніяк не негативна характеристика. Вона ніяк і нікого не ганьбить. Ідеться виключно про сутнісну (тобто глибинну, я навіть сказав би «духовну») невідповідність основному тренду, який при цьому може і не виражати настрою значної частини суспільства і в остаточному підсумку бути згубним для суспільства в
цілому.

Будь-який локальний тренд — а сформований у нас саме такий — може або відповідати глобальному тренду, або не відповідати йому. У першому випадку він веде народ до процвітання, у другому — до занепаду. Чи відповідає сучасний український тренд глобальним тенденціям? Як відомо, формування великих самодостатніх національних держав відбувалося в результаті бурхливого розвитку капіталістичних відносин, тобто напряму залежало (або принаймні корелювало) від економічної системи. Сьогодні ми можемо спостерігати і констатувати занепад капіталізму. Принаймні того капіталізму, який так бурхливо розвивався паралельно зі становленням національних держав. Сьогодні, як відомо, на порядку денному стоїть стирання державних кордонів, ослаблення національних урядів тощо. Тобто Україна більш як на сто років спізнилася на поїзд національно-державного будівництва. Будувати практично з нуля класичну національну державу (з «титульною» нацією, єдиною державною мовою тощо) сьогодні приблизно те ж саме, що робити ставку в розвитку економіки на великі індустріальні підприємства типу металургійних, у той час коли весь світ вступає в шостий технологічний уклад.

Та все ж — я прошу дуже серйозно поставитися до моїх наступних слів, це не просто реверанс заради політкоректності — ми повинні бути вдячні українському націоналізму та українським націоналістам за ту ідеологію, яку від них перейняли. У найважливіший момент нашої історії вони дали роз’єднаному, розгубленому суспільству ідеологію — нехай, повторюю, і далеку від досконалості, — завдяки якій наша держава всупереч усім прогнозам не припинила свого існування.

Але тренд необхідно змінювати. Хоча б тому, що сучасний український тренд не відповідає сучасному глобальному. Однак почнімо з того, що зламати його, швидше за все, навряд чи вдасться — для цього знадобилися б насамперед дуже значні ресурси, котрі зараз зосереджені в руках купки олігархів. Останні ж навряд чи мислять настільки глобальними категоріями, щоб вкладати гроші в зміну тренда.

Особисто я вважаю, що тренд узагалі не можна змінити швидко і, так би мовити, напролом. Його жорстка ломка може призвести у випадку нашої країни до її розколу. Однак, гадаю, на ломку і так ніхто не піде. Швидше за все, для цього потрібно чекати чергової точки біфуркації. Тільки при її проходженні можна — знову ж таки опинившись у потрібному місці в потрібний час і будучи концептуально оснащеним — посприяти тому, щоб тренд змінився потрібним чином. Проте вгадати, коли буде наступна точка біфуркації, нелегко, якщо взагалі можливо. Та й у цьому разі — де гарантія, що не доведеться чекати не один десяток років?

Можна змиритися і повністю підкоритися тренду. Проте і на це піти навряд чи знайдеться багато охочих, особливо серед тих, кому тренд далекий і хто відчуває підтримку мільйонів таких же «маргіналів». До того ж існують, як уже йшлося, цілком об’єктивні показання до зміни — і економічні, і соціальні, і політичні (навіть геополітичні).

Можна також вдавати, що підкорився (або принаймні не дуже виступати проти), а потім потайки саботувати всі ініціативи справжніх прибічників націоналістичної ідеї. Саме такий саботаж, як мені здається, ми сьогодні маємо в багатьох областях України (приклад — університети, де багато викладачів уперто не викладають українською мовою, а ректори за це не карають). Проте користі від такого саботажу небагато. А шкоди, навпаки, предостатньо.

І, нарешті, останній варіант: використовувати політичне айкідо, аналог психологічного айкідо. Коротенько суть цього останнього, зараз уже досить відомого, прийому полягає в тому, щоб при виникненні конфліктної ситуації не йти на лобове зіткнення, не сперечатися з опонентом, а, навпаки, погоджуючись із ним, спробувати поступово змінити напрям дискусії в потрібний тобі бік. Саме щось подібне в політичному плані слід зробити сучасним українським «маргіналам».

А якщо більш конкретно, то потрібно прийняти, що той вектор руху, який було задано 18 років тому, справді визначає панівний сьогодні тренд: докорінно щось змінити вже не можна, і спроби зробити це спричинять тільки ще більші втрати, а можливо, і розпад держави. При
цьому слід поступово, не афішуючи і не роблячи гучних заяв і взагалі різких рухів, спробувати, наскільки це можливо, усунути найбільш одіозні перекоси в національній політиці. Багато зробити не вдасться — подобається це чи ні. Однак таким чином можна домогтися хоча б деякої стабілізації суспільства і початку економічного зростання.

Що можна порадити маргінальній (у розкритому вище значенні) політичній партії, котра бореться за владу, — тій, звісно, яка справді має у своєму розпорядженні ресурси і справді хоче визначати стратегію розвитку держави (хоча партії не дуже-то й схильні прислухатися до порад)? Насамперед її спікерам розмовляти виключно українською мовою. Принаймні на телебаченні. Навряд чи це спричинить значне падіння популярності партії серед російськомовного населення, проте в західних областях такий нехитрий прийом рейтинг партії може тільки підняти.

Не слід різко реагувати на спроби «канонізувати» героїв УПА тощо. Слід, наскільки це можливо, «спускати все на гальмах». Те саме стосується закликів до федералізації. Унітарний устрій України не повинен ставитися під сумнів.

Необхідно почати широкомасштабне співробітництво з представниками націоналістично орієнтованої інтелігенції, наприклад, шляхом фінансування видання творів цієї інтелігенції, підтримки тих чи інших культурних проектів. У жодному разі не йдеться про те, щоб «задушити» її таким чином в обіймах. Ідеться про справжнє співробітництво. Навіть ні, не співробітництво, а повномасштабне включення цієї групи у сферу впливу партії. Приблизно те саме стосується залучення до партійної роботи та просування партійними щаблями «націоналістично забарвлених» активістів (певна річ, найбільш адекватних).

Пригріти, приголубити, дати грошей — отже, поставити під контроль. Контролюючи ж певну кількість націоналістичної інтелігенції і політиків, можна буде контролювати рух усього суспільства.

Чи почне внаслідок окреслених заходів партія перероджуватися? Безперечно. Однак цього не слід боятися, оскільки вона почне перероджуватися в правильному напрямі. А саме з допомогою даних заходів партія зможе істотно зменшити ступінь своєї маргінальності, тобто буде більшою мірою відповідати тренду. Водночас, оскільки процес наближення до «осі» тренда свідомо контролюється, можна буде почати поступову корекцію його в бік більшої адекватності.

У чому це має виражатися? Наприклад, у більш зваженій і раціональній зовнішній і внутрішній політиці. Немає потреби заглиблюватися в те, у чому вона має полягати: просто візьміть будь-яку програму будь-якої ненаціоналістичної партії (ну, може, крім Комуністичної). Істотно полегшить цей процес те, що більша частина націоналістично налаштованої інтелігенції і політиків буде вже під контролем. Те саме стосується надмірної героїзації воїнів УПА, занадто радикального переписування історії і т. ін. Проте історію переписати доведеться в будь-якому разі (йдеться насамперед про підручники). Цього не слід боятися. За великим рахунком історія, яка «потрапляє» на сторінки книжок (знову ж таки насамперед підручників), — це завжди або очевидна брехня, або напівправда, або чверть правди. Головне — знайти розумний компроміс, наприклад, між різко анти- і проросійським варіантом.

Не впевнений, що варто створювати щось на кшталт «Ідеології білоруської держави». Швидше за все, без цього можна й потрібно обійтися. Певна частка ідеологічної невизначеності ніколи не зашкодить — потрібно залишати можливість для маневру.

Особливо активно й системно включення націоналістично налаштованих політиків та інтелігенції у сферу впливу партії має початися в разі перемоги лідера маргінальної партії на президентських виборах (і/або при отриманні більшості мандатів на виборах парламентських). Якщо ж така робота не інтенсифікується, то можу припустити достатньо впевнено, що успіх партії або її лідера буде нетривалим. Просто тому, що успіх на виборах у даному разі здобуто всупереч тренду. Проте неможливо довго успішно діяти всупереч тренду.

І нарешті ще кілька зауважень, які, можливо, поставлять хрест на всьому викладеному.

Всі запропоновані заходи можна здійснити тільки в одному випадку — якщо партія (або, точніше, її керівники і спонсори) справді має політичну волю їх здійснити. Тобто має волю до масштабних, глибоких, довгострокових перетворень. У даний час я, на жаль, не бачу в Україні такої партії (хоча «маргінальних» у нас цілком достатньо, у тому числі й потужних). Не знаю, із чим це пов’язано. Почасти, можливо, з кадровим складом (наприклад, переважанням бізнес-компонента). Можливо, із внутрішньопартійною боротьбою. Як учить історія, внутрішньопартійна єдність — це не більше ніж міф, а боротьба всередині партії часто має більш відчайдушний характер, ніж боротьба міжпартійна. Не виключено також, що в силу горезвісної глобалізації та можливості швидкої «евакуації» капіталів ніхто з тих, від кого це залежить, узагалі не має наміру рятувати Україну. Тобто просто її грабує...

Але тоді й говорити нема про що. Принаймні не так, не про те і не тут.

І тепер уже зовсім останнє. Коли хтось вважає, що, говорячи про потужну маргінальну партію, я натякаю на Партію регіонів, то він глибоко помиляється. Будь-яка українська партія сьогодні — це структура досить аморфна й нестійка. Сьогодні вона є, а через рік-два, цілком може бути, від неї залишаться тільки «лідер» і печатка. Головне не партія, не її назва, а люди, котрі за нею стоять, люди, інтереси яких партія представляє і які не хочуть бути маргіналами. А таких у нас багато...

http://www.dt.ua/3000/3050/68918/
№ 12 (792) 27 березня — 2 квітня 2010